Сусанна Веслі
Розставання

Розділ 13 · 41 хв читання · 53 хв слухання

Розставання

Розмірене життя в Руті, де було «вдосталь їжі й питва», хоч гроші й одяг траплялися так рідко, і де кожна з дівчат мала свою частку в господарських справах дому й церковної землі та в догляді за батьками, мило змалював у віршах Семюел Веслі, який бачив усе в найкращому світлі під час своїх відвідин улітку 1725 року і, ймовірно, саме тоді зумів примирити Гетті з батьком і матір’ю. Оди й віршовані послання були тоді дуже в моді, а всі Веслі легко писали вірші. Твір мав назву «Рут» і був надісланий Гетті. Ось кілька строф, уміщених у збірці його віршів: — Простора нива довкола хати Дає коровам пасовища багато, Звідки молочний нектар тече рясно, — О молочарне, яка ти чиста й охайна!

Хіба що Молл, чи Анна, чи ти Свій обов’язок забудете дотримати;

Тоді стережіться синців на стегнах, Що їх ущипне вам фея нишком.

Погляньте на теплий хлів із соломою, Де свині й поросята лежать гуртом; Ненсі чи ти їм несете помиї, — Вони хлебчуть і ні про що не дбають.

* * * Та не такі раді, Як ти, щоб батькові своєму служити!

О, це надзвичайно мило! Мені здається, я бачу, як ви всі змагаєтеся, Хто перший озветься на його поклик, — Чи дужа Анна, чи квола Молл, Розважна Пет чи статечна Гетті; Щоб обчистити забрьоханий поділ його ряси, Чи зняти з цвяха його капелюха, Чи знайти ключа, щоб націдити йому елю, Коли служниці здумається його поцупити. Щоб розкурити йому люльку чи полатати одяг, Чи гарненько поцерувати брунатні панчохи — На втіху його старечим пальцям — Так тонко, що вони й не відчують.

Проте бували часи, коли Рут аж ніяк не був приємним місцем навіть улітку, а обслуговувати обидві парафії було дуже важко. Пан Веслі, хоч і радів допомозі синів, коли вони могли приїхати, боявся, щоб їхнє здоров’я не підупало від тих злигоднів, які на ньому самому, здавалося, не позначалися нічим гіршим, ніж наростання втоми, на яку він час від часу скаржився. Частина листа до Джона, написаного в червні 1727 року, розповідає, як важко було пересуватися болотистим краєм, коли розливалися води: — «Коли ти приїдеш сюди, подбавши про Чартергаус і свого власного ректора, твоя головна квартира, гадаю, здебільшого буде в Руті, а моя, якщо зможу, в Епворті, хоч часом ми й мінятимемося. Правду кажучи, мене підкосило (sic) моє плавання й подорож до Епворта і назад минулої неділі: я охляв, промокнувши — почасти від зливи під час грози, почасти від хвилі, що захлюпнула човен. Та, дякувати Богові, я зміг проповідувати тут пополудні, а сьогодні вранці почувався так само добре, як завжди, хіба що трохи болить і кульгаю; і те, і те я сподіваюся змити сьогодні ввечері, клин клином вибиваючи.

«Шкода, що дощі дісталися нас по цей бік Лінкольна, але вони в нас такі безперервні, що в нас ледве лишилася хоч одна гребля, і я ніяк не зберу й чверті вівса на всіх низинах; та, дякувати Богові, польові ячмінь і жито добрі. До Епворта не можна дістатися ні пішки, ні верхи, а тільки човном до Скосіт-Бриджу, а далі пішки через громадський вигін, хоч я сподіваюся, що незабаром стане краще. … Я хотів би, щоб твої навчання переривалися якомога менше, і сподіваюся, що витримаю ще місяць чи два, бо певен, що мушу робити все, що можу, і для Божої родини, і для своєї власної; а коли побачу, що мене це підточує, або, може, трохи раніше, неодмінно дам тобі знати, попередивши тижнів за два; а тим часом посилаю тобі своє благословення як твій люблячий батько, СЕМЮЕЛ ВЕСЛІ».

Кілька днів по тому він написав: — «Я знав, що Джон не зможе дістатися між Рутом і Епвортом, не наражаючи на небезпеку здоров’я чи життя; тоді як моя шкура цупка, і, думаю, мене ніяка мерзота не візьме. Учора я пройшов пішки шістнадцять миль, і, дякувати Богові, сьогодні вранці мені ані на гріш не гірше».

Настоятель занотував і приклад слухняності та працьовитості однієї з дівчат в одному зі своїх листів до Джона в Оксфорд, де пише: «М. якимось дивом заробляє гроші навіть у Руті й віддала перші плоди свого заробітку матері: позичила їй грошей і подарувала новий плащ, який сама купила й пошила, — і Бог благословить її за це». Деякі з доньок вийшли заміж, коли родина жила в Руті, хоча Сукі одружилася з паном Еллісоном у 1721 році, ще до від’їзду з епвортського пасторського дому. Тоді він був заможним, і вона народила йому чотирьох дітей, але Веслі вкрай його не любили; і після пожежі, що знищила його дім, коли родина ледве врятувалася, дружина покинула його назавжди й прожила решту днів серед своїх дітей, які на той час виросли й осіли в Лондоні та Бристолі.

Гетті, мабуть, видали заміж з Рута за Вільяма Райта дуже проти її волі, і недарма, бо він не пасував їй з жодного погляду. Її дядько Метью дав їй чималу суму грошей, з якою її чоловік завів власну справу в Лондоні, де вони жили на Краун-Корт і Фріт-стріт у Сохо. Більшість її дітей померли в немовлятстві, на велике її горе, а її неотесаний і неписьменний чоловік почав пиячити й погано з нею поводитися. Вона часто бачилася з дядьком, поки той жив, з братом у Вестмінстері, а також із Джоном і Чарлзом, коли вони бували в Лондоні. Усі вони співчували їй і робили все, що могла зробити братня любов, аби полегшити її тягарі. Її знали й високо цінували в тогочасних літературних колах, де вона зустрічала розумних людей у домі свого дядька. Як і більшість її родини, вона писала вірші, багато з яких час від часу друкувалися в «Джентльменз Мегезін».

Анна, як видається, вийшла заміж у 1725 році за Джона Ламберта, землеміра з Епворта, дуже гідну людину, який любив її й цінував таланти її батька. Деякий час вони жили в Епворті, а потім переїхали до Гетфілда, звідки могли підтримувати зв’язок із родичами в Лондоні. У них був один син, названий на честь Джона Веслі, який був його хрещеним батьком. Пан Ламберт зібрав усі памфлети свого тестя й дуже ними пишався. Цей шлюб був щасливим з усіх поглядів.

Однією з подій, що урізноманітнювали одноманітне життя в Руті, мабуть, було те пам’ятне звернення (ймовірно, близько 1725 року) Ґаррета Веслі із замку Данган в Ірландії до настоятеля, свого родича, з запитанням, чи має той сина на ім’я Чарлз, і якщо так, чи дозволить він зробити його своїм спадкоємцем. Юнак залишив рішення батькові, а той знову передав його Чарлзові як особі, якої це найбільше стосувалося; і пан Ґаррет Веслі приїхав до нього у Вестмінстер і наполегливо вмовляв прийняти те, що він пропонував. З якоїсь незбагненної причини пропозицію відхилили, і Ґаррет Веслі залишив свій маєток дальшому родичеві, Річардові Коллі, за умови, що той візьме прізвище Веслі й родовий герб. Цей Річард Коллі Веслі в 1746 році отримав титул барона Морнінгтона, а його єдиний син Ґаррет одружився з донькою віконта Данганнона і з часом став графом Морнінгтоном. Його старшим сином був маркіз Веллслі, певний час генерал-губернатор Індії, а третім сином — великий герцог Веллінгтон.

У жодному з листів пані Веслі немає ані найменшого натяку на цю обставину. Важко уявити, чому від спадщини відмовилися. Більшість батьків із такою великою родиною були б тільки вдячні, що одного з їхніх дітей піднесено до становища, яке він, з огляду на свої таланти й характер, у всьому годився б прикрашати; і природна тривога пана Веслі за дружину, якщо вона його переживе, вщухла б, якби хтось із синів був у достатку. Джон Веслі в запалі свого релігійного завзяття, цінуючи брата як співробітника, якось зауважив, що це Чарлзове рішення було «щасливим порятунком»; а методистські письменники загалом розглядали його й говорили про нього як про такого собі Мойсея вісімнадцятого століття, що вибрав, «більшим багацтвом над Єгипецькі скарби вважаючи наругу Христову». Утім, послідовники Джона Веслі не виявили відрази до багатства, і багато з них знайшли йому шляхетне застосування.

Поки Джон Веслі був членом Лінкольн-коледжу, що мешкав при коледжі, і проводив довгі вакації в Руті, він не був байдужий до жіночих чарів. Як добре відомо, він кілька разів піддавався владі ніжної пристрасті, хоча вже чоловіком середнього віку уклав прозаїчний шлюб, що приніс йому мало щастя або й зовсім ніякого. Домашнє коло знало, що в 1727 році його уяву полонила молода леді з Вустерширу, Бетті Кіркгем, і, ймовірно, вона була його першим коханням. Він був у надзвичайно ніжних стосунках із матір’ю і, можливо, звірився їй, бо лише щось подібне могло викликати такого прекрасного листа: — «ЛЮБИЙ СИНУ, Рут, 14 травня 1725 року.

«Труднощі, з якими доводиться розмежовувати уявлення про речі, що дуже схожі одна на одну і чиї властивості та дії майже однакові, спонукали, гадаю, декого думати, що людська душа не має іншої пристрасті, окрім любові, і що всі ті пристрасті чи почуття, які ми розрізняємо під назвами надії, страху, радості тощо, — це не що інше, як різні види любові. Ця думка має деяку видимість слушності, хоча я не можу з нею погодитися. Мушу зізнатися, що досі не зустрічала такого точного визначення пристрасті любові, яке б мене цілком задовольнило. Її, правда, зазвичай визначають як „прагнення єднання з пізнаним або уявлюваним благом“. Але це прямо ототожнює любов і прагнення, а вони, при уважному розгляді, на мою думку, не одне й те саме, і ось чому: прагнення найсильніше й діє найпалкіше тоді, коли улюблений предмет далеко, відсутній або здається неприхильним чи невдоволеним; тоді як коли єднання досягнуто й насолода повна, вдоволення, захват і радість сповнюють душу того, хто любить, а прагнення спочиває, — і це ясно показує (принаймні мені), що прагнення єднання є наслідком любові, а не самою любов’ю.

«Що ж тоді таке любов? Або як нам описати її дивну таємничу сутність? Вона — я не знаю що! Якесь могутнє щось! Джерело нашої радості й горя, яке кожен відчуває й переживає, і яке все ж нікому не відоме! І ми ніколи не збагнемо, що вона таке, доки не з’єднаємося з нашим Першоначалом і не прочитаємо там її чудесну природу в ясному дзеркалі несотвореної Любові; а доти найкраще задовольнятися тими уявленнями про її сутність, які ми можемо зібрати, спостерігаючи її дії та схильності; бо інше знання про неї в нашому теперішньому стані надто високе й надто дивне для нас, і ми не здолаємо його досягти.

«Дозволь тепер слово поради. Хоч яким допитливим ти будеш, досліджуючи природу або розрізняючи властивості людських пристрастей чи чеснот для власного задоволення, будь дуже обережний, проводячи тонкі розрізнення на прилюдних зібраннях; бо це не відповідає справжній меті проповіді, яка полягає в тому, щоб виправляти життя людей, а не набивати їм голови марними умоглядними міркуваннями. І зрештою, хоч би що можна було сказати, кожне почуття душі краще пізнається на досвіді, ніж з будь-якого опису. Чесна людина легше зрозуміє, що означає ревнувати за Бога й проти гріха, коли почує, які властивості й плоди справжньої ревності, ніж з найточнішого визначення її сутності.

«Любий сину, кінець твого листа дуже ласкавий. Що ти завжди був слухняним, я дуже добре знаю. Але я знаю себе достатньо, щоб задовольнятися помірною мірою твоєї прихильності. Справді, з мого боку було б несправедливо бажати чиєїсь любові. Твоїх молитов я потребую і бажаю; і, поки живу, не перестану благати Всемогутнього Бога, щоб Він благословив тебе. Прощавай!

«СУСАННА ВЕСЛІ».

Частина листа до Джона в Оксфорд, написаного взимку 1727 року, показує, що пані Веслі часом давала йому розважливі, практичні поради, які не стосувалися виключно релігії: — «ЛЮБИЙ ДЖЕКІ, 31 січня 1727 року.

«Мені аніскільки не приємно, що ми радили тобі придбати плед, хоча приємно, що ти вважаєш його задорогим, бо я вбачаю в цьому ознаку схильності до ощадливості, а це рідкісна риса в молодої людини, якій ще належить здобути собі статок. Справді, такій людині навряд чи можна бути надто обачною чи надто дбайливою. Я не радила б турбуватися про завтрашній день більше, ніж потрібно, щоб краще використати теперішні нагоди, розважливо орудуючи тими талантами, які Бог довірив нам; і настільки, думаю, обов’язок кожного — турбуватися про завтра. І я щиро бажаю, щоб ти добре засвоїв це, поки життя ще молоде. Бо — „Повір мені, юначе (бо я в турботах навчена І гнуся під тягарем понад п’ятдесяти років)“. Повір мені, любий сину, старість — найгірший час, який ми можемо обрати, щоб виправити чи то своє життя, чи то свої статки. Якщо основи твердої побожності не закладено завчасу в здорових засадах і доброчесних нахилах і якщо ми, поки тривають сила й наснага, нехтуємо відкласти щось, перш ніж нас наздоженуть немочі старості, то можна сто проти одного закластися, що ми помремо і бідними, і нечестивими.

«Ах, мій любий сину! Якби ти стояв разом зі мною на межі життя і бачив перед очима безмежний простір, необмежену тривалість буття, у яку ти незабаром можеш вступити, ти не уявляєш, як усі необачності, помилки й гріхи юності постали б перед твоїм зором і якими інакшими були б тоді твої почуття щодо чуттєвих утіх, тяжіння статей і згубних дружб світу, ніж тепер, коли здоров’я ціле й, здається, обіцяє багато років життя.

«СУСАННА ВЕСЛІ».

Навесні чи на початку літа 1731 року пан Метью Веслі, старший брат настоятеля Епворта, вирушив у подорож до Скарборо в супроводі лише слуги й дорогою зупинився відвідати родичів.

Він уже виявив чимало доброти до декого з їхніх дітей і час від часу бачився з братом, коли справи приводили того до Лондона, але ніколи раніше не бував у нього вдома. Схоже, що родина на той час знову жила в Епворті, і все, що безпосередньо відомо про ці відвідини, міститься в листі пані Веслі до Джона в Оксфорд.

«12 липня 1731 року.

«Мій брат Веслі задумав був нас заскочити й подорожував під вигаданим ім’ям від Лондона до Гейнсборо; але там, коли наступного дня він послав свого слугу пошукати провідника на Острів (Аксгольм), той назвав ім’я свого пана одному чоловікові, що торгує на нашому ринку, і сказав, що пан їде провідати брата, а це — священник Епворта. Чоловік, якому він це розповів, зустрів Моллі на ринку приблизно за годину до того, як туди прибув мій брат. Вона, сповнена новиною, поспішила додому й сказала нам, що до нас їде дядько Веслі, але ми ледве могли їй повірити. Дивно було спостерігати, як усе місто сполошилося й витріщалося, ніби мав урочисто в’їжджати якийсь великий князь. Він поїхав просто до Джона Доусона (до заїзду); але ми скоро дізналися про його приїзд і послали Джона Брауна із запрошенням до нашого дому. Він висловив певне невдоволення слугою за те, що той дав нам знати про його приїзд, бо мав намір послати по пана Веслі, щоб той пообідав із ним у Доусона, а потім пополудні відвідати нас. Проте він незабаром рушив за Джоном до нас, де ми всі були готові прийняти його з великою радістю.

«Поводився він серед нас цілком чемно й люб’язно. Першого дня він мало говорив із дітьми, бувши зайнятий (як він потім їм сказав) спостереженням за їхньою поведінкою і тим, наскільки вони йому подобаються;

згодом же він був дуже невимушений і виявляв велику доброту до всіх них.

«Його страшенно обурила убогість нашої обстави, а ще більше — злиденність дитячого вбрання. Про наше становище він завжди говорив з твоїми сестрами вільніше, ніж зі мною, і казав їм, що дивується, куди його брат подів свої прибутки, бо видно ж, що не витратив їх ні на обставу дому, ні на одяг для родини.

«Часом ми трохи розмовляли, але нечасто нам вдавалося поговорити наодинці; і він дуже уникав говорити про що-небудь, що стосувалося дітей, у присутності твого батька, та й узагалі про будь-що інше. Я повідомила йому, наскільки це було пристойно, про наші втрати тощо, бо боялася, щоб він не подумав, ніби я збираюся в нього просити; але дівчата (з якими він мав багато розмов наодинці), гадаю, розповіли йому все, що тільки могли згадати.

«Особливо сподобалася йому Петті [якій тоді було двадцять п’ять років]; і одного ранку, перш ніж пан Веслі зійшов донизу, він запитав мене, чи згодна я відпустити Петті пожити рік чи два в нього в Лондоні. „Сестро, — каже він, — я вже постарався влаштувати безтурботне життя одній із твоїх дітей, поки вона живе; і якщо ти захочеш довірити мені Петті, я постараюся влаштувати так і їй“. Хай що думають інші, а я вважала це щедрою пропозицією, тим більше що він так багато зробив для Сукі й Гетті. Я висловила свою вдячність, як тільки могла, і хотіла, щоб він поговорив із твоїм батьком, але сам він не захотів — залишив це мені; і так і не згадав про це панові Веслі аж до вечора перед від’їздом. На родинних молитвах він завжди поводився дуже пристойно, а за відсутності твого батька читав для нас молитву перед їжею і після неї. І ніколи не порушував нашого усамітнення, а йшов до своєї кімнати, коли ми йшли до своїх.

«Він пробув у нас від четверга до наступної середи; потім поїхав від нас до Скарборо, звідки повернувся в суботу через тиждень, маючи намір пожити в нас кілька днів; але, довідавшись, що твої сестри напередодні поїхали до Лінкольна, він захотів виїхати від нас у неділю вранці, бо, як він сказав, міг би побачити дівчат, перш ніж вони вирушать до Лондона. Він наздогнав їх у Лінкольні й запросив пані Тейлор, Емілію і Кеззі разом з іншими на вечерю до себе в „Ангел“. У понеділок вони снідали з ним; потім розпрощалися, не сподіваючись побачити його знову, аж поки приїдуть до Лондона; але в середу він послав свого слугу запросити їх на вечерю. У четвер він запросив їх на обід, увечері на вечерю, а в п’ятницю вранці на сніданок, коли попрощався з ними й поїхав до Лондона. Вони прибули до міста в суботу близько полудня, і того ж вечора Петті написала мені про подорож.

«Любий Джекі, не можу тепер говорити про Гетті й Петті, хіба що ось що: я сподіваюся щодо обох кращого, ніж деякі інші. Молю Бога, щоб Він благословив тебе. Прощавай!

«СУСАННА ВЕСЛІ».

Бідолашний настоятель після повернення брата до Лондона отримав від нього суворого листа про гріх недостатньої турботи про родину. Однак не схоже, щоб він мав якусь гіршу особисту марнотратність, ніж люлька та дрібка нюхального тютюну; але, з одного боку, він не мав хисту до справ, а з другого — пан Метью Веслі, мавши лише одну дитину (сина, що зійшов на манівці), не знав, як дорого обходиться протягом стількох років хвора дружина й родина, що щороку зростає, і так само не уявляв, скільки коштує одягти таку велику кількість дорослих дівчат. Його племінниці вже не були дітьми й, безперечно, могли дати йому досить правильне уявлення про справжній стан речей; а він, здається, був надто добрий, щоб завдавати болю без вагомої причини. Він явно вважав, що чоловікові не годиться оточувати себе більшою кількістю „оливкових пагонів“, ніж він спроможний пристойно виростити й забезпечити; але тут настоятель розходився з ним in toto і, очевидно, вважав, що зробив своїй країні неабияку послугу, так щедро примноживши її населення.

Є ще один лист пані Веслі з тією самою датою; але чи вона точна, встановити неможливо. Цілком можливо, що звістку про нещасний випадок, про який вона розповідає, надіслали до Лондона відразу після того, як він стався, і вона могла спричинити несподіваний — «ЛЮБИЙ ДЖЕКІ, 12 липня 1731 року.

«У п’ятницю, 4 червня, я, твоя сестра Марта і наша служниця їхали нашим возом подивитися землю, яку ми наймаємо в пані Найт у Лоу-Міллвуді. Батько сидів у кріслі в одному кінці воза, я — в іншому, в протилежному кінці, Метті між нами, а служниця позаду мене. Перед самою огорожею, коли ми спускалися з невеликого пагорба, коні рвонули чвалом, і твій батько разом із кріслом вилетів із воза. Служниця, побачивши, що коні понесли, повисла всією вагою на моєму кріслі й не дала мені скласти йому компанію. Вона закричала Вільямові, щоб той зупинив коней і що її пана вбито. Хлопець вистрибнув із сидіння, зупинив коней, а тоді побіг до пана Веслі; але перш ніж він добіг до нього, двоє сусідів, що з волі Провидіння зійшлися там разом, підвели його голову, на яку він упав, і притримали його, відхиливши назад, завдяки чому він почав дихати; бо, судячи з чорноти його обличчя, напевно, він не зробив жодного вдиху від часу падіння, аж поки вони не допомогли йому підвестися. На цей час я вже дісталася до нього, запитала, як він почувається, і вмовила випити трохи елю, бо ми взяли з собою пляшку. Вигляд у нього був страшенно дикий, але він заговорив і сказав мені, що з ним нічого не сталося. Я розповіла йому про падіння. Він сказав, що „нічого не знає ні про яке падіння, що почувається так добре, як ніколи в житті“. Ми перев’язали йому голову, яка була дуже забита, допомогли знову сісти на віз і посадили на дно, а я тримала його голову в руках, тим часом як чоловік поволі вів коней додому. Я негайно послала по пана Гарпера, який пустив йому чимало крові; і тоді він почав відчувати біль у кількох місцях, особливо в боці й плечі. Ніч у нього була дуже погана; але в суботу вранці пан Гарпер знову прийшов до нього, перев’язав голову і дав йому щось, що значно вгамувало біль у боці. Ми повторили дозу перед сном; а в неділю він двічі проповідував і уділяв Таїнство, що було для нього надто важко, але ніхто не міг його відмовити. У понеділок йому було погано, і він проспав майже весь день. У вівторок прийшла подагра, але після того, як він два чи три вечори приймав краплі Бейтмана, вона знову минула, і відтоді йому краще, ніж ми могли сподіватися. Спершу ми думали, що віз переїхав через нього, але він переїхав лише рукав його ряси, а цвяхи трохи здерли шкіру з його кісточок пальців, більше ж нічим не пошкодили.

«СУС. ВЕСЛІ».

Пана Веслі цей нещасний випадок, очевидно, дуже підкосив, і він так ніколи цілком і не оговтався; і, можливо, зіставивши це з докорами брата, почав серйозно думати, що станеться з його дружиною й незаміжніми доньками, якщо він помре. Раніше сини, здається, були для нього на першому місці, і, можливо, це трохи гризло дівчат — не тому, що вони чогось шкодували для братів чи не пишалися ними, а тому, що дівчата усвідомлюють: вони мають на батьків принаймні такі самі права, як і хлопці. Хай там як, а батько почав думати, що бажано було б зректися парафії на користь одного з синів, якщо тільки вдасться вмовити того сина її прийняти. Насамперед він запропонував це Семюелові, який щойно втратив єдиного сина і був, крім того, страшенно вибитий з колії, бо, прослуживши двадцять років помічником учителя у Вестмінстерській школі, позбувся того, що вважав своїм правом. Директор пішов у відставку; доктора Ніколла, другого вчителя, призначили на його місце; і Семюел Веслі, за давнім звичаєм, сподівався посісти місце молодшого, тобто другого вчителя. На лихо, він був не просто торі, а справжнім якобітом і скомпрометував себе відданістю вигнаному єпископові Еттербері та його справі, а то була справа Претендента; тож він опинився відрізаним від усього, чого найбільше бажав. Саме в цю скрутну хвилину надійшла батькова пропозиція, щоб він став настоятелем Епворта. «Ти був, — казав старий, — батьком для своїх братів і сестер, особливо для перших, які коштували тобі великих грошей на освіту і до, і після того, як вони вступили до університету. І ти на цьому не зупинився, а виявив жалість до своєї матері й до мене, і то дуже щедро, і в цьому твоя дружина була заодно з тобою, коли ви й самі не мали надміру, і навіть робили шляхетні благодійні справи для дітей моїх дітей. То ким би я був, якби не намагався з усіх сил влаштувати тобі спокійне життя, тим паче що знаю: жодне з вас не має в Лондоні здоров’я. … Що ж до твоєї старої й немічної матері, то щойно я впаду, їй доведеться виїхати, хіба що ти станеш моїм наступником; а якщо станеш і вона мене переживе, я знаю, що ти негайно забереш її до свого дому, чи радше залишиш її там, де ви з дружиною доглядатимете її, аж поки ми знову не зустрінемося на небі; і ти будеш провідником і опорою для решти родини».

Семюела, однак, не вдалося вмовити; він знав, що, де б він не жив, його дім буде відчинений для матері, якщо вона колись цього потребуватиме, і зовсім не мав бажання поховати себе в Лінкольнширі. Цю тему на деякий час облишили, і її витіснив новий, усепоглинальний інтерес у вже нечисленному епвортському колі. Це були заручини й шлюб Мері, або «Молл», тієї покаліченої доньки, яку Чарлз називав «терплячою Гризельдою» родини. Її чоловіком став Джон Вайтлем, який спершу був бідним хлопчиком у маленькій благодійній школі в Руті. Пан Веслі помітив, що в нього неабиякі розумові здібності, і, мабуть, він мав добрий розбірливий почерк, бо його взяли до епвортського дому переписувати настоятелеву громіздку працю про книгу Йова і навіть ілюструвати її рисунками мап і фігур, як підказувало «природне світло». Мистецтво тоді стояло дуже низько; і пан Веслі не міг бути в ньому знавцем, інакше йому б і на думку не спало, що такі рисунки можуть додати його книжці цікавості, — проте навіть він бачив брак художньої вартості в деяких із них. Натомість за послуги «бідного зморенного голодом Джонні Вайтлема» той отримував уроки латини й грецької і зрештою був посланий до Оксфорда, де Джон Веслі робив для нього все, що міг, і високо відгукувався про його працьовитість, розум і здібність до вивчення мов. Вайтлем був такий бідний, що Веслі, батько й син, і кілька друзів склалися, щоб купити йому мантію, хоч це й не надто дорога частина вбрання. Він прийняв дияконський сан і став вікарієм в Епворті, на велику втіху свого друга й покровителя, який любив його й довіряв йому. Принаймні одного разу він напевно врятував йому життя на Беррінгемській переправі, коли, як пише пан Веслі, «Джон Вайтлем своїми довгими ногами й руками видерся на баржу й витягнув мене за собою». Він був, імовірно, значно молодший за Мері, якій було тридцять вісім, коли вона вийшла за нього заміж; але прихильність між ними була щира, і шлюб мав сердечне схвалення всієї родини. Було надзвичайно важко знайти вікарія, який погодився б жити в Руті, — таким вогким і непривабливим було це місце; але Вайтлем любив його й щиро прагнув служити в його церкві, тож пан Веслі забезпечив його й Мері, зрікшись цієї невеликої парафії і попросивши лорда-канцлера надати її своєму зятеві. Так і сталося; і він ще й зумів дати їм на початок двадцять фунтів. Проте Мері недовго тішилася своїм новим становищем і ніжною турботою чоловіка, бо померла під час пологів, не проживши в шлюбі й року, і,

разом із немовлям, була похована в церкві. Пані Веслі дуже тяжко переживала цю втрату, а вдівець приїхав до Епворта по співчуття. Він був у тому стані душі, коли чоловіки зголошуються на місії чи на будь-яку тяжку працю, аби бути подалі від місць, що нагадують про їхнє горе; тож пан Веслі написав про нього генералові Оглторпу, який уже працював у Джорджії і мав серед своїх людей одного чоловіка з Рута: — «ДОРОГИЙ ПАНЕ, Епворт, 7 грудня 1734 року.

«Не можу висловити, як я вдячний Вам за Ваш останній ласкавий і повчальний лист про справи Джорджії. Я не міг перечитати його без зітхання (хоч і перечитав кілька разів), знову згадуючи свій вік і немочі, які зробили таку подорож для мене цілком неможливою. Проте мій розум напружено працював над цим; і не виключено, що Провидіння, можливо, підказало мені такий засіб, який стане Вашій колонії кориснішим, ніж був би я сам.

«Справа ось у чому. Є один молодий чоловік, який пробув у мене чимало років і допомагав мені в моїй праці про Йова; після цього я послав його до Оксфорда, до мого сина Джона Веслі, члена Лінкольн-коледжу, який подбав про його освіту; там він поводився дуже добре й зростав у побожності та вченості. Потім я викликав його сюди, домігшись для нього дияконського сану, і він був моїм вікарієм під час моєї відсутності в Лондоні; тоді я зрікся на його користь своєї невеликої парафії в Руті, і його було затверджено й введено на неї. Я також дав згоду на його шлюб з однією з моїх доньок, бо між ними була давня й тісна дружба. Але ні йому, ні мені не випало щастя бачити, як вони довго житимуть разом, бо вона померла в пологах своєю першою дитиною. Він був так невтішний через її втрату, що я боявся, як би він незабаром не пішов за нею слідом; щоб запобігти цьому, я попросив його пожити в мене вдома, аби він мав якусь розраду й заняття, допомагаючи мені в моїй парафії під час моєї хвороби. Саме тоді, пане, я й отримав Вашого ласкавого листа і дав йому прочитати для розради, тим паче що Джон Ліндал і він були парафіянами й шкільними товаришами в Руті й мали чималу прихильність одне до одного. Спершу я не надав цьому великого значення; але невдовзі, коли я побачив, що він часто думав про це, дуже бажав сам поїхати до Джорджії і написав мені про це доданого листа, а я не знав нікого, хто більше годився б для такої справи, — я подумав, що найменше, що можу зробити, — це надіслати цього листа Вашій милості, яка буде таким доречним суддею в цій справі; і якщо Ви схвалите, я не забарюся звернутися до мого лорда єпископа Лондонського чи до кого іншого, бо сподіваюся навесні сам бути в Лондоні, щоб просунути справу настільки, наскільки вона піде.

«Що ж до його характеру, то я беру на себе засвідчити, що він добрий учений, твердий християнин і людина доброго життя. Він має дуже щасливу пам’ять, особливо до мов, а розсудливість і розум не поступаються їй. Мій старший син у Тівертоні трохи знає його, і я написав йому про нього після Вашого останнього листа до мене. Двоє інших моїх синів — його наставник у Лінкольні та мій третій син із Крайст-Черч — давно й близько з ним знайомі; і я не сумніваюся, що вони дадуть йому принаймні таку ж справедливу характеристику, як і я. На цьому я й залишу справу, доки не матиму честі знову отримати звістку від Вас; і або облишу її, або доводитиму до кінця, як видасться найдоречнішим Вашому зрілішому судженню; завжди залишаючись найщирішим і найзобов’язанішим другом і слугою Вашої милості, СЕМЮЕЛ ВЕСЛІ».

Однак Джон Вайтлем не поїхав до Джорджії, а провів більшу частину часу в Епворті протягом місяців болю й немочі, що передували смерті пана Веслі, хоча, здається, якось відлучився так надовго, ймовірно до Оксфорда, що пані Веслі розпитувала про нього в синів. Зрештою він повернувся до Рута, де тридцять років жив відлюдним і вченим життям і помер у 1769 році. Він не зовсім погоджувався з Джоном і Чарлзом Веслі в релігійних питаннях, що їм не дуже подобалося, і вся родина припинила з ним спілкування.

Що мати боялася, як би Марта не втратила затишного дому в дядька Метью, показує коротенький лист, датований 21 лютого 1732 року і написаний на тому самому аркуші, що й лист до Джона, в якому вона докладно виклала свою славетну систему виховання: — «ЛЮБИЙ ЧАРЛЗЕ, хоч ти й не мав часу сказати мені про це відтоді, як ми розпрощалися, все ж я сподіваюся, що ти здоровий; і коли матимеш більше дозвілля, я буду рада почути це від тебе самого. Я була б досить рада побачити тебе тут цієї весни, якби не тяжка умова, що ти прийдеш сюди пішки; а це завжди мене жахає, і я зазвичай так непокоюся, боячись, щоб ти не вбив себе, долаючи пішки такий далекий шлях, що це руйнує значну частину тієї радості, яку я інакше мала б від розмови з тобою.

«Боюся, що бідолашна Петті має в Лондоні кількох ворогів і що вони вклали їй у голову думку відвідати нас цього літа. Я схильна вважати, що коли їм раз удасться виманити її з дому мого брата, вони подбають, щоб вона ніколи туди не повернулася. Шкода, що ця чесна, великодушна дівчина не має хоч трохи зміїної мудрості при голубиній невинності. Вона не рівня тим, хто її обмовляє; бо гидує вчинити щось негідне, а тому вірить, що й усі інші так само. На жаль! Дуже шкода, що не всі люди такі добрі, якими мали б бути.

«Скажи, будь ласка, що сталося з Джоном Вайтлемом? Чи він ще живий? Де пан Морган? Якщо з тобою, то, прошу, передай йому від мене уклін. Шкода, що деревний відвар не допоміг йому. Я ніколи не знала, щоб він не діяв, якщо пити його регулярно; але, можливо, він був уже надто занедужав, коли почав його вживати. Підозрюю, що він їсть замало або спить у холоді, а це останнє найбільше з усього отруює кров. Любий Чарлзе, посилаю тобі свою любов і благословення. Ем, Метті, Кез передають свою любов вам обом.

«СУСАННА ВЕСЛІ».

Лист, що не з’являвся друком від 1800 року, коли його опублікували в «Методистській кишеньковій книжці», показує, як живо цікавилася пані Веслі Джоновими учнями і як вони обмінювалися думками і про книжки, і про вчення: — «ЛЮБИЙ СИНУ, Епворт, 1 січня 1733 року.

«Прошу, передай мій уклін панові Робінсону, твоєму учневі, і скажи йому, що я дотримую слова: щодня молюся за нього і благаю його, якщо він має бодай найменшу турботу про свою душу чи хоч якесь залишкове почуття релігії, порвати всяке знайомство з нечестивими. Саме вільнодумець і розпусник, а не зневажуваний методист, будуть осоромлені й збентежені, коли їх покличуть стати перед тим Всемогутнім Суддею, чиє Божество вони зневажали і чию запропоновану милість відкидали й глумливо зневажили.

«Утіхи гріха тривають лише короткий і непевний час, а вічність не має кінця; отже, можна було б подумати, що небагато доводів вистачить, аби переконати людину, яка не втратила глузду, що для нас надзвичайно важливо бути дуже серйозними, викупляючи теперішній час і пізнаючи Бога, доки зветься „сьогодні“, щоб, ставши непридатними для Його блаженної присутності, ми не опинилися в невимовно жалюгідному існуванні в майбутньому.

«Ти безперечно маєш рацію. Різні ступені побожності — це різні стани душі, через які ми мусимо пройти; і той, хто прискіпується до практичних порад, ясно показує, що він цих станів не пройшов; бо в усіх справах релігійного характеру, якщо в слухачах немає внутрішнього чуття, яке відповідало б тому чуттю, що в душі промовця, сказане матиме мало дії. Проте іноді трапляється, що, коли ревний християнин говорить про духовні речі, благословенний Дух Божий дає такий світ розумові слухачів, що розвіює їхню природну темряву і дає їм змогу збагнути ті духовні речі, про які вони перед тим не мали жодного знання. Як про Корнилія та його друзів сказано: „Ще, як промовляв Петр слова сї, найшов Дух сьвятий на всїх, хто слухав його.“ «Пан Лоу — добра людина, та все ж лише людина; а тому не дивно, що він не висловився так виразно, як тобі хотілося б, говорячи про деякі окремі предмети. Можливо, його розум був надто сповнений відчуття того благословенного Єства, щоб легко знайти слова для вираження речі, яка так далеко перевищує їхню природу. Хто може думати, а тим паче говорити, про цей неосяжний предмет? Його велич, Його гідність приголомшують нас! Чистота Його природи, Його відкупительна любов бентежать і долають нас! Коли ми осягаємо Його славу, наші кволі сили завмирають, і природа млоїть перед Богом природи.

«Що ж до мене, то після багатьох років пошуків і розпитувань я досі віддаю шану Невідомому Богу. Я не смію сказати, що люблю Його; лише ось що: я обрала Його своїм Щастям, своїм Усім, своїм єдиним Благом; одним словом — своїм Богом. І коли я випробовую свою волю, то відчуваю, що вона тримається свого вибору, хоч і не так вірно, як мала б. Тому прошу твоїх молитов, яких я потребую значно більше, ніж ти моїх.

«Що Бог присутній усюди і ми завжди перед Ним — це певно; але щоб ми завжди могли усвідомлювати Його присутність — то зовсім інша річ. Деякі обрані душі здобули таке постійне відчуття присутності Божої, що воно зазнає мало перерв. Але, мій любий, зваж: Він такий безмежно блаженний, такий цілковито прекрасний, що кожне відчуття Його, кожне наближення до Його найвищої слави й блаженства вливає в душу таку животворну радість і веселість, що проганяє всякий біль і відчуття нещастя; і якби до цього щастя додати вічність, це було б небо.

«Моя любов і благословення з тобою! Твоя любляча мати, СУСАННА ВЕСЛІ».

Пані Веслі неабияк тривожилася за здоров’я своїх синів в Оксфорді, і сама багато страждала «від тілесного болю й інших, тяжчих випробувань, про які не годиться згадувати», а до того ще бачила, як швидко згасає здоров’я її чоловіка; але, здається, жодного слова про її власні ймовірні злидні після його смерті в неї ніколи не вихопилося. Можливо, це було від безкорисливості її натури, а можливо, вона ніколи й не думала, що його переживе. Вона торкається кількох із цих предметів в уривках листа до Джона: — «Не знаю, як ти описав свій стан докторові Гантінгдону. Мені доводилося дещо спостерігати при сухотах, і я майже певна, що в тебе починаються деякі ознаки цієї хвороби і що, коли не будеш дбати про себе більше, ніж тепер, ти незабаром зробиш цю річ безсумнівною. Та роби по-своєму; я вже відмовилася від тебе, як відмовилася раніше від декого, хто колись був мені дуже дорогий. Чарлз, хоч, думаю, і не має сухот, перебуває в чудовому стані здоров’я для чоловіка двадцяти двох чи двадцяти трьох років, який не може з’їсти повного обіду, щоб одразу ж не виблювати його! Велика шкода, що люди не можуть бути мудрішими і не вміють влучити в міру там, де вона так очевидна, що ніхто не може в ній помилитися, хіба що навмисне. Щиро приєднуюся до вашого невеликого товариства в усіх його побожних і милосердних справах, що мають на меті Божу славу, і рада чути, що пан Клейтон і пан Голл мали бажаний успіх. Нехай ви й далі йдете вперед і процвітаєте в таких добрих ділах. Хоч я й відсутня тілом, але духом я з вами і щодня доручаю й віддаю всіх вас Божественному Провидінню. Ти добре робиш, що навідуєшся до єпископа, бо цього вимагають розважливість і чемність; хоча, якщо він добра людина, не думаю, що комусь під силу упередити його проти тебе.

«Твої доводи проти кінських перегонів, безумовно, так само переконливо свідчать і проти маскарадів, балів, вистав, опер і всіх подібних легковажних і марних розваг, які — визнають це веселі люди світу чи ні — сильно підтверджують і зміцнюють хотіння тіла, хотіння очей і гордощі життя; усього цього ми мусимо зректися, або ж зректися нашого Бога й надії на вічне спасіння. Не скажу, що неможливо мати хоч якесь почуття релігії людині, яка відвідує ці мерзенні зібрання, але я за весь свій довгий вік не знала жодного серйозного християнина, який би їх відвідував; і не бачу, як людина, що любить Бога, може мати смак до таких марних забав.

«„Життя Боже в душі людини“ — чудова, добра книжка, і багато років тому я була з нею знайома, але, на жаль, загубила її. У Бакстера є багато доброго разом із деякими вадами, на які я не зважаю заради чеснот. І не можу сказати, яка з усіх прочитаних мною богословських книжок найкраща: одна найкраща одного часу, інша — іншого, залежно від настрою й стану душі.

«Твій батько в дуже поганому стані здоров’я: він мало спить і ще менше їсть. Він, здається, зовсім не передчуває свого близького відходу, але я боюся, що йому лишилося жити недовго. З великим болем і труднощами він править Божественну службу в день Господній, яку часом мусить дуже скорочувати. Усі помічають його занепад, крім нього самого, і люди справді, здається, дуже переймаються ним і його родиною.

«Обидві дівчини, бувши невдоволені своїм теперішнім становищем, не передбачають сумних наслідків, які, судячи з усього, неминуче настануть після його смерті, настільки, наскільки, на мою думку, мали б; бо хоч як погано вони вважають своє становище тепер, боюся, що воно стане значно гіршим, коли його голову покладуть низько. Твої сестри передають свою любов тобі й Чарлзові; а моя любов і благословення вам обом. Прощавай.

«СУСАННА ВЕСЛІ».

Деякі частини дуже довгого листа, який мати написала Джонові під час останньої відсутності пана Веслі в Лондоні, цікаві тим, що показують, як добре вона знала — з розмов і листів сина — його оксфордських друзів і їхній спосіб розподіляти час і впорядковувати заняття, через який їх уже прозвали методистами: — СИНУ, «Субота, 30 березня 1734 року.

«Батько молодого джентльмена (пан Морган), наскільки я можу судити, має краще уявлення про релігію, ніж багато людей, хоча й не найкраще, бо мало хто наполягає на потребі особистої молитви. Але якщо вони часом ходять до церкви й утримуються від найгрубіших смертних гріхів, то, хоч і не знають духу й сили побожності та не мають жодного відчуття любові Божої і всезагальної доброзичливості, все ж цілком певні свого спасіння і раді думати, що втішаються світом, скільки можуть, поки живуть, а небо мають у запасі, коли помруть. Я зустрічала безліч таких людей за свій вік і вважаю однією з найважчих речей, які лише можна уявити, — відірвати їх від тілесної безпечності й переконати, що небо — це стан, так само як і місце, — стан святості, що починається в цьому житті, хоч і не досягає досконалості, аж поки ми не ввійдемо в життя вічне, — і що всі гріхи — це стільки ж духовних недуг, які мусить вилікувати сила Христова, перш ніж ми станемо здатні бути щасливими, навіть якби нас і можна було згодом допустити на небо. Якби батько юнака добре це усвідомлював, він не наважився б оголосити сина добрим християнином на таких хистких підставах, як, видно, робить. Проте, попри байдужість батька, я не можу не плекати добрих надій щодо сина, бо він вирішує проводити стільки свого часу з вами (бо, гадаю, його ніхто до цього не змушує); і якщо ми не можемо з цього зробити висновку, що він добрий, то, думаю, можемо вірити, що він бажає таким бути; а якщо так, дай йому час. Ми знаємо, що велике діло відродження звершується не відразу, а просувається повільними й часто непомітними кроками через сильний опір, який чинить йому зіпсута природа. …

«Пан Клейтон і пан Голл (згодом зять пані Веслі) набагато мудріші за мене; проте, з покорою перед їхнім кращим судженням, думаю, що хоч деяка ознака видимої вищості з твого боку й доречна для підтримання світового порядку, але суворість — ні; бо досвід може переконати нас, що така поведінка щодо дорослого чоловіка (про дітей тут не йдеться) може зробити його лицеміром, але ніколи не зробить наверненим. Ніколи не клопочися з’ясовувати, любить він тебе чи ні. Якщо зможеш переконати його любити Бога, він любитиме тебе стільки, скільки потрібно. Якщо ж він не любить Бога, його любов нічого не варта. Але хай там як, ми мусимо все віддавати на Бога й бути якомога байдужішими в усіх справах, де замішаний великий ворог — власне „я“.

«Якщо ти й твої нечисленні побожні товариші присвятили дві вечірні години релігійному читанню чи бесіді, то немає сумніву, що ви повинні провадити весь той час у таких вправах, для яких його відведено. Але якщо ваші вечори не присвячені цьому суворо, я не бачу шкоди в тому, щоб часом поговорити про ваші світські справи; та коли, як ти кажеш, твоєму новачкові це не приносить добра, а вам самим шкодить, то справа ясна: ви не повинні шкодити власним душам, щоб зробити добро іншому, а тим паче не повинні цього робити, коли не можете зробити жодного добра. У цьому ви кращі судді, ніж можу бути я.

«Добре, що ти не платив за подвійного листа. Я завжди боюся ввести тебе у витрати, і цей страх завадив мені недавно надіслати тобі справді довгу писанину. Бо одна особа [ймовірно, Джон Вайтлем] і я мали гарячу суперечку про деякі важливі питання релігії, в яких не могли дійти згоди; потім він написав кілька тез, на які я спробувала відповісти. І цю суперечку я мала намір надіслати тобі й попросити твого судження про неї, але непомірна вартість такого листа тоді завадила мені його відправити. Відтоді я чула, як він у двох проповідях заперечив кожен пункт, який перед тим обстоював, і це дає мені надію, що, поміркувавши вдруге, він змінив думку; а якщо так, то сказане в приватній бесіді не слід згадувати, і тому я не надсилатиму тобі тих паперів зовсім.

«Не можу вважати, що пан Голл робить добре, відмовляючись від нагоди так багато прислужитися релігії, як він, безперечно, міг би, якби прийняв парафію, від якої збирається відмовитися. Певно, ніколи ще не було більшої потреби в правовірних, тверезих богословах у винограднику нашого Господа, ніж тепер; і чому людина такої надзвичайної побожності й любові до душ ухиляється від служіння в цю критичну пору, я не можу збагнути. Але це не моя справа.

«Тобі не потрібні мої вказівки, як використовувати свій час. Дякую Богові, що Він надихнув тебе рішучістю бути вірним у примноженні того важливого таланту, який довірено тобі. Тобі не було б жодної користі знати в будь-яких подробицях, що я роблю або якого порядку дотримуюся в самоіспиті чи в чомусь іншому. Я віджила своє і живу тепер не так, як хотіла б, а так, як можу. Я не можу дотримуватися порядку чи думати послідовно, як колись. Коли маю ясну хвилину, намагаюся використати її; але, на жаль, це лише намагання. «Але я вже дісталася майже до кінця аркуша, сама того не помітивши. Ще одне слово — і я закінчу. Оскільки твій спосіб життя суворий, а харчування скупе, то й пристрасті, наскільки вони залежать від тіла, будуть слабкі. Тому ти не повинен судити про свій внутрішній стан з того, що не відчуваєш великого духовного запалу й надзвичайних поривів, як-от рясного плачу тощо, а радше з твердої прихильності своєї волі до Бога. Якщо, випробувавши себе, ти бачиш, що й далі обираєш Його своїм єдиним благом, що твій дух (якщо вжити вислів Святого Письма) непохитно прилипає до Нього, — послухайся поради пана Бакстера, і тобі буде спокійно: „Віддайте свої душі з усіма вашими гріхами й небезпеками і всіма їхніми інтересами в руку Ісуса Христа, вашого Спасителя, і цілком довірте їх Йому твердою вірою. Це Він купив їх, а тому й любить їх. Це Він їхній власник за правом викуплення; і тепер це вже Його власний інтерес — заради успіху й честі Його викуплення — спасти їх“. «Коли я починаю тобі писати, мені здається, що я не знаю, як закінчити. Я твердо мала намір, починаючи писати, бути дуже стислою; але закінчу, хоч бачу, що мені доведеться знову скласти такого ж незграбного листа, як минулого разу. Сьогодні Джон Браун-старший вирушає до Лондона, щоб супроводити твого батька додому. Прошу, передай мою любов і благословення Чарлзові. Сподіваюся, що він здоровий, хоч я жодного разу не мала від нього звістки відтоді, як він покинув Епворт. Любий Джекі, нехай Всемогутній Бог благословить тебе!

«СУСАННА ВЕСЛІ».

Цю останню подорож до Лондона настоятель здійснив, намагаючись довести до друку свої «Дисертації на книгу Йова». Він надрукував п’ятсот примірників, понад триста з яких було передплачено, а Семюел у Тівертоні та Джон в Оксфорді робили все можливе, щоб зібрати передплату на решту. Тим часом він і його старший син докладали всіх зусиль, щоб умовити Джона прийняти парафію в Епворті й так зберегти старий дім; але Джон навів двадцять шість причин проти цього, дуже вагомих у його власних очах і в очах нащадків. Можливо, найголовнішою тієї хвилини була його цілковита вільність від клопотів, поки він мешкав в Оксфорді. Їжа була готова для нього в певні години, а прибуток — у визначені терміни, тож йому лишалося тільки взяти його, перелічити й віднести додому. Родина так набачилася клопоту про те, що їсти й пити і в що одягнутися, що це було цілком природно. Згодом, однак, він таки розпитав, де слід, чи можливо, щоб лорд-канцлер надав йому епвортську парафію, і, почувши, що це вкрай малоймовірно, зовсім облишив цей задум.

Востаннє перед смертю чоловіка пані Веслі взялася за перо 14 лютого 1735 року, коли домівка, ймовірно, складалася лише з настоятеля, неї самої, Кеззі та Джона Вайтлема. Мері вже померла, Петті була в Лондоні, а Джон — у кабінеті, де писав під диктовку свого тестя чи якось інакше намагався полегшити тягар старості й немочі. З настанням весни настоятель слабшав, і нарешті пані Веслі, впевнившись, що кінець близько, послала по Джона й Чарлза. Вони приїхали вчасно, щоб він міг утішитися, бачачи їх і розмовляючи з ними; і, чуваючи біля нього, вони помітили, як із наближенням смерті він зрікся своїх найзаповітніших прагнень. Це було бажання закінчити «Йова», сплатити борги й ще раз побачити в тілі свого старшого сина. Емілія приїхала з Гейнсборо, де брати допомогли їй відкрити власну школу; і вони по черзі чували біля нього й доглядали його. Пані Веслі була цілком знесилена й дуже рідко заходила до кімнати, бо незмінно непритомніла, і її доводилося виносити й приводити до тями тим, чиї руки й так були повні. Пан Веслі мирно відійшов на заході сонця 25 квітня 1735 року, при свідомості до кінця, зітхнувши востаннє тієї миті, коли його син Джон удруге закінчував читати молитву за відхідну душу. Вони відразу пішли сказати про це матері, яка була вражена менше, ніж вони боялися, і сказала, що її молитви почуто: смерть у нього була така легка, а її саму так зміцнено, щоб вона могла це знести.

Чарлз 30-го, ймовірно через два дні після похорону, докладно описав усе своєму братові Семюелові, який тоді осів у Тівертоні, і додав: — «Мати була б надзвичайно рада побачити тебе якнайшвидше. Ми підрахували борги й виявили, що вони становлять понад сто фунтів, не рахуючи боргу кузенові Річардсону. Пані Найт, її (пані Веслі) землевласниця, минулого понеділка, в день, коли його ховали, наклала арешт на весь її живий інвентар, оцінений понад сорок фунтів, за п’ятнадцять фунтів, які батько був їй винен. А брат сьогодні пополудні дає розписку на ці гроші, щоб звільнити інвентар для продажу, і як забезпечення цей інвентар переписано на нього, а гроші йому виплатять, коли його вдасться продати. Батька поховали дуже скромно, але пристойно, на церковному цвинтарі, згідно з його власним бажанням.

«Конче необхідно буде привезти всі рахунки того, що він тобі заборгував, щоб ти міг позначити всі речі в домі як головний кредитор і тим забезпечити матері час і свободу продати їх якнайвигідніше.

* * * «Якщо поїдеш через Лондон, мати просить, щоб ти пам’ятав, що вона вдова священника. Хай Товариство дасть їй, скільки захоче, — вона все одно мусить бути певною мірою тобі тягарем, як вона це називає. Як я заздрю тобі через цей славний тягар і як хотів би розділити його з тобою! Ти мусиш підказати мені якийсь спосіб заробити трохи грошей, щоб я міг щось зробити при корабельній аварії родини, хай навіть не більше, ніж дати одну дошку».

Усе, що було смертного в Семюелові Веслі, поклали на церковному цвинтарі Епворта, а над його останками встановили плиту з пісковику на цегляному підмурку, на поверхні якої вирізьбили епітафію, написану його вдовою. У 1819 році доктор Адам Кларк наказав її заново вирізьбити й полагодити, а в 1872 році гробницю ґрунтовно відновила одна пані, що жила в Епворті.

Ви завершили: Розставання

Назад Далі