Умови сили в молитві

«І, коли що просимо, приймаємо від Нього, бо хоронимо заповідї Його, і угодне перед Ним робимо. А се заповідь Його, щоб вірували в імя Сина Його Ісуса Христа, й любили один одного, яко ж і дав заповідь нам. І, хто хоронить заповідї Його, у тому Він пробуває, а той в Ньому. І по сьому пізнаємо, що пробуває в нас, — по Духові, котрого дав нам.» 1 Йоана 3:22-24.

Я ДУМАВ цього ранку говорити вам про важливість молитви і щиро хотів спонукати вас молитися за мене та за Господню працю на цьому місці. Правду кажучи, навряд чи я міг би обрати вагомішу тему або таку, що важче лежала б мені на серці. Якби мені дозволили звернутися до вас лише з одним проханням, воно було б таке: «Браттє, молїте ся за нас». Яка користь від нашого служіння без Божого благословення? І як нам сподіватися Божого благословення, якщо Божа Церква не шукає його? Я сказав би це навіть зі сльозами: «Браттє, молїте ся за нас». Не стримуйте молитви — навпаки, будьте щедрі в заступництві, бо тільки так, і лише так, наше процвітання як Церкви може зростати чи бодай тривати.

Але тоді мені спало на думку питання: а що, як у Церкві є щось таке, що не дає нашим молитвам бути успішними? Це важливе питання, і його слід розглянути якнайсерйозніше ще до того, як закликати вас до заступництва. Як ми вже навчилися з першого розділу Ісаї, молитви нечестивого народу швидко стають для Бога гидотою. «Коли ви простягаєте руки ваші, то я одвертаю очі мої від вас, а як ви умножуєте молитви ваші, то я їх не чую». Церкви можуть дійти до такого стану, що саме їхнє благочестя стане беззаконням. Навіть «сходин сьвяточних» Господь уже не зможе стерпіти. У серці будь-кого з нас може таїтися зло, через яке Бог, залишаючись вірним Своїй природі й Своїм властивостям, не зможе зважати на наші молитви.

Якщо ми плекаємо беззаконня в серці, Господь не почує нас. Згідно з нашим текстом, є речі, без яких неможливо перемагати в молитві. Бог чує всяку щиру молитву, але є певні речі, які Божий народ мусить мати, інакше його молитви не досягнуть мети. Текст каже нам: «Коли що просимо, приймаємо від Нього, бо хоронимо заповідї Його, і угодне перед Ним робимо». Тож цього ранку ми розглянемо, що необхідне для сили в молитві — що ми мусимо робити, якими мусимо бути, що мусимо мати, — якщо хочемо постійно перемагати з Богом у молитві, як незмінна дійсність нашого життя. Навчімося ж, як стати Іллями та Яковами.

I. Почну, по-перше, з розгляду ТОГО, ЩО НЕОБХІДНЕ ДЛЯ СИЛИ В МОЛИТВІ. На початку треба провести кілька розрізнень. Я вважаю, що є велика різниця між молитвою душі, яка шукає милості, і молитвою людини, що вже спасенна. Кожному присутньому, хоч би яким він був, я сказав би: якщо ти щиро шукаєш милості в Бога через Ісуса Христа, ти її матимеш. Хоч яким було твоє попереднє життя, якщо ти тепер у покаянні шукаєш лиця Єгови через призначеного Посередника, Він дасть тобі знайти Себе.

Якщо Святий Дух навчив тебе молитися, не вагайся більше, а поспішай до Хреста і там склади свою винну душу на Ісуса. Я не знаю жодних умов для першої молитви грішника, окрім щирості, але до тих із вас, хто спасенний, ми мусимо говорити інакше. Ви тепер стали Божим народом, і хоч вас буде почуто так само, як почуто було б грішника, і ви щодня знаходитимете потрібну благодать, яку кожен, хто шукає, одержує у відповідь на молитву, проте тепер ви — Божі діти, і ви під особливим вихованням, властивим лише родині відроджених. У цьому вихованні відповіді на молитву посідають високе місце і мають неабияке значення.

Віруючий може тішитися чимось понад саме лише спасіння. Є милості, благословення, розради й ласки, які роблять його теперішнє життя корисним, щасливим і шанованим. І їх він матиме незалежно від своєї поведінки. Це не життєво важливі речі щодо спасіння — віруючий володіє ними безумовно, бо це благословення Завіту. Але тепер ми говоримо про почесті й ласощі дому, які даються або стримуються залежно від нашої слухняності як Господніх дітей. Якщо ви знехтуєте пов’язаними з ними умовами, ваш Небесний Отець не дасть їх вам. Сутнісні благословення Завіту благодаті не мають умов — запрошення шукати милості звернене до тих, хто не має жодних підстав, крім своєї потреби.

Але ввійдіть до Божої родини як спасенні чоловіки й жінки, і ви побачите, що інші добірні благословення даються або стримуються залежно від того, як ми зважаємо на Господні правила в Його родині. Наведу звичайний приклад. Якби голодна людина стояла біля ваших дверей і просила хліба, ви дали б їй, хоч би якою вона була. Ви також дасте їсти своїй дитині, хоч би як вона поводилася, — ви не відмовите своїй дитині в тому, що потрібне для життя. Ви ніколи не зайдете у вихованні так далеко, щоб відмовити їй у потрібній їжі чи в одязі, що захищає від холоду. Але є багато іншого, чого ваша дитина може забажати, і це ви дасте їй, якщо вона слухняна, та не дасте, якщо вона бунтує проти вас. Я вважаю, що це показує, як далеко заходить у цій справі батьківське правління Бога і де воно зупиняється.

Зрозумійте також, що текст говорить не стільки про те, що Бог час від часу чує молитву Своїх слуг, — це Він робитиме навіть тоді, коли Його слуги збилися з дороги, а Він ховає від них Своє лице. Сила в молитві, про яку тут ідеться, — це постійна й повна сила перед Богом, така, що, словами тексту, «коли що просимо, приймаємо від Нього». Для такої молитви є певні передумови й необхідні речі, про які нам тепер слід говорити, і перша з них — дитяча слухняність: «Коли що просимо, приймаємо від Нього, бо хоронимо заповідї Його». Якщо нам її бракує, Господь може сказати нам, як сказав Своєму народові Ізраїлю: «Ви покинули Мене та служили богам другим, тому Я вже не стану рятувати вас. Ідіть і взивайте до богів, яких ви вибрали собі».

Кожен батько скаже вам, що виконати прохання неслухняної дитини означало б заохотити бунт у родині й унеможливити для себе лад у власному домі. Часто батько мусить сказати: «Дитино моя, ти щойно не послухала мого слова, тож і я не можу послухати твого». Не тому, що батько не любить дитину, — навпаки, він її любить, і саме через любов вважає своїм обов’язком виявити невдоволення, відмовивши в проханні своєму неслухняному нащадкові. Бог чинить із нами так, як і нам слід чинити з нашими непокірними дітьми. І якщо Він бачить, що ми підемо в гріх і переступатимемо, то частиною Його доброго батьківського виховання є сказати: «Я відкину вашу молитву, коли ви взиватимете до Мене; Я не слухатиму вас, коли ви благатимете Мене; Я не знищу вас, ви будете спасенні, матимете хліб життя і воду життя, але більше нічого не матимете: розкоші Мого Царства будуть для вас закриті, і нічого подібного до особливої сили в молитві переді Мною ви не матимете».

Що Господь так поводиться зі Своїм народом, ясно з 81-го псалма: «Ой, коли б то народ мій та послухав мене, коли б Ізраїль, було, ходив дорогами моїми! Скоро покорив би я ворогів їх, і проти гнобителїв їх обернув би руку мою… І хлїбом пшеничним кормив би їх, і медом із скелї ситив би тебе». Та якби неслухняне Боже дитя отримало в руки обітницю: «Чого тільки просити мете в молитві, одержите», — воно неодмінно попросило б чогось такого, що підтримало б його в бунті! Воно просило б, як догодити своїй похоті, і допомоги для свого бунту. Цього ніколи не можна допустити! Чи ж Бог потакатиме нашій зіпсутості? Чи ж Він підкидатиме паливо в полум’я тілесної пристрасті?

Свавільне серце жадає більшої свободи, щоб бути ще впертішим. Гордовитий дух прагне вищого становища, щоб стати ще гордішим. Лінивий дух просить більшого спокою, щоб бути ще лінивішим. А владолюбний дух просить більшої влади, щоб мати більше нагод гнобити. Яка людина, така й її молитва — бунтівний дух підносить свавільні й горді молитви. Чи ж Бог слухатиме такі молитви? Не може бути! Він дасть нам те, чого ми просимо, якщо ми хоронимо Його заповіді, але якщо ми станемо неслухняними й відкинемо Його правління, Він також відкине наші молитви й скаже: «Коли ви ходитимете всупереч Мені, то й Я ходитиму всупереч вам. З упертим Я покажу Себе впертим». Щасливі будемо, якщо з Божої благодаті зможемо сказати разом із Давидом: «Обмию в невинностї руки мої, і обійду жертівника твого, Господи». Це ніколи не буде досконалою невинністю, але принаймні це буде невинність щодо любові до гріха і свавільного відступу від Бога.

Поряд із цим є ще одна необхідна умова переможної молитви — дитяча шана. Зверніть увагу на наступні слова. Ми одержуємо те, чого просимо, «бо хоронимо заповідї Його, і угодне перед Ним робимо». Ми не дозволяємо дітям, коли батько дає їм наказ, сумніватися в його слушності чи мудрості. Слухняність закінчується там, де починаються розпитування. Дитяче уявлення про свій обов’язок не повинне ставати мірилом батькового права наказувати — добрі діти кажуть: «Тато звелів нам зробити те й те, тож ми так і зробимо, бо нам завжди радісно йому догоджати». Найвагоміша причина для вчинку люблячої дитини — переконання, що це буде до вподоби її батькам. А найсильніше, що може стримати шляхетну дитину, — це доказ, що такий вчинок засмутить її батьків. Точно так і з нами щодо Бога, Який є досконалим Батьком, тож ми можемо без страху помилитися завжди вважати Його вподобання мірилом правильного, а мірилом неправильного спокійно лишити те, що Йому не до вподоби.

Припустімо, хтось із нас став би свавільним і сказав: «Я не робитиму того, що до вподоби Богові, я робитиму те, що до вподоби мені». Тоді зважте: якими були б наші молитви? Їх тоді можна було б звести до одного прохання: «Дай мені робити по-моєму». І чи можемо ми очікувати, що Бог на це погодиться? Невже ми маємо панувати не лише над Божою спадщиною, а й над Самим Богом? Невже ви хотіли б, щоб Всемогутній зрікся Свого Престолу, аби посадити на нього гордого смертного? Якщо у вашому домі є дитина, яка зовсім не шанує свого батька, а каже: «Я хочу в усьому робити по-своєму», — чи ви схилитеся перед нею, коли вона прийде до вас із проханням? Чи дозволите їй диктувати вам і забудете про належну вам шану? Чи скажете: «Так, моя дорога дитино, я визнаю твою важливість. Ти будеш господарем у домі, і все, чого попросиш, матимеш»?

Що ж це був би за дім? Боюся, є й такі доми, бо є нерозумні батьки, які дозволяють своїм дітям ставати їхніми господарями й так самі собі в’яжуть різку. Але Божий дім упорядкований не так! Він не слухатиме Своїх свавільних дітей — хіба що вислухає їх у гніві й відповість їм у люті! Пам’ятаєте, як Він вислухав молитву Ізраїлю про м’ясо, і коли м’ясо ще було в їхніх устах, воно стало для них прокляттям? Багатьох людей карає саме те, що вони отримують бажане, так само як відступники насичуються власними задумами. Ми мусимо мати дитячу шану до Бога, щоб відчувати: «Господи, якщо те, чого я прошу, не до вподоби Тобі, то воно не до вподоби й мені. Мої бажання віддано в Твої руки, щоб Ти їх виправив. Перекресли кожне моє прохання, яке неправильне, і, Господи, допиши все, що я пропустив, навіть якщо я, можливо, й не бажав би цього, якби згадав. Добрий Господи, якщо мені слід було цього бажати, вислухай мене так, ніби я цього бажав. „Не як я хочу, а як Ти“». Тепер, гадаю, ви бачите, що цей покірний дух необхідний для постійної перемоги з Богом у молитві. Протилежне — певна перешкода для видатності в благанні. Господь хоче, щоб Його шанували ті, хто довкола Нього. Вони мусять зважати на Його вподобання в усьому, що роблять, і в усьому, чого просять, інакше Він не гляне на них прихильно.

По-третє, текст вказує на потребу дитячої довіри: «А се заповідь Його, щоб вірували в імя Сина Його Ісуса Христа». Усюди в Писанні віра в Бога названа необхідною для успішної молитви. Ми мусимо вірити, що Бог є і що Він винагороджує тих, хто пильно шукає Його, інакше ми зовсім і не молилися. Відповідно до нашої віри буде й успіх нашої молитви. Це незмінне правило Царства: «По вірі вашій нехай станеть ся вам». Пам’ятаєте, як Святий Дух говорить устами апостола Якова? «Коли ж у кого з вас недостає премудрости, нехай просить у Бога, котрий дає всїм щедро та й не осоромлює, то й дасть ся йому. Нехай же просить вірою, нїчого не сумнячись; хто бо сумнить ся, той подобен филї морській, котру вітер жене та й розбиває. Нехай бо не думає такий чоловік, що прийме що від Бога».

Текст говорить про віру в ім’я Його Сина Ісуса Христа, і я розумію це як віру в Його об’явлену вдачу, віру в Його Євангеліє, віру в істину про Його заміщення і спасіння. Або ж це може означати віру в повноваження Христа, тож коли я благаю Бога й кажу: «Зроби це в ім’я Ісуса», — то маю на увазі: «Учини для мене так, як Ти вчинив би для Ісуса, бо Він уповноважив мене вживати Його ім’я. Зроби це для мене так, як Ти зробив би це для Нього». Хто може молитися з вірою в ім’я Ісуса, той не зазнає невдачі, бо Господь Ісус сказав: «Коли чого просити мете в імя моє, я зроблю». Але мусить бути віра, а коли віри немає, ми не можемо сподіватися, що нас почують. Чи ви розумієте

це?

Повернімося знову до наших сімейних порівнянь. Припустімо, що дитина в домі не вірить батьковому слову й постійно каже, що її розум сповнений сумнівів щодо батькової правдивості. Припустімо навіть, що вона розповідає братам і сестрам, ніби її віра в батька дуже слабка. Вона згадує цей жалюгідний факт і анітрохи не жахається, що може таке сказати, — радше відчуває, що її слід пожаліти, наче це якась неміч, якої вона ніяк не могла

уникнути. Так чи інакше, вона не вірить, що батько говорить правду, і заявляє, що хоч і намагається повірити батьковій обіцянці, та не може.

Думаю, батько, якому так ницо не довіряють, не дуже поспішав би виконувати прохання такого сина. Ба більше, цілком імовірно, що прохання недовірливого сина були б такі, яких не можна було б виконати, навіть якби батько й хотів, бо вони означали б потурання його невірству й безчестя для батька! Скажімо, цій дитині спало б на думку засумніватися, чи дасть їй батько щоденну їжу. Тоді вона могла б прийти до батька й сказати: «Батьку, дай мені стільки грошей, щоб вистачило на наступні 10 років, бо тоді я вже буду дорослим і зможу сам себе утримувати. Дай мені гроші зараз, щоб заспокоїти мої страхи, бо я дуже тривожуся». Батько відповідає: «Сину мій, навіщо мені це робити?»

І чує у відповідь: «Мені дуже прикро це казати, любий батьку, але я не можу тобі довіряти. У мене така слабка віра в тебе і в твою любов, що я боюся: одного дня ти покинеш мене помирати з голоду. Тому я хотів би мати щось надійне в банку». Хто з вас, батьки, прислухався б до прохання дитини, якби вона просила такого? Вам було б гірко, що такі зневажливі до вас думки проходять у голові когось із ваших улюблених! І ви не поступилися б їм, та й не могли б. Тож дозвольте попросити вас застосувати цю притчу до себе. Чи ви ніколи не зверталися з проханнями майже такого самого характеру? Ви не могли довірити Богові, що Він даватиме вам день у день ваш щоденний хліб, і тому прагнули того, що називаєте «певним забезпеченням на майбутнє».

Ви хочете надійнішого годувальника, ніж Провидіння, кращої застави, ніж Божа обіцянка! Ви не здатні довіряти Слову свого Небесного Батька. Кілька облігацій якогось напівзбанкрутілого іноземного уряду здаються вам куди надійнішими. Ви можете довіряти турецькому султанові чи єгипетському віцекоролеві, але не Богові всієї землі! Тисячею способів ми ображаємо Господа, уявляючи, що «видоме» є чимось міцнішим за Його невидиму всемогутність. Ми просимо Бога дати нам негайно те, чого нам зараз не треба і що, може, й зовсім ніколи не знадобиться! По суті, причину таких бажань можна знайти в ганебній недовірі до Нього, яка змушує нас уявляти, що нам потрібні великі запаси, аби ми були забезпечені.

Брати й сестри, хіба ви тут не винні, і хіба ви чекаєте, що Господь допомагатиме й потакатиме вашому безумству? Чи ж Бог догоджатиме вашій недовірі? Чи дасть Він вам купу іржавого золота й срібла, щоб злодії крали, і скрині одягу, щоб годувати міль? Чи хотіли б ви, щоб Господь поводився так, ніби визнав слушність ваших підозр і зізнався у своїй невірності? Боже борони! Тож не сподівайтеся, що вас почують, коли вашу молитву підказує невіруюче серце, — «Відкрий Господеві дорогу твою, і вповай на него, і він допоможе». Наступне, без чого не буває тривалого успіху в молитві, — це дитяча любов: «щоб вірували в імя Сина Його Ісуса Христа, й любили один одного, яко ж і дав заповідь нам».

Велика заповідь після віри — любов. Як сказано про Бога: «Бог є любов», — так і ми можемо сказати: «Християнство є любов». Якби кожен із нас був утіленням любові, ми досягли б повної подоби Христа. Ми рясніли б любов’ю до Бога, любов’ю до Христа, любов’ю до Церкви, любов’ю до грішників і любов’ю до людей усюди! Коли людина не має любові до Бога, вона в становищі дитини, що не любить свого батька. Чи ж батько безумовно пообіцяє виконувати всі бажання її нелюблячого, несинівського серця? Або коли дитина не любить своїх братів і сестер, чи довірить їй батько безумовну обіцянку і скаже: «Просїть, то й дасть ся вам»? Та нелюблячий син збіднив би всю родину своїми себелюбними вимогами! Не зважаючи на решту домашніх, він дбав би лише про те, щоб догодити власним пристрастям. Незабаром його прохання звучало б так: «Батьку, дай мені всю спадщину». Або: «Батьку, влаштуй дім так, як мені зручно, і змуси всіх моїх братів коритися моїм бажанням».

Марнославний щодо своєї зовнішності, як Авесалом, що пишався своїм волоссям, він скоро домагався б царства для себе! Мало який Йосип може носити різнобарвну одежу й не стати домашнім тираном. Хто дозволив би блудному синові втекти з маєтком? Хто був би такий нерозсудливий, щоб посадити жадібного, владного брата на почесне місце, вище за його братів і сестер? Тож бачите, що себелюбству не можна довірити силу в молитві. Нелюблячим душам, які не люблять ні Бога, ні людей, не можна довірити великих, широких, безмежних обіцянок. Якщо Бог має чути нас, ми мусимо любити Бога й любити ближніх, бо коли ми любимо Бога, то не молитимемося ні про що, що не прославило б Бога, і не бажатимемо, щоб із нами сталося щось таке, що не благословило б і наших братів. Наші серця битимуться вірно Богові й Його створінням, і ми не будемо замкнені в собі. Ви мусите позбутися себелюбства, перш ніж Бог

зможе довірити вам ключі від Неба. Коли власне «я» помре, тоді Він дасть вам відмикати Його скарбниці, і ви, як князь, матимете силу в Бога й переможете.

Крім того, ми мусимо мати й дитячу поведінку. Прочитайте наступний вірш: «Хто хоронить заповідї Його, у тому Він пробуває, а той в Ньому». Одна з дитячих рис — любити свій дім. Добра дитина, чиї прохання батько завжди вислуховує, не любить жодного місця так, як рідну стару хату, де живуть її батьки. А про того, хто любить і зберігає Божі заповіді, сказано, що він перебуває в Ньому: він зробив Господа своїм пристанищем і перебуває у святій близькості з Богом. На ньому справджуються слова нашого Господа: «Коли пробувати мете в менї, а слова мої пробувати муть в вас, то, чого схочете, просити мете, і станеть ся». Віра й любов, наче два херувимські крила, піднесли душу віруючого над світом і принесли його близько до Божого престолу. Він уподібнився до Бога, і тепер його молитви такі, що Бог може на них відповісти, — але доки він не уподібниться так до Божої думки, сила його благань мусить мати якусь межу. Щоб мати силу в Бога, треба перебувати в Бозі.

Уявіть, що хтось із вас має сина, який каже: «Батьку, мені не подобається мій дім, ти мені байдужий, і я не терпітиму обмежень сімейного порядку. Я йду жити до чужих, але зважай, батьку: я приходитиму до тебе щотижня й вимагатиму від тебе багато чого. І я чекатиму, що ти даси мені все, чого я в тебе попрошу». Та якщо ви хоч трохи годитеся бути головою дому, ви скажете: «Сину мій, як ти можеш так до мене говорити? Коли ти такий свавільний, що покидаєш мій дім, чи можеш ти чекати, що я виконуватиму твої накази? Коли ти цілковито мене зневажаєш, чи можеш чекати, що я підтримуватиму тебе в твоїй жорстокій нечулості й лихій непокорі? Ні, сину мій, якщо ти не хочеш лишатися зі мною й визнавати мене батьком, я не можу нічого тобі обіцяти».

Так само й з Богом. Якщо ми перебуватимемо з Ним і спілкуватимемося з Ним, Він дасть нам усе. Якщо ми любимо Його так, як Його слід любити, і довіряємо Йому так, як Йому слід довіряти, тоді Він вислухає наші прохання. А якщо ні, то сподіватися цього нерозумно. Справді, це було б плямою на Божому характері, якби Він виконував несвяті бажання й потурав лихим примхам. «Радуйся в Господї, то він дасть тобі бажання серця твого», — але якщо ти не маєш радості в Бозі й Він не є твоїм пристанищем, Він тобі не відповість. Він може дати тобі хліб скорботи й воду скорботи і зробити твоє життя гірким, але напевно не дасть тобі того, чого бажає твоє серце.

Ще одне: з тексту видно, що ми мусимо мати дитячий дух, бо «по сьому пізнаємо, що пробуває в нас, — по Духові, котрого дав нам». Що ж це, як не Дух усиновлення — Дух, що панує в усіх Божих дітях? Свавільні, які думають, відчувають і чинять інакше, ніж Бог, нехай не чекають, що Бог перейде на їхній спосіб думати, відчувати й чинити! Себелюбні, якими рухає дух гордості, ледачі, якими рухає любов до вигоди, нехай не чекають, що Бог їм потакатиме! Святий Дух, якщо Він панує в нас, підкорить нашу природу Своїй владі, і тоді молитви, що виростають з наших оновлених сердець, будуть згідні з волею Божою — і такі молитви природно будуть вислухані.

Жоден батько й не подумає слухати свавільну дитину, дитину, яка каже: «Я знаю, що батько не хоче, щоб я це мав, але я це матиму». Та ви ж як дорослий чоловік не дозволили б якомусь зухвалому юнакові отак крутити вами! Чи ж дасть нам Бог те, чого ми просимо, коли це суперечить Його святій думці? Цього не може бути! Така можливість немислима! Та сама думка мусить бути в нас, що й у Христі Ісусі, і тоді ми зможемо сказати: «Я знаю, що Ти завжди чуєш мене». Але нам треба йти далі й на кілька хвилин привернути вашу увагу до іншої гілки того самого предмета.

II. По-друге, ми розглянемо ДІЄВІСТЬ ЦИХ НЕОБХІДНИХ РЕЧЕЙ. Якщо вони є в нас і примножуються, наші молитви не можуть бути безплідними чи марними. По-перше, якщо ми маємо віру в Бога, то немає питання, чи почує Бог нашу молитву. Якщо ми можемо з вірою покликатися на ім’я і кров Ісуса, ми неодмінно одержимо відповіді миру. Але висувають тисячу заперечень. А що, коли ці молитви стосуються законів природи? Тоді вчені виступають проти нас. То й що? Я радо дам цим ученим простору вдосталь — ледве не сказав: мотузки вдосталь.

Я не знаю жодної молитви, вартої того, щоб її молитися, яка не торкалася б того чи іншого закону природи, — і все ж я вірю, що молитви бувають вислухані! Кажуть, що Бог не змінюватиме законів природи задля нас, а я відповідаю: «А хто казав, що змінюватиме?» Господь має способи відповідати на наші молитви, не вдаючись до чудес і не зупиняючи законів. Колись Він вислуховував молитви чудом, але, як я часто вам казав, це видається грубішим способом досягати Його мети — це наче зупинити величезну машину заради дрібного наслідку. Він знає, як досягти Своїх цілей і вислухати наші молитви якимись таємними засобами, яких я не знаю.

Можливо, є інші сили й закони, які Він улаштував так, щоб вони вступали в дію саме тоді, коли діє й молитва. Закони так само незмінні й сили так само природні, як і ті, що їх змогли відкрити наші вчені теоретики. Наймудріші люди не знають усіх законів, що правлять всесвітом, ні, навіть і десятої їх частини! Ми віримо, що молитви християн — частина механізму Провидіння, зубці великого колеса долі, — і коли Бог веде Своїх дітей до молитви, Він уже привів у рух колесо, яке має дати те, про що моляться, а піднесені молитви рухаються як частина того колеса. Якщо тільки є віра в Бога, то Бог мусить або перестати існувати, або перестати бути вірним, або ж вислухати молитву!

Вірш перед текстом каже: «коли серце наше не винує нас, одвагу маєм перед Богом, і, коли що просимо, приймаємо від Нього». Хто має чисте сумління, той приходить до Бога з відвагою, і ця відвага віри запевнює йому відповідь на його молитву. Дитяча довіра дає нам молитися так, як не молиться ніхто інший. Вона спонукає людину молитися про великі речі, про які вона ніколи б не попросила, якби не навчилася цієї довіри. Вона спонукає її молитися й про дрібниці, про які дуже багато людей бояться просити, бо ще не відчули до Бога дитячої довіри. Я часто казав, що молитися Богові про дрібницю потребує більшої довіри до Нього, ніж молитися про великі речі. Нам здається, що наші великі справи дещо варті Божої уваги, хоча насправді для Нього вони досить малі! А тоді ми уявляємо, що наші дрібниці мусять бути такі нікчемні, що нести їх перед Нього було б майже образою, тимчасом як ми мали б знати: те, що дуже велике для дитини, може бути дуже малим для її батька, — і все ж батько міряє річ не зі свого погляду, а з погляду дитини.

Днями ви чули, як гірко плакав ваш маленький син. Мати покликала його й спитала, що з ним сталося. Виявилося — скалка в пальчику. Ну, це дрібниця. Ви ж не збиралися кликати трьох хірургів, щоб її витягти, чи здіймати галас у газетах! Дайте голку — і ми швидко все залагодимо. Але ох, якою великою справою це було для того милого маленького страдника, коли він стояв перед вами з очима, мокрими від сліз болю! Для нього це була велика біда! А чи спало тому хлопчикові на думку, що його біль — занадто дрібна річ, щоб мати нею переймалася? Аж ніяк! Для чого ж і створені матері та батьки, як не для того, щоб дбати про маленькі потреби маленьких дітей? А Бог, наш Отець, — добрий Отець. Він жаліє нас, як батьки жаліють своїх дітей, і схиляється до нас. Він знає число зірок і всі їх називає на ім’я, а проте зціляє розбитих серцем і перев’язує їхні рани. Той самий Бог, Який запалює сонце, сказав: «Льону, що куриться, Я не погашу». Якщо ви маєте хоч трохи довіри до Бога, то нестимете до Нього і великі свої справи, і малі, і Він ніколи не обмане вашої довіри, — бо Він сказав, що ті, хто уповає на Нього, не будуть посоромлені й збентежені повіки віків. Віра мусить перемогти!

Далі: любов теж мусить перемогти, бо ми вже бачили, що людина, яка любить у християнському розумінні, перебуває в згоді з Богом. Якщо ви обмежуєте свою любов власною родиною, не чекайте, що й Бог так зробить; молитви, звужені до цього кола, Він залишить без уваги. Якщо людина любить своє дрібне «я» й сподівається, що в усіх інших пшениця не вродить, аби її власний урожай пішов за вищою ціною, — то вона, звісно, не може чекати, що Господь погодиться з таким ницим себелюбством! Якщо ж у людини досить великодушного серця, щоб охопити своєю прихильністю всі Божі створіння, і водночас вона особливо молиться за своїх по вірі, — її молитви будуть згідні з Божою думкою. Її любов і Божа доброта течуть пліч-о-пліч. Хоч Божа любов — як могутня повноводна ріка, а її любов — як дзюркотливий струмочок, проте обидві течуть в одному напрямку й прийдуть до однієї мети. Бог завжди чує молитви люблячої людини, бо ці молитви — тіні Його власних постанов.

І ще: людина послуху — це та, кого Бог почує, бо її слухняне серце веде її молитися смиренно й покірно, адже найвищим своїм бажанням вона вважає, щоб сталася воля Господня. Ось чому людина слухняного серця молиться як пророк — її молитви є пророцтвами. Хіба ж вона не одне з Богом? Хіба не бажає й не просить саме того, що Бог задумав? Як же молитва, пущена з такого лука, може не влучити в ціль? Якщо ваша душа прийде в згоду з Божою душею, ви бажатимете того самого, чого бажає Бог! Біда в тому, що ми, як то кажуть, не тримаємося в гармонії з Богом. А якби трималися, то брали б ту саму ноту, що й Бог, і хоч Його звучала б як грім, а наша — як шепіт, проте це був би досконалий унісон: нота, яку бере молитва на землі, збігалася б із тією, що лунає з постанов на Небі.

І ще: людина, яка живе в спілкуванні з Богом, неодмінно переможе в молитві, бо коли вона перебуває в Бозі, а Бог перебуває в ній, вона бажатиме того, чого бажає Бог. Віруючий, що живе в єдності з Господом, бажає людям добра — і Бог також. Він бажає Христової слави — і Бог також. Він бажає процвітання Церкви — і Бог також. Він бажає й сам бути взірцем святості — і Бог теж цього бажає. Якщо ж ця людина коли-небудь має бажання, яке не відповідає

Божій волі, то це наслідок незнання, бо людина — лише людина, а не Бог. Навіть у найкращому стані вона мусить помилятися, але вона передбачає цю ваду самою формою своєї молитви, яка завжди має наприкінці таке доповнення: «Господи, якщо я в цій своїй молитві просив чогось, що не згідне з Твоєю думкою, благаю Тебе, не зважай на мене. І якщо якесь бажання, яке я висловив Тобі, — навіть якщо це бажання палає в моїх грудях понад усі інші, — не є праведним у Твоїх очах, не зважай на мене, мій Отче, але у Своїй безмежній любові й милосерді вчини для Свого слуги щось краще, ніж Твій слуга вміє попросити».

Отож, коли молитва саме така, як вона може не вдатися? Господь дивиться з небесних вікон і бачить, як така молитва наближається до Нього, — так само, як Ной бачив голубку, що поверталася до ковчега, — і простягає до цієї молитви Свою руку. І як Ной узяв голубку до ковчега, так Бог бере цю молитву до Себе, кладе її на Своє лоно й каже: «Ти вийшла з Мого лона, і Я вітаю тебе, що ти повернулася до Мене, — Мій Дух склав тебе, тож Я відповім тобі». І тут, скажімо знову, наш текст говорить про християнина як про людину, сповнену Божого Духа: «по сьому пізнаємо, що пробуває в нас, — по Духові, котрого дав нам». Хто знає думки людини, як не дух людини? Так само хто знає Боже, як не Дух Божий? І якщо Дух Божий живе в нас, то Він відкриває нам, яка Божа думка. Він заступається у святих згідно з Божою волею!

Інколи думають, ніби люди, які мають силу в молитві, можуть молитися про що завгодно, але запевняю вас: кожен із них скаже вам, що це не так. Ви можете прийти до такої людини й попросити її помолитися за вас, але вона не може пообіцяти, що помолиться. Такі люди часом відчувають дивну стриманість: вони самі не знають, як і чому, але відчувають, що в певних випадках не можуть підносити дієвих, палких молитов, хоч і хотіли б. Як Павло, коли намагався піти до Вітинії, а Дух не пустив його, так і є прохання, які ми природно хотіли б піднести, але ми зв’язані в дусі. У такій молитві може й не бути нічого на вигляд недоречного, але таємниця Господня — для тих, хто боїться Його, і Він таємно дає знати, коли і де Його вибрані можуть сподіватися на перемогу. Він дає вам обітницю, що почує вашу віруючу молитву, бо ви — людина, яка ходить із Ним і сповнена Його Духа. Але водночас Він не дає вам віри щодо всього, що кожному заманеться вам запропонувати, — навпаки, Він дає вам розсудливість, розсуд і мудрість, — і Дух заступається у святих згідно з волею

Божою.

Отже, думаю, я досить ясно виклав це вчення. А тепер кілька хвилин практичного застосування, як казали старі пуритани. Я лише бажаю, щоб воно стало застосуванням для багатьох із нас. Перше: ми хочемо молитися як церква про велике благословення. Думаю, я здобув би ваші голоси, якби сказав, що ми маємо намір молити Бога послати благословення на всю Церкву. Дуже добре. Чи маємо ми те, що необхідне для успіху? Чи віруємо ми в ім’я Ісуса Христа? Що ж, думаю, віруємо. Не думаю, що можна знайти ваду в правильності нашої віри, хоч у її слабкості є в чому багато каятися.

Перейдімо до наступного питання. Чи сповнені ми любові до Бога й одне до одного? Подвійна заповідь полягає в тому, щоб ми вірували в ім’я Ісуса Христа і любили одне одного. Чи любимо ми одне одного? Чи ходимо в любові? Ніхто з нас не досконалий у цьому. Я почну сповідь з того, що визнаю: я не такий, яким мав би бути в цьому відношенні. Чи дозволите ви цій сповіді піти по колу, щоб кожен подумав, як часто ми робили нелюбовні вчинки, думали нелюбовні думки, говорили нелюбовні слова, слухали нелюбовні плітки, нелюбовно стримували руку, коли мали б подати допомогу, і нелюбовно простягали руку, щоб штовхнути вниз людину, яка й так падала? Якщо в Божій Церкві бракує любові, ми не можемо чекати, що молитва буде вислухана, бо Бог скаже: «Ви просите процвітання. Для чого? Щоб поповнити громаду, яка й сама себе не любить? Ви просите навернень. Що? Щоб привести інших до громади, в якій немає любові?»

Невже ви чекаєте, що Бог спасе грішників, яких ви не любите, і наверне душі, до яких вам анітрохи нема діла? Ми мусимо любов’ю приводити душі до Христа, бо, під дією Божого Святого Духа, великим знаряддям для підкорення світу є любов! Якщо християни любитимуть більше, ніж мусульмани й юдеї, вони переможуть мусульман і юдеїв! А якщо виявлять менше любові, то мусульмани й юдеї переможуть їх! Меч Духа, яким є Боже Слово, — найголовніша зброя. Але одразу за ним іде любляча поведінка й щедре життя християн щодо своїх ближніх. Скільки цього в нас є? Чи сказати — як мало?

Далі: чи робимо ми те, що миле в Божих очах? Ми не можемо чекати відповідей на молитву, якщо ні. Поставте це запитання собі — всі без винятку. Нехай кожен член церкви особливо відповість на нього. Чи робили ви останнім часом те, що хотіли б показати Ісусові Христу? Чи влаштований ваш дім так, що це подобається Богові? Припустімо, що Ісус

Христос відвідав ваш дім цього тижня, непрошений і несподіваний, — що Він подумав би про те, що там побачив би? «О, — каже хтось, — я знаю, що такий-то поводиться дуже непослідовно». Пане, благаю вас, подумайте про себе. Ось у чому суть. Виправте себе. Якщо члени Божої Церкви не роблять того, що миле в Його очах, вони зачиняють двері перед процвітанням — вони не дають молитвам Церкви здійснитися. Хто хоче бути тією людиною, що через непослідовну поведінку стоїть на заваді процвітанню Божої Церкви? Хто захотів би бути таким винним? Боже, прости декого з вас. Ми могли б говорити про декого навіть зі сльозами, бо, на жаль, хоч вони й називають себе послідовниками Христа, вони такі непослідовні, що є не друзями, а ворогами Христового хреста.

Наступне питання: чи перебуваємо ми в Бозі? Текст каже, що коли ми виконуємо Його заповіді, Бог перебуває в нас, а ми — в Ньому. Чи так це? Я маю на увазі: чи думаємо ми про Бога протягом дня? Чи залишаємося з Богом у своїх справах? Християнин не повинен прибігати до Бога вранці й ще раз увечері, користуючись Ним як притулком і тимчасовою схованкою, як люди користуються аркою чи портиком, під який забігають під час дощу. Ми маємо перебувати в Бозі й жити в Ньому від сходу сонця до заходу, роблячи Його щоденним предметом своїх роздумів і ходячи як перед Його очима, повсякчас відчуваючи: «Ти, Боже, бачиш мене». Як у вас із цим, дорогі друзі? О, нехай це питання піде від лави до лави, від серця до серця, і пам’ятайте — нехай кожен відповість за себе.

І насамкінець: чи керує нами Дух Божий, чи якийсь інший дух? Чи чекаємо ми на Бога й кажемо: «Господи, нехай Твій Дух скаже мені, що говорити в цьому випадку і що робити. Керуй моїм судженням, упокори мої пристрасті, приборкай мої нижчі пориви, і нехай Твій Дух веде мене. Господи, будь для мене кращим, ніж я сам. Будь мені душею і життям, і в потрійному царстві мого духа, душі й тіла, добрий Господи, будь Ти верховним Владикою, щоб у кожній області моєї природи був утверджений Твій Закон і шанувалася Твоя воля»? Ми були б могутньою Церквою, якби всі мали таку думку. Але з нами є й збиранина — та збиранина, що вийшла з Єгипту, — і вони піддаються пожадливості. Лихо завжди починається з них. Боже, збережи нас як церкву, щоб ми не втратили Твоєї присутності.

Збиранина мусить бути з нами, щоб випробовувати нас, бо Господь сказав: «Нехай ростуть обоє до жнив», і якби ми спробували вирвати кукіль, то вирвали б і пшеницю, — проте, в усякому разі, молімо Бога, щоб пшениця стала сильнішою. У церкві завжди стається одне з двох. Або пшениця заглушує бур’ян, або бур’ян заглушує пшеницю. Дай, Боже, щоб у нас пшениця переросла бур’ян. Дай, Боже, Своїм слугам благодать бути досить сильними, щоб перемогти зло, яке їх оточує, і, все здолавши, устояти на похвалу слави Його благодаті, якою Він і обдарував нас в Улюбленім. Господь нехай благословить вас і буде з вами повіки. Амінь і амінь.

УРИВОК ПИСАННЯ, ПРОЧИТАНИЙ ПЕРЕД ПРОПОВІДДЮ — 1 Йоана 3; Ісаїї 1:10-20.