Ширяй, як орел
Робити по-Божому

Розділ 3 · 9 хв читання · 12 хв слухання

Робити по-Божому

То був недобрий день! Того ранку Ізраїлеве військо, вирушаючи проти филистимлян, було сповнене впевненості — сповнене віри, що Ягве з ними і що цієї битви вони ніяк не можуть програти. Усі знаки були добрі: у краю постав новий пророк, Бог був на Своєму місці, і на землі все було гаразд. Навіть місце битви віщувало успіх: хоч ворог мав міцну твердиню (таке значення єврейського «Афек»), Ізраїлеве військо стояло при Евен-Езері (з єврейської — «камінь нашої допомоги»).

Проте щось пішло страшенно не так. Коли криваве сонце сіло за пагорби і обидва виснажені битвою війська відступили до своїх таборів, несучи поранених і вмирущих, ізраїльськими лавами пробіг тривожний гомін. Близько чотирьох тисяч їхніх товаришів лежали на закривавленому полі — вони вже ніколи не повернуться до своїх домівок і рідних. Старшини радилися між собою і, як це властиво людям, коли справи йдуть не так, як хочеться, почали допитуватися, чому Господь їх підвів.

«Пророк же мав би передбачити ці лиха! Священники Ягве, безперечно, могли б забезпечити перемогу! Наша віра в те, що Ягве з нами, певно ж, мала б принести бажаний наслідок!»

«У мене є пропозиція, — сказав один зі старших. — Чому б нам не послати людей назад до Шило і не попросити священників принести Господа сюди, на поле бою? Може, Він не знає, що ми тут переживаємо, бо перебуває там, у скинії».

Минуло триста років відтоді, як скинію поставили в Шило, місті Єфремовому, і багато поколінь священників там служили. Поклоніння занепало настільки, що в її дворах дозволялися всілякі збочення. Проте люди знали, що раз на рік первосвященник входить до її найсвятішого місця, щоб зустрітися з Господом за весь народ. Вони цілком утратили розуміння значення й порядку цієї зустрічі, а інші священники вже не боялися входити до того забороненого місця.

Простий люд, який не мав права входити до самої скинії, набрався всіляких забобонів, підживлюваних побрехеньками, які священники охоче розповідали. «У найсвятішому місці стоїть золота скриня, що зветься ковчегом, і Господь сидить на тій скрині між двома золотими ангелами». Так само як для самарянки, що згодом зустріла Ісуса біля криниці, Бога можна було знайти лише в певному місці — тепер Він сидів між херувимами в затінку шатра-скинії в Шило.

«Бог утягнув нас у цю халепу. Принесімо Його сюди, хай Він нас і витягне! Пошліть по ковчег!» На полі бою під Евен-Езером цю пропозицію прийняли охоче.

Посланцям легко вдалося переконати Хофні й Пінхаса, синів старого первосвященника Ілія, щоб ті принесли ковчег на поле бою. Вони навіть самі прийшли з ковчегом, щоб ніхто не мав сумніву в їхніх повноваженнях. Коли побачили, як ковчег несуть на поле бою, усі ізраїльтяни здійняли такий гучний крик, що серця ворогів сповнилися страхом. «Горе нам! хто врятує нас із потали сього страшного Божества? Се те саме божество, що побило Египтїїв всякими карами в пустинї!» — вигукували вони. Вони мали більше пошани й страху перед Богом, ніж Його власний народ, юдеї!

Коли ізраїльтяни знову пішли в бій зі своєю незламною самовпевненістю, филистимляни билися, як люди, приречені на смерть, — і для Ізраїля «був побій вельми тяжкий, і полягло Ізраїля трийцять тисячей чоловіка піхоти». «Скриню Господню взято і обох синів Ілїєвих убито».

Коли Пінхасова дружина почула про смерть свого чоловіка, вона народила дитину, яку носила, і сама при цьому померла, але перед тим назвала хлопчика Іхаводом, що означає «Зникла слава».

Минуть довгі, тяжкі сто років, перш ніж ковчег — що уособлював Божу присутність і Його завітні обітниці — повернеться на своє законне місце в Ізраїлі.

Серед филистимлян він пробув лише кілька місяців, а тоді вони захотіли його повернути, бо скрізь, куди його приносили, серед них було багато смертей.

Що більше було смертей, то більше потайна підозра переростала в певність, що між цими смертями і присутністю ковчега є зв’язок, тож склали план, щоб і перевірити підозру, і позбутися клопоту. Узяли двох корів, які щойно отелилися. Їх мали запрягти разом у новий дерев’яний віз — чого вони зовсім не знали.

Підозрілу скриню поставили на новий віз разом із «мирною» жертвою із золотих прикрас, і корів спрямували в бік ізраїльського кордону. За звичайним материнським інстинктом вони мали б шукати своїх телят, а це показало б, що ізраїльському богові не дуже й залежить на поверненні своєї скрині, а смерті в Филистимії — збіг, а не суд. Але якщо корови забудуть про своїх телят і підуть просто до Ізраїля, це буде достатнім доказом, що филистимляни чинять мудро, повертаючи скриню — і Бога — на Його законне місце!

Вони таки чинили мудро! Корови пішли просто до ізраїльського кордону, не звертаючи ні ліворуч, ні праворуч, аж поки не перейшли на поля Бет-Шемешу. Тамтешні люди зраділи, побачивши ковчег: розпалили вогонь із дерева воза й принесли на ньому обох корів у жертву подяки Ягве. Місцеві священники-левити взяли ковчег і поставили на великий камінь, де він став видовищем для всього народу, — аж поки деякі, цікавіші за інших, не підняли його віко, щоб зазирнути всередину. Певен, вони могли б виправдати свій вчинок. «Ми лише перевіряли, чи ще там Ааронове жезло, кам’яні скрижалі заповідей і посудина з манною!» — могли б вони сказати.

Проте їхні голоси замовкли, бо тієї ж миті вони і понад п’ятдесят тисяч інших чоловіків тієї округи померли від Божого суду. Він мовчав багато років, поки розбещене священство оскверняло Його скинію; Він показав Себе могутнім, коли филистимляни возили Його по всій своїй країні; Він показав Себе повним благодаті й милосердя, коли филистимляни грубо вантажили ковчег на віз, запряжений нечистими коровами; але Він показав Себе страшним у святості, коли Його власний народ завіту переступив межу в непошані.

Решта людей плакала: «Хто встоїть поблизу Господа, сього сьвятого Бога? До кого він тепер пійде від нас?» Мешканці Кір’ят-Єаріму прийшли й забрали ковчег і віднесли його до дому такого собі Авінадава, сина якого посвятили на священника, щоб доглядав ковчега. Багато років він лишався там; увесь Ізраїль сумував через таке становище, але боявся щось із цим робити.

За той час народ вимагав від пророка Самуїла, щоб він поставив їм царя, аби вони були, як довколишні народи. «Якщо Бога серед нас немає і священство скінчилося, то, хоч ми й маємо Його пророка, нам потрібен цар, щоб нами правив», — казали вони. З Божого дозволу Самуїл помазує Саула на першого царя Ізраїля — чоловіка, вищого за інших на цілу голову. Великий в очах людей, але, як виявилося, слабкий перед Богом. Справді, за його царювання народом правили людські думки, а не Божа мудрість. Помазання було мало, бо Бог не був (діяльно) присутній серед Свого народу, — а ковчег лишався в Кір’ят-Єарімі.

Саул царював сорок років, а тоді на його місце став Божий вибранець — Давид, переможець велетня, Давид-псалмоспівець. Коли він сходить на престол, ковчег уже понад вісімдесят років схований, і мине ще чотирнадцять років, перш ніж Давид спробує повернути його до Єрусалима, нового Шило. Майже сто років вірні в Ізраїлі сумували за ним.

«Ходімо, — сказав цар великому зібранню своїх вибраних мужів. — Підімося до Кір’ят-Єаріму і повернімо ковчег на його законне місце в Єрусалимі. Його не було надто довго, і ми мусимо повернути його, щоб знову поклонятися в Господній присутності». Хто міг би заперечити таким почуттям? Усі знали, що Господь буде задоволений і вшанує їх у цій справі. «Як ми його понесемо?» — запитав один із практичніших послідовників. Хтось пригадав історію про те, як филистимляни відіслали ковчег назад до Ізраїля на возі, запряженому двома коровами, і запропонував, що це, очевидно, легкий спосіб перевезти ковчег.

Проте вони мудріші за филистимлян, тож беруть двох навчених волів замість двох дійних корів. Невдовзі вони винесли ковчег із дому Авінадава й поставили на новий віз — значно вдосконалену версію старої филистимської підводи, запрягли двох волів і рушили назад до Єрусалима. О, як вони святкували! Давид і його друзі танцювали й грали на своїх інструментах, махали руками в повітрі й почувалися «просто чудово»! Єдиний, хто не був задоволений, — сам Господь! Вони не відійшли далеко, коли навчені воли посковзнулися, ковчег мало не впав, і невинний священник простягнув руку, щоб підтримати його, — і миттю помер від руки святого Бога!

Замість того щоб із радістю принести ковчег до Єрусалима, його завернули до дому Овед-Едома, гіттеянина, де він мав пробути ще три місяці, поки Давид сидів удома в морі похмурого настрою. Спершу він дуже гнівався на Господа і на Його позірну несправедливість. Та коли почав роздумувати й шукати Господа, його було спрямовано прочитати Мойсеєві писання про ковчег — про його виготовлення, використання і про те, як його слід переносити з місця на місце. «Се те із соборного намету, що синове Кегата нести мають.»

Тоді Давид приготував місце, де ковчег мав спочити в Єрусалимі, і приготував людей, щоб перенести ковчег із дому Овед-Едома, як казало Писання. Левитів із роду Кегата відокремили й освятили для того, щоб вони несли ковчег на своїх плечах аж до призначеного йому місця спочинку. Це не було завдання для волів і воза — як ними користувалися світські филистимляни, — а служіння, визначене Самим Богом. Нарешті народ міг радіти, бо ковчег — символ Господньої присутності, Його помазання — знову був серед Його народу.

Чого ми можемо навчитися з цієї історії? Безперечно, одне виступає чітко і так само потрібне сьогодні, як і за днів Самуїла, Саула й Давида. Коли хочете виконувати Божу справу, то краще робіть її по-Божому! Він дав Своєму народові чіткі настанови, а вони, не послухавшись, наражали себе на небезпеку. Филистимляни могли пізнати Його милосердя, коли непоштиво поводилися з ковчегом, але Божий народ не мав виправдання, тож міг пізнати лише Його суд.

Так і сьогодні ми надто швидко переймаємо ідеї та методи світу, бо вони ніби працюють, тоді як Бог забирає Своє помазання, чекаючи, доки ми зрозуміємо, що Він уже встановив Свої способи праці. Він поставив чоловіків і жінок на різні ролі в церкві й дав їм Свої харизми (від грецького слова, що означає «дари благодаті» — святі здібності, дані даром).

У світі, у діловій сфері, застосовують багато добрих методів провідництва. Проте мати світську здатність провадити чи керувати ще не означає мати харизматичний дар провідництва, потрібний для керування в церкві. Людину можна навчити бути добрим (світським) учителем, але це не означає, що вона буде «навчаючим» — а це вимога для старійшини. Людина може мати високу кваліфікацію психолога, але це не дає ні йому, ні їй здатності провадити біблійне консультування. Я вірю, що в наших церквах є багато тих, хто потребує психіатричної допомоги, але така допомога ніколи не зцілить духовних хвороб.

Ми дуже вміло плануємо всілякі євангелізаційні акції з нашими «4 духовними законами», «Дорогою Римлян», «Євангелізацією дружбою» тощо, нехтуючи методом, який Ісус виклав для нас у ніч перед Своєю смертю.

«Отче, молю і про тих (у вашій церкві, у вашому місті), що задля слова їх увірують у мене, щоб усї одно були: яко ж Ти, Отче, в менї і я в Тобі, щоб і вони в нас одно були, щоб сьвіт увірував, що Ти мене післав єси… щоб були звершені в одно, і щоб зрозумів сьвіт, що Ти мене післав єси і полюбив їх, яко ж мене полюбив єси.»

Доки ми не поставимося серйозно до нашої єдності в Тілі Христовому (не однаковості й не легковажної доктрини найменшого спільного знаменника), усі наші євангелізаційні програми будуть людського задуму, і Господь матиме мало причин виливати на них Своє помазання.

Господь поставив у Своїй церкві тягарі, обдарування й служіння, потрібні, щоб збудувати таку церкву, що «ворота пекольні не подужають її». Змінюючи Його задуми й нав’язуючи власні плани та програми, ми наражаємо на небезпеку і себе, і — дорогою ціною — цей загублений світ.

Запитання для роздумів

Чому провалився задум Ізраїля принести ковчег на битву під Евен-Езером?

Вони сприйняли ковчег як спосіб привести Бога на поле бою, щоб Він витяг їх із халепи, — діяли із самовпевненості, а не з послуху. Ізраїль зазнав тяжкої поразки: полягло тридцять тисяч піших, ковчег забрали, а двох синів Ілія вбили.

Як филистимляни перевірили, чи пов’язані смерті серед них із ковчегом?

Вони поставили ковчег на новий віз, запряжений двома коровами, що щойно отелилися, і спрямували їх до Ізраїля. Якщо корови забудуть про своїх телят і підуть просто до ізраїльського кордону, це покаже, що филистимляни мудро його повертають, — і корови пішли просто туди.

Що пішло не так, коли Давид уперше спробував перенести ковчег до Єрусалима, і що він зробив потім?

Давид повіз його на новому возі, запряженому волами, наслідуючи спосіб филистимлян, і коли воли посковзнулися, священник простягнув руку, щоб підтримати ковчег, і помер від руки святого Бога. Пошукавши Господа, Давид прочитав Мойсеєві настанови і доручив левитам із роду Кегата нести ковчег на плечах, як того вимагало Писання.

Який урок для сьогоднішньої церкви Еванс виводить з історії про ковчег?

Коли хочете виконувати Божу справу, краще робіть її по-Божому. Він застерігає, що ми переймаємо методи світу, бо вони ніби працюють, тоді як Бог забирає Своє помазання, чекаючи, доки ми зрозуміємо, що Він уже встановив Свої способи праці й поставив людей на ролі, давши їм Свої харизми.

Яким методом євангелізації, за словами Еванса, нехтує церква і чому це важливо?

Методом, який Ісус виклав у Своїй молитві в ніч перед смертю: щоб віруючі були одно, щоб світ увірував, що Отець послав Його. Доки ми не поставимося серйозно до єдності в Тілі Христовому, каже він, наші євангелізаційні програми будуть людського задуму, і Господь матиме мало причин виливати на них Своє помазання.

Ви завершили: Робити по-Божому

Назад Далі