Всеохопна умова

«Коли пробувати мете в менї, а слова мої пробувати муть в вас, то, чого схочете, просити мете, і станеть ся». — Йоана 15:7.

В УСІХ Божих стосунках із нами обітниця та її умови нероздільні. Якщо ми виконуємо умови, Він виконує обітницю. Чим Він буде для нас, залежить від того, чим ми готові бути для Нього. «Приближуйтесь до Бога, то й приближить ся до вас». Так і в молитві безмежна обітниця — чого схочете, просити мете — має свою єдину, просту й природну умову: коли пробувати мете в менї. Отець завжди чує саме Христа; Бог є у Христі, і досягти Його можна лише перебуваючи в Ньому; бути В НЬОМУ — ось шлях до того, щоб наша молитва була почута; цілком і повністю ПЕРЕБУВАЮЧИ В НЬОМУ, ми маємо право просити, чого хочемо, і маємо обітницю, що це нам станеться.

Коли ми порівнюємо цю обітницю з досвідом більшості віруючих, нас приголомшує страшна розбіжність. Хто злічить незліченні молитви, що підносяться і не приносять жодної відповіді? Причина мусить бути або в тому, що ми не виконуємо умови, або в тому, що Бог не виконує обітниці. Віруючі не хочуть визнати ні того, ні іншого, тож вигадали спосіб вислизнути з цієї дилеми. Вони вкладають в обітницю застереження, якого наш Спаситель туди не вкладав, — якщо на те Божа воля; і так зберігають і Божу чесність, і свою власну. О, якби вони просто прийняли її і міцно трималися її такою, як вона є, довіряючи Христові обстояти Його правду, — як би Божий Дух привів їх до того, щоб побачити Божественну доречність такої обітниці для тих, хто справді перебуває в Христі в тому сенсі, в якому Він це розуміє, і визнати, що невиконання умови — це єдине достатнє пояснення молитви, яка лишається без відповіді. І як тоді Святий Дух зробив би саму нашу слабкість у молитві однією з наймогутніших спонук, що підганяла б нас відкрити таємницю повного перебування в Христі й здобути його благословення.

«Коли пробувати мете в менї». Коли християнин зростає в благодаті й у пізнанні Господа Ісуса, він часто з подивом помічає, як ростуть і Божі слова — тим новим і глибшим значенням, із яким вони до нього приходять. Він може озирнутися на день, коли якесь Боже слово відкрилося йому і він радів благословенню, яке в ньому знайшов. Минав час, якийсь глибший досвід надавав тому слову нового значення, і здавалося, ніби він ніколи раніше не бачив, що воно містить. І ще раз, коли він просувався в християнському житті, те саме слово знову поставало перед ним як велика таємниця, аж поки Святий Дух наново не вводив його ще глибше в його Божественну повноту. Одне з таких слів, що постійно ростуть і ніколи не вичерпуються, крок за кроком відкриваючи нам повноту Божественного життя, — це дорогоцінне Учителеве «Пробувайте в менї». Як єднання вітки з виноградиною — це єднання росту, безнастанного росту й примноження, так і наше перебування в Христі — це життєвий процес, у якому Божественне життя дедалі повніше й досконаліше заволодіває нами. Молодий і слабкий віруючий може справді перебувати в Христі в міру свого світла; але саме той, хто простує вперед до повного перебування в тому сенсі, в якому розумів ці слова Учитель, успадковує всі пов’язані з ним обітниці.

У зростаючому житті перебування в Христі перша стадія — це стадія віри. Коли віруючий бачить, що, попри всю його слабкість, ця заповідь справді призначена для нього, його велика мета — просто вірити, що, як він знає, що він у Христі, так тепер, незважаючи на невірність і поразки, перебування в Христі є його безпосереднім обов’язком і благословенням, яке йому досяжне. Він особливо зайнятий любов’ю, силою і вірністю Спасителя: він відчуває, що єдина його потреба — вірити.

Минає небагато часу, і він бачить, що потрібно щось більше. Послух і віра мусять іти разом. Не так, ніби до віри, яку він має, треба додати послух, — ні, віра мусить виявитися в послуху. Віра — це послух, що перебуває вдома й дивиться на Учителя; послух — це віра, що виходить виконувати Його волю. Він бачить, що більше був зайнятий привілеєм і благословеннями цього перебування, ніж його обов’язками та плодом. Було багато власного «я» і свавілля, яких він не помічав або терпів: мир, яким він як молодий і слабкий учень міг тішитися у вірі, відходить від нього; перебування треба підтримувати практичним послухом: «Коли заповідї мої хоронити мете, пробувати мете в любові моїй». Як раніше його великою метою було через розум і правду, яку той схопив, дати серцю спочити на Христі та Його обітницях, так тепер, на цій стадії, його головне зусилля — поєднати свою волю з волею свого Господа й цілком підкорити серце і життя Його владі.

І все ж ніби чогось бракує. Воля і серце на боці Христа; він слухається свого Господа і любить Його. Та чому ж тілесна природа досі має таку силу, чому мимовільні порухи й почуття найглибшого єства не такі, якими мали б бути? Воля цього не схвалює і не дозволяє, але тут є царина, непідвладна волі. І чому також, навіть коли немає так багато явних учинків, які можна засудити, так багато занедбаного — бракує тієї краси святості, того запалу любові, тієї схожості з Ісусом і Його смертю, у якій губиться життя власного «я» і яка, безперечно, мається на увазі в перебуванні, як його розумів Учитель? Напевно, є щось у нашому перебуванні в Христі й Христа в нас, чого він ще не пізнав на досвіді.

Так воно і є. Віра й послух — лише стежка до благословення. Перш ніж дати нам притчу про виноградину і віття, Ісус дуже виразно сказав, яке те повне благословення, до якого мають вести віра й послух. Тричі Він сказав: «Коли любите мене, хоронїть заповідї мої», — і говорив про троїсте благословення, яким увінчає таку слухняну любов. Святий Дух прийде від Отця; Син об’явить Себе; Отець і Син прийдуть і зроблять оселю. Саме тоді, коли наша віра переростає в послух, а в послуху й любові вся наша істота лине до Христа й пригортається до Нього, наше внутрішнє життя відкривається, і в нас формується здатність прийняти життя, дух прославленого Ісуса як виразне і свідоме єднання з Христом і з Отцем. Сповнюється в нас слово: «Того дня знати мете, що я в Отцї моїм, і ви в менї, а я в вас». Ми розуміємо, що так само, як Христос у Бозі, а Бог у Христі, єдині не тільки волею і любов’ю, а й тотожністю природи і життя, бо Вони існують Один в Одному, так і ми в Христі, а Христос у нас — у єднанні не лише волі й любові, а й життя і природи.

Саме після того, як Ісус сказав про те, що ми через Святого Духа так пізнаємо, що Він в Отці, і так само ми в Ньому, а Він у нас, Він промовив: «Пробувайте в менї, і я в вас. Прийміть, погодьтеся прийняти те Божественне життя єднання зі мною, силою якого, коли ви перебуваєте в мені, і я перебуваю у вас, так само як я перебуваю в Отці. Щоб ваше життя було моїм, а моє — вашим». Це і є справжнє перебування — зайняти те становище, в якому Христос може прийти й перебувати; так перебувати в Ньому, щоб душа вийшла з власного «я» і побачила, що Він зайняв його місце і став нашим життям. Це — стати як малі діти, що не мають журби й знаходять своє щастя в тому, щоб довіряти любові, яка все для них зробила, і слухатися її.

Для тих, хто так перебуває, обітниця приходить як їхня законна спадщина: чого схочете, просити мете. Інакше й бути не може. Христос цілком заволодів ними. Христос живе в їхній любові, їхній волі, їхньому житті. Не тільки їхню волю віддано; Христос увійшов у неї, живе й дихає в ній Своїм Духом. Той, Кого Отець завжди чує, молиться в них; вони моляться в Ньому: чого вони просять, те їм станеться.

Улюблений брате у вірі! Визнаймо, що саме тому, що ми не перебуваємо в Христі так, як Він того хоче, Церква така безсила перед невір’ям, світськістю й поганством, серед яких Господь може зробити її більш ніж переможницею. Повірмо, що Він має на увазі те, що обіцяє, і приймімо осуд, який тягне за собою це визнання.

Але не падаймо духом. Перебування вітки у Виноградині — це життя безнастанного зростання. Перебування, як його розумів Учитель, нам досяжне, бо Він живе, щоб дати його нам. Будьмо лише готові вважати все за втрату й сказати: «Не тим, щоб уже я достиг; гоню ж, чи не достигну того, за що і Христос Ісус достиг мене». Не будьмо так зайняті самим перебуванням, як Ним, з Ким перебування нас єднає, і Його повнотою. Нехай це буде Він, увесь Христос, у Своєму послуху й приниженні, у Своєму звеличенні й силі, — Той, у Кому рухається і діє наша душа; Він Сам сповнить у нас Свою обітницю.

А тоді, перебуваючи й дедалі більше зростаючи до повного перебування, користуймося своїм правом — волею входити в усю Божу волю. Слухаючись того, що ця воля наказує, домагаймося того, що вона обіцяє. Віддаймося навчанню Святого Духа, щоб Він показав кожному з нас, відповідно до його зросту й міри, яка та Божа воля, на яку ми можемо покликатися в молитві. І не вдовольняймося нічим меншим, ніж особистим досвідом того, що дав Ісус, коли сказав: «Коли пробувати мете в менї, то, чого схочете, просити мете, і станеть ся».

«ГОСПОДИ, НАВЧИ НАС МОЛИТИСЬ!»

Возлюблений Господи! Навчи мене прийняти цю обітницю наново в усій її простоті й бути певним, що єдина міра Твого святого даяння — наше святе хотіння. Господи! Нехай кожне слово цієї Твоєї обітниці наново стане живим і дієвим у моїй душі.

Ти кажеш: Пробувайте в менї! О мій Учителю, моє Життя, моє Все, я перебуваю в Тобі. Дай мені зрости в усю Твою повноту. Не зусилля віри, що прагне триматися Тебе, і навіть не спочинок віри, що довіряє Тобі берегти мене; не послух волі і не дотримання заповідей, — лише Ти Сам, що живеш у мені й в Отці, можеш мене вдовольнити. Це Ти Сам, мій Господи, вже не переді мною і не наді мною, а єдиний зі мною, що перебуває в мені, — ось чого я потребую, ось чого шукаю. Саме цього я з довірою чекаю від Тебе.

Ти кажеш: Чого схочете, просити мете! Господи! Я знаю, що життя повного, глибокого перебування так оновить, освятить і зміцнить волю, що я матиму світло і свободу просити великого. Господи! Нехай моя воля, мертва в Твоїй смерті й жива в Твоєму житті, буде сміливою і щедрою у своїх проханнях.

Ти кажеш: І станеть ся. О Ти, що єси Амінь, сьвідок вірний і правдивий, дай мені в Тобі Самому радісну певність, що Ти зробиш це слово для мене ще дивовижніше правдивим, ніж будь-коли, бо що на серце чоловікові не зійшло, те наготовив Бог тим, хто любить Його. Амінь.

ПРИМІТКА

Уважно порівнявши те, що ми здебільшого знаходимо в книжках чи проповідях про молитву, з навчанням Учителя, ми побачимо одну велику різницю: значення, яке надається відповіді на молитву, аж ніяк не однакове. У перших ми знаходимо дуже багато про благословення молитви як духовної вправи, навіть якщо відповіді немає, і про причини, чому ми маємо вдовольнятися без неї. Спілкування з Богом має важити для нас більше, ніж дар, якого ми просимо; тільки Божа мудрість знає, що найкраще; Бог може дарувати щось краще за те, що Він затримує. Хоч це навчання здається дуже високим і духовним, варто зауважити, що в нашого Господа ми не знаходимо нічого подібного. Що уважніше ми збираємо все, що Він говорив про молитву, то ясніше стає, що Він хотів, щоб ми думали про молитву просто як про засіб до мети і щоб відповідь була доказом того, що ми й наша молитва приємні Отцеві небесному. Не те щоб Христос хотів, аби ми цінували дари вище за спілкування з Отцем і Його прихильність. Аж ніяк. Але Отець призначає відповідь бути знаком Його прихильності та справжності нашого спілкування з Ним. «Тепер знає твій раб, що царь і пан мій милостивий до мене, бо царь уволив волю раба свого».

Життя, позначене щоденними відповідями на молитву, — це доказ нашої духовної зрілості; доказ того, що ми справді досягли справжнього перебування в Христі; що наша воля справді єдина з Божою волею; що наша віра зміцніла настільки, щоб бачити й брати те, що Бог для нас приготував; що Ім’я Христа і Його природа цілком заволоділи нами; і що нас визнано гідними посісти місце серед тих, кого Бог допускає до Своїх рад і згідно з чиєю молитвою Він править світом. Це ті, в кому відновлено щось із первісної гідності людини, в кому, коли вони перебувають у Христі, може виявлятися Його сила як всепереможного Заступника, в кому явлено славу Його Імені. Молитва дуже благословенна; відповідь ще благословенніша — як відгук Отця, що наша молитва, наша віра, наша воля справді такі, якими Він хотів би їх бачити.

Я роблю ці зауваги з єдиним бажанням — спонукати моїх читачів самим зібрати разом усе, що Христос сказав про молитву, і віддатися повному враженню від тієї правди, що коли молитва така, якою має бути, або, краще сказати, коли ми такі, якими маємо бути, — перебуваємо в Христі, — відповіді треба сподіватися. Це виведе нас із тих сховищ, де ми втішали себе молитвою без відповіді. Це відкриє нам те місце сили, яке Христос призначив Своїй Церкві і яке вона так мало посідає. Це виявить страшну слабкість нашого духовного життя як причину того, що ми не вміємо сміливо молитися в Ім’я Христа. Це могутньо спонукатиме нас піднестися до життя в повному єднанні з Христом і в повноті Духа як до таємниці дієвої молитви. І так це поведе нас далі, щоб ми збагнули своє призначення: «Того дня: Істино, істино глаголю вам: Що чого нї попросите в Отця імям моїм, дасть вам: Просїть, то й приймете, щоб радість ваша була повна». Молитва, яка справді, духовно є в єднанні з Ісусом, завжди дістає відповідь.