Сусанна Веслі
Розчарування і негаразди

Розділ 12 · 29 хв читання · 37 хв слухання

Розчарування і негаразди

Як пам’ятає читач, пані Веслі мала брата, Семюела Еннслі, який вирушив до Індії, а це в ті часи вважали мало не довічним вигнанням. Він залишив по собі дружину і, можливо, малих дітей, які, судячи з усього, жили в Шор-Гаусі в Гекні — гарному старовинному будинку з червоної цегли. Колись, коли там жила Джейн Шор, він стояв серед полів, і її царствений коханець добирався до нього стежкою від головного шляху; багато поколінь знали її як Стежку короля Едуарда, але тепер її розширили, забудували й назвали Дорогою короля Едуарда. Шор-Гаус добре пам’ятає чимало людей, які ще живуть, проте його спіткала доля багатьох подібних споруд: його знесли, а стару цеглу пустили на будівництво невеликих вілл там, де колись був родючий і щедрий сад, і тепер на тому місці коротка вуличка під назвою Шор-Роуд. Семюел Еннслі, мабуть, мав досить заможне становище, коли оселив свою родину в Шор-Гаусі, і майже напевно після пожежі в епвортському пасторському домі одна чи дві його племінниці якийсь час гостювали в його родині й справили там приємне враження. Вирушаючи до Індії, пан Еннслі сподівався нажити статок, і вважається, що він його таки нажив; проте саме тоді, коли його чекали назад до Англії, слід його загубився, і ні звістка про його долю, ні гроші, які він здобув, так ніколи й не дійшли до його рідних. Близько 1712-13 року він написав панові Веслі, просячи його бути в Англії його повіреним у справах з Ост-Індською компанією; і після деяких вагань пан Веслі погодився, сподіваючись, що з допомогою сина у Вестмінстері зуміє впоратися з цим як слід. Але ділової жилки він не мав, і щойно шурин це помітив, то передав свої справи комусь іншому. Пан Еннслі, що цілком природно, написав сестрі, скаржачись на те, як коротко й невдало її чоловік вів його справи, а вона так само природно, як і належить дружині, стала на його захист. Листи в ті часи йшли туди й назад дуже довго, і довгий та цікавий лист пані Веслі до брата, написаний у день її народження, відкриває нам одну з небагатьох шпарин, крізь які ми можемо зазирнути в тодішнє становище її родини: — «Епворт, 20 січня 1721-2 р. Пане!

«Прикрі незгоди між вами і паном Веслі не дозволяли мені писати вам кілька років, бо я не знала, чи буде вам приємний мій лист, і не хотіла бути надокучливою. Але, відчуваючи, як швидко спливає життя, і бажаючи перед відходом бути в мирі з усіма людьми, а надто з вами, я зважилася надіслати вам ще один лист, сподіваючись, що ви не пошкодуєте труду прочитати його без упередження.

«Мені, здається, вже минуло п’ятдесят, я немічна і слабка; але, хоч яка я стара, оскільки я взяла свого чоловіка „на добре й на лихе“, то й житиму з ним: „де він житиме, там і я житиму, і де він помре, там і я помру, і там мене поховають. Нехай так і ще більше вчинить мені Бог, коли щось, крім смерті, розлучить мене з ним“. Ув’язнення нічого не означає для тієї, кого хвороба змушує проводити більшу частину часу в кімнаті; і я часом думаю, що, якби не пан Веслі та діти, моїй душі було б цілком байдуже, звідки вона здійметься до верховного Джерела буття — з в’язниці чи з палацу, бо Бог усюди: — Ні стіни, ні замки, ні ґрати, ні найглибша тінь, ні найглухіша самота не замкнуть від Його присутності; і хоч би де Він зволив явити Свою присутність, — там небо.

І людина, чиє серце пройняте Божою любов’ю і яка тішиться виявами блаженної Божої присутності, щаслива, хоч би яким було її зовнішнє становище. Вона багата, наче нічого не маючи, а проте володіючи всім. Цей світ, цей теперішній стан речей — лише на час. Те, що тепер у майбутньому, стане теперішнім, як колись було теперішнім те, що вже минуло; і тоді, як зауважує пан Паскаль, жменька землі, кинута на нашу холодну голову, навіки вирішить і наші надії, і нашу долю; і не матиме великого значення, хто грав роль князя, а хто жебрака, бо щодо зовнішнього всі після смерті стоятимуть на одному рівні.

«З усіх найкращих спостережень, які мені будь-коли вдавалося зробити, я схиляюся до думки, що набагато легше бути вдоволеним без багатства, ніж із ним. Багатій так природно робить своє золото своїм богом (бо те, що людина любить понад усе, хоч би що це було, вона неодмінно зробить своїм богом); так украй важко не покладати на нього надії, не спиратися на нього як на опору й джерело щастя, що я не знаю на світі жодного багатія, з яким я помінялася б долею.

«Ви пишете: „Сподіваюся, ви давно вже відшкодували свої втрати від пожежі“. Ні, і, слід думати, ніколи не відшкодуємо. Пан Веслі відбудував свій дім менш ніж за рік, але відтоді, як він згорів, минуло майже тринадцять років, а дім і досі не обставлений і наполовину, і дружина та діти його не одягнені й наполовину. Правда, завдяки пожертвам друзів, разом із тим, що мав він сам, він сплатив перше; але друге ще не сплачене, або, що майже те саме, гроші, позичені на одяг і меблі, ще не повернуті. Далі ви пишете: „Парафія мого брата дає 300 фунтів на рік, як мені кажуть“. Кажуть, — хто? Хотіла б я, щоб тих, хто так каже, змусили зробити її такою. З тим самим правом можна сказати, що його парафія дає 10 000 фунтів на рік, як і 300. Я, пане, вже колись викладала вам справжній стан справ. Я казала вам, що парафію завжди віддавали в оренду за 160 фунтів на рік; що податки, внески на бідних, суборенда, десятини, прокураційні й синодальні збори тощо забирали з цієї частки майже 30 фунтів, тож не треба великого вміння в арифметиці, щоб порахувати, скільки лишається.

«Чого нам буде чи не буде треба згодом, знає лише Бог, але нині навряд чи коли-небудь в одній родині збігалося більше лихих подій, ніж тепер у нашій. Я рідко буваю здорова, пан Веслі швидко згасає; моя люба Емілі, яка в моїй теперішній скруті була б мені великою втіхою, змушена піти на службу до Лінкольна, де вона вчителює в пансіоні; моя друга донька Сукі, гарна жінка, варта кращої долі, коли з ваших останніх неласкавих листів зрозуміла, що всі її надії на вас марні, необачно віддала себе чоловікові (якщо можна назвати чоловіком того, хто злобою мало поступається відступним ангелам), який не лише її кара, а й постійне горе для всієї родини. О пане! О брате! Щасливі, тричі щасливі ви, щаслива моя сестра, що поховали своїх дітей у немовлятстві, захищених від спокуси, захищених від провини, захищених від нужди, сорому чи втрати друзів! Вони в безпеці, поза досяжністю болю чи відчуття горя; відійшовши звідси, вони вже нічого не зазнають. Повірте мені, пане, краще оплакувати десятеро мертвих дітей, ніж одну живу, а я поховала багатьох. Але тут мушу на хвилю зупинитися.

«Інших дітей, хоч їм не бракує ні працьовитості, ні здібностей до справ, ми не можемо прилаштувати ні до якої справи, бо не маємо ні грошей, ні друзів, які допомогли б нам у цьому; і немає поблизу жодної шляхетної родини, де ми могли б їх улаштувати, хіба що простими служницями, а для цього навіть ви, якби побачили їх, не вважали б їх придатними; тож вони мусять сидіти вдома, доки мають дім, — а скільки ще це триватиме? Безліч і інших прикрощів, надто нудних, щоб про них розповідати, тож, з огляду на моє власне нездоров’я, на немічність мого господаря, на відсутність моєї старшої, загибель моєї другої доньки і неймовірну скруту всіх інших, я маю досить, щоб запаморочилася й міцніша голова, ніж моя. І якби Бог не підтримував мене і Своєю всемогутньою добротою часто цілком не знімав з мене всякого відчуття земного, я не витримала б цього тягаря й кількох днів, а може, й годин. Але навіть за цього глибокого занепаду долі я маю деякі добрі хвилини перепочинку. Невимовні благословення усамітнення й дозвілля, коли розум виринає з тієї зіпсованої тваринності, з якою він поєднаний, і особливим, властивим лише його природі летом підноситься за межі часу й простору, споглядаючи Невидимого Всевишнього, в Кому він бачить своє єдине щастя, свій справжній осередок, в Кому знаходить невимовний спокій, такий, якого світ не може ні дати, ні відняти.

«Покійний архієпископ Йоркський якось спитав мене (коли мій господар сидів у Лінкольнському замку), між іншим: „Скажіть мені, — мовив він, — пані Веслі, чи ви коли-небудь справді потребували хліба?“ „Мілорде, — відповіла я, — я щиро зізнаюся вашій милості, що, строго кажучи, хліба я ніколи не потребувала. Але мені завжди коштувало стільки клопоту дістати його, перш ніж його з’їдять, а потім за нього заплатити, що це часто бувало мені вельми гірко; і, гадаю, мати хліб на таких умовах — це лише на ступінь краще, ніж не мати його зовсім“. „Ви, безперечно, маєте рацію“, — відповів мілорд і якийсь час здавався дуже задумливим. Наступного ранку він зробив мені щедрий подарунок і ніколи не шкодував, що так учинив. Навпаки, маю підстави вірити, що перед відходом це давало йому втішні думки». Уривок, у якому пані Веслі заявляє, що її чоловік безкорисливо зробив усе, що міг, у справах пана Еннслі, хоч і не знав наймудрішого способу вести справи, тут за загальною згодою опущено. Далі вона пише: — «Це немилосердно, дуже немилосердно. Не додавайте нещастя до скорботи; якщо ви не простягнете дружньої руки, щоб підтримати, то, благаю вас, принаймні не лийте води на людей, які й так тонуть.

«Але повернуся до вашого листа. Ви продовжуєте: „Коли я повернуся додому“ — ох, дав би Бог, щоб це колись сталося! — „якщо комусь із ваших доньок я буду потрібен“ — а я думаю, що не буде, — „я зроблю, що Бог дасть мені змогу!“ На це я мушу відповісти зітханням з глибини серця. Пане, ви знаєте прислів’я: „Поки трава росте, кінь здохне“. На уривок про Еннслі я вже колись відповідала; тож обійду його, разом із деякими натяками, яких я не бажаю розуміти. Ви пишете далі: „У мого брата є одна нездоланна перешкода для моїх справ — його віддаленість від Лондона“. Пане, ви, може, зволите пригадати, що я давно вже вам про це нагадувала. „Інша перешкода: мені здається, він надто ревний до тієї партії, яку вважає правою, і на лихо має справу з протилежною фракцією“. Чи ті, кого ви наймаєте, схильні до фракційності, чи ні, — не мені судити, але я цілком певна, що пан Веслі не такий; він ревний у доброму ділі, як і має бути кожен, але з усіх людей на світі він найдалі від того, щоб бути людиною партії». Тут на мить спалахує гостра партійна пристрасть жінки, яка визнавала Божественне право «короля за морем» і нічиє інше. Решта листа показує, що вона не належала до тих, хто сліпий до вад свого чоловіка, а також доводить, як добре вона розуміла, що він так і не знайшов у житті того місця, якому найкраще відповідали б його таланти й енергія.

«„Ще одна ремора (перешкода) в тому, що такі справи йому не з руки“. Це справді ремора, і про неї слід було подумати обом сторонам, перш ніж він узявся за ваші справи: бо я щиро переконана, що саме це, і тільки це, стало причиною всіх помилок чи недоглядів, яких він припустився, і справжньою причиною того, що Бог не поблагословив його бажаним успіхом. „Він схильний покладатися на оманливі обіцянки“. Дав би Бог, щоб ні він, ні я, ні хтось із наших дітей ніколи не довіряли оманливим обіцянкам. Але це помилка з правого боку, і я сподіваюся, що Бог простить нам усім. „Йому бракує ощадливості пана Ітона“. Охоче вірю. „Він не створений для світських справ“. З цим я теж погоджуюся і мушу визнати, що помилялася, коли вважала його придатним до них: власний досвід відтоді переконав мене, що він один із тих, про кого наш Спаситель каже, що вони „не такі мудрі в роді своєму, як сини цього світу“. І якби я не знала, що Всевишня Мудрість має наміри й цілі, недосяжні для нашого зору, визначаючи межі нашого проживання, я вважала б тисячократним жалем, що людина такого блискучого розуму, таких рідкісних обдарувань у вченості й корисному знанні щодо Божої Церкви замкнена в глухому закутку цієї країни, де її таланти поховані і де вона приречена на спосіб життя, до якого не така придатна, як я хотіла б; і я з радістю бачу в моєму старшому синові небажання приймати невелику сільську парафію, бо, благословенний Бог! він має добру славу за вченість і благочестя, добре проповідує і там, де він є, здатен робити більше добра. Наостанок ви пишете: „Моя дружина зробить моїй небозі Емілі?..“ Це був, справді, малий і незначний подарунок моїй сестрі; але, бідна дівчина, це було все її багатство; і якби його прийняли так само щиро, як його було дано, вона була б дуже рада. Не затримуватиму вас довше — навіть для того, щоб перепросити за набридливу довжину цього листа.

«Я була б рада, якби мої послуги були приємні моїй сестрі, якій, як і вам, діти засвідчують найпокірнішу шанобу. Ми всі разом бажаємо вам щасливого Нового року і ще багатьох таких років.

«Ваша зобов’язана і найпокірніша слуга й сестра, «СУСАННА ВЕСЛІ».

Наведений лист, вочевидь, був відповіддю на якесь не дуже давнє послання від пана Еннслі, і не зовсім ясно, за старим чи за новим стилем позначено дату. Невідомо також, чи він його взагалі отримав, бо жодної відповіді в будь-якій формі на нього не надійшло; а коли через два чи три роки тодішні газети повідомили, що пан Еннслі є чи буде пасажиром на певному судні, яке прямує додому, і дехто з його родичів домовився його зустріти, на них чекало розчарування: він не прибув, і нічого певного про нього дізнатися так і не вдалося.

Життя в Епворті було на той час дуже невлаштоване, і старе прислів’я, що «коли бідність входить у двері, любов вилітає у вікно», здається, певною мірою справдилося на родині Веслі. Якось пані Веслі написала одному із синів, що, на жаль, вони з його батьком ніколи не думали однаково; а старший син Семюел у приятельському листі до брата Джона, який тоді був у Лінкольнширі й надіслав йому довірчий опис стану справ, пише, що дав би Бог, щоб його батько й мати жили між собою так само мирно, як він із дружиною. Емілія, старша донька, говорить про «нестерпну нужду й скорботу», про «ганебний брак найнеобхіднішого», про те, що мати цілу зиму лежала хвора в ліжку і навіть чекали її смерті, тоді як сама вона з усіх сил намагалася утримувати велику родину на дуже малі гроші. Кезія і Марта, та й, власне, всі дівчата, розповідали те саме: про брак грошей та одягу, і про те, як нездоров’я їхньої матері значною мірою спричинялося браком звичайних вигод. Мері, дівчина-каліка, була, здається, мало не наймичкою всієї родини; а інші, які радо пішли б гувернантками чи компаньйонками, та й, власне, ким завгодно, не могли цього зробити, бо не мали одягу, щоб пристойно показатися на люди. Єдину нагоду покращити своє становище вони бачили в заміжжі, і на нього, здається, було звернено більшість їхніх думок. Одна чи дві з них кохали дуже глибоко й щиро, але віддали своє серце чоловікам, які на це не заслуговували, і врешті-решт уклали шлюби, в яких майже не було надії на щастя. Чимало женихів сваталися то до однієї, то до іншої, але батьки їм відмовляли, можливо, не завжди з достатніх підстав, бо, загалом кажучи, шлюбні справи доньок склалися вкрай нещасливо. Гетті, гарна, розумна й жвава дівчина, зовсім збилася з путі, і обоє батьків поводилися з нею з суворістю непохитної чесноти, яка ніколи не знала спокуси. Вони навідріз відмовлялися бачити її чи простити їй; і якби брати й дядько не пожаліли її та не зважили на її становище, її доля була б ще гіршою, ніж була. Семюел, імовірно, заступився за неї і помирив їх під час свого приїзду додому в 1725 році. Вона все ще плекала якусь надію вийти заміж за чоловіка, який звабив її і якого вона щиро кохала; але батько й мати вважали це вершиною всього небажаного і категорично звеліли їй прийняти пропозицію такого собі Райта, підмайстра-паяльника й склодува з Лінкольна, з яким її життя стало одним довгим чистилищем. Сукі, схоже, прийняла першу ж пропозицію, яку отримала після того, як утратила всяку надію на невеликі гроші від дядька Еннслі, який від того часу, що вона прожила в нього після пожежі в Епворті, давав їй деяку надію, що зрештою забезпечить її.

Деяке полегшення, здається, прийшло 1724 року, коли панові Веслі дали невелику парафію Рут, за чотири з половиною милі від Епворта, що приносила близько п’ятдесяти фунтів на рік; і хоча тамтешній пасторський дім був набагато гірший за епвортський, родина переїхала туди і прожила там кілька років. Навколишня місцевість була суцільним болотом, дім — убогою, обшарпаною хатою під стріхою, а парафіяни — селюками найнижчого ґатунку. Можливо, на якийсь час знайшовся орендар для епвортського пасторського дому, але це лише здогад. Емілія на той час уже близько п’яти років учителювала в пансіоні в Лінкольні і, хоч і працювала там дуже тяжко, могла купувати собі пристойний одяг і втішалася незвичною розкішшю мати в кишені трохи грошей. Про те, як ішли справи в Руті протягом кількох років, розповідає уривок із довгого листа, який вона написала братові Джону, проживши знову вдома трохи більше року: — «Школа закрилася; а оскільки батько отримав парафію Рут, мати наполегливо просила мене повернутися. Мені розповідали, яке приємне товариство в Бортрі, Донкастері тощо, і що ця прибавка до батькових доходів, з Божим звичайним благословенням, за кілька років зробить його багатим; що вони не хочуть тримати мене тут завжди, а дадуть мені всю свободу, яку тільки зможуть. І тоді я повернулася додому — в лиху для себе годину. Я була добре вбрана і, поки ні в чому не мала нестатку, жила досить спокійно... Доти ми жили сяк-так; але цієї зими, коли мої власні речі почали зношуватися, а гроші здебільшого скінчилися (бо, повернувшись додому, я утримувала себе сама, але тепер більше не могла), я побачила, в якому я становищі: кожна дрібна потреба або лишалася незадоволеною, або дістати потрібне коштувало мені більше клопоту, ніж воно було варте. Не пам’ятаю, коли ще в нас був такий добрий рік і в Руті, і в Епворті, як цей; але, замість того щоб щось відкласти на одяг сестрам чи мені, ми лишилися там, де й були. Чудовий урожай майже весь пішов, окрім доходу з Епворта, на сплату частини тих безмежних боргів, у які заліз батько, і їх так багато, як я нещодавно дізналася, що, навіть відкладаючи по п’ятдесят фунтів на рік, він не розплатився б з усім світом і за сім років. Отож яка чудова перспектива, що він розбагатіє! Не те щоб він не міг вибратися з боргів швидше, якщо випаде три чи чотири таких роки, як цей; але щоб він зібрав хоч щось, аби залишити після себе більше, ніж потрібно на утримання моєї матері, — на це я наразі не бачу жодної надії... Та все ж у цій скруті ми маємо чимало втіх. У нас вдосталь доброї їжі й питва, палива тощо, нема кредиторів, що набридають з вимогами, нема й того болісного клопоту про хліб, який ми мали в Епворті. Одне слово, якби я могла відкинути всяку думку про майбутнє і могла обійтися без трьох речей — грошей, свободи й одягу, — я жила б дуже зручно. Поки мати жива, я схильна лишатися з нею; вона така добра до мене і має так мало іншої втіхи в світі, що, на мою думку, покинути її було б жорстоко. Щойно вона буде на небі, а може, й раніше, якщо я зовсім виснажуся, я твердо вирішила обрати собі спосіб життя — шлях, якого мої батьки, можливо, не схвалять, але на це я не зважаю. Хліб треба мати, і я не голодуватиму, щоб догодити комусь чи всім друзям, яких я маю на світі».

Мабуть, саме приблизно тоді, коли родина переїздила до Рута, пані Веслі почула, що її брат, як уже згадувалося, повертається додому на одному з кораблів Ост-Індської компанії, і вирушила до Лондона, щоб його зустріти. Її син Джон на той час уже був в Оксфорді, отримавши стипендію Чартергаусу в сорок фунтів на рік, якої, однак, не вистачало на його витрати. Семюел, який саме тоді лежав зі зламаною ногою і знав, як рада буде мати побачити свого другого сина, запросив його приїхати до Вестмінстера. Цей лист так утішив юнака, що він заплакав від радості, бо дуже тужив за матір’ю, а також хотів побувати у Вестмінстері. Але грошей бракувало, і він уже мав борги, тож не зміг виїхати з Оксфорда; і щойно пані Веслі повернулася додому, вона написала йому стривожену, але сповнену надії записочку: — «Рут, 19 серпня 1724 р. Дорогий Джеку!

«Я неспокійна, бо не маю від тебе звісток. Не думаю, що ти добре робиш, коли тримаєшся формальностей і пишеш тільки лист на лист. Пиши мені частіше і повідомляй про своє здоров’я та про те, чи маєш ти розумну надію вибратися з боргів. Найбільше я переймаюся тим добрим, щедрим чоловіком, що позичив тобі десять фунтів, і мені соромно просити ще місяць-другий, бо він уже був такий добрий, що дав нам стільки часу. Нас обманювали чутками, що твій дядько повертається з Індії;

але, гадаю, тепер ці вигадки облишили. Шкода, що в цьому не було нічого правдивого, бо тоді, можливо, я змогла б подбати про тебе. Але, якщо все інше нас підведе, сподіваюся, Бог нас не покине. Ми ще маємо Його добре Провидіння, на яке можемо покладатися і яке знає тисячу способів допомогти нам, недосяжних для нашого погляду.

«Дорогий Джеку, не падай духом; виконуй свій обов’язок; старанно вчися й сподівайся на кращі дні. Можливо, попри все, до кінця року ми назбираємо для тебе кілька крихт.

«Дорогий Джекі, благаю Всемогутнього Бога, щоб Він благословив тебе!

«СУСАННА ВЕСЛІ».

Менш ніж за місяць вона написала знову: — «Рут, 10 вересня 1724 р. Дорогий Джекі!

«Мене зовсім не тішить, що пан —— заплатив собі з твоєї стипендії; бо хоч я й не можу сподіватися, але й не втрачаю надії, що брат повернеться або принаймні згадає про мене там, де він є.

«Віспа майже ціле літо дуже лютувала в Епворті. Наша родина перехворіла нею вся, крім мене, і я сподіваюся, що Бог мене від неї вбереже.

«Щиро бажаю, щоб ти вже був висвячений і міг приїхати й служити одним із батькових вікаріїв. Тоді я бачила б тебе часто і могла б більше тобі допомогти, ніж це можливо на такій відстані».

Тягар боргів не надто тиснув на плечі молодого студента, і в його відповідях матері було лише трохи новин про те, що діялося довкола, якась згадка про «Книгу здоров’я» доктора Чейна, що цікавила його, бо він сам мав слабке здоров’я, та прохання про нові звістки з дому. Листувалися вони, мабуть, досить часто, як видно з відповіді пані Веслі: — «Рут, 24 листопада 1724 р. Дорогий Джекі!

«Переді мною лежать три твої листи, на які я ще не відповіла. Мені дуже приємно, що ти пишеш так часто. Я боюся ввести тебе у видатки, а то не пропускала б майже жодної пошти; бо мені надзвичайно приємно в цій самоті читати твої листи, які, втім, були б милі мені будь-де. Твоє розчарування, що ти не побачив нас в Оксфорді, не таке важливе, як моє, що я не зустріла брата в Лондоні; хоча твої дивовижні раритети могли б спонукати й людину більшої віри, ніж моя, вирушити до вашого музею, щоб на них подивитися. Майже шкода, що ніхто не переріже горлянку тому доглядачеві за таку непомірну брехню.

«Я хотіла б, щоб ти відкладав усі гроші, які можеш зручно заощадити, не для того, щоб витратити їх на поїздку, а на мудрішу й кращу мету — щоб сплатити борги і жити спокійно. Я не втрачаю надії зустрітися з тобою наступного літа, якщо Богові буде вгодно продовжити моє смертне життя. Якщо ти тоді захочеш і матимеш час, щоб супроводити мене до Рута, я покрию твої витрати, наскільки Бог дасть мені змогу.

«Сподіваюся, на дозвіллі ти потішиш мене ще кількома віршами на будь-яку тему, але краще на релігійну.

«Дорогий Джеку, благаю Всемогутнього Бога, щоб Він благословив тебе.

«СУСАННА ВЕСЛІ». Можливо, саме бажання пані Веслі, щоб Джон прийняв сан і став одним із батькових вікаріїв, вплинуло на нього, бо приблизно тоді він листувався з паном Веслі на цю тему, а той цілком слушно застерігав його від зайвого поспіху, а також від корисливих мотивів. Матері юнак довіряв багато зі своїх душевних станів, а також свої сумніви й запитання. Наступний із її листів, що зберігся, стосується цього, а також його бажання прийняти висвячення: — «23 лютого 1735 р. Дорогий Джекі!

«Зміна твого настрою дала мені багато поживи для роздумів. Я, схильна до надії, сподіваюся, що вона, можливо, походить від дії Святого Божого Духа, який, відбираючи в тебе смак до чуттєвих утіх, хоче приготувати й налаштувати твій розум до серйознішого й пильнішого заглиблення в речі піднесенішої і духовнішої природи. Якщо це так, то щасливий ти, якщо плекатимеш ці схильності і тепер, усерйоз, вирішиш зробити віру справою свого життя; бо, зрештою, це і є те єдине, що, строго кажучи, потрібне, а все інше порівняно мало важить для цілей життя. Щиро бажаю, щоб ти тепер узявся за серйозне випробування самого себе, аби знати, чи маєш ти розумну надію на спасіння; тобто чи перебуваєш ти в стані віри й покаяння чи ні, а ти знаєш, що це умови євангельського завіту з нашого боку. Якщо перебуваєш, то втіха від цього знання щедро винагородить твої труди; якщо ні, ти знайдеш розумнішу причину для сліз, ніж може дати будь-яка трагедія.

«Тепер, коли я про це згадала, мені спадає на думку твій лист до батька щодо прийняття сану. Він мені дуже сподобався, і пропозиція твоя мені до вподоби; але це нещастя, мало не властиве лише нашій родині, що ми з твоїм батьком рідко думаємо однаково. Я схвалюю налаштування твого розуму і думаю, що чим швидше ти станеш дияконом, тим краще; бо це може спонукати тебе старанніше вивчати практичне богослов’я, яке, на мою скромну думку, є найкращою наукою для кандидатів у священний сан. Пан Веслі не згоден зі мною і, гадаю, хотів би залучити тебе до критичної вченості, яка, хоч часом і корисна, аж ніяк не краща за ту. Щиро молю Бога, щоб відвернув від тебе те велике лихо — займатися дрібницями на шкоду тим наукам, які абсолютно необхідні. Радити щось я не смію; нехай Всемогутній Бог спрямовує й благословляє тебе! Маю багато що сказати, але більше написати тобі зараз не можу. Дуже хочу тебе побачити. Ми нічого не чуємо від Г——, і це нас трохи турбує. Ми всі писали, але не можемо дістати відповіді. Дай Боже, щоб усе було добре. Прощавай!

«СУСАННА ВЕСЛІ». Наступного червня, отримавши лист, у якому Джон цитував Томаса Кемпійського, пані Веслі висловила думку про цього давнього автора, цілком справедливу й проникливу, з поясненням свого погляду, радше філософським, ніж суто богословським: — «Томас Кемпійський у мене є, але останнім часом я його не читала. Я не можу пригадати місць, які ти згадуєш; але, вірячи, що ти передаєш його справедливо, я рішуче стверджую, що він глибоко помиляється в тому нечестивому, я мало не сказала — блюзнірському, припущенні, ніби Бог незмінною постановою прирік якусь людину бути нещасною навіть у цьому світі. Його наміри, як і Він Сам, святі, праведні й добрі; і всі нещастя, що спіткають людей тут і в потойбіччі, походять від них самих. Справа стоїть так: — Це життя є станом випробування, в якому вічне щастя чи вічна мука пропонуються нашому вибору; перше — як нагорода за доброчесне життя, друге — як наслідок порочного. Людина — істота складна, дивна суміш духу й матерії, чи радше створіння, в якому ці протилежні начала поєднані без змішування, і все ж кожне з них у незбагненний спосіб підлягає впливові іншого. Справжнє щастя людини, з цього погляду, полягає в належному підпорядкуванні нижчих сил вищим, тваринної природи розумній, а обох — Богові.

«Це була її первісна праведність і щастя, втрачені в Адамі; а повернути людині щастя через відновлення її первісної праведності — таким, безперечно, був Божий задум, коли Він поставив її у стан випробування в цьому світі, і задум нашого відкуплення через Ісуса Христа. І, певно ж, це був задум, справді гідний Бога, і найбільший вияв милосердя, який навіть всемогутня доброта могла явити нам.

«Як щастя людини полягає в належному підпорядкуванні нижчих сил вищим тощо, так порушення цього порядку є справжнім джерелом людського нещастя. У всіх нас є природна схильність до тіла й до світу. Краса, утіхи й вигоди тіла дивно зачаровують нас; багатство й почесті світу вабять нас; і все це, під орудою хитрого й злобного супротивника, надає теперішнім речам величезної сили; і якщо тваринне життя одного разу візьме гору над нашим розумом, це найбільше безглуздя, яке тільки можна уявити, бо людина шукає щастя там, де Бог не судив їй його знайти. Але так стоїть справа з більшістю людей; вони живуть як прості тварини, цілком віддані інтересам і втіхам тіла; і весь ужиток їхнього розуму в тому, щоб піклуватися про тіло, догоджаючи його пожадливостям, анітрохи не зважаючи на майбутнє щастя чи муку.

«Я вважаю Томаса Кемпійського чесною, але слабкою людиною, в якої було більше ревності, ніж розуміння, бо він засуджує всяку радість чи втіху як гріховну чи марну, всупереч стільком ясним і прямим місцям Святого Письма. Хочеш судити про дозволеність чи недозволеність утіхи, про невинність чи злоякісність учинків? Ось тобі правило: усе, що послаблює твій розум, притуплює чутливість твого сумління, затьмарює твоє відчуття Бога чи відбирає смак до духовних речей, — одне слово, все, що посилює силу й владу твого тіла над твоїм духом, те для тебе гріх, хоч би яким невинним воно було саме по собі. І навпаки.

«Безглуздо казати, що для доброї людини ніщо не є скорботою. Скорбота — це те, що завдає скорботи, чи то доброму, чи лихому. Не розумію я й того, як людина може дякувати Богові за теперішнє нещастя; але я дуже добре знаю, що означає радіти посеред глибоких скорбот; не самій скорботі, бо тоді вона перестала б бути скорботою, а ми можемо радіти тим, що ми в руці Бога, який ніколи не вживав і ніколи не може вжити Своєї сили на жоден учинок несправедливості, гноблення чи жорстокості, у владі тієї Вищої Мудрості, яка розпоряджається всіма подіями і обіцяла, що все спрацює на добро, на духовне й вічне добро тих, хто любить Його. Ми можемо радіти в надії, що Всемогутня Доброта не допустить, щоб ми були спокушені понад те, що можемо знести, але разом зі

спокусою дасть і вихід, щоб ми змогли знести. Одне слово, ми можемо і повинні радіти, що Бог запевнив нас, що Він ніколи не залишить і не покине нас; але, якщо ми й далі будемо вірні Йому, Він подбає про те, щоб безпечно провести нас крізь усі зміни й випадковості цього смертного життя до тих благословенних країв радості й безсмертя, куди гріх і скорбота ніколи не ввійдуть.

«Твій брат приніс нам важкий рахунок за тебе й Чарлза. Боже, будь милостивий до всіх нас! Дорогий Джеку, щиро благаю Всемогутнього Бога, щоб Він благословив тебе! Прощавай!

«СУСАННА ВЕСЛІ».

Брат, про якого тут ідеться, — це Семюел, який, на велику радість матері, приїхав до Рута влітку 1725 року з дружиною та сином. Узявши Чарлза жити до себе, він поставив умову, що батько забезпечуватиме хлопця одягом; крім того, він позичив трохи готівки Джонові, тож загалом настоятель був винен йому десять фунтів. Цей приїзд дуже потішив пані Веслі, але, схоже, саме через нього висвячення Джона відклали до вересня, ймовірно, через неминучі витрати. Зрештою того місяця його висвятив єпископ Поттер, і свою першу проповідь він виголосив у Саут-Лі поблизу Оксфорда. Потім він поїхав до Лінкольнширу й допомагав батькові, а наступного березня, головно завдяки впливу доктора Морлі, ректора Лінкольн-коледжу й настоятеля Скоттона поблизу Гейнсборо, його обрали членом коледжу. Це стало для пана й пані Веслі приводом великої вдячності й гордості; батько написав тріумфальний лист своєму «дорогому панові новообраному членові Лінкольну» і, хоча мав не більше п’яти фунтів, щоб утримувати родину до жнив, і не знав, що буде з ним самим, додав: «Хоч би де я був, мій Джек — член Лінкольн-коледжу». Мати від повного серця дякувала Богові за його успіх і невдовзі побачила здійснення одного зі своїх великих бажань: він пробув із нею ціле літо, читав молитви і двічі щонеділі проповідував то в Епворті, то в Руті. Ця допомога батькові прийшла якраз вчасно, бо навесні в настоятеля стався легкий параліч, що відібрав йому праву руку. Щойно у вересні Джон повернувся до Оксфорда, як його обрали викладачем грецької мови й модератором класів; а оскільки Чарлз тоді був у Крайст-Черчі, він міг стати йому чималою підмогою.

Того літа вода страшенно розлилася по болотистій місцевості між Епвортом і Рутом, і сполучатися можна було тільки човном. Емілія, яка тяжко потерпала від гарячки й малярії, поїхала до Лінкольна, шукаючи здоров’я та праці. Пані Веслі дуже страждала від вогкості, а ще дужче — від постійної тривоги й частих нестатків. На початку липня чоловік написав Джонові й Чарлзові: «Ви побачите, що ваша мати дуже змінилася. Гадаю, те, що вбило б і кішку, мало не вбило її. Останнім часом я дуже часто помічаю в неї легкі судоми, що мені не подобається». За день чи два відсутнім синам повідомили, що вона небезпечно хвора; і Джон одразу написав, гадаючи, що вже ніколи її не побачить. Але удар минув, і бадьорий старий настоятель, який висловлював бажання мати змогу служити в обох своїх парафіях, а коли ні, то, мовляв, він радо помре у своїй останній канаві, написав короткого, світлого листа, мабуть, лівою рукою: — «Рут, 18 липня 1727 р. Дорогий сину Джоне! Минулою поштою ми отримали твої співчуття й вітання матері з нагоди її, як ти гадав, близької смерті, під якими твоя сестра Петті аж ніяк не підпишеться, бо, каже вона, вона не такий добрий філософ, як ти, і ще не може обійтися без матері, якщо Богові буде вгодно, без дуже великої незручності».

Петті була восьмою донькою і сімнадцятою дитиною, і в родині її вважали особливою улюбленицею матері. Вона заперечувала, ніби мала більшу частку материнської любові, ніж інші дівчата, кажучи: «Те, що мої сестри називали упередженістю, могли мати всі вони, якби захотіли, — а саме дозвіл сидіти в маминій кімнаті, коли вона була вільна, слухати її розмови з іншими та її думки про різні речі й книжки поза шкільними годинами».

Батьків лист продовжується:

«І справді, хоча в неї часом бувають дуже тяжкі напади, я сподіваюся, що, побачивши тебе, вона оживе. Хай там як, коли приїдеш, побачиш, що все тут змінилося: моя родина тепер досить добре влаштована, і в усьому повна злагода — ми набагато щасливіші, хоч і в чималій скруті, ніж, можливо, будь-коли були за найбільшого достатку (!); і ти знайдеш служницю, яка зробить нас багатими, якщо Бог дасть нам хоч щось, до чого докласти рук. Не знаю, чи не ця надія разом із моїм спокоєм у родині не дає моєму духові занепасти, хоча мені кажуть, що я втратив трохи свого жиру між Рутом і Епвортом; але на це я не зважаю, поки ще маю силу виконувати своє служіння...

«Я втомився, але залишаюся твоїм люблячим батьком, «СЕМЮЕЛОМ ВЕСЛІ».

Обидва сини таки приїхали додому і застали матір у кращому стані. Повертаючись до Оксфорда, вони зупинилися в Лінкольні, щоб побачитися з Емілією, яка допомагала такій собі пані Тейлор, що тримала в тому місті школу для дівчат, і з Кеззі, наймолодшою в родині, яка теж там учителювала і, мабуть, отримувала якусь науку в обмін на свої й сестрині послуги. Наступного року обидві звідти пішли: Емілія — щоб доглядати пані Еллісон, яка була небезпечно хвора, а Кеззі — тому, що без Емілії не могла там лишатися через брак коштів.

Ви завершили: Розчарування і негаразди

Назад Далі