Lion’s Pride

Мої молитовні часи з Джеймсом переросли в тягар на моєму серці за пасторів і церкви Вікторії — одного з «найменш воцерковлених міст Канади». Я склав список церков та їхніх нинішніх пасторів і почав раз на тиждень ревно молитися, приділяючи час кожній із них.

Відколи я приїхав до Вікторії, я почуваюся майже так, як, мабуть, почувалися Халев та Ісус Навин, сидячи у своїх наметах у пустелі й згадуючи те, що бачили в Ханаані. Вони прагнули ввійти до Ханаану, але невіра інших розвідників, посланих оглянути край, призвела до того, що сини Ізраїля сорок років блукали пустелею. Бог і далі любив їх і давав їм прожиток, але не був ними вдоволений, бо вивів їх з Єгипту з метою, щоб вони ввійшли до Ханаану, своєї обіцяної землі.

Вікторія стала моєю «пустелею» після чудес Hazelglen Fellowship, M/V Anastasis і того сповнення, яке я знайшов у мандрівному служінні. О, бували часи, коли я із захватом куштував «перепілок і манну», які мені так щедро подавалися, але я вже скуштував меду й винограду Ханаану, і ніщо менше не могло вгамувати мого голоду. Церква, яку я відвідував, стала для мене оазою, але оази бувають у пустельних місцях, а мій погляд був спрямований на гори Ханаану.

У листопаді 2024 року я почув про чотирьох інших пасторів, які, як і я, багато років служили церкві у Вікторії, а тепер щотижня збиралися молитися. Як і я, жоден із них не хотів «іти на спочинок», а відчував тягар і далі служити церкві відданою, палкою молитвою.

Тоді ж серед політичних провідників точилася велика дискусія про «людей вулиці». Оскільки у Вікторії найм’якший клімат у всій Канаді, вона притягує бездомних, наркозалежних, повій, людей з ушкодженнями мозку та інших, хто носить у собі різні рани травми. Дозвольте мені називати їх «моїми людьми», бо я взяв на себе священство за них перед Божим престолом (1 Петра 2:9). Вони приїхали, щоб зробити Вікторію своїм домом, і мешканці та підприємці, серед яких вони живуть, реагують на це цілком природно. Тодішня суперечка стосувалася вживання вуличних наркотиків пацієнтами, яких приймали до наших лікарень після передозувань чи вуличного насильства. Дозволяти це чи ні? Уряд провінції мав одну думку, а федеральний уряд — протилежну.

На моїй першій зустрічі зі старими друзями Ніл Б. сказав слова, які глибоко на мене вплинули: «Коли вже уряд зрозуміє, що не має розв’язання проблеми вулиці? Відповідь — лише Ісус». Я сприйняв це як знак і наступного понеділка наважився зайти в темряву авеню Пандора — вулиці, де збирається дуже багато людей вулиці. Я зайшов до Our Place, колись заснованого як християнське служіння, але тепер він відмовився від цієї ролі, щоб бути прийнятним для уряду й отримувати державне фінансування. Мене вразили його чистота і якість кави.

Я перейшов через вулицю, щоб подивитися на гурт молодих людей, однаково вдягнених у шкіряні куртки, які служили наркозалежним, влаштувавши пункт обігріву — був-бо листопад. Щойно я почав розпитувати, пролунав крик. Молода жінка щойно отримала передозування. Поки вони кинулися вколоти їй Narcan, щоб нейтралізувати фентаніл (і це вдалося), я опинився віч-на-віч з їхнім провідником — кремезним чоловіком, увесь у татуюваннях, з кільцями у вухах і на кожному пальці, з медальйоном на шиї та зачіскою-ірокезом, — він був усім тим, чим не є я!

Мабуть, я трохи затинався, коли заговорив: «Привіт, Джиммі, мене звати Гарет, я пастор у цьому місті. Моє серце болить за цих людей, і разом із кількома іншими я несу тягар молитви за них — але ми не знаємо, як молитися. Чи можеш ти підказати, як нам молитися, бо ми віримо, що Ісус — єдина відповідь на „проблему“ вулиці?» Джиммі обійняв мене й вигукнув: «Ісус — ось відповідь!» Коли я розпитав його більше, він розповів, як вони з дружиною Меган зустріли Ісуса кілька років тому і тепер повернулися туди, де колись роздавали наркотики, щоб нести нужденним звістку про Ісуса. «Колись ми несли дурман — тепер несемо надію!»

Ми перебралися до найближчого McDonald’s, де за чашками гарячого шоколаду вони з Меган розповіли мені свою історію. Джиммі жив життям насильства й злочинів, багато років відсидів у в’язниці, чергуючи це з життям на вулиці. У них народилося двоє дітей, яких соціальні служби одразу забрали й віддали до прийомних родин. Коли Джиммі востаннє вийшов із в’язниці, він вирішив жити тверезо, щоб повернути собі дітей, — а тоді це видавалося неможливим.

Він звернувся до преподобного Ела Тайсіка — єдиного, хто постійно був християнською присутністю на вулицях, — із проханням: «Еле, я хочу повернути своїх дітей. Будь ласка, допоможи мені навести лад у своєму житті». Ел влаштував, щоб вони обоє на якийсь час поїхали до реабілітаційного центру у Ванкувері, а звідти — до другого, християнського центру, де вони обоє зустріли воскреслого Господа. Вони вирішили повернутися на вулиці «дому», щоб допомагати іншим знайти цей шлях із залежності й безнадії.

Їхнє життя змінилося так докорінно, що навіть влада побачила різницю й повернула їм дітей після кількох років розлуки. Кажуть, це був перший випадок такого чуда на вулицях.

Хочу тут зробити невеличкий відступ про преподобного Ела Тайсіка. Саме він працював в Our Place, який раніше називався The Upper Room і був християнським служінням. Я ніколи з ним не зустрічався, але завжди мав про нього високу думку, бо хоч він, як відомо, і не поділяв моїх євангельських переконань, проте принаймні робив те, що робив би Ісус, служачи людям вулиці.

Коли я познайомився з Джиммі, Ел уже вийшов на пенсію і нещодавно написав книжку про свій досвід — «Muddy Waters». Я купив цю книжку й одного вечора сів у своє зручне крісло, щоб провести приємний, спокійний вечір. Та невдовзі від моєї вигоди не лишилося й сліду, і вечір став важким. Я помітив, що гірко плачу — не через зворушливі історії, які читав, а від сорому. Я прожив у цьому місті сорок років і разом зі своїми братами-євангельськими християнами заплющував очі на страждання людей на наших вулицях, тоді як цей «самарянин», якого не зараховували до мого богословського кола, робив те, що робив би Ісус, — мив ноги, годував голодних і перев’язував їхні рани. Тієї ночі я змінився. Цей 85-річний чоловік, як колись Халев, попросив собі гору, де живуть велетні. Иозея 14. Я вже ніколи не міг би вдовольнитися життям в оазах пустелі.

Одного вечора, сидячи за комп’ютером, я відкрив теку під назвою «Молитва». Один із файлів у ній був написаний під час кризи COVID 2021 року, коли молитовні зібрання проходили в Zoom. Мій пастор записав цей файл за підсумками вечірнього зібрання. Коли ми чекали на Господа, шукаючи Його проводу (цього мене навчив Рон Сміт ще за часів Hazelglen), я побачив «прекрасну білу лілію, що підноситься з каламутних вод» — а Елова книжка називається «Muddy Waters» («Каламутні води»). Чи не показував мені Господь, що чекає попереду? Чи не Джиммі й Меган — та прекрасна біла лілія?

Я став для Джиммі й Меган «татом» і маю привілей наставляти їх. Вони також прозвали мене «Криптонітом», бо Джиммі починає плакати щоразу, коли ми обіймаємося! Вони дуже мало знали Слово, але, очевидно, мали велике «помазання» від Бога. Я навчав їх біблійних основ і почав збирати довкола них інших християнських провідників. Одного дня я запитав Джиммі, яких інших християн, що працюють на вулицях, він зустрічав. Я знаю, що є й інші, але його відповідь була щирою: «Тату, ти перший християнин, якого я взагалі зустрів!»

Я мав привілей охрестити їх у присутності їхніх сяйливих, щасливих дітей. Я вів Меган до вівтаря й виступав на їхньому весіллі. Я ходжу з ними на молитовні прогулянки й без страху обіймаю їхніх друзів. Я охрестив ще трьох людей у ванні просто на вулиці, у листопадову погоду! Оскільки вони мають таку велику довіру серед своїх людей, мене приймають усюди, куди я йду, і навіть дали почесне звання «хрещеного батька»! Бог робить щось особливе на наших вулицях, і для мене велика честь бути маленькою частинкою цього.

Я гадаю, що це буде моє останнє служіння — хоча хтозна. Якщо Бог може відчиняти для мене такі двері у 85 років, то що ще Він зробить, коли мені буде 90? Я часто кажу Йому: «О Господи, Ти був такий добрий до мене впродовж багатьох років. Чого б мені сумніватися, що Ти й далі будеш добрий до мене? Я готовий іти додому, але тим часом, будь ласка, продовжуй працювати в мені, щоб я завжди був „на хвалу Твоєї слави“».

Додаток: якщо мій читач хоче більше дізнатися про Джиммі й Меган та їхнє служіння Lions Pride, запрошую вас пошукати їхній сайт www.lionspriderecoverysociety.ca або знайти їх у Facebook. Мій власний сайт — www.garethevansministries.org, а мої книжки можна знайти на www.ochorus.com