Ліки від невірства

«Приступивши тодї ученики до Ісуса, сказали на самотї: Чом не змогли ми вигнати його? Ісус же рече їм: Через невіру вашу, істино бо глаголю вам: Коли б ви мали віри з зерно горчицї, … й нїчого не буде неможливого вам. Се ж кодло не виходить, як тільки молитвою та постом». — Маттея 17:19-21.

КОЛИ учні побачили, як Ісус вигнав злого духа з хворого на падучу, якого «не змогли вони сцїлити», вони спитали Учителя, чому їм не вдалося. Він же дав їм «силу й власть над усїма бісами, й недуги сцїляти». Вони часто користувалися цією силою і з радістю розповідали, як біси корилися їм. А проте тепер, поки Він був на горі, вони зазнали цілковитої поразки. Те, що ні в Божій волі, ні в самій природі цього випадку не було нічого, що робило б визволення неможливим, було доведено: на Христове слово злий дух вийшов. З їхнього запитання «Чом не змогли ми?» видно, що вони хотіли й намагалися це зробити; мабуть, вони вживали імені Учителя й наказували злому духові вийти. Їхні зусилля були марні, і перед усім народом їх було присоромлено. «Чом не змогли ми?»

Христова відповідь була пряма й ясна: «Через невіру вашу». Причина Його успіху та їхньої поразки полягала не в тому, що Він мав якусь особливу силу, до якої вони не мали доступу. Ні, причину не треба було шукати далеко. Він так часто навчав їх, що є одна сила — сила віри, перед якою мусить схилитися все і в царстві темряви, і в Царстві Божому; у духовному світі поразка має тільки одну причину — брак віри. Віра — це єдина умова, за якої вся Божа сила може ввійти в людину й діяти через неї. Це сприйнятливість до невидимого: людська воля, віддана Божій волі й сформована нею. Силу, яку вони дістали, щоб виганяти бісів, вони не мали в собі як постійний дар чи власність; сила була в Христі, і її треба було приймати, утримувати й уживати тільки вірою — живою вірою в Нього Самого. Якби вони були сповнені віри в Нього як Господа й Переможця в світі духів, якби вони були сповнені віри в Нього як у Того, Хто дав їм владу виганяти в Його ім’я, ця віра дала б їм перемогу. «Через невіру вашу» — таким на всі часи є пояснення Учителя і Його докір за безсилля й поразки в Його Церкві.

Але й такий брак віри мусить мати свою причину. Учні цілком могли б спитати: «А чому ж ми не змогли повірити? Наша віра вже виганяла бісів раніше, чому ж тепер нам забракло віри?» Учитель, ще перш ніж вони спитали, каже їм: «Се ж кодло не виходить, як тільки молитвою та постом». Віра, будучи найпростішим, водночас є й найвищим виявом духовного життя, коли наш дух віддається в цілковитій сприйнятливості Божому Духові й так зміцнюється до найвищої діяльності. Така віра цілком залежить від стану духовного життя; лише тоді, коли воно сильне й цілком здорове, коли Божий Дух цілковито панує в нашому житті, є сила віри, щоб чинити свої могутні діла. І тому Ісус додає: «Се ж кодло не виходить, як тільки молитвою та постом». Віра, що може здолати такий упертий опір, який ви щойно бачили в цьому злому дусі, — каже їм Ісус, — неможлива інакше, як для людей, що живуть у дуже тісному спілкуванні з Богом і в дуже особливому відокремленні від світу, — у молитві й пості. І так Він дає нам два глибоко важливі уроки щодо молитви. Перший: віра потребує життя молитви, щоб у ньому рости й залишатися сильною. Другий: молитва потребує посту для свого повного й досконалого розвитку.

Віра потребує життя молитви для свого повного зростання. У всіх різних сторонах духовного життя є така тісна єдність, така безнастанна дія і взаємодія, що кожна може бути водночас і причиною, і наслідком. Так і з вірою. Не може бути справжньої молитви без віри; якась міра віри мусить передувати молитві. А проте молитва є й шляхом до більшої віри; вищих ступенів віри не може бути інакше, як через багато молитви. Саме цього уроку Ісус навчає тут. Ніщо так не потребує зростання, як наша віра. «Вельми росте віра ваша», — сказано про одну Церкву. Коли Ісус промовив слова: «По вірі вашій нехай станеть ся вам», — Він проголосив закон Царства, який каже нам, що не всі мають однакову міру віри, що та сама людина не завжди має ту саму міру і що міра віри завжди мусить визначати міру сили й благословення. Якщо ми хочемо знати, де і як має зростати наша віра, Учитель вказує нам на Божий престол. Саме в молитві, у вправлянні тієї віри, яку я маю, у спілкуванні з живим Богом віра може зростати. Віра може жити тільки тим, що живиться Божественним, Самим Богом.

Саме в поклонінні Богові, в чеканні на Нього й Його, у глибокій тиші душі, яка віддається, щоб Бог міг об’явити Себе, розвиватиметься здатність пізнавати Бога й довіряти Йому. Саме тоді, коли ми беремо Його слово з Благословенної Книги і приносимо його Йому Самому, просячи, щоб Він промовив його до нас Своїм живим, люблячим голосом, прийде сила цілком повірити й прийняти це слово як Боже власне слово до нас. Саме в молитві, в живому зв’язку з Богом у живій вірі, віра — сила довіряти Богові, а в цій довірі приймати все, що Він каже, приймати кожну можливість, яку Він відкрив нашій вірі, — стане в нас сильною. Багато християн не можуть зрозуміти, що мається на увазі під тією великою молитвою, про яку вони часом чують: вони не можуть собі уявити, та й не відчувають потреби, проводити з Богом цілі години. Але те, що каже Учитель, підтвердив досвід Його народу: люди сильної віри — це люди великої молитви.

Це знову повертає нас до уроку, який ми засвоїли, коли Ісус, перш ніж сказати нам вірувати, що ми приймаємо те, чого просимо, спершу сказав: «Майте віру Божу». Саме в Бога, живого Бога, наша віра мусить пустити глибоке й широке коріння; тоді вона буде сильна переставляти гори й виганяти бісів. «Коли б ви мали віри… нїчого не буде неможливого вам». О, якби ми тільки віддали себе праці, яку Бог має для нас у світі, зустрічаючись із горами й бісами, які треба відкинути й вигнати, ми скоро зрозуміли б, яка потрібна велика віра й велика молитва як ґрунт, на якому тільки й можна плекати віру. Христос Ісус — наше життя, також і життя нашої віри. Це Його життя в нас робить нас сильними і робить нас простими, щоб вірити. Саме в умиранні для себе, якого вимагає велика молитва, у тіснішій єдності з Ісусом, прийде в силі дух віри. Віра потребує молитви для свого повного зростання.

А молитва потребує посту для свого повного зростання: це другий урок. Молитва — це одна рука, якою ми хапаємося за невидиме; піст — друга, якою ми випускаємо й відкидаємо видиме. Ні в чому людина не пов’язана так тісно зі світом чуттів, як у своїй потребі їжі та в насолоді нею. Саме плодом, добрим на їжу, людину було спокушено, і через нього вона впала в раю. Саме хлібом, який мав постати з каміння, Ісуса, коли Він зголоднів, спокушали в пустелі, і саме в пості Він переміг. Тіло викуплене, щоб бути храмом Святого Духа; і тілом, і духом, і, як каже Писання, дуже особливо в їжі та питті ми маємо прославляти Бога. Треба боятися, що є багато християн, для яких це їдження на славу Божу ще не стало духовною дійсністю. І перша думка, яку підказують Ісусові слова про піст і молитву, — це те, що лише в житті поміркованості, стриманості й самозречення знайдеться серце чи сила багато молитися.

Але є в них і буквальніше значення. Смуток і тривога не можуть їсти; радість святкує свої свята їжею й питтям. Можуть прийти часи палкого прагнення, коли гостро відчувається, як тіло зі своїми апетитами, хоч і законними, усе ж заважає духові в його боротьбі з силами темряви, і відчувається потреба тримати його в покорі. Ми — істоти чуттєві: нашому розумові допомагає те, що приходить до нас утіленим у конкретну форму; піст допомагає виявити, поглибити й утвердити рішучість, що ми готові пожертвувати будь-чим, пожертвувати самими собою, щоб досягти того, чого шукаємо для Божого Царства. І Той, Хто прийняв піст і жертву Сина, вміє цінувати, приймати й нагороджувати духовною силою душу, яка отак готова віддати все заради Христа і Його Царства.

А далі йде ще ширше застосування. Молитва — це простягання до Бога й невидимого; піст — відпускання всього, що належить до видимого й тимчасового. Тоді як звичайні християни уявляють, що все, що не заборонене прямо і не є гріхом, їм дозволене, і намагаються втримати якнайбільше з цього світу — з його майном, його літературою, його втіхами, — по-справжньому посвячена душа подібна до воїна, який несе лише те, що потрібне йому для війни. Відклавши всякий тягар, як і гріх, що легко обплутує, боячись заплутатися в справах цього життя, він прагне провадити життя назорея, як той, хто особливо відділений для Господа і Його служіння. Без такого добровільного відокремлення, навіть від дозволеного, ніхто не здобуде сили в молитві: се ж кодло не виходить, як тільки молитвою та постом.

Учні Ісусові, що просили Учителя навчити вас молитися! Прийдіть тепер і прийміть Його уроки. Він каже вам, що молитва — це шлях до віри, сильної віри, яка може виганяти бісів. Він каже вам: «Коли б ви мали віри… нїчого не буде неможливого вам»; нехай ця славна обітниця заохотить вас багато молитися. Хіба нагорода не варта ціни? Чи ж не віддамо ми всього, щоб іти за Ісусом дорогою, яку Він відкриває нам тут; чи ж не будемо, коли треба, постити? Чи ж не зробимо всього, щоб ні тіло, ні світ довкола не заважали нам у великій справі нашого життя, — у спілкуванні з нашим Богом у молитві, щоб нам стати людьми віри, яких Він може вживати у Своїй справі спасіння світу.

«ГОСПОДИ, НАВЧИ НАС МОЛИТИСЬ».

О Господи Ісусе! Як безнастанно мусиш Ти докоряти нам за нашу невіру! Якою дивною мусить здаватися Тобі ця страшна нездатність довіряти нашому Отцеві та Його обітницям. Господи! Нехай Твій докір із його проникливим «Через невіру вашу» западе в найглибші глибини наших сердець і відкриє нам, скільки гріха й страждання довкола нас лежить на нашій провині. А тоді навчи нас, Благословенний Господи, що є місце, де можна навчитися віри й здобути її, — саме в молитві й пості, що вводять у живе й постійне спілкування з Тобою Самим і з Отцем.

О Спасителю! Ти Сам — Починатель і Звершитель нашої віри; навчи нас, що означає дозволити Тобі жити в нас Твоїм Святим Духом. Господи! Наші зусилля й молитви про благодать вірувати були такі марні. Ми знаємо, чому так було: ми шукали сили в собі, яку Ти мав би дати нам. Святий Ісусе! Навчи ж нас нарешті таємниці Твого життя в нас і того, як Ти Своїм Духом береш на Себе жити в нас життям віри, дбати про те, щоб наша віра не зникла. О, дай нам побачити, що наша віра буде просто частиною того дивовижного життя молитви, яке Ти даєш тим, хто чекає свого навчання для служіння заступництва не лише в слові й думці, а в Святому Помазанні, яке Ти даєш, у вливанні Духа Твого власного життя. І навчи нас, як у пості й молитві ми можемо дорости до віри, для якої ніщо не буде неможливим. Амінь.

ПРИМІТКА

У той час, коли Блюмгардт переживав свою страшну боротьбу зі злими духами в одержимих і намагався вигнати їх молитвою, він часто дивувався, що ж перешкоджає відповіді. Одного дня друг, якому він розповів про свою скруту, звернув його увагу на слова нашого Господа про піст. Блюмгардт вирішив віддатися постові, іноді понад тридцять годин. З роздумів і досвіду він набув переконання, що піст має більшу вагу, ніж зазвичай думають. Він каже: «Оскільки піст є перед Богом практичним доказом того, що справа, про яку ми просимо, для нас справді важлива й нагальна, і оскільки він значною мірою посилює напруженість і силу молитви та стає безнастанним практичним виявом молитви без слів, я міг вірити, що він не буде без дії, тим паче що слова Учителя стосувалися якраз такого випадку, як цей. Я спробував це, нікому не кажучи, і справді, подальша боротьба надзвичайно полегшилася завдяки цьому. Я міг говорити з набагато більшим спокоєм і рішучістю. Мені не треба було так довго бути присутнім біля хворої людини; і я відчував, що можу впливати, навіть не будучи присутнім».