Ширяй, як орел
Високий політ

Розділ 1 · 11 хв читання · 14 хв слухання

Високий політ

Яку чудову картину дає нам Бог через пророка Ісаю в 40-му розділі, вірші 28–31: «Чи ще ж ти не збагнув, чи сього не чував єси, що вічний Господь Бог, творець усієї вселенної, безʼутомний і на силах не впадає, та й що розум його недослїдимий? Він же додає сили втомленому й підкріпляє знемощілого. І молодїж, буває, знеможе — ослабне, та й мужі впадають на силах, Тілько хто на Бога вповає, в того сила відновлюєсь; підніме крила, як орел, побіжить і не вмучиться, пійде і не втомиться.»

[Слова «на Бога вповає» в останньому вірші краще було б передати як «перебуває в» («переплетений з»), бо таке первісне значення єврейського слова «кава» (qavah). (Див. Стронг, #6960)] Псалмоспівець Давид пише в Псалмі 103:1–5: «Благослови, душе моя, Господа, і все внутро моє — сьвяте імя його! Прославляй, душе моя, Господа, і не забудь усї добродїйства його! Він прощає всї несправедливостї твої, сцїляє всї недуги твої; Він вибавляє тебе із могили, вінчає тебе ласкою і милосердєм; Твою старість добром ситить, молодість твою, як у орла, відновляє.»

Я спостерігав, як ескадрилья канадських гусей летіла наді мною строєм; я бачив, як зграя пеліканів здіймалася з води неспокійного озера; я дивився, як ціле військо грифів спускається на гниле падло, — але ніколи не бачив нічого такого величного, як дорослий орел, що ширяє в небесах, високо над усіма іншими птахами, володар усього, що бачить. Не дивно, що і давні римляни, і сучасні американці взяли його за символ своїх великих народів.

Один із найчудовіших днів мого життя минув на острові Сатурна біля західного узбережжя Канади. Разом із трьома друзями, які приїхали до мене з Уельсу, я стояв на вершині високого пагорба, а шестеро чи семеро орлів пірнали в долину під нами й знову здіймалися в небо, пролітаючи за кілька футів від наших простягнутих рук. Здавалося, вони майже не докладали зусиль: їхні крила не махали метушливо — вони просто линули на висхідних потоках повітря, що піднімалися крутими схилами до тієї височини.

Бог прагне, щоб Його народ став усім, чим має бути, — орлами, що разом із Ним ширяють у небесних місцях. Проте дуже багато хто з нас так і не навчився літати: ми радше задовольняємося затишком свого гнізда, перетравлюючи найсвіжішу недільну трапезу з кафедри.

Дехто пробував махати крилами, щоб піднятися над буденністю, коли бачив інших віруючих або чув про них — як ті ширяють угорі, тішачись щедрими благословеннями свого Господа, здіймаючись на вітрі Духа.

Вони «ступили вірою» або ризикнули — і часто все закінчувалося розчаруванням і болем, коли вони з гуркотом падали назад на землю.

Наші церкви повні людей, які більше схожі на курку з подвір’я, ніж на орла, що ширяє в небі! Вони задоволено квокчуть «квок-квок», видзьобуючи зернятка благословень серед шведського столу церковних програм, створених для їхньої користі. Чому ж так важко злетіти, як орел, якщо це Божа воля для нас і бажання нашого серця? Хтось цинічно зауважив: «Важко літати, як орел, коли довкола самі індики!» — але я вважаю, що причини глибші.

Кілька причин, чому багато хто не злітає

1. Вони народжуються «пораненими».

Коли ми народилися знову від Божого Духа, наш дух ожив для Бога, нас перенесено з царства темряви до царства світла, із смерті до життя. Ми стали новими створіннями: «старе минуло; ось стало все нове». Богослови називають це виправданням — спасінням для духу, — довершеною працею Святого Духа, якою нас спасено від кари за гріх.

Проте наше тіло раптово не змінилося — воно й далі вмирає, день за днем, і фізичні наслідки гріха тривають у нашому тілі. Шрами від колишніх ран залишаються, для читання ми й далі потребуємо окулярів, волосся продовжує випадати, а прогалини між зубами не заповнюються новенькою блискучою емаллю. Очевидно, наше тіло не стало «новим створінням»! Хвала Богові, одного дня і воно стане новим, коли тлїнне се одягнеть ся в нетлїннє і смертне се одягнеть ся в безсмертє.

Ми називаємо це прославленням — спасінням для тіла, — майбутньою працею Святого Духа, якою нас буде спасено від самої присутності гріха.

Так само й наша душа не зцілилася миттєво від ран, яких зазнала, — таких ран, як відкинутість, покинутість, словесні й фізичні напади, що ведуть до комплексу неповноцінності, невпевненості та страху; ран, які часто ховаються глибоко в підсвідомості. Якщо ви дитина розлучених батьків, ви носите в собі рани. Якщо були статеві стосунки поза шлюбними узами, ви носите в собі рани. Якщо ваші батьки не змогли вилити у вас любов, яка виявляється в почутті безпеки, самоповазі та емоційному благополуччі, ви носите в собі рани. Сатана знає безліч ран, які ми носимо, і швидко їх роз’ятрює щоразу, коли ми беремося зробити щось велике для Бога.

Добра новина в тому, що навіть для цих ран є зцілення й цілісність — у спокупній праці хреста. Ми називаємо це освяченням — спасінням для душі, — теперішньою, тривалою працею Святого Духа, якою нас спасає від влади гріха. Доки цими ранами не займуться — у духовний спосіб, — наш «політ» буде обмежений. (Див. мою іншу книжку «Ключ у моїй руці».)

«Сам же Бог упокою нехай осьвятить вас зовсїм, і ввесь ваш дух, і душа, і тїло нехай збережеть ся непорочно у прихід Господа нашого Ісуса Христа.»

2. Ми ухвалювали рішення всупереч Божим засадам життя.

Багато з цих рішень мають наслідки на все життя. Наприклад, нас навчено: «Не ходїть у жадному ярмі з невірними», — а проте чимало віруючих одружилися з невіруючими. Хоч Господь, можливо, і кликав їх до великого призначення у Своєму служінні, тепер їхній найперший обов’язок — бути свідками для свого невіруючого подружжя. Звісно, Господь може привести невіруючого чоловіка чи дружину до Себе, хоча так буває нечасто, — і тоді обоє зможуть навчитися літати. Він може вживати таких людей і тоді, коли подружжя так і не віддасть себе Йому, але «політ» суворо обмежений, а рішення неможливо скасувати.

Утім, інші рішення скасувати можна — і треба, якщо хочеш літати, як орел. Багато хто живе в боргах, що так суперечить Божому слову, і не усвідомлює, що тепер служить мамоні, чужому богові! Я щиро вражений, коли бачу, як стільки християнських провідників і церков беруть на себе важкий тягар боргів, який, коли вони вже не можуть задовольнити вимог своїх кредиторів, заводить їх у неволю, якої Господь ніколи для них не задумував. Господь не може випустити їх до величі у Своєму служінні, доки вони потенційно залежать від вимог своїх кредиторів.

Багато хто носить у серці непрощення до інших, і цим дає місце сатані, а ще більше людей носять у собі образи та упередження. Усе це — рішення, які вони ухвалили самі, хоч і воліли б звинуватити когось іншого. Коли хтось учинив вам кривду, Господь пообіцяв вам благодать, достатню, щоб ту кривду знести й простити.

Коли хтось ображає вас своїми вчинками, вдачею чи словами, ви можете вирішити не дозволити тій мавпі сісти вам на плечі!

Якщо вона там лишається, образа — ваша! Упередження — це ті негативні ставлення до інших, які ми маємо, здебільшого через незнання. Пам’ятайте: ви ніколи не знатимете, що відчуває інша людина, доки не пройдете кілька миль у її взутті!

Господь може й далі вживати всіх цих людей у служінні, але «політ» обмежений.

«Відложивши всяку гордість і гріх, що путав нас, з терпіннєм біжім на боротьбу, що перед нами.»

3. Ми так і не зрозуміли, що маємо літати!

Ми настільки вдоволені звичайністю свого християнського життя, що ніколи й не запитували, чи немає чогось більшого. Нам досить, щоб нас щонеділі годували проповіддю з кафедри, доповненою приємною музикою «прославлення» з автомобільного радіо та легкою книжечкою від найновішої християнської знаменитості. Безперечно, це ненормально — це нижче від життя з надлишком, яке Господь для нас задумав!

Слабке, матеріалістичне християнство значної частини західного світу так притупило нашу чутливість, що ми вже не чуємо, як наш Наречений каже: «Встань, моя ти мила, вийди, прекрасна моя». Його голос став для нас голосом чужинця, і наречена забула його ніжне звучання. Вона надто полюбила цей світ, і його турботи та бруд пригнули її до землі.

Якщо хтось прагне чути голос Господа, наблизитися до Нього, його зневажливо називають «містиком» (як колись назвав мене старший пастор!). Нам уже байдуже, і ми навіть не сподіваємося почути голос Пастиря.

Багато наших церков стали місцями, куди ми ходимо, щоб почуватися добре, а не місцями, де поклоняються Богові й дізнаються про Його вимоги до нашого життя. Ми не любимо чути Його голос — раптом він принесе викриття. Щоразу, коли хтось розповідає мені про «велику» церкву, яку відвідує, я намагаюся, без жодного виклику, з’ясувати, що він має на увазі під словом «велика». Часто це означає, що кількість людей зростає, Ісуса підносять угору, руки здійнято вгору, спів піднесений, а проповіді тривають щонайбільше двадцять п’ять хвилин на якусь невимогливу тему! Ми хочемо бути в церкві, яка неухильно йде вгору! Мене вражає, що Еван Робертс, Боже знаряддя у великому Валлійському пробудженні 1904 року, навчився літати, як орел, молячись: «Господи, схили мене, схили мене ще нижче!»

Ба більше, мені здається, що багато наших «великих» церков такі завдяки харизмі провідника, а не харизмам — дарам Святого Духа. Такий провідник так само успішно збудував би ділову імперію, як збудував свою особисту церковну імперію. Він опанував усі прийоми ділового світу, щоб контролювати тих, хто на нього працює, і встановив чітку «схему» влади й відповідальності. Подібно до цього, на іншому кінці спектра, багато наших менших церков лишаються малими через невпевненість і контроль їхнього провідника.

Не підганяйте мене надто сильно! Мені добре просто відпочивати тут, у своєму гнізді!

4. Нам підрізали крила, щоб ми не злітали надто високо!

Багато наших провідників не зрозуміли, що їхній обов’язок — навчити свій народ літати. Натомість чимало церков і парацерковних організацій керуються подібно до світових систем, де організаційна структура пірамідальна, влада йде згори донизу, а ключове слово — контроль. Ісус сказав: «Не так же буде в вас!» Як пастора, мене глибоко кидає виклик те, що моє завдання — приготувати святих «на дїло служення, на збудуваннє тїла Христового,» — тобто навчити їх літати! Я покликаний творити учнів, а не будувати більші гнізда! — а учні мають літати так, як задумав для них Бог.

Орел не заспокоюється, доки не побачить, як його пташенята піднімаються й ширяють над усіма іншими птахами в неосяжному просторі небес. О, якби пастирі мали це бажання — годувати, навчати й випускати свій народ, щоб кожен досяг свого найвищого призначення в Христі! Натомість ми часто бачимо, як вони підрізають своїм людям крила, щоб ті не порушили затишку «їхньої» церкви.

Та й чия це, зрештою, церква?

Я був у домі одного пастора в Австралії, де господар запросив кількох друзів на вечір спілкування зі своїм гостем із Канади. Він коротко мене представив і попросив, щоб я поділився з його гостями тим, що Господь поклав мені на серце. Я почав з того, що доповнив його представлення: «Я пастор; зараз я не очолюю церкву, але все ж я пастор згідно з Посланням до Єфесян 4:11 — знаю своє покликання і служіння, яке Господь поставив переді мною». Одразу ж жінка середніх літ, яка там була, сказала так голосно, що почули всі: «Мабуть, нам знову підріжуть крила!» Я міг лише припустити, що з її досвіду пастори постійно заважали їй у тому, що вона вважала Божим покликанням для свого життя.

Радий сказати, що до кінця вечора ми з нею стали «найкращими друзями»! Коли я закінчив, вона навіть щиро вигукнула «Амінь».

Мушу додати, що на тій самій зустрічі я познайомився з одним із найнестерпніших християн — самопризначеним «вартовим на мурах», чия життєва роль полягає в тому, щоб критикувати все, що скаже пастор чи гість, якщо це можна витлумачити як щось небезпечне (на думку вартового) для святих, — здебільшого те, чого промовець зовсім не мав на увазі. Добрий пастор, безперечно, мав би підрізати такі крила!

У наших церквах багато молоді, яка ще не підхопила хвороби лінощів, такої поширеної серед старших членів, і яка має мрії та ідеї, як служити Господеві.

«Чому б нам не відкрити кав’ярню? Чи може молодь однієї неділі провести прославлення? Чи можемо ми влаштувати зібрання просто неба? Я хочу поїхати в місіонерську поїздку з „Молоддю з місією“ чи „Кампус Крусейд“. Чи можемо ми влаштувати барбекю для вуличних дітей з їхнім фарбованим волоссям і кільцями в носах? Чи можемо ми створити молодіжний хор, усі вбрані в регбійки та джинси?» Ми захоплюємося їхнім запалом, але швидко остуджуємо їх сотнею відмовок.

Ми не хочемо, щоб «наш човен розгойдували». Зрештою, наша церква поважна, і в нас усе «під контролем». Нам справді не потрібні нові програми, надто такі, які світ міг би помітити, як-от ті, що згадано вище.

Зрештою, це ж робота пастора — знати, яких програм Бог хоче в Його церкві, хіба ні? Хіба ні???

Якщо висловлені вище думки правдиві, то не дивно, що так багато віруючих уже не мають доброго спілкування з місцевою церквою через розчарування, безвихідь і рани.

У мене на серці лежить тягар за зранену церкву, особливо за тих пасторів і місіонерів «на передовій», які страждають від кривд і ран, завданих їм — здебільшого, на жаль, іншими членами Тіла Христового. Проте у своїх подорожах я зустрічаю дедалі більше розчарованих віруючих — і служителів, і мирян, — які втратили радість і мету в служінні Господеві. Багато хто згорів, несучи служіння, яких Бог ніколи не призначав їм нести.

Запитання для роздумів

Які чотири причини називає Еванс, чому так багато віруючих не можуть злетіти, як орел?

Він каже, що вони народжуються «пораненими», що ухвалювали рішення всупереч Божим засадам життя, що так і не зрозуміли, що мають літати, і що їм підрізали крила, щоб вони не злітали надто високо.

Як Еванс розрізняє виправдання, освячення та прославлення?

Виправдання він називає спасінням для духу — довершеною працею, якою нас спасено від кари за гріх; освячення — спасінням для душі, теперішньою, тривалою працею, яка спасає нас від влади гріха; а прославлення — спасінням для тіла, майбутньою працею, яка спасе нас від присутності гріха. Рани душі не зцілюються миттєво при новому народженні, і доки ними не займуться, наш «політ» буде обмежений.

Що, на думку Еванса, не так із тим, що люди часто називають «великою» церквою?

Він помічає, що часто під цим мають на увазі, що кількість людей зростає, руки здійнято вгору, спів піднесений, а проповіді не довші за двадцять п’ять хвилин і на якусь невимогливу тему. Він протиставляє цьому Евана Робертса з Валлійського пробудження 1904 року, який навчився літати, як орел, молячись: «Господи, схили мене, схили мене ще нижче!»

Що сталося, коли Еванс представився як пастор на зустрічі в Австралії?

Жінка середніх літ голосно сказала: «Мабуть, нам знову підріжуть крила!» — і він зрозумів це так, що пастори постійно заважали їй у тому, що вона вважала Божим покликанням. До кінця вечора, каже він, вони стали «найкращими друзями».

Яким, за словами Еванса, має бути завдання пастора — на противагу підрізанню людям крил?

Він каже, що його завдання — приготувати святих «на дїло служення, на збудуваннє тїла Христового,», тобто навчити їх літати. Він покликаний творити учнів, а не будувати більші гнізда, і, як орел, не повинен заспокоюватися, доки не побачить, як його люди піднімаються до свого найвищого призначення в Христі.

Ви завершили: Високий політ

Далі