Золотий ключ молитви

«Покликни до мене, й я обізвуся, та й обявлю тобі велике й неописане, чого досї не знав єси». Еремії 33:3.

ДЕЯКІ з найученіших праць у світі пахнуть опівнічною лампою. Але найдуховніші й найвтішніші книжки та слова людей зазвичай мають присмак тюремної вогкості. Я міг би навести безліч прикладів — «Мандрівник» Джона Беньяна заступить собою сотню інших. І цей наш добрий текст, геть запліснявілий і холодний від в’язниці, в якій лежав Єремія, має проте такий блиск і таку красу, яких, може, ніколи б не мав, якби не прийшов як слово розради до Господнього в’язня, замкненого у в’язничному дворі.

Божі люди завжди, у найгіршому своєму становищі, пізнавали найкраще у своєму Богові. Він добрий повсякчас, але здається, що Він найкращий тоді, коли їм найгірше. «Як ви змогли так добре витримати своє довге ув’язнення?» — спитав хтось у ландграфа Гессенського, якого запроторили за вірність засадам Реформації. Той відповів: «Зі мною були Божественні розради мучеників».

Безперечно, є розрада, глибша й сильніша за всяку іншу, яку Бог зберігає для тих, хто, бувши Його вірними свідками, мусить зносити надзвичайно велику скорботу від людської ворожнечі. Для холодного поясу є славне північне сяйво. І зорі на північному небі сяють незвичайною пишністю. Резерфорд мав чудернацьку приказку: коли його кинули в льохи страждання, він згадав, що великий Цар завжди тримав там своє вино, і відразу почав шукати пляшки з вином і пити «самих вин чистих».

Ті, хто пірнає в море страждання, виносять рідкісні перли. Ви знаєте, мої товариші в стражданні, що це так. Ви, чиї кості мало не прорвали шкіру від довгого лежання на виснажливому ложі. Ви, що бачили, як у вас забирали ваші земні статки, і опинилися майже в злиднях. Ви, що вже сім разів ходили до могили, аж поки почали боятися, що безжальна Смерть забере й останнього вашого земного друга. Ви всі пересвідчилися, що Він — вірний Бог і що як примножуються ваші скорботи, так примножується через Христа Ісуса і ваша розрада!

Беручи цього ранку цей текст, я молюся про те, щоб його радісна обітниця дійшла до серця ще якихось Господніх в’язнів! Щоб ви, замкнені, що не можете вийти через теперішній тягар на душі, почули, як Він каже, наче тихим шепотом у ваших вухах і в ваших серцях: «Покликни до мене, й я обізвуся, та й обявлю тобі велике й неописане, чого досї не знав єси».

Текст природно ділиться на три окремі частки Божої істини. Про них і поговорімо, наскільки дасть нам сили Бог Святий Дух. По-перше, молитва, яку заповідано: «Покликни до мене». По-друге, відповідь, яку обіцяно: «й я обізвуся». По-третє, віра, яку підбадьорено: «та й обявлю тобі велике й неописане, чого досї не знав єси».

I. Перший пункт — МОЛИТВА, ЯКУ ЗАПОВІДАНО. Нам не просто радять і рекомендують молитися — нам наказують молитися. Це велике поблажливе зниження до нас. Будують лікарню — і вважають достатнім, що хворих прийматимуть безплатно, коли вони самі того шукатимуть. Але ніхто не видає державної постанови, що людина мусить увійти в її ворота. Серед лютої зими добре облаштовують безплатну кухню. Оголошують, що бідні можуть на прохання отримати їжу. Але нікому й на думку не спадає ухвалити закон у парламенті, який змушував би бідних приходити й чекати біля дверей, щоб узяти милостиню.

Вважається, що досить її запропонувати, не видаючи жодного наказу, щоб люди її приймали. Та, з одного боку, таке дивне засліплення людини, що їй потрібен наказ, аби вона змилосердилася над власною душею! А з другого — таке дивовижне зниження нашого милостивого Бога, що Він видає наказ любові, без якого жоден нащадок Адама не взяв би участі в євангельському бенкеті, а радше помер би з голоду, ніж прийшов! Так само і з молитвою. Навіть Божим людям потрібен наказ молитися — інакше Він не давав би його.

Чому так? Тому що, дорогі друзі, ми дуже схильні до нападів світськості, якщо тільки це не наш звичайний стан. Ми не забуваємо їсти — не забуваємо зняти віконниці з крамниці — не забуваємо бути старанними в ділах — не забуваємо лягти спати, щоб відпочити, — але часто забуваємо боротися з Богом у молитві й проводити, як нам належало б, довгий час у посвяченому спілкуванні з нашим Отцем і нашим Богом. У багатьох із тих, хто визнає віру, бухгалтерська книга така громіздка, що її й не зрушиш! А Біблія, що уособлює їхню побожність, така маленька, що її майже можна покласти в кишеню жилета.

Години — світові! Хвилини — Христові! Світ отримує найкраще, а наша комірчина для молитви — рештки нашого часу. Свою силу й свіжість ми віддаємо на шляхи мамони, а свою втому — на Божі шляхи. Ось чому нам потрібен наказ займатися тим самим, що мало б бути нашим найбільшим щастям, як воно є і нашим найвищим привілеєм, — зустрічатися з нашим Богом! «Покликни до мене», — каже Він, бо знає, що ми схильні забувати кликати до Бога.

«Як тобі спати? вставай, покликни до твого Бога» — це заклик, потрібний нам так само, як і Йоні під час бурі. Він розуміє, яке тяжке в нас іноді серце, коли нас гнітить усвідомлення гріха. Сатана каже нам: «Навіщо тобі молитися? Як ти можеш сподіватися перемогти? Марно ти кажеш: „Уставши, пійду до батька мого“, бо ти не гідний бути одним із Його наймитів! Як ти поглянеш в обличчя Цареві після того, як зрадив Його? Як ти насмілишся наблизитися до жертовника, коли ти сам його осквернив і коли жертва, яку ти хотів би туди принести, убога й занечищена?»

О брати й сестри, добре для нас, що нам наказано молитися, бо інакше в часи тягаря ми могли б її покинути! Якщо Бог наказує мені, хоч який я негідний, я підповзу до підніжжя Божественної благодаті. А що Він каже: «Без перестану молїтесь», то хоч слова мене підводять і саме серце блукає, я все одно белькотітиму бажання своєї голодної душі й казатиму: «Боже, принаймні навчи мене молитися й допоможи мені перемагати в молитві з Тобою».

Хіба не наказано нам молитися ще й через наше часте невірство? Невірство шепоче: «Яка користь, якщо ти шукатимеш Господа в такій-то справі? Цей випадок зовсім не з тих, у які Бог втручався, а тому (каже диявол), якби ти був у будь-якому іншому становищі, то міг би спертися на могутнє Боже рамено. Але тут твоя молитва тобі не допоможе. Або це надто дрібна справа, або вона надто пов’язана з дочасним, або це справа, в якій ти надто багато згрішив, або вона надто висока, надто важка, надто заплутана — ти не маєш права нести це перед Бога!» Так нашіптує мерзенний пекельний Ворог.

Тому й написано, як щоденне правило, придатне для кожного становища, в яке може потрапити християнин: «Покликни до мене». «Покликни до мене. Ти хворий? Хочеш видужати? Клич до Мене, бо Я — великий Лікар. Тебе непокоїть Провидіння? Боїшся, що не зможеш чесно дбати про потрібне перед людьми? Клич до Мене! Твої діти тебе засмучують? Чи відчуваєш те, що гостріше за гадючий зуб, — невдячну дитину? Клич до Мене! Твої печалі дрібні, та болючі, мов маленькі вістря й уколи терну? Клич до Мене! Твій тягар такий важкий, що, здається, от-от переламає тобі спину? Клич до Мене! Спустись на Господа з твоїм оберемком, і він піддержить тебе; не допустить він нїколи, щоб праведник захитався».

У долині — на горі — на голій скелі — у солоному морі! Занурений під хвилі й згодом піднесений на гребінь валу — у печі, коли жар розпечений, — у брамах смерті, коли пащека пекла от-от зімкнеться над тобою, — не переставай, бо заповідь повсякчас звертається до тебе словами: «Покликни до мене». Молитва й далі могутня і мусить перемогти в Бога, щоб принести тобі визволення. Ось деякі з причин, чому привілей благання в Святому Письмі названо ще й обов’язком, — їх є ще багато, — але цього ранку досить і цих.

Не будемо полишати першої частини, поки не зробимо ще одного зауваження. Ми повинні дуже тішитися, що Бог дав нам цей наказ у Своєму Слові, щоб він був певний і тривкий. Ви можете знайти п’ятдесят місць, де звучить та сама заповідь. Не так уже часто я читаю в Писанні: «Не вбивати меш». «Не поривати меш очей». Двічі дано Закон, але євангельські заповіді я читаю часто, бо якщо Закон дано двічі, то Євангеліє дано сімдесят разів по сім. На кожну заповідь, якої я не можу виконати, бо я немічний через тіло, я знаходжу тисячу заповідей, які мені солодко й приємно виконувати силою Святого Духа, що перебуває в Божих дітях!

І на цьому наказі молитися Писання наполягає знову й знову. Для декого з вас може бути корисною вправою з’ясувати, як часто в Писанні вам велено молитися. Ви здивуєтеся, скільки разів там сказано такі слова: «клич мене в день тїсноти; я визволю тебе». «Народе, виливайте перед Ним серця ваші».

«Шукайте Господа, докіль можна знайти його, кличте до його, коли до вас близько». «Просїть, то й дасть ся вам; шукайте, то й знайдете; стукайте, то й відчинить ся вам». «Пильнуйте та молїть ся, щоб не ввійшли в спокусу». «Без перестану молїтесь». «Приступайте з відвагою до престолу благодаті». «Приближуйтесь до Бога, то й приближить ся до вас». «В молитві кріпіть ся».

Мені не треба множити того, чого я однаково не зміг би вичерпати. Я дістаю дві-три перлини з цього великого мішка. Тож, християнине, ти ніколи не повинен сумніватися, чи маєш право молитися, — ніколи не питай: «Чи дозволено мені прийти в Його присутність?» Коли маєш стільки наказів (а всі Божі накази — це обітниці й усі вони дають силу), ти можеш сміливо приступати до престолу благодаті новою й живою дорогою крізь роздерту завісу. Але бувають часи, коли Бог не лише наказує Своїм людям молитися в Біблії — Він наказує їм молитися й безпосередньо, спонуками Свого Святого Духа.

Ви, що знаєте внутрішнє життя, одразу мене зрозумієте. Ви раптом, можливо, посеред справ, відчуваєте настійну думку, що мусите усамітнитися й помолитися. Може, спершу ви не звертаєте на цей потяг особливої уваги, але він приходить знову, і знову, і знову: «Усамітнюйся й молися!» Я помічаю, що в молитві я й сам дуже схожий на водяне колесо, яке добре крутиться, коли води вдосталь, але ледве обертається, коли струмок міліє. Або на корабель, що летить по хвилях, розпустивши всі вітрила, коли вітер попутний, але мусить дуже тяжко лавірувати, коли попутного вітерця ледь-ледь.

І от мені здається, що щоразу, коли наш Господь дає вам особливий потяг до молитви, вам слід подвоїти старанність. Ви завжди повинні молитися й не занепадати духом — але коли Він дає вам особливу жагу молитви і ви відчуваєте до неї особливу схильність і втіху, то понад наказ, що зобов’язує вас завжди, маєте ще один наказ, який має спонукати вас до радісного послуху. Я думаю, що в такі часи ми можемо бути в становищі Давида, якому Господь сказав: «як почуєш такий шелест, наче хто йде по вершках дерев, тодї нападай».

Тим шелестом на вершках дерев могли бути кроки ангелів, що поспішали на допомогу Давидові, — і тоді Давид мав бити филистимлян. І коли надходять Божі милості, їхні кроки — це наші бажання молитися. І наші бажання молитися мають бути для нас негайною ознакою того, що настав визначений час змилуватися над Сіоном. Сій щедро тепер, бо можеш сіяти з надією! Ори радісно тепер, бо твій урожай певний! Борися тепер, Якове, бо ти ось-ось станеш князем, що перемагає, і ім’я тобі буде Ізраїль! Тепер ваш час, духовні купці! Ціни високі, торгуйте багато — ваш прибуток буде великий. Глядіть, щоб якнайкраще використати золоту годину й зібрати свій урожай, поки світить сонце.

Коли ми тішимося відвідинами згори, ми повинні бути особливо постійні в молитві. І якщо якийсь інший, менш нагальний обов’язок на якийсь час відступить на другий план, то це не буде помилкою і ми нічого не втратимо, — бо коли Бог особливо закликає нас до молитви напученнями Свого Духа, тоді ми повинні заходитися молитися.

II. Тепер візьмімо другий пункт — ВІДПОВІДЬ, ЯКУ ОБІЦЯНО. Ми не повинні ні на хвилину допускати жахливої й прикрої думки, що Бог не відповідає на молитву! Цього вимагає Його природа, як вона виявилася в Христі Ісусі. Він об’явив Себе в Євангелії як Бог любові, повний благодаті й істини. Тож як Він може відмовити в допомозі тим Своїм створінням, що смиренно, у спосіб, Ним Самим призначений, шукають Його обличчя й ласки? Якось афінський сенат визнав за найзручніше зібратися просто неба, і коли сенатори сиділи й радилися, горобець, за яким гнався яструб, полетів у бік сенату.

Рятуючись від хижого птаха, він шукав притулку на грудях одного із сенаторів. А той, людина груба й неотесана, вихопив птаха з-за пазухи, кинув об землю й так убив його. Тоді весь сенат обурено звівся на ноги й одностайно, без жодного голосу проти, засудив його на смерть, бо не гідний він сидіти з ними в сенаті й зватися афінянином, якщо не подав допомоги створінню, що йому довірилося. Чи можемо ми подумати, що Бог Небесний, чия природа — любов, вирве зі Своїх грудей бідну тремтливу голубку, яка втікає від орла Правосуддя в лоно Його Милосердя?

Невже Він запросить нас шукати Його обличчя, а коли ми — Він же знає, з яким тремтінням і страхом, — усе ж наберемося сміливості й полинемо до Нього на груди, Він буде таким несправедливим і немилостивим, що забуде вислухати наш крик і відповісти нам? Не думаймо так суворо про Бога Небесного! Згадаймо далі не лише Його природу, а й Його величний характер. Я маю на увазі той характер, який Він здобув Собі Своїми минулими ділами благодаті. Подумайте, мої брати й сестри, про той один дивовижний вияв щедрості — хоч би я назвав тисячу, то не зміг би краще показати характер Бога, ніж цим одним ділом: «Він, що свого Сина не пощадив, а за всїх нас видав Його». І це не лише мій висновок, а натхненний висновок апостола: «Хиба ж з Ним і всього нам не подарує?»

Якщо Господь не відмовився слухати мій голос, коли я був винним грішником і ворогом, то як Він може знехтувати мій крик тепер, коли я виправданий і спасенний? Як же Він почув голос мого горя, коли моє серце ще не знало його й не хотіло шукати полегшення, якщо тепер, зрештою, не почує мене, коли я — Його дитина, Його друг? Кровоточиві рани Ісуса — певна запорука того, що молитву буде вислухано. Джордж Герберт у своєму химерному вірші «Торба» зображує Спасителя, Який каже:

«Коли маєш що послати чи написати (Торби Я не маю, та місце тут є) До рук Мого Отця й перед Його очі, (Повір Мені) — усе дійде безпечно. А щоб Я про те, що ти доручиш, пам’ятав, — Глянь, ти можеш покласти це зовсім близько До Мого серця. А якщо згодом хтось із друзів Захоче так само скористатися Мною, двері Будуть і далі відчинені; що він пошле, Я передам — і ще дечого додам, Не на шкоду йому».

Безперечно, Герберт мав на думці, що спокута сама по собі є запорукою того, що молитву має бути вислухано, — що та велика рана біля серця Спасителя, крізь яку світло проникло в найглибші глибини серця Божества, є доказом того, що Той, Хто сидить на небесах, почує крик Свого народу! Ви хибно читаєте Голгофу, якщо думаєте, що молитва марна. Але, улюблені, ми маємо на це власну обітницю Господа, а Він — Бог, Який не може збрехати: «Клич Мене в день скорботи, і Я відповім тобі». Хіба Він не сказав: «Усе, чого попросите в молитві, віруйте, що одержите, — і матимете»? Ми й молитися не можемо, якщо не віримо в цю істину: «вірувати мусить бо, хто приходить до Бога, що Він єсть, і хто Його шукає, тих нагороджує».

А якщо ми хоч трохи сумніваємося, чи буде наша молитва вислухана, то ми подібні до того, хто вагається, — «хто бо сумнить ся, той подобен филї морській, котру вітер жене та й розбиває. Нехай бо не думає такий чоловік, що прийме що від Бога». Далі — це не обов’язково, але може підсилити сказане, — додамо, що й наш власний досвід спонукає нас вірити, що Бог відповідає на молитву. Я не можу говорити за вас, але за себе говорити можу. Якщо є щось, що я знаю, щось, у чому я цілком певен понад усякий сумнів, то це те, що молитовний подих ніколи не пропадає марно. Якщо жоден інший чоловік тут не може цього сказати, я наважуюся це сказати — і знаю, що можу це довести.

Моє власне навернення — плід молитви: довгої, ніжної, щирої, настирливої. Батьки молилися за мене! Бог почув їхні благання — і ось я тут, проповідую Євангеліє. Відтоді я брався за речі, які, як мені здавалося, були далеко понад мої сили. Але я ніколи не зазнав невдачі, бо кидав себе на Господа. Ви як церква знаєте, що я не соромився плекати великі задуми про те, що ми могли б зробити для Бога. І ми здійснили все, що задумали. У всіх моїх численних починаннях я шукав у Бога допомоги, підтримки й сили! І хоча я не можу розповісти тут історію мого особистого життя в Божій праці, та якби її було записано, вона стала б незаперечним доказом того, що є Бог, Який відповідає на молитву!

Він чув мої молитви не час від часу, не раз чи двічі, а так багато разів, що в мене вже ввійшло у звичку викладати свою справу перед Богом з абсолютною певністю, що чого б я не попросив у Бога, Він дасть мені це. Тепер це вже не «можливо» і не якась імовірність — я знаю, що мій Господь відповідає мені, і не смію сумніватися! Було б справді безумством, якби я сумнівався. Як я певен, що певне зусилля важеля підніме вагу, так я знаю, що певна міра молитви одержить від Бога будь-що. Як дощова хмара приносить зливу, так молитва приносить благословення. Як весна розсипає квіти, так благання забезпечує милості. У всякій праці є користь, але найбільше — у праці заступництва. Я певен цього, бо сам пожинав її плоди.

Як я довіряю королівським грошам і ще ніколи не бувало, щоб я не купив того, що мені треба, коли викладаю готівку, так я довіряю Божим обітницям і маю намір довіряти доти, доки Він хоч раз не скаже мені, що це фальшиві монети, якими не можна торгувати на небесному ринку. Але навіщо мені говорити? О брати й сестри, ви всі знаєте у власному серці, що Бог чує молитву! А якщо не знаєте, то де ж ваше християнство? Де ваша віра? Вам доведеться вчити найперші основи Божої істини, бо всі святі, молоді чи старі, вважають певним, що Він справді чує молитву!

Проте пам’ятайте, що молитву завжди треба приносити в покорі Божій волі. Коли ми кажемо: «Бог чує молитву», — ми не маємо на увазі, що Він завжди дає нам буквально те, чого ми просимо. Але ми маємо на увазі ось що: Він дає нам те, що для нас найкраще. І якщо Він не дає нам милості, про яку ми просимо, сріблом, то обдаровує нас нею в золоті. Якщо Він не забирає жала в тілі, то все ж каже: «Доволї з тебе благодати моєї», — а це врешті-решт те саме. Лорд Болінгброк сказав графині Гантінгдон: «Я не можу зрозуміти, ваша світлосте, як ви поєднуєте ревну молитву з покорою Божій волі».

«Мілорде, — відповіла вона, — тут немає жодної складності. Якби я була придворною якогось щедрого короля і він дозволив мені просити в нього будь-якої ласки, я неодмінно висловила б це так: „Чи не буде Ваша Величність милостиво ласкаві подарувати мені таку-то ласку? Але водночас, хоч я дуже цього бажаю, якщо це хоч якось применшить честь Вашої Величності або якщо на думку Вашої Величності краще буде, щоб я цієї ласки не мала, то я так само задоволюся, обійшовшись без неї, як і отримавши її“. Тож бачите, я можу ревно приносити прохання — і водночас покірно залишати його в руках короля».

Так і з Богом. Ми ніколи не приносимо молитви, не додаючи, чи то в дусі, чи словами, цього застереження: «Тільки ж не як я хочу, а як Ти. Не моя воля, а Твоя нехай буде». Молитися без «якщо» ми можемо лише тоді, коли цілком певні, що наша воля мусить бути Божою волею, бо Божа воля — цілковито наша воля. Один дуже обмовлений поет добре сказав: «Людино, дивися на свої молитви як на задум любові до твоєї душі. Шануй Провидіння, що привело тебе до них, як знак Божої доброї волі. Тоді ти молитимешся як слід, і слова твої будуть прийняті. А коли благаєш за інших, будь вдячний за повноту своєї молитви. Бо якщо ти готовий просити, то Господь іще більше готовий дарувати. Сіль зберігає море, а святі підтримують землю. Їхні молитви — тисяча стовпів, що підпирають шатро природи».

«Воістину, година без молитви від якогось земного розуму була б прокляттям у календарі часу, плямою темряви тьми. Можливо, той страшний день, коли світ мусить повалитися в руїни, буде днем, не вибіленим молитвою, — чи знайде Він віру на землі? Бо є лад у милосерді, як є він у мудрості, силі й засобах. Жодне благословення не видається з скарбниці добра непрошеним, — а милосердне серце Того, на Кого покладатися — щастя, ніколи не стримує щедрот, доки Його підданий молиться. Так, проси чого хочеш — аж до другого престолу на небі, — він твій, бо для тебе він і призначений. Молитві немає меж, — але якщо ти перестанеш просити, тремти, створіння, що саме себе відлучило, бо сила твоя відтята, як у Самсона, — і година твоєї загибелі настала».

III. Переходжу до нашого третього пункту, який, на мою думку, сповнений підбадьорення для всіх, хто вправляється у святому мистецтві молитви, — ПІДБАДЬОРЕННЯ ДЛЯ ВІРИ. «Обявлю тобі велике й неописане, чого досї не знав єси». Зауважмо лише, що спершу це було сказано пророкові у в’язниці, а отже, стосується насамперед кожного вчителя, і, власне, оскільки кожен учитель мусить бути учнем, — стосується й кожного, хто вчиться Божественної істини.

Найкращий шлях, яким пророк, учитель і учень можуть пізнати приховані Божі істини — вищі й таємничіші Божі істини, — це очікування на Бога в молитві. Учора, читаючи книгу пророка Даниїла, я особливо звернув увагу на те, як Даниїл дізнався сон Навуходоносора. Віщуни, чарівники, халдейські звіздарі повиносили свої хитромудрі книги й дивовижні на вигляд прилади, почали бурмотіти свою абракадабру й усілякі таємничі заклинання, — але всі вони зазнали невдачі.

А що зробив Даниїл? Він узявся до молитви і, знаючи, що молитва об’єднаних людей має більшу силу, ніж молитва одного, — ми бачимо, як Даниїл скликав своїх братів і звелів їм об’єднатися з ним у ревній молитві, щоб Бог зволив у Своєму безмежному милосерді відкрити видіння. «Прийшовши до своєї господи, оповів Даниїл про се дїло Ананїї, Мисаїлові та Азарії, товаришам своїм, щоб вони просили ласки в Бога небесного в сїй тайнї, щоб Даниїлові й його товаришам не загинути з иншими мудрецями Вавилонськими».

А у випадку з Іваном, який був Даниїлом Нового Завіту, ви пам’ятаєте, що він побачив книгу в правиці Того, Хто сидів на престолі, — книгу, запечатану сімома печатями, яку ніхто не був гідний розгорнути чи навіть заглянути до неї. Що зробив Іван? Згодом книгу розгорнув Лев із племені Юди, Який переміг, щоб розгорнути книгу. Але написано, що спершу, ще до того, як книгу було розгорнуто, «я вельми плакав». Так, і сльози Івана, які були його текучими молитвами, стали — наскільки це залежало від нього — тими священними ключами, якими було відкрито згорнуту книгу.

Брати в служінні, ви, учителі недільної школи, і всі ви, що вчитеся в школі Христа Ісуса, благаю вас, пам’ятайте: молитва — ваш найкращий засіб навчання. Як Даниїл, ви зрозумієте сон і його тлумачення, коли пошукаєте Бога. І, як Іван, ви побачите, як сім печатей дорогоцінної Божої істини знято, після того як ви вельми плакали. «Коли ти знаннє звати меш до себе й покликувати за розумом; коли будеш шукати його, так як срібла, й докопуватись його, як скарбу, — тодї зрозумієш страх Господень і знайдеш пізнаннє Бога».

Каміння не розбивається інакше, як ревною працею молота. І каменяр зазвичай стає навколішки. Беріться за молот старанності, і нехай коліна молитви теж будуть у дії, — і немає в Одкровенні жодної кам’яної доктрини, корисної для вашого розуміння, яка не розлетілася б на друзки під дією молитви й віри. «Bene orasse est bene studuisse» — це мудрий вислів Лютера, який так часто цитують, що ми ледве наважуємося лише натякнути на нього. «Добре помолитися — значить добре повчитися».

Ви можете пробитися крізь будь-що важелем молитов. Думки й міркування можуть бути наче сталеві клини, що можуть прокласти шлях до Божої істини. Але молитва — це важіль, що відмикає залізну скриню священної таємниці, щоб ми могли дістатися скарбу, захованого там для тих, хто зуміє пробитися до нього. Царство Небесне й досі здобувається силою, і хто здобуває, той силоміць бере його. Дбайте, щоб завжди працювати могутнім знаряддям молитви, — і ніщо не встоїть перед вами.

Проте ми не повинні на цьому зупинятися. Ми застосували текст лише до одного випадку — а він придатний до сотні. Виокремимо ще один. Святий може сподіватися відкрити глибший досвід і пізнати більше з вищого духовного життя, якщо багато перебуватиме в молитві. Мій текст перекладають по-різному. Один переклад передає його так: «Я покажу тобі велике й укріплене, чого ти не знаєш». Інший читає: «Велике й сховане, чого ти не знаєш». Отож не всі щаблі духовного життя однаково легко досяжні. Є звичайні стани й почуття — покаяння, віра, радість і надія, — якими тішиться вся родина. Але є й вища царина — захоплення, спілкування і свідомої єдності з Христом, — яка аж ніяк не є звичайною оселею віруючих.

Усі віруючі бачать Христа, але не всі віруючі вкладають пальці в сліди цвяхів і не всі кладуть руку в Його бік. Нам не дано високого привілею Йоана — схилятися на груди Ісуса, ані привілею Павла — бути піднесеним до третього неба. У ковчезі спасіння ми знаходимо нижній, другий і третій поверхи. Усі в ковчезі, але не всі на тому самому поверсі. Більшість християн у ріці досвіду стоять лише по кісточки. Дехто інший забрів так, що потік сягає йому до колін. Небагато хто бреде по груди. І лише декілька — о, як мало їх! — знаходять ріку, в якій треба плисти, бо дна її вони не можуть дістати.

Брати мої, у досвідному пізнанні Божих речей є висоти, яких ніколи не бачило орлине око проникливості й філософської думки. І є таємні стежки, якими левеня розуму й судження ще не навчилося ходити. Лише Бог може нас туди піднести, але колісниця, в якій Він нас підносить, і вогняні коні, що тягнуть ту колісницю, — це переможні МОЛИТВИ. Переможна молитва бере гору навіть над Богом милосердя. «Він боровся з Богом; боровся з ангелом, — і переміг; плакав і прохав у Нього; Бог ізнайшов нас у Бетелї й говорив там із нами». Переможна молитва виводить християнина на Кармел і дає йому силу вкрити небо хмарами благословення, а землю — повенями милості.

Переможна молитва підносить християнина на Пісгу й показує йому збережену для нього спадщину. Так, вона підіймає його на Фавор і преображає його, аж поки на подобу свого Господа — який Він, такі й ми в цьому світі! Якщо хочеш досягти чогось вищого, ніж звичайний приземлений досвід, дивися на Скелю, що вища за тебе, і дивися оком віри крізь вікна настирливої молитви. Отже, щоб зростати в досвіді, треба багато молитися.

Потерпіть мене, поки я застосую цей текст ще до двох чи трьох випадків. Він безперечно правдивий щодо того, хто страждає у випробуванні: якщо той чекає на Бога в молитві, то отримає визволення, куди більші, ніж будь-коли снилося йому, — «велике й неописане, чого досї не знав єси». Ось свідчення Єремії: «Ти зближувався, як я молився до Тебе, й казав менї: Не бійся! Ти боронив, Господи, мою справу; вибавляв життє моє». І Давидове таке саме: «З тїсноти кликав я до Господа; Господь вислухав мене, вивів на простір широкий… Буду прославляти Тебе, Ти бо вислухав мене, і стався спасеннєм моїм».

І ще раз: «Тодї взивали до Господа в тїснотї своїй, і Він визволяв їх з біди їх. І Він проводив їх правою дорогою, щоб прийти до людяного міста». «Мій муж умер, — сказала бідна жінка, — тепер же прийшов позичальник і хоче моїх обох хлопцїв забрати в невольники». Вона сподівалася, що Ілля, може, скаже: «Скільки ти винна? Я заплачу». Натомість він примножує її олію, аж поки не написано: «Іди… та й заплати твою позичку, а» — що ж то за «а»? — «з останку жити меш сама й сини твої». Так часто буває, що Бог не тільки допомагає Своєму народові пройти через грузькі місця дороги, щоб вони ледь-ледь вибралися на другий бік трясовини, — ні, Він безпечно проводить їх далеко вперед у мандрівці.

Яке ж то було дивовижне чудо, коли серед бурі Ісус Христос прийшов, ступаючи по морю! Учні прийняли Його в човен, і не лише море затихло, а й записано: «зараз човен опинивсь коло землї, куди вони прямували». То була милість понад те, чого вони просили. Іноді я чую, як ви молитеся і вживаєте цитату, якої немає в Біблії: «Він може зробити геть більш над усе, чого ми можемо просити або навіть подумати». У Біблії так не написано. Я не знаю, чого ми можемо просити чи що можемо подумати. Але сказано: «Він може зробити геть більш над усе, чого просимо або думаємо».

Тож, дорогі друзі, коли ми в тяжкому випробуванні, скажімо лише: «Тепер я у в’язниці. Як Єремія, я молитимусь, як молився він, бо маю Божу заповідь це робити. І я виглядатиму, як виглядав він, чекаючи, що Він покаже мені збережені милості, про які я поки що нічого не знаю». Він не просто проведе Свій народ крізь битву, вкриваючи їм голови в ній, а виведе їх із розгорнутими знаменами, щоб ділили здобич із могутніми і брали свою частку з сильними! Чекайте великого від Бога, що дає такі великі обітниці, як ці!

Далі — ось підбадьорення для працівника. Більшість із вас щось робить для Христа. Я радий, що можу це сказати, знаючи, що не лещу вам. Дорогі мої друзі, багато чекайте на Бога в молитві, і маєте обітницю, що Він зробить для вас більше, ніж ви знаєте. Ми не знаємо, яка здатність бути корисними може таїтися в нас. Ота ослина щелепа, що лежить на землі, — що вона може зробити? Ніхто не знає, що вона може. Вона потрапляє в руки Самсона — чого ж вона тоді не може? Ніхто не знає, чого вона не зможе тепер, коли нею орудує Самсон! І ти, друже, часто вважав себе таким самим нікчемним, як та кістка, і казав: «Що я можу зробити?» Так, але коли Христос Своїм Духом візьме тебе в руку — чого ж ти тоді не зможеш?

Воістину ти можеш узяти слова Павла і сказати: «Все здолїю в Христї, що мене покрепляє». Однак не покладайся на молитву без зусиль. В одній школі була дівчинка, яка знала Господа. Вона була дуже благодатна, щиросерда й довірлива дитина. Як завжди, Божа благодать виявлялася в дитині відповідно до становища дитини. Її уроки завжди були відповідані найкраще в класі. Інша дівчинка спитала її: «Як це так, що ти завжди так добре відповідаєш уроки?» «Я молюся Богові, щоб Він допоміг мені вивчити урок», — відповіла та. «Ну, — подумала інша, — тоді й я так робитиму». Наступного ранку, коли вона встала в класі, то нічого не знала. А коли її осоромили, вона поскаржилася першій: «Я молилася Богові, щоб Він допоміг мені вивчити урок, а я нічого з нього не знаю. Яка ж користь із молитви?»

«А ти сіла й спробувала його вивчити?» «Ой ні, — сказала вона, — я й не заглядала в книжку». «Ага, — сказала інша, — а я просила Бога допомогти мені вивчити урок, але потім сідала за нього старанно й не відступала, поки не знала його добре, і вивчала його легко, бо моє щире бажання, яке я висловила Богові, було: допоможи мені бути ретельною в намаганні виконувати свій обов’язок». Так буває й з деякими, що приходять на молитовні зібрання, моляться, а тоді складають руки й ідуть геть, сподіваючись, що Боже діло якось піде далі. Як та темношкіра жінка, що співала: «Лети по світу, могутнє Євангеліє», — але не поклала й пенні на тацю, тож її подруга штовхнула її і сказала: «А як же воно полетить, коли ти не даєш йому крил, щоб летіти?»

Є багато таких, що здаються дуже сильними в молитві, дивовижними в благаннях! Але вони вимагають, щоб Бог робив те, що вони можуть зробити самі, — і тому Бог нічого для них не робить. «Я залишу свого верблюда неприв’язаним, — сказав колись один араб Магометові, — і покладуся на провидіння». «Прив’яжи його, — відказав Магомет, — а тоді покладайся на провидіння». Тож ви, що кажете: «Я молитимусь і довірю свою церкву, чи свій клас, чи свою працю Божій доброті», — краще послухайте голос Досвіду й Мудрості, що каже: «Роби все, що можеш. Працюй так, ніби все залежить від твоєї праці, — ніби твої власні зусилля принесуть тобі спасіння. А коли зробиш усе, покладися на Того, без Кого даремно вставати рано, лягати пізно і їсти хліб турботи. І якщо Він дасть тобі успіх — віддай Йому хвалу».

Я не затримуватиму вас уже багато хвилин, але хочу зауважити, що ця обітниця має бути втіхою для тих, хто заступається за інших. Ви, що взиваєте до Бога, щоб Він спас ваших дітей, благословив ваших сусідів, згадав у милості ваших чоловіків чи ваших дружин, — можете черпати з цього втіху! «Обявлю тобі велике й неописане, чого досї не знав єси». Один славетний проповідник минулого століття, такий собі містер Бейлі, був сином побожної матері. Ця мати майже перестала молитися за свого чоловіка, людину найбезбожнішого складу і лютого гонителя.

Мати молилася за свого хлопчика, і коли йому було ще одинадцять чи дванадцять років, вічна милість зустріла його. Так чудово була навчена дитина в речах Божого Царства, що мати попросила його — і якийсь час він завжди так робив — проводити сімейну молитву в домі. Ранком і ввечері цей малий розгортав Біблію. І хоча батько не зволив залишатися на сімейну молитву, одного разу йому стало цікаво дізнатися, «що ж той хлопчисько з цього зліпить», тож він зупинився по той бік дверей — і Бог благословив молитву його власної дитини, якій не було й тринадцяти років, на його навернення!

Мати сказала: «Я могла б читати свій текст зі сльозами, що струменіли з очей, і казати: „Так, Господи, Ти показав мені велике й неописане, чого я не знала! Ти не тільки спас мого хлопчика, а й через мого хлопчика привів мого чоловіка до Істини“». Ви не можете вгадати, як щедро Бог вас благословить! Тільки підіть і станьте біля Його дверей — ви не знаєте, що для вас приготовано. Якщо ви зовсім не проситимете, то нічого не отримаєте. Але якщо просите, Він може дати вам не лише, так би мовити, кістки й недоїдки, а може сказати слузі при Своєму столі: «Візьми оту смачну страву й постав її перед бідним».

Рут пішла збирати колосся. Вона сподівалася назбирати кілька добрих колосків, але Вооз сказав: «нехай вона збирає колосся і поміж снопами, і не з’обижайте її». І ще сказав їй, як був час обідати: «Ходи сюди і їж хлїб, і вмочай свій шматок в оцет». Вона знайшла чоловіка там, де сподівалася знайти лише жменю ячменю. Так і в молитві за інших Бог може дати нам такі милості, що ми будемо вражені ними, бо сподівалися лише на мале. Послухайте, що сказано про Йова, і засвойте цей урок: «Сказав Господь: …нехай слуга Мій Йов помолиться за вас, бо тільки його лице Я прийму, щоб не відкинути вас за те, що ви не так праведно говорили про Мене, як раб Мій Йов… І вернув Господь Йовові втрату, як він помолився за свої друзі, й дав Господь Йовові удвоє тілько, як мав уперед».

А тепер — останнє слово на завершення. Дехто з вас шукає власного навернення. Бог пробудив вас до урочистої молитви про ваші власні душі. Вас не влаштовує піти до пекла. Ви хочете неба. Ви хочете бути обмитими дорогоцінною кров’ю — ви хочете вічного життя. Дорогі друзі, благаю вас, візьміть цей текст — Сам Бог промовляє його до вас: «Покликни до Мене, й Я обізвуся, та й обявлю тобі велике й неописане, чого досї не знав єси». Негайно ловіть Бога на слові. Ідіть додому — увійдіть до своєї комірчини, зачиніть двері й випробуйте Його!

Юначе, кажу тобі: випробуй Господа! Дівчино, перевір Його — подивися, правдивий Він чи ні! Якщо Бог правдивий, ти не можеш шукати милості з Його рук через Ісуса Христа й дістати відмову. Він мусить — бо Його власна обітниця і Його Характер зобов’язують Його до цього — відчинити браму Милості тобі, що стукаєш усім своїм серцем! Хай Бог допоможе тобі, вірячи в Христа Ісуса, голосно взивати до Бога — і Його відповідь миру вже в дорозі тобі назустріч! Ти почуєш, як Він каже: «Гріхи твої, хоч їх і багато, усі прощені». Хай Господь благословить вас заради Своєї любові. Амінь.

[ПРИМІТКА. У попередній проповіді, викриваючи помилку «невизнання гріха віруючими», ми хибно приписали цю грубу єресь Плімутським братам. Відтоді ми дізналися, що особи, на яких ми натякали, були виключені з цієї спільноти, і тому бажаємо зняти з громади провину, в якій вона не винна. Нам прикро, що ми висунули це звинувачення, бо ми аж ніяк не бажаємо говорити лихе про будь-кого, але ми не знали про виключення винних осіб.]