Справжня молитва — справжня сила!

«Тим глаголю вам: Усе, чого молячись просите, віруйте, що одержите, й буде вам.» — Марка 11:24.

ЦЕЙ ВІРШ певною мірою стосується віри, що творить чуда; але, гадаю, ще більшою мірою він стосується чуда віри. Принаймні сьогодні вранці ми розглянемо його саме в цьому світлі. Я вірю, що цей текст — спадщина не лише апостолів, а й усіх, хто ходив в апостольській вірі, вірячи обітницям Господа Ісуса Христа. Порада, яку Христос дав дванадцятьом і найближчим Своїм послідовникам, повторюється нам сьогодні в Божому Слові. Нехай же ми матимемо благодать завжди їй коритися. «Усе, чого молячись просите, віруйте, що одержите, й буде вам». Скільки є людей, які скаржаться, що не мають радості в молитві! Вони її не занедбують, бо не сміють; але занедбали б, якби сміли, — так далеко вони від того, щоб знаходити в ній бодай якусь втіху. І хіба нам не доводиться бідкатися, що часом колеса з нашої колісниці ніби зняті, і ми просуваємося вперед із величезною важкістю, коли благаємо Бога? Ми відбуваємо призначений час, але підводимося з колін неосвіженими, наче людина, що пролежала в ліжку, та не спала так, щоб справді відновити сили. Коли час знову надходить, сумління жене нас на коліна, але немає солодкого спілкування з Богом. Немає того, щоб ми виливали Йому свої потреби з твердим переконанням, що Він їх задовольнить. Пройшовши ще раз звичне коло звичних слів, ми підводимося з колін, може, ще більш неспокійні сумлінням і пригнічені духом, ніж були до того. Думаю, багато християн мусять поскаржитися саме на це: вони моляться не стільки тому, що це благословенна річ — мати дозвіл наблизитися до Бога, скільки тому, що мусять молитися, бо це їхній обов’язок, бо відчувають: якби не молилися, то втратили б один із певних доказів того, що вони християни. Браття, я вас не засуджую; але водночас, якщо я зможу сьогодні вранці стати засобом, щоб підняти вас із такого низького стану благодаті у вищу й здоровішу атмосферу, моя душа надзвичайно зрадіє. Якщо я зможу показати вам кращу дорогу; якщо відтепер ви почнете дивитися на молитву як на свою стихію, як на одне з найрадісніших занять вашого життя; якщо ви почнете цінувати її більше, ніж необхідну їжу, і шанувати як одну з найкращих розкошів неба, — то, безперечно, я досягну великої мети, а ви матимете за що дякувати Богові як за велике благословення.

Тож прошу вашої уваги, поки я закликатиму вас: по-перше, поглянути на текст; по-друге, поглянути довкола себе; а потім поглянути вгору, над собою.

I. Отже, спочатку ПОГЛЯНЬМО НА ТЕКСТ. Якщо ви уважно в нього вдивитеся, то, думаю, побачите ті суттєві якості, без яких неможливий жоден великий успіх і жодна перемога в молитві. За тим, як описує молитву наш Спаситель, у ній завжди мають бути якісь певні предмети, про які ми благаємо. Він говорить про речі — «усе, чого молячись просите». Отже, Він, вочевидь, не передбачав, що Божі діти приходитимуть до Нього молитися, коли їм нема про що молитися. Інша суттєва ознака молитви — палке бажання; бо Учитель тут припускає, що, коли ми молимося, у нас є бажання. Справді, це не молитва — це може бути щось схоже на молитву, зовнішня форма чи голий кістяк, але не жива річ, не всепереможна, всемогутня річ, що зветься молитвою, — якщо немає повноти й переливу бажань. Зауважте також, що віра — суттєва якість успішної молитви: «віруйте, що одержите». Ви не можете молитися так, щоб вас почули на небі й відповіли вам до повного задоволення вашої душі, якщо не вірите, що Бог справді чує вас і відповість вам. Ще одна ознака видна тут на самій поверхні, а саме: з твердою вірою завжди має йти відчутне очікування — «віруйте, що одержите». Не просто вірте, що «одержите» колись, а що вже «одержуєте», — вважайте їх так, наче їх уже отримано, рахуйте так, наче вони вже у вас, і дійте так, наче вони у вас є, — дійте так, наче ви певні, що їх матимете, — «віруйте, що одержите, й буде вам». Розгляньмо ці чотири ознаки одну за одною.

Щоб молитва мала хоч якусь цінність, мають бути певні предмети, про які ми благаємо. Браття мої, ми часто блукаємо в молитвах — то за тим, то за іншим, то за ще чимось, — і нічого не отримуємо, бо ні в чому з того насправді нічого не бажаємо. Ми балакаємо про багато речей, але душа не зосереджується на жодному предметі. Хіба ви не падаєте часом на коліна, не подумавши заздалегідь, про що збираєтеся просити Бога? Ви робите це за звичкою, без жодного руху серця. Ви подібні до людини, яка пішла б до крамниці, не знаючи, що саме хоче придбати. Може, там їй і пощастить зробити вдалу покупку, але, безперечно, це не мудрий спосіб дії. Так і християнин у молитві може згодом дійти до справжнього бажання й досягти своєї мети; але наскільки краще йому велося б, якби він, приготувавши душу роздумом і самоіспитом, приходив до Бога з предметом, до якого збирається прямувати справжнім проханням. Якби ми просили аудієнції при дворі Її Величності, від нас чекали б відповіді на запитання: «Навіщо ви хочете її бачити?» Ніхто не чекав би, що ми ввійдемо до королівської присутності, а вже там почнемо вигадувати якесь прохання. Так само й з Божою дитиною. Вона повинна вміти відповісти на велике запитання: «Яке твоє бажання і яка твоя просьба? — і буде тобі дано». Уявіть собі лучника, що стріляє з лука, не знаючи, де ціль! Чи вдасться йому влучити? Уявіть корабель, що вирушає в плавання для відкриттів, а капітан не має жодного уявлення, що він шукає! Чи сподівалися б ви, що він повернеться важко навантажений — чи то науковими відкриттями, чи то золотими скарбами? У всьому іншому ви маєте план. Ви не беретеся до роботи, не знаючи, що саме збираєтеся зробити; як же так, що ви йдете до Бога, не знаючи, що збираєтеся отримати? Якби у вас був якийсь предмет, ви ніколи не вважали б молитву нудною й важкою працею; я переконаний, що ви прагнули б її. Ви казали б: «Є щось, чого мені треба. О, якби я міг наблизитися до мого Бога й попросити Його про це! У мене є потреба, я хочу, щоб її задоволено, і я прагну, аж поки не зможу усамітнитися, щоб вилити перед Ним серце й попросити Його про те, чого так палко спрагла моя душа». Ви побачите, що вашим молитвам більше допомагає, коли маєте певні предмети, до яких прямуєте, і, думаю, також коли маєте певних людей, яких згадаєте. Не благайте Бога просто за грішників загалом, а завжди згадуйте когось конкретно. Якщо ви вчитель недільної школи, не просіть лише, щоб ваш клас був благословенний, а моліться за своїх дітей конкретно, на ім’я, перед Всевишнім. А якщо є милість, якої ви прагнете для своєї родини, не ходіть манівцями, а будьте прості й прямі у своїх благаннях до Бога. Коли молитеся Йому, скажіть Йому, чого вам треба. Якщо вам бракує грошей, якщо ви в бідності, якщо ви в скруті, — викладіть свою справу. Не вдавайте перед Богом фальшивої скромності. Одразу переходьте до суті; говоріть із Ним чесно. Йому не потрібні гарні описові звороти, до яких люди постійно вдаються, коли не хочуть прямо сказати, що мають на думці. Якщо вам потрібна милість — чи то земна, чи то духовна, — так і скажіть. Не перегортайте всієї Біблії в пошуках слів, щоб висловити її. Висловлюйте свої потреби тими словами, що самі собою спадають вам на думку. Це й будуть найкращі слова, повірте. Авраамові слова були найкращі для Авраама, а ваші будуть найкращі для вас. Вам не треба вивчати всі тексти Писання, щоб молитися точнісінько так, як молилися Яків та Ілля, вживаючи їхніх висловів. Якщо так робитимете, то не наслідуватимете їх. Ви можете наслідувати їх буквально й рабськи, але вам бракуватиме тієї душі, що підказувала й оживляла їхні слова. Моліться своїми словами. Говоріть із Богом просто; просіть одразу того, чого вам треба. Називайте людей, називайте речі, цільтеся прямо в предмет своїх благань — і я певен, що скоро побачите: втома й млявість, на які ви часто скаржитеся у своєму заступництві, більше не спадатимуть на вас — чи принаймні не так постійно, як досі.

«Але, — каже хтось, — я не відчуваю, що маю якісь особливі предмети для молитви». Ах, мій любий брате, не знаю, хто ти й де живеш, що в тебе немає особливих предметів для молитви, бо я бачу, що кожен день приносить або свою потребу, або свою біду, і що кожного дня мені є що розповісти моєму Богові. Але якби в нас і не було жодної біди, любі браття, якби ми досягли такої висоти в благодаті, що нам не було б про що просити, — то чи любимо ми Христа так сильно, що нам уже не треба молитися, щоб любити Його ще більше? Чи маємо ми стільки віри, що перестали кликати: «Господи, примнож її»? Я певен, що завжди, трохи себе випробувавши, ви швидко виявите якийсь законний предмет, заради якого можна стукати в двері Милосердя й волати: «Дай мені, Господи, бажання серця мого». А якщо у вас немає жодного бажання, досить запитати першого-ліпшого випробуваного християнина, якого зустрінете, і він назве вам якесь. «О, — відповість він вам, — якщо вам нема про що просити для себе, моліться за мене. Просіть, щоб одужала хвора дружина. Моліться, щоб Господь підніс світло Свого лиця над зневіреним серцем; просіть, щоб Господь послав допомогу якомусь служителеві, що трудився марно й витрачав свою силу надаремно». Коли закінчите з собою, благайте за інших; а якщо не зустрінете нікого, хто підказав би вам тему, погляньте на цей величезний Содом, на це місто, схоже на іншу Гоморру, що лежить перед вами; постійно носіть його у своїх молитвах перед Богом і волайте: «О, нехай Лондон живе перед Тобою, нехай його гріх буде спинено, нехай його праведність буде піднесено, нехай Бог землі придбає Собі багато людей із цього міста».

Разом із певним предметом молитви так само необхідне палке бажання його досягти. «Холодні молитви, — каже один давній богослов, — самі просять відмови». Коли ми просимо Господа прохолодно й без запалу, ми ніби зупиняємо Його руку й не даємо Йому подати нам те саме благословення, якого нібито шукаємо. Коли маєте предмет перед очима, ваша душа мусить так перейнятися його цінністю, власною надзвичайною потребою в ньому, небезпекою, в якій ви опинитеся, якщо його не буде дано, що ви змушені будете благати про нього, як людина благає про своє життя. Прекрасну ілюстрацію справжньої молитви, зверненої до людини, дала поведінка двох шляхетних жінок, чиїх чоловіків було засуджено на смерть і мали стратити, коли вони прийшли до короля Георга й благали про помилування. Король грубо й жорстоко їх відштовхнув. Георг Перший! Це було цілком у його вдачі. А коли вони благали знову, і знову, і знову, їх неможливо було підняти з колін; їх довелося буквально витягти з палацу, бо вони не хотіли йти, доки король не усміхнеться до них і не скаже, що їхні чоловіки житимуть. На жаль, вони не досягли свого, але були шляхетними жінками, бо так наполегливо благали про життя своїх чоловіків. Ось як нам треба молитися Богові. Ми мусимо так бажати того, чого нам треба, щоб не підводитися, доки не отримаємо, — але все ж у покорі Його Божій волі. Відчуваючи, що те, про що ми просимо, не може бути хибним і що Він Сам це обіцяв, ми вирішили, що це мусить бути дано, а якщо не буде дано, ми знову і знову посилатимемося на обітницю, доки швидше захитаються небесні ворота, ніж замовкнуть наші благання. Не дивно, що останнім часом Бог не дуже нас благословляв, бо ми не такі палкі в молитві, якими мали б бути. О, ці холодні молитви, що вмирають на устах, — ці заморожені благання! Вони не зворушують людських сердець — то як же вони зворушать Боже серце? Вони не виходять із наших власних душ, не б’ють із глибоких потаємних джерел нашого найпотаємнішого серця, а тому не можуть піднестися до Того, Хто чує лише зойк душі, перед Ким лицемірство не може сплести жодної завіси, а формальність — удатися до жодного маскування. Ми мусимо бути палкими, інакше не маємо права сподіватися, що Господь почує нашу молитву.

І, безперечно, браття мої, цього було б досить, щоб стримати всяку легковажність і спонукати до невпинної палкості, якби ми усвідомлювали велич Істоти, перед Якою благаємо. Чи ж прийду я перед Твоє лице, мій Боже, і глузуватиму з Тебе холодними словами? Ангели закривають перед Тобою свої обличчя — а я вдовольнятимуся тим, щоб белькотіти якусь формулу без душі й без серця? Ах, браття мої, ми й не знаємо, скільки наших молитов — гидота перед Господом! Для вас і для мене було б гидотою, якби люди на вулиці просили нас так, наче їм і не потрібне те, про що вони просять. Але хіба ми не робили того самого з Богом? Хіба те, що є найбільшим даром неба людині, не стало для нас сухим мертвим обов’язком? Про Джона Бредфорда казали, що він мав особливе мистецтво молитви, і коли його запитали про його таємницю, він сказав: «Коли я знаю, чого мені треба, я завжди зупиняюся на цьому проханні, аж поки не відчую, що виблагав його в Бога, і аж поки ми з Богом не мали справи одне з одним щодо нього. Я ніколи не переходжу до іншого прохання, доки не пройду до кінця перше». Горе деяким людям, які починають: «Отче наш, що на небі! Нехай святить ся імя твоє», — і, ще не усвідомивши думки, сповненої поклоніння, — «Нехай святить ся імя твоє», — уже почали повторювати наступні слова: «Нехай прийде царство твоє»; і тоді, може, їм щось спадає на думку: «Чи справді я хочу, щоб прийшло Його царство? Якби воно прийшло тепер, де б я опинився?» А поки вони про це думають, їхній голос іде далі: «Нехай буде воля твоя, як на небі, так і на землї»; так вони змішують свої молитви й зливають речення докупи. О, зупиняйтеся на кожному, аж поки справді його не вимолите! Не намагайтеся накласти на тятиву дві стріли водночас — обидві схиблять. Хто заряджає рушницю двома зарядами, не може сподіватися на успіх. Спершу вистреліть один, а потім заряджайте знову. Поблагайте Бога раз і переможіть, а тоді благайте знову. Отримайте першу милість, а тоді йдіть знову по другу. Не вдовольняйтеся тим, щоб фарби ваших молитов розтікалися одна в одну, аж поки не лишиться жодної картини, на яку можна дивитися, а тільки величезна мазанина, пляма погано накладених фарб. Погляньте на саму Господню молитву. Які в ній чіткі, виразні обриси! У ній є певні окремі милості, і вони не зливаються одна з одною. Ось вона стоїть, і коли дивитеся на неї цілком, це величне полотно — не безлад, а прекрасний порядок. Хай так буде і з вашими молитвами. Зупиняйтеся на одному, аж поки в ньому не переможете, а тоді переходьте до наступного. Коли певні предмети поєднуються з палкими бажаннями, тоді світає надія, що ви переможете в Бога.

Але знову ж таки: ці дві речі нічого б не важили, якби до них не домішувалася ще суттєвіша й божественна властивість, а саме — тверда віра в Бога. Браття, чи вірите ви в молитву? Я знаю, що ви молитеся, бо ви — Божий народ; але чи вірите ви в силу молитви? Дуже багато християн не вірять: вони вважають молитву доброю справою і вірять, що часом вона творить чудеса, але не думають, що молитва — справжня молитва — завжди успішна. Вони гадають, що її дія залежить від багатьох інших речей, а сама по собі вона не має жодної суттєвої якості чи сили. А ось глибоке переконання моєї душі: молитва — найвеличніша сила в усьому всесвіті; вона має всемогутнішу міць, ніж електрика, притягання, тяжіння чи будь-яка інша з тих таємних сил, яким люди дали назви, але яких не розуміють. Молитва має на весь всесвіт такий самий відчутний, такий самий справжній, такий самий певний і незмінний вплив, як і будь-який із законів матерії. Коли людина справді молиться, то питання не в тому, почує її Бог чи ні, — Він мусить її почути; не тому, що в молитві є якийсь примус, а тому, що є солодкий і благословенний примус в обітниці. Бог пообіцяв вислуховувати молитву, і Він виконає Свою обітницю. Оскільки Він — Бог Всевишній і Бог істинний, Він не може зректися Себе Самого. О, тільки подумайте про це: ви, мала людина, можете стати тут і говорити з Богом, а через Бога зрушити всі світи. І все ж, коли вашу молитву буде почуто, творіння не буде порушене; хоч і здійсняться найвеличніші цілі, провидіння ні на мить не зіб’ється зі свого ладу. Жоден листок не впаде з дерева раніше, жодна зоря не зупиниться на своєму шляху, жодна крапля води не потече повільніше зі свого джерела, — усе йтиме, як і йшло, а проте ваша молитва здійснить усе. Вона заговорить до Божих постанов і намірів, що щодня сповнюються, і всі вони гукнуть до вашої молитви й скажуть: «Ти наша сестра; ми — постанови, а ти — молитва; але ти й сама постанова, така ж давня, така ж певна, така ж споконвічна, як і ми». Наші молитви — це Божі постанови в іншій подобі. Молитви Божого народу — це не що інше, як Божі обітниці, видихнуті з живих сердець, а ці обітниці — то постанови, тільки вбрані в іншу форму й інший вигляд. Не кажіть: «Як можуть мої молитви вплинути на постанови?» Вони не можуть — хіба що настільки, наскільки ваші молитви самі є постановами; і коли вони виходять, кожна молитва, яку Святий Дух вдихнув у вашу душу, така ж всемогутня й така ж вічна, як та постанова, що сказала: «Настань, сьвіте! І настав сьвіт», або як та постанова, що вибрала Його народ і призначила йому викуплення дорогоцінною кров’ю Христа. Ти маєш силу в молитві, і ти стоїш сьогодні серед наймогутніших слуг у всесвіті, який створив Бог. Ти маєш владу над ангелами — вони полетять за твоєю волею. Ти маєш владу над вогнем, і водою, і над стихіями землі. Ти маєш силу зробити так, щоб твій голос почули за зорями; там, де громи замовкають у тиші, твій голос розбудить відлуння вічності. Саме Боже вухо слухатиме, і сама Божа рука поступиться твоїй волі. Він велить тобі кликати: «Нехай буде воля твоя», — і твоя воля буде виконана. Коли ти можеш посилатися на Його обітницю, тоді твоя воля — це Його воля. Чи не здається вам, мої дорогі друзі, страшною річчю мати в руках таку силу — могти молитися? Ви, мабуть, чули про людей, які вдавали, ніби мають якусь таємничу, чаклунську міць, якою можуть викликати духів із безодні, спричинити дощ або зупинити сонце. Усе це було вигадкою уяви, але якби це й було правдою, то християнин — ще більший чарівник. Якщо тільки він має віру в Бога, для нього немає нічого неможливого. Його буде визволено з найглибших вод — його буде врятовано з найтяжчих бід — у голод його буде нагодовано — у моровицю він залишиться неушкодженим — серед лиха він ходитиме твердо й сильно — на війні він завжди буде захищений — а в день битви він підніме голову, якщо тільки він може повірити обітниці, піднести її перед Божі очі й посилатися на неї з чарівною силою непохитного уповання. Немає нічого — повторюю це, — немає сили такої величезної, немає енергії такої дивовижної, як та енергія, якою Бог наділив кожну людину, що, як Яків, може боротися, що, як Ізраїль, може перемогти з Ним у молитві. Але ми мусимо мати в це віру; ми мусимо вірити, що молитва — це те, чим вона є, інакше вона не буде тим, чим має бути. Якщо я не вірю, що моя молитва дієва, вона й не буде дієвою, бо значною мірою вона залежить від моєї віри. Бог може дати мені милість і тоді, коли я не маю віри; це буде Його власна суверенна благодать, але Він не обіцяв цього робити. Та коли я маю віру і можу посилатися на обітницю з палким бажанням, тоді вже не лишається питання ймовірності, чи одержу я благословення і чи буде виконана моя воля. Хіба що Вічний відступить від Свого Слова, хіба що клятву, яку Він дав, буде скасовано, а Сам Він перестане бути тим, ким Він є, — інакше «знаємо, що одержуємо прошення від Него».

А тепер, щоб піднятися ще на один щабель вище: разом із конкретними цілями, палкими бажаннями та сильною вірою в дієвість молитви має бути — і о, нехай Божа благодать зробить так і з нами! — має бути домішане живе очікування. Ми мали б могти перелічити милості ще до того, як їх одержали, вірячи, що вони вже в дорозі. Днями, читаючи милу книжечку, яку я радив би всім вам, — її написав американський автор, який, здається, досконально знає силу молитви і якому я завдячую багатьма добрими думками, — маленьку книжку під назвою «Тиха година», я натрапив на згадку про уривок із книги Даниїла, здається, з десятого розділу, де, як він каже, ніби оголено весь механізм молитви. Даниїл стоїть на колінах у молитві, і до нього приходить архангел Михаїл. Він розмовляє з ним і каже йому, що щойно Даниїл почав налаштовувати своє серце, щоб зрозуміти, і смиряти себе перед Богом, його слова було почуто, і Господь послав ангела. Далі він каже йому найділовитішим тоном на світі: «Я був би тут раніше, але князь Перського царства став проти мене; проте князь твого народу допоміг мені, і ось я прийшов потішити й навчити тебе». Погляньте ж. Бог вдихає бажання в наші серця, і щойно бажання там з’явилося, ще перш ніж ми покличемо, Він починає відповідати. Ще перш ніж слова пройдуть половину шляху до неба, поки вони ще тремтять на устах, — знаючи слова, які ми збираємося сказати, — Він починає відповідати на них, посилає ангела; ангел приходить і приносить потрібне благословення. Та це ж справжнє одкровення, якби ви могли побачити це на власні очі! Дехто думає, що духовні речі — це сни і що ми розповідаємо вигадки. Ні, я вірю, що в молитві християнина стільки ж реальності, скільки в спалаху блискавки; і користь та велич молитви християнина можна пізнати так само відчутно, як силу блискавки, коли вона розщеплює дерево, ламає його гілки й розколює до самого кореня. Молитва — не фантазія і не вигадка; це справжня, дійсна річ, що підкоряє собі всесвіт, заковує в кайдани самі Божі закони і спонукає Високого й Святого вислухати волю Свого бідного, але обдарованого ласкою створіння — людини. Але нам треба завжди вірити в це. Нам потрібна жива впевненість у молитві. Перелічувати милості ще до того, як вони прийшли! Бути певним, що вони вже йдуть! Поводитися так, ніби ми вже їх одержали! Коли ви попросили хліба насущного, більше не тривожитися турботою, а вірити, що Бог почув вас і дасть вам його. Коли ви принесли перед Бога справу вашої хворої дитини, вірити, що дитина одужає, а якщо й ні, то це буде для вас ще більшим благословенням і більшою славою для Бога, — і так залишити це Йому. Могти сказати: «Я знаю, що Він уже почув мене; я стану на своїй сторожовій башті; я виглядатиму мого Бога і слухатиму, що Він скаже моїй душі». Християнине, чи бував ти коли-небудь розчарований, коли молився з вірою і чекав відповіді? Я свідчу тут сьогодні вранці, що ще ніколи не було так, щоб я довірився Йому, а Він мене підвів. Я довірявся людині й бував обманутий, але мій Бог жодного разу не відмовив мені в проханні, з яким я до Нього звертався, коли я підкріплював це прохання вірою в Його готовність вислухати і впевненістю в Його обітниці.

Але я чую, як хтось питає: «Чи можна нам молитися про земні потреби?» Так, звичайно, можна. У всьому відкривайте свої потреби Богу. Це стосується не тільки духовного, а й повсякденних справ. Несіть до Нього найменші свої випробування. Він — Бог, що вислуховує молитву; Він — ваш домашній Бог так само, як і Бог святилища. Завжди несіть до Бога все, що маєте. Як розповів мені про свою покійну дружину один добрий чоловік, що незабаром має приєднатися до цієї церкви: «О, — сказав він, — вона була жінкою, яку я ніколи не міг умовити щось зробити, поки вона не зробить це предметом молитви. Хай що б то було, вона завжди казала: „Я мушу зробити це предметом молитви“». О, якби нам більше цієї солодкої звички — розкладати все перед Господом, як Єзекія розклав лист Рабсака, і там залишати, кажучи: «Нехай буде воля твоя, я віддаю це Тобі!» Люди кажуть, що пан Мюллер із Бристоля — фанатик, бо він збирає сімсот дітей і вірить, що Бог подбає про них; хоча в гаманці в нього нічого немає, він лише робить те, що мало б бути звичайною справою кожного християнина. Він діє за правилом, з якого світська людина завжди глузуватиме, бо не розуміє його, — за системою, яка слабкому судженню почуттів завжди здаватиметься безглуздою, бо тримається не на здоровому глузді, а на чомусь вищому за здоровий глузд — на незвичайній вірі. О, якби ми мали цю незвичайну віру, щоб ловити Бога на слові! Він не може і не допустить, щоб людина, яка покладається на Нього, була посоромлена чи збентежена. Отже, я, як тільки міг, виклав перед вами те, що вважаю чотирма неодмінними умовами переможної молитви: «Усе, чого молячись просите, віруйте, що одержите, й буде вам».

II. Отже, попросивши вас поглянути на текст, я хочу тепер, щоб ви ПОДИВИЛИСЯ НАВКОЛО СЕБЕ. Подивіться навколо на наші молитовні зібрання і подивіться на ваше особисте заступництво, і судіть і те, і те за духом цього тексту. Спершу подивіться на молитовні зібрання. Я не можу говорити про це надто гостро, бо щиро вірю, що молитовні зібрання, які зазвичай проводяться в нас, мають значно менше тих вад, на які я збираюся вказати, ніж будь-які інші, на яких я коли-небудь бував. Але все ж деякі з цих вад у них є, і я сподіваюся, що кожен брат, який має звичку публічно молитися на молитовних зібраннях, сприйме сказане особисто. Хіба це не факт, що щойно ви заходите на зібрання, ви відчуваєте: дар багатьох молільників (можливо, я кажу різко, але, думаю, чесно) полягає в тому, щоб мати добру пам’ять і пригадувати безліч текстів, які цитували ще з часів дідів наших дідів, і вміти повторювати їх у доброму, чіткому порядку. А в деяких церквах, особливо в сільських, цей дар полягає ще й у тому, щоб мати міцні легені й могти протриматися, не переводячи подиху, двадцять п’ять хвилин, коли ви стислі, і три чверті години, коли вас трохи понесло. Цей дар полягає також у вмінні не просити нічого конкретного, а проходити через весь перелік усього на світі, роблячи молитву не стрілою з вістрям, а радше якимсь невизначеним механізмом, який не має жодного вістря, хоча має бути суцільним вістрям, який цілить у все — і тому не влучає ні в що. Найчастіше просять молитися саме тих братів, які мають ці своєрідні і, можливо, чудові дари, хоча мушу сказати, що не можу виконати настанову апостола й ревно бажати таких дарів, як ці. А тепер припустімо, що замість цього молитися просять людину, яка ще ніколи не молилася публічно; припустімо, вона підводиться і каже: «О Господи, я почуваюся таким грішником, що ледве можу говорити до Тебе. Господи, допоможи мені молитися! О Господи, спаси мою бідну душу! О, якби Ти спас моїх давніх товаришів! Господи, благослови нашого пастора! Зволь дати нам пробудження. О Господи, більше я нічого не можу сказати; вислухай мене заради Ісуса! Амінь». І тоді ви якось відчуваєте, ніби самі почали молитися. Ви перейнялися цією людиною — почасти зі страху, що вона затнеться, а також тому, що ви певні: те, що вона сказала, вона сказала щиро. А якщо після неї підведеться ще хтось і помолиться в тому самому дусі, ви виходите й кажете: «Оце справжня молитва». Я волів би три хвилини такої молитви, ніж тридцять хвилин тієї іншої, бо перша — це молитва, а друга — проповідь. Дозвольте мені навести те, що сказав про молитву один старий проповідник, і дати це вам як маленьку пораду: «Пам’ятай, Господь не вислухає тебе через арифметику твоїх молитов: Він не рахує їхнього числа. Він не вислухає тебе через риторику твоїх молитов: Йому байдуже до красномовної мови, якою вони висловлені. Він не прислухається до тебе через геометрію твоїх молитов: Він не вимірює їх довжиною чи шириною. Він не зважатиме на тебе через музику твоїх молитов: Йому байдуже до солодких голосів і милозвучних періодів. І не погляне Він на тебе через логіку твоїх молитов — через те, що вони добре впорядковані й чудово розподілені. Але Він вислухає тебе і відміряє тобі благословення за божественністю твоїх молитов. Якщо ти можеш посилатися на особу Христа і якщо Святий Дух наповнить тебе запалом і ревністю, благословення, яких ти просиш, неодмінно прийдуть до тебе». Браття, я охоче спалив би весь запас старих молитов, якими ми користуємося вже п’ятдесят років. Ту «олію, що переливається з посудини в посудину», того «коня, що чвалить у бій», той неточно наведений, покалічений текст: «де двоє або троє зібралися разом, Ти будеш посеред них, і то щоб благословити їх», — і всі ті інші цитати, які ми виготовляли, вивихували й переписували одне в одного. Я хотів би, щоб ми приходили говорити до Бога просто від власного серця. Це було б чудово для наших молитовних зібрань: їх краще відвідували б, і я певен, що вони були б плідніші, якби кожен скинув із себе цю звичку до формальності й говорив до Бога, як дитина говорить до свого батька: попросив би в Нього того, чого нам треба, а тоді сів і на тому закінчив. Кажу це з усією християнською щирістю. Часто, коли я не хотів молитися за якоюсь усталеною формою, люди казали: «Цей чоловік не має благоговіння!» Мій дорогий пане, не вам судити про моє благоговіння. Перед своїм Господом я стою або падаю. Не думаю, що Йов когось цитував. Не думаю, що Яків цитував старого святого на небі — свого батька Авраама. Я не бачу, щоб Ісус Христос у молитві цитував Писання. Вони не молилися чужими словами, а молилися своїми власними. Бог не хоче, щоб ви збирали ті чудові, але дуже затхлі пахощі старого святилища. Він хоче нової олії, щойно видушеної зі свіжої оливки вашої власної душі. Він хоче пахощів і ладану — не зі старих скринь, де вони пролежали так довго, що втратили свій аромат, — Він хоче свіжого ладану і свіжої мирри, принесених з Офіру досвіду вашої власної душі. Пильнуйте ж, щоб ви справді молилися: не вчіться мови молитви, а шукайте духа молитви, — і нехай Бог Всемогутній благословить вас і зробить вас могутнішими у ваших благаннях.

Я сказав: «Роззирніться довкола». Тепер хочу, щоб ви продовжили цю справу й роззирнулися у своїх власних комірчинах для молитви. О, брати й сестри, немає місця, на яке декому з нас було б так соромно глянути, як на двері нашої комірчини! Не скажу, що завіси на них заіржавіли: вони таки відчиняються й зачиняються у свій призначений час. Не скажу, що двері замкнені й обплетені павутинням. Самої молитви ми не занедбуємо; але ці стіни, ці сволоки в стіні — що б вони могли розповісти! «О! — міг би вигукнути мур. — Я чув тебе, коли ти так страшенно поспішав, що ледве міг приділити дві хвилини своєму Богові; і ще я чув тебе, коли ти ні спав, ні пильнував і сам не знав, що кажеш». Тоді один сволок міг би вигукнути: «Я чув, як ти приходив, проводив тут десять хвилин і нічого не просив — принаймні серце твоє не просило. Губи ворушилися, але серце не просило. Губи ворушилися, але серце мовчало». А як міг би вигукнути інший сволок: «О! Я чув, як ти стогнав, виливаючи душу, але бачив, як ти йшов геть, сповнений недовіри, не вірячи, що твою молитву почуто, — ти наводив обітницю, але й не думав, що Бог її виконає». Воістину, чотири стіни комірчини могли б зійтися й обвалитися на нас у своєму гніві, бо ми так часто ображали Бога своїм невір’ям, своїм поспіхом і всілякими гріхами. Ми ображали Його навіть біля Його престолу милосердя, на тому самому місці, де Його поблажливість виявляється найповніше. Хіба ж не так і з вами? Хіба кожен із нас не мусить у свою чергу це визнати? Тож подбайте, брати-християни, щоб це виправити, — і нехай Бог зробить вас сильнішими й успішнішими у ваших молитвах, ніж досі.

III. Але не затримуватиму вас: останній пункт — подивіться вгору, ПОДИВІТЬСЯ ВИЩЕ. Подивіться вище, брати й сестри-християни, — і заплачмо. О Боже, Ти дав нам могутню зброю, а ми дали їй заіржавіти. Ти дав нам те, що могутнє, як Ти Сам, а ми дозволили цій силі лежати бездіяльно. Хіба не було б мерзенним злочином, якби людина мала дане їй око, але не хотіла його розплющити, або руку, але не хотіла її підняти, або ногу, що задерев’яніла, бо людина не хотіла нею ходити? А що ж нам сказати про себе, коли Бог дав нам силу в молитві, а ця сила лежить нерухомо? О, якби всесвіт був такий нерухомий, як ми, де б ми були? О Боже, Ти даєш світло сонцю — і воно ним сяє. Ти даєш світло навіть зорям — і вони мерехтять. Вітрам Ти даєш силу — і вони віють. І повітрю Ти даєш життя — і воно рухається, і люди ним дихають. Але Своєму народові Ти дав дар, кращий за силу, і життя, і світло, — а вони дають йому лежати без руху. Майже забувши, що володіють цією силою, вони рідко нею користуються, хоча вона була б благословенням для незліченних міріадів. Плач, християнине! Костянтин, римський імператор, помітив, що на монетах інших імператорів їхні зображення стоять випроставшись — тріумфуючи. Натомість він звелів карбувати своє зображення навколішки, бо, казав він, «саме так я й здобув перемогу». Ми ніколи не тріумфуватимемо, доки наше зображення не буде викарбуване навколішки. Причина, чому нас перемагали і чому наші прапори волочаться в поросі, — те, що ми не молилися. Ідіть — ідіть назад до свого Бога із смутком, визнайте перед Ним, ви, сини Єфремові, що були озброєні й несли луки, але повернули спину в день бою. Ідіть до свого Бога й скажіть Йому, що коли душі не спасаються, то не тому, що Він не має сили спасати, а тому, що ви ніколи не мучилися, мов у пологах, за грішників, які гинуть. Ваше нутро не стогнало, мов гуслі, за Кир-Харешет, і ваш дух не зворушився через розбрат у племені Рувима. Прокиньтеся, прокиньтеся, народе Ізраїлів! Жахніться, безтурботні, ви, що занедбали молитву; ви, грішники, що перебуваєте в самому Сіоні й живете безпечно. Пробудіться; боріться й змагайтеся з вашим Богом — і тоді прийде благословення, ранній і пізній дощ Його милосердя, і земля рясно вродить, і всі народи назвуть Його благословенним. Тож подивіться вгору — і плачте.

І ще раз подивіться вгору — і радійте. Хоч ви й згрішили проти Нього, Він усе ще любить вас. Ви не молилися Йому й не шукали Його лиця, але ось Він і досі кличе вас: «Шукайте лице моє»; і не каже: «Марно шукайте мене». Хай ви й не ходили до джерела, але воно б’є так само щедро, як і раніше. Ви не наближалися до Бога, але Він і досі чекає, щоб явити вам ласку, і готовий вислухати всі ваші прохання. Ось Він каже вам: «Питайте мене про те, що має статися, і про синів моїх та дочок моїх — повелівайте мені». Яке ж це благословення, що Господар на небесах завжди готовий вислухати! Августин має дуже гарну думку про притчу про чоловіка, що опівночі стукав у двері свого друга, кажучи: «Друже, дай мені три хліби». Його переказ звучить приблизно так: «Я стукаю в двері милосердя, а надворі глупа ніч. Чи не вийде хтось зі слуг дому й не відповість мені? Ні; я стукаю, але вони сплять. О, ви, апостоли Божі, ви, прославлені мученики, — ви спите; ви спочиваєте на своїх ложах; ви не можете почути моєї молитви. Але чи не відповідять діти? Хіба нема дітей, готових прийти й відчинити двері своєму братові? Ні, вони сплять. Мої брати, що відійшли, з якими я солодко радився і які були друзями мого серця, — ви не можете мені відповісти, бо спочиваєте в Ісусі; ваші діла йдуть слідом за вами, але для мене ви трудитися не можете. Та поки слуги сплять і поки діти не можуть відповісти, Господар не спить — не спить і опівночі. Може, в моїй душі північ, але Він чує мене, і коли я кажу: „Дай мені три хліби“, Він підходить до дверей і дає мені стільки, скільки мені треба». Тож, християнине, подивися вгору — і радій. Завжди є відкрите вухо, якщо в тебе відкриті уста. Завжди є готова рука, якщо в тебе готове серце. Тобі досить лише покликати — і Господь чує; ба більше, перш ніж ти покличеш, Він відповість, і поки ти ще говориш, Він вислухає. О, не баріться ж із молитвою! Ідіть до Нього, щойно повернетеся додому; ба навіть дорогою мовчки підносьте до Нього свої благання; і хоч би яке було ваше прохання чи потреба, просіть в ім’я Ісуса — і буде вам.

І ще раз подивіться вгору, дорогі брати-християни, і відтепер виправте свої молитви. Не дивіться більше на молитву як на романтичну вигадку чи на тяжкий обов’язок; дивіться на неї як на справжню силу, як на справжню насолоду. Коли вчені відкривають якусь приховану силу, їм, здається, приносить радість пустити її в дію. Я вірю, що було чимало великих інженерів, які задумали й збудували деякі з найдивовижніших людських творінь не тому, що вони мали б принести прибуток, а просто з любові показати свою здатність творити дива. Щоб показати світові, на що здатне вміння і чого може досягти людина, вони втягували компанії в оборудки, які, наскільки я міг бачити, ніколи, вочевидь, не могли окупитися, — аби тільки мати нагоду виявити свій геній. О християни, чи ж великий інженер братиметься за великі справи й виявлятиме свою силу, а ви, маючи силу, могутнішу за будь-яку, якою коли-небудь володіла людина без свого Бога, — ви дасте їй лежати без руху? Ні, задумайте якусь велику мету й напружте всі м’язи своїх благань заради неї. Нехай кожна жилка вашого серця по вінця наповниться багатою кров’ю бажання, і боріться, і змагайтеся, і тягніться, і силкуйтеся з Богом за неї, спираючись на обітниці й посилаючись на Його властивості, — і побачите, чи не дасть вам Бог того, чого прагне ваше серце. Я кидаю вам сьогодні виклик: перевищте в молитві щедрість мого Господаря. Я кидаю вам рукавичку. Вірте, що Він більший, ніж Він є; розкрийте уста так широко, щоб Він не міг їх наповнити; йдіть до Нього зараз по більшу віру, ніж запоручує обітниця; зважтеся, ризикніть, перевершіть Вічного, якщо це можливо; спробуйте. Або, як я волів би сказати, візьміть свої прохання й потреби — і побачите, чи не вшанує Він вас. Спробуйте, чи не виконає Він обітниці, якщо ви Йому повірите, і чи не благословить вас щедро єлеєм помазання Свого Духа, яким ви станете сильні в молитві.

Не можу втриматися, щоб не додати кількох слів, поки ви розходитеся. Я знаю, що є серед вас такі, хто ніколи в житті не молився. Можливо, ви багато років проказували якусь молитовну формулу, але жодного разу не молилися. Ах, бідна душе, ти мусиш народитися знову, а доки не народишся знову, не можеш молитися так, як я навчав молитися християнина. Але ось що я скажу тобі. Чи прагне твоє серце спасіння? Чи прошепотів тобі Дух: «Прийди до Ісуса, грішнику, — Він вислухає тебе»? Повір цьому шепотові, бо Він таки вислухає тебе. Молитва пробудженого грішника приємна Богові. Він чує розбитих серцем і ще й зціляє їх. Неси свої стогони й зітхання до Бога — і Він відповість тобі. «Ах, — каже хтось, — та мені нема на що послатися». Що ж, але послися так, як Давид: «Прости вину мою; бо вона велика». Цей аргумент у тебе є; скажи: «Заради Того любого, Хто пролив Свою кров», — і ти переможеш, грішнику. Але не йди до Бога просити милосердя, тримаючи свій гріх у руці. Що б ви подумали про бунтаря, який став би перед лицем свого государя й просив помилування з кинджалом, застромленим за пояс, і з проголошенням свого бунту на грудях? Чи заслуговував би він на помилування? Він не міг би заслужити його за жодних обставин, а так він, безперечно, заслужив би подвійної кари за те, що так глузував зі свого володаря, вдаючи, ніби шукає милосердя. Якби жінка покинула свого чоловіка, чи думаєте ви, що вона мала б нахабство з мідним чолом повернутися й просити прощення, спираючись на руку свого коханця? Ні, такого нахабства вона не мала б, — а проте саме так і з вами: може, ви просите милосердя, а тим часом живете в гріху, молитеся, щоб примиритися з Богом, а тим часом плекаєте й тішите свою похіть. Прокинься! Прокинься! І поклич свого Бога, сонько! Човен наближається до скелі; може, завтра він ударить об неї й розіб’ється вщент, і тебе буде кинуто в бездонні глибини вічної біди. Поклич свого Бога, кажу я, а коли кличеш Його, відкинь свій гріх, бо інакше Він не зможе тебе вислухати. Якщо ти підносиш свої нечисті руки, а в правиці тримаєш неправду, то молитва на твоїх устах нічого не варта. О, прийди до Нього, скажи Йому: «Відійми всяке беззаконня, прийми нас ласкаво, полюби нас щедро», — і Він вислухає вас, і ви ще молитиметеся як переможні князі, а одного дня станете, більш ніж переможці, перед зоряним престолом Того, Хто повіки царює — Бог над усім, благословенний навіки.