Молитва і любов

«І як стоїте молячись, прощайте, коли що маєте проти кого, щоб і Отець ваш, що на небі, відпустив вам провини ваші». — Марка 11:25.

ЦІ слова йдуть одразу за великою обітницею про молитву: «Усе, чого молячись просите, віруйте, що одержите, й буде вам». Ми вже бачили, як слова, що передують цій обітниці, — «Майте віру Божу», — навчили нас, що в молитві все залежить від того, чи ясні наші стосунки з Богом; а ці слова, що йдуть за нею, нагадують нам, що й наші стосунки з ближніми мусять бути так само ясні. Любов до Бога й любов до ближнього нероздільні: молитва з серця, яке не в злагоді чи то з Богом з одного боку, чи з людьми з другого, не може перемогти. Віра й любов конечні одна для одної.

Ми бачимо, що цю думку наш Господь висловлював часто. У Нагірній проповіді (Маттея 5:23, 24), говорячи про шосту заповідь, Він навчав Своїх учнів, що неможливо принести Отцеві угодне поклоніння, коли не все гаразд із братом: «Коли принесеш дар свій до жертівнї, й згадаєш там, що твій брат має що проти тебе; зостав свій дар перед жертівнею, і йди геть, помирись перш із братом твоїм, а тодї прийди й подай дар твій». Так само й пізніше, говорячи про молитву до Бога, Він, навчивши нас молитися: «Прости нам довги наші, як і ми прощаємо довжникам нашим», — додав наприкінці молитви: «Як же не прощати мете людям провин їх, то й Отець ваш небесний не прощати буде провин ваших». Наприкінці притчі про немилосердного слугу Він застосовує Своє вчення такими словами: «Так і Отець мій небесний робити ме вам, як не прощати мете кожен братові своєму від сердець ваших провин їх». І так само тут, біля всохлої смоковниці, де Він говорить про дивовижну силу віри та молитви віри, Він раптом, ніби без жодного зв’язку, вводить думку: «Як стоїте молячись, прощайте, коли що маєте проти кого, щоб і Отець ваш, що на небі, відпустив вам провини ваші». Виглядає так, наче Господь, живучи в Назареті й пізніше, пізнав, що непослух законові любові до людей — це великий гріх навіть молитовних людей і головна причина безсилля їхньої молитви. І наче Він хотів ввести нас у Свій власний блаженний досвід: ніщо не дає такої свободи приступу й такої сили у вірі, як свідомість того, що ми віддали себе в любові й співчутті за тих, кого любить Бог.

Перший урок, якого нас тут навчено, — це готовність прощати. Ми молимося: «Прости, як і ми прощаємо». Писання каже: «Прощаючи один одному, яко ж і Бог у Христї простив вам». Повне й щедре Боже прощення має бути мірилом нашого прощення людям. Інакше наше неохоче, половинчасте прощення, яке зовсім не є прощенням, стане мірилом Божого ставлення до нас. Кожна молитва спирається на нашу віру в Божу благодать, що прощає. Якби Бог повівся з нами за нашими гріхами, жодна молитва не могла б бути вислухана. Прощення відчиняє двері до всієї Божої любові та благословення: оскільки Бог простив увесь наш гріх, наша молитва може перемогти й здобути все, чого ми потребуємо. Глибока й певна основа відповіді на молитву — Божа любов, що прощає. Коли вона заволоділа серцем, ми молимося у вірі. Але також, коли вона заволоділа серцем, ми живемо в любові. Божа готовність прощати, виявлена в Його любові до нас, стає й нашою вдачею; сила Його прощаючої любові, вилита в нас і перебуваючи в нас, чинить, що ми прощаємо так, як прощає Він. Коли нам заподіяно велику й тяжку кривду чи несправедливість, ми передусім прагнемо мати богоподібний дух: щоб нас уберегло від почуття ураженої честі, від бажання обстоювати свої права чи відплатити кривдникові так, як він заслужив. У дрібних прикрощах щоденного життя ми пильнуємо, щоб не виправдовувати запальної вдачі, гострого слова, поспішного осуду думкою, що ми не мали на гадці нічого лихого, що ми не тримаємо гніву довго або що було б забагато чекати від немічної людської природи, щоб ми справді прощали так, як прощають Бог і Христос. Ні, ми приймаємо заповідь дослівно: «Яко ж і Христос простив вам, так і ви». Кров, що очищає совість від мертвих діл, очищає й від самолюбства; любов, яку вона виявляє, — це любов, що прощає, яка заволодіває нами й тече через нас до інших. Наша прощаюча любов до людей — доказ того, що Божа прощаюча любов справді є в нас, а отже, й умова молитви віри.

Є й другий, загальніший урок: наше щоденне життя у світі стає випробуванням нашого спілкування з Богом у молитві. Як часто християнин, приходячи молитися, щосили намагається викликати в собі певні настрої, які, на його думку, будуть угодні Богові. Він не розуміє або забуває, що життя не складається з окремих шматків, з яких можна брати то один, то інший. Життя — це ціле, і побожний настрій години молитви Бог оцінює за звичайним настроєм щоденного життя, лише малою частиною якого є година молитви. Не почуття, яке я викликаю в собі, а тон мого життя протягом дня — ось Боже мірило того, чим я є насправді і чого прагну. Моє наближення до Бога — одне ціле з моїм спілкуванням з людьми й земним світом: невдача тут спричинить невдачу там. І це не тільки тоді, коли є виразна свідомість чогось неладного між мною та моїм ближнім; навіть звичайний плин моїх думок і суджень, позбавлені любові думки й слова, які я пропускаю непоміченими, можуть перешкоджати моїй молитві. Дієва молитва віри виходить із життя, відданого волі й любові Бога. Бог розглядає мою молитву не за тим, яким я намагаюся бути, коли молюся, а за тим, яким я є, коли не молюся.

Ці думки можна зібрати в третій урок: у нашому житті серед людей єдине, від чого залежить усе, — це любов. Дух прощення — це дух любові. Бог прощає, бо Бог є любов: тільки тоді, коли ми перебуваємо в любові, ми можемо прощати так, як прощає Бог. У любові до братів ми маємо доказ любові до Отця, підставу для відваги перед Богом і запевнення, що нашу молитву буде вислухано (1 Йоана 4:20; 3:18-21, 23). «Любім дїлом і правдою; по сьому ми перед Ним втихомирюєм серця наші. Коли серце наше не винує нас, одвагу маєм перед Богом, і, коли що просимо, приймаємо від Нього». Ні віра, ні діла не принесуть користі, коли не маємо любові; саме любов єднає з Богом, саме любов доводить справжність віри. Так само конечне, як слово, що передує великій обітниці про молитву в Марка 11:24, — «Майте віру Божу», — є й те, що йде за нею: «Майте любов до людей». Правильні стосунки з живим Богом наді мною і з живими людьми довкола мене — ось умови дієвої молитви.

Ця любов має особливе значення тоді, коли ми трудимося для інших і молимося за них. Часом ми віддаємося праці для Христа — з ревності за Його справу, як ми це називаємо, або заради власного духовного здоров’я, — не віддаючи себе в особистій, самопожертовній любові тим, чиїх душ ми шукаємо. Не дивно, що наша віра слабка і не перемагає. Дивитися на кожного нещасного, хоч би який непривабливий він був, у світлі ніжної любові Ісуса, Пастиря, що шукає загублених; бачити в ньому Ісуса Христа і, заради Ісуса, прийняти його в серце, яке справді любить, — ось, ось таємниця віруючої молитви й успішної праці. Ісус, говорячи про прощення, говорить про любов як його корінь. Так само як у Нагірній проповіді Він пов’язав Своє вчення й обітниці про молитву із закликом бути милосердними, як милосердний Отець небесний (Маттея 5:7, 9, 22, 38-48), так бачимо й тут: життя в любові — умова віруючої молитви.

Хтось сказав: немає нічого, що так досліджувало б серце, як віруюча молитва або навіть щире намагання молитися у вірі. О, не притуплюймо вістря цього самодослідження думкою, що Бог не вислуховує нашої молитви з причин, відомих лише Йому Самому. Зовсім ні. «Просите, та й не приймаєте, тому що погано просите». Нехай це Боже слово досліджує нас. Спитаймо себе, чи справді наша молитва є виявом життя, цілком відданого волі Бога й любові до людей. Любов — єдиний ґрунт, у якому віра може пустити коріння й зростати. Коли віра простягає руки вгору й відкриває своє серце до неба, Отець завжди дивиться, чи відкриті вони й до злих і негідних. Тільки в такій любові — не в любові досконалого осягнення, а в любові твердого наміру й щирого послуху — віра може здобути благословення. Саме той, хто віддає себе, щоб у ньому перебувала Божа любов, і хто в щоденній практиці життя любить так, як любить Бог, матиме силу вірувати в Любов, що вислуховує кожну його молитву. Це Агнець, що посеред престолу: саме страждальна й довготерпелива любов перемагає перед Богом у молитві. Милостиві будуть помилувані; тихі осягнуть землю.

«ГОСПОДИ, НАВЧИ НАС МОЛИТИСЬ».

Благословенний Отче! Ти — Любов, і тільки той, хто перебуває в любові, перебуває в Тобі й у спілкуванні з Тобою. Благословенний Син сьогодні знову навчив мене, наскільки глибоко це правдиво щодо мого спілкування з Тобою в молитві. О мій Боже! нехай Твоя любов, вилита в моє серце Святим Духом, буде в мені джерелом любові до всіх довкола мене, щоб із життя в любові виростала сила віруючої молитви. О мій Отче! дай Святим Духом, щоб я пізнав це на досвіді: що життя в любові до всіх довкола мене — це брама до життя в любові мого Бога. І дай мені особливо знаходити в радості, з якою я день у день прощаю кожного, хто міг би мене образити, доказ того, що Твоє прощення мені — це сила і життя.

Господи Ісусе! мій Благословенний Учителю! навчи мене прощати й любити. Нехай сила Твоєї крові зробить прощення моїх гріхів такою дійсністю, щоб прощення, яке Ти виявив мені і яке я виявляю іншим, було самою радістю неба. Покажи мені все, що в моєму спілкуванні з ближніми могло б перешкоджати моєму спілкуванню з Богом, щоб моє щоденне життя вдома й серед людей було школою, у якій набираються сили й відваги для молитви віри. Амінь.