Просіть — і матимете

«Бажаєте, та й не маєте; убиваєте і завидуєте, та й не можете осягти; сваритесь і воюєте, та й не маєте, тим що не просите. Просите, та й не приймаєте, тому що погано просите, щоб обернути на розкоші ваші». Якова 4:2,3.

НЕХАЙ ці разючі слова стануть нам на користь через науку Святого Духа. Людина — істота, повна потреб і вічно неспокійна, а тому її серце сповнене бажань. Я навряд чи можу уявити собі людину, яка не мала б безлічі бажань того чи іншого роду. Людину можна порівняти з морською актинією з її безліччю щупалець, що завжди шукають у воді поживи; або з тими рослинами, що випускають вусики, шукаючи, за що б учепитися й піднятися вгору. Поет каже: «Людина ніколи не щаслива, а завжди лише прагне щастя». Вона тримає курс на те, що вважає своєю пристанню, але поки що її кидає хвилями. Колись, сподівається вона, знайде те, чого прагне її серце, і далі бажає — з більшою чи меншою надією.

Це стосується і найгірших, і найкращих людей. У лихих людей бажання перероджуються в похоті — вони жадають того, що себелюбне, чуттєве, а отже, лихе. Течія їхніх бажань рішуче спрямована в хибний бік. Ці похоті в багатьох випадках стають надзвичайно сильними — вони роблять людину своїм рабом. Вони панують над її розсудом; вони підбурюють її до насильства — вона свариться й воює, а може, і справді вбиває. А в очах Бога, Який гнів уважає вбивством, вона вбиває часто. Такі сильні її бажання, що їх зазвичай називають пристрастями. І коли ці пристрасті розпалені до краю, тоді людина сама бореться несамовито, так що царство диявола зазнає насильства, і насильники силоміць захоплюють його!

Тим часом і в людей, що мають благодать, теж є бажання. Відібрати в святих їхні бажання означало б завдати їм великої шкоди, бо саме ними вони підносяться над своїм нижчим «я». Бажання благодатних спрямовані до найкращого — до того, що чисте й мирне, гідне похвали й підносить душу. Вони бажають Божої слави, а тому їхні бажання виростають із вищих спонук, ніж ті, що розпалюють невідроджений розум. Такі бажання в християн часто бувають дуже палкі й сильні. Такими вони й повинні бути завжди. Бажання, народжені Духом Божим, збурюють оновлену природу, пробуджують і спонукають її, змушують людину стогнати й мучитися в болях, як при пологах, доки вона не досягне того, чого Бог навчив її прагнути. Пожадливість нечестивих і святі бажання праведних мають кожне свій спосіб шукати задоволення. Пожадливість нечестивих виявляє себе у змаганні — вона вбиває й завидує, свариться й воює. Натомість бажання праведного, коли воно правильно скероване, обирає куди кращий шлях до своєї мети, бо виливається в палку й наполегливу молитву. Побожна людина, сповнена бажання, просить — і отримує з Божих рук.

Тепер я, з Божою допомогою, спробую показати з нашого тексту, по-перше, убогість пожадливості — «Бажаєте, та й не маєте». По-друге, мені доведеться з сумом показати убогість багатьох християн за визнанням у духовних речах, особливо в житті їхньої церкви, — вони теж прагнуть, та й не мають. По-третє, наприкінці ми поговоримо про багатство, яким будуть винагороджені святі бажання, якщо тільки ми вдамося до правильного засобу. Якщо просимо — отримаємо.

Отже, по-перше, розгляньте УБОГІСТЬ ПОЖАДЛИВОСТІ — «Бажаєте, та й не маєте». Тілесні похоті, хоч би які сильні були, у багатьох випадках не здобувають того, чого домагаються. Як каже текст: «завидуєте, та й не можете осягти». Людина прагне бути щасливою, але щастя не має. Вона вмирає від бажання стати великою, але з кожним днем стає дрібнішою. Вона тягнеться то до одного, то до іншого, що, як їй здається, задовольнить її, але й далі лишається незадоволеною. Вона — як розбурхане море, що не може втихомиритися. Так чи інакше, її життя — суцільне розчарування. Вона трудиться, ніби в самому вогні, а наслідок — марнота й мука духа. Хіба може бути інакше? Якщо ми сіємо вітер, хіба не пожнемо бурю — і нічого більше?

А якщо, можливо, сильні похоті діяльної, обдарованої, завзятої людини й дають їй те, чого вона домагається, то як швидко вона це втрачає! Має — і водночас не має. Гонитва виснажлива, а володіння — лише сон. Вона сідає їсти, і ось — бенкет вихоплюють з-перед неї, чаша зникає, щойно торкнувшись її вуст! Вона виграє, щоб програти! Будує — і піщаний фундамент вислизає з-під її вежі, а всі її зусилля лежать у руїнах. Той, хто підкорював королівства, помер невдоволений на самотній скелі посеред океану, а той, хто відродив його імперію, упав, щоб уже ніколи не піднятися. Як рицина Йони всохла за одну ніч, так раптово падали імперії, а їхні володарі вмирали у вигнанні. Те, що люди здобувають війною та сварами, — це маєток із короткою орендою; здобуте таке минуще, що й досі залишаються правдою слова: «бажають, та й не мають».

А якщо такі люди й мають досить хисту та сили, щоб утримати здобуте, то в іншому сенсі вони не мають його, навіть маючи, бо тієї втіхи, якої вони в ньому шукали, там немає. Вони зривають яблуко, а воно виявляється одним із тих яблук Мертвого моря, що розсипаються на попіл у руці. Людина багата, але Бог відбирає в неї силу втішатися своїм багатством. Своїми похотями й війною розпусник урешті здобуває предмет своїх жадань — і, після хвилинного задоволення, починає гидувати тим, чого так пристрасно жадав! Він прагне спокусливої втіхи, хапає її — і розчавлює своєю жадібною хваткою!

Погляньте на хлопчика, що полює на метелика, який пурхає з квітки на квітку, а хлопчик палко женеться за ним. Нарешті метелик у нього під рукою — і хлопчик збиває його шапкою! Але коли він підіймає жалюгідні рештки, то бачить, що барвистого метелика зіпсовано тим самим, чим його здобуто! Так можна сказати про безліч синів людських: «Бажаєте, та й не маєте». Їхню убогість показано потрійно: «убиваєте і завидуєте, та й не можете осягти», «та й не маєте, тим що не просите», «Просите, та й не приймаєте, тому що погано просите». Якщо пожадливі зазнають невдачі, то не тому, що не бралися до діла, щоб досягти своєї мети, бо вони, згідно зі своєю природою, вдавалися до найдієвіших засобів, які мали під рукою, — і до того ж дуже завзято!

На думку тіла, єдиний спосіб щось здобути — це битися за нього, і Яків називає це причиною всякої боротьби: «Звідкіля войни та свари в вас? Чи не звідсїля: з розкошів ваших, що воюють у членах ваших?» Саме про такий вид зусиль ми читаємо: «сваритесь і воюєте, та й не маєте». Цього способу дії люди тримаються з віку до віку. Якщо людина хоче чогось досягти в цьому світі, кажуть мені, вона мусить змагатися з сусідами й зіпхнути їх із вигідних позицій. Їй не варто перейматися тим, як житимуть вони, — вона мусить пильнувати власної вигоди й дбати про те, щоб піднятися, байдуже, скількох їй доведеться при цьому потоптати. Вона не може сподіватися на успіх, якщо любить ближнього, як саму себе! Це чесна боротьба, і кожен мусить дбати про себе!

Ви думаєте, що я іронізую? Можливо, але я чув такі розмови від людей, які говорили це цілком серйозно. І от вони беруться до боротьби, і ця боротьба часто буває переможною, бо, згідно з текстом, «убиваєте» — тобто вони так б’ються, що повалюють супротивника, і йому настає кінець. Це люди великої сили, молоді леви, що можуть вийти й розшматувати свою здобич, — а проте про них сказано, що вони «терплять голод і недостаток». Ті ж, хто чекає на Господа, не зазнають нестачі в жодному добрі, тоді як ці пожадливі нічим не стримують себе у своїх зусиллях досягти свого! Вони ні перед чим не зупиняються — вони вбивають і завидують.

Крім того, вони борються з великою наполегливістю, бо текст каже: «сваритесь і воюєте». А війна — це тривання боротьби, що розтягує її від походу до походу й провадить за правилами воєнного мистецтва, доки не здобуто перемоги. Безліч людей живе для себе, тут змагаючись, там воюючи, б’ючись за власний інтерес з якнайбільшою наполегливістю. Їм байдуже, як саме вони цього досягнуть. Совісті не дозволено втручатися в їхні справи, а в вухах лунає стара порада: «Здобувай гроші! Здобувай гроші чесно, якщо можеш, але будь-що здобувай гроші». Байдуже, що тіло й душа гинуть, а інші тонуть у злиднях, — бийся далі, бо з цієї війни не звільняють! Хочеш перемогти — мусиш битися, а на війні все дозволено!

Тож вони збирають свої сили, змагаються з ближніми, розпалюють битву життя дедалі сильніше, виганяють любов і таврують ніжність як дурість — і все ж, попри всі свої задуми, не досягають мети життя в жодному справжньому сенсі. Добре каже Яків: «убиваєте і завидуєте, та й не можете осягти; сваритесь і воюєте, та й не маєте». Коли люди, цілком віддані своїм себелюбним цілям, не мають успіху, вони, можливо, почують, що причина їхньої невдачі — «тим що не просите». То успіху, виходить, досягають проханням? Так ніби натякає текст — і так це знаходять праведні. Чому ж ця людина з такими палкими бажаннями не береться просити? Причина, по-перше, у тому, що молитва неприродна для природної людини — з таким самим успіхом можна чекати, що вона полетить!

Вона зневажає саму думку про благання. «Молитися? — каже вона. — Ні, я хочу працювати. Я не можу марнувати час на молитовні вправи; молитви — річ непрактична. Я хочу пробивати собі дорогу. Поки ви молитиметеся, я вже поб’ю свого суперника. Я йду до своєї контори, а вас залишаю з вашими Бібліями та молитвами». Вона не має жодного бажання просити в Бога. Вона заявляє, що молитися люблять лише святенники-лицеміри, і тим самим визнає, що якби вона молилася, то була б святенником-лицеміром! А щодо неї самої, то її «молитви» зовсім іншого роду, і горе тим, хто потрапить їй у пазури! Вони переконаються, що для неї справа є справа, і до того ж справа досить жорстка. Вона ніколи не принизиться до молитви — вона надто горда. Покладатися на Бога — цього вона не розуміє; покладатися на себе — ось її гасло! Власне «я» — її бог, і від свого бога вона чекає успіху!

Вона така горда, що вважає себе своїм власним Провидінням! Її власна правиця й діяльне рамено здобудуть їй перемогу. Коли вона налаштована дуже ліберально, то визнає, що хоч сама й не молиться, а все ж у молитві може бути якась користь, бо вона заспокоює людей і дає їм відчуття затишку. Але щодо того, що на молитву колись приходить відповідь, — вона сміється з самої думки й міркує і філософськи, і богословськи про безглуздість припущення, ніби Бог змінює хід Своїх дій з огляду на молитви чоловіків і жінок. «Смішно, — каже вона, — зовсім смішно!» І тому, у своїй великій мудрості, вона повертається до своєї боротьби й війни, бо такими засобами сподівається досягти мети. Та все ж не досягає!

Уся історія людства показує, що лихі похоті не здатні здобути бажаного. Якийсь час тілесна людина й далі бореться та воює, але згодом змінює думку, бо захворіла або злякалася. Мета в неї та сама, але якщо не вдається досягти її одним шляхом, вона спробує інший. Якщо треба просити — що ж, вона проситиме; вона стане релігійною і в такий спосіб піде собі на користь. Вона бачить, що деякі релігійні люди процвітають у світі і що навіть щирі християни аж ніяк не дурні в ділах, — тож вона спробує і їхній спосіб. І ось тепер вона підпадає під третій докір нашого тексту: «Просите, та й не приймаєте». Чому ж людина, що є рабом своїх похотей, не отримує бажаного, навіть коли береться просити?

Тому що її прохання — лише формальність. Її серце не в її поклонінні. Вона купує книжку з так званими «молитовними формулами» і повторює їх, бо повторювати легше, ніж молитися, і це не вимагає жодної думки! Я не маю нічого проти того, щоб ви користувалися молитовною формулою, якщо ви нею молитеся, але я знаю дуже багатьох, хто нею не молиться, а лише повторює формулу. Уявіть, що сталося б із нашими родинами, якби наші діти, замість того щоб щиро говорити до нас, коли в них є якась потреба, щоразу вважали за потрібне піти до бібліотеки, розшукати там молитовну формулу й прочитати її нам! Певно, настав би кінець усьому родинному теплу й любові! Життя рухалося б у кайданах! Наша домівка перетворилася б на якийсь пансіон чи казарму — і все було б парадом і формальністю — замість щасливих очей, що з люблячою довірою дивляться вгору в ніжні очі, які радо відгукуються!

Багато духовних людей користуються формою, але тілесні люди майже напевно так роблять, бо на формі вони й зупиняються. Молитва цієї людини — це погане прохання, бо вона цілком для себе. Людина хоче процвітати, щоб тішитися життям. Вона хоче бути великою лише для того, щоб нею захоплювалися, — її молитва починається й закінчується власним «я». Погляньте, яка непристойна така молитва, навіть якщо вона щира. Коли людина так молиться, вона просить Бога бути її слугою й задовольняти її бажання. Ні, гірше! Вона хоче, щоб Бог приєднався до неї в служінні її похотям! Вона догоджатиме своїм похотям, а Бог має прийти й допомогти їй у цьому! Така молитва — богохульство, але її підноситься дуже багато, і вона, певно, чи не найбільше з усього, що бачить Небо, прогнівлює Бога!

Ні, якщо людина хоче жити для себе та своїх пожадливостей — нехай; і що далі вона відійде від Бога, то послідовнішою буде. Тільки нехай не бубонить Господньої молитви, ніби Бог — її Батько, не тягне святого імені Христового, щоб освятити свою жадібність, і не призиває благословенної сили Духа на підтримку свого самозвеличення чи себелюбних амбіцій! Бо якщо так робитиме, то не буде ані трохи багатшою, ніж на початку, — проситиме, та й не матиме. Її прохання схиблять мети, бо вона погано просить, щоб обернути на свої пожадливості. Якщо ваші бажання — це прагнення занепалої природи; якщо ваші бажання починаються й закінчуються вами самими і якщо головна мета, для якої ви живете, — не прославити Бога, а прославити себе, тоді можете воювати, але не матимете!

Можете вставати рано й засиджуватися допізна, але нічого вартого здобуття з того не вийде! Пам’ятайте, як Господь сказав у 37-му псалмі: «Відхиляйсь від гнїву, і не досадуй! Не подавайсь гнїву, щоб творити лихо. … Тілько ще трохи, і не буде беззаконника; і споглянеш на місце його, та й нема його. Тихі ж люде займуть землю, і будуть радуватись повним супокоєм».

Стільки про убогість пожадливості.

II. По-друге, переді мною тепер серйозна справа — показати, ЯК ХРИСТИЯНСЬКІ ЦЕРКВИ МОЖУТЬ ТЕРПІТИ ДУХОВНУ УБОГІСТЬ, так що й вони «бажають мати, та й не можуть осягти». Звісно, християнин шукає вищого, ніж людина світу, інакше він зовсім не був би гідний цього імені. Принаймні, за своїм визнанням, його мета — здобути справжні багатства і прославляти Бога в дусі та правді. Так, але погляньте, дорогі брати й сестри: не всі церкви отримують те, чого бажають. Нам доводиться скаржитися — не тут чи там, а в багатьох місцях — на церкви, які майже заснули й поволі занепадають.

Звісно, вони знаходять виправдання. Населення меншає, або інше місце богослужіння переманює людей. Зручне виправдання завжди знайдеться, коли людині воно потрібне. Та все ж факт лишається фактом: у деяких місцях громадські богослужіння майже спорожніли, служіння не має в собі жодної згуртовувальної сили, а ті, хто все ж з’являється, невдоволені або байдужі. У таких церквах немає навернень. Якби до них за рік додалося пів дюжини душ, їм довелося б співати хор «Алилуя»! А щодо того, щоб привести тисячі до Христа, то вони потай побоюються, що це було б небажано, бо могло б викликати збудження, — а вони такі пристойні, що бояться будь-чого подібного!

Нічого не робити й дозволяти людям гинути — це, на їхню думку, пристойно й поважно. А бути живими й енергійними — небезпечний стан речей, бо це може призвести до фанатизму й непристойності! Особливо вони бояться всього, що скидається на «сенсаційність». Це бридке на вигляд слово вони виставляють перед нами так само, як китайці намагаються налякати ворогів, малюючи на щитах страшні обличчя! Не зважайте на це грізне слово — воно нікому не зашкодить! Ці церкви «не мають», бо жодна Божа істина не запановує завдяки їхній ревності; жоден гріх не вражений; жодна святість не поширюється; не робиться нічого, чим прославлявся б Бог. І яка ж цьому причина?

По-перше, навіть серед тих, хто визнає себе християнами, може бути гонитва за бажаним у хибний спосіб. «Сваритесь і воюєте, та й не маєте». Хіба церкви не думали досягти процвітання, змагаючись з іншими церквами? У такому-то місці богослужіння мають дуже здібного чоловіка — ми теж мусимо знайти здібного чоловіка! Власне, він має бути трохи здібнішим за героя наших сусідів. Ось воно що — здібний чоловік! Ох, горе мені, що ми живемо в такий час, коли говорять про здібних людей у проповіді Євангелія Ісуса Христа! На жаль, що це святе служіння вважають залежним від людської здібності! Церкви змагалися між собою в архітектурі, в музиці, в убранні та в суспільному становищі. Провідники уявляють, що для успіху їм потрібно мати щось гарніше, мистецькіше або дорожче, ніж у сусідів, — тож вони будують готичні споруди, де голос служителя губиться десь між кроквами і його ніколи як слід не чути, — або ж купують орган з усіма регістрами, крім повного!

Здається, широко поширена думка, що в органі чимало благодаті. Молитися Богові за допомогою вітряка, як татари, було б дуже безглуздо! А хвалити Бога вітром, що проходить крізь набір труб, — цілком пристойно! Я ніколи не бачив тут різниці й не бачу її тепер. Питання тепер не в тому, бути органу чи ні, — я говорю про випадки, коли ці машини встановлюють з суперництва. Хіба не задум багатьох — досягти успіху завдяки гарнішій будівлі, кращій музиці та здібнішому служінню, ніж в інших? Хіба це не така сама справа конкуренції, як вітрина та прикрашене вікно в торговців тканинами? Невже так має зростати серед нас Царство Боже?

Іноді в суперництві є й певна гіркота. Дрібним душам неприємно бачити, що інші церкви процвітають більше, ніж їхня власна. Можливо, ті ревніші за нас і краще виконують Божу справу, але ми надто схильні кидати на них заздрісний погляд — і, щиро кажучи, воліли б, щоб їм ішлося не аж так добре. Чи думаєте ви, що Писання марно каже: «До зависти пре Дух, що вселив ся в нас»? Якби ми побачили серед них заворушення, так що вони розпалися б і церковно загинули, ми б не раділи. Звісно, ні! Але й смертельної скорботи ми б не зазнали! У деяких церквах затримується лихий дух. Я не виношу лайливого обвинувачення і тому не скажу більше, ніж ось що: Бог ніколи не благословить таких засобів і такого духу — ті, хто піддається їм, бажатимуть мати, але ніколи не осягнуть.

А тим часом, чому ж вони не мають благословення? Текст каже: «Тим що не просите». Боюся, є церкви, які не просять. Молитвою в усіх її формах надто нехтують. Особисту молитву лишають занепадати. Я звертаюся до сумління кожного: наскільки дбають про таємну молитву і скільки є потаємного спілкування з Богом серед членів наших церков? Безперечно, її здорове існування життєво важливе для процвітання церкви. Про сімейну молитву судити легше, бо її ми можемо бачити. Боюся, що нині багато хто зовсім облишив сімейну молитву. Благаю вас, не наслідуйте їх!

Хотів би я, щоб ви всі були однієї думки з тим шотландським робітником, який найнявся в дім заможного фермера, відомого тим, що добре платив. Усі друзі заздрили йому, що він потрапив на таку службу. Та незабаром він повернувся до рідного села. А коли його спитали, чому він покинув своє місце, він відповів, що «не міг жити в домі, який не мав даху». Дім без молитви — це дім без даху! Ми не можемо чекати благословень на наші церкви, якщо їх немає на наших родинах! А щодо спільної молитви, зібрань, які ми називаємо молитовними, — хіба немає занепаду? У багатьох випадках молитовним зібранням нехтують і дивляться на нього зверхньо, як на якусь другорядну зустріч. Є члени церков, які ніколи там не бувають, і їхнє сумління не коле те, що вони не приходять.

Деякі громади змішують молитовне зібрання з лекцією, щоб мати лише одне служіння на тиждень. Днями я читав виправдання всього цього: мовляв, людям краще бути вдома й пильнувати сімейні справи. Це пусті балачки! Хто з нас хоче, щоб люди нехтували домашніми справами? Виявиться, що найкраще дбають про власні справи саме ті, хто старанно все впорядковує, щоб мати змогу піти на зібрання для поклоніння. Нехтування Божим домом часто свідчить про нехтування власними домами! Я переконаний, що вони не приводять своїх дітей до Христа, інакше приводили б їх і на служіння. Хай там як, молитви церкви — мірило її процвітання. Якщо ми стримуємо молитву, ми стримуємо благословення.

Справжнього успіху як церкви ми можемо досягти лише просячи його в Господа. Хіба ми не готові виправитися й змінитися в цьому? О, коли б настала година, коли Сіон породжуватиме в муках, коли агонія молитви зворушить усе тіло вірних! Та дехто відповідає: «Молитовні зібрання в нас є, і ми таки просимо благословення, а воно не приходить». Хіба пояснення не знайдеться в іншій частині тексту: «Не маєте, бо погано просите»? Коли молитовні зібрання стають пустою формальністю; коли брати й сестри встають і марнують час своїми довгими промовами, замість говорити до Бога щирими й палкими словами; коли немає очікування благословення, коли молитва холодна й студена, — тоді нічого з того не вийде. Хто молиться без палкості, той зовсім не молиться! Ми не можемо спілкуватися з Богом, Який є вогонь поїдаючий, якщо в наших молитвах немає вогню!

Багато молитов не досягають мети, бо в них немає віри. Молитви, сповнені сумніву, — це прохання про відмову. Уявіть, що ви написали другові: «Дорогий друже, я у великій біді, тому розповідаю тобі й прошу допомоги, бо так, здається, годиться. Але хоч я так і пишу, я не вірю, що ти пошлеш мені якусь допомогу. Справді, я був би страшенно здивований, якби ти це зробив, і говорив би про це як про велике диво». Як гадаєте, чи отримаєте ви допомогу? Я сказав би, що ваш друг матиме досить глузду, щоб помітити, як мало ви йому довіряєте, і відповість, що коли ви нічого не чекали, то він вас і не дивуватиме. Ваша думка про його щедрість така низька, що він не вважає за потрібне завдавати собі клопоту заради вас. Коли молитви такого роду, то не дивно, що ми «не маємо, бо погано просимо».

Ба більше, якщо наша молитва, хоч би якою палкою й вірною вона була, — лише прохання, щоб наша церква процвітала, бо ми хочемо хвалитися її процвітанням, — якщо ми хочемо бачити, як наша деномінація значно зростає і її поважність підноситься, щоб і нам дісталася частка її почестей, — тоді наші бажання, зрештою, не що інше, як пожадливості! Невже діти Божі виявляють ті самі суперництва, заздрощі й амбіції, що й люди світу? Невже релігійна праця має бути справою суперництва й змагання? Ах, тоді молитви, що шукають успіху, не знайдуть прийняття біля Престолу милосердя! Бог не почує нас, а звелить нам іти геть, бо Йому байдужі прохання, предметом яких є власне «я». «Не маєте, тим що не просите, або тому що погано просите».

III. По-третє, мені випала набагато приємніша праця — вказати на БАГАТСТВО, ЩО ЧЕКАЄ НА ВИКОРИСТАННЯ ПРАВИЛЬНИХ ЗАСОБІВ, а саме — на правильне прохання в Бога. Прошу вашої найпильнішої уваги до цього, бо це життєво важливо. І перше моє спостереження таке: яка ж, зрештою, мала ця вимога, яку Бог ставить до нас! Просити? Та це найменше, чого Він може від нас чекати, і не більше, ніж ми зазвичай вимагаємо від тих, кому потрібна наша допомога! Ми чекаємо, що бідний попросить, а якщо він не просить, то покладаємо провину за його нестачу на нього самого. Якщо Бог дає тому, хто просить, а ми лишаємося бідними, — хто винен? Хіба це не найтяжча провина? Хіба не схоже, що ми не в ладу з Богом, коли не хочемо навіть знизитися до того, щоб попросити в Нього ласки? Певно, в наших серцях таїться прихована ворожнеча до Нього, інакше прохання не було б для нас небажаною необхідністю, а вважалося б великою радістю!

Та хоч би як, брати й сестри, подобається нам це чи ні, пам’ятайте: прохання — закон Царства. «Просїть, то й приймете». Цей закон ніколи не зміниться ні для кого. Наш Господь Ісус Христос — старший Брат у

родині, але Бог не пом’якшив закону й для Нього! Згадайте цей текст — Єгова каже Своєму власному Синові: «Проси в Мене, й дам Тобі народи в наслїддє, а кінцї сьвіта у владїннє». Якщо царський і Божественний Син Божий не звільнений від закону прохання, щоб мати, то ми з вами не можемо чекати, що цей закон пом’якшать на нашу користь!

А чому б мало бути інакше? Яку причину можна навести, щоб нас звільнили від молитви? Який може бути аргумент, щоб нас позбавили привілею і звільнили від необхідності благання? Я не бачу жодного — а ви? Бог благословить Іллю й пошле дощ на Ізраїль, але Ілля мусить молитися про нього. Щоб вибраний народ процвітав, Самуїл мусить благати за нього. Щоб юдеї були визволені, Даниїл мусить заступатися. Бог благословить Павла, і народи навернуться через нього, але Павло мусить молитися! І він молився безперестанку — його послання показують, що він не чекав нічого, окрім того, про що просив. Якщо ви можете мати все, просячи, і нічого — не просячи, благаю вас, побачте, наскільки життєво необхідна молитва! І благаю вас — будьте в ній щедрими.

Ба більше, навіть найповерховішому мислителеві ясно, що є речі, необхідні для Божої Церкви, яких ми не можемо здобути інакше, як молитвою. Того здібного чоловіка, про якого я казав, ви дістати можете — і що менше ви, можливо, про нього молитиметеся, то краще! І нову церкву, і новий орган, і хор ви теж можете здобути без молитви, — але ви не можете здобути небесного помазання: дару Божого не купиш за гроші! Кілька членів церкви в одному простому селі в Америці вирішили, що зберуть громаду, повісивши в молитовному домі дуже гарну люстру. Люди говорили про цю люстру, і дехто ходив на неї подивитися, — але її світло незабаром потьмяніло.

Можна купити будь-яке церковне начиння! Можна придбати будь-яку фарбу, мідь, муслін, синю й багряну тканину та вісон — а до того ще сопілки, арфи, тромбони, псалтирі й усякі музичні знаряддя, — усе це можна дістати без молитви. Власне, молитися про такий мотлох було б навіть зухвальством! Але Святого Духа без молитви не дістанеш. «Він віє, де хоче». Його не наблизить жоден процес чи метод, що є в нашому розпорядженні, окрім прохання. Немає жодних механічних засобів, які заступили б Його відсутність! Якщо Святого Духа немає, то яка користь із того вашого здібного чоловіка? Чи хтось навернеться? Чи хоч одна душа втішиться? Чи оновляться Божі діти в духовному житті без Святого Духа? Так само без молитви не буде й спілкування з Богом. Хто не хоче молитися, той не може мати спілкування з Богом. Ба більше, коли молитва завмирає, немає справжнього, духовного спілкування Церкви з її власними членами. Молитва мусить діяти, інакше ті благословення, що життєво необхідні для успіху Церкви, ніколи до неї не прийдуть. Молитва — це великі двері духовного благословення, і якщо ви їх зачините, то зачините перед собою й Божу ласку.

Любі брати й сестри, хіба ви не думаєте, що це прохання, якого вимагає Бог, — дуже великий привілей? Уявіть, що вийшов би указ, який забороняв би вам молитися, — оце було б справжнє лихо! Якби молитва радше переривала, ніж збільшувала потік благословення, це було б сумне нещастя. Чи бачили ви коли німого, охопленого сильним хвилюванням або змученого великим болем, а тому пристрасно спраглого заговорити? Страшно на це дивитися! Обличчя перекошене, тіло несамовито тремтить — німий корчиться й силкується в тяжкій муці. Кожен його член викривлюється від бажання допомогти язикові, але той не може розірвати своїх пут! З грудей вириваються глухі звуки, і затинання безсилої мови привертає увагу, хоч і не сягає до слова. Бідолаха терпить невимовний біль!

А що, якби ми в нашій духовній природі були сповнені сильних бажань, а проте німі щодо мови молитви? Думаю, це було б одне з найтяжчих лих, яке тільки могло б нас спіткати! Ми були б страшно понівечені й розшматовані — і наша мука була б нестерпна! Благословенне Його ім’я, Господь установив шлях, щоб висловитися, і велить нашому серцю говорити до Нього! Любі, ми мусимо молитися — мені здається, що це має бути перше, про що ми думаємо, коли опиняємося в нужді. Якби люди були в правильних стосунках із Богом і справді любили Його, вони молилися б так само природно, як дихають! Сподіваюся, дехто з нас має правильні стосунки з Богом і не потребує, щоб його гнали до молитви, бо вона стала інстинктом нашої природи.

Учора один друг розповів мені історію про маленького німецького хлопчика — історію, яку дуже любив розповідати його пастор. Це миле дитя вірило своєму Богові й любило молитися. Учитель наполегливо просив учнів приходити до школи вчасно, і хлопчик завжди намагався так і робити. Але його батько й мати були людьми неквапливими, і одного ранку, тільки з їхньої вини, він вийшов із дверей саме тоді, коли годинник вибив годину початку занять. Один чоловік, що стояв поблизу, почув, як малий вигукнув: «Любий Боже, дай мені встигнути до школи!» Слухачеві спало на думку, що цього разу молитву не може бути вислухано, бо дитині було ще неблизько йти, а година вже настала. Йому стало цікаво, чим це скінчиться.

А сталося так, що того ранку вчитель, відмикаючи двері школи, повернув ключ не в той бік і не зміг зрушити засув. Довелося посилати по слюсаря, щоб відчинив двері. Звідси й затримка — і саме тоді, коли двері

відчинилися, наш маленький друг увійшов разом з усіма, цілком вчасно! Бог має багато способів сповнювати праведні бажання. Було цілком природно, що дитина, яка справді любила Бога, замість плакати й скиглити, заговорила до Нього про свою біду. Хіба не має бути природним і для вас, і для мене — самочинно й негайно — розповідати Господеві про наші печалі й просити допомоги? Хіба не до цього слід удаватися насамперед? На жаль, згідно з Писанням і спостереженням — і, мушу з болем додати, — згідно з досвідом, молитва часто буває останнім!

Погляньте на хворого в 107-му псалмі. Друзі приносять йому різну їжу, але душа його гидує всякою стравою. Лікарі роблять, що можуть, щоб його вилікувати, але йому стає дедалі гірше, і він наближається до воріт смерті — «Тодї благають Господа в своїй тїснотї». Те, що мало бути першим, поставлено останнім! «Пошліть по лікаря. Приготуйте йому поживу. Закутайте його у фланель!» Усе це добре, але коли ж ви помолитеся Богові? До Бога звертаються тоді, коли справа стає безнадійною! Погляньте на мореплавців, описаних у тому ж псалмі. Корабель ось-ось розіб’ється. «Кидає ними під небо, провалює їх в безодню, в бідї душа їх млїє». Проте вони роблять усе, що можуть, аби перебороти бурю. Та коли «мотаються, хиляються, як чоловік пяний, поникла вся мудрість їх. Тодї до Господа вони у своїй тїснотї взивають».

О так, Бога шукають тоді, коли нас заганяють у кут і ми ладні загинути! І яка ж це милість, що Він вислуховує такі запізнілі молитви й визволяє благальників з їхніх бід! Але чи так має бути з вами і зі мною, і з Церквами Христовими? Хіба першим поривом Церкви, що занепадає, не має бути: «Молімося день і ніч, доки Господь не з’явиться заради нас. Збираймося однодушно в одному місці й не розходьмося, доки на нас не зійде благословення»? Чи знаєте ви, брати й сестри, які великі речі можна дістати, лише попросивши? Чи думали ви коли про це? Хіба це не спонукає вас палко молитися? Усе небо лежить перед тим, хто просить, — тільки простягни руку! Усі Божі обітниці багаті й невичерпні — і їхнє сповнення можна здобути молитвою!

Ісус каже: «Все передане менї від Отця мого», а Павло каже: «Все ваше… ви ж Христові». Хто ж не молитиметься, коли все так віддано нам? Так, і обітниці, які спершу було дано окремим людям, дано всі й нам, якщо ми вміємо покликатися на них у молитві. Ізраїль перейшов Червоне море багато віків тому, а проте ми читаємо в 66-му псалмі: «там ми радувались о нїм». Тільки Яків був у Пенуїлі, а проте Осія каже: «говорив там із нами». Павло хоче дати нам велику обітницю на час потреби, і він цитує зі Старого Завіту: «Сам бо рече: „Не оставлю тебе, анї покину тебе.“» Звідки Павло це взяв? Це запевнення, яке Господь дав Ісусові Навину: «не відхилю від тебе руки моєї і не полишу тебе».

Певно ж, ця обітниця була тільки для Ісуса Навина! Ні, вона для нас! «Жадне книжне пророцтво не дїєть ся своїм розвязаннєм». Усе Писання — наше. Погляньте, як Бог з’являється Соломонові вночі й каже: «Проси, що дав би я тобі». Соломон просить мудрості. «О, та це ж Соломон», — скажете ви. Послухайте! — «Коли ж у кого з вас недостає премудрости, нехай просить у Бога». На додачу Бог дав Соломонові багатство й славу! Хіба це не було особливим для Соломона? Ні, бо про справжню мудрість сказано: «В правій руцї в неї — життє на сьвітї довге, а в лївій у неї — багацтво й слава», — і хіба це не дуже схоже на слова нашого Спасителя: «Шукайте перш царства Божого та правди Його; се ж усе додасть ся вам»? Отож бачите, Господні обітниці мають багато сповнень, і вони чекають, щоб висипати свої скарби в подол молитви! Хіба це не підносить молитву на високий рівень, коли Бог готовий повторити в нас життєписи Своїх святих, коли Він чекає, щоб змилуватися, і щоб обсипати нас Своїми добродійствами?

Згадаю ще одну Божу істину, яка має спонукати нас до молитви, а саме: якщо ми просимо, Бог дасть нам набагато більше, ніж ми просимо. Авраам просив у Бога, щоб Ізмаїл жив перед Ним. Він думав: «Певно, це і є обіцяне насіння: не можу ж я чекати, що Сара на старість народить дитину. Бог обіцяв мені насіння, і певно, це мусить бути ця дитина Агарі. Нехай хоч Ізмаель живе перед тобою». Бог дав йому це, а до того дав йому ще й Ісака та всі благословення Завіту! Ось Яків. Він стає на коліна молитися й просить Господа дати йому хліба їсти та одежу вдягнути. Але що дав йому його Бог? Коли він повернувся до Бетеля, то мав два табори, тисячі овець і верблюдів та велике багатство! Бог почув його й зробив незмірно більше, ніж він просив!

Про Давида сказано: «Цар просив у Тебе життя, і Ти дав йому довготу днів», — так, дав йому не тільки довготу днів, а й престол для його синів з роду в рід, аж Давид увійшов і сів перед Господом, приголомшений Господньою добротою. «Гаразд, — скажете ви, — але чи правдиве це щодо новозавітних молитов?» Так, це правдиве й щодо новозавітних прохачів, чи то святих, чи грішників! Принесли до Христа розслабленого чоловіка й просили Його зцілити його. А Він сказав: «Сину, оставляють ся тобі гріхи твої». Про це ж він не просив, правда? Ні, але Бог дає більше, ніж ми просимо!

Послухайте смиренну молитву того бідного розбійника, що вмирав: «Спогадай мене, Господи, як прийдеш у царство Твоє». Ісус відповідає: «Сьогоднї зо мною будеш у раю»! Він і не мріяв про таку честь!

Навіть історія про блудного сина вчить нас цього. Він постановив сказати: «Вже недостоєн зватись сином твоїм; прийми мене як одного з наймитів твоїх». Яка ж відповідь? «Сей син мій мертвий був, та й ожив… принесїть шату найпершу та й одягнїть його; й дайте перстень на руку йому, й чоботи на ноги». Тільки станьте в положення прохача — і ви отримаєте те, чого ніколи не просили й не думали дістати! Цей текст часто цитують неточно: «Бог може зробити геть більше над усе, чого ми можемо просити або навіть подумати». Якби ми були трохи розважливіші й мали більше віри, ми могли б просити про найбільші речі, але Бог готовий дати нам безмірно більше, ніж ми просимо!

Я вірю, що цієї миті Божа Церква могла б мати неймовірні благословення, якби лише була готова тепер молитися. Чи ви коли помічали ту дивовижну картину у 8-му розділі Одкровення? Вона варта уважного погляду. Я не намагатимуся пояснювати її в контексті, а лише вкажу на картину, як вона висить на стіні сама по собі. Читайте далі — «коли отворив сему печать, стало мовчаннє на небі, близько пів години». Мовчання на небі?! Ані гімнів, ані алилуя, жоден ангел не ворухнув крилом! Мовчання на небі?! Чи можете ви собі це уявити? А погляньте! Ви бачите сімох ангелів, що стоять перед Богом, і їм дано сім труб. Ось вони чекають із трубою в руці, але звуку немає! Жодної ноти підбадьорення чи остороги за проміжок часу, досить довгий, щоб викликати живе хвилювання, але досить короткий, щоб не допустити нетерплячки.

Мовчання непорушне, глибоке, грізне запанувало на небі! Дію зупинено на небі, осерді всякої діяльності. «І приступив инший ангел, і став перед жертівнею, маючи золоту кадильницю». Ось він стоїть, але жодної жертви не приносять — усе завмерло. Що ж може зрушити це з місця? «І дано йому багато пахощів, щоб положив з молитвами усїх сьвятих на жертівню золоту, що перед престолом». Молитву приносять разом із заслугою Господа Ісуса! Тепер погляньте, що станеться: «І зняв ся дим пахощів з молитвами сьвятих, від руки ангела, перед Богом». Ось ключ до всієї справи!

Тепер ви побачите — ангел береться до діла — він бере кадильницю, наповнює її вогнем із жертівника й кидає на землю, «і постали голоси, і громи, і блискавки і трясеннє». «І сїм ангелів, що мали сїм труб, готовились, щоб трубити». Тепер усе рушило! Щойно молитви святих змішалися з пахощами вічної заслуги Христа й почали куритися димом із жертівника, молитва стала дієвою! Униз посипалося живе вугілля між синів людських, а ангели Божого Провидіння, що досі стояли нерухомо, сурмлять своїми громовими звуками, і воля Господня здійснюється! Така картина на небі — певною мірою — і донині. Несіть сюди пахощі! Несіть сюди молитви святих! Запаліть їх Христовими заслугами, і на золотому жертівнику нехай вони куряться перед Всевишнім! Тоді ми побачимо, як Господь діє, і Його воля буде на землі, як і на небі! Нехай Бог пошле Своє благословення з цими словами, заради Христа. Амінь.