Сусанна Веслі
Надприродні звуки

Розділ 11 · 16 хв читання · 21 хв слухання

Надприродні звуки

Питання надприродних явищ — з тих, щодо яких смертним доводиться погодитися, що кожен лишиться при своїй думці. Одна половина людства відмовляється вірити будь-чому, крім того, що можна побачити й помацати, і вважає тих, хто вірить у будь-які духовні впливи, ошуканими прихильниками принизливого забобону; тоді як друга половина має глибоко вкорінену, хоч і невиразну, віру в ясновидіння, таємничі передчуття та вісті з невидимого світу. В Апостольському Символі віри є слова, які часто тлумачать як вираз віри в певне спілкування між померлими й живими і навіть між тими, хто, бувши тілом далеко одне від одного, перебуває разом духом, — там, де сказано: «Вірую в спілкування святих». У це пані Веслі твердо вірила: її син Джон чув, як вона, вже вдовою, казала, що часто так само цілковито переконана в присутності поруч свого покійного чоловіка, наче бачить його тілесними очима. Її сини, які сповна успадкували її вдачу, завжди відчували непереборний потяг до цієї теми; Джон незмінно й з великим піднесенням проповідував про неї в день Усіх святих і казав, що інколи так живо відчував присутність тих любих йому людей, які перейшли темну ріку раніше за нього, що обертався, сподіваючись їх побачити; а кожен, хто знає гімни Чарлза Веслі, не може не помітити, що вони часто пройняті тією самою вірою.

Люди, які бачать знамення й видіння і чують звуки, нечутні для інших, завжди бувають нервові, вразливі й емоційні. Майже незмінно це ті, хто з власного вибору чи з необхідності вкрай стриманий у їжі (щоб не сказати — недоїдає) і в кому завіса плоті тонка, тоді як розумові й духовні здібності розвинені понад міру. Цей опис пасував до всіх Веслі, тож вони були саме тими людьми, які приймали таємничі впливи й вірили в них.

Незвичайні звуки, що їх чули в епвортському пасторському домі в грудні 1716 року, коли вдома були тільки пані Веслі, її чоловік і дочки, спершу навели її на думку, що вони віщують смерть або якесь лихо, яке спіткало когось із хлопців, що були далеко. Чарлз на той час уже навчався у Вестмінстерській школі, хоч йому було тільки вісім років: Семюел забрав його до себе, вважаючи, що найкраще полегшить родинний тягар, якщо візьме на себе утримання й освіту наймолодшого брата. Малий Чарлз був хоробрим хлопчиком і дуже охоче пускав у хід кулаки; тож, мабуть, пані Веслі, як кожна мати, завжди тривожилася, щоб із ним не сталося лиха. Пізніше, переконавшись, що з її дітьми все гаразд, вона пов’язала перші звуки зі смертю свого брата в Індії, від якого приблизно тоді перестали надходити вісті. Але оскільки звуки тривали багато років і деякі члени родини, власне, чули їх усе життя, вони мали б стосуватися багатьох подій — якщо справді мали ту природу, яку приписували їм ті, хто їх чув. Першу розповідь про ці заворушення написала сама пані Веслі своєму синові Семюелу, і саме на його прохання сестри й батько теж описали те, що пережили самі. Лист пані Веслі дуже докладний: — «Семе! 12 січня 1716-17 року».

«Цього вечора ми були приємно здивовані твоїм пакетом, який приніс радісну звістку, що ти живий, після того як ми майже місяць були в найбільшому страху, який тільки можна уявити, думаючи, що або ти помер, або когось із твоїх братів спіткало якесь нещастя і його вбито.

Причина наших страхів така. 1 грудня наша служниця почула біля дверей їдальні кілька моторошних стогонів, наче людина в останній крайності, при смерті. Ми не надали її розповіді великого значення й намагалися сміхом розвіяти її страхи. Через кілька ночей (дві чи три) кілька членів родини почули дивний стукіт у різних місцях, зазвичай по три-чотири удари, а потім невелику перерву. Так тривало щоночі протягом двох тижнів; інколи стукало на горищі, але найчастіше в дитячій чи в зеленій кімнаті. Чули всі, крім твого батька; і я не хотіла, щоб йому про це сказали, аби він не подумав, що це віщує його власну смерть, чого, правду кажучи, ми всі побоювалися. Але коли воно стало таким докучливим і вдень, і вночі, що мало хто або й ніхто в родині не смів лишатися на самоті, я вирішила йому розповісти, бо хотіла, щоб він заговорив до нього. Спершу він ніяк не хотів вірити, що це не хтось робить, аби нас налякати; але наступної ночі, щойно він ліг у ліжко, воно голосно постукало дев’ять разів просто біля його ліжка. Він устав і пішов подивитися, чи не з’ясує, що це, але нічого не побачив. Згодом він чув його так само, як і решта.

Однієї ночі воно так шуміло в кімнаті над нашими головами, наче там ходило кілька людей, потім бігало вгору й униз сходами і так шаленіло, що ми подумали, чи не злякаються діти; тож ми з твоїм батьком устали й пішли в темряві вниз засвітити свічку. Щойно ми, тримаючись одне за одного, дійшли до низу широких сходів, як із мого боку почулося, наче хтось висипав мені під ноги мішок грошей, а з його — наче всі пляшки під сходами (а їх було багато) розбилися на тисячу друзок. Ми пройшли через передпокій до кухні, взяли свічку й пішли подивитися на дітей, яких застали сплячими.

Наступної ночі твій батько попросив пана Гула заночувати в нас, і ми всі сиділи разом до 1 чи 2 години ночі й чули стукіт, як звичайно. Інколи воно шуміло так, наче заводять рожен, іншим разом — як того вечора, коли з нами був пан Гул, — наче тесля стругає дошки; але найчастіше стукало тричі й замовкало, а тоді знову тричі, і так багато годин поспіль. Ми вмовили твого батька заговорити до нього й спробувати, чи не озветься якийсь голос. Одного вечора, близько 6 години, він зайшов у темряві до дитячої й спершу почув кілька глибоких стогонів, а потім стукіт. Він заклинав його заговорити, якщо воно має силу, і сказати, чому тривожить його дім; але голосу не було чути, тільки воно тричі голосно постукало. Тоді він спитав, чи не Семмі це, і звелів йому, якщо це так і воно не може говорити, постукати ще раз; але того вечора воно більше не стукало, і це дало нам надію, що воно не віщує твоєї смерті.

Так тривало до 28 грудня, коли воно гучно постукало в дитячій (так, як твій батько мав звичку стукати у ворота) і зникло. Ми маємо різні здогади, що б це могло означати. Щодо мене, то я тепер нічого не боюся, коли ти досі в безпеці в Лондоні, і сподіваюся, що Бог і далі тебе берегтиме; хоча інколи схиляюся до думки, що мій брат помер. Напиши мені, що ти про це думаєш.

Сусанна Веслі».

Семюела Веслі дуже вразив цей лист, і він написав у відповідь обом батькам, розпитуючи про найдрібніші подробиці: чи не могли звуків спричинити щури, миші чи інші тварини, чи не було нових слуг тощо, — і просив, щоб батько написав йому, щоб пан Гул зробив ласку надіслати свою розповідь і щоб кожна з сестер виклала свою версію того, що сталося. Очевидно, він твердо вірив у надприродне походження цих заворушень і хотів дістати тому підтвердження. Це викликало другий лист від матері: — «Семе! 25 чи 27 січня 1716-17 року».

«Хоч я й не з тих, хто не повірить нічому надприродному, а радше схильна думати, що між добрими духами й нами було б часте спілкування, якби не перешкоджало тому наше глибоке занурення в чуттєвість, проте я довго не могла повірити нічому з того, що діти й слуги розповідали про звуки, які чули в різних частинах нашого дому. Ба більше, навіть почувши їх сама, я намагалася переконати себе й їх, що нас турбують лише щури чи ласки; а оскільки нас колись уже допікали щури, яких вдалося відлякати, засурмивши в ріг, я звеліла дістати ріг і сурмити в нього по всьому дому. Але від тієї ночі, коли почали сурмити, звуки стали гучнішими й виразнішими, ніж раніше, і вдень, і вночі; і тієї ночі ми встали й пішли вниз, і я цілковито переконалася, що жодна людська істота не здатна видавати таких дивних і різноманітних звуків.

Щодо твоїх запитань, я відповім на них докладно; але водночас прошу, щоб мої відповіді задовольнили тільки тебе самого, бо я не хотіла б, щоб про цю справу хтось довідався. Цього останнього дня святого Мартина ми найняли і нового слугу, і нову служницю, проте я не вірю, що хтось із них спричинив ці заворушення, — і з наведеної вище причини, і тому, що вони були налякані більше за всіх. До того ж ми часто чули звуки, коли вони були з нами в кімнаті; а служниця особливо була в такому страху, що майже не могла нічого робити, не сміла ні перейти з однієї кімнати до іншої, ні лишитися на самоті й на хвилину, щойно починало смеркати.

Слугу, Роберта Брауна, якого ти добре знаєш, воно навідувало найбільше, бо він спить на горищі; і його часто зганяло вниз страхом босого й майже голого, бо він не смів лишатися сам, щоб одягнутися; та й не думаю, що, навіть якби мав змогу, він учинив би таке лиходійство. Коли на горищі чули ходу, Роберт лежав у ліжку в сусідній кімнаті й спав таким міцним сном, що й не чув, як ми з твоїм батьком ходили туди й сюди, хоча ходили ми, я певна, не тихо.

Уся родина чула його разом, в одній кімнаті, в один і той самий час, особливо під час родинної молитви. Усім присутнім завжди здавалося, що воно в одному й тому самому місці в один і той самий час, хоча часто, перш ніж хтось устигав сказати: «Воно тут», — воно переміщалося в інше місце.

Уся родина, так само як і Робін, спала, коли ми з твоїм батьком спускалися вниз, і в дитячій ніхто не прокинувся, навіть коли ми тримали свічку зовсім близько біля них; тільки ми помітили, що Гетті дуже тремтіла уві сні, як і завжди перед тим, як шум її будив. Зазвичай воно було ближче до неї, ніж до решти; вона це помічала й дуже лякалася, бо думала, що воно має на неї особливу злість. Я могла б навести ще багато окремих випадків, але утримаюся. Гадаю, твій батько незабаром напише тобі про це.

Який задум має Провидіння, допускаючи таке, я сказати не можу. Що втаєне, те належить Господеві; але я цілком згодна з тобою, що наша мудрість і обов’язок — серйозно приготуватися до всього, що може статися.

С. Веслі».

Друга дочка, яку зазвичай називали Сукі, написала братові по суті ту саму розповідь, але додає, що клямка дверей і грілка для ліжка торохтіли біля її постелі, і продовжує: «Тепер досить тихо, тільки коли ми читаємо молитви за короля і принца, воно зазвичай починає, особливо коли батько каже: „Наш наймилостивіший Владика й Государ“ тощо. На це батько гнівається і збирається читати за королівську родину три молитви замість двох. Ми всі чули той самий шум, в один і той самий час, і наче з того самого місця. На завершення скажу, що тепер воно з’являється вже й видимо; але про це згодом». Звісно, цей лист розпалив цікавість Семюела ще більше, ніж будь-коли, і він написав, благаючи нових відомостей, і поважно спитав матір: «Чи копали ви в тому місці, де вам під ноги ніби висипалися гроші?» Батькові ж він зауважив: «Якщо ці звуки віщують щось нашій родині, то я, певна річ, теж причетна сторона». Минув якийсь час, перш ніж настоятеля вдалося вмовити відповісти на синові розпитування, але зрештою він вклав кілька рядків у довгий лист від Емілії, який подавав деякі подробиці, не згадані більше ніким: — «Дорогий Семе! 11 лютого 1716-17 року».

«Щодо звуків тощо в нашій родині, то, дякувати Богові, тепер у нас усе тихо. У цій справі були деякі дивовижні обставини. Твоя мати не написала тобі й третини. Коли я побачу тебе тут, ти побачиш усю розповідь, яку я записав. З неї вийшла б чудова копійчана книжечка для Джека Дантона; але, поки я живу, я не прагну нічого такого. Здається, це все, окрім благословень від твого люблячого батька, Сема Веслі».

Емілія описала цей звук як глухий і не схожий ні на що інше і сказала: «Воно відповідало матері, якщо вона тупала ногою об підлогу й веліла йому. Воно стукало, коли я вкладала дітей спати, просто піді мною, там, де я сиділа. Одного разу маленька Кеззі, вдаючи, ніби хоче налякати Петті, коли я їх роздягала, тупнула ногою об підлогу, і воно відразу відповіло трьома ударами, якраз у тому самому місці. Воно стукало гучніше й лютіше, якщо хтось казав, що це щури чи щось природне». Молода панна також розповіла, як у домі бачили щось схоже на білого кролика чи борсука, і висловила думку, що це чаклунство, додавши, що незадовго до стукотів та інших проявів у його власному домі батько «гаряче» проповідував проти поширеного в парафії звичаю звертатися по пораду до знахарів.

Черевомовлення й таємничі явища не були невідомі навіть за часів Георга I тим, хто видавав себе за чарівників і віщунів; і думка, що той чи інший із цих знахарів помщався настоятелеві за те, що він позбавляв їх заробітку, засуджуючи з кафедри звичай звертатися до них, не може не спасти на думку зухвалому й невіруючому розумові нашого дев’ятнадцятого століття. Але Веслі, та й багато їхніх біографів, сприймали ці дива серйозно й твердо вірили, що вони благотворно вплинули на душі декого з родини.

Один випадок, напрочуд схожий на наше сучасне вертіння столів, описала Сукі, яка написала братові, як «минулої неділі, на чималий подив батька, його тарілка добру хвилину танцювала на столі, хоча ніхто стола не рухав, аж ось — якийсь сміливець узяв її й зіпсував забаву, бо відтоді вона вже лежала нерухомо».

Семюел, мабуть, і далі розпитував, бо 27 березня пані Веслі написала йому: «Не можу уявити, чому тобі так цікаво знати про нашого непроханого гостя. Щодо мене, то я вже зовсім утомилася й чути, й говорити про нього; але коли ти приїдеш до нас, то знайдеш досить, щоб розвіяти всі свої сумніви, а може, й сам почуєш чи побачиш його».

Сам пан Веслі написав докладну розповідь про все, що сталося, і ось найпримітніші уривки з неї.

«Коли ми молилися й доходили до молитов за короля Георга і принца, воно незмінно здіймало великий шум над нашими головами, через що дехто з родини прозвав його якобітом. Мене тричі штовхала невидима сила: раз — на ріг мого столу в кабінеті, вдруге — на двері кімнати з плетеними килимками, а втретє — на правий одвірок дверей мого кабінету, коли я заходив.

Цього дня (24 січня) на ранковій молитві родина чула звичайні удари під час молитви за короля. Увечері вони були виразніші і під час молитви за короля, і під час молитви за принца; а один дуже гучний удар на „Амінь“ почули моя дружина й більшість моїх дітей — з внутрішнього боку мого ліжка.

У п’ятницю 25-го, оскільки мала бути служба в церкві, я, як зазвичай, скоротив ранкову родинну молитву, пропустивши сповідь, відпущення і молитви за короля і принца. Я помітив, що коли так роблю, стукоту немає. Тож одного ранку я для перевірки прочитав їх; на імені короля Георга воно почало стукати і зробило те саме, коли я молився за принца. Два удари я чув, але не звернув на них уваги аж до кінця молитви, поки всі, хто був у кімнаті, — десятеро осіб, крім мене, — не заговорили про це й не сказали, що чули їх. Під час решти молитов не було жодного шуму.

Неділя, 27 січня. — Два тихі удари нагорі під час ранкової молитви за короля Георга».

У всьому цьому було щось напрочуд схоже на людську руку, особливо якщо згадати якобітські уподобання пані Веслі. Можливо, саме уява змушувала дівчат думати, ніби клямки їхніх дверей піднімалися, а ліжка здіймалися знизу. До того ж записано, що ці явища майже завжди супроводжувалися зміною та посиленням вітру. Кожен, хто знає, як слуги й неосвічені селяни звикли перевершувати самого Ірода, коли довкола заходить щось таємниче, оцінить свідчення Робіна Брауна, слуги, за їхньою справжньою вартістю. Він чув белькотіння, наче індика, і як щось спотикалося серед його чобіт і черевиків, бачив моторошну звірину, схожу на білого кролика, а одного разу, коли молов зерно на ручному млинку, заявив, що ручка жваво крутилася, хоча млинок був порожній, а він її не торкався.

Дуже дивним був страх, який виявляв мастиф щоразу, коли починалися звуки. У записці, складеній Джоном Веслі, сказано, що «вперше мати почула якийсь незвичайний звук в Епворті задовго до заворушень Старого Джеффрі». (Так дівчата називали цю непрохану силу.) «Мій брат, щойно приїхавши з Лондона, одного вечора гостро посварився з моєю сестрою Сукі, і саме тоді, коли мати була нагорі у своїй кімнаті, двері й вікна дуже гучно задзвеніли й задеренчали, а потім пролунали три виразні удари, по три. Від тієї ночі воно ніколи не забувало подавати знак приблизно так само перед будь-яким великим нещастям чи хворобою когось із родини». Емілія, пишучи через тридцять чотири роки одному з братів, твердила, що Джеффрі «ніколи не забував навідати її, коли насувалася якась нова біда».

Така, отже, історія епвортського привида. Вона видається радше дитячою й безглуздою, і, можливо, такою її вважала б і сама родина, якби стукоти духа не виглядали так, ніби вони виправдовують якобітські упередження пані Веслі чи співзвучні з ними. Вона глибоко вкорінила їх у свідомості свого старшого сина, а його зв’язки й дружба з доктором Еттербері, єпископом Рочестерським, їх підживлювали. Кілька років по тому, в 1722 році, Еттербері, видатний представник Високої церкви, що плекав непримиренну ворожість до Ганноверської династії, був замішаний у змові, метою якої було посадити на англійський престол шевальє де Сен-Жоржа, тобто «Старого Претендента», і внаслідок цього його судили перед Палатою лордів, позбавили єпископської кафедри й назавжди вигнали з королівства. Він був неспокійною душею і не мав прихильності серед братів-єпископів; а оскільки Семюел Веслі писав памфлети й інвективи, і прозою, і віршем, проти партії вігів, немає сумніву, що робив він це зі схвалення свого покровителя й за його намовою. Семюел також був у близьких стосунках із графом Оксфордом, Поупом, Свіфтом і Прайором, які всі мали якобітські уподобання. Падіння єпископа Еттербері не відразу позначилося на вестмінстерському помічникові вчителя; але коли у великій школі відбулися зміни і він чекав підвищення, його просто обійшли. Граф Оксфорд скористався своїм впливом і здобув для нього посаду директора Тівертонської граматичної школи, де він провів решту життя. Він підтримував жваве листування з вигнаним єпископом і його родиною і ніколи не змінив своїх політичних поглядів, у чому можна переконатися, кинувши оком на зібрання його віршів, перевидане ще в 1862 році.

Останні відомі слова, які пані Веслі написала про надприродне, датуються 1719 роком і були відповіддю на лист Джона Веслі, який надзвичайно охоче вірив історіям про привидів і з’яви; тоді він був в Оксфорді, де його цікавив будинок із привидами по сусідству. Предметом його послання була розповідь про те, як якийсь пан Барнслі й двоє інших студентів нещодавно зустріли в полях примару, а згодом з’ясували, що мати Барнслі померла в Ірландії саме в ту мить, коли з’явився привид. Відповідь пані Веслі була стримана й навіть обережна: — «Дорогий Джекі! Історія пана Барнслі дала мені привід для багатьох цікавих роздумів. Я не сумніваюся в самому факті; але не можу зрозуміти, навіщо допускаються ці з’яви. Якби їм дозволено було говорити з нами і ми мали силу витримати таку розмову — якби вони мали доручення повідомити нам щось про свій невидимий світ, що було б нам корисне в цьому, — якби вони навчали нас, як уникати небезпеки, чи наставляли на шлях до більшої мудрості й доброти, то в цьому був би сенс; але являтися без жодної відомої нам мети, хіба що для того, щоб налякати людей мало не до нестями, — це видається зовсім нерозумним.

С. Веслі».

Дуже дивною обставиною було те, що приблизно через сто років після того, як Веслі перестали мати будь-який зв’язок з Епвортом, у пасторському домі почулися дивні звуки; і тодішній настоятель, не змігши ні простежити їхнього джерела, ні пояснити їх, виїхав із родиною і якийсь час жив за кордоном.

Ви завершили: Надприродні звуки

Назад Далі