Розділ 22 · 38 хв читання · 48 хв слухання
Лекція XX. Настанови новонаверненим
ЛЕКЦІЯ XX.
НАСТАНОВИ НОВОНАВЕРНЕНИМ.
Текст.— «Паси ягнята мої».— Йоана 21:15.
У МИНУЛІЙ лекції я вже говорив на цей текст, але через брак часу змушений був пропустити багато положень, які хотів викласти щодо
НАСТАВЛЯННЯ НОВОНАВЕРНЕНИХ.
Сьогодні ввечері я пропоную продовжити цю тему і розглянути:
I. Ще кілька питань, у яких слід наставляти новонавернених.
II. Як церква повинна ставитися до новонавернених.
III. Деякі лиха, що природно випливають із недостатнього наставляння на цьому етапі християнського досвіду.
I. Я продовжу тему з того місця, де зупинився, і назву ще деякі настанови, які важливо дати новонаверненим.
1. Дуже важливо, щоб новонавернені якомога раніше зрозуміли, у чому полягає релігія. Можливо, вас здивує, що я про це згадую. «Як! Вони навернені — і не знають, у чому полягає релігія?» Відповідаю: вони знали б, якби не отримували жодного іншого наставляння, крім того, що взяте з Біблії. Але безліч людей увібрали в себе такі уявлення про релігію, що не лише новонавернені, а й велика частина церкви не знає, у чому полягає релігія, — не має про неї ясного й чіткого поняття. Є багато служителів, які цього не знають. Я не кажу, що в них немає релігії, — з любові можна вірити, що є; я маю на увазі, що вони не розрізняють, у чому вона полягає, і не можуть правильно пояснити, що становить справжню релігію, а що — ні. Новонавернених важливо цього навчити.
Спершу — від протилежного: у чому релігія не полягає
(1.) Не в знанні доктрин. Знання необхідне для релігії, але воно не є релігією. Диявол має знання доктрин, але релігії в нього немає. Людина може мати які завгодно доктринальні знання — і ні крихти релігії. Проте деякі люди мають щодо цього дуже дивні думки, ніби зростання в доктринальних знаннях свідчить про зростання побожності. Якось я чув таке зауваження: в одному випадку, коли кілька новонавернених швидко поступали в доктринальних знаннях, хтось, побачивши це, сказав: «Як же ці новонавернені зростають у благодаті!» Він сплутав поступ у знанні з поступом у побожності. Насправді ж він не мав жодної змоги судити про їхнє зростання в благодаті, і те, що вони поступали в доктринальних знаннях, зовсім цього не доводило.
(2.) Їх слід навчити, що релігія — не субстанція. Це не якийсь корінь, паросток, зерно чи щось інше в душі, що є частиною самої душі. Люди часто говорять про релігію так, ніби це щось таке, що може бути приховане в душі, як іскра вогню може бути прихована в попелі: вона себе не виявляє і нічого не робить, але все ж живе і готова спалахнути, щойно її відкриють. Так само вони гадають, що можуть мати релігію як щось, що в них залишається, хоча вони не виявляють її послухом Богові. Але їх слід навчити, що природа релігії не така. Вона не є частиною ні душі, ні тіла; це не корінь, не зерно і не іскра, які можуть існувати прихованими і нічого не робити.
(3.) Навчайте їх, що релігія не полягає в захватах, екстазах чи високих злетах почуттів. Усього цього може бути чимало там, де релігія є. Але слід розуміти, що все це — мимовільні почуття, і вони можуть бути у всій силі там, де релігії немає. Це може бути лише робота уяви без жодного по-справжньому релігійного почуття. Люди можуть переживати їх настільки, що навіть непритомніють від екстазу, — і навіть щодо релігійних предметів, — не маючи жодної релігії. Я знав одну людину, яку майже до нестями захоплювало саме лише споглядання природних властивостей Бога, Його сили й мудрості, явлених у зоряному небі, — і все ж у неї не було релігії. Релігія — це послух Богові, добровільне підкорення душі Божій волі.
(4.) Не полягає релігія і в тому, щоб ходити на зібрання, читати Біблію, молитися чи виконувати щось інше з того, що зазвичай називають релігійними обов’язками. Сам вислів «релігійні обов’язки» слід викреслити зі словника новонавернених. Їм треба дати зрозуміти, що ці дії — не релігія. Багато хто стає дуже суворим у виконанні певних речей, які називає релігійними обов’язками, і вважає, що це й означає бути релігійним, а водночас недбає про звичайні життєві обов’язки, які насправді й становлять ПОБОЖНЕ ЖИТТЯ. Молитва може бути виявом і вчинком побожності, а може й не бути. Відвідування церкви чи молитовного зібрання можна розглядати як засіб, як дію чи як вияв побожного почуття; але виконання цього не робить людину християнином, і в цьому може бути велика суворість і ревність без жодної крихти релігії. Якщо новонавернених не навчити розрізняти, їх можна довести до думки, ніби в так званих релігійних обов’язках є щось особливе, і до уявлення, що в них дуже багато релігії, бо вони рясніють певними діями, які зазвичай називають релігійними обов’язками, — хоча водночас їм може дуже бракувати чесності, вірності, пунктуальності, стриманості чи чогось іншого з того, що їм заманеться називати своїми звичайними обов’язками. Вони можуть бути дуже прискіпливими в одних речах, давати десятину з м’яти, кропу й кмину — і водночас нехтувати важливішим у законі: справедливістю і любов’ю до Бога.
(5.) Релігія не полягає в бажаннях чинити добрі вчинки. Бажання, які не переходять у вибір і дію, не є чеснотою. Та й порочними такі бажання не обов’язково є. Вони можуть мимоволі виникати в душі при погляді на певні предмети, але доки вони не породжують жодного вольового акту, у них не більше чесноти чи пороку, ніж у биттях пульсу, — хіба що ми опосередковано викликали їх своєю волею, добровільно поставивши себе в обставини, які їх збуджують. Найлихіша людина на землі може мати сильні бажання святості. Ви колись про це думали? Вона може ясно бачити, що святість — єдиний і неодмінний засіб щастя, і природно бажає її. Слід побоюватися, що безліч людей обманюють себе припущенням, ніби бажання святості як засобу щастя — це і є релігія. Багато хто, без сумніву, ставить собі в велику заслугу бажання, які ніколи не переходять у правильний вибір. Вони відчувають бажання виконати свій обов’язок, але не обирають його виконати, бо, зрештою, ще сильніше бажають його не виконувати. У таких бажаннях немає чесноти. Щоб дія чи бажання були чеснотою в Божих очах, це має бути акт волі. Люди часто говорять про це вкрай безглуздо, ніби в їхніх бажаннях є щось добре, хоча вони залишаються лише бажаннями. «Мені здається, я хочу зробити те й те». А ви це робите? «О ні, але я часто відчуваю бажання це зробити». Це практичний атеїзм.
Хоч би які бажання мала людина, якщо вони не втілюються в справжній вибір і дію, у них немає чесноти. І жодна міра бажання сама по собі не є чеснотою. Якби цю думку можна було поставити на чільне місце і міцно вкарбувати в розум людей, вона, мабуть, знищила б надії половини церкви, яка живе своїми добрими бажаннями, нічого не роблячи для Бога.
(6.) Їм треба дати зрозуміти, що ніщо егоїстичне не є релігією. Хоч би які бажання вони мали, хоч би які рішення ухвалювали і хоч би що робили, якщо зрештою причина цього егоїстична, у цьому немає релігії. Людина може так само грішити, молячись, читаючи Біблію чи ходячи на зібрання, як і в чомусь іншому, якщо її мотив егоїстичний. Припустімо, людина молиться лише для того, щоб примножити власне щастя. Хіба це релігія? Що це, як не спроба зробити Бога своїм всемогутнім слугою? Це не що інше, як спроба провернути велику оборудку і обкласти весь всесвіт, разом із Богом, даниною, щоб зробити себе щасливим. Це вершина нечестя. Це настільки далеке від побожності, що насправді є нечестям у найвищому ступені.
(7.) Ніщо не приємне Богові як релігія, якщо не робиться від щирого серця, щоб догодити Богові. Жодна зовнішня дія не містить нічого доброго, нічого, що Бог схвалює, якщо вона не виконана з правильних мотивів і від серця.
(а) Новонавернених слід навчати повно і ствердно, що вся релігія полягає в послуху Богові від серця. Уся релігія полягає в добровільній дії. Усе святе, усе любе в Божих очах, усе, що слушно називається релігією, полягає в добровільній дії, у добровільному послуху Божій волі від серця.
2. Новонавернених слід навчити, що обов’язок самозречення — одна з провідних рис Євангелії. Вони мають розуміти, що побожні лише настільки, наскільки готові щодня брати свій хрест і зрікатися себе заради Христа. У церкві дуже мало самозречення, і причина в тому, що цей обов’язок так часто випускають з уваги, наставляючи новонавернених. Як рідко їм кажуть, що самозречення — провідна риса християнства! Коли просять на доброчинні справи, як часто бачимо, що служителі й агенти навіть не просять християн зректися чогось заради цієї справи. Вони просять лише дати те, без чого ті й так можуть обійтися, іншими словами — принести Господеві те, що їм нічого не коштує. Яка гидота! Вони просять лише надлишку, того, що людям не потрібне, того, що вони можуть віддати, нічого не втративши. У такому даванні немає релігії. Людина може пожертвувати на доброчинну справу сто тисяч доларів — і в цьому не буде релігії, якщо вона могла це дати, нічого не втративши, і в цьому не було самозречення. Ісус Христос виявив самозречення, щоб спасти грішників. Так само і Бог Отець виявив самозречення, віддавши Свого Сина на смерть за нас, і щадячи нас, і терплячи нашу впертість. Святий Дух виявляє самозречення, зволивши змагатися з такими нечестивими істотами, щоб привести їх до Бога. Ангели виявляють самозречення, пильнуючи цей світ. Апостоли насадили християнську віру серед народів, виявляючи самозречення. І ми ще думаємо бути релігійними без жодного самозречення? Чи маємо ми називати себе християнами, послідовниками Христа, храмами Святого Духа, і претендувати на спільність з апостолами, коли ми ніколи не позбавляли себе нічого, що служило б нашій особистій втісі, заради поширення Христового Царства? Новонавернених треба привести до розуміння, що якщо вони не готові цілком віддати себе Богові і пожертвувати життям і всім іншим заради Христа, то не мають Христового духа і не належать Йому.
3. Їх треба навчити, що таке освячення. «Як! — скажете ви. — Хіба всі християни не знають, що таке освячення?» Ні, багато хто не знає. Безліч людей так само розгубилися б, якби треба було зрозуміло пояснити, що таке освячення, як і тоді, коли треба пояснити, що таке релігія. Якби кожного визнавця віри в цьому місті запитали: «Що таке освячення?» — сумніваюся, що хоч один із десяти відповів би правильно. Вони плутали б так само, як плутають, коли беруться пояснити, що таке релігія, і говорили б про нього як про щось, що дрімає в душі, щось вкладене туди, що там лежить, щось, що можна виявляти на ділі чи ні, а воно все одно в них є. Так само вони говорять про освячення, ніби це якесь змивання певної скверни чи очищення від якоїсь фізичної нечистоти. Або говорять так, ніби здібності душі просякнуті гріхом, а освячення — це виведення плям. Ось чому деякі люди моляться про освячення і водночас чинять гріх, вочевидь гадаючи, що освячення — це щось, що передує послуху. Їх слід навчити, що освячення — не щось, що передує послуху, не якась зміна в природі чи будові душі. Освячення і є послух, а як поступовий процес воно полягає в тому, щоб коритися Богові дедалі досконаліше і неперервніше.
4. Новонавернених слід навчити так, щоб вони розуміли, що таке витривалість у вірі. Дивно слухати, як люди говорять про витривалість. Так, ніби доктрина витривалості звучить: «Раз у благодаті — завжди в благодаті», або: «Раз навернувся — неодмінно піде на небо». Не в цьому суть витривалості. Справжня суть у тому, що коли людина справді навернена, ВОНА ПРОДОВЖУВАТИМЕ КОРИТИСЯ БОГОВІ. І як наслідок вона неодмінно піде на небо. Але якщо людина вбила собі в голову, що вона навернена і тому неодмінно піде на небо, така людина майже напевно піде в пекло.
5. Новонавернених слід навчити бути релігійними в усьому. Вони мають прагнути бути релігійними в кожній ділянці життя і в усьому, що роблять. Якщо вони не прагнуть цього, нехай розуміють, що в них зовсім немає релігії. Якщо вони не мають наміру і не прагнуть зберігати всі Божі заповіді, на яку побожність можуть претендувати? Хто зберігає весь закон, а згрішить в одному, той винен у всьому. Він справедливо підлягає всій карі. Якщо він постійно не кориться Богові в чомусь одному, то насправді не кориться Йому ні в чому. Послух Богові полягає в стані серця. Це готовність коритися Богові, згода на те, щоб Бог панував у всьому. Але якщо людина постійно не кориться Богові в чомусь одному, вона перебуває в такому стані душі, за якого послух у чомусь іншому неможливий. Казати, що в одних речах людина кориться Богові з поваги до Його влади, а в інших відмовляється коритися, — безглуздя. Річ у тім, що послух Богові полягає в слухняному стані серця, у тому, щоб ставити Божу владу і Божі заповіді понад усе інше. Тож якщо людина ніби кориться в одних речах, але вперто і свідомо не кориться в чомусь одному, вона обманює себе. Вона грішить в одному — і це доводить, що вона винна в усьому; іншими словами, що вона взагалі не кориться від серця. Людина може молитися половину свого часу — і не мати релігії; якщо вона не зберігає Божих заповідей, сама її молитва буде Богові огидна. «Хто ухо відхиляє, щоб не слухать закону, того й молитва — хиба лиш гидота». Чуєте? Якщо людина відмовляється коритися Божому законові, якщо вона відмовляється виконати бодай один обов’язок, вона не може молитися, у неї немає релігії, саме її благочестя огидне.
6. Новонавернених, якщо належно їх наставляти, легко привести до того, щоб вони «від усього вдержувалися». Проте щодо новонавернених цю тему дуже занедбують, і в церквах її майже випустили з уваги. У церквах дуже багато нестриманості. Я маю на увазі не лише пияцтво, а нестриманість у їжі і в способі життя загалом. Насправді в церквах щодо цього дуже мало сумління. Тому й реформа в цій справі просувається так повільно. Ніщо, крім просвіченого сумління, не може здійснити тривалої реформи. Десять років тому більшість служителів уживали міцні напої і тримали їх у своїх домах, щоб частувати друзів і братів-служителів. І переважна частина членів церков робила те саме. Тепер мало хто з тих чи інших, хіба що справжні п’яниці, так чинить. Але досі багато хто без жодних докорів сумління вживає вино. Є деякі служителі і багато визнавців віри, які п’ють вино, у якому стільки ж спирту, скільки в бренді з водою. Це нестриманість. Жування і куріння тютюну — це просто вияви нестриманості. Якщо вони вживають ці звичайні збуджувальні засоби без жодної потреби, що це, як не нестриманість? Це не означає бути стриманими в усьому. Доки християни не матимуть сумління в цьому питанні і не відчують, що не мають права бути нестриманими ні в чому, вони мало поступатимуть у релігії. Добре відомо — або мало б бути відомо, — що ЧАЙ І КАВА не мають у собі поживності. Це звичайні збуджувальні засоби. Вони проходять крізь організм, не перетравлюючись. Молоко й цукор, які ви до них додаєте, поживні. Але вони були б так само поживні, якби ви змішали їх із ромом і зробили молочний пунш. А чай і кава не дають жодної поживи. І все ж я насмілюся сказати, що більшість родин у цьому місті витрачає за рік на чай і каву більше, ніж дає на те, щоб спасти світ від пекла. Ймовірно, це правда щодо цілих церков. Навіть агенти доброчинних товариств сміють ходити по церквах, збираючи кошти на підтримку місіонерських та інших установ, а самі вживають чай, каву, а дехто й тютюн. Дивно! Зараз у цьому місті є агент, найнятий збирати кошти, який уживає всі три ці гірші за непотрібні збуджувальні засоби. І до того ж він — служитель Євангелії! Без сумніву, багато хто витрачає на звичайну нестриманість у п’ять разів більше, ніж дає на всі зусилля для спасіння світу. Якби церкві можна було показати, скільки вона витрачає на те, що є звичайною отрутою і нічим іншим, вона була б приголомшена. Сядьте й поговоріть із багатьма людьми — і вони вперто доводитимуть, що не можуть обійтися без цих збуджувальних засобів, цих отрут, і не можуть від них відмовитися — ні, навіть щоб викупити світ від вічної загибелі. І дуже часто вони навіть гніваються, якщо з ними сперечатися, щойно аргумент починає зачіпати їхнє сумління. О, доки ж церква показуватиме своє лицемірне обличчя на щомісячному молитовному зібранні і молитиметься, щоб Бог спас світ, тоді як сама викидає на вітер у п’ять разів більше на саму лише нестриманість, ніж готова дати на спасіння світу? Дехто з вас, можливо, думає, що це дрібниці і що виступати з кафедри проти чаю й кави зовсім не личить її гідності. Але кажу вам: ви дуже помиляєтеся, якщо вважаєте це дрібницями, коли через них церква стає огидною в Божих очах, бо вони викривають її лицемірство і похіть. Ось людина, яка вдає, ніби віддала себе на служіння Ісусові Христу, а сама не хоче відмовитися від жодної улюбленої похоті, — і потім іде й молиться: «Господи, спаси світ; Господи, нехай прийде царство Твоє». Кажу вам, це лицемірство. Чи будуть вислухані такі молитви? Якщо люди не готові зректися себе, я не дав би й ламаного шеляга за молитви стількох таких визнавців віри, що їх вистачило б укрити всі Сполучені Штати.
Цього треба навчати новонавернених. У церкві має дійти до того, щоб людей не називали християнами, якщо вони не готові відтяти праву руку і вирвати праве око і зректися себе заради Христа. Дрібниця? Хіба не бачите, як це отруює дух молитви? Подивіться, як це принижує і робить душу тілесною! Хіба це дрібниця, що не личить гідності кафедри? Коли ці нестримані потурання собі того чи іншого роду коштують церкві у п’ять, якщо не в п’ятдесят разів більше, ніж усе, що вона робить для спасіння світу.
Нещодавно підрахували, що Сполучені Штати щороку споживають кави на сім мільйонів доларів; і хто ж не знає, що велику частину цього споживає церква. І все ж поважні служителі й члени християнських церков не соромляться, щоб їх бачили, як вони потурають цьому величезному марнотратству грошей, тоді як водночас бідні язичники з кожним вітром небесним посилають свій болісний зойк про допомогу. Небо кличе згори: «Ійдїть по всьому сьвіту й проповідуйте євангелию усякому твориву». Пекло стогне знизу, і десять тисяч голосів кричать із неба, землі й пекла: «Зробіть щось, щоб спасти світ!» Зробіть це зараз! О, ЗАРАЗ, інакше ще мільйони опиняться в пеклі через вашу недбалість. І о, не розповідайте цього в Геті: церква, служителі не хочуть зректися навіть своїх похотей, щоб спасти світ. Хіба це християнство? Яке право ви маєте витрачати Христові гроші на таке? Хіба ви не управитель? Хто дав вам таку свободу? Стережіться, щоб зрештою не виявилося, що ви віддали перевагу самоугодженню перед послухом і зробили «своїм богом черево».
Навчати цього найдієвіше тоді, коли вони новонавернені. Якщо тоді їх належно не навчити, якщо вони наберуться поганої звички і почнуть із легкого, поблажливого до себе способу життя, рідко буває, щоб вони колись цілком виправилися. Я розмовляв про це зі старими визнавцями віри і дивувався їхній упертій затятості в потуранні своїм похотям. І я переконаний, що церква ніколи не підніметься з цієї млявості, доки новонавернених на самому початку їхнього християнського шляху не навчатимуть сумлінно бути стриманими в усьому.
7. Їх слід навчити мати стільки ж релігії в усіх своїх справах, скільки її в них у молитві чи в ходінні на зібрання. Вони мають бути так само святими, так само пильними, так само цілеспрямовано прагнути Божої слави, бути так само щирими й урочистими в усіх своїх щоденних заняттях, як і тоді, коли приходять до престолу благодаті. Якщо ні, то все, що вони роблять у неділю, буде гидотою.
8. Їх слід навчити, що вони мусять бути так само святими, якими, на їхню думку, мають бути служителі. Уже давно побутує думка, що служителі зобов’язані бути святими і практикувати самозречення. І це правда. Але дивно, що люди вважають, ніби служителі зобов’язані бути святішими за інших. Їх обурило б, якби служитель виявив легковажність, або гнався за модою, або втрачав самовладання, або жив у гарному будинку, або їздив у кареті. О, це жахливо. Служителеві це не личить. Ще б пак! Щоб дружина служителя носила такий гарний капелюшок чи таку шовкову шаль! О ні. Але те саме в мирянина чи в дружини мирянина їх анітрохи не бентежить. Тут немає нічого поганого. Я не кажу, що служителеві все це личить; я знаю, що ні. Але в Божих очах воно личить служителеві так само, як мирянинові. Ви маєте не більше права потурати марнославству, нерозважливості й гордощам, ніж служитель. Хіба ви можете потрапити на небо, не будучи освяченими? Хіба ви можете бути святими, не живучи для Бога і не роблячи всього, що робите, на Його славу? Я чув, як люди, що вважалися добрими, виступали проти того, щоб служителі мали великі платні і жили на широку ногу, тоді як самі насправді витрачали на утримання своїх родин набагато більше грошей, ніж будь-який служитель. Що подумали б про служителя, який жив би так, як живуть багато визнавців віри і старійшин церков у цьому місті? Та всі сказали б, що вони лицеміри. Але для мирянина витрачати Божі гроші, щоб догодити своїм похотям, або світові, або своїй родині, — такий самий доказ лицемірства, як і для служителя. Сумно чути, як деякі з наших найвизначніших мирян говорять, що це ганьбить релігію — давати служителям велику платню і дозволяти їм жити на широку ногу, тоді як насправді їхні власні видатки, зважаючи на розмір їхніх родин і гостей, яких вони приймають, значно перевищують видатки будь-якого служителя. Усе це походить від докорінно хибних уявлень, засвоєних ще тоді, коли вони були новонаверненими. Новонавернених привчили очікувати, що вся релігія, а особливо все самозречення, буде в служителів, і доки так триває, немає надії, що церква колись зробить багато для Божої слави чи для навернення світу. У Біблії нічого такого немає. Де Бог сказав: «Ви, служителі, любіть Бога всїм серцем вашим, і всею душею вашою, і всею думкою вашою, і всею силою вашою», або: «Ви, служителі, все, що робите, на славу Божу робіть»? Це сказано всім однаково, і той, хто намагається виправдати себе від будь-якого обов’язку чи самозречення, від будь-якої пильності чи тверезості, перекладаючи їх на служителів, або хто наважується встановити для себе нижчу мірку святого життя, ніж та, яку він сам вважає належною для служителя, — той у великій небезпеці виявитися лицеміром і заплатити за свою нерозумність у пеклі.
Багато залежить від того, якими настановами наділяють новонавернених. Якщо вони раз звикнуть вважати, що можуть дозволяти собі те, що засудили б у служителя, — десять проти одного, що вони ніколи від цього не відвикнуть.
8. Вони мають прагнути досконалості. Кожного новонаверненого слід навчити, що коли він не має наміру жити без гріха, то він іще й не почав бути релігійним. Що таке релігія, як не найвища любов до Бога і найвищий намір серця, чи схильність, коритися Богові? Якщо цього немає, немає й релігії. Одна річ — визнавати себе досконалим, і зовсім інша — визнавати й відчувати, що ви повинні бути досконалими. Одна річ — казати, що люди повинні бути досконалими і можуть бути такими, якщо захочуть, і зовсім інша — казати, що вони вже досконалі. Якщо хтось готовий сказати, що він досконалий, усе, що я маю на це сказати: нехай доведе. Якщо вони такі, сподіваюся, вони покажуть це своїми вчинками, інакше ми ніколи не зможемо повірити, що вони досконалі.
Але обов’язок усіх — бути досконалими і мати намір цілковито, неперервно і в усьому коритися Богові. Їхнім постійним наміром має бути жити цілком для Бога і коритися всім Його заповідям. Вони мають жити так, щоб коли вони згрішать, це було б непослідовністю, винятком, окремим випадком, у якому вони діють усупереч твердому і загальному наміру й спрямуванню свого життя. Вони не повинні грішити зовсім; вони зобов’язані бути такими ж святими, як святий Бог, і новонавернених треба навчити від самого початку стати на правильний шлях, інакше вони ніколи не будуть на правильному шляху.
9. Їх слід навчити виявляти своє світло.
Якщо новонавернений не виявляє свого світла і не тримає його високо перед світом, воно згасне. Якщо він не ворушиться, не виходить і не намагається просвітити тих, хто навколо нього, його світло згасне, і його власна душа скоро опиниться в темряві. Іноді новонавернені ніби схильні сидіти тихо і нічого не робити прилюдно, доки не матимуть дуже багато світла або дуже багато релігії. Але це не той шлях. Нехай навернений користується тим, що має; нехай сміливо й чесно тримає високо свою маленьку мерехтливу свічечку — і тоді Бог доллє оливи і зробить його схожим на палаючий смолоскип. Але Бог не стане завдавати Собі клопоту підтримувати світло, яке сховане. Навіщо Йому? Яка з того користь?
Ось чому так багато людей так мало мають радості у вірі. Вони не докладають зусиль, щоб шанувати Бога. Ту дрібку радості, яку мають, вони так цілковито тримають при собі, що немає жодної поважної причини, чому Бог мав би обдаровувати їх благословеннями й добрами.
10. Їх слід навчити, як здобувати душі для Христа. Новонавернених слід докладно навчити, що робити для цього і як це робити, а потім навчити жити заради цієї мети як великої провідної мети життя. Яким дивним буває іноді шлях, яким ідуть! Ці люди навернулися — і на тому все. Вони вступають до церкви, а потім їх залишають займатися своїми справами так само, як і раніше; вони нічого не роблять для Христа, і їх нічого робити не вчать, і вся зміна лише в тому, що в неділю вони регулярніше ходять до церкви і дозволяють служителеві годувати їх, як це називають. Але припустімо, він їх і годує, — сильнішими вони не стають, бо не можуть цього перетравити, адже не мають жодної вправи. Вони стають духовними диспептиками. А велика мета, заради якої християн навернено і залишено в цьому світі, — вихоплювати грішників з вогню. Якщо вони цього не роблять, краще б їм бути мертвими. І новонавернених слід навчити цього, щойно вони народилися в Царство. Перше, що вони мають зробити, — узятися до праці заради цієї мети, щоб спасати грішників.
II. Я маю показати, як церква повинна ставитися до новонавернених.
1. Старі визнавці віри повинні вміти дати новонаверненим дуже багато настанов, і вони повинні їх давати. Проте правда в тому, що переважна частина визнавців віри в церквах не вміє дати новонаверненим добрих настанов, а якщо й береться наставляти їх, то дає лише хибні. Церква повинна вміти навчати своїх дітей; і коли вона приймає їх, вона має так само старанно привчати їх до дії, як матері навчають своїх маленьких дітей того, що їм знадобиться знати й робити згодом. Але загалом до цього дуже далеко. І ми ніколи не можемо сподіватися побачити, щоб новонавернені звично бралися як слід до обов’язку і йшли прямо вперед без занепаду і відступництва, доки церква не навчатиме новонавернених розумно.
2. Новонавернених не слід тримати позаду решти церкви. Як часто буває, що старий визнавець віри тримає новонавернених позаду решти церкви і не дає їм брати жодної активної участі в релігійному житті, боячись, щоб вони не стали духовно гордими. У таких церквах новонавернених рідко або й ніколи не просять узяти участь у зібраннях чи не доручають їм жодного активного обов’язку, боячись, щоб вони не загордилися духовною гордістю. Так церква стає скромною охоронницею їхньої покори і вчить їх ставати в ряд позаду старих, задубілих, сухих, холодних членів і старійшин, боячись, що коли їм дозволити щось робити для Христа, це зробить їх гордими. А тим часом найпевніший спосіб зробити новонавернених смиренними і зберегти їх такими — поставити їх до праці і тримати при ній. Так Бог перебуватиме з ними, а доки Бог із ними, Він подбає про їхню покору. Тримайте їх постійно зайнятими в справах віри — і тоді Дух Божий перебуватиме з ними, і тоді вони будуть збережені в покорі найдієвішим способом. Але якщо новонавернених залишити позаду старих визнавців віри, де вони ніколи нічого не зможуть зробити, вони ніколи не знатимуть, якого вони духа, і це якраз той шлях, що наражає їх на небезпеку найгіршого різновиду духовної гордості.
3. Церква повинна пильнувати їх і застерігати від небезпек, так само як ніжна мати пильнує своїх малих дітей. Новонавернені зовсім не знають небезпек, що їх оточують. Підступів диявола, спокус світу, сили власних пристрастей і звичок і тисячі форм небезпеки вони не знають; і якщо їх належно не пильнувати і не застерігати, вони кинуться просто в небезпеку. Подивіться, як мати пильнує свою маленьку дитину. Хіба вона дозволить їй сунути рученята у свічку чи доповзти туди, звідки вона впаде, тільки тому, що власна сліпота й незнання дитини не утримують її від такого бажання? Церква має пильнувати своїх малих дітей і дбати про них так само, як матері в цьому великому місті пильнують своїх маленьких дітей, щоб їх не переїхали вози чи щоб вони не заблукали й не загубилися; або як пильнують їх, коли ті підростають, щоб їх не затягли вири беззаконня. Церква має пильнувати всі інтереси своїх молодих членів, знати, де вони, які в них звички, спокуси, небезпеки, привілеї, який стан віри в їхніх серцях, який дух молитви. Погляньте на ту стривожену матір, коли вона бачить, як блідість лягає на маленьке чоло її дитини. «Що з тобою, дитино моя? Ти з’їла щось не те? Ти застудилася? Що тобі болить?» О, як інакше буває з дітьми церкви, з ягнятами, яких Спаситель доручив опіці Своїх церков! На жаль! Замість того щоб стримувати своїх дітей і дбати про них, церква відпускає їх куди завгодно — нехай самі про себе дбають. Що сказали б ми про матір, яка свідомо дозволила б своїй маленькій дитині дибати до краю урвища? Хіба ми не сказали б, що вона страшенно винна, і що коли дитина впаде й розіб’ється, її кров буде на голові матері? Яка ж тоді провина церкви, яка свідомо нехтує своїми новонаверненими? Я знав церкви, де новонавернених спершу цілком занедбували і ставилися до них з підозрою і ревнощами; ніхто не підходив до них, щоб зміцнити, підбадьорити чи порадити; нічого не робили, щоб привести їх до корисного служіння, навчити, що робити і як це робити, чи відкрити їм поле праці. А потім — що потім? А потім, коли бачать, що новонавернені не можуть усього витримати, і бачать, що від такого поводження вони холонуть і відстають, — обертаються і ганять їх за те, що ті не встояли.
4. Будьте лагідні, коли докоряєте їм. Коли християни вважають за потрібне докорити новонаверненим, вони мають бути надзвичайно уважні до того, як вони це роблять. Старші члени церкви повинні вірно пильнувати новонавернених, і коли ті починають утрачати ґрунт чи збиватися зі шляху, їх слід негайно напоумити, а якщо треба — і докорити. Але зробити це неправильно гірше, ніж не зробити зовсім. Іноді це роблять різко, суворо, грубо і, як видається, осудливо — більше схоже на лайку, ніж на братнє напоумлення. Така манера, замість того щоб викликати довіру чи привести до виправлення, якраз здатна ожорсточити серце новонаверненого і закріпити його на хибному шляху, а водночас закриває його розум для впливу таких осудливих опікунів. Серце новонаверненого ніжне і легко вразливе, і іноді один-єдиний неласкавий погляд може довести його до такого стану душі, що закріпить у ньому його помилки і він ставатиме дедалі гіршим.
Ви, батьки, знаєте, як важливо, коли ви докоряєте своїм дітям, щоб вони бачили, що ви робите це з найкращих мотивів, для їхнього добра, бо хочете, щоб вони були добрими, а не тому, що ви гніваєтеся. Інакше вони скоро почнуть дивитися на вас як на тирана, а не як на друга. Так само і з новонаверненими. Доброта і ніжність, навіть у докорі, здобудуть їхню довіру, прив’яжуть їх до вас і нададуть впливу вашим братнім настановам і порадам, так що ви зможете виховати з них зрілих християн. Якщо ж замість цього ви суворі й прискіпливі у своїй манері, то так ви змусите їх думати, що хочете над ними панувати. Багато людей під приводом того, щоб бути вірними, як вони це називають, часто так суворо і владно ранять новонавернених, що відштовхують їх або, може, доводять до зневіри й байдужості. Новонавернені мають мало досвіду і легко падають. Вони точнісінько як маленька дитина, коли вперше починає ходити. Бачите, як вона дибає, а ось спотикається об соломинку. Ви бачите, як мати прибирає все з підлоги, коли її маля збирається пробувати ходити. Так само і з новонаверненими. Церква має прибрати з дороги кожен камінь спотикання і поводитися з ними так, щоб вони бачили: якщо їм докоряють, то в цьому Христос, — і тоді вони приймуть докір так, як його задумано, і він піде їм на добро.
5. Лагідно вказуйте новонаверненому на хиби, яких він не бачить. Він лише дитина, мало знає про релігію і, звісно, матиме дуже багато такого, чого йому треба навчитися, і дуже багато такого, що йому слід виправити. Усе, що є неправильним у дусі, непривабливим у поведінці чи невихованим у манерах, що заважатиме його корисності чи послаблюватиме його вплив як християнина, слід лагідно вказати й виправити. Однак щоб зробити це правильно, потрібна велика мудрість. Християни мають багато молитися і розмірковувати над цим, щоб робити це правильно і не завдати більше шкоди, ніж користі. Якщо ви дорікатимете йому просто за те, чого він не бачив або не знав, що це недоречно, це засмутить і відштовхне його. Таку настанову треба давати вчасно; часто добре скористатися нагодою після того, як ви разом помолилися, або після доброї розмови на релігійні теми, яка дасть йому відчути, що ви любите його, шукаєте його добра і щиро бажаєте сприяти його освяченню, корисності і щастю. Тоді часто досить і натяку. Просто підкажіть: «Те й те у вашій молитві» або: «Ваша поведінка в тому й тому мені не сподобалася. Чи не краще вам подумати над цим, і, може, ви вирішите, що краще надалі цього уникати». Зробіть це правильно — і ви допоможете йому і зробите йому добро. Зробіть це неправильно — і завдасте вдесятеро більше шкоди, ніж користі. Часто новонавернені помиляються через незнання; їхнє судження незріле, і їм потрібен час, щоб подумати і виробити просвічене судження щодо якогось питання, яке спершу видається їм сумнівним. У таких випадках церква має ставитися до них з великою добротою і терпеливістю. Має лагідно наставляти їх, а не відразу засуджувати за те, що вони не бачать одразу того, чого, можливо, вона сама не розуміла ще багато років після навернення.
6. Не говоріть про хиби новонавернених за їхньою спиною. Це надто поширене серед старих визнавців віри, і з часом ті про це дізнаються; і як це мусить руйнувати довіру новонавернених до старших братів, засмучувати їхні серця, знеохочувати їх і, може, відштовхнути їх від доброго впливу церкви!
III. Я маю назвати деякі лиха недостатнього наставляння новонавернених.
1. Якщо їх не наставити повно, вони ніколи не будуть цілком утверджені в правильних засадах. Якщо в них правильні основоположні засади, це спонукатиме їх обирати правильну поведінку в усіх окремих випадках. У формуванні християнського характеру дуже багато залежить від утвердження тих основоположних засад, які правильні щодо всіх питань. Якщо ви заглянете в Біблію, то побачите, що Бог навчає там правильних засад, які ми можемо в подробицях втілювати в правильній поведінці. Якщо виховання новонавернених недостатнє — чи то за суттю, чи за мірою, — ви бачитимете це в їхньому характері все їхнє життя. Це закономірний наслідок, саме те, чого можна чекати, і так має бути завжди. Можна було б показати, якби я мав час, що майже всі практичні помилки, які панували в церкві, — природні наслідки певних хибних догм, яких навчали новонавернених і які їх змушували ковтати як Божу правду в той час, коли вони були настільки необізнані, що не знали нічого кращого.
2. Якщо настанови, які дають новонаверненим, не правильні й не повні, вони не зростатимуть у благодаті, а їхня віра марнітиме й занепадатиме. Їхній шлях, замість бути подібним до стежки праведних, що світить ясніше й ясніше аж до повного дня, ставатиме тьмянішим і тьмянішим, занепадатиме і, можливо, зрештою згасне в темряві. Щойно ви бачите, як новонавернені дозволяють своїй вірі зійти нанівець, можете знати, що це закономірний наслідок недостатнього наставляння. Закономірний наслідок того, що новонавернених навчають правди, і всієї правди, — те, що вони стають дедалі сильнішими. Правда — це їжа для розуму, вона дає розумові силу. І де релігійний характер слабне, будьте певні, що в дев’яти випадках із десяти це тому, що ними нехтували або хибно їх наставляли, коли вони були новонаверненими.
3. Вони цілком слушно залишаться в сумніві, чи вони християни. Якщо їхнє раннє наставляння хибне чи недостатнє, в їхньому житті буде стільки непослідовності і так мало справжніх доказів справжньої побожності, що вони самі зрештою засумніваються, чи вона в них є. Ймовірно, вони житимуть і помруть у сумніві. Малим доказом далеко не зайдеш. Якщо вони не бачать ясно, то не житимуть послідовно; якщо не житимуть послідовно, то матимуть мало доказів; а якщо не матимуть доказів, то мусять сумніватися або жити в самовпевненості.
4. Якщо новонавернених правильно наставляють і виховують, загалом видно, що вони стають на правильний бік у всіх великих питаннях, які постають перед церквою. Перед церквами постійно постають питання, щодо яких їм доводиться займати позицію, і щодо багатьох із них часто буває чимало труднощів, щоб уся церква зайняла правильну позицію. Візьміть, наприклад, питання трактатів, або місій, або недільних шкіл, або тверезості — і які прискіпування й заперечення, який спротив і опір доводилося зустрічати з боку членів церкви в різних місцях! Пройдіть по церквах — і там, де новонавернених добре навчили, ви ніколи не побачите, щоб вони чинили труднощі, висували заперечення чи прискіпувалися. Я не вагаюся покласти на пасторів і старших членів церков провину за те, що так багатьох доводиться тягти до правильної позиції в усіх таких питаннях. Якби вони добре утвердили їх у засадах Євангелії на самому початку, коли ті тільки навернулися, ті побачили б, як їхні засади застосовуються до всіх цих речей. Цікаво бачити — а я мав чудову нагоду це бачити, — як охоче новонавернені займають правильну позицію в будь-якому питанні, яке може бути запропоноване. Подивіться, що вони готові зробити для освіти служителів, для місій, для морального оновлення, для рабів. Якби основну масу новонавернених з останніх пробуджень добре утвердили в засадах Євангелії, ви знайшли б у них по всій церкві одне серце й одну душу щодо кожного питання обов’язку, яке постає. Нехай їхнє раннє виховання буде правильним — і ви матимете зібрання християн, на яких можна покластися. Якби так було загалом у церкві, о, наскільки більше сили було б в усіх її великих рухах заради спасіння світу!
5. Якщо новонавернених не наставляють добре, вони неминуче відступлять. Якщо їхнє наставляння недостатнє, вони, ймовірно, житимуть так, що ганьбитимуть віру. Правда, яку неухильно тримають перед розумом новонаверненого в належних пропорціях, природно веде його до того, щоб він виріс до повноти зросту досконалої людини в Христі Ісусі. Якщо в наставлянні якесь одне питання надто вивищене, у його характері, ймовірно, буде саме така непропорційність. Якщо його повно наставлено в одних питаннях, а в інших — ні, ви знайдете відповідну ваду в його житті і характері.
Якщо наставляння новонавернених дуже недостатнє, вони просуватимуться в релігійному житті лише настільки, наскільки їх сильно штовхають почуття їхнього першого навернення. Щойно вони вичерпаються, вони зупиняться, а потім почнуть занепадати і відступати. І відтоді ви бачитимете, що вони йдуть уперед лише тоді, коли їх розбурхує якесь сильне збудження. Це ваші періодичні християни, які так схильні прокидатися під час пробудження і кілька днів метушитися, ніби мають ревність ангела, а потім завмирати, мертві й холодні, як північна зима. О, як бажано, як безмежно важливо, щоб новонавернених навчали так, щоб їхня віра залежала не від поривів і збуджень, а щоб вони неухильно йшли вперед християнським шляхом, ідучи від сили до сили, випромінюючи навколо себе ясне, надійне і рівне світло.
ЗАУВАЖЕННЯ.
1. Церква справді винна за свою минулу недбалість у наставлянні новонавернених.
Замість того щоб виховувати своїх новонавернених діяльними християнами, церкви загалом поводилися так, ніби не знали, як залучити новонавернених до праці чи яку з них мати користь. Вони поводилися, як мати, що має велику родину доньок і зовсім не знає, як привчити їх до праці, і тому дозволяє їм виростати бездіяльними й ненавченими, непотрібними й зневаженими, легкою здобиччю для кожного підступного негідника.
Якби церква лише виконувала свій обов’язок, привчаючи новонавернених працювати і трудитися для Христа, світ давно був би навернений. Але натомість скільки церков навіть противляться новонаверненим, коли ті намагаються взятися до праці для Христа. Безліч старих визнавців віри з підозрою дивляться на кожен рух новонавернених, говорять проти них і кажуть: «Вони надто заповзятливі, їм не слід висуватися вперед, а слід чекати на старших». Знову це чекання. Замість того щоб побажати новонаверненим «Боже, допоможи» і підбадьорювати їх, коли вони беруться до справи з палким серцем і сильними руками, дуже часто їм заважають і, може, навіть осаджують їх. Як часто новонавернених зупиняли, коли вони йшли вперед, і ставили позаду формальної, лінивої, бездіяльної церкви, доки їхній дух не буде зламаний, а ревність не згасне, і після кількох марних спроб скинути пута вони вирішують сісти разом з рештою і ЧЕКАТИ. У багатьох місцях новонавернені не можуть навіть спробувати провести молитовне зібрання самі, щоб пастор чи хтось із дияконів не дорікнув їм за таку заповзятливість і не звинуватив у духовній гордості. «Ого! То ви новонавернені, так? І тому хочете зібратися разом і скликати всіх сусідів подивитися на вас, бо ви новонавернені». Краще вже відразу ставайте проповідниками. Один відомий доктор богослов’я в Новій Англії хвалився за громадським столом своїм успіхом у тому, щоб утримувати всіх своїх навернених у спокої. За його словами, він мав великі труднощі, бо вони були в страшній гарячці щось робити, говорити, молитися чи влаштовувати зібрання, але найпильнішим наглядом він усе це придушив, і тепер його церква була такою ж тихою, як і до пробудження. Дивовижне досягнення для служителя Ісуса Христа! Чи це мав на увазі благословенний Спаситель, коли сказав Петрові: «Паси ягнята мої»?
2. Новонавернених слід привчати до праці так само старанно, як молодих новобранців в армії навчають воювати.
Припустімо, капітан в армії набрав свою роту, а потім доклав до того, щоб навчити, вишколити й дисциплінувати її, не більше зусиль, ніж докладають багато пасторів, щоб виховати й повести вперед своїх новонавернених. Та ворог насміявся б із такої армії. Називати їх солдатами! Та щодо будь-якої дієвої служби вони просто в стані немовлят, не знають, що робити і як робити, а якщо повести їх в АТАКУ — де вони будуть? Така армія була б схожа на церкву, яка не виховує своїх новонавернених. Замість того щоб бути навченими стояти плече до плеча в наступі, вони не мають жодної практичної довіри ні до своїх провідників, ні до своїх сусідів, ні до себе самих, і розбігаються при першому ж зіткненні в бою. Погляньте тепер на церкву. Служителі не згодні між собою, що робити, і багато хто з них обертається і воює проти своїх братів, сварячись через нові методи, чи через «Акт і свідчення», чи через щось іще. А щодо членів церкви, то вони не можуть мати довіри, коли бачать своїх провідників такими розділеними. А потім, якщо вони намагаються щось зробити, — на жаль! на жаль! — яке незнання, яка незграбність, який розлад, яка слабкість, яку жалюгідну роботу вони з того роблять. І так мусить тривати, доки церква не виховуватиме новонавернених розумними, щирими серцем, самовідданими, діяльними християнами. Ось у цьому місті зараз відбувається справа, якій я радію. Я маю на увазі поширення трактатів — благословенна праця. І план полягає в тому, щоб виховати групу відданих християн, які робитимуть — що? — та те, до чого всю церкву давно мали б привчити: щоб вони знали, як молитися, і як розмовляти з людьми про спасіння їхніх душ, і як відвідувати зібрання для стривожених, і як поводитися з тими, хто шукає, і як СПАСАТИ ДУШІ.
3. Церква цілком помилилася щодо того, як вона має освячуватися.
Досить довго тривав експеримент — намагатися освятити церкву, не знаходячи їй ніякої справи. Але святість полягає в послуху Богові. А освячення як процес означає коритися Йому дедалі досконаліше. І спосіб сприяти йому в церкві — дати кожному якусь справу. Погляньте на ці великі церкви, де є 500 чи 700 членів і де беруть служителя, щоб він годував їх з неділі до неділі, тоді як їх так багато разом, що більша частина зовсім не має чого робити і їх ніколи не навчають докладати прямих зусиль для спасіння душ. І таким чином вони сподіваються освятитися і приготуватися до неба. Так вони ніколи не освятяться. Не такий шлях установив Бог. Ісус Христос зробив Свій народ співпрацівниками з Ним у спасінні грішників саме тому, що освячення полягає в тому, щоб робити те, чого вимагає просування цієї праці. Це одна з причин, чому Він не залучив до цієї праці ангелів і не здійснює її безпосереднім об’явленням правди людським умам. Це тому, що як засіб освячення необхідно, щоб церква поділяла з Христом Його почуття і Його праці заради навернення грішників. І саме так має рушити вся церква, перш ніж світ буде навернений. Коли настане день, що вся церква усвідомить, що вона перебуває тут на землі як загін місіонерів, і житиме й працюватиме відповідно, тоді наблизиться день людського викуплення.
Християнине! Якщо ти не можеш піти працювати далеко, чому ти не місіонер у власній родині? Якщо ти надто немічний, щоб навіть вийти зі своєї кімнати, будь місіонером там, у своїй спальні. Скільки ненавернених слуг є у твоєму домі? Поклич своїх ненавернених слуг і своїх ненавернених дітей і будь для них місіонером. Подумай про свого лікаря, який, можливо, докладає всіх сил, щоб спасти твоє тіло, а тим часом губить власну душу, — а ти приймаєш його доброту і ніколи не віддячуєш йому найбільшим, що в твоїх силах.
Необхідно, щоб церква взялася за своїх новонавернених від самого початку і поставила їх до праці, і поставила до праці правильно. Надія церкви — у новонавернених.
4. Ми бачимо, яка відповідальність лежить на служителях, і старійшинах, і на всіх, хто має нагоду допомагати у вихованні новонавернених. Яка гнітюча картина часто постає перед уявою: безліч людей навертається, а про новонавернених так мало дбають, що за якийсь рік уже не відрізниш новонавернених від решти церкви. А потім бачиш, як старі члени церкви обертаються і скаржаться на цих новонавернених, а може, й обмовляють їх, тоді як насправді найбільше винні самі ці старі визнавці віри. О, це вже занадто. Той спад, про який люди стільки говорять після пробудження (ніби спад — неминучий наслідок пробудження), ніколи б не настав, новонавернені ніколи не відступали б так, як відступають, якби церква швидко і вірно дбала про їхнє наставляння. Якщо вони справді навернені, з них можна зробити ґрунтовних і енергійних християн. А якщо вони не стають такими, Ісус Христос стягне за це з рук церкви.