Лад і доводи в молитві

«О, коли б я знав, де знайти Його (Бога), й зміг доступити до престолу Його! Я виклав би перед Ним справу мою і наповнив би уста мої доводами».—Йова 23:3,4

У найкрайнішій біді Йов кликав до Господа. Палке бажання страждущої Божої дитини — знову побачити обличчя свого Отця. Його перша молитва не «О, коли б я зцілився від хвороби, що тепер гноїться в кожній частині мого тіла!» і навіть не «О, коли б мої діти повернулися з пащі гробу, а моє добро знову було вирване з рук грабіжника!» — ні, перший і найголовніший його крик: «О, коли б я знав, де знайти ЙОГО — Того, Хто є мій Бог! Коли б доступити до престолу Його!» Коли насуває буря, Божі діти біжать додому. Шукати захисту від усякого лиха під крилами Єгови — це народжений з неба інстинкт душі, що пізнала благодать. «Той, хто зробив Бога своєю пристанню» — так можна було б назвати справжнього віруючого. Лицемір, відчувши, що його вразив Бог, обурюється на кару і, мов раб, готовий утекти від господаря, який його відшмагав; але не такий справжній спадкоємець неба: він цілує руку, що його вдарила, і від різки ховається на грудях того самого Бога, Який на нього насупився. Ви помітите, що бажання спілкуватися з Богом стає ще сильнішим, коли зраджують усі інші джерела розради. Коли Йов уперше побачив здалека своїх друзів, він, можливо, плекав надію, що їхня лагідна порада й співчутлива ніжність притуплять вістря його горя; але не довго вони говорили, як він з гіркотою вигукнув: «Гіркі з вас усїх потїшителї!» Вони сипали сіль на його рани, підкидали палива в полум’я його скорботи, до полину його горя додавали жовч своїх докорів. Колись вони прагнули грітися в сонячному промені його усмішки, а тепер насмілюються кидати тінь на його добре ім’я — найнеблагородніше й найнезаслуженіше. Горе людині, коли її чаша вина глузує з неї оцтом, а подушка коле її терням! Патріарх відвернувся від своїх жалюгідних друзів і звів очі до небесного престолу — так мандрівник відкидає порожній бурдюк і що є сили поспішає до криниці. Він прощається з земними надіями і кличе: «О, коли б я знав, де знайти мого Бога!» Браття мої, ніщо так не навчає нас цінувати Творця, як пізнання порожнечі всього іншого. Коли вас наскрізь проколе вирок: «Проклята людина, що вповає на людей, і робить тїло опорою своєю», тоді ви смоктатимете невимовну солодість із Божого запевнення: «Благословен чоловік, що вповає на Господа, що його надїєю Господь». З гірким презирством відвернувшись від земних вуликів, де ви знайшли не мед, а безліч гострих жал, ви радітимете в Тому, чиє вірне слово солодше за мед і стільники.

Далі варто помітити, що хоч добра людина в біді поспішає до Бога і біжить до Нього тим швидше через немилосердя ближніх, та часом душа, що пізнала благодать, лишається без утішної Божої присутності. Це найтяжче з усіх горя; наш текст — один із глибоких Йовових стогонів, куди глибший за всі, що вирвалися в нього через утрату дітей і маєтку: «О, коли б я знав, де знайти ЙОГО!» Найгірша з усіх утрат — утратити усмішку мого Бога. Тепер він скуштував наперед гіркоти крику свого Викупителя: «Боже мій, Боже мій, чом мене покинув єси?» В одному розумінні Божа присутність завжди зі Його народом — адже Він таємно їх підтримує; але явною Його присутністю вони тішаться не завжди. Як наречена в Пісні, вони вночі на своєму ложі шукають свого коханого, шукають його — і не знаходять; і хоч вони встають і блукають містом, не можуть його відшукати, і знову й знову може лунати сумне питання: «Чи не бачили того ви, кого серце любить?» Ви можете бути улюбленими в Бога — і водночас не відчувати цієї любові в душі. Ви можете бути такими ж дорогими Його серцю, як Сам Ісус Христос, — і все ж на коротку мить Він може вас покинути, і в запалі невеликого гніву сховатися від вас. Але, дорогі друзі, у такі часи прагнення віруючої душі стає ще палкішим саме через те, що Боже світло відійшло. Замість казати гордими устами: «Ну що ж, коли Він мене покидає, обійдуся без Нього; коли не можу мати Його втішної присутності, битимуся далі, як зумію», — душа каже: «Ні, це саме моє життя; мені потрібен мій Бог. Я гину, я загрузаю в глибокому болоті, де немає опори, і ніщо, крім Божої руки, не може мене визволити». Душа, що пізнала благодать, з подвійною ревністю береться шукати Бога і шле до неба свої стогони, благання, ридання й зітхання частіше й палкіше. «О, коли б я знав, де знайти Його!» Відстань чи труд — ніщо; якби тільки душа знала, куди йти, вона швидко здолала б будь-яку далечінь. Вона не ставить умов щодо гір чи рік, а присягає, що, якби знала де, то дійшла б аж до Його престолу. Моя душа в своєму голоді проломилася б крізь кам’яні мури чи видерлася б на небесні бастіони, щоб дістатися до свого Бога; і хоч би між мною і Ним було сім пекел, я пішов би крізь полум’я, аби тільки дійти до Нього, — нічим не заляканий, якби лиш мав надію врешті-решт стати перед Його лицем і відчути втіху Його любові. Мені здається, саме в такому стані духу Йов промовив ці слова.

Та ми не можемо зупинятися на цьому, бо мета сьогоднішньої ранкової проповіді кличе нас далі. Видно, що Йов прагнув Божої присутності для того, щоб молитися Йому. Він і так молився, але хотів молитися так, ніби стоїть перед Богом. Він бажав благати перед Тим, про Кого знав, що Він вислухає і допоможе. Він прагнув викласти свою справу перед престолом неупередженого Судді, перед самим лицем всемудрого Бога; він хотів оскаржити вирок нижчих судів, де його друзі судили неправедним судом, у Королівській лаві — у Верховному суді неба; там, каже він, «я виклав би перед Ним справу мою і наповнив би уста мої доводами».

У цьому останньому вірші Йов навчає нас, як він мав намір благати Бога і заступатися перед Ним. Він ніби відкриває таємниці своєї комірчини й знімає покрив із мистецтва молитви. Нас тут приймають до цеху прохачів; нам показують мистецтво й таїну благання; нас тут навчають благословенного ремесла й науки молитви; і якщо ми цього ранку, на найближчу годину, зможемо стати учнями Йова й узяти урок у Йового Учителя, то набудемо чималої вправності в заступництві перед Богом.

Тут показано дві речі, потрібні в молитві: упорядкувати свою справу й наповнити уста доводами. Ми поговоримо про ці дві речі, а тоді, якщо добре засвоїмо урок, настане благословенний наслідок.

I. По-перше, НАШЕ ПРОХАННЯ МАЄ БУТИ ВПОРЯДКОВАНЕ ПЕРЕД БОГОМ.

Існує простацька думка, ніби молитва — річ дуже легка, якась буденна справа, яку можна зробити абияк, без старання й зусиль. Одні думають, що досить зняти з полиці книжку, прочитати певну кількість дуже гарних слів — і ти вже помолився й можеш ставити книжку назад; інші вважають, що молитися за книжкою — забобон, і що треба радше промовляти речення експромтом, речення, які налітають на думку, мов стадо свиней чи зграя гончаків, і що, коли ти їх вимовив, ледь зважаючи на сказане, — ти помолився. Та жоден із цих способів молитви не був у вжитку в давніх святих. Вони, схоже, ставилися до молитви куди серйозніше, ніж багато хто тепер. Для них це була, мабуть, велика справа, довго плекана вправа, у якій дехто з них досяг великих висот і тим був надзвичайно благословенний. Вони збирали великі жнива на ниві молитви і знаходили в престолі благодаті копальню незліченних скарбів.

Давні святі, як Йов, мали звичай упорядковувати свою справу перед Богом; тобто вони були як прохач, що приходить до суду: він не приходить туди бездумно, щоб викласти справу навздогад, а входить до зали приймань із добре підготовленою скаргою, та ще й навчившись, як йому поводитися перед великим, до якого він звертається. Добре наближатися до престолу Царя царів, наскільки можливо, обміркувавши й приготувавшись, знаючи, що ми робимо, де стоїмо і чого саме прагнемо отримати. У часи небезпеки й лиха ми можемо полетіти до Бога такими, як є, — як голубка влітає в ущелину скелі, хоч її пір’я й скуйовджене; але звичайного часу нам не слід приходити з неприготованим духом, так само як дитина вранці не йде до батька, поки не вмиє обличчя. Погляньте на того священика: він має принести жертву, але не вривається до священичого двору й не рубає бичка першою-ліпшою сокирою, що трапилася під руку; ні, вставши, він миє ноги в мідяному умивальнику, одягає своє вбрання й прикрашається священичими шатами; тоді приходить до жертівника з жертвою, як належить, поділеною за законом, і дбає про те, щоб зробити все згідно з наказом, аж до такої простої речі, як покласти лій, і печінку, і нирки; і він бере кров у чашу й виливає її у визначеному місці біля підніжжя жертівника, а не хлюпає, де заманеться, і розпалює вогонь не простим полум’ям, а святим вогнем із жертівника. Нині весь цей обряд скасовано, але істина, якої він навчав, лишається та сама: наші духовні жертви треба приносити зі святою дбайливістю. Борони Боже, щоб наша молитва була лише тим, що ми зіскочили з ліжка, стали навколішки й кажемо все, що першим спаде на думку; навпаки, будьмо ж перед Господом зі святим страхом і благоговійним трепетом. Подивіться, як молився Давид, коли Бог його благословив, — він увійшов перед лице Господнє. Зрозумійте це: він не стояв десь осторонь, а ввійшов перед лице Господнє і сів — бо сидіти зовсім не погана постава для молитви, хай хто завгодно говорить проти, — і, сидячи тихо й спокійно перед Господом, він тоді почав молитися, але не раніше, ніж спершу обміркував Божу доброту й так увійшов у дух молитви. Тоді, з допомогою Святого Духа, він відкрив уста. О, якби ми частіше так шукали Господа! Авраам може бути для нас взірцем: він устав рано — ось його готовність; він ішов три дні — ось його ревність; він лишив слуг біля підніжжя гори — ось його усамітнення; він ніс із собою дрова й вогонь — ось його приготування; і нарешті, він збудував жертівник, поклав дрова до ладу, а тоді взяв ніж — ось благоговійна дбайливість його поклоніння. Давид каже: «Уранці спрямую до Тебе молитву мою і дивитимусь угору»; як я не раз вам пояснював, це означає, що він шикував свої думки, мов воїнів, або що він цілився своїми молитвами, мов стрілами. Він не брав стрілу, не накладав її на тятиву й не стріляв, і стріляв, і стріляв куди попало; ні, діставши вибрану стрілу й наклавши її на тятиву, він ретельно цілився. Він дивився — пильно дивився — на яблучко мішені, не зводив з нього очей, спрямовуючи свою молитву, а тоді щосили натягав лук і пускав стрілу; і що ж він каже, коли стріла злетіла з руки? «Дивитимусь угору». Він дивився вгору, щоб побачити, куди полетіла стріла, яку дію вона мала; бо він чекав відповіді на свої молитви і не був, як багато хто, що навряд чи й згадують про свої молитви, коли вже їх промовили. Давид знав, що перед ним справа, яка вимагає всіх сил його розуму; він зібрав докупи свої здібності й узявся до праці, як добрий майстер, як той, хто вірить у неї і має намір досягти успіху. Нам треба дбайливо орати й дбайливо молитися. Що краща праця, то більшої уваги вона варта. Бути старанним у крамниці й недбалим у комірчині для молитви — це ледь не богохульство, бо це натяк, що для Бога згодиться будь-що, а світові мусимо віддавати найкраще.

Якщо хтось запитає, якого ладу треба дотримуватися в молитві, то я не збираюся давати вам схему, як це робили багато хто, де поклоніння, сповідь, прохання, заступництво й славослів’я розставлено одне за одним. Я не переконаний, що такий лад має Божественний авторитет. Я говорив не про якийсь механічний порядок, бо наші молитви будуть однаково угодні, а може, й однаково доречні в будь-якій формі; адже у Старому й Новому Завіті є зразки молитов найрізноманітніших форм. Справжній духовний лад молитви, як на мене, полягає в чомусь більшому, ніж просто порядок. Найдоречніше нам спершу відчути, що ми робимо щось справжнє; що ми збираємося звернутися до Бога, Якого не бачимо, але Який справді присутній; Якого не можемо ні доторкнутися, ні почути, ні осягнути своїми чуттями, але Який, проте, так само справді з нами, ніби ми говорили з другом із плоті й крові, як ми самі. Відчуваючи дійсність Божої присутності, наш розум з Божої благодаті прийде до смирення; ми відчуватимемо те, що Авраам, коли він сказав: «Оце завзявсь я промовляти до Господа мого, я ж земля і порох». Тож ми не будемо вимовляти свою молитву, як хлопчики відповідають урок, завченим напам’ять, а тим паче не говоритимемо, наче рабини, що навчають учнів, чи, як я чув у декого, з грубістю розбійника, що зупиняє людину на дорозі й вимагає її гаманця; ні, ми будемо смиренними, але сміливими прохачами, покірно випрошуючи милість через кров Спасителя. У нас не буде стриманості раба, а буде любляче благоговіння дитини — але не зухвалої, нахабної дитини, а слухняної, готової вчитися, яка шанує свого Батька і тому просить палко, але з шанобливою покорою волі свого Батька. Коли я відчуваю, що я в Божій присутності, і займаю в цій присутності належне місце, то наступне, що я захочу визнати, — що я не маю жодного права на те, чого шукаю, і не можу сподіватися це отримати інакше, як дар благодаті; і я мушу пам’ятати, що Бог визначає русло, яким Він дасть мені милість, — Він дасть її мені через Свого дорогого Сина. Тож віддамся під опіку великого Викупителя. Нехай я відчую, що тепер уже не я говорю, а Христос говорить зі мною, і що, благаючи, я покликаюся на Його рани, Його життя, Його смерть, Його кров, на Нього Самого. Оце справді й означає прийти до ладу.

Далі слід розважити, про що ж мені просити. У молитві цілком доречно прагнути великої виразності прохання. Є чимало підстав нарікати на деякі прилюдні молитви: ті, хто їх підносить, насправді ні про що не просять Бога. Мушу визнати, що боюся, чи не молився й сам так, а вже напевно чув багато таких молитов, у яких я не відчував, щоб від Бога чогось шукали, — промовлено було чимало чудового доктринального й досвідного матеріалу, але справжнього прохання було мало, та й те мале було в якомусь туманному стані, хаотичне й безформне. А мені здається, що молитва має бути виразною: це прохання про щось певне й чітке, бо розум усвідомив свою чітку потребу саме в цьому і тому мусить про це благати. Добре в молитві не ходити околяса, а переходити просто до суті. Мені подобається та молитва Авраама: «Нехай хоч Ізмаель живе перед тобою!» Тут і ім’я, і особа, за яку моляться, і бажане благословення — усе вкладено в кілька слів: «Ізмаель живе перед тобою!» Багато хто вжив би отакого манівцевого звороту: «О, щоб наш улюблений нащадок був оглянутий тією ласкою, яку Ти маєш до тих, хто…» і так далі. Кажіть «Ізмаїл», якщо маєте на увазі Ізмаїла; висловіть це простими словами перед Господом. Деякі люди не можуть навіть помолитися за служителя, не вдаючись до таких описових кружлянь, що можна подумати, ніби йдеться про парафіяльного сторожа або про когось, кого не годиться називати надто докладно. Чому б не говорити виразно й не казати того, що маємо на думці, так само як і мати на думці те, що кажемо? Упорядкування нашої справи привело б нас до більшої ясності думки. Немає потреби, любі мої брати, в потаємній кімнаті просити про всяке добро, яке тільки можна уявити; немає потреби перебирати каталог усіх потреб, які ви можете мати, мали, могли б мати чи матимете. Просіть про те, чого потребуєте тепер, і, як правило, тримайтеся теперішньої потреби; просіть свого хліба насущного — того, чого вам треба зараз, — ось про це й просіть. Просіть про це просто, як перед Богом, Який не зважає на ваші вишукані вирази і для Якого ваше красномовство й ораторство будуть менші за ніщо й марноту. Ти стоїш перед Господом; хай слів твоїх буде мало, але хай серце твоє палає.

Упорядкування ще не зовсім завершене, коли ви попросили про те, чого вам треба, через Ісуса Христа. Треба ще оглянути з усіх боків те благословення, якого ви прагнете, щоб пересвідчитися, чи справді годиться про нього просити; бо деяких молитов ніколи б не підносили, якби люди хоч трохи подумали. Невелике роздумування показало б нам, що деякі речі, яких ми бажаємо, краще було б облишити. До того ж на дні нашого бажання може таїтися мотив, не подібний до Христового, — себелюбний мотив, що забуває Божу славу й дбає лише про нашу власну зручність і вигоду. Хоч ми й можемо просити про те, що нам на користь, та все ж ніколи не мусимо дозволяти своїй користі хоч якось ставати на заваді Божій славі. До угодної Богові молитви має бути домішана свята сіль покори Божій волі. Мені подобається вислів Лютера: «Господи, я хочу цього разу домогтися від Тебе своєї волі». «Що?! — скажете ви. — Вам подобається такий вислів?» Так, подобається, через наступні слова, а саме: «Я домагатимуся своєї волі, бо знаю, що моя воля — це Твоя воля». Добре сказано, Лютере; але без останніх слів це було б нечестиве зухвальство. Коли ми певні, що те, про що просимо, — для Божої слави, тоді, якщо маємо силу в молитві, можемо сказати: «Не пущу; мусиш благословити мене»; можемо вступити з Богом у тісну розмову і, як Яків з ангелом, навіть узятися до боротьби й намагатися радше повалити ангела, ніж бути відісланими без благословення. Але ми мусимо цілком ясно знати, перш ніж ставати на такі умови, що те, чого ми шукаємо, справді служить Господаревій честі.

Складіть докупи ці три речі: глибоку духовність, яка визнає молитву справжньою розмовою з невидимим Богом; велику виразність, яка і є дійсністю молитви, — прохання про те, чого, як ми знаємо, нам треба; а з тим і велику палкість, коли ми віримо, що це конче потрібне, і тому постановляємо здобути його, якщо тільки його можна здобути молитвою; а понад усе це — цілковиту покору, що все ж залишає справу на волю Господаря; — змішайте все це докупи, і ви матимете ясне уявлення про те, що означає впорядкувати свою справу перед Господом.

І все ж сама молитва — це мистецтво, якого може навчити нас лише Святий Дух. Він — Податель усякої молитви. Моліться про молитву — моліться, доки не зможете молитися; моліться, щоб вам допомогли молитися, і не кидай молитися через те, що не можеш молитися, бо саме тоді, коли думаєш, що не можеш молитися, ти молишся найбільше; а часом, коли в тебе немає жодної втіхи у твоїх благаннях, саме тоді твоє серце, зовсім розбите й пригнічене, насправді бореться і справді перемагає перед Всевишнім.

II. Друга частина молитви — це НАПОВНЕННЯ УСТ ДОВОДАМИ: не наповнення уст словами, чи гарними фразами, чи красивими висловами, а наповнення уст доводами; доводи ж — це удари дверного молотка, якими відчиняються ворота.

Навіщо взагалі вживати доводів? — таке перше питання; а відповідь на нього така: звісно, не тому, що Бог повільний на дарування, не тому, що ми можемо змінити Божий задум, і не тому, що Бога треба поінформувати про якусь обставину, що стосується нас, чи про щось, пов’язане з милістю, якої просимо: доводи, які слід уживати, — для нашої власної користі, а не для Його. Він хоче, щоб ми судилися з Ним і висували свої сильні докази, як каже Ісая, бо це покаже, що ми відчуваємо цінність милості. Коли людина шукає доводів на користь чогось, то тому, що надає ваги тому, чого шукає. Крім того, вживання доводів навчає нас, на якій підставі ми отримуємо благословення. Якби людина прийшла з доводом власної заслуги, вона ніколи б не мала успіху; успішний довід завжди ґрунтується на благодаті, і тому душа, яка так благає, починає глибоко розуміти, що саме з благодаті, і тільки з благодаті, грішник отримує щось від Господа. До того ж уживання доводів має на меті розпалити нашу палкість. Людина, яка вживає перед Богом один довід, набере більше сили, вживаючи наступний, і вживатиме наступний із ще більшою силою, а ще наступний — із силою ще більшою. Найкращі молитви, які я будь-коли чув на наших молитовних зібраннях, були ті, що найбільше були наповнені доводами. Часом моя душа просто танула, коли я слухав братів, які приходили перед Бога, відчуваючи, що милість справді потрібна і що вони мусять її мати, бо вони благали Бога дати її спершу з однієї причини, потім із другої, потім із третьої, потім із четвертої й п’ятої, аж доки не пробуджували палкості всього зібрання. Брати мої, що стосується Бога, то немає жодної потреби в молитві, але яка ж потреба в ній для нас самих! Якби нас не спонукало молитися, я сумніваюся, чи могли б ми взагалі жити як християни. Якби Божі милості приходили до нас непрохані, вони не були б і наполовину такими корисними, як тепер, коли їх доводиться шукати; бо тепер ми маємо подвійне благословення: благословення в отриманні й благословення в шуканні. Сама дія молитви — вже благословення. Молитися — це ніби скупатися в прохолодному дзюркотливому потоці й так утекти від спеки земного літнього сонця. Молитися — це злетіти на орлиних крилах понад хмари й піднестися в чисте небо, де живе Бог. Молитися — це увійти до Божої скарбниці й збагатитися з невичерпного сховища. Молитися — це обійняти небо руками, прийняти Божество у свою душу й відчути, як твоє тіло стає храмом Святого Духа. Навіть окрім відповіді, молитва сама по собі — благословення. Молитися, брати мої, — це скинути свої тягарі, це зірвати з себе лахміття, це струсити свої недуги, це сповнитися духовної снаги, це досягти найвищої точки християнського здоров’я. Дай нам Бог багато перебувати в святому мистецтві доводити Богові в молитві.

Залишається найцікавіша частина нашої теми: дуже стислий огляд і перелік кількох доводів, які з великим успіхом уживали перед Богом. Повного переліку я дати не можу; для цього потрібен був би трактат, який міг би написати хіба що магістр Джон Овен. У молитві добре висувати перед Єговою Його властивості. Так зробив Авраам, коли вхопився за Божу справедливість. Треба було заступитися за Содом, і Авраам починає: «Може там знайдеться пятьдесять безвинних у городї. Чи то ж схочеш ти й їх погубити, і не помилуєш усього міста задля пятидесятьох, коли там будуть? Нї бо, не чини по глаголу сему, щоб убити праведника з нечестивим, і щоб у тебе було праведнику так, як нечестивому. Нї бо нї! Судячи суд у сїй землї, як тобі не вчинити правди?» Тут і починається боротьба. Це був могутній довід, яким патріарх ухопив ліву руку Господню й зупинив її саме тоді, коли от-от мала впасти блискавка. Але на нього прийшла відповідь. Йому дали зрозуміти, що це не вбереже міста, і ви помічаєте, як добрий чоловік, коли на нього тяжко натиснули, відступав крок за кроком; а зрештою, коли вже не міг триматися за справедливість, ухопився за праву руку Божої милості, і це дало йому дивовижну опору, коли він попросив, щоб місто пощадили, якщо там знайдеться хоч десятеро праведних. Так і ми з вами будь-коли можемо вхопитися за справедливість, милість, вірність, мудрість, довготерпіння, ніжність Божу, і ми побачимо, що кожна властивість Всевишнього — це ніби великий таран, яким ми можемо відчинити небесні ворота.

Ще одна могутня гармата в битві молитви — це Божа обітниця. Коли Яків був на тому боці потоку Яббок, а його брат Ісав ішов на нього зі збройними людьми, він благав Бога не дати Ісавові погубити матір із дітьми, а як головний довід висунув: «Ти ж глаголав єси: Благо тобі сотворю». О, яка сила в цьому доводі! Він тримав Бога за Його слово: «Ти ж глаголав єси». Властивість — чудовий ріг жертовника, за який можна вхопитися; але обітниця, у якій є і властивість, і дещо більше, — ще могутніша опора. «Ти ж глаголав єси». Згадайте, як сказав це Давид. Після того як Натан виголосив обітницю, Давид наприкінці своєї молитви сказав: «Вчини так, як сказав єси». Це законний довід для кожної чесної людини; і хіба Він сказав, а не зробить? «Нехай Бог буде правдивий, а кожна людина — неправдива». Хіба ж не буде Він правдивий? Хіба не дотримає Він Свого слова? Хіба не встоїть і не сповниться кожне слово, що виходить з Його уст? Соломон при освяченні храму вживав цього самого могутнього доводу. Він благає Бога згадати слово, яке Він сказав його батькові Давидові, і благословити це місце. Коли людина дає вексель, на кону її честь. Вона ставить свій підпис і мусить сплатити, коли надійде строк, інакше втратить довіру. Ніколи не буде сказано, що Бог не оплатив Своїх векселів. Довіру до Всевишнього ніколи не було підважено, і ніколи не буде. Він точний до хвилини; Він ніколи не приходить раніше Свого часу, але й ніколи не спізнюється. Можете перечитати цю Книгу від початку до кінця, можете порівняти її з досвідом Божого народу — і те, і те збігається від першого до останнього; і не один сивий патріарх казав разом з Ісусом Навином на старість: «З усїх любих обітниць, що вам давав Господь, нї одна не була марною: усї вони справдились». Брате мій, якщо маєш Божу обітницю, тобі не треба благати про неї з «якщо»; можеш благати з певністю. Якщо на ту милість, якої ти тепер просиш, маєш урочисто дане Боже слово, то навряд чи залишиться місце для застереження про покору Його волі. Ти знаєш Його волю: ця воля — в обітниці; благай на її підставі. Не давай Йому спокою, доки Він її не сповнить. Він мав намір її сповнити, інакше не дав би її. Бог дає Свої слова не лише для того, щоб угамувати наш галас і на якийсь час підтримати в нас надію, маючи намір зрештою нас відпровадити ні з чим; ні, коли Він говорить, то говорить тому, що має намір діяти.

Третій довід, яким слід користуватися, — той, якого вживав Мойсей: велике Боже ім’я. Як могутньо він одного разу доводив Богові на цій підставі! «Що ж Ти вчиниш для Свого великого імені? Єгиптяни скажуть: Через те, що Господь не здолав привести їх у ту землю, Він повбивав їх у пустині». Бувають випадки, коли Боже ім’я дуже тісно пов’язане з історією Його народу. Часом, покладаючись на Божу обітницю, віруючий буває поведений обрати певний шлях дії. І от, якби Господь не дотримав Своєї обітниці, то не лише віруючий був би обманутий, а й нечестивий світ, дивлячись на це, сказав би: «Ага! ага! Де ж ваш Бог?» Візьміть випадок нашого шановного брата, пана Мюллера з Бристоля. Уже стільки років він проголошує, що Бог чує молитву, і, твердий у цьому переконанні, будує дім за домом на утримання сиріт. Я цілком можу уявити, що якби він опинився на межі браку коштів на утримання тієї тисячі чи двох тисяч дітей, то цілком міг би вжити доводу: «Що ж Ти вчиниш для Свого великого імені?» І ви, у якійсь тяжкій біді, коли справді прийняли обітницю, можете сказати: «Господи, Ти сказав: „У шести бідах Я буду з тобою, і в сьомій не покину тебе“. Я розповів своїм друзям і сусідам, що покладаю надію на Тебе, і якщо Ти не визволиш мене тепер, то де ж Твоє ім’я? Встань, Боже, і вчини це, щоб Твоя честь не була кинута в порох». До цього ми можемо додати ще й довід тяжких слів, які кажуть глумителі. Добре вчинив Єзекія, коли взяв листа Рабсака й розгорнув його перед Господом. Чи це йому допоможе? Лист повен богозневаги — чи це йому допоможе? «Де боги Арпаду й Сефарваїму? Де боги міст, які я повалив? Нехай не зводить вас Єзекія, кажучи, що Єгова визволить вас». Чи має це якусь дію? О, так! То була благословенна річ, що Рабсак написав цього листа, бо він спонукав Господа допомогти Своєму народові. Часом Боже дитя може радіти, коли бачить, як його вороги зовсім втрачають самовладання й беруться до глуму. «Тепер, — каже воно, — вони зневажили Самого Господа; не лише на мене вони напали, а на Самого Всевишнього. Тепер це вже не бідний, нікчемний Єзекія з його невеличким загоном воїнів, а Єгова, Цар ангелів, вийшов воювати проти Рабсака. Що ж ти тепер вчиниш, о хвалькуватий воїне гордого Сеннахирима? Хіба ж не будеш ти вщент знищений, коли Сам Єгова вступив у бій?» Усі успіхи папства, усі лихі речі, які кажуть умоглядні атеїсти тощо, християни мають обертати на довід перед Богом, чому Він має допомогти Євангелії. Господи, глянь, як вони зневажають Євангелію Ісуса! Вийми правицю Твою з лона Твого! Боже, вони кидають Тобі виклик! Антихрист пропихається на те місце, де колись шанували Твого Сина, і з тих самих кафедр, з яких колись проповідували Євангелію, тепер проголошують папство. Встань, Боже, пробуди Свою ревність, хай запалає Твій святий гнів! Твій давній ворог знову бере гору. Ось блудниця вавилонська знову тріумфально виїжджає на своєму багряному звірі! Прийди, Єгово, прийди, Єгово, і ще раз покажи, що може вчинити Твоє оголене рамено! Це законний спосіб благати Бога заради Його великого імені.

Так само можемо ми посилатися й на скорботи Його народу. Це робиться часто. Єремія — великий майстер цього мистецтва. Він каже: «Сієї ж князї були над снїг чисті, над молоко білі; тїло в них було румяне, немов ті коралї, й над сапфир сияло… А нинї лице їх чорнїйше над усе чорне». «Поважні синове Сионові, дорогі, як найчистїйше золото, — вони стали, як той посуд глиняний, як виріб рук ганчарських!» Він розповідає про всі їхні горя й нужду під час облоги. Він благає Господа поглянути на Свій стражденний Сіон, — і незабаром його жалібні зойки почуто. Ніщо так не промовляє до батька, як плач його дитини; ба ні, є дещо ще могутніше — стогін, коли дитина така хвора, що вже й плакати не може, а лише лежить і стогне тим стогоном, що свідчить про крайнє страждання й цілковиту знемогу. Хто встоїть перед таким стогоном? О! і коли Божий Ізраїль буде так принижений, що ледве зможе кликати, і чути буде тільки його стогін, тоді настане Господній час визволення, і Він неодмінно покаже, що любить Свій народ. Дорогі друзі, щоразу, коли й ви опинитеся в такому стані, можете посилатися на свої стогони; а коли бачите, що церкву вкрай принижено, можете використати її скорботи як доказ, чому Бог має повернутися й спасти останок Свого народу.

Брати, добре посилатися перед Богом на минуле. О, ви, досвідчені Божі люди, ви знаєте, як це робити. Ось Давидів зразок: «Ти був моєю поміччю. Не цурайся і не опусти мене». Він посилається на Божу милість до нього від самої юності. Він говорить, що від самого народження був довірений своєму Богові, і тоді благає: «І до старостї, до пізної старостї, не опусти мене, Боже». Мойсей також, говорячи з Богом, каже: «Ти вивів цей народ з Єгипту». Ніби він хоче сказати: «Не залишай Свого діла незавершеним; Ти почав будувати — докінчи. Ти виграв першу битву — Господи, доведи похід до кінця! Іди далі, аж поки не здобудеш цілковитої перемоги». Як часто ми волали в скруті: «Господи, Ти визволив мене в такому-то тяжкому випробуванні, коли здавалося, що допомоги нізвідки; Ти ще ніколи мене не покинув. Я поставив свій Евен-Езер в ім’я Твоє. Якби Ти мав намір покинути мене, навіщо було показувати мені таке? Хіба Ти привів Свого слугу сюди, щоб осоромити його?» Брати, ми маємо справу з незмінним Богом, Який і в майбутньому чинитиме те, що чинив у минулому, бо Він ніколи не відступає від Свого наміру, і ніщо не може зруйнувати Його задуму; тож минуле стає дуже могутнім засобом здобувати від Нього благословення.

Ми можемо навіть використати власну негідність як доказ перед Богом. «Вийшла харч з їдючого, солодощі із страшного». Давид в одному місці благає так: «Господи, прости вину мою; бо вона велика». Це дуже незвичайний спосіб міркувати; але в тлумаченні він означає: «Господи, навіщо Тобі братися за дрібниці? Ти великий Бог, а тут великий грішник. Ось у мені придатність для виявлення Твоєї благодаті. Велич мого гріха робить мене помостом для величі Твого милосердя. Нехай велич Твоєї любові виявиться в мені». Мойсей, здається, мав на думці те саме, коли просив Бога показати Свою велику силу, пощадивши грішний народ Свій. Сила, якою Бог стримує Себе, справді велика. О брати й сестри, буває так, що людина підповзає до підніжжя престолу, низько схиляється й волає: «Боже, не зламай мене — я тростина надломлена. О, не топчи мого малого життя, воно тепер лише як ґніт, що куриться. Чи Ти полюватимеш на мене? Чи вийдеш Ти, як сказав Давид, „за здохлим псом, за блохою“? Чи гнатимешся за мною, як за листком, що його несе буря? Чи стерегтимеш мене, як каже Йов, наче я безкрає море чи велика морська потвора? Ні, але саме тому, що я такий малий і що велич Твого милосердя може виявитися на такому нікчемному і водночас такому мерзенному, — тому, Боже, змилуйся наді мною».

Був колись випадок, коли саме Божество Єгови стало переможним доводом для пророка Іллі. Того величного дня, коли він запропонував своїм супротивникам подивитися, чи їхній бог відповість їм вогнем, — ви навряд чи уявите, яке хвилювання мусило вирувати того дня в душі пророка. З яким суворим сарказмом він сказав: «Кличте голоснїщ, бо він бог; може він задумався, або чим занятий, або в дорозї, або може й спить, то прокинеться». І коли вони кололи себе ножами й скакали довкола жертовника, — о, з якою зневагою цей Божий чоловік мусив дивитися на їхні безсилі зусилля та їхні палкі, але марні зойки! Та подумайте, як мусило б тріпотіти його серце, якби не сила його віри, коли він відбудовував зруйнований Божий жертовник, клав дрова по порядку й заколював бика. Послухайте, як він вигукує: «Лийте на нього воду. Ви не запідозрите мене, що я ховаю вогонь; лийте воду на жертву». Коли вони це зробили, він велить їм: «Зробіте се вдруге»; і вони зробили вдруге; а тоді каже: «Зробіть і втретє». І коли все було залите водою, просякнуте й просочене наскрізь, тоді він встає й волає до Бога: «Боже, нехай знають, що тільки Ти — Бог». Тут усе було поставлено на випробування. Саме існування Єгови було тепер, так би мовити, поставлене на карту перед очима людей цим сміливим пророком. Але як добре пророка було почуто! Зійшов вогонь і пожер не тільки жертву, а й дрова, і каміння, і навіть саму воду, що була в рові, бо Єгова Бог відповів на молитву Свого слуги. Ми теж іноді можемо зробити так само й сказати Йому: «О, заради Твого Божества, заради Твого існування, якщо Ти справді Бог, — яви Себе тепер на допомогу Своєму народові!»

І нарешті, найвеличніший християнський довід — це страждання, смерть, заслуга, заступництво Христа Ісуса. Брати, боюся, ми не розуміємо, що саме маємо у своєму розпорядженні, коли нам дозволено благати Бога заради Христа. Днями я натрапив на таку думку: вона була для мене дещо новою, хоча, гадаю, не мала б такою бути. Коли ми просимо Бога вислухати нас, посилаючись на ім’я Христа, ми зазвичай маємо на увазі: «Господи, Твій любий Син заслуговує на це від Тебе; зроби це для мене задля Його заслуг». Але якби ми це розуміли, то могли б піти далі. Якби хтось із вас сказав мені в місті: «Пане, зайдіть до моєї контори, скористайтеся моїм ім’ям і скажіть, щоб вам дали те й те», — я пішов би, скористався б вашим ім’ям і отримав би те, про що прошу, як належне і як неминуче. Саме це, по суті, і каже нам Ісус Христос: «Якщо вам щось потрібно від Бога — усе, що має Отець, належить Мені; ідіть і користуйтеся Моїм ім’ям». Припустімо, ви дали б людині свою чекову книжку, підписану вашим власним ім’ям і незаповнену, щоб вона вписала, що захоче; це було б майже те саме, що зробив Ісус цими словами: «Коли чого проситимете в ім’я Моє, Я дам вам». Якби внизу чека стояло добре ім’я, я був би певен, що отримаю по ньому гроші, коли прийду з ним до банкіра; так і коли ви маєте ім’я Христа, Якому сама Божа справедливість стала винна і Чиї заслуги мають права перед Всевишнім, — коли ви маєте ім’я Христа, немає потреби говорити зі страхом і тремтінням, затамувавши подих. О, не вагайся і не дай вірі похитнутися! Коли ти посилаєшся на ім’я Христа, ти посилаєшся на те, від чого двигтять ворота пекла, чому корються небесні воїнства, і Сам Бог відчуває святу силу цього божественного доводу.

Брати, вам було б краще, якби ви у своїх молитвах часом більше думали про Христові скорботи й стогони. Принесіть перед Господа Його рани, розкажіть Господові про Його зойки, нехай стогони Ісуса знову волають із Гефсиманії, а Його кров знову промовляє з тієї застиглої Голгофи. Говоріть відверто й скажіть Господові, що, маючи такі скорботи, і зойки, і стогони, на які можна послатися, ти не можеш прийняти відмови: такі доводи дадуть вам успіх.

III. Якщо Святий Дух навчить нас, як упорядкувати свою справу і як наповнити уста доводами, то наслідком буде те, що НАШІ УСТА НАПОВНЯТЬСЯ ХВАЛОЮ. Хто має уста, повні доводів у молитві, той незабаром матиме уста, повні благословень у відповідь на молитву. Дорогий друже, твої уста сьогодні вранці повні, чи не так? Чим же? Повні нарікань? Проси Господа виполоскати тобі уста від цієї чорної гидоти, бо вона мало тобі допоможе, а колись стане гіркою в утробі твоїй. О, нехай твої уста будуть повні молитви, повні по вінця, повні доводів, так щоб ні для чого іншого не лишилося місця. Тоді приходь із цим благословенним наповненням, і невдовзі підеш геть із усім, чого просив у Бога. Тільки радуйся в Господі, і Він дасть тобі бажання серця твого.

Кажуть — не знаю, наскільки це правда, — що пояснення тексту «Відкрий широко уста твої, і Я наповню їх» можна знайти в одному дуже незвичайному східному звичаї. Кажуть, що не так багато років тому — пам’ятаю, про цей випадок повідомляли, — перський шах звелів найпершому зі своїх вельмож, який чимось дуже йому догодив, відкрити рота; і коли той відкрив, шах почав класти йому до рота перли, діаманти, рубіни й смарагди, аж поки не наповнив його вщерть, а тоді відпустив його. Кажуть, що таке часом робили при східних дворах для великих улюбленців. Тож, хай це пояснення тексту чи ні, але ілюстрація до нього — безперечно. Бог каже: «Відкрий уста твої доводами», — і тоді Він наповнить їх безцінними милостями, самоцвітами невимовної вартості. Хіба людина не відкрила б широко рота, якби його мали наповнити в такий спосіб? Певно, навіть найпростодушніший із вас мав би на це досить розуму. О! тож відкриваймо широко наші уста, коли маємо благати Бога. Наші потреби великі — нехай же й прохання наші будуть великі, і забезпечення теж буде велике. Не в Ньому вам тісно — тісно вам у власних нутрощах. Нехай Господь дасть вам широкі уста в молитві, велику силу — не у володінні мовою, а в застосуванні доводів.

Те, що я говорив християнинові, значною мірою стосується й людини ненаверненої. Нехай Бог дасть тобі побачити силу цього, і вдатися в смиренній молитві до Господа Ісуса Христа, і знайти в Ньому вічне життя.

УРИВОК ПИСЬМА, ПРОЧИТАНИЙ ПЕРЕД ПРОПОВІДДЮ — 4 Мойсея 14:1-21.