Розділ 5 · 14 хв читання · 18 хв слухання
Бачення
Якщо ми хочемо досягти призначення свого життя в Христі, нам конче потрібне бачення, яке сягає далі за наші обставини. Наш погляд впливатиме на те, як ми живемо, — чи то погляд на себе (погляд усередину), чи наш погляд на світ (погляд назовні), чи наш погляд на Господа (погляд угору).
Погляд усередину
Кажуть: «Ким ти себе вважаєш, тим ти і є». Звісно, це неправда для тих, хто через хворобу перебуває в омані.
Можливо, ви чули історію про двох пацієнтів психіатричної лікарні.
«Привіт, — сказав один. — Ти хто?»
«Я Наполеон», — відповів його товариш.
«Ні, не Наполеон».
«Ні, Наполеон».
«Ні, не Наполеон!»
«Ні, Наполеон!»
«Хто тобі таке сказав?»
«Бог!»
«Ні, Я такого не казав!!!»
На жаль, у християнській церкві багато людей так само сліпі щодо своєї особистості, як ті нещасні пацієнти. Проте нам доводиться мати справу не лише з манією величі чи гордістю, а й із протилежними почуттями — низькою самооцінкою. Наведений вище вислів, безперечно, правдивий у цій негативній царині. Коли ми думаємо про себе принизливо, ми живемо в тій самій низині, що й ці низькі думки. Ми показуємо на людину, яка високої думки про себе, і називаємо її «гордою» — такою, яку Бог неодмінно впокорить.
Проте ми швидко захищаємося від закидів, що надто себе принижуємо, додаючи (не без дрібки гордості?), що ми покликані бути «смиренними». Усе це лише показує незнання того, що таке смирення. Воно не протилежність гордості — то фальшиве смирення, — і це хвороба не менш тяжка, ніж її протилежність.
Ми покликані до смирення, бо великий у Царстві Небесному той, «хто смирить ся, як хлопятко се». Діти можуть гратися, перевдягатися в костюми й надягати маски, але коли настає час спати, вони знімають свої забавки й залазять під ковдру — знову слабкі, втомлені, потребуючи батькових обіймів і мами, яка їх укриє. Вони знову стають «просто собою».
Лише дорослі не знімають костюмів і масок, бо не хочемо, щоб інші бачили нас такими, якими ми самі себе знаємо. Біблія називає це лицемірством (з грецької — «грати іншу роль»).
Подумайте ось про що: найсмиренніший вислів у Біблії належить Самому Богові! Коли Мойсей запитав Його: «Що мені сказати, хто мене послав, коли я говоритиму із синами Ізраїлю?» — Вічний відповів: «Я той, хто єсть! Так промовиш до синів Ізрайлевих: Сущий послав мене до вас»
Смирення — це знати і бути тим, ким ви є насправді. Не більше й не менше.
То хто ж ви?
Якщо ви віруючий християнин, народжений знову від Божого Духа, Біблія каже про вас багато чудового. Читайте Новий Заповіт, шукаючи безліч славних речей, які названо спільним багатством усіх віруючих. Багато з цих багатств залежать від якоїсь нашої дії, але більшість мало пов’язані з нашими здібностями чи зрілістю, — натомість цілком пов’язані з тим, що Ісус здобув для нас на хресті і що Отець радо дарує нам просто тому, що любить Сина.
Я вважаю, що кожного нового віруючого слід якомога раніше в його новому житті навчити першого розділу Послання до Єфесян, щоб він знав про своє становище «в Христі».
Ми вибрані в Ньому, ми всиновлені в Божу родину, і ми прийняті, бо Отець любить Його. Бог «дав нам сидїти вкупі на небесних (місцях)» у Ньому, високо понад усякими начальствами і владами (зла). Перестаньте вірити брехні сатани про себе і почніть вірити тому, що каже про вас Бог!
Я був грішником, але Біблія каже мені, що тепер я святий!
Я був рабом гріха, але тепер я син Божий!
Мої гріхи прощено, і я можу називати Його «Отче!» Колись я ходив у темряві, а тепер ходжу у світлі!
Я був мертвий, а тепер я живий!
Я був загублений, а тепер знайдений — я належу Йому!
Я — «нове сотворіннє» (дух): «старе минуло; ось стало все нове».
— не через щось у мені, а тому, що я в Ньому.
Проголошуйте це з дахів! Підніміть голови й співайте! Ми діти ЦАРЯ, алілуя! Це життя — лише короткий навчальний табір, що готує нас царювати з нашим Царем, і ми можемо перемагати, бо Він живе в нас, Христос у нас — наша запорука слави.
Сатана звинувачуватиме вас, наводячи почуття провини й осуду, але правда проголошує, що ніщо «не возможе нас розлучити від любови Божої, що в Христї Ісусї». Кому ви повірите — сатані, батькові неправди, чи Святому Духові, Авторові Божого Слова?
Обставини можуть пригинати вас до землі, але ви можете сказати: «у всьому тому ми побіждаємо через Возлюбившого нас», бо «Все здолїю в Христї, що мене покрепляє». Ви вірите в це чи волієте вірити своєму ворогові, сатані?
Одна з найбільших трагедій у християнській церкві — кількість віруючих, які не знають, ким вони є (в Христі), і багато часу витрачають, намагаючись виправдатися перед Богом та іншими. Найсумніше це бачити серед провідників, які невпевнені у своєму становищі (часто тому, що Бог не кликав їх туди), і яким доводиться вести церковну політику, щоб утримати свій статус. Таким людям дуже важко бути слугою, яким Учитель покликав бути всіх нас. Натомість вони чіпляються за свою «владу», часто ранячи при цьому інших віруючих. Є один біблійний вірш, який завжди здавався мені дуже важливим, але коли я цитував його і запитував слухачів, де він є в Писанні, ніхто не міг мені відповісти. Ось як він звучить.
«Знаючи Ісус, що все дав Йому Отець у руки, й що від Бога вийшов, і до Бога йде ....»
(Іншими словами: «Ісус, знаючи, Хто Він, звідки прийшов, що робить і куди йде ....»)
Знаєте, що далі? (Хіба вам не неприємно, коли хтось ось так ставить вас у незручне становище??) Знайдіть це самі в Євангелії від Івана, у 13-му розділі! Він був упевнений у Собі та у Своєму покликанні.
Нам потрібна така сама впевненість, якщо ми хочемо бути всім, чим хоче бачити нас Господь, — літати, як орел. Легко служити іншим, коли знаєш, хто ти і де ти.
Погляд назовні
Що ви бачите, коли дивитеся на людське суспільство, — який ваш світогляд? Коли все довкола ніби в безладі, чому ви дивуєтеся? Мусите визнати, що такий шлях світу. Це втомлене старе творіння, що «стогне і мучить ся» під проводом сліпих, чекаючи дня, коли його Творець повернеться і приведе з Собою синів Божих.
Тим часом світ іде за релігією світського гуманізму, де людина — центр власного всесвіту, а Бога вигнано на його околиці. Справді, у постхристиянському суспільстві, в якому ми тепер живемо, багато хто приєднався б до ліберальних богословів початку двадцятого століття, які твердили, що Бог помер! Без абсолютів відповідальності перед Кимось поза собою людина стає суддею моралі — що добре, а що зле, — і суспільство хитається від кризи до кризи.
Я був у Шотландії, де разом з Ієном і Пітером, двома пасторами Церкви Шотландії, проводив молитовний вечір. Того вечора Ієн був дуже пригнічений духом, тож я запитав його про причину. Того дня синод національної церкви проголосував за висвячення чоловіків-гомосексуалів, а і Ієн, і Пітер вважали це суперечним Писанню. Їм, як і багатьом іншим, дозволили внести свою незгоду до офіційних протоколів, але рішення ухвалили.
Тоді я запитав Пітера, чому він не так само пригнічений. Його відповідь була повчальною. Це була притча про склянку води, наповнену наполовину — чи наполовину порожню. «Коли я двадцять років тому приїхав до цього міста, — сказав він, — тут можна було знайти дві чи три наші церкви, де вірно проповідували Євангеліє. Сьогодні їх двадцять дві! Відбувається поляризація. Де більша темрява, там і більше світла». Він не дозволив своєму баченню світу відібрати в нього бачення Господа.
Нині ми з вами в цьому світі, але ми не від світу. Не чекайте, що він під вас підлаштується. Як він не прийняв Господа Ісуса, так не може прийняти й вас. Проте Господь не вирішив забрати нас із цього світу, бо хоче, щоб ми були Його свідками у світі. Він знає, що це буде важко, бо в нас діяльний ворог, але Він молився — і досі молиться — за нас: «Отче! Не молю, щоб узяв їх із сьвіта, а щоб зберіг їх од зла. Не з сьвіта вони, яко ж я не з сьвіта.» Звісно, віруючі мають бути залучені до багатьох сфер світу — як сіль, щоб приправити його несмак і протистояти його злу; як світло, щоб виявити його хворобу і вказати шлях до життя. Будуть і ті, хто літатиме, як орел, у даному Богом служінні в установах та організаціях світу.
Проте наша головна турбота — не цей світ, а Його Царство серед народів цього світу.
Ми покликані не стояти у світі, свідчачи про Христа; ми покликані стояти в Христі, свідчачи світові!
Ісус говорив про п’ять типів людей, яких Він вважає великими у Своєму Царстві. Це слуги, ті, хто як діти, хто готовий бути останнім чи найменшим, і хто «як молодший». Чи замислювалися ви колись, що означає бути «як молодший»? За днів Ісуса все батькове майно переходило до старшого сина. Йому належали господарство і вся худоба. Молодший син міг понести всю свою спадщину на плечі, як це зробив блудний син, ідучи з дому. Покаявшись і повернувшись до батькового дому, він вважав себе негідним бути батьковим сином, але старий прийняв його в обійми любові, дав нові сандалі, одяг і влаштував бенкет.
На це старший син розгнівався. «Чому ти заколов відгодоване теля для цього марнотратника?» — вимагав він. У відповідь батько нагадав, що всі відгодовані телята належать старшому синові. Власне, усе господарство було його. Він володів усім! Насправді ж це господарство володіло ним! Його не цікавили покаяння і прощення; його цікавило тільки те, чим він володіє. Це моє господарство! Не чіпай!
(Чуєте відлуння? Це моє служіння / моя церква / моя програма / мій хор! Це мої вівці! Не розгойдуйте човен!) Та й чия це, зрештою, церква?
Бути «як молодший» означає не дозволяти цьому світові володіти нами — ні його посадам, ні майну, ні популярності, ні славі, ні цілям. Ми «не з сьвіта», ми не «прив’язані», бо ми посланці іншого, вищого світу. Це не означає, що ми не повинні мати власності чи приймати відзнаки, коли нас ними вшановують. Навпаки, християнин має вирізнятися з-поміж загалу як той, хто добре виконує свою роботу і гідний пошани навіть за мірками світу.
Проте хоч ми, може, і володіємо світом, він не повинен володіти нами, і ми тримаємося його дуже легко, щоб, коли Учитель покличе нас, наша прив’язаність нас не стримала. Коли Він кличе нас літати, як орел, нас не «приземлюють» прив’язаності, зобов’язання, «мотузки», сплетені за довгі роки спілкування зі світом і його звичаями.
Нам треба зрозуміти, що це життя — у цьому світі — лише навчальний табір, який Бог задумав, щоб удосконалити нас для справжнього світу — Вічності. Він шукає народ, який переможе в цьому житті, щоб царювати з Ним у наступному. Нам не здається дивним, що люди зазнають великого напруження й особистих принижень, коли готуються стати морськими піхотинцями, але ми часто починаємо нарікати, коли наш Учитель допускає труднощі й рикаючого лева, щоб той нападав на нас під час нашого вишколу. Ми надто охоче підриваємо свою підготовку, шукаючи дружби зі світом.
Проте коли ми станемо тим, ким Господь покликав нас стати, ми будемо переможцями навіть у цьому світі, і Його Царство утвердиться на землі, як на небі. Він збудує Свою церкву, і ворота пекла її не подолають.
До речі, кішка, яка нявкає, ніколи не впіймає здобичі; рикаючий лев так само безпорадний — хіба що ми самі даємо йому силу, дозволяючи його рикові впливати на наші емоції і паралізувати наші дії.
Він використовує страх, збентеження, ревнощі, заздрість, гнів та інші подібні негативні емоції, щоб відібрати в нас перемогу. Нам треба навчитися розпізнавати його тактику і твердо вирішити не дозволяти цим емоціям нам заважати. Я провів дуже приємний місяць у Непалі, проводячи кілька семінарів для місіонерів і подорожуючи значною частиною країни.
У місті Дхаран мене познайомили з літнім чоловіком, який багато років був там пастором у час, коли на церкви чинили великі переслідування. Його заарештовували понад двадцять п’ять разів і сім разів ув’язнювали, найдовше — на вісім років. Щойно вийшовши з в’язниці, він одразу повертався до свого села й знову починав проповідувати Євангеліє. Я запитав його: «Ви не боялися, що вас знову заарештують?» Він відповів: «Чого мені боятися? Лев уже ревів щосили!» Він мав правильне бачення — зір 20/20 у духовних речах!
Саме Джим Елліот, один із п’ятьох молодих чоловіків, загиблих мученицькою смертю в джунглях Еквадору 1956 року, незадовго до смерті написав: «Не дурень той, хто віддає те, чого не може втримати, щоб здобути те, чого не може втратити!»
Очевидно, цей світ ним не володів, бо він мав бачення, значно вище за цей світ.
Ісус знав, яким буде майбутнє людини на землі, тож каже нам: «Як же зачне се дїятись, випростуйтесь і підіймайте голови ваші; бо наближилось викупленнє ваше». Наше бачення має бути спрямоване вгору.
Погляд угору
Світ у своїй сліпоті може твердити, що «Бог помер», але громадяни Небесного Царства знають іншу дійсність. Бог і далі на престолі і веде все до завершення, «щоб у порядкуванню сповнення времен зібрати все в Христї, те, що на небесах, і те, що на землї». Він здійснить Свої задуми.
У 2 Царів 6 ми читаємо про біду, якої зазнав пророк Єлисей, після того як повідомив свого царя про задуми сирійців напасти на Ізраїль. Сирійський цар послав велике військо, щоб схопити пророка в місті Дотані. Коли сходило сонце, слуга пророка встав з ліжка й відчинив вікна, щоб привітати новий день. Уявіть його здивування і жах, коли він побачив, що місто оточене сирійським військом. Обставини не обіцяли нічого доброго! Перспектива була чорна. Здавалося, увесь світ ополчився проти Божого чоловіка.
«Ой горе, паноньку! що нам оце почати?» — вигукнув слуга.
Єлисей підвівся з ліжка, неспішно підійшов до вікна, поглянув на ворога і помолився. Жодних слів тривоги, жодного благання про визволення, жодних запитань до Бога. Лише проста молитва: «Господи! відкрий йому очі, щоб він бачив!»
І «відкрив Господь слузї очі, й вбачав він, як гора навкруги Елисея була заповнена кіньми й поломяними колесницями» — Божим військом. Сирійський цар міг посилати своє велике військо, але воно Божому чоловікові було не рівня. З Богом ми завжди «побіждаємо через Возлюбившого нас», хоч би що кидали проти нас ворог чи світ. Нам треба поглянути вгору й побачити, що пагорби довкола наших обставин заповнені Господніми військами, які лише чекають Його наказу, щоб вирушити в цю ситуацію.
Цар Давид пережив багато днів, коли все, здавалося, було проти нього. Цар Саул кілька разів намагався його вбити і переслідував його, коли той покинув палац у Єрусалимі, тож роками Давид жив як вигнанець. Проте одним із найсумніших днів його життя був той, коли він зрозумів, що його син Авесалом збирає військо, щоб скинути батька з престолу Ізраїлю. Давид описує зміну своїх почуттів у Псалмі 3. — Від похмурої перспективи вірша 1 («Господи! скілько напастників моїх») до впевненості вірша 8 («Від Господа спасеннє»). Мусимо звернути увагу на вірш 3, щоб побачити, як відбулася ця зміна ставлення: «Но ти, Господи, оборонний щит передо мною, ти слава моя, ти підносиш голову мою». Згодом він напише: «Очі мої підношу на гори, звідки поміч моя прийде. Поміч моя від Господа!»
Хоч би якими були ваші обставини, хоч як звинувачував би вас ворог, хоч як ображав би вас світ, — підведіть очі й зосередьтеся на дійсності небесного. Ваш Наречений чекає, бенкетний стіл накрито, і незабаром ми почуємо звук сурми, що запрошує нас на весільну вечерю Агнця.
Ваш Господь усе контролює, і ви можете бути певні, що «хто розпочав у вас добре дїло, звершувати ме аж до дня Ісуса Христа».
Це не позитивне мислення, а ясне проголошення нашої надії (тобто палкого очікування того, що певне). А доти Він хоче, щоб ми літали, як орел!
Можливо, у вас здоровий погляд на себе, реалістичний погляд на світ і палка надія на Господа, але який ваш погляд на церкву? Чи вона слабка й безсила, майже не впливає на ваш світ? Чи стала вона організацією замість організму — живого Тіла Христового? Чи вона зосереджена на програмах, а не на людях?
Один із моїх великих привілеїв — подорожувати до багатьох країн, служачи молоді й церковним провідникам. Хочу голосно і ясно проголосити, що Церква Ісуса Христа жива й здорова в багатьох місцях. Скрізь, куди я їжджу, я зустрічаю чоловіків і жінок, які звершують великі справи для Бога, хоча, звісно, світські медіа мало розповідають нам про цих віруючих, що змінюють свій світ. Спільне в них — тягар і велике бачення того, що Бог може зробити через них.
Молодим чоловіком Лорен Каннінгем мав видіння. Він побачив хвилі молоді, яку випускають у світ і яка накочується, мов хвилі моря, на береги світу. Він вірив, що Бог може спонукати безліч людей вирушити з двома руками Євангелія. Вони мали і звіщати добру новину, і своїми вчинками показувати вдачу Ісуса.
Сьогодні «Молодь з місією» відома в усьому світі: її місіонерський загін налічує близько восьми тисяч працівників, які служать у понад п’ятдесяти країнах, і вона послужила в кожній країні, визнаній Організацією Об’єднаних Націй.
Тож яке ваше бачення?
Запитання для роздумів
Які три «погляди», за словами Еванса, формують наше бачення?
Погляд усередину — наш погляд на себе; погляд назовні — наш погляд на світ; і погляд угору — наш погляд на Господа. Наприкінці він запитує ще й про четвертий погляд — наш погляд на церкву.
Як Еванс визначає справжнє смирення?
Смирення — це знати і бути тим, ким ви є насправді, не більше й не менше. Він каже, що воно не протилежність гордості — то фальшиве смирення, хвороба не менша за гордість, — і називає Боже «Я той, хто єсть» найсмиреннішим вислівом у Біблії.
Що Еванс має на увазі під словами бути «як молодший»?
За днів Ісуса господарство успадковував старший син, а в історії про блудного сина старшим братом насправді володіло господарство. Бути «як молодший» означає не дозволяти світові — його посадам, майну, популярності чи цілям — володіти нами, тримаючись його легко, щоб прив’язаності не «приземлювали» нас, коли Учитель кличе нас літати.
Що сказав непальський пастор у Дхарані, коли його запитали, чи не боїться він знову бути заарештованим?
Його заарештовували понад двадцять п’ять разів і сім разів ув’язнювали, найдовше — на вісім років, а він відповів: «Чого мені боятися? Лев уже ревів щосили!» Еванс каже, що він мав правильне бачення — зір 20/20 у духовних речах.
Що радить Еванс читачеві, коли обставини здаються непосильними?
Як Єлисей, що молився за свого слугу в Дотані: «Господи! відкрий йому очі, щоб він бачив!» — він закликає нас поглянути вгору й побачити, що пагорби довкола наших обставин заповнені Господніми військами. Хоч би якими були обставини чи звинувачення ворога, підведіть очі й зосередьтеся на дійсності небесного, бо Господь усе контролює.