Слово і молитва

«Коли пробувати мете в менї, а слова мої пробувати муть в вас, то, чого схочете, просити мете, і станеть ся». — Йоана 15:7.

Життєвий зв’язок між словом і молитвою — один із найпростіших і найперших уроків християнського життя. Як висловився той щойно навернений язичник: я молюся — я говорю до мого батька; я читаю — мій Отець говорить до мене. Перед молитвою саме Боже слово готує мене до неї, відкриваючи, про що Отець звелів мені просити. У молитві Боже слово зміцнює мене, даючи моїй вірі підставу і доказ для благання. А після молитви саме Боже слово приносить мені відповідь, коли я помолився, бо в ньому Дух дає мені почути голос Отця. Молитва — не монолог, а діалог; і найсуттєвіша її частина — Божий голос у відповідь на мій. Слухати Божий голос — ось таємниця певності, що Він вислухає й мій. «Прихили, Господи, ухо твоє та й почуй»; «Слухайте мене»; «Слухайте голосу мого» — це слова, які не лише людина промовляє до Бога, а й Бог до людини. Його слухання залежатиме від нашого; те, наскільки Його слова знаходять доступ до мене, буде мірою сили моїх слів у Нього. Чим є для мене Божі слова — це мірило того, чим є для мене Він Сам, а отже, і того, наскільки щире моє прагнення до Нього в молитві.

Саме на цей зв’язок між Його словом і нашою молитвою вказує Ісус, коли каже: «Коли пробувати мете в менї, а слова мої пробувати муть в вас, то, чого схочете, просити мете, і станеть ся». Глибока вага цієї істини стає зрозумілою, якщо ми завважимо інший вислів, місце якого тут зайняв цей. Не раз Ісус казав: «Пробувайте в менї, і я в вас». Його перебування в нас було доповненням і вінцем нашого перебування в Ньому. Але тут замість «Ви в менї, і я в вас» Він каже: «Ви в менї, а слова мої в вас». Перебування Його слів рівнозначне перебуванню Його Самого.

Який погляд відкривається нам тут на те місце, що його Божі слова в Христі мають посідати в нашому духовному житті, а надто в нашій молитві! У своїх словах людина виявляє саму себе. У своїх обітницях вона віддає саму себе, зв’язує себе з тим, хто приймає її обітницю. У своїх наказах вона викладає свою волю, прагне стати паном над тим, від кого вимагає послуху, щоб керувати ним і послуговуватися ним, ніби він був частиною її самої. Саме через наші слова дух має спілкування з духом, дух однієї людини переходить і переноситься в іншу. Саме через свої слова — почуті й прийняті, міцно збережені й виконані — людина може передати себе іншому. Але все це — лише в дуже відносному й обмеженому сенсі.

Та коли Бог — безмежна Істота, в Якій усе є життям і силою, духом і правдою в найглибшому значенні цих слів, — коли Бог виявляє Себе у Своїх словах, Він справді дає САМОГО СЕБЕ, Свою Любов і Своє Життя, Свою Волю і Свою Силу тим, хто приймає ці слова, — дає насправді, у спосіб, що перевищує розуміння. У кожній обітниці Він віддає Себе Самого в нашу владу, щоб ми ухопилися за Нього й посіли Його; у кожній заповіді Він віддає Себе Самого в нашу владу, щоб ми поділяли з Ним Його Волю, Його Святість, Його Досконалість. У Божому Слові Бог дає нам САМОГО СЕБЕ; Його Слово — це не що інше, як Вічний Син, Христос Ісус. Тож усі Христові слова — це Божі слова, сповнені божественного животворчого життя й сили. «Слова, що я глаголю вам, се дух і життє».

Ті, хто вивчав глухонімих, розповідають нам, наскільки здатність говорити залежить від здатності чути і як утрата слуху в дітей тягне за собою й утрату мови. Це правда і в ширшому сенсі: як чуємо, так і говоримо. І це правда в найвищому сенсі — у нашому спілкуванні з Богом. Піднести молитву — висловити певні бажання й послатися на певні обітниці — річ легка, і цього людина може навчитися від людей завдяки людській мудрості. Але молитися в Дусі, говорити слова, що сягають Бога й торкаються Його, що впливають на сили невидимого світу й діють на них, — така молитва, така мова цілком залежить від того, чи чуємо ми Божий голос. Якраз настільки, наскільки ми слухаємо голос і мову, якими говорить Бог, і в Божих словах приймаємо у своє серце Його думки, Його розум, Його життя, ми навчимося говорити тим голосом і тією мовою, які Бог чує. Саме вухо учня, що його будять щоранку, готує язик навченого, щоб говорити, як належить, і до Бога, і до людей (Ісаї 50:4).

Таке слухання Божого голосу — це щось більше, ніж вдумливе вивчення Слова. Можна вивчати й знати Слово, маючи при цьому зовсім мало справжнього спілкування з живим Богом. Але буває й таке читання Слова — у самій присутності Отця і під проводом Духа, — коли Слово приходить до нас у живій силі від Самого Бога; тоді воно для нас — сам голос Отця, справжнє особисте спілкування з Ним Самим. Саме живий Божий голос входить у серце, приносить благословення і силу та пробуджує відгук живої віри, що знову сягає Божого серця.

Саме від цього слухання голосу залежить сила і коритися, і вірити. Найголовніше — не знати, що Бог звелів нам робити, а щоб Сам Бог говорив це нам. Не закон, не книжка, не знання того, що правильне, породжує послух, а особистий вплив Бога і живе спілкування з Ним. І так само не знання того, що Бог обіцяв, а присутність Самого Бога як Того, Хто обіцяє, пробуджує віру й довіру в молитві. Тільки в повній Божій присутності непослух і невірство стають неможливими.

«Коли пробувати мете в менї, а слова мої пробувати муть в вас, то, чого схочете, просити мете, і станеть ся». Ми бачимо, що це означає. У словах Спаситель дає Самого Себе. Ми мусимо мати слова в собі — прийняті в нашу волю й життя, відтворені в нашій вдачі й поведінці. Ми мусимо мати їх такими, що перебувають у нас: усе наше життя — одне безперервне тлумачення слів, які живуть у нас і сповнюють нас; слова виявляють Христа всередині, а наше життя виявляє Його назовні. Якою мірою Христові слова входять у саме наше серце, стають нашим життям і впливають на нього, такою мірою й наші слова входитимуть у Його серце і впливатимуть на Нього. Моя молитва залежатиме від мого життя; чим є для мене і в мені Божі слова, тим будуть мої слова для Бога і в Бозі. Якщо я роблю те, що каже Бог, Бог зробить те, що кажу я.

Як добре старозавітні святі розуміли цей зв’язок між Божими словами і нашими, і якою справжньою була для них молитва — люблячою відповіддю на те, що, як вони чули, промовив Бог! Якщо слово було обітницею, вони розраховували на те, що Бог учинить так, як сказав. «Вчини так, як сказав єси»; «ти бо, Господи мій, Боже, обітував се»; «по обітниці твоїй»; «по слову твому» — такими висловами вони показували, що сказане Богом в обітниці було коренем і життям того, що вони говорили в молитві. Якщо слово було наказом, вони просто робили так, як сказав Господь: «І пійшов Аврам, як глаголав йому Господь». Їхнє життя було спілкуванням з Богом, обміном словом і думкою. Що говорив Бог, те вони чули й виконували; що говорили вони, те Бог чув і виконував. У кожному слові, яке Він говорить нам, увесь Христос віддає Себе, щоб сповнити його для нас. І за кожне слово Він вимагає не менше — щоб ми віддали всю людину, аби зберегти це слово й прийняти його сповнення.

«…а слова мої пробувати муть в вас» — умова проста і ясна. У Його словах відкривається Його воля. Коли слова перебувають у мені, Його воля панує наді мною; моя воля стає порожньою посудиною, яку наповнює Його воля, слухняним знаряддям, яким орудує Його воля; Він сповнює моє внутрішнє єство. У вправлянні в послусі й вірі моя воля стає дедалі сильнішою і входить у глибшу внутрішню злагоду з Ним. Він може цілком довірити їй не хотіти нічого, окрім того, чого хоче Він; Він не боїться дати обітницю: «…а слова мої пробувати муть в вас, то, чого схочете, просити мете, і станеть ся». Для всіх, хто в це вірить і за цим діє, Він зробить це буквальною правдою.

Учні Христові! Хіба не стає нам дедалі ясніше, що, поки ми виправдовували наші невислухані молитви, наше безсилля в молитві удаваною покорою Божій мудрості й волі, справжня причина була в тому, що наше власне немічне життя спричиняло наші немічні молитви? Ніщо не може зробити людей сильними, крім слова, яке приходить до нас з Божих уст: ним ми маємо жити. Саме Христове слово — улюблене, те, в якому ми живемо, що перебуває в нас, що через послух і дію стає частиною нашого єства, — робить нас одним із Христом, робить нас духовно здатними торкатися Бога, ухоплюватися за Бога. Усе, що від світу, минає; хто ж чинить волю Божу, перебуває повік. О, віддаймо серце й життя Христовим словам, словам, у яких Він завжди дає САМОГО СЕБЕ — особистого, живого Спасителя, — і Його обітниця стане нашим багатим досвідом: «Коли пробувати мете в менї, а слова мої пробувати муть в вас, то, чого схочете, просити мете, і станеть ся».

«ГОСПОДИ, НАВЧИ НАС МОЛИТИСЬ!»

——0———

Благословенний Господи! Твій сьогоднішній урок знову відкрив мені мою нерозумність. Я бачу, чому моя молитва не була більш віруючою й переможною. Мене більше займало те, що я говорю Тобі, ніж те, що Ти говориш мені. Я не розумів, що таємниця віри ось у чому: віри може бути лише стільки, скільки в душі перебуває Живого Слова.

А Твоє слово ж так ясно навчало мене: «Нехай буде всякий чоловік скорий на слуханнє, і нескорий на слова»; «серце твоє нехай не посьпішає вимовляти слово перед Богом». Господи, навчи мене, що тільки тоді, коли Твоє слово прийняте в моє життя, мої слова можуть бути прийняті в Твоє серце; що Твоє слово, якщо воно — жива сила в мені, буде живою силою і в Тебе; що сказали Твої уста, те виконає Твоя рука.

Господи! Визволи мене від необрізаного вуха. Дай мені відкрите вухо учня, що його щоранку будять, аби слухати голос Отця. Як Ти говорив тільки те, що чув, так нехай і моє мовлення буде відлунням Твого мовлення до мене. «Як увійшов Мойсей у громадянський намет розмовляти з ним, так почув голос, що промовляв до його з віка, що на скринї сьвідчення». Господи, нехай так буде і зі мною. Нехай життя й вдача, що мають одну прикмету — що Твої слова перебувають у них і видні в них, — будуть приготуванням до повного благословення: «Чого схочете, просити мете, і станеть ся». Амінь.