Джордж Мюллер і таємниця його сили в молитві

КОЛИ Бог хоче наново навчити Свою Церкву істини, якої не розуміють або не втілюють у життя, Він здебільшого робить це так: підносить якусь людину, щоб вона словом і ділом була живим свідком її блаженства. Так і в цьому дев’ятнадцятому столітті Бог підніс, серед інших, Джорджа Мюллера, щоб він був Його свідком, що Він справді Той, Хто вислуховує молитву. Я не знаю кращого способу унаочнити й утвердити головні істини Божого слова про молитву, ніж короткий огляд його життя і того, що він розповідає про свій молитовний досвід.

Він народився в Пруссії 25^-го вересня 1805 року, тож тепер йому вісімдесят років. Його рання молодість, навіть після вступу до університету в Галле як студента богослов’я, була вкрай розпусна. Одного вечора, коли йому щойно минуло двадцять, товариш привів його на молитовне зібрання; він був глибоко вражений і невдовзі пізнав Спасителя. Незабаром після того він почав читати місіонерські видання і з часом запропонував себе Лондонському товариству поширення християнства серед євреїв. Його прийняли як студента, але скоро він побачив, що не може в усьому коритися правилам Товариства, бо вони залишали надто мало свободи для проводу Святого Духа. У 1830 році зв’язок за взаємною згодою розірвали, і він став пастором невеликої громади в Тінмуті. У 1832 році його було приведено до Бристоля, і саме як пастор каплиці Віфезда він дійшов до Сирітського дому та інших справ, у зв’язку з якими Бог так дивовижно навчив його довіряти Своєму слову і на досвіді пізнати, як Бог сповнює те слово.

Кілька уривків про його духовне життя підготують ґрунт до того, що ми особливо хочемо навести з його досвіду щодо молитви.

«У зв’язку з цим я хотів би згадати, що Господь дуже милостиво дав мені від самого початку мого життя в Бозі певну міру простоти й дитячої вдачі в духовних речах, так що, хоча я був надзвичайно необізнаний у Писанні й ще час від часу падав навіть у зовнішні гріхи, я все ж міг приносити найдрібніші справи Господеві в молитві. І я пізнав, що „благочестє корисне на все, маючи обітницю життя нинїшнього і будучого“. Хоч я був дуже слабкий і необізнаний, та тепер, з Божої благодаті, мав уже певне бажання приносити користь іншим, і той, хто колись так вірно служив сатані, тепер прагнув здобувати душі для Христа».

Саме в Тінмуті його було навчено, як користуватися Божим словом і довіряти Святому Духові як Учителеві, даному від Бога, щоб робити те слово ясним. Він пише:

«Тоді Бог почав показувати мені, що саме лише Боже слово є нашим мірилом суду в духовних речах; що пояснити його може тільки Святий Дух; і що в наші дні, так само як і за давніх часів. Він є Учителем Свого народу. Служіння Святого Духа я досі не розумів на досвіді.»

«Саме те, що я почав розуміти особливо цю останню істину, справило на мене великий вплив; бо Господь дав мені випробувати її на досвіді: я відклав коментарі й майже всі інші книжки і просто читав Боже слово та вивчав його.»

«Наслідком цього було те, що першого ж вечора, коли я замкнувся у своїй кімнаті, щоб віддатися молитві й роздумам над Писанням, я за кілька годин навчився більше, ніж перед тим за кілька місяців.»

«Але найголовніша різниця була в тому, що, роблячи так, я отримував справжню силу для своєї душі. Тепер я почав перевіряти мірилом Писання те, чого навчився і що бачив, і побачив, що справжню цінність мають лише ті засади, які витримали цю перевірку».

Про послух Божому слову він пише так, у зв’язку зі своїм хрещенням:

«Богові було вгодно, з Його великої милості, привести мій розум до такого стану, що я був готовий утілювати в життя все, що знайду в Писанні. Я міг сказати: „Хочу волю Його чинити“, — і саме тому, вірю, я пізнав про науку, „чи від Бога вона“. — І мимохідь я хотів би тут зауважити, що місце, на яке я щойно послався (Йоана 7:17), стало для мене надзвичайним поясненням багатьох доктрин і заповідей нашої найсвятішої віри. Наприклад: „Не противтесь лихому, а хто вдарить тебе у праву щоку твою, повернись до него й другою. І хто схоче судитись із тобою і зняти з тебе свиту, віддай йому й жупанок. І хто силувати ме тебе йти милю, йди з ним дві. Дай, хто в тебе просить, і хто хоче в тебе позичити, не одвертайсь од него. Любіть ворогів ваших, благословляйте, хто клене вас, робіть добро, хто ненавидить вас, і молїть ся за тих, що обижають вас і гонять вас“ (Маттея 5:39-44). „Продавайте достатки ваші, і подавайте милостиню“ (Луки 12:33). „Нїкому ж нїчим не задовжуйтесь, тільки любовю один одному“ (Римлян 12:8). Може хтось сказати: „Напевно ж, ці місця не можна розуміти буквально, бо як тоді Божий народ зміг би пройти крізь світ?“ Стан розуму, якого вимагає Йоана 7:17, змусить такі заперечення зникнути. ХТО ГОТОВИЙ ВИКОНУВАТИ ці заповіді Господні БУКВАЛЬНО, той, вірю, разом зі мною дійде до того, щоб побачити, що розуміти їх БУКВАЛЬНО — це воля Божа. — Ті, хто так їх розуміє, безперечно, часто потраплятимуть у труднощі, тяжкі для тіла, але ці труднощі схилятимуть їх постійно відчувати, що вони тут чужинці й прохожі, що цей світ — не їхній дім, і так дедалі більше кидатимуть їх на Бога, Який напевно допоможе нам вийти з будь-якої скрути, до якої ми можемо потрапити, прагнучи діяти в послусі Його слову».

Це беззастережне віддання себе Божому слову привело його до певних поглядів і поведінки щодо грошей, які могутньо вплинули на все його подальше життя. Корінням їх було переконання, що гроші — це доручене Богом управительство, а тому всі гроші треба приймати й роздавати в безпосередньому спілкуванні з Самим Богом. Це привело його до таких чотирьох великих правил: 1. Не брати жодної сталої платні — і тому, що при її збиранні часто було багато такого, що суперечило добровільній жертві, якою має утримуватися Боже служіння, і тому, що в її отриманні крилася небезпека більше покладатися на людські джерела прибутку, ніж на Самого живого Бога. 2. Ніколи не просити допомоги в жодної людини, хоч яка велика була б потреба, а виявляти свої потреби Богові, Який обіцяв дбати про Своїх слуг і вислуховувати їхню молитву. 3. Розуміти буквально заповідь (Луки 12:33) «Продавайте достатки ваші, і подавайте милостиню», і ніколи не відкладати грошей, а витрачати все, що Бог йому довірив, на Божих убогих, на справу Його Царства. 4. Так само буквально розуміти Римлян 13:8, «Нїкому ж нїчим не задовжуйтесь», і ніколи не купувати в кредит і ні за що не бути в боргу, а довіряти Богові, що Він подбає.

Спочатку жити так було нелегко. Але Мюллер свідчить, що це було найблаженніше: це приводило душу до спочинку в Бозі, а коли вона схилялася до відступу — притягало її до тіснішого єднання з Ним. «Бо не годиться, неможливо жити в гріху і водночас, через спілкування з Богом, зводити з неба все, чого людина потребує для теперішнього життя».

Невдовзі після того, як він осів у Бристолі, було засновано «ТОВАРИСТВО ПОШИРЕННЯ ЗНАННЯ ПИСАННЯ ВДОМА І ЗА КОРДОНОМ» для підтримки денних і недільних шкіл, місій і поширення Біблії. Гілкою цього Товариства стала справа Сирітського дому, завдяки якій пан Мюллер найбільше відомий. У 1834 році його серце зворушила доля сироти, що був приведений до Христа в одній зі шкіл, але мусив піти до притулку для бідних, де ніхто не дбав би про його духовні потреби. Натрапивши невдовзі на життєпис Франке, він пише (20 листопада 1835 р.): «Сьогодні мені дуже лягло на серце вже не лише думати про заснування Сирітського дому, а й справді взятися до нього, і я багато молився про це, щоб дізнатися думку Господа. Хай Бог зробить це ясним». І знову, 25 листопада: «Я знову багато молився вчора й сьогодні про Сирітський дім і дедалі більше переконуюся, що це від Бога. Хай Він у Своїй милості веде мене. Три головні причини такі: 1. Щоб Бог був прославлений, якщо Йому буде вгодно дати мені засоби, тим, що всі побачать: довіряти Йому — не марна річ; і щоб так зміцнилася віра Його дітей. 2. Духовне добро дітей, що не мають ні батька, ні матері. 3. Їхнє тілесне добро».

Після кількох місяців молитви й чекання на Бога найняли будинок на тридцять дітей, а з часом — ще три, де всього жило 120 дітей. Так справа йшла десять років, і все потрібне для сиріт просили й отримували від Самого лише Бога. Часто то був час тяжкої нужди й великої молитви, але випробування віри, дорожче золота, знаходилося на похвалу, честь і славу Божу. Господь готував Свого слугу до більшого. Своїм провидінням і Своїм Святим Духом Він привів пана Мюллера до того, що той забажав — і чекав на Бога, аж поки отримав від Нього — певну обітницю 15 000 фунтів на Дім для 300 дітей. Цей перший Дім відкрився 1849 року. У 1858 році відкрили другий і третій Доми ще на 950 сиріт, що коштували 35 000 фунтів. А в 1869 і 1870 роках — четвертий і п’ятий Доми ще на 850 сиріт, коштом 50 000 фунтів, так що загальне число сиріт сягнуло 2100.

Окрім цієї справи, Бог дав йому майже стільки ж, скільки на будівництво Сирітських домів і утримання сиріт, на іншу працю: на підтримку шкіл і місій, на поширення Біблій і трактатів. Загалом за ці п’ятдесят років він отримав від Бога, щоб витратити на Його справу, понад мільйон фунтів стерлінгів. Зауважмо уважно, як мало він знав, коли в послусі проводові Божого слова і Святого Духа відмовився від своєї скромної платні в 35 фунтів на рік, що саме Бог готувався дати йому як нагороду за послух і віру; і як дивовижно мало сповнитися на ньому слово: «У малому був єси вірен, над многим поставлю тебе».

І це сталося як приклад для нас. Бог кличе нас наслідувати Джорджа Мюллера, як і він наслідує Христа. Його Бог — наш Бог; ті самі обітниці — і для нас; те саме служіння любові й віри, в якому він трудився, кличе нас з усіх боків. Тож у зв’язку з нашими уроками в школі молитви вивчімо, яким шляхом Бог дав Джорджеві Мюллерові таку силу як мужеві молитви: ми знайдемо в цьому найдивовижніше унаочнення деяких уроків, які ми вивчали з благословенним Учителем у слові. Особливо глибоко закарбується в нас Його перший великий урок: якщо ми приходимо до Нього тим шляхом, який Він указав, з певними проханнями, про які Дух через слово дав нам знати, що вони згідні з волею Божою, то можемо найпевніше вірити, що хоч чого ми попросимо — те станеться.

МОЛИТВА І СЛОВО БОЖЕ.

Ми вже не раз бачили, що те, чи слухає Бог наш голос, залежить від того, чи слухаємо ми Його голос. (Див. Уроки 22 і 23.) Недостатньо мати особливу обітницю, на яку можна послатися, коли ми приносимо особливе прохання: усе наше життя має бути під владою слова, слово має перебувати в нас. Свідчення Джорджа Мюллера в цьому дуже повчальне. Він розповідає, як відкриття справжнього місця Божого слова і науки Духа разом із ним стало початком нової доби в його духовному житті. Про це він пише:

«Згідно з Писанням, міркувати слід було б так: Сам Бог зволив стати автором, а я не знаю тієї дорогоцінної книги, яку Його Святий Дух звелів написати через Його слуг, і вона містить те, що мені належить знати і пізнання чого приведе мене до справжнього щастя; отже, я маю знову й знову читати цю найдорогоціннішу книгу, цю книгу книг, якнайщиріше, якнайбільше з молитвою і з глибоким роздумом; і в цьому я маю перебувати всі дні свого життя. Бо я усвідомлював, хоч і читав її мало, що майже нічого в ній не знаю. Але замість того, щоб так чинити і щоб незнання Божого слова спонукало мене більше його вивчати, труднощі в його розумінні та мала радість, яку я мав від нього, зробили мене недбалим до його читання (бо часте читання слова з молитвою дає не лише більше знання, а й примножує насолоду, яку ми маємо від його читання); і так, як і багато віруючих, я перші чотири роки свого життя в Бозі на ділі віддавав перевагу творам ненатхненних людей перед словесами живого Бога. Наслідком було те, що я залишався немовлям і в пізнанні, і в благодаті. У пізнанні, кажу я; бо всяке справжнє пізнання треба черпати через Духа зі слова. А оскільки я нехтував словом, то майже чотири роки був таким необізнаним, що не знав ясно навіть основних істин нашої святої віри. І цей брак знання вельми сумно стримував мене від того, щоб твердо ходити Божими шляхами. Бо коли в серпні 1829 року Господеві було вгодно справді привести мене до Писання, моє життя і хода стали зовсім іншими. І хоча відтоді я дуже відставав від того, чим міг і мав би бути, однак з Божої благодаті я зміг жити набагато ближче до Нього, ніж раніше. Якщо це читають віруючі, які на ділі віддають перевагу іншим книжкам перед Святим Писанням і яким писання людей миліші за Боже слово, нехай моя втрата застереже їх. Я вважатиму, що ця книжка принесла багато добра, якщо Господеві буде вгодно через неї привести декого з Його народу до того, щоб вони більше не нехтували Святим Писанням, а віддавали йому ту перевагу, яку досі віддавали писанням людей.»

«Перш ніж залишити цю тему, додам лише: якщо читач дуже мало розуміє в Божому слові, йому слід дуже багато його читати; бо Дух пояснює слово словом. А якщо читання слова приносить йому мало радості, то саме тому йому й слід читати його багато; бо часте читання Писання породжує насолоду ним, так що чим більше ми його читаємо, тим більше прагнемо читати.»

«Понад усе він має прагнути твердо утвердитися в думці, що навчити його може тільки Сам Бог Своїм Духом, а тому, оскільки Бога належить просити про благословення, йому годиться шукати Божого благословення перед читанням, а також під час читання.»

«Крім того, йому слід твердо усвідомити, що хоча Святий Дух — найкращий і достатній Учитель, проте цей Учитель не завжди навчає одразу, коли ми того бажаємо, а тому нам, можливо, доведеться знову й знову благати Його пояснити певні місця; але Він напевно зрештою навчить нас, якщо ми справді шукаємо світла з молитвою, терпляче і з думкою про Божу славу».

У його щоденнику ми часто знаходимо згадки про те, як він проводив дві і три години в молитві над словом, щоб живити своє духовне життя. Плодом цього було те, що коли він потребував сили й підбадьорення в молитві, окремі обітниці були для нього не просто доказами з книги, якими можна послуговуватися перед Богом, а живими словами, які він чув від живого голосу Отця, промовлені до нього, і які він тепер міг приносити Отцеві в живій вірі.

МОЛИТВА І ВОЛЯ БОЖА.

Одна з найбільших труднощів для молодих віруючих — знати, як їм з’ясувати, чи згідне те, чого вони бажають, з Божою волею. Я вважаю одним із найдорогоцінніших уроків, яких Бог хоче навчити через досвід Джорджа Мюллера, те, що Він охоче дає знати про речі, про які Його слово прямо нічого не каже, що вони — Його воля для нас і що ми можемо про них просити. Наука Духа — не поза словом і не всупереч йому, а як щось понад ним і поза ним, як доповнення до нього, без якого ми не можемо бачити Божої волі, — це спадщина кожного віруючого. Саме через СЛОВО, І ТІЛЬКИ ЧЕРЕЗ СЛОВО, навчає Дух, застосовуючи загальні засади чи обітниці до нашої особливої потреби. І тільки ДУХ, І ЛИШЕ ДУХ, може справді зробити слово світлом на нашій стежці — чи то на стежці обов’язку в щоденній ході, чи на стежці віри, коли ми наближаємося до Бога. Спробуймо зауважити, в якій дитячій простоті й покорі перед наукою Божий слуга так певно і так ясно пізнавав Божу волю.

Щодо будівництва першого Дому і певності, яку він мав, що це Божа воля, він пише в травні 1850 року, одразу після його відкриття, розповідаючи про великі труднощі, які були, і про те, як мало, з людського погляду, здавалося ймовірним, що їх буде усунуто: «Але хоча перспектива переді мною була б приголомшливою, якби я дивився на неї по-людському, мені ні разу не було дано засумніватися, чим це скінчиться. Бо як від самого початку я був певен, що це воля Божа, щоб я взявся до праці будувати для Нього цей великий Сирітський дім, так само від самого початку я був так певен, що все буде завершено, наче Дім уже був заповнений».

Те, як він з’ясовував, яка Божа воля, особливо ясно видно з його розповіді про будівництво другого Дому; і я прошу читача уважно вивчити урок, який несе ця розповідь:

«5 грудня 1850 р. — За таких обставин я можу лише молитися, щоб Господь у Своїй ніжній милості не дав сатані взяти наді мною гору. З Божої благодаті моє серце каже: Господи, якби я міг бути певен, що це Твоя воля, щоб я йшов уперед у цій справі, я зробив би це радо; а з другого боку, якби я міг бути певен, що це марні, нерозумні, горді думки, що вони не від Тебе, я б, з Твоєї благодаті, зненавидів їх і цілком відкинув.»

«Моя надія — на Бога: Він допоможе мені й навчить мене. Проте, судячи з того, як Він поводився зі мною раніше, для мене не було б ні дивним, ні несподіваним, якби Він покликав мене трудитися в цьому напрямку ще ширше.»

«Думки про розширення сирітської справи виникли не через те, що останнім часом надійшло багато грошей; бо недавно мені довелося близько семи тижнів чекати на Бога, тоді як надходило мало, порівняно дуже мало, тобто виходило приблизно вчетверо більше, ніж надходило; і якби Господь перед тим не послав мені великих сум, ми справді опинилися б у скруті.»

«Господи! Як Твоєму слузі пізнати Твою волю в цій справі? Зволь навчити його!»

«11 грудня. — Останні шість днів, відколи я написав наведене вище, я день у день чекав на Бога щодо цієї справи. Здебільшого вона так чи інакше цілий день лежала в мене на серці. Коли я не спав уночі, вона була недалеко від моїх думок. І все це без найменшого збудження. Я цілком спокійний і тихий щодо цього. Моя душа раділа б іти вперед у цьому служінні, якби я міг бути певен, що Господь хоче, щоб я це робив; бо тоді, попри незліченні труднощі, все було б добре, і Його Ім’я було б звеличене.»

«З другого боку, якби я впевнився, що Господь хоче, щоб я задовольнявся теперішнім полем свого служіння і не молився про розширення праці, то з Його благодаті я міг би без жодного зусилля радо скоритися цьому; бо Він привів моє серце до такого стану, що я бажаю лише догодити Йому в цій справі. Більше того, досі я не говорив про це навіть зі своєю любою дружиною, яка понад двадцять років ділить зі мною радощі, смутки й труди; і навряд чи заговорю про це ще якийсь час: бо волію тихо чекати на Господа, не розмовляючи про це, щоб так, з Його благословення, легше вберегтися від впливу зовнішніх речей. Суть моєї молитви в цій справі та, щоб Господь не дав мені помилитися і щоб навчив мене чинити Його волю.»

«26 грудня. — Минуло п’ятнадцять днів, відколи я написав попередній абзац. Відтоді я щодня продовжував молитися про цю справу, і то з неабиякою ревністю, з Божою допомогою. За ці дні ледве чи минула година, коли б я, не спавши, так чи інакше не мав цієї справи перед собою. Але все без найменшої тіні збудження. Я ні з ким про це не розмовляю. Досі я не говорив про це навіть зі своєю дорогою дружиною. Від цього я й далі утримуюся і маю справу з цим лише з Самим Богом, щоб жоден зовнішній вплив і жодне зовнішнє збудження не завадили мені дійти до ясного пізнання Його волі. Я маю найповнішу й наймирнішу певність, що Він ясно покаже мені Свою волю. Сьогодні ввечері я знову мав особливий урочистий час молитви, щоб шукати пізнання Божої волі. Але хоч я й далі благаю й молю Господа, щоб Він не дав мені бути ошуканим у цій справі, можу сказати, що в моєму розумі майже не лишилося сумніву щодо того, яким буде вислід, а саме — що мені слід іти вперед у цій справі. Проте оскільки це один із найвідповідальніших кроків, які я будь-коли робив, я вважаю, що не можу братися до цієї справи з надто великою обережністю, молитовністю й розважністю. Я нікуди не поспішаю з цим. Я міг би чекати роками, з Божої благодаті, якби така була Його воля, перш ніж зробити бодай один крок до цього чи навіть заговорити про це з кимось; а з другого боку, я взявся б до праці хоч завтра, якби Господь звелів мені. Цей спокій розуму, ця відсутність власної волі в цій справі, це єдине бажання догодити в ній моєму Небесному Отцеві, це шукання в ній лише Його, а не моєї честі, — цей стан серця, кажу я, є для мене найповнішою певністю, що моє серце не під владою тілесного збудження і що, якщо мені буде дано так іти далі, я пізнаю Божу волю до кінця. Але, пишучи це, я не можу водночас не додати, що я справді прагну честі й славного привілею, щоб Господь дедалі більше мною послуговувався.»

«Я бажаю, щоб мені було дано забезпечити навчання Писання для тисячі сиріт, а не для 300. Я бажаю регулярно пояснювати Святе Писання тисячі сиріт, а не 300. Я бажаю, щоб ще очевидніше виявилося, що Бог і досі вислуховує молитву й відповідає на неї і що Він і тепер живий Бог, яким був завжди й завжди буде, коли Він просто у відповідь на молитву зволить дати мені дім для 700 сиріт і засоби на їхнє утримання. Ця остання думка — найважливіша для мене. Честь Господня — головне для мене в усій цій справі; і саме тому, якби Він більше прославився тим, що я не піду вперед у цій справі, я з Його благодаті був би цілком задоволений облишити всі думки про ще один Сирітський дім. Напевно ж, за такого стану розуму, здобутого Святим Духом, Ти, мій Небесний Отче, не допустиш, щоб Твоє дитя помилилося, а тим паче було ошукане. З Божою допомогою я й далі день у день чекатиму на Нього в молитві щодо цієї справи, аж поки Він не звелить мені діяти.»

«2 січня 1851 р. — Тиждень тому я написав попередній абзац. Протягом цього тижня мені все ще було дано день у день, і не раз на день, шукати проводу Господа щодо ще одного Сирітського дому. Суть моєї молитви й далі була та, щоб Він у Своїй великій милості вберіг мене від помилки. Останнього тижня в моєму читанні Писання черга дійшла до книги Приповісток, і моє серце щодо цієї справи підбадьорили такі місця: „Надїйсь на Господа всїм серцем твоїм і не покладайся на власний твій розум. У всїх стежках твоїх думай про його, а він простувати ме шляхи твої“ (Приповісток 3:5, 6). З Божої благодаті я справді думаю про Господа в усіх своїх стежках, і в цій справі зокрема; тому я маю втішну певність, що Він спрямує мої шляхи щодо цієї частини мого служіння — чи мені займатися нею, чи ні. Далі: „Щирим буде провідницею їх безвинність“ (Приповісток 11:3). З Божої благодаті я щирий у цій справі. Мій чесний намір — здобути славу Богові. Тому я сподіваюся, що мене буде поведено правильно. Далі: „На Господа в твоїх дїлах і справах здайся, то й задуми твої спевняться нехибно“ (Приповісток 16:3). Я справді здаюся на Господа в своїх ділах, а тому сподіваюся, що мої задуми сповняться. Моє серце дедалі більше доходить до спокійної, тихої і твердої певності, що Господь зволить і далі вживати мене в сирітській справі. Ось, Господи, Твій слуга».

Коли згодом він вирішив збудувати ще два доми, № 4 і 5, він знову пише так:

«Минуло дванадцять днів, відколи я написав останній абзац. Мені й далі було дано день у день чекати на Господа щодо розширення сирітської справи, і весь цей час я також перебував у досконалому мирі, який є плодом того, що в цій справі я шукаю тільки честі Господньої та тілесного й духовного добра моїх ближніх. Без жодного зусилля я міг би, з Його благодаті, відкинути всі думки про всю цю справу, якби тільки впевнився, що Божа воля, щоб я так зробив; а з другого боку, негайно пішов би вперед, якби Він того хотів. Я й далі тримаю цю справу цілком при собі. Хоча вже минуло близько семи тижнів, відколи день у день мій розум так чи інакше зайнятий нею і відколи я щодня молюся про неї, проте жодна людина про це не знає. Досі я не згадав про це навіть своїй дорогій дружині, щоб так, тихо чекаючи на Бога, не піддатися впливу того, що мені могли б сказати про це. Цей вечір був особливо відведений для молитви, щоб ще раз благати Господа не дати мені помилитися в цій справі, а тим паче бути ошуканим дияволом. Я також намагався перебрати в думках усі причини проти будівництва ще одного Сирітського дому і всі причини за нього, а тепер, заради ясності й визначеності, записую їх. . . .»

«Хоч як багато важать для мене дев’ять попередніх причин, вони все ж не схилили б мене до рішення, якби не було ще однієї. Ось вона. Після того як я місяцями обмірковував цю справу, розглянув її з усіх боків і з усіма її труднощами, а потім після великої молитви остаточно дійшов рішення про це розширення, мій розум спокійний. Дитя, яке знову й знову благало свого Небесного Отця не дати йому бути ошуканим і навіть помилитися, спокійне, цілком спокійне щодо цього рішення; і тому має певність, що рішення, до якого дійшло після великої молитви протягом тижнів і місяців, — це провід Святого Духа; і тому має намір іти вперед, твердо вірячи, що не буде посоромлене, бо воно надіється на Бога. Хай будуть його труднощі численні й великі; хай тисячі й десятки тисяч молитов піднесуться до Бога, перш ніж буде здобуто повну відповідь; хай знадобиться багато вправляння віри й терпіння, — та зрештою знову буде видно, що Його слуга, який надіється на Нього, не був посоромлений».

МОЛИТВА І СЛАВА БОЖА.

Ми не раз намагалися наголосити на істині, що хоча зазвичай ми шукаємо причину того, що наші молитви не вислухано, в тому, що прохане нами не згідне з Божою волею, Писання застерігає нас шукати причину в собі самих — у тому, що ми не в належному стані або просимо не в належному дусі. Сама річ може бути цілком згідна з Його волею, а прохання, дух того, хто молиться, — ні; тоді нас не вислухано. Як великим коренем усякого гріха є власне «я» і самолюбне шукання свого, так немає нічого, що навіть у наших духовніших бажаннях так дієво заважало б Богові відповідати, як оце: ми молимося для власної втіхи чи слави. Щоб молитва мала силу й перемагала, вона мусить просити Божої слави; а людина може так просити лише тоді, коли живе для Божої слави.

У Джорджі Мюллері ми маємо один із найдивовижніших відомих прикладів того, як Святий Дух Божий свідомо й послідовно, на самому початку молитовного шляху, веде людину до того, щоб прославлення Бога стало її першою і єдиною метою. Поміркуймо добре над тим, що він каже, і навчімося уроку, якого Бог хоче навчити нас через нього:

«Мені постійно траплялися випадки, які доводили, що одне з того, чого діти Божі в наші дні особливо потребували, — це щоб їхня віра зміцнилася.»

«Тому я прагнув мати щось, на що міг би вказати своїм братам як на видимий доказ, що наш Бог і Отець — той самий вірний Бог, яким був завжди; так само, як і колись, готовий у наші дні ДОВОДИТИ, що Він — ЖИВИЙ БОГ, усім, хто надіється на Нього.»

«Мій дух прагнув стати знаряддям зміцнення їхньої віри, даючи їм не лише приклади з Божого слова про Його готовність і здатність допомогти всім, хто на Нього покладається, а й показати їм доказами, що Він той самий і в наші дні. Я знав, що Божого слова мало б бути досить, і з благодаті його було досить для мене; але все ж я вважав, що маю подати руку допомоги своїм братам.»

«Тому я вважав себе зобов’язаним бути слугою Церкви Христової в тому особливому, в чому я дістав милість, а саме — в умінні ловити Бога на слові й покладатися на нього. Першою метою праці було й досі є: щоб Бог був звеличений тим, що сироти під моєю опікою забезпечені всім потрібним лише молитвою і вірою, без того, щоб у когось просити; щоб через це було видно, що Бог І ДОСІ ВІРНИЙ І ДОСІ ВИСЛУХОВУЄ МОЛИТВУ.»

«Ці останні дні я знову багато молився про Сирітський дім і часто досліджував своє серце: чи не бажаю я бодай трохи заснувати його задля власного задоволення, — щоб я міг це викрити. Бо оскільки я бажаю лише слави Господньої, то буду радий, щоб мене напоумили через мого брата, якщо ця справа не від Нього.»

«Коли я почав сирітську справу в 1835 році, моєю головною метою була слава Божа — дати на ділі доказ того, чого можна досягти лише через молитву й віру, щоб так принести користь усій Церкві й привести байдужий світ до того, щоб він побачив дійсність Божих речей, показавши людям у цій праці, що живий Бог і досі, як і 4000 років тому, є живим Богом. Цю мою мету було щедро вшановано. Безліч грішників навернулося таким чином, безліч дітей Божих в усіх частинах світу дістали користь від цієї праці, саме як я й сподівався. Але що більше ставала праця, то більшим було благословення, дане саме в той спосіб, у який я його очікував: бо до праці було привернуто увагу сотень тисяч, і багато десятків тисяч приходили подивитися на неї. Усе це спонукає мене бажати й далі трудитися так, щоб принести ще більшу славу Імені Господньому. Щоб на Нього дивилися, Його звеличували, Ним захоплювалися, на Нього надіялися, на Нього покладалися завжди — ось моя мета в цьому служінні; і так само особливо в цьому задуманому розширенні. Щоб було видно, скільки один бідний чоловік, просто довіряючи Богові, може здійснити молитвою; і щоб так інші діти Божі були спонукані провадити Божу справу в залежності від Нього; і щоб діти Божі дедалі більше вчилися довіряти Йому у своїх особистих становищах і обставинах, — ось чому я йду до цього дальшого розширення».

МОЛИТВА І ДОВІРА ДО БОГА.

Є й інші речі, на які я радо вказав би в розповіді пана Мюллера, але однієї ще має вистачити. Це урок твердої й непохитної довіри до Божої обітниці як таємниці наполегливої молитви. Якщо ми, скорившись науці Духа в слові, ухопилися за Божу обітницю і повірили, що Отець нас вислухав, то не повинні дозволяти жодній затримці чи несприятливим обставинам похитнути нашу віру.

«Повної відповіді на мої щоденні молитви ще далеко не було здобуто; проте Господь дав рясне підбадьорення продовжувати молитися. Але навіть якщо припустити, що надійшло б набагато менше, ніж надійшло, то все одно, дійшовши на підставі Писання, після великої молитви й самоперевірки, до певного висновку, я мав би йти далі без вагання, вправляючись у вірі й терпінні щодо цієї мети; і так усі діти Божі, коли вони вже переконалися, що те, що вони приносять Богові в молитві, згідне з Його волею, мають і далі перебувати у вірній, очікувальній, наполегливій молитві, аж поки благословення не буде дано. Так і я сам тепер чекаю на Бога щодо певних благословень, про які я щодня благав Його десять років і шість місяців без жодного дня перерви. Досі повна відповідь ще не дана щодо навернення певних людей, хоча тим часом я отримав багато тисяч відповідей на молитву. Я також щодня без перерви молився за навернення інших людей близько десяти років, за інших — шість чи сім років, за ще інших — три чи два роки; і досі відповідь щодо тих людей ще не дана, тоді як тим часом багато тисяч моїх молитов було вислухано, і навернулися також душі, за які я молився. Я особливо наголошую на цьому заради тих, хто, може, думає, що мені досить лише попросити в Бога — і відразу отримати; або що я міг би молитися про будь-що, і відповідь напевно прийшла б. Можна сподіватися відповіді лише на ті молитви, які згідні з думкою Божою; і навіть тоді терпіння й віра можуть випробовуватися багато років, як випробовуються мої в справі, про яку я згадав; а проте я щодня продовжую молитися і чекаю відповіді, і так певно чекаю відповіді, що часто дякував Богові, що Він напевно її дасть, хоча вже дев’ятнадцять років віра й терпіння отак випробовуються. Підбадьортеся, дорогі християни, щоб зі свіжою ревністю віддатися молитві, якщо тільки ви можете бути певні, що просите того, що служить на славу Божу.»

«Але найдивовижніше ось що: 6 фунтів 6 шилінгів 6 пенсів із Шотландії дали мені, наскільки тепер можна знати, всі засоби, потрібні для облаштування й розвитку Нових Сирітських домів. Шість років і вісім місяців я день у день, і зазвичай кілька разів на день, просив Господа дати мені потрібні засоби на це розширення сирітської справи, які, за підрахунками, зробленими навесні 1861 року, становили, здавалося, близько п’ятдесяти тисяч фунтів: усю цю суму я тепер отримав. Я хвалю і звеличую Господа за те, що Він вклав це розширення праці в моє серце і дав мені для нього відваги й віри; а понад усе — за те, що підтримував мою віру день у день без вагання. Коли надійшла остання частина грошей, я був певен щодо всієї справи не більше, ніж тоді, коли ще не отримав жодної пожертви на цю велику суму. Від самого початку, щойно з’ясувавши Його думку через найтерплячіше й серцевипробувальне чекання на Бога, я був так цілком певен, що Він це здійснить, наче обидва доми з сотнями сиріт, що в них живуть, уже стояли переді мною. Заради молодих віруючих я роблю тут кілька зауважень щодо цього: 1. Не поспішайте робити нові кроки в Господньому служінні, чи у своїх справах, чи у своїх родинах: усе добре зважуйте; зважуйте все у світлі Святого Писання і в страху Божому. 2. Прагніть не мати власної волі, щоб з’ясувати думку Божу щодо будь-яких кроків, які ви маєте намір зробити, так щоб ви могли чесно сказати, що готові виконати Божу волю, якщо тільки Він зволить вас напоумити. 3. Але коли ви з’ясували, яка Божа воля, шукайте Його допомоги, і шукайте її ревно, наполегливо, терпляче, з вірою, з очікуванням; і ви напевно в Його власний час і в Його власний спосіб її отримаєте.»

«Було б помилкою гадати, що ми маємо труднощі лише з грошима: трапляються сотні інших потреб та інших труднощів. Рідко минає день без якоїсь труднощі чи якоїсь потреби; а часто буває багато труднощів і багато потреб, які треба зустріти й подолати того самого дня. Усе це ми зустрічаємо молитвою і вірою — нашим загальним лікарством; і ми ніколи не були посоромлені. Терпляча, наполеглива, віруюча молитва, піднесена до Бога в Ім’я Господа Ісуса, завжди, раніше чи пізніше, приносила благословення. Я не втрачаю надії, з Божої благодаті, здобути будь-яке благословення, якщо тільки можу бути певен, що воно послужить на справжнє добро і на славу Божу».