Лекції про релігійні пробудження
Лекція IV. Переможна молитва

Розділ 6 · 36 хв читання · 46 хв слухання

Лекція IV. Переможна молитва

ЛЕКЦІЯ IV.

ПЕРЕМОЖНА МОЛИТВА.

Текст.— «Много бо може молитва праведного ревна».— Якова 5:16.

МИНУЛА лекція стосувалася переважно визнання гріхів. Сьогодні ввечері я говоритиму головно про заступництво, тобто про молитву. Щоб сприяти пробудженню, потрібні два роди засобів: одні — щоб впливати на людей, другі — щоб впливати на Бога. Щоб впливати на людей, застосовують істину, а щоб зрушити Бога — молитву. Коли я кажу «зрушити Бога», я не маю на увазі, що молитва змінює Божу думку або що змінюється Його настрій чи характер. Але молитва викликає таку зміну в нас і виконує такі умови, що Богові стає доречно вчинити те, чого інакше Йому не було б доречно чинити. Коли грішник кається, цей стан його душі робить слушним, щоб Бог простив його. Бог завжди був готовий простити йому на цій умові, тож коли грішник змінює своє ставлення до Бога, Богові не потрібно змінювати Свого почуття, щоб помилувати його. Саме покаяння грішника робить його прощення слушним і стає приводом для того, щоб Бог діяв так, як діє. Так само, коли християни підносять дієву молитву, їхній стан душі робить слушним, щоб Бог відповів їм. Він завжди був готовий подати благословення на тій умові, що вони матимуть правильне серце й підноситимуть правильну молитву. Щойно в них відбувається ця зміна і вони підносять правильну молитву, Бог, нітрохи не змінюючись Сам, може їм відповісти. Коли ми підносимо дієву, ревну молитву за інших, сам той факт, що ми так молимося, робить для Бога доречним учинити те, про що ми молимося, тоді як інакше це не було б доречним.

Молитва — така ж необхідна ланка в ланцюгу причин, що ведуть до пробудження, як і істина. Дехто ревно застосовував істину, щоб навертати людей, а молитві надавав дуже мало ваги. Такі люди проповідували, розмовляли, з великою ревністю роздавали брошури, а тоді дивувалися, чому мають так мало успіху. А причина була в тому, що вони забули про другу гілку засобів — дієву молитву. Вони не зважили на те, що сама собою істина ніколи не дасть плоду без Божого Духа, а Дух дається у відповідь на щиру молитву.

Іноді буває, що ті, хто найбільше зайнятий застосуванням істини, найменше віддаються молитві. Це завжди сумно.— Бо якщо ні в них, ні в когось іншого немає духу молитви, то сама собою істина лише зробить людей ще закоренілішими в нерозкаяності. Найпевніше, у день суду виявиться, що істина, хоч би як ревно її застосовували, ніколи нічого не досягає, якщо десь поряд із проповіддю істини немає духу молитви.

Інші помиляються в протилежний бік. Не те щоб вони надавали молитві надто багато ваги. Але вони не зважають на те, що можна молитися вічно, лише самою молитвою, і нічого не станеться. Бо грішники навертаються не через безпосередній дотик Святого Духа, а через істину, застосовану як засіб. Сподіватися навернення грішників самою молитвою, без застосування істини, — це спокушати Бога.

Отже, тема сьогоднішньої бесіди —

ПЕРЕМОЖНА МОЛИТВА.

I. Я маю намір показати, що таке дієва, або переможна, молитва.

II. Назвати деякі найнеобхідніші ознаки переможної молитви.

III. Подати кілька причин, чому Бог вимагає саме такої молитви.

IV. Показати, що така молитва багато може.

I. Отже, покажу, що таке переможна молитва.

1. Дієва, переможна молитва полягає не лише в доброзичливих бажаннях. Доброзичливі бажання, безперечно, милі Богові. Такими бажаннями сповнене небо, вони є в усіх святих істотах. Але це ще не молитва. Люди можуть мати такі бажання, як мають їх ангели й прославлені духи. Але це не та дієва, переможна молитва, про яку говорить текст. Переможна молитва — це щось більше.

2. Переможна, або дієва, молитва — це така молитва, що одержує благословення, якого шукає. Це молитва, яка справді зрушує Бога. Сама думка про дієву молитву полягає в тому, що вона досягає своєї мети.

II. Назву деякі найнеобхідніші ознаки переможної молитви. Я не можу докладно перелічити все, з чого складається переможна молитва. Але згадаю деякі речі, без яких її немає, — дещо з того, що людина мусить робити, аби перемагати в молитві.

1. Вона мусить молитися про певну мету. Нехай не сподівається піднести таку молитву, якщо молиться навмання, без жодної ясної, певної мети. Вона мусить мати мету чітко перед своїм розумом. Я говорю тепер про молитву на самоті. Багато людей ідуть у свою комірчину, бо мусять відмовити свої молитви. Настав час, коли вони за звичкою усамітнюються для молитви — зранку, опівдні чи в будь-яку іншу пору дня. І замість того щоб мати що сказати, мати певну мету перед думкою, вони падають на коліна й моляться про все, що спаде на думку, про все, що в цю хвилину пропливає в їхній уяві, а коли закінчать, ледве чи змогли б сказати хоч слово з того, про що молилися. Це не дієва молитва. Що б ми подумали про людину, яка намагалася б отак зрушити законодавчі збори й сказала б: «Ось зима, законодавчі збори засідають, пора подавати петиції», — і пішла б до законодавців та подавала б петиції навмання, без жодної певної мети? Чи думаєте ви, що такі петиції зрушили б законодавчі збори?

Людина мусить мати якусь певну мету перед своїм розумом. Вона не може дієво молитися одразу про безліч речей. Людський розум так улаштований, що не може напружено зосередити свої бажання на багатьох речах водночас. Усі випадки дієвої молитви, записані в Біблії, були саме такі. Де б ви не побачили, що благословення, якого шукали в молитві, було одержане, ви знайдете, що молитва, яку тоді підносили, була молитвою саме про цю певну мету.

2. Щоб молитва була дієвою, вона мусить бути згідна з об’явленою волею Бога. Молитися про те, що суперечить об’явленій Божій волі, — це спокушати Бога. Є три способи, якими Божа воля об’являється людям, щоб керувати ними в молитві.

(1.) Через ясні обітниці чи пророцтва в Біблії про те, що Він дасть або зробить певні речі. Або через ясні обітниці щодо окремих речей, або через обітниці загального змісту, які ми можемо застосувати до окремих речей. Ось, наприклад, така обітниця: «Усе, чого молячись просите, віруйте, що одержите, й буде вам».

(2.) Іноді Бог об’являє Свою волю через Своє провидіння. Коли Він ясно показує, що такі й такі події ось-ось настануть, це таке саме об’явлення, як коли б Він написав це у Своєму слові. Неможливо було об’явити в Біблії все. Але Бог часто ясно показує тим, хто має духовне розуміння, що Його воля — подати такі й такі благословення.

(3.) Через Свого Духа. Коли Божий народ не знає, про що молитися згідно з Його волею, Його Дух часто навчає їх. Де немає особливого об’явлення, а провидіння залишає все в темряві, і ми не знаємо, про що молитися, як належить, нам ясно сказано, що «Дух помагає нам в немощах наших» і «сам Дух заступаєть ся за нас стогнаннєм невимовним». Багато говорилося про молитву у вірі за те, що не об’явлено. Заперечують, що таке вчення передбачає нове об’явлення. Я відповідаю: нове чи старе, але це саме те об’явлення, яке, за словами Єгови, Він дає. Тут так само ясно, як коли б це тепер об’явив голос із неба, що Дух Божий допомагає Божому народові молитися згідно з Божою волею, коли люди самі не знають, про що їм слід молитися. «Той же, хто вивідує серця, знає, яка думка в Духа», бо Він заступається за святих згідно з Божою волею і веде християн молитися саме про ці речі стогнанням невимовним. Коли ні слово, ні провидіння не дають їм змоги вирішити, нехай вони сповняться Духом, як Бог наказує їм. Він каже: «сповняйте себе Духом». І Він спрямує їхні думки до того, що Бог хоче дати.

3. Щоб молитися дієво, треба молитися з покорою Божій волі. Не плутайте покору з байдужістю. Немає двох речей, менш подібних між собою. Я знав одну людину, що прийшла туди, де було пробудження. Сам цей чоловік був холодний, не перейнявся духом пробудження і не мав духу молитви; і коли він чув, як брати моляться так, ніби їм не можна відмовити, він був вражений їхньою сміливістю і весь час наполягав на тому, як важливо молитися з покорою; тоді як було якнайясніше видно, що він плутає покору з байдужістю

Так само не плутайте покору в молитві із загальною впевненістю, що Бог учинить те, що правильно. Добре мати таку впевненість, що Бог в усьому вчинить правильно. Але це інше, ніж покора. Під покорою в молитві я розумію згоду з об’явленою Божою волею. Скоритися якійсь Божій заповіді — означає виконати її. Скоритися якійсь уявній чи можливій, але таємній Божій постанові — це не покора. Скоритися якомусь розпорядженню провидіння неможливо, доки воно не настане. Бо ми ніколи не можемо знати, якою буде подія, доки вона не станеться. Візьміть приклад: Давид, коли його дитина захворіла, був у скорботі, боровся в молитві й не хотів, щоб його втішали. Він так тяжко це переживав, що коли дитина померла, слуги боялися сказати йому про її смерть, щоб він не завдав собі ще гіршого горя. Та щойно він почув, що дитина померла, він відклав свою скорботу, підвівся, попросив їсти, їв і пив, як звичайно. Поки дитина була ще жива, він не знав, якою є Божа воля, тому постив, молився й казав: «Хто знає, може, Господь змилосердиться до мене, так що воно й жити ме». Він не знав, чи не від його молитви й боріння залежить, житиме дитина чи ні. Він думав, що коли впокориться і благатиме Бога, то, може, Бог відверне від нього цей удар. Але щойно Божа воля виявилася і дитина померла, він схилився, як святий. Здавалося, він не тільки погодився, а навіть знайшов у цьому задоволення. «Я пійду до його, воно ж не прийде вже до мене». Це була справжня покора. Він правильно міркував у цьому випадку. Доки він не мав об’явлення Божої волі, він не знав, чи не залежить одужання дитини від його молитви. Та коли він дістав об’явлення Божої волі, він скорився. Доки Божа воля невідома, скорятися, не молячись, — це спокушати Бога. Може статися — і хтозна, — що саме від того, чи піднесете ви правильну молитву, залежить, як усе обернеться. Коли йдеться про нерозкаяного друга, то саме тією умовою, на якій його буде врятовано від пекла, може бути ревність і наполегливість вашої молитви за нього.

4. Дієва молитва про якусь мету передбачає бажання цієї мети, співмірне з її важливістю. Якщо людина справді бажає якогось благословення, її бажання будуть певною мірою відповідати величі цього благословення. Бажання Господа Ісуса Христа щодо благословення, про яке Він молився, були дивовижно сильні, аж до агонії. Якщо бажання якоїсь мети сильне і доброзичливе, а сама річ не суперечить Божій волі й провидінню, то можна припускати, що її буде дано. Для такого припущення є дві причини:

(1.) Загальна Божа доброзичливість. Якщо мета бажана, якщо, наскільки ми бачимо, для Бога було б виявом доброзичливості здійснити її, то Його загальна доброзичливість є підставою вважати, що Він її здійснить.

(2.) Якщо ви помічаєте, що вас охоплюють доброзичливі бажання щодо якоїсь мети, то є вагома підстава вважати, що саме Дух Божий збуджує в вас ці бажання і спонукає вас молитися про цю мету, щоб її було дано у відповідь на молитву. У такому разі жодна міра бажання чи наполегливості в молитві не буде недоречною. Християнин може, так би мовити, підійти й ухопитися за Божу руку. Згадайте Якова, коли він вигукнув у муках бажання: «Не пущу; мусиш благословити мене». Чи розгнівався Бог за його сміливість і наполегливість? Анітрохи; Він дав йому саме те, про що той молився. Так само і з Мойсеєм. Бог сказав Мойсеєві: «Ійди від мене геть, я вигублю їх і зітру імя їх спід небес, і зроблю тебе людом більшим і потужніщим за них». Що ж зробив Мойсей? Чи відступив він убік і дав Богові зробити, як Він сказав? Ні, його думка повертається до єгиптян, і він думає, як вони тріумфуватимуть. «Чи то ж гаразд, як мовляти муть Египтїї: На лихо він вивів їх». Здавалося, ніби він ухопився за підняту Божу руку, щоб відвернути удар. Чи докорив йому Бог за втручання, чи сказав, що йому не слід втручатися? Ні; здавалося, ніби Він не міг відмовити в чомусь такій наполегливості, і тож Мойсей став у проломі й переміг перед Богом.

Про місіонера Ксаверія розповідають, що одного разу його покликали помолитися за хворого, і він молився так ревно, що, здавалося, ніби чинив насильство над небом, — так висловлюється автор. І він переміг, і хворий одужав.

Таку молитву часто підносять і в наші дні, коли християни доходять такої наполегливості й такої святої сміливості, що згодом, оглядаючись назад, вони лякалися й дивувалися самі собі, як вони наважилися так наполягати перед Богом. І все ж ці молитви перемагали й одержували благословення. І багато з цих людей, яких я знаю, — серед найсвятіших людей, яких я знаю на світі.

5. Щоб молитва була дієвою, її треба підносити з правильних спонук. Молитва не повинна бути себелюбною, її має диктувати найвища турбота про Божу славу. Дуже багато молитов підносять із чистого себелюбства. Жінки іноді моляться за своїх чоловіків, щоб ті навернулися, бо, кажуть вони, «було б набагато приємніше, якби мій чоловік ходив зі мною на зібрання», і все таке. І здається, що вони ніколи не підносять своїх думок вище за себе. Вони, здається, не думають про те, як їхні чоловіки безчестять Бога своїми гріхами і як Бог був би прославлений у їхньому наверненні. Так дуже часто буває й з батьками. Вони не можуть стерпіти думки, що їхні діти загинуть. Вони дуже щиро за них моляться. Але якщо ви почнете з ними розмову, вони стають дуже чутливими й розповідають вам, які в них хороші діти, як вони шанують релігію і що вони, мовляв, уже майже християни; і говорять так, ніби бояться, що ви зашкодите їхнім дітям, якщо скажете їм правду. Вони не думають про те, як такі милі й любі діти безчестять Бога своїми гріхами; вони думають лише про те, яка страшна річ буде для дітей піти в пекло. Ах! Якщо їхні думки не піднімуться вище за це, їхні молитви ніколи не переможуть перед святим Богом. Спокуса себелюбних спонук така сильна, що є підстави побоюватися: дуже багато батьківських молитов ніколи не піднімаються вище за пориви батьківської ніжності. І саме тому так багато молитов не вислухано і так багато побожних батьків, що моляться, мають безбожних дітей. Чимало молитов за язичницький світ, здається, ґрунтуються на принципі, не вищому за співчуття. Представники місій та інші майже виключно наголошують на шестистах мільйонах язичників, що йдуть до пекла, тоді як мало говориться про те, що вони безчестять Бога. Це велике зло; і доки церква не матиме вищих спонук до молитви й місіонерських зусиль, ніж співчуття до язичників, її молитви й зусилля ніколи не дадуть багато.

6. Щоб молитва була дієвою, вона мусить підноситися через заступництво Духа. Ви ніколи не можете сподіватися піднести молитву згідно з Божою волею без Духа. У перших двох випадках, коли Божа воля об’явлена в Його слові або вказана Його провидінням, справа не в тому, що християни не здатні піднести таку молитву. Вони здатні це зробити, так само як здатні бути святими. Але насправді вони такі грішні, що ніколи не підносять такої молитви, якщо на них не впливає Дух Божий. Мусить бути віра, яку породжує дієва праця Святого Духа.

7. Це мусить бути наполеглива молитва. Як правило, християни, що відступили й утратили дух молитви, не набудуть одразу звички наполегливої молитви. Їхній розум не в правильному стані, вони не можуть зосередити думок і триматися, доки не прийде благословення. Якби їхній розум був у такому стані, щоб вони вистояли, доки не прийде відповідь, дієву молитву можна було б піднести відразу, так само як і після того, як помолилися про щось безліч разів. Але їм доводиться молитися знову й знову, бо їхні думки так легко блукають і так легко відвертаються від мети до чогось іншого. Доки їхній розум не просякне духом молитви, вони не триматимуться однієї точки й не доведуть свого прохання до кінця тут-таки. Не думайте, що ви готові піднести переможну молитву, якщо ваші почуття дозволяють вам помолитися про щось один раз і на тому покинути. Більшість християн доходять до переможної молитви через тривалий процес. Їхній розум поступово сповнюється тривогою про якусь мету, так що вони навіть ходять за своїми справами, зітхаючи до Бога про свої бажання. Так само як мати, в якої хвора дитина, ходить по хаті й зітхає, ніби серце в неї от-от розірветься. І якщо це мати, що молиться, то її зітхання цілий день линуть до Бога. Якщо вона виходить із кімнати, де лежить дитина, її думка все одно там; а якщо вона спить, її думки все одно з дитиною, і вона здригається уві сні, гадаючи, що дитина вмирає. Уся її душа поглинута тією хворою дитиною. Ось у такому стані душі християни підносять переможну молитву.

Чому Яків цілу ніч боровся з Богом у молитві? Він знав, що завдав своєму братові Ісавові великої кривди, давно вже забравши в нього первородство. І от тепер йому сказали, що скривджений брат іде йому назустріч зі збройним загоном, надто сильним, щоб він міг йому протистояти. І були всі підстави гадати, що той іде, щоб помститися. Отже, було дві причини для його тривоги. Перша — що він завдав цієї великої кривди і ніколи її не відшкодував. Друга — що Ісав ішов із силою, достатньою, щоб розчавити його. Що ж він робить? Спершу він якнайкраще все влаштовує, щоб зустріти брата: посилає наперед свій дарунок, потім своє майно, потім свою родину, ставлячи найдорожчих найдалі позаду. А на той час його душа була вже так стривожена, що він не міг стримати себе. Він іде сам-один за потік і цілу ніч виливає саму свою душу в агонії молитви. І саме коли почало світати, ангел завіту сказав: «Пусти мене»; і вся його істота, так би мовити, мучилася при думці, що доведеться відступитися, і він закричав: «Не пущу; мусиш благословити мене». Його душа дійшла до агонії, і він одержав благословення, але завжди носив на собі його сліди і показував, що його тіло зазнало великого впливу цієї душевної боротьби. Оце переможна молитва.

Тож не обманюйте себе думкою, що підносите дієву молитву, якщо не маєте цього палкого бажання благословення. Я в таке не вірю. Молитва не дієва, якщо її не підносять в агонії бажання. Апостол Павел говорить про неї як про родові муки душі. Ісус Христос, коли молився в саду, був у такій агонії, що піт Його був, наче великі краплі крові, що капали на землю. Я ніколи не знав людини, що пітніла б кров’ю; але я знав людину, яка молилася, аж поки в неї не пішла кров із носа. І я знав людей, які молилися, аж поки не ставали мокрими від поту в найлютіший зимовий холод. Я знав людей, які молилися годинами, аж поки вся їхня сила не вичерпувалася від агонії душі. Такі молитви перемагали перед Богом.

Така агонія в молитві була поширена за днів президента Едвардса, у пробудженнях, що тоді відбувалися. Одним із великих каменів спотикання в ті дні для людей, що виступали проти пробудження, було те, що люди молилися, аж поки їхні тіла не знемагали під вагою почуттів. Я прочитаю уривок того, що каже про це президент Едвардс, щоб ви побачили, що це не нова річ у Церкві, а було завжди поширене там, де пробудження ширилися з силою. Це з його «Думок про пробудження».

«Ми не можемо постановити, що Бог ніколи не дасть жодній людині такого об’явлення Себе, яке не тільки ослабить її тіло, а й забере її життя. Дуже вчені й розважливі богослови вважають, що саме так було забрано життя Мойсея; і те саме припускали щодо деяких інших святих. Ба більше, я не бачу, щоб хтось мав якісь тверді, певні підстави постановити, що Бог ніколи не справить Своїм Духом на розум таких сильних вражень, які стануть причиною такого ушкодження тілесного складу, а надто тієї частини тіла, що є мозком, що люди втратять здатність розуму. Як я вже казав, надто сміливо було б нам постановляти, що Бог не допустить зовнішнього лиха, подаючи духовні й вічні благословення; так само надто сміливо було б нам постановляти, яке велике зовнішнє лихо Він допустить. Якщо Бог дасть велике примноження об’явлень Себе й любові до Себе, користь безмежно більша за лихо, хоч би й життя невдовзі після того було забране; ба навіть хоч би душа й не була негайно взята на небо, а пролежала кілька років у глибокому сні, а тоді була взята на небо; або, що майже те саме, хоч би вона була позбавлена вжитку своїх здібностей і була бездіяльна й непридатна до служіння, ніби лежала в глибокому сні кілька років, а тоді перейшла б у славу. Ми не можемо визначити, яке велике лихо — божевілля, коли розглянути його з усіма його наслідками і з усім тим, що могло б статися, якби божевілля не сталося; ані навіть того, чи (розглядаючи його так) воно взагалі є лихом, чи, може, це милість, що запобігла якомусь великому гріхові або чомусь іще страшнішому, що інакше сталося б. Великою провиною було б із нашого боку обмежувати суверенного, всемудрого Бога, Чиї суди — велика безодня, а дороги Його недослідимі, там, де Він Сам Себе не обмежив, і в речах, щодо яких Він не сказав нам, яким буде Його шлях. Дивовижно, якщо зважити, в якій безлічі випадків і якою великою мірою тілесний склад людей останнім часом знемагав, що життя людей усе-таки було збережене і що випадків, коли люди втратили розум, було так дуже мало, та й ті, можливо, всі стосувалися людей, які мали особливу ваду — слабку, нервову будову тіла. Милостива й дбайлива Божа рука дуже явно видна в тому, що в стількох випадках, коли корабель уже почав тонути, його було підтримано, і він не потонув зовсім. Випадків, коли люди втратили розум, так мало, що їх, звісно, недосить, аби ми злякалися, ніби ця праця, що відбувалася в краї, могла б мати згубний вплив; хіба що ми схильні збирати все, що тільки можна, аби очорнити її і показати в страхітливих барвах.

«Є один особливий вид душевного переживання й тривоги, під яким знемагало багато людей і який особливо спотикав декого; а саме — глибока тривога й скорбота, в яких вони перебували за душі інших. Мені шкода, що дехто завдає нам клопоту робити те, що здається таким непотрібним, — захищати таку річ, як ця. Здається просто дрібничковістю в такій ясній справі вступати в офіційну й докладну суперечку, щоб визначити, чи є щось у величі й важливості справи, що відповідало б і було б співмірне з великою тривогою, яку виявили деякі люди. Можна визнати, що люди — з принципу не вищого, ніж звичайна порядність і людяність, — можуть дуже глибоко тривожитися й переживати, бачачи інших у великій небезпеці лиха не більшого, ніж утонути чи згоріти в палаючому домі. А якщо так, то, без сумніву, визнають, що так само розумно, якби вони побачили їх у небезпеці лиха вдесятеро більшого, тривожитися ще більше; а ще значно більше, якби лихо було ще незмірно більшим. То чому ж тоді вважати це нерозумним і дивитися на це дуже підозріливим оком, ніби воно мусить походити з якоїсь лихої причини, коли люди надзвичайно тривожаться, бачачи інших у дуже великій небезпеці зазнати лютості й гніву Всемогутнього Бога на всю вічність? І крім того, безперечно, визнають, що ті, хто має дуже велику міру Божого Духа, тобто духа любові, мають, як слушно припустити, незрівнянно більше любові й співчуття до своїх ближніх, ніж ті, на кого впливає лише звичайна людяність. Чому ж має здаватися дивним, що ті, хто сповнений Христового Духа, відповідно до цього в своїй любові до душ подібні до Христа? Він мав до них таку сильну любов і таку турботу про них, що був готовий випити для них осад з чаші Божої люті; і в той самий час, коли Він приносив Свою кров за душі, Він також приносив, як їхній первосвященик, сильне волання і сльози, в крайній агонії, коли душа Христова була, так би мовити, в родових муках за душі вибраних; і тому про Нього сказано, що, спасаючи їх, Він побачить плід праці Своєї душі. Як такий дух любові до душ і турботи про них був духом Христа, так він є й духом церкви; і тому церкву, яка прагне й шукає, щоб Христос був народжений у світі й у душах людей, представлено (Одкриттє 12) як жінку, що „кричала в болещах, і мучилась породом“. Дух тих, хто був у скорботі за душі інших, наскільки я можу розпізнати, здається, не відрізняється від духу апостола, який мучився в родових муках за душі й готовий був бажати собі бути відлученим від Христа заради інших. І від духу псалмоспівця, Псальма 119:53: „Обгорнув мене гнїв великий на беззаконних, що закон твій покинули“. І вірш 136: „Потоком плинуть сльози з очей моїх, бо люде не хоронять закону твого“. І від духу пророка Єремії, Еремії 4:19: „Ой утробо ж моя, утробо! смуток в глибинї серця мого, трівожиться в менї серце моє; не вмовчу нїяк; ти бо чуєш, душе моя, трубний гук, боєвий галас“ Так само розділ 9:1, і 13:17, і Ісаїї 22:4. Ми читаємо про Мардохея, що коли він побачив свій народ у небезпеці загинути тимчасовою погибеллю, Естери 4:1, він „роспанахав на собі одежу й накинув на себе веретище, посипав голову попелом і вийшов на серед міста, й взивав голосним та жалібним кликом“. То чому ж вважати людей божевільними, коли вони не можуть стриматися, щоб не закричати, думаючи про нещастя тих, хто йде до вічної погибелі?» Твори Едвардса. Т. IV, с. 85. Нью-йоркське видання.

Я прочитав це, щоб показати, що така річ була звичайною у великих пробудженнях тих днів. Так завжди було в усіх великих пробудженнях, і це було більш чи менш поширене залежно від величі, обсягу й глибини праці. Так було у великих пробудженнях у Шотландії, і безліч людей знемагала, а дехто мало не вмирав від глибини своєї агонії.

9. Якщо ви хочете молитися дієво, ви мусите молитися багато. Про апостола Якова розповідали, що після його смерті виявилося, що коліна в нього були мозолисті, як у верблюда, — так багато він молився. Ах! Ось де була таємниця успіху тих перших служителів. У них були мозолисті коліна.

10. Якщо ви хочете, щоб молитва була дієвою, її треба підносити в ім’я Христа. Ви не можете приходити до Бога у своє власне ім’я. Ви не можете посилатися на власні заслуги. Але ви можете прийти в ім’я, яке завжди приємне. Ви всі знаєте, що означає користуватися ім’ям людини. Якби ви пішли до банку з векселем чи розпискою, на яких стоїть передатний підпис Джона Джейкоба Астора, це означало б, що він дав вам своє ім’я, і ви знаєте, що могли б одержати гроші в банку так само, як він сам. Так от, Ісус Христос дає вам право користуватися Його ім’ям. І коли ви молитеся в ім’я Христа, це означає, що ви можете перемогти так само, як Він Сам, і одержати стільки ж, скільки одержав би улюблений Божий Син, якби Сам молився про ті самі речі. Але ви мусите молитися з вірою. Його ім’я має на ваших устах усю ту силу, яку має на Його власних, і Бог так само вільно подає благословення вам, коли ви просите в ім’я Христа і з вірою, як подав би їх Христові, якби Той попросив.

11. Ви не можете перемогти в молитві, не зрікшись усіх своїх гріхів. Ви мусите не лише пригадати їх, а й справді зректися їх, покинути їх і в намірі свого серця зректися їх усіх навіки.

12. Ви мусите молитися з вірою. Ви мусите очікувати, що одержите те, про що просите. Не чекайте відповіді на молитву, якщо молитеся без сподівання одержати її. Не слід плекати таких сподівань без жодної на те підстави. У випадках, які я назвав, підстава для сподівання є. Якщо річ об’явлено в Божому слові, а ви молитеся, не сподіваючись одержати благословення, ви просто робите Бога неправдомовцем. Якщо Божу волю вказує Його провидіння, ви повинні покладатися на це — відповідно до того, наскільки ясна ця вказівка, — настільки, щоб сподіватися благословення, якщо молитеся про нього. А якщо Його Дух веде вас молитися про певні речі, ви маєте таку саму підставу сподіватися, що це буде зроблено, як коли б Бог об’явив це у Своєму слові.

Але дехто каже: «Хіба такий погляд на провід Божого Духа не доведе людей до фанатизму?» Я відповідаю, що не знаю, чи багато хто не обманюватиме себе в цій справі. Безліч людей обманювала себе щодо всіх інших питань релігії. І якщо дехто думає, що його веде Дух Божий, коли це лише його власна уява, хіба це причина, щоб ті, хто знає, що їх веде Дух, не йшли за Ним? Багато людей вважають себе наверненими, хоча це не так. Хіба це причина, щоб нам не триматися Господа Ісуса Христа? Припустімо, дехто обманюється, думаючи, що любить Бога, — хіба це причина, щоб побожний святий, який знає, що Божа любов вилита в його серце, не давав волі своїм почуттям у хвалебних піснях? Так само, гадаю, дехто може обманюватися, думаючи, що його веде Дух Божий. Але немає потреби обманюватися. Якщо люди йдуть за поривами, це їхня власна провина. Я не хочу, щоб ви йшли за поривами. Я хочу, щоб ви були тверезі розумом і йшли за тверезим, розважливим проводом Божого Духа. Є люди, які розуміють, що я маю на увазі, і які дуже добре знають, що означає віддати себе Божому Духові в молитві.

III. Назву деякі причини, чому ці речі необхідні для дієвої молитви. Чому Бог вимагає такої молитви, таких сильних бажань, таких болісних благань?

1. Ці сильні бажання яскраво показують силу Божих почуттів. Вони подібні до справжніх почуттів Бога до нерозкаяних грішників. Коли я бачив — а мені іноді доводилося бачити — дивовижну силу любові до душ, яку відчували християни, мене дивовижно вражала надзвичайна Божа любов і Його бажання їхнього спасіння. Найбільше враження на мене справив випадок однієї жінки, про яку я читав, під час пробудження. Вона мала таке невимовне співчуття й любов до душ, що буквально задихалася, ловлячи повітря, мало не до удушення. Якою ж має бути сила бажання, яке відчуває Бог, коли Його Дух викликає в християнах таку дивовижну агонію, такі муки душі, такі родові муки, — Бог вибрав найкраще слово, щоб це висловити, — це родові муки, родові муки душі.

Я бачив, як чоловік, що силою розуму й м’язів не поступався нікому в громаді, падав долілиць, зовсім знесилений своїми невимовними бажаннями за грішників. Я знаю, що для багатьох це камінь спотикання; і так завжди буде, доки в церкві залишатиметься стільки сліпих і тупих визнавців віри. Але я не можу сумніватися, що ці речі — праця Божого Духа. О, якби вся церква так сповнилася Духом, щоб мучитися родовими муками в молитві, доки не народиться народ за один день!

У Божому слові сказано, що «як от Сион, що ледви почав болїти, а вже й породив». Що це означає? Я колись поставив це питання одному визнавцеві віри. Він заперечував наші уявлення про дієву молитву, і я спитав його, що, на його думку, означає, що Сіон мучився родовими муками. «О, — сказав він, — це означає, що щойно церква почне ходити разом у спільності Євангелія, тоді скажуть, що Сіон ходить! Це спільне ходіння і називається ходом». Бачите, зовсім не те саме слово. Стільки він знав.

2. Ці сильні бажання, які я описав, — природний наслідок великої доброзичливості і ясного бачення небезпеки, в якій перебувають грішники. Цілком розумно, щоб так було. Якби жінки, що є в цьому домі, глянули вгору й побачили, як ціла родина згоряє у вогні, і почули їхні крики, і побачили їхню агонію, вони відчули б тривогу, і дуже ймовірно, що багато з них зомліли б від болю. І ніхто б цьому не дивувався й не казав би, що вони дурні чи божевільні, коли так тривожаться від такого жахливого видовища. Дивно було б, якби не було жодного вияву сильного почуття. То чому ж дивуватися, якщо християни відчувають те, що я описав, коли вони ясно бачать стан грішників і жахливу небезпеку, в якій ті перебувають? Насправді ті, хто ніколи так не відчував, ніколи не мали багато справжньої доброзичливості, і їхня побожність мусить бути дуже поверховою. Я не хочу судити суворо чи говорити неласкаво. Але я кажу це як простий факт; і люди можуть говорити про це що завгодно, але я знаю, що така побожність поверхова. Це не осуд, а проста правда.

Люди іноді дивуються, що християни мають такі почуття. Дивуються з чого? Та з природних, закономірних і неминучих наслідків глибокої побожності щодо Бога й глибокої доброзичливості до людини, коли вона бачить велику небезпеку, в якій перебувають грішники.

3. Душа християнина, коли вона так обтяжена, мусить знайти полегкість. Бог покладає цей тягар на душу християнина, щоб наблизити його до Себе. Християни часто такі невіруючі, що не виявляють належної віри в Бога, доки Він не покладе на них цей тягар, такий важкий, що вони не можуть під ним жити, і тоді вони мусять іти до Бога по полегкість. Це як із багатьма грішниками, охопленими усвідомленням гріха. Бог готовий прийняти грішника одразу, якщо той прийде прямо до Нього з вірою в Ісуса Христа. Але грішник не хоче йти. Він відступає, борсається, стогне під тягарем своїх гріхів і не хоче кинутися на Бога, доки тягар усвідомлення гріха не стане таким великим, що він більше не може жити; і коли він, так би мовити, доведений до відчаю і почувається так, ніби от-от провалиться в пекло, він робить могутній стрибок і кидається на Божу милість як на свою єдину надію. Його обов’язком було прийти раніше. Бог не мав утіхи в його муках самих по собі. Лише впертість грішника зробила потрібними всі ці муки. Без них він не прийшов би. Так само, коли ті, що визнають віру, обтяжуються вагою душ, вони часто моляться знову й знову, а тягар не зникає і тривога не вщухає, бо вони ніколи не поклали його цілком на Бога з вірою. Але вони не можуть позбутися тягаря. Доки триває їхня доброзичливість, він залишатиметься і зростатиме, і якщо вони не опиратимуться Святому Духові й не погасять Його, вони не знайдуть полегкості, аж доки нарешті, доведені до краю, не зроблять відчайдушного зусилля, не скотять тягар на Господа Ісуса Христа і не виявлять дитячої довіри до Нього. Тоді вони відчувають полегкість; тоді вони відчувають, ніби душа, за яку вони молилися, буде спасенна. Тягар зник, і Бог, здається, з доброти заспокоює їхній розум, даючи відчути солодку певність, що благословення буде дано. Часто, після того як християнин пройшов цю боротьбу, цю агонію в молитві і так одержав полегкість, ви побачите, як ллються найсолодші й найнебесніші почуття, — душа солодко й славно спочиває в Бозі й радіє «радістю невимовною і преславною».

Чи думає хтось із вас тепер, що в досвіді віруючих таких речей не буває? Кажу вам: якби я мав час, я міг би показати вам у президента Едвардса та в інших визнаних авторів випадки й описи саме такі. Ви питаєте, чому в нас тут, у Нью-Йорку, ніколи такого не буває? Кажу вам, це зовсім не тому, що ви настільки мудріші за християн у сільській місцевості, чи що ви маєте настільки більше розуму, чи ширший погляд на природу релігії, чи стійкішу й упорядкованішу побожність. Кажу вам: ні; замість пишатися тим, що ви вільні від таких крайнощів, вам слід було б ховати обличчя, бо християни в Нью-Йорку такі світські, мають стільки чванливої пихи, гордощів і моди, що не можуть спуститися до такої духовності. Я хотів би, щоб так могло бути. О, якби такий дух був у цьому місті й у цій церкві! Я знаю, що це наробило б галасу, якби в нас тут таке відбувалося. Але мене це не турбувало б. Нехай кажуть, якщо хочуть, що люди в Четгемській каплиці божеволіють. Нам нічого цього боятися, якби ми могли жити досить близько до Бога, щоб тішитися Його Духом так, як я описав.

4. Ці дії духу молитви на тіло самі по собі не є частиною релігії. Просто тіло часто таке слабке, що почуття душі беруть над ним гору. Ці тілесні прояви зовсім не обов’язкові для переможної молитви; вони лише природний чи фізичний наслідок дуже збуджених почуттів душі. Зовсім не рідкість, що тіло слабне й навіть знемагає від будь-якого сильного душевного почуття й щодо інших речей, крім релігії. Воротар Конгресу за часів революції впав мертвим, діставши якусь дуже радісну звістку. Я знав одну жінку в Рочестері, яка в великій агонії молилася про навернення свого зятя. Одного ранку він був на зібранні для стривожених, а вона залишилася вдома й молилася за нього. Наприкінці зібрання він повернувся додому наверненим, і вона так зраділа, що впала й померла на місці. Не дивніше, що такі наслідки викликає релігія, ніж сильне почуття щодо будь-чого іншого. Це не належить до суті молитви, а є природним наслідком великого напруження душі.

5. Безперечно, одна з головних причин, чому Бог вимагає такої болісної молитви, та, що вона утворює такий союз між Христом і Церквою. Вона створює між ними таке співчуття. Це ніби Христос приходить і вливає надмір Свого доброзичливого серця в Свою церкву, і веде її співчувати Йому і співпрацювати з Ним так, як вона не робить ніяким іншим способом. Вони відчувають так само, як відчуває Христос, — так сповнені співчуття до грішників, що не можуть стримати себе. Так часто буває з тими служителями, що відзначаються успіхом у проповіді грішникам; вони часто мають таке співчуття, такі переповнені бажання їхнього спасіння, що це виявляється в їхній мові й проповіді так, ніби через них говорить Сам Ісус Христос. Слова виходять з їхніх уст свіжі й теплі, ніби з самого Христового серця. Я не маю на увазі, що Він диктує їм слова; але Він збуджує почуття, які дають їм вираз. Тоді ви бачите рух серед слухачів, ніби Сам Христос говорить через глиняні уста.

6. Ці родові муки за душі творять також надзвичайний союз між палкосердими християнами й новонаверненими. Ті, хто навернувся, дуже дорогі серцям, які мали за них цей дух молитви. Це почуття подібне до почуття матері до свого первістка. Павел гарно це висловлює, коли каже: «Дїточки мої!» Його серце було тепле й ніжне до них. «Дїточки мої, (ви,) котрими знов мучусь (перед родинами)». Вони відступили, і він переживає всі муки батька над дитиною, що заблукала. «…знов мучусь (перед родинами), доки Христос вʼобразить ся у вас, надїя слави». Під час пробудження я часто помічав, як ті, хто мав дух молитви, люблять новонавернених. Я знаю, що для тих, хто ніколи цього не відчував, це все алгебра. Але для того, хто зазнав агонії борючої, переможної молитви про навернення душі, — можете бути певні — ця душа після свого навернення така ж дорога, як дитина для матері, що народила її в муках. Він боровся за неї в агонії, одержав її у відповідь на молитву і може поставити її перед Господом Ісусом Христом, кажучи: «Ось я, Господи, і діти, що Ти дав мені».

7. Ще одна причина, чому Бог вимагає такої молитви, та, що це єдиний спосіб, у який церкву можна належно приготувати до прийняття великих благословень, щоб вони їй не зашкодили. Коли церква отак повалена в порох перед Богом і перебуває в глибині агонії в молитві, благословення йде їй на добро. Тоді як, якби вона одержала благословення без цього глибокого впокорення душі, воно надимало б її гордістю. А так воно примножує її святість, її любов, її смирення.

IV. Я маю показати, що така молитва, як я описав, багато може. Але мені бракує часу докладно викласти докази, які я мав намір навести в цьому пункті.

Пророк Ілля сумував через занепад дому Ізраїлевого, і коли побачив, що жодні інші засоби, мабуть, не будуть дієвими, щоб запобігти постійному відходові в ідолопоклонство, він помолився, щоб Божі суди прийшли на винний народ. Він молився, щоб не було дощу, і Бог зачинив небо на три роки й шість місяців, аж поки народ не був доведений до крайності. А коли він побачив, що настав час змилуватися, що він робить? Погляньте, як він виходить на гору й схиляється в молитві. Він хотів бути на самоті; і він велів своєму слузі піти сім разів, тим часом як сам боровся в молитві. Останнього разу слуга сказав йому, що з’явилася маленька хмаринка, наче долоня людини, і він відразу встав із колін — благословення було одержане. Настав час, щоб лихо відвернулося. «Ах, — скажете ви, — але ж Ілля був пророк». Не висувайте цього заперечення. Його висували за днів апостола, і що каже апостол? Він навів саме цей приклад — і те, що Ілля був людина, подібна нам почуттями, — як випадок переможної молитви і наполягав, щоб і вони так молилися.

Джон Нокс був чоловік, славний силою своєї молитви, так що кривава королева Марія казала, що боїться його молитов більше, ніж усіх армій Європи. І події показали, що вона мала для цього підстави. Він бував у такій агонії за визволення своєї країни, що не міг спати. У нього в саду було місце, куди він ходив молитися. Одного вечора він із кількома друзями молився разом, і коли вони молилися, Нокс заговорив і сказав, що визволення прийшло. Він не міг сказати, що сталося, але відчував, що щось відбулося, бо Бог вислухав їхні молитви. Що ж це було? Та наступна звістка, яку вони одержали, була та, що Марія померла!

Візьміть випадок, який я чув з уст одного служителя. Він розповів, що в одному містечку багато років не було пробудження; церква майже вигасла, молодь уся була ненавернена, і запустіння панувало неподільно. У відлюдній частині містечка жив старий чоловік, коваль за ремеслом, і такий заїка, що боляче було слухати, як він говорить. Однієї п’ятниці, коли він сам працював у своїй кузні, його душа дуже стривожилася станом церкви й нерозкаяних. Його агонія стала така велика, що він змушений був відкласти роботу, замкнути двері кузні й провести пообіддя в молитві.

Він переміг і в неділю прийшов до служителя й попросив його призначити зібрання для бесіди. Після деякого вагання служитель погодився, зауваживши, однак, що боїться, що прийде мало людей. Він призначив його того ж вечора в одному великому приватному домі. Коли настав вечір, зібралося більше людей, ніж міг умістити дім. Деякий час усі мовчали, аж поки один грішник не залився слізьми й не сказав, що коли хтось уміє молитися, то він благає помолитися за нього. За ним інший, і ще один, і ще, аж поки не виявилося, що люди з кожного кутка містечка глибоко усвідомлюють свій гріх. І дивовижно було те, що всі вони відлічували своє усвідомлення гріха від тієї години, коли старий молився в своїй кузні. Настало потужне пробудження. Так цей старий заїка переміг і, мов князь, мав силу перед Богом. Я міг би назвати безліч подібних випадків, але через брак часу мушу закінчити кількома.

ЗАУВАЖЕННЯ.

1. Дуже багато молитви пропадає марно, і багато людей ніколи не перемагають у молитві, бо, коли мають бажання певних благословень, вони не доводять їх до кінця. Вони могли мати бажання, доброзичливі й чисті, збуджені Духом Божим; і коли вони їх мають, їм слід наполегливо молитися, бо якщо вони відвернуть увагу на інші речі, то погасять Духа. Ми кажемо грішникам не відвертати думок від єдиної мети, а тримати на ній увагу, доки не будуть спасенні. Коли ви помічаєте в своїй душі ці святі бажання, остерігайтеся двох речей:

(1.) Не гасіть Духа.

(2.) Не відволікайтеся на інші речі.

Ідіть за проводом Духа, доки не піднесете тієї дієвої, ревної молитви, яка багато може.

2. Без духу молитви служителі зроблять мало добра. Служителеві нема чого сподіватися на великий успіх, якщо він не молиться про нього. Іноді інші можуть мати дух молитви й випросити благословення на його працю. Але загалом найбільший успіх мають ті проповідники, які самі мають найбільше духу молитви.

3. Не тільки служителі мусять мати дух молитви, а й потрібно, щоб церква з’єдналася в тій дієвій, ревній молитві, яка може перемогти перед Богом. Не сподівайтеся благословення, якщо не просите про нього. «Ще й про це дасть Мені дім Ізраїлів себе попросити, щоб Я вчинив їм це».

Отже, браття мої, мені лишається тільки спитати вас щодо того, що я проповідував сьогодні: «Чи зробите ви це?» Чи зробили ви те, що я проповідував вам минулої п’ятниці ввечері? Чи перебрали ви свої гріхи, чи визнали їх і чи усунули їх усі з дороги? Чи можете ви тепер молитися? І чи з’єднаєтеся ви й піднесете переможну молитву, щоб Дух Божий зійшов сюди?

Ви завершили: Лекція IV. Переможна молитва

Назад Далі