Сила молитви і радість хвали

«за підмогою і вашої за нас молитви, щоб за те, що нам даровано стараннєм многих, многі за нас і дякували. Се бо хвала наша, сьвідченнє совісти нашої, що ми в простотї і чистотї Божій, не в мудрости тїлесній, а в благодатї Божій жили на сьвітї, більше ж у вас.» 2 Коринтян 1:11,12.

АПОСТОЛА Павла дивовижним Божим провидінням було визволено від неминучої небезпеки в Азії. Під час великого заколоту в Ефесі, коли Димитрій і його товариші, що робили божнички, зчинили проти нього велике заворушення, бо побачили, що їхньому ремеслу загрожує небезпека, життя Павла було у великій небезпеці. Тому він і пише, що «над міру і над силу тяжко було нам, так що не мали вже надїї й жити». Апостол приписує своє дивовижне збереження одному лише Богові. А якщо він мав на увазі також той випадок, коли його побили камінням і залишили, вважаючи мертвим, то дуже доречно звучить його благословення «Бога, що підіймає мертвих».

Крім того, апостол робить висновок: оскільки Бог так визволив його в минулому і досі був його помічником у теперішньому, то Він буде з ним і в майбутньому. Павло — майстер усякої арифметики: його віра завжди була готовою таблицею розрахунків, — і тут ми бачимо, як він обчислює за Тройним правилом віруючого. Він міркує від минулого до теперішнього, а від теперішнього — до того, що ще має настати. Вірш, що передує нашому текстові, — блискучий приклад того, як за Тройним правилом доходять утішного висновку: «котрий з такої смерти збавив нас і збавляє, і на котрого вповаємо, що й ще збавляти ме».

Оскільки наш Бог — «учора і сьогоднї, той же самий і на віки», Його любов у минулому — непохибне запевнення Його доброти сьогодні й так само певна порука Його вірності завтра. Хоч би які були наші обставини, хоч би якою заплутаною була наша стежка і хоч би яким темним був наш обрій, якщо ми міркуватимемо за правилом «Він зробив, Він робить, Він зробить», нашої розради ніщо ніколи не зруйнує. Тож мужніться, о ви, страждальне насіння Ізраїля! Якби вам довелося мати справу з мінливим Богом, ваші душі могли б сповнитися гіркоти, — але оскільки Він — «учора і сьогоднї, той же самий і на віки», кожен новий вияв Його благодаті повинен робити для вас дедалі легшим спочинок у Ньому. Кожен новий досвід Його вірності повинен зміцнювати вашу довіру до Його благодаті. Нехай пресвятий Дух навчить нас зростати у святій довірі до нашого завжди вірного Господа.

Хоча наш апостол так визнавав у своєму визволенні Божу руку, і лише Божу руку, проте він не був настільки нерозумний, щоб заперечувати чи применшувати другорядні причини. Навпаки, спершу прославивши Бога всякої розради, він тепер з вдячністю згадує щирі молитви багатьох люблячих заступників. Вдячність Богові ніколи не повинна ставати виправданням невдячності людям. Правда, Єгова захистив апостола поган, але зробив це у відповідь на молитву. Вибрана посудина не розбилася від палиці нечестивих, бо простягнена рука Бога неба була її захистом, — але ця рука була простягнена тому, що коринтяни й Божі святі повсюди перемогли біля престолу благодаті своїми спільними благаннями.

З вдячністю ці переможні благання згадано в тексті: «за підмогою і вашої за нас молитви», — і тепер він бажає, щоб брати й сестри з’єднали свою хвалу з його хвалою, «щоб за те, що нам даровано стараннєм многих, многі за нас і дякували». Він додає, що має право на їхню любов, бо не був, як деякі, невірним тому, що йому довірено, але його совість чиста: він проповідував Слово просто й щиро.

Поки ми говоритимемо на ці теми, нехай зійде тепер Дух помазання, щоб зробити їх корисними для нас. Спершу ми визнаємо силу спільної молитви. По-друге, спонукаємо вас до спільної хвали. А по-третє, наполягатимемо на нашому радісному праві на вас — праві, яке належить не лише нам, а всім Божим служителям, що щиро трудяться для душ.

I. Отже, спершу, дорогі друзі, мій обов’язок і моя привілея цього ранку — ВИЗНАТИ СИЛУ СПІЛЬНОЇ МОЛИТВИ.

Богові було вгодно зробити молитву повноводою й радісною рікою, якою до нас пливе більшість наших добірних милостей. Це золотий ключ, що відмикає повні комори нашого небесного Йосипа. На кожній із милостей Заповіту написано: «Ось про що ще дім Ізраїлів проситиме Мене, щоб Я вчинив їм». Є милості, що приходять непрохані, бо Бог дає Себе знайти тим, хто Його не шукав. Але є й інші ласки, що даються лише тим людям, які просять і тому одержують, які шукають і тому знаходять, які стукають і тому дістають доступ.

Чому Богові взагалі було вгодно звеліти нам молитися, збагнути неважко, бо молитва прославляє Бога, ставлячи людину в найсмиреннішу поставу поклоніння. Творіння в молитві з благоговінням визнає свого Творця й сповідує, що Він — Податель кожного доброго й досконалого дару. Око підноситься, щоб споглядати славу Господню, а коліна схиляються до землі в смиренні визнаної немочі. Хоча молитва — не найвищий спосіб поклоніння, бо інакше святі на небі продовжували б її, проте вона найсмиренніша, а тому й найбільш придатна, щоб показати славу Досконалого, як Його бачить недосконала плоть і кров.

Від «Отче наш», у якому ми заявляємо про свою спорідненість, аж до «царство й сила, й слава», які ми приписуємо єдиному правдивому Богові, кожне речення молитви шанує Всевишнього. Стогони й сльози смиренних прохачів так само приємні, як безупинне «Сьвят, сьвят, сьвят» херувимів і серафимів. Бо за самою своєю суттю всі щирі визнання власної провини — це лише данина, віддана нескінченним досконалостям Господа Саваота. Наші молитви шанують Господа більше, ніж безупинний дим святого кадіння на жертовнику, що стояв перед завісою.

Крім того, сама дія молитви вчить нас нашої негідності, а це немале благословення для таких гордих істот, як ми. Якби Бог давав нам ласки, не спонукаючи нас молитися про них, ми ніколи не знали б, які ми вбогі. Але справжня молитва — це опис потреб, перелік нестатків, позов убогого, що не має чим заплатити, відкриття потаємних ран, виявлення прихованої бідності. Звертаючись до Божого багатства, вона водночас визнає людську порожнечу. Я вірю, що найздоровіший стан християнина — бути завжди порожнім і завжди залежати від Господа в усьому потрібному. Бути завжди вбогим у собі й багатим в Ісусі — слабким, як вода, самому по собі, але сильним через Бога, щоб чинити великі подвиги. Ось у чому користь молитви: прославляючи Бога, вона кладе творіння туди, де йому й місце, — у самий порох.

Молитва сама по собі, незалежно від відповіді, яку вона приносить, — велике благо для християнина. Як бігун набирає сили для змагання щоденними вправами, так і для великого змагання життя ми здобуваємо снагу освяченою працею молитви. Молитва оперяє крила Божих молодих орлят, щоб вони навчилися злітати понад хмари. Молитва оперізує стегна Божих воїнів і посилає їх у бій з напруженими жилами й міцними м’язами. Ревний прохач виходить зі своєї кімнатки, як сонце сходить із чертогів сходу, радіючи, мов силач, що біжить своєю дорогою.

Молитва — це та піднесена рука Мойсея, яка розбиває амаликитян більше, ніж меч Ісуса Навина. Це стріла, пущена з покою пророка, що віщує поразку сирійцям. Що, коли я скажу, що молитва зодягає віруючого в Божі властивості, оперізує людську немічність Божою силою, обертає людське безумство на небесну мудрість і дає стривоженим смертним спокій безсмертного Бога? Я не знаю, чого не може молитва! Дякую Тобі, великий Боже, за престол милосердя — добірний дар Твоєї дивовижної любові й доброти. Допоможи нам користуватися ним як слід!

Як багато милостей доставляється з неба кораблем молитви, так є й багато добірних і особливих ласк, які можуть бути доставлені до нас лише флотиліями спільної молитви. Багато добра Бог дасть Своїм самотнім Іллям і Даниїлам, але якщо двоє з вас погодяться про будь-яку річ, якої попросять, то щедрим Божим відповідям немає меж. Петра, можливо, ніколи не вивели б із в’язниці, якби вся Церква безперестанку не молилася за нього. П’ятидесятниця, можливо, ніколи не настала б, якби всі учні не були «однодушно вкупі», чекаючи зіслання вогненних язиків. Богові вгодно давати багато милостей одному прохачеві, але часом Він ніби каже: «Ви всі постанете переді Мною і благатимете Моєї ласки, бо не побачите Мого лиця, якщо навіть менші брати й сестри ваші не будуть з вами».

Чому так, дорогі друзі? Гадаю, що так наш милостивий Господь показує, як Він Сам цінує спілкування святих. «Вірую в спілкування святих» — це один із членів великого християнського Символу віри, але як мало тих, хто його розуміє! О, справжня єдність між Божим народом існує. Нас можуть називати різними іменами —

«Та всі слуги Царя нашого На небі й на землі — одно».

Ми не можемо дозволити собі втратити допомогу й любов наших братів і сестер. Августин каже: «Бідні створені для багатих, а багаті — для бідних». Я не сумніваюся, що сильні святі створені для слабких святих і що слабкі святі приносять особливі благословення тим, хто вже виріс. Усе тіло гармонійно злагоджене: кожен суглоб чимось завдячує кожному іншому, і все тіло з’єднане й скріплене тим, що постачає кожен суглоб. У людському тілі є деякі залози, яких анатом майже не розуміє. Про печінку, наприклад, він може сказати, що вона виробляє дуже цінну рідину, надзвичайно важливу для життя тіла. Але є інші виділення, чиєї окремої цінності він не може встановити. Та все ж, безперечно, якби ту залозу видалили, усе тіло могло б дуже постраждати.

Так само, улюблені друзі, можуть бути деякі віруючі, про яких ми скажемо: «Я не знаю, яка з них користь. Не можу сказати, яке добро робить цей християнин». Проте якби цього незначного й, здавалося б, непотрібного члена видалили, усе тіло могло б страждати, увесь організм міг би захворіти, і все серце могло б знемогти. Мабуть, саме тому багато вагомих дарів небесної любові даються лише у відповідь на спільні благання — щоб ми побачили користь усього тіла і так були змушені визнати справжню живу єдність, яку Божа благодать утворила й щодня підтримує серед Божого народу. Хіба ж це не радісна думка, дорогі друзі, що навіть найбідніший і найнепомітніший член церкви може щось додати до сили тіла?

Ми не всі можемо проповідувати. Ми не всі можемо керувати. Ми не всі можемо давати золото й срібло — але всі ми можемо вкласти свої молитви. Немає такого наверненого, хай йому в Божій благодаті лише два чи три дні, який не міг би молитися. Немає такої прикутої до ліжка сестри в Ісусі, яка не могла б молитися. Немає такого хворого, старого, недоумкуватого, непомітного, неписьменного чи безгрошового віруючого, який не міг би додати свої благання до спільного скарбу. Це багатство Церкви. Ми ставимо біля дверей скриньки, щоб приймати ваші пожертви на Божу справу, — пам’ятайте ж, що в Церкві є духовна скарбниця, до якої ми всі повинні вкладати свої люблячі заступництва, мов до Господньої скарбниці. Навіть удова, не маючи своїх двох лепт, може принести свою пожертву до цієї скарбниці. Тож бачите, дорогі друзі, яка єдність і яке спілкування існують між Божим народом, коли є певні милості, що даються лише тоді, коли святі моляться разом.

Як же ми повинні відчувати цей зв’язок єдності! Як же ми повинні молитися одне за одного! Як ми всі повинні вважати своїм нагальним обов’язком бути там щоразу, коли церква збирається на молитву! Я хотів би, щоб деякі з вас, хто не приходить на молитовне зібрання з будь-якої дрібної причини, подумали, як багато ви відбираєте в усіх нас. Молитовне зібрання — неоціненна установа, що дає силу всім іншим зібранням і служінням. Хіба немає серед вас багатьох, хто, трохи потіснивши свій час і пришвидшивши свою працю, міг би приходити до нас трохи частіше? А що як ви часом і втратите покупця — хіба ви не думаєте, що цю втрату вам добре відшкодують ваші заробітки в інші дні? А якщо й ні, то хіба духовна користь не переважить із лишком будь-яку дрібну дочасну втрату? «не покидаючи громади своєї, як у деяких є звичай».

Тепер ми готові до дальшого спостереження. Ця спільна молитва повинна особливо підноситися за Божих служителів. Саме для них, особливо, і призначена ця прилюдна молитва. Павло просить про неї: «Браттє, молїте ся за нас». І всі Божі служителі до останніх часів завжди визнаватимуть, що це — таємне джерело їхньої сили. Молитви народу мусять бути міццю служителів. Чи спробувати мені показати вам, чому служитель більше, ніж будь-яка інша людина в церкві, потребує палких молитов народу? Хіба його становище не найнебезпечніше? Сатана наказує полчищам пекла: «Не вдаряйте ні на простого, ні на знатного, тільки на Божих служителів». Він знає: якщо йому вдасться бодай раз пробити серце одного з них, настане загальне сум’яття. Бо коли богатир мертвий, народ тікає.

Найзапекліший бій точиться довкола прапороносця. Там бойові сокири дзвенять об шоломи. Там стріли гнуться об обладунки, бо ворог знає: якщо він зможе зрубати прапор або розтрощити голову тому, хто його несе, то завдасть тяжкого удару й посіє глибокий відчай. Тож тісніше обступіть нас, воїни! Лицарі червоного хреста, згуртуйтеся на нашу оборону, бо бій розпалюється! Благаємо вас: якщо ви обираєте нас на служіння, стійте твердо поруч із нами в нашій щогодинній боротьбі. Повертаючись із Роттердама, коли ми перепливали мілину в гирлі Маасу, де через низький приплив і лихий вітер плавання було вкрай небезпечне, я помітив, що пролунав наказ: «Усі на палубу!»

Так і, гадаю, життя служителя таке небезпечне, що я цілком можу вигукнути: «Усі на палубу!» — кожен до молитви! Нехай навіть найслабший святий стане невтомним у благанні. До того ж на служителеві, що стоїть на такому небезпечному місці, лежить урочистий тягар відповідальності. Кожна людина певною мірою мусить бути сторожем своєму братові, але горе Божим сторожам, якщо вони невірні, бо з їхніх рук буде стягнено кров душ. До їхніх дверей Бог покладе загибель людей, якщо вони не проповідують Євангелія повно й вірно.

Бувають часи, коли цей Господній тягар так тисне на Божих служителів, що вони кричать від болю, ніби їхні серця ось-ось розірвуться від муки. Коли ми перепливали ту мілину, я бачив, як капітан сам закидав лот у море. А коли хтось запитав, чому він не доручить цього матросам, той відповів: «На цьому місці, саме зараз, я не смію довірити нікому, крім себе, кидати лот, бо між нашим судном і дном ледве шість дюймів». І справді, ми раз чи двічі дуже неприємно відчули, як корабель торкнувся дна. Так і для кожного проповідника Євангелія — якщо він такий, яким має бути, — настануть часи, коли він у страшній тривозі чекатиме, що буде з його слухачами. Він не зможе виконати свого обов’язку через когось іншого, але мусить сам трудитися для людей — не довіряючи навіть самому собі проповідувати, — а взиваючи до свого Бога по допомогу, бо тепер його пригнічує тягар людських душ.

О, моліться ж за нас! Якщо Бог дає нас вам і якщо ви з радістю приймаєте цей дар, то не зневажайте так і Бога, і нас, щоб залишити нас без гроша й у злиднях, бо ви стримуєте свої молитви. Крім того, збереження служителя — одна з найважливіших справ для Церкви. Ви можете втратити з корабля матроса, і це дуже погано — і для нього, і для вас. Але якщо за борт упаде лоцман, або капітана вразить хвороба, або стерничого змиє хвилею від стерна — що тоді робити кораблеві? Тож хоча молитву треба підносити за кожного іншого в Церкві, проте за служителя її слід приносити насамперед і понад усе — через те місце, яке він посідає.

А далі: наскільки більше вимагається від нього, ніж від вас? Якщо ви маєте тримати домашній стіл для особистого наставляння, то він мусить, так би мовити, тримати стіл відкритий — бенкет добрих страв для всіх, хто прийде. А як він це зробить, якщо його Учитель не дасть йому щедрих припасів? Ви маєте світити, як свічка в домі, — служитель же мусить бути маяком, щоб його було видно далеко над безоднею. А як він світитиме всю ніч, якщо його Учитель не підрізатиме гніт і не даватиме йому свіжої оливи з Неба? Його вплив ширший за ваш: якщо він на зло, то служитель стане смертоносним анчаром, що своїм розлогим гіллям отруює все під своєю тінню. Але якщо Бог зробить його зорею у Своїй правиці, його промінь своїм лагідним теплом звеселятиме цілі народи й цілі епохи. Якщо в усьому цьому є хоч трохи правди, благаю вас: подавайте нам щедро й постійно допомогу ваших молитов.

Я бачу, що в оригіналі слово, перекладене як «за підмогою», означає дуже ревну ПРАЦЮ. У молитвах декого немає жодної праці. Але єдина молитва, що перемагає перед Богом, — це справжня молитва робітника, коли той, хто просить, наче Самсон, трясе брами Милості й радше силкується вирвати їх, ніж погодиться, щоб йому відмовили у вході. Нам не потрібні молитви кінчиками пальців, що лише торкаються тягаря, — нам потрібні молитви плечима, що несуть вантаж ревності й не дадуть відмовити собі в бажаному. Нам не потрібні ті вишукані стукання у двері милості й утеча, якими вихваляються визнавці на молитовних зібраннях. Ми просимо про стукіт людини, яка твердо вирішила одержати, твердо вирішила стояти біля брами Милості, доки та не відчиниться й доки не буде задоволено всієї її потреби.

Енергійна, палка наполегливість людини, якій не можна відмовити, яка має намір узяти Небо приступом, доки не здобуде бажаного серцем, — ось молитва, якої служителі прагнуть від свого народу. Кажуть, що Меланхтон дуже втішився звісткою, що кілька бідних ткачів, жінок і дітей зібралися разом молитися за Реформацію. Так, Меланхтоне, тут була тверда підстава для розради! Будьте певні: Реформацію зробили такою, якою вона була, не лише Лютер, але й тисячі бідних людей, що співали псалми за плугом, і сотні слуг і служниць, які підносили благання.

Нам розповідають про Павла Фагія, відомого знавця єврейської мови, дуже корисного в запровадженні Реформації в цій країні, що одне з його частих прохань до молодших учнів було, щоб вони не переставали молитися, аби Богові було вгодно у відповідь на їхні молитви вилити благословення. Хіба я не казав сотню разів, що всі благословення, які Бог дав нам тут, увесь ріст нашої Церкви — це, під Богом, завдяки вашим ревним, палким благанням? Були пори, що зворушували Небо, і в цьому домі, і на Нью-Парк-стріт. Бували часи, коли ми відчували, що радше помремо, ніж не будемо почуті. Коли ми носили свою Церкву на грудях, як мати носить свою дитину. Коли ми відчували тугу й муки народження за душі людей.

Бачачи, як наша Церква щодня зростає і як натовпи все ще ловлять кожне наше слово, щоб слухати Слово, ми справді можемо сказати: «Що вчинив Бог!» Невже тепер ми припинимо свої молитви? Невже тепер скажемо Великому Первосвященикові: «Досить»? Невже тепер вихопимо палаючі вуглини з жертовника й погасимо запашне кадило? Невже тепер відмовимося приносити на жертву ранкових і вечірніх ягнят молитви й хвали? О сини Єфремові, озброєні й з луками, невже ви обернетеся спиною в день бою? Потік розступився перед вами. Йордан повернув назад! Невже ви відмовитеся пройти крізь глибини? Бог, ваш Бог, іде перед вами. Серед ваших полків лунає окрик Царя!

Невже тепер ви зрадите й відмовитеся піти й заволодіти краєм? Невже тепер утратите свою першу любов? Невже на чолі цього храму напишуть «Іхабод»? Невже скажуть, що Бог покинув вас? Невже настане день, коли дочки филистимські радітимуть, а сини сирійські святкуватимуть перемогу? Якщо ні — знову на коліна, з усією силою молитви! Якщо ні — ще раз до палких благань! Якщо ні, якщо ви не хочете бачити, як добро гине, а зло тріумфує, — знову візьміться за руки і в ім’я Того, Хто завжди живе, щоб заступатися, ще раз переможіть у молитві, щоб благословення знову зійшло! «За підмогою і вашої за нас молитви».

II. Тепер ми мусимо СПОНУКАТИ ВАС ДО ХВАЛИ. Хвала завжди має йти слідом за вислуханою молитвою. Туман земної вдячності має підноситися, коли сонце небесної любові зігріває землю. Чи був Господь милостивий до вас і чи прихилив Своє вухо до голосу вашого благання? Тоді хваліть Його, доки живете. Не відмовляйте в пісні Тому, Хто відповів на вашу молитву й дав вам бажання вашого серця. Мовчати про Божі милості — значить накликати на себе провину жахливої невдячності, а невдячність — один із найгірших злочинів.

Сподіваюся, дорогі друзі, ви не вчините так ницо, як дев’ятеро прокажених, що, зцілившись від прокази, не повернулися віддати подяку Господеві, Який їх зцілив. Забути хвалити Бога — значить відмовитися від власної користі, бо хвала, як і молитва, надзвичайно корисна для духовної людини. Це висока й здорова вправа. Танцювати перед Господом, як Давид, — значить пришвидшити кров у жилах і змусити пульс битися здоровіше. Хвала справляє нам великий бенкет, як той, що його влаштував Соломон, який дав кожному добрий шматок м’яса й глек вина.

Хвала — найнебесніший з християнських обов’язків. Ангели не моляться, але не перестають хвалити ні вдень, ні вночі. Благословляти Бога за одержані милості — значить приносити користь нашим ближнім: «почують те смирні і звеселяться». Інші, що були в подібних обставинах, утішаться, якщо ми зможемо сказати: «Звеличайте Господа вкупі зо мною, і вознесїм імя його, … той бідолашний благав, і Господь почув його». Християни зі зв’язаними язиками — сумна ганьба для Церкви. Є в нас такі — ті, кому диявол заткнув рота, — і найгучніша музика, яку вони будь-коли видають, це коли вони гризуть вудила свого мовчання. Хотів би я, мої брати й сестри, щоб у всіх таких випадках язик німого заспівав.

Ступімо тут ще на крок далі. Якщо хвала добра й приємна, бо благословляє людину й прославляє Бога, то спільна хвала має особливу похвалу. Спільна хвала — як музика в концерті. Звук одного інструмента надзвичайно солодкий, але коли сотні інструментів, і духових, і струнних, звучать разом, тоді оркестр видає величний потік гармонії. Хвала одного християнина приймається перед Богом, як зернина ладану, а хвала багатьох — як кадильниця, повна ладану, що куриться перед Господом. Спільна хвала — це передчуття Неба, бо в тому загальному зібранні всі разом, одним серцем і одним голосом, хвалять Господа —

«Десять тисяч тисяч у них язиків, Та радість у всіх одна».

Спільна хвала дуже приємна і самому християнинові. Скільки тягарів вона зняла! Я певен: коли я чую в цьому домі гучну хвалу, вона зігріває моє серце. Часом вона трохи заповільна на мій смак, і я мушу закликати вас пришвидшити темп, щоб хвилі величної хвали, перекочуючись, виявили всю свою силу! Та попри всі вади, для мого серця немає музики, подібної до вашої. Мої голландські друзі хвалять Господа так дуже повільно, що цілком можна заснути, заколисаним їхніми протяжними наспівами. Проте навіть там багато голосів творять величну гармонію хвали.

Я люблю слухати, як Божий народ співає, коли він справді співає, а не тягне щось середнє між гармонією й розладом. О, дай нам святу пісню, гук високої хвали, у якій душа кожного відбиває такт, а язик кожного виводить мелодію, — і кожен співак палко прагне перевершити ближнього в подяці й любові! Є щось надзвичайно чудове в єднанні щирих сердець у поклонінні Богові — а коли ці серця виливаються в пісні, — які солодкі ті чарівні звуки! Думаю, нам слід мати Зібрання хвали раз на тиждень. У нас є молитовне зібрання щопонеділка, і молитовне зібрання щосуботи, і молитовне зібрання щоранку, але чому в нас немає Зібрання хвали? Безперечно, слід виділяти час для служінь, які від початку до кінця складалися б із хвали. Спробуймо цей задум негайно.

Як я казав про спільну молитву, що її слід підносити особливо за служителів, так і спільна хвала часто має набирати того самого вигляду. Уся громада має хвалити й благословляти Бога за милість, виявлену Церкві через її пасторів. Послухайте, як наш апостол каже про це знову: «щоб за те, що нам даровано стараннєм многих, многі за нас і дякували». Браття, ми повинні хвалити Бога за добрих служителів, що вони живуть, — бо коли вони помирають, багато з їхньої праці вмирає разом із ними. Дивовижно, як реформація просувається вперед, доки живуть Лютер і Кальвін, і як вона зупиняється, щойно реформатори помирають.

Духи добрих людей безсмертні лише в певному сенсі. Божі Церкви в наш час подібні до ізраїльтян за часів суддів. Коли судді вмирали, вони знову йшли слідом за різьбленими ідолами. Так є й тепер. Доки Бог зберігає людину, Церква процвітає, а коли людина помирає, ревність, яку вона роздмухала в полум’я, у дев’яти випадках із десяти, якщо не в дев’яноста дев’яти зі ста, тліє серед попелу. Процвітання Церкви тримається на житті служителя. Бог так установлює, щоб упокорити нас. Тож має бути вдячність за збережене життя.

Але велика вдячність має бути й за збережену чесність характеру, бо о, яка ж це ганьба, коли служитель падає! Адже коли ви читаєте в поліцейських звітах сумну історію преподобного пана N, якому заманулося називати себе баптистським служителем, усі кажуть: «Який жах! Що за погані люди, мабуть, ці баптисти!» А тим часом будь-який дурень у світі може назвати себе баптистським служителем. Наша свобода така повна, що не існує ні закону, ні порядку. Кожен, хто може зібрати дюжину слухачів своєї проповіді, — служитель, принаймні для них. Тож не можна не припустити, що знайдуться лицеміри, які візьмуть це ім’я, щоб здобути якусь славу.

Якщо справжнього служителя збережено і він тримається своєї непорочності, за нього має бути постійна вдячність Богові. Якщо служитель завжди має вдосталь доброго матеріалу. Якщо він — як джерело, що б’є. Якщо Бог дає йому виносити зі Своєї скарбниці нове й старе, щоб годувати Його народ, — має бути щира подяка. А якщо його збережено здоровим у вірі, якщо він не збочує ні до філософії з одного боку, ні до вузькості вчення з другого — і тут має бути подяка. Якщо Бог дає масам бажання слухати його, а понад усе, якщо душі навертаються, а святі збудовуються, — має бути безупинна честь і хвала Богові.

Ах, я говорю тепер про те, що ви всі знаєте, і ви лише киваєте головами й думаєте, що нічого особливого в цьому немає. Але якби вам довелося трохи пожити в Голландії, ви швидко оцінили б ці слова. Подорожуючи там, я зупинявся в домах побожних людей — Божих людей, з якими міг мати солодке спілкування, — які не можуть відвідувати те, що колись було місцем їхнього богослужіння. Чому ж ні? «Пане, — кажуть вони, — як я можу ходити до дому молитви, коли більшість служителів заперечує кожне Слово Писання? І не лише в Реформатській церкві, а в кожній секті в Голландії! Як я можу слухати зрадників, які присягають на кальвіністські чи лютеранські артикули віри, а потім виходять на кафедру й заперечують дійсність воскресіння або твердять, що вознесіння Ісуса — лише духовна притча?»

Я бачу, що в Нідерландах невірство випередило нас на п’ятдесят років. Ми скоро їх наздоженемо, якщо панам певної школи, яку я знаю, дозволять і далі множитися. Голландські богослови зробили великі кроки в неологізмі, аж поки тепер люди полюбили Божу Істину, і є безліч тих, хто охоче слухав би її. Але вони змушені зовсім відмовлятися ходити до церкви, щоб ніяк не підтримати єретичних і фальшивих учень, які їм проповідують щонеділі.

Ах, якби Бог колись забрав з Англії служителів, які сміливо й просто проповідують Євангеліє, ви благали б Бога повернути вам світильник. Ми справді можемо сказати про Англію —

«Попри всі твої вади, я все ще люблю тебе». Маємо одного колоніального єпископа, який відкрито визнає своє невірство. Маємо кількох людей з усіх деномінацій, які тихо сповзають з Істини. Але, дякувати Богові, поки що вони нічого не важать. Вони лише як крапля з відра супроти Церков Христових і тих серед нас, хто не зовсім такий кальвініст, як ми бажали б. Дякую Богові, є багато тих, хто ніколи не сперечається про богонатхненність Писання і не сумнівається у великій Істині про виправдання вірою. Між нами ще збереглися люди, вірні Богові, які проповідують усю Істину, як вона є в Ісусі.

Будьте вдячні за своїх служителів, кажу знову, бо якби ви опинилися там, де опинилися деякі віруючі, ви взивали б до свого Бога: «Господи, поверни нам Своїх пророків. Пошли нам голод на хліб чи голод на воду, але не посилай нам голоду на Боже Слово!»

Цього ранку прошу для себе, як ваш служитель, щоб ваші подяки змішалися з моїми у хвалі Богові за допомогу, яку Він дарував мені в дуже важкій праці останніх двох тижнів. Хвала Богові за те, як прийняли мене в тій країні всі верстви народу. Кажу це на Його хвалу, а не на свою, бо я склав таку обітницю: якщо Бог дасть мені жниво, я не візьму з нього й одного колоска, а все належатиме Йому. У всіх місцях, куди я приходив, я знаходив великі множества людей — натовпи, які не могли зрозуміти проповідника, але хотіли побачити його обличчя, бо Бог поблагословив їхнім душам його перекладені проповіді.

Безліч людей по-братньому тиснули мені руку і зі сльозами на очах голландською мовою прикликали на мою голову всяке благословення. Я сподівався проповідувати якимсь п’ятдесятьом чи сотням, а натомість людей було стільки, що й великі собори не були завеликі. Це здивувало мене й потішило — і спонукало мене радіти в Бозі, — і я прошу вас радіти разом зі мною. Дякую Богові за те, як прийняли мене всі верстви народу. Поки бідні юрмилися, щоб потиснути мені руку, так що мало не розірвали мене на шматки, Богові було угодно зворушити серце королеви Голландії, щоб вона покликала мене, і годину з чвертю я мав привілей говорити з нею про те, що служить нашому миру.

Я не шукав зустрічі з нею. Це було її власне бажання. І тоді я підніс свою душу до Бога, щоб говорити ні про що інше, як про Христа, і проповідувати їй ні про що інше, як про Ісуса. І Господеві було угодно допомогти мені. І я залишив ту дуже люб’язну пані, не ухилившись від того, щоб звістити всю Божу волю. Я справді був радий, що мене сердечно приймали всі деномінації, так що в суботу в Амстердамі я проповідував уранці в менонітській церкві, а ввечері — у Старій голландській реформатській церкві. Наступної неділі вранці — в Англійській пресвітеріанській церкві, а потім знову, ввечері, — у Голландській вільній церкві.

Іноді мені дозволяли проповідувати у великих соборах, як-от у Домському соборі в Утрехті та в церкві Святого Петра в Лейдені, і слухали мене не лише бідні, а й знать і шляхта країни, які, звісно, розуміли англійську краще, ніж більшість бідних, що не мали нагоди її вивчити. Переходячи від міста до міста, я відчував, що Господь безнастанно допомагає мені проповідувати. Ніколи досі в житті я не знав такої пружності духу, такого піднесення серця. І я повертаюся не втомлений і знесилений, хоч проповідував двічі щодня, а сповнений сили й бадьорості більше, ніж коли вирушав!

Віддаю Богові славу за багато душ, про які я чув, що вони навернулися, читаючи друковані проповіді, і за любовні благословення тих, хто проводжав нас аж до самої води з багатьма сльозами, кажучи нам: «Постарайтеся знову прийти до зими», — і вмовляючи нас ще раз проповідувати Слово в тій землі. Може, до цього домішалася якась дещиця самолюбства. Господь знає, так це чи ні, але я цього не усвідомлюю. Я справді хвалю й благословляю Його ім’я за те, що в країні, де стільки філософії, Він допоміг мені проповідувати Його Істину так просто, що я ні слова не сказав як простий доктринер, а проповідував Христа, і нічого, крім Христа. Радійте зі мною, мої дорогі брати й сестри. Я мушу мати вас за співрадісників, а коли ви не захочете, то мушу радіти сам, але мій хліб хвали завеликий, щоб я міг з’їсти його весь.

III. І ось ми підходимо до кінця. Я маю наголосити на ТИХ РАДІСНИХ ПІДСТАВАХ, які апостол наводить у дванадцятому вірші як причину, ЧОМУ МАЄ БУТИ МОЛИТВА Й ХВАЛА. «Се бо хвала наша, сьвідченнє совісти нашої, що ми в простотї і чистотї Божій, не в мудрости тїлесній, а в благодатї Божій жили на сьвітї, більше ж у вас.»

Ах, зрештою, розрада людини, після довершеного Божого спасіння, мусить походити від свідчення її власного сумління. А для служителя яке ж це свідчення — що він проповідував Євангеліє в простоті, а це має два значення: проповідував його не двоєдушно — кажучи одне, а маючи на думці інше. І він проповідував його не так, як веслярі веслують — дивлячись в один бік, а гребучи в інший, — а проповідував, маючи на думці те, що казав, з неподіленим серцем, прагнучи Божої слави й спасіння людей.

І яке ж благословення — проповідувати його просто, тобто без мудрованих слів, без вишуканих фраз, ніколи не вивчаючи ораторських красивостей, ніколи не гонячись за риторичними прикрасами. Яке прокляте мусить бути життя людини, що оскверняє кафедру, підносячи її до гідності красномовства! Яким безнадійним буде її смертне ложе, коли вона згадає, що виставляла напоказ свої мовні здібності, а не тверді речі, які ведуть до здобування душ! Добре може бути спокійне те сумління, що може сказати, що поводилося з Божою Істиною в простоті.

Апостол каже також, що проповідував її в чистоті. Тобто він проповідував, маючи це на думці, відчуваючи це, — проповідував так, щоб ніхто не міг звинуватити його у фальші. У грецькому слові є щось від сонячного світла, і справжній Божий служитель — той, хто проповідує те, що хотів би вивісити на сонячному світлі, або крізь кого просвічує сонячне світло. Боюся, що ніхто з нас не схожий на прозоре скло — більшість із нас трохи забарвлені, — але щасливий той, хто прагне якнайбільше позбутися того барвника, щоб світло Євангелія сяяло просто, ясне, як воно виходить від Сонця праведності, крізь нього.

Павло проповідував у простоті й чистоті. І він додає: «Не в мудрости тїлесній». О, яких історій я наслухався про те, що робить тілесна мудрість! І за останні два тижні я засвоїв урок, якого хотів би, щоб навчилася Англія. Там, по той бік моря, є три школи богословської помилки, і кожна перестрибує через спину своєї сусідки. Одні з них твердять, що всі факти Писання — лише міфи. Інші кажуть, що в Біблії є дещо добре, хоч є й дуже багато помилок. А ще інші йдуть іще далі й відкидають усю Біблію цілком щодо її натхненності, хоч і далі її проповідують і далі на неї спираються, кажучи, що роблять це лише для повчання простолюду — лише тримаючи її перед очима задля мас, — хоч я мушу додати: а також лише задля того, щоб заробляти собі на хліб.

Сумно! Сумно! Сумно, що Церква зайшла так далеко — Стара голландська реформатська церква, — самé дзеркало кальвінізму, що стоїть твердо й непохитно у своїх віровизнаннях за всі доктрини, які ми любимо, а проте збилася на латитудинарну й розгнуздану свободу. О, як ревно маємо ми засуджувати тілесну мудрість! Боюся, дорогі друзі, що часом дехто з вас, слухаючи служителя, любить, щоб він подав усе гарненько, і ви знаходите ваду, якщо він не виявляє певної міри таланту. Цікаво, чи це не гріх? Я майже схильний думати, що так.

Часом я думаю, чи не слід нам щодня менше дивитися на талант, а дедалі більше — на суть Євангелія, яке проповідується. Чи, коли людина обдарована ораторським хистом і ми, може, маємо від неї більше користі, — чи не слабкість це. Чи не краще нам знову повернутися до днів рибалок і не давати людям жодної освіти, а просто посилати їх проповідувати Божу Істину просто. Це краще, ніж заходити так далеко, як тепер заходять, даючи людям не знаю що з усяких наук, які їм зовсім ні до чого, а лише допомагають спотворювати Божу простоту. Я люблю те слово в моєму тексті: «Не в мудрости тїлесній».

І тепер я заявляю своє право, як свідчить мені моє сумління, — заявляю своє право на цю похвалу нашого апостола. Я проповідував Боже Євангеліє в простоті. Не знаю, як я міг би проповідувати його простіше чи звіщати його чесніше. Я проповідував його щиро — Той, Хто випробовує всі серця, знає це. І я не проповідував його в тілесній мудрості, і то з однієї чудової причини — бо я її не маю, — і мусив триматися простого свідчення Господнього. Але якщо я щось і зробив, то це зроблено Божою благодаттю.

Якщо чогось і досягнуто, то все це вчинила Божа благодать. «Більше ж у вас». Бо хоч наше слово пішло в багато країв і наше свідчення оперізує земну кулю, проте — «більше ж у вас». Вас ми застерігали. Вас ми благали. Вас ми напоумлювали. З вами ми сперечалися за ваші душі. Над вами ми плакали. За вас ми молилися. Для декого з вас ми були духовним батьком у Христі. Для багатьох із вас — як годувальник. Для багатьох із вас — як учитель і будівник у Євангелії. І, сподіваємося, для всіх вас — щирим другом у Христі Ісусі. Тому я й домагаюся ваших молитов — ваших більше, ніж будь-якого іншого народу.

І хоч буде чимало тих, хто згадуватиме нас у своїх благаннях, я заклинаю вас: оскільки це було «більше ж у вас», дозвольте мені особливо мати ваші молитви. Дехто скаже, що нечемно з мого боку навіть припускати, що ви не молитеся. Що ж, я не припускаю цього з нечемності, але можуть бути й такі, що забувають, — ті, що забувають благати. О, моліться за мене й надалі! Ще не вся громада спасенна. Є деякі, що слухають нас, а ще не навернені. Благайте Бога задля них. Є ще нерозбиті тверді серця! Просіть Бога, щоб молот ударив. І поки є ще нерозтоплені, моліть Бога, щоб Він зробив Слово подібним до вогню!

Цей великий Лондон треба розворушити від краю до краю. Моліться за всіх ваших служителів, щоб Бог зробив їх могутніми. Церква потребує ще більше гучного Божого голосу, щоб пробудитися від сну. Просіть Бога, щоб Він поблагословив усіх Своїх посланих слуг. Благайте Його з Божою силою, щоб прийшло Його Царство і щоб була Його воля на землі, як на небі.

О, якби ви всі повірили в Ісуса! Бо доки ви не повірите, ви не можете ні молитися, ні хвалити! О, якби ви всі повірили в Ісуса! Пам’ятайте, це єдиний шлях спасіння. Довіртеся Ісусові, бо хто вірує в Нього, не буде засуджений, а хто не вірує, уже засуджений, бо не повірив у Сина Божого. Довіртеся Ісусові — і будете спасенні. Нехай Христос прийме вас нині, заради Своєї власної любові. Амінь.