Сміливість Божих друзів

«І рече до них: Хто з вас мати ме приятеля, і прийде до него о півночі, і скаже йому: Друже, позич менї три хлїби, бо приятель мій прийшов до мене з дороги, й не маю що поставити перед ним; а той із середини, озвавшись, скаже: Не турбуй мене; вже двері зачинені, і дїти мої зо мною в постелї; не можу, вставши, дати тобі: глаголю вам: Хоч і не дасть йому, вставши, що він йому друг, та задля докучання його, вставши, дасть йому, скільки йому треба». — Луки 11:5-8.

ПЕРШЕ навчання про молитву наш Господь дав Своїм учням у Нагірній проповіді. Минув майже рік, коли учні попросили Ісуса навчити їх молитися. У відповідь Він удруге дав їм Господню молитву, навчаючи їх, про що молитися. Потім Він говорить про те, як їм слід молитися, і повторює те, що вже казав раніше про Божу отцівську любов і певність відповіді. Але між цим Він додає прекрасну притчу про друга опівночі, щоб дати їм подвійну науку: що Бог хоче, аби ми молилися не тільки за себе, а й за тих, хто гине довкола нас, і що в такому заступництві велика сміливість благання часто потрібна, а завжди дозволена, ба навіть угодна Богові.

Ця притча — справжня скарбниця науки про істинне заступництво. Насамперед тут є любов, що шукає, як допомогти нужденним довкола нас: «приятель мій прийшов до мене». Далі — потреба, що спонукає до зойку: «не маю що поставити перед ним». Далі йде довіра, що допомогу можна дістати: «хто з вас мати ме приятеля… і скаже йому: Друже, позич менї три хлїби». Потім приходить несподівана відмова: «не можу, вставши, дати тобі». Потім знову наполегливість, яка не приймає відмови: «задля докучання його». І нарешті нагорода такої молитви: «дасть йому, скільки йому треба». Дивовижне зображення того шляху молитви й віри, яким так часто шукали й знаходили Боже благословення.

Обмежмося головною думкою: молитва як звернення до Божої дружби; і ми побачимо, що тут особливо підказано дві науки. Перша: якщо ми Божі друзі й приходимо до Нього як друзі, то мусимо й самі виявити себе друзями нужденних; Божа дружба до нас і наша дружба до інших ідуть поруч. Друга: коли ми приходимо саме так, ми можемо з найбільшою свободою домагатися відповіді.

Молитва має подвійний ужиток: перше — щоб здобути силу й благословення для власного життя; друге, вище, — справжня слава молитви, заради якої Христос прийняв нас у Своє спілкування й науку, — це заступництво, де молитва стає царською владою, яку Боже дитя здійснює на небі на користь інших і навіть Царства. Ми бачимо в Писанні, як саме в заступництві за інших Авраам і Мойсей, Самуїл та Ілля, з усіма святими мужами давнини, довели, що мають силу перед Богом і перемагають. Саме тоді, коли ми віддаємо себе на те, щоб бути благословенням, ми можемо особливо розраховувати на Боже благословення. Саме тоді, коли ми наближаємося до Бога як друг убогих і тих, що гинуть, ми можемо покладатися на Його дружню прихильність; праведник, що є другом убогих, — особливим чином друг Божий. Це дає дивовижну свободу в молитві. Господи! У мене є нужденний друг, якому я мушу допомогти. Як друг я взявся йому допомогти. У Тобі я маю Друга, Чия доброта й багатство, я знаю, безмежні: я певен, що Ти даси мені те, чого прошу. Коли я, лихим бувши, готовий зробити для свого друга, що можу, то наскільки більше Ти, о мій небесний Друже, зробиш тепер для Свого друга те, чого він просить?

Може постати питання: чи Боже отцівство не дає вже такої довіри в молитві, що думка про Його дружбу навряд чи навчить нас чогось більшого, адже батько — більше, ніж друг? А проте, якщо поміркувати, це покликання на Божу дружбу відкриває нам нові дива. Що дитина одержує від батька те, чого просить, видається таким цілком природним, що ми мало не вважаємо обов’язком батька давати. Але з другом усе так, ніби доброта вільніша, залежить не від природи, а від співчуття й характеру. До того ж стосунок дитини — це радше стосунок повної залежності; двоє ж друзів стоять майже на одному рівні. Тож наш Господь, прагнучи відкрити нам духовну таємницю молитви, хотів би, щоб ми наближалися до Бога і в цьому стосунку — як ті, кого Він визнав Своїми друзями, чиї думки й життя в згоді з Його думками й життям.

Але тоді ми мусимо й жити як Його друзі. Я лишаюся дитиною, навіть коли блукаю; дружба ж залежить від поведінки. «Ви други мої, коли робити все, що я заповідаю вам». «Чи бачиш, що віра допомагала дїлам його, і дїлами звершилась віра? І сповнилось писаннє, що глаголе: „Увірував же Авраам Богові… і другом Божим наречено його“». Це Дух, «сей самий Дух», Який водить нами, свідчить і про те, що Бог нас прийняв; «так же само й Дух помагає нам» у молитві. Саме життя Божого друга дає дивовижну свободу сказати: у мене є друг, до якого я можу піти навіть опівночі. А тим більше, коли я йду в самому дусі цієї дружби, сам виявляючи ту доброту, якої чекаю від Бога, прагнучи допомогти своєму другові так, як хочу, щоб Бог допоміг мені. Коли я приходжу до Бога в молитві, Він завжди дивиться, яка мета мого прохання. Якщо я шукаю Його благодаті лише для власної втіхи чи радості, я не одержую. Але якщо я можу сказати, що прошу, аби Він був прославлений тим, що я роздаю Його благословення іншим, я прошу не намарно. Або якщо я прошу за інших, але хочу почекати, поки Бог зробить мене таким багатим, що допомогти їм уже не буде ні жертвою, ні вчинком віри, я не одержу. Та якщо я можу сказати, що вже взявся подбати про свого нужденного друга, що в своїй убогості я вже почав діло любові, бо знав, що маю Друга, Який мені допоможе, — моя молитва буде вислухана. О, ми й не знаємо, яку силу має це покликання: земна дружба у своїй потребі звертає погляд до небесної дружби: «дасть йому, скільки йому треба».

Але не завжди одразу. Єдине, чим людина може шанувати свого Бога й тішитися Ним, — це віра. Заступництво — частина школи, у якій виховується віра. Там випробовується наша дружба з людьми і з Богом. Там виявляється, чи моя дружба з нужденним настільки справжня, що я знайду час і пожертвую своїм спокоєм, піду навіть опівночі й не відступлю, доки не здобуду для них того, чого потребую. Там виявляється, чи моя дружба з Богом настільки ясна, що я можу покластися на те, що Він не відправить мене ні з чим, і тому молитися далі, доки Він не дасть.

О, яка ж це глибока небесна таємниця — наполеглива молитва! Бог, Який обіцяв, Який прагне дати благословення, Чий незмінний намір — дати його, стримує його. Для Нього настільки важливо, щоб Його друзі на землі пізнали свого багатого Друга на небі й цілком Йому довіряли, що Він виховує їх у школі відкладеної відповіді, аби вони відкрили, як їхня наполегливість справді перемагає і яку могутню силу вони можуть мати на небі, якщо тільки візьмуться за це. Є віра, яка бачить обітницю й приймає її серцем, а проте не одержує її (Євреїв 11:13, 39). Саме тоді, коли відповідь на молитву не приходить і обітниця, на яку ми найтвердіше покладаємося, здається марною, відбувається випробування віри, дорожче за золото. Саме в цьому випробуванні віра, що прийняла обітницю, очищається, зміцнюється й приготовляється в особистому, святому спілкуванні з живим Богом, щоб побачити Божу славу. Вона бере обітницю й тримається її, доки не одержить сповнення того, чого домагалася як живої правди в невидимому, але живому Бозі.

Нехай же кожне Боже дитя, що прагне чинити діло любові на службі своєму Отцеві, набереться відваги. Батько зі своєю дитиною, учитель зі своїм класом, відвідувач у своїй дільниці, читач Біблії у своєму колі, проповідник зі своїми слухачами, кожен, хто у своєму невеликому колі прийняв і несе тягар голодних душ, що гинуть, — нехай усі вони наберуться відваги. Спочатку ніщо не видається нам таким дивним, як те, що Бог справді вимагає наполегливої молитви, що існує справжня духовна конечність у настирливості. Щоб навчити нас цього, Учитель подає цю майже дивну притчу. Якщо неприхильність самолюбного земного друга можна перемогти настирливістю, то наскільки більше вона важитиме в небесного Друга, Який так любить давати, але якого стримує наша духовна непридатність, наша нездатність володіти тим, що Він має дати. О, подякуймо Йому, що, відкладаючи Свою відповідь, Він виховує нас до нашого справжнього становища й до вживання всієї нашої сили в Нього, привчаючи нас жити з Ним у спілкуванні непохитної віри й довіри, щоб бути справді друзями Божими. І тримаймося міцно троїстого шнура, що не порветься: голодного друга, який потребує допомоги, друга, що молиться й шукає допомоги, і Могутнього Друга, Який любить давати, скільки йому треба.

«ГОСПОДИ, НАВЧИ НАС МОЛИТИСЬ».

О мій благословенний Господи й Учителю! Я мушу прийти до Тебе в молитві. Твоя наука така славна, а проте надто висока, щоб я міг її осягнути. Мушу визнати, що моє серце надто мале, щоб умістити ці думки про дивовижну сміливість, яку я можу мати перед Твоїм Отцем як моїм Другом. Господи Ісусе! Я довіряю Тобі, що Ти даси мені Свого Духа разом зі Своїм Словом і зробиш Слово живим і дієвим у моєму серці. Я прагну зберегти сьогоднішнє Твоє Слово: «задля докучання його, вставши, дасть йому, скільки йому треба».

Господи! Навчи мене глибше пізнати силу наполегливої молитви. Я знаю, що в ній Отець пристосовується до нашої потреби в часі, щоб внутрішнє життя могло досягти свого росту й зрілості, аби Його благодать справді була засвоєна й стала цілком нашою. Я знаю, що Він хотів би так виховати нас до вправляння в тій сильній вірі, яка не відпускає Його навіть перед лицем удаваного розчарування. Я знаю, що Він хоче підняти нас до тієї дивовижної свободи, у якій ми розуміємо, як справді Він поставив роздавання Свого дару в залежність від нашої молитви. Господи! Я знаю це: о, навчи мене бачити це в дусі й правді.

І нехай тепер радістю мого життя стане бути роздавачем милостині мого багатого Друга на небі, дбати про всіх голодних і тих, що гинуть, навіть опівночі, бо я знаю МОГО ДРУГА, Який завжди дає тому, хто не відступає, — задля докучання його, — скільки йому треба. Амінь.