Розділ 21 · 52 хв читання · 1 год 7 хв слухання
Лекція XIX. Настанови наверненим
ЛЕКЦІЯ XIX.
НАСТАНОВИ НАВЕРНЕНИМ.
Текст.— «Паси ягнята мої».— Йоана 21:15.
ВИ, хто читає Біблію, пам’ятаєте, в якому зв’язку стоять ці слова і хто їх промовив. Господь Ісус Христос звернув їх до Петра після того, як той відрікся від свого Господа, а потім засвідчив своє покаяння. Мабуть, одна з цілей, які мав Христос, допустивши, щоб Петро так страшно згрішив і відрікся від свого Учителя, полягала в тому, щоб звершити в ньому глибшу дію благодаті і так приготувати його до особливого обов’язку, до якого Він збирався його покликати, — закладати основи християнської Церкви й пильнувати духовне добро навернених. Потрібна була особлива дія благодаті в його душі, щоб він став здатним вести інших крізь ті випробування й спокуси, яким були піддані особливо перші християни.
Очевидно, що хоча Петро мав особливі природні здібності до такої праці, він був ще досить поверховим святим. Імовірно, він навернувся ще раніше, але був слабкий, і в ньому лишилося стільки природної грубості й запальності, що він і далі готовий був з будь-якого приводу наїжачитися й ображатися на все, що йому суперечило, тож іще зовсім не годився для тієї особливої праці, до якої був призначений. Христос призначав його до такого особливого служіння, що, здавалося, конче треба було щось, аби приготувати його до нього й зробити з нього такого святого, якого майбутній опір не дратуватиме, труднощі не знеохочуватимуть, а успіх і шана не зіпсують, підносячи його серце в гордощах. Тому Христос і вдається до того дієвого способу, про який ми читаємо, щоб раз і назавжди розібратися з ним і забезпечити ґрунтовну переміну в його душі.
Він поставив йому це запитання, щоб зворушливо нагадати йому водночас і про його гріх, і про Христову любов: «Симоне Йонин, чи любиш мене більш, нїж сї?» — що ясно натякало на сумнів, чи справді він Його любить. Петро відповідає: «Так, Господи; Ти знаєш, що я люблю Тебе». Він каже йому: «Паси ягнята мої». Потім Він повторив запитання, ніби хотів прочитати найпотаємніше в його душі: «Симоне Йонин, чи любиш мене?» Петро й далі був твердий і знову без вагання відповідає: «Так, Господи, Ти знаєш, що я люблю Тебе». Ісус і втретє поставив йому те саме запитання, з притиском. Він ніби наполягав на своєму, немов хотів дослідити найпотаємніші його думки, щоб побачити, чи відречеться Петро від Нього ще колись. Петро був зворушений, він засмутився, як сказано; він не спалахнув гнівом — не хвалився, як колись раніше: «Хоч би менї з Тобою і вмерти, не відречусь Тебе», — але засмутився, був упокорений, говорив лагідно, він звернувся до самого Спасителя, ніби благаючи Його більше не сумніватися в його щирості: «Господи, Ти все знаєш; Ти знаєш, що люблю Тебе». Тоді Христос дав йому останній наказ: «Паси вівцї мої».
Словами «вівці» і «ягнята» Спаситель тут безперечно назвав християн — членів Своєї церкви; ягнята, мабуть, означають новонавернених, тих, хто має ще мало досвіду й мало знання у вірі, а тому потребує особливої уваги й турботи, щоб уберегти їх від шкоди і виховати для майбутнього корисного служіння. А коли наш Спаситель сказав Петрові пасти Його вівці, Він, безсумнівно, мав на увазі ту важливу роль, яку Петро мав відіграти, пильнуючи новоутворені церкви в різних частинах світу, виховуючи новонавернених і ведучи їх до корисного служіння й щастя.
Моя попередня лекція була про те, як правильно наставляти стривожених грішників. І це природно підводить мене, в цьому циклі лекцій, до питання, як слід поводитися з новонаверненими і яких настанов їм слід давати.
НАСТАНОВИ НОВОНАВЕРНЕНИМ.
Говорячи на цю тему, я маю намір
I. Сказати про кілька речей, які слід брати до уваги щодо надії новонавернених.
II. Сказати дещо про те, як вони визнають віру і приєднуються до церкви.
III. Показати, як важливо, щоб новонавернені отримували правильні настанови.
IV. Чого не слід навчати новонавернених.
V. Чого саме конче потрібно навчати новонавернених.
VI. Як члени церкви мають поводитися з новонаверненими.
I. Я маю сказати про кілька речей щодо надії новонавернених.
1. Не слід нічого казати їм, щоб створити надію. Людям, охопленим усвідомленням гріха, зазвичай не слід навіть натякати на щось таке, що змусило б їх думати, ніби вони вже пережили релігію, доки вони самі цього не відкриють. Мені не подобається вислів «пережити релігію», і я вживаю його тільки тому, що він загальновживаний. Він сам по собі безглуздий. Що таке релігія? Послух Богові. Уявіть, що ви почули б, як добрий громадянин каже, ніби він пережив послух урядові своєї країни. Ви ж бачите, що це нісенітниця. Або уявіть, що дитина говорила б, ніби вона пережила послух своєму батькові. Якби вона розуміла, що каже, то сказала б, що вона послухалася свого батька, — так само як апостол Павел каже віруючим у Римі: «Ви послухали від серця тої науки, якій і піддались».
Я хочу сказати ось що: зазвичай найкраще дати їхній надії чи переконанню, що вони навернені, виникнути самій собою в їхньому власному розумі. Іноді буває так, що люди справді навернулися, але через певні уявлення про віру, яких їх навчили, не усвідомлюють цього. Їхні погляди на те, що таке віра і як вона діє на розум, настільки далекі від істини, що вони й не думають, ніби мають її. Наведу вам приклад.
Кілька років тому я трудився в місці, де тривало пробудження, і там жила молода дама з Бостона. Її виховали унітаріанкою, вона мала неабияку освіту й розумілася на багатьох речах, але щодо віри була дуже необізнана. Згодом вона усвідомила свій гріх. Вона з жахом переконалася у своїй страшній ворожнечі проти Бога. Її виховали так, що вона мала почуття пристойності, але її ворожнеча проти Бога стала такою великою і проривалася так страхітливо, що жахливо було слухати, що вона каже. Вона ходила на зібрання для стривожених, де ми розмовляли з кожним окремо. І її спротив Богові був такий, що вона здіймала метушню. Коли я опинявся за два-три місця від неї, звідки вона могла чути, що я тихо кажу іншим, вона починала відповідати так, що її було чути. І вона говорила найгіркіші речі проти Бога, і проти Його провидіння, і проти того, як Він поводиться з людством, — ніби Бог був безмежним тираном. Вона говорила про Нього як про найнесправедливішу й найжорстокішу істоту у всесвіті. Я намагався вгамувати її і змусити замовкнути, бо вона відволікала увагу інших. Іноді вона замовкала й якийсь час стримувала свій норов, а іноді вставала й виходила. Я рідко бачив випадок, коли ворожнеча серця так високо здіймалася проти Бога. Одного вечора на зібранні для стривожених, коли вона була дуже неспокійна, я підійшов до неї, і вона, як завжди, почала заперечувати, але я зупинив її і сказав, що не можу говорити з нею тут, а запросив її прийти до моєї кімнати наступного ранку, і тоді я з нею поговорю. Вона пообіцяла прийти, але сказала: «Бог несправедливий, Він безмежно несправедливий. Хіба Він не всемогутній? Чому ж тоді Він ніколи раніше не показав мені моєї ворожнечі? Чому Він так довго дозволяв мені так жити? Чому Він дозволяє моїм друзям у Бостоні лишатися в цьому незнанні? Вони вороги Бога так само, як і я, і йдуть до пекла. Чому Він не покаже їм правди про їхній стан?» І в такому настрої вона вийшла з кімнати.
Наступного ранку вона прийшла до моєї кімнати, як і обіцяла. Щойно вона увійшла, я побачив, що її обличчя змінилося, але нічого про це не сказав. «Ох, — сказала вона, — я змінила думку щодо того, що казала вчора ввечері про Бога. Я не думаю, що Він мене чимось скривдив, і думаю, що колись я здобуду віру, бо тепер я люблю думати про Бога. Я була зовсім неправа; причина, чому я ніколи раніше не знала своєї ворожнечі, була в тому, що я не хотіла знати. Я читала Біблію, але завжди пропускала ті місця, від яких я почувалася б загиблою грішницею, а ті місця, де про Ісуса Христа говориться як про Бога, я пропускала не замислюючись, і тепер я бачу, що це моя провина, а не Божа, що я не знала про себе більше; тепер я змінила думку». Вона й гадки не мала, що це і є віра, але тепер дістала надію колись у майбутньому здобути віру, бо так сильно любила Бога. Я не сказав нічого такого, щоб вона уявила, ніби я вважаю її християнкою, а залишив її, щоб вона сама це відкрила. І певний час її розум був так цілком зайнятий думками про Бога, що вона, здавалося, ніколи й не питала себе, чи це віра, чи ні.
Зазвичай велике зло — заохочувати людей сподіватися, що вони християни. Цілком імовірно, що ви судите передчасно. А якщо й ні, краще, щоб вони самі це відкрили, навіть коли не побачать цього одразу. Вони можуть зламатися ще глибше, ніж будь-коли, і тоді вийдуть із цього такими ясними й рішучими, що знатимуть, де вони стоять.
2 Коли ви бачите, що люди висловлюють надію, але водночас висловлюють і сумніви, то здебільшого це тому, що переміна в них неґрунтовна. Якщо вони усвідомили свій гріх, їх треба ще зорати. Вони все ще никають довкола світу або не порвали рішуче зі своїми гріхами, і їх треба радше відштовхнути назад, ніж підганяти вперед. Якщо ви бачите підставу для сумніву або виявляєте, що вони мають сумніви, то найімовірніше є якась добра підстава сумніватися. Іноді люди висловлюють надію на Христа, а потім пригадують якийсь гріх, який треба визнати перед людьми, або якийсь випадок, коли вони когось обмовили чи ошукали і треба дати відшкодування, і де їхня репутація або гаманець так глибоко зачеплені, що вони вагаються і відмовляються виконати свій обов’язок. Це засмучує Духа, природно наводить темряву на їхній розум і справедливо змушує їх сумніватися, чи вони справді навернені. Якщо душа справді навернена, то, коли є сумніви, зазвичай виявиться, що в чомусь вона нехтує обов’язком. Таких людей треба досліджувати, мов із запаленою свічкою, і доводити до виконання обов’язку, і не дозволяти їм мати надію, доки вони його не виконають. Зазвичай якраз тут доречно вкинути якусь просту й пронизливу істину, яка пройде їх наскрізь, щось таке, що знищить їхні надії, як міль. Робіть це, поки Дух Божий діє в них, і робіть це правильно — і немає небезпеки, що це завдасть шкоди.
Для прикладу: я знав одну жінку, яка була членом церкви, але мерзенною лицемірною людиною, що довела її поведінка і в чому вона згодом цілком зізналася. Під час релігійного пробудження вона пробудилася й глибоко усвідомила свій гріх, а через якийсь час здобула надію. Вона прийшла до одного служителя поговорити про свою надію, а він так вливав істину в її розум, що знищив усі її надії. Після цього вона багато днів залишалася охоплена усвідомленням гріха, і нарешті в ній знову спалахнула надія. Служитель знав її вдачу і знав, чого вона потребує, тож знову зірвав з неї надію. І тоді вона зламалася, аж до самої землі, так що не могла ні стояти, ні ходити. Так глибоко Дух Божий ДОСЛІДИВ її серце, що на якийсь час це відібрало в неї всі тілесні сили. А тоді вона вийшла з цього упокореною. Раніше вона була однією з найгордовитіших бунтарок проти Божого правління, які будь-коли існували, а тепер стала смиренною і була однією з найскромніших, найніжніших і наймиліших християнок. Без сумніву, саме так і треба було з нею повестися. Це було саме те поводження, якого вимагав її випадок.
Часто буває корисно так поводитися з окремими людьми. Деякі люди від природи мають неприязну вдачу й непривабливу поведінку. І особливо важливо поводитися з такими людьми якнайґрунтовніше тоді, коли вони вперше починають висловлювати надію на Христа. Якщо переміна в них від самого початку не буде надзвичайно глибокою і ґрунтовною, вони будуть незрівнянно менш корисними, привабливими й щасливими, ніж були б, якби до їхнього серця ґрунтовно й уміло приклали зонд. Якщо їх від початку підбадьорять, не попрацювавши з ними ґрунтовно, якщо їм дозволять просто йти собі далі, не дослідивши й не зламавши достатньо, ці непривабливі риси характеру залишаться неприборканими і завжди проривтимуться, завдаючи великої шкоди і їхньому особистому мирові, і їхньому загальному впливові та корисності як християн.
Важливо скористатися тим, що такі люди перебувають саме в цих особливих обставинах, щоб їх можна було виліпити в належну форму. Не жалійте, хай то буде дитина, чи брат, чи чоловік, чи дружина. Нехай переміна буде ґрунтовною. Якщо вони висловлюють надію, і ви бачите, що вони носять образ Христа, — вони християни. Але якщо це сумнівно — якщо вони, здається, не змінилися цілком, — просто зірвіть з них надію, досліджуючи їх найпроникливішою істиною, і дайте Духові звершити діло глибше. Якщо образ усе ще не досконалий, зробіть це знову — зламайте їх до дитячого духу, а тоді дайте їм надію. Тоді вони будуть ясними й ґрунтовними християнами. Завдяки такому поводженню я не раз бачив, як люди з найкрутішою і найогиднішою природною вдачею за кілька днів так змінювалися, що здавалися зовсім іншими істотами. Можна було б подумати, що праця цілого життя християнського виховання звершилася одразу. Безсумнівно, саме такою була мета нашого Спасителя в Його поводженні з Петром. Петро навернувся, але згодом збундючився духовною гордістю та самовпевненістю, і тоді впав. Після цього Христос знову зламав його, тричі досліджуючи його запитанням: «Симоне Йонин, чи любиш мене?» — після чого той, здається, решту своїх днів був стійким і відданим святим.
3. Немає жодної потреби, щоб новонавернені мали чи висловлювали сумніви щодо свого навернення. Людині не більше потрібно сумніватися, чи вона тепер за Боже правління, ніж будь-кому сумніватися, чи він за наш уряд, чи за якийсь інший. Насправді вже на перший погляд безглуздо, щоб людина говорила про сумніви в такому питанні, якщо вона тямуща й розуміє, про що говорить. Довго вважалося чеснотою й ознакою смирення, коли людина сумнівається, чи вона християнин, і це уявлення, ніби в сумніві є чеснота, — вигадка диявола. «Слухайте, сусіде, ви за наш уряд чи вам більше до вподоби російський?» — «Та я маю певну надію, що люблю наш уряд, але маю багато сумнівів». Дивовижно! «Жінко, ви любите своїх дітей?» — «Та, пане, іноді я маю тремтливу надію, що люблю їх, але ж ви знаєте, що й найкращі мають сумніви». «Дружино, ви любите свого чоловіка?» — «Не знаю — іноді думаю, що так, але ж ви знаєте, що серце лукаве, і треба бути обережною й не надто впевненою». Хто захотів би мати таку дружину? «Чоловіче, ви любите свою дружину, ви любите свою родину?» — «Ах, ви ж знаєте, ми нікчемні створіння, ми не знаємо власного серця. Думаю, що люблю їх, але, може, я помиляюся». Смішно!
Зазвичай уже саме те, що людина висловлює сумніви, робить її побожність справді сумнівною. Справжньому християнинові немає потреби сумніватися. А коли хтось сповнений сумнівів, то зазвичай вам слід сумніватися за нього і допомогти йому сумніватися. Любов до Бога так само підлягає свідомості, як і будь-яке інше почуття. Жінка знає, що любить свою дитину. Як? Через свідомість. Вона усвідомлює, що в ній діє це почуття. А до того ж вона щодня бачить, як воно втілюється в дію. Так само християнин може знати, що любить Бога, — бо усвідомлює в собі це почуття і бачить, що воно впливає на його щоденну поведінку.
У випадку новонавернених, справді навернених, ці сумніви здебільшого виникають через те, що з ними неправильно поводилися і недостатньо навчили чи неґрунтовно впокорили. В усякому разі, їх ніколи не слід залишати в такому стані, а треба привести, якщо можливо, до такої ґрунтовної переміни, щоб вони більше не сумнівалися. З найбільшою корисністю несумісно, щоб християнин завжди плекав сумніви. Це не лише робить його похмурим. але й робить його віру каменем спотикання для грішників. Що думають грішники про таку віру? Вони кажуть: «Ці навернені завжди бояться подумати, що здобули щось справжнє. Вони завжди тремтять і сумніваються, чи це насправді, а вони ж повинні знати, є в цьому щось чи ні; бо якщо це щось і є, то ці люди, здається, це мають, а я схиляюся до думки, що це досить сумнівно. В усякому разі, поки що я це відкладу; бо не вірю, що Бог засудить мене за те, що я не займався тим, що здається таким непевним». Ні, бадьора, усталена надія на Христа необхідна для корисного служіння, тому вам слід так поводитися з новонаверненими, щоб привести їх до послідовної, добре обґрунтованої, стійкої надії. Зазвичай цього можна досягти, якщо діяти мудро і в слушний час, тобто на самому початку їхнього релігійного життя. І їх не слід полишати, доки цього не досягнуто.
Я знаю, що бувають деякі винятки; бувають випадки, коли й найкращі настанови не діють, але вони здебільшого залежать від стану здоров’я і стану нервової системи. Іноді трапляється людина, нездатна міркувати на певну тему, і тому її помилки не піддаються настановам. Але найчастіше такі люди помиляються щодо стану власного серця, бо судять під впливом фізичної хвороби. Іноді люди в нервовій пригніченості доходять майже до відчаю. Я не гаятиму зараз часу, щоб показати цей зв’язок, але люди, обізнані з фізіологією, легко пояснять цю справу, і стане ясно, що єдиний спосіб поводитися з такими випадками — спершу відновити їхнє здоров’я і привести їхню нервову систему до належного ладу, усунувши так фізичну причину їхньої похмурості й пригніченості, і тоді вони зможуть сприйняти ваші настанови й застосувати їх до стану свого розуму. Але якщо ви не можете так розвіяти їхню похмурість, сумніви й страхи, то принаймні можете не завдати жодної прямої шкоди, даючи їм хибні настанови. Я знав навіть досвідчених християн, у яких укорінилася помилка, ніби необхідно, чи доброчесно, чи є ознакою смирення завжди перебувати в сумніві, і сатана користався з цього та зі стану їхнього здоров’я, щоб довести їх майже до відчаю. Вам слід застерегтися від цього, уникаючи такої помилки, коли навчаєте новонавернених. Навчайте їх, що в сумніві немає жодної чесноти, навпаки: гріх — мати будь-яку підставу для сумніву, і гріх — сумніватися без жодної підстави, і гріх — бути похмурим і відштовхувати грішників своїм зневір’ям. І якщо ви ґрунтовно навчите їх, що таке віра, і змусите їх ЯСНО ПОБАЧИТИ, чого Бог хоче від них, і поведете їх до того, щоб виконувати це швидко й рішуче, то зазвичай їх не мучитимуть сумніви й страхи, а вони будуть ясними, щирими, бадьорими християнами, що зростають, — честю для віри, яку вони визнають, і благословенням для церкви та світу.
II. Переходжу до кількох речей, вартих уваги щодо того, як вони визнають віру, тобто приєднуються до церкви.
1. Новонавернені зазвичай повинні негайно просити про прийняття до якоїсь Христової церкви. Під «негайно» я маю на увазі, що вони мають зробити це за першої ж нагоди. Вони не повинні чекати. Якщо вони почнуть свій шлях у вірі з чекання, то найімовірніше завжди чекатимуть і ніколи не зроблять нічого вартого. Якщо їх навчать чекати, коли вони охоплені усвідомленням гріха, перш ніж віддати себе Христові, або навчать чекати після навернення, перш ніж привселюдно віддати себе Богові, приєднавшись до церкви, то вони, мабуть, усе життя кульгатимуть і спотикатимуться. Перше, чого їх завжди треба навчати, — це: НІКОЛИ НЕ ЧЕКАЙТЕ ТАМ, ДЕ БОГ ВКАЗАВ ВАМ ВАШ ОБОВ’ЯЗОК. Ми заявляємо, що відмовилися від системи чекання, тож доведімо це до кінця і будьмо послідовними.
Кажучи, що обов’язок новонавернених — негайно пропонувати себе церкві, я не кажу, що їх у всіх випадках слід приймати негайно. Церква може взяти на себе відповідальність — і має на це безсумнівне право — приймати їх негайно чи ні. Якщо церква в якомусь випадку не має певності, вона має право сказати кандидатам почекати, доки вона не наведе довідок або в будь-який інший спосіб не переконається в їхньому характері та щирості. Це потрібніше у великих містах, ніж на селі, бо церква там може отримувати стільки заяв від зовсім незнайомих людей, що перш ніж допустити їх до причастя, потрібно навести довідки. Але якщо церква вважає за потрібне відкласти прийняття кандидата, відповідальність не на ньому. Він не відклав послуху передсмертному наказові Христа, а отже не засмутив Духа так, щоб Він відійшов, і тому може не зазнати суттєвої шкоди, якщо вірний в іншому. Тоді як якби він сам добровільно занедбав цей обов’язок, то скоро опинився б у темряві й, цілком імовірно, відступив би.
Якщо немає особливої причини для зволікання, церква зазвичай повинна приймати їх, коли вони просять. Якщо вони достатньо навчені у вірі, щоб знати, що роблять, і якщо їхній загальний характер такий, що можна довіряти їхній щирості й чесності у визнанні віри, я не бачу жодної причини, чому вони мали б чекати. Але якщо, на думку церкви, є достатні причини змусити їх почекати розумний час, нехай церква так і робить, з відповідальністю перед Ісусом Христом. Проте вона повинна пам’ятати, яку відповідальність бере на себе, і що якщо вона не допускає до церкви тих, хто повинен бути в ній, то грішить і засмучує Святого Духа.
Неможливо встановити тут окремих правил, придатних для всіх випадків. Є така велика різноманітність причин, які можуть виправдовувати затримку людей, що жодні загальні правила не охоплять їх усіх. У нашій церкві заведено оголошувати кандидатів протягом місяця після того, як вони подали заяву, перш ніж їх приймуть до повного причастя. Причина в тому, щоб рада старійшин мала нагоду навести довідки про людей, які себе пропонують, бо багато з них незнайомі. Але на селі, де є постійні громади, де всі люди змалку навчені вченням віри і де всіх добре знають, справа інша, і зазвичай я не бачу жодної причини, чому людей доброї слави не слід приймати негайно. Якщо людина не була п’яницею чи взагалі людиною поганої слави, нехай її приймуть одразу, щойно вона зможе дати розумний і задовільний звіт про надію, яка в ній є.
Очевидно, саме так робили апостоли. У Новому Завіті немає найменшого доказу, що вони будь-коли відсилали людину, яка хотіла охреститися й приєднатися до церкви. Я знаю, що декого це не задовольняє, бо вони вважають, що випадок інший. Але я цього не бачу. Кажуть, що апостоли були натхненні. Це правда; але з цього не випливає, що вони були натхненні читати характери людей так, щоб уникати помилок у цій справі. Навпаки, ми знаємо, що вони не були натхненні в такий спосіб, бо знаємо, що вони таки помилялися, так само як можуть помилятися служителі тепер, і тому неправда, ніби те, що вони були натхненними людьми, змінює справу в цьому питанні. Симона Волхва вважали християнином, його охрестили й допустили до причастя, і він мав добру репутацію, доки не надумав купити Святого Духа за гроші. Апостоли приймали навернених з язичництва негайно і без зволікання. Якщо вони могли приймати людей, які, можливо, ніколи не чули більше однієї євангельської проповіді, ніколи не мали Біблії, не відвідували в житті ні недільної школи, ні біблійного гуртка, то, звісно, немає потреби здіймати такий галас і тривогу, коли церква вважає за доречне прийняти людей доброї слави, які все життя мали Біблію, виховувалися в недільній школі, слухали проповідь Євангелія і які, отже, імовірно, розуміють, що роблять, і не визнають того, чого не відчувають.
Я знаю, можна сказати, що люди, які тепер визнають віру, не мусять іти на такі жертви заради своєї віри, як перші віруючі, а тому люди можуть охочіше вдаватися до лицемірства. Певною мірою це правда. Але, з іншого боку, слід пам’ятати, що завдяки настановам, які вони мають у справах віри, їх не так легко довести до самообману, як тих, хто навернувся без попередніх переваг релігійного виховання. Їх може дуже спокушати ошукати інших, але я наполягаю, що завдяки настановам, які вони отримали, навернені цих великих пробуджень і наполовину не так схильні обманювати самих себе й вдовольнятися фальшивою надією, як було за днів апостолів. І на цій підставі я вірю, що ті церкви, які вірно поводяться з новонаверненими і постійно являють силу віри, навряд чи приймуть стільки ненавернених людей, скільки приймали апостоли.
Важливо, щоб церкви діяли в цьому питанні мудро. Велике зло заподіяла практика довго не допускати людей до церкви, щоб подивитися, чи вони християни. Це майже так само безглуздо, як викинути малу дитину на вулицю, щоб подивитися, чи вона виживе; сказати: якщо вона виживе й обіцятиме стати здоровою дитиною, ми про неї подбаємо, — тоді як саме в цей час вона потребує догляду й турботи, саме в ту мить, коли важиться, житиме вона чи помре. Хіба так поводяться з новонаверненими? Чи повинна церква викидати своїх новонароджених дітей на вітер і казати: якщо вони там виживуть, хай їх виховують; а якщо помруть — значить, мали померти. Я не маю жодного сумніву, що тисячі навернених через таке поводження прожили все життя й так і не приєдналися до жодної церкви, а никали, сповнені сумнівів, страхів і темряви, і так прожили свої дні й зійшли до могили без тієї втіхи й без тієї корисності, які могли б мати, — лише тому, що церква у своїй нерозважності залишила їх чекати поза огорожею, щоб подивитися, чи вони виростуть і розквітнуть без тих установлень, які Ісус Христос заснував саме для їхнього добра.
Ісус Христос каже Своїй церкві: «Ось, візьми цих ягнят, і паси їх, і прихисти їх, і пильнуй їх, і захищай їх»; а що робить церква? Та виганяє їх самих на холодні гори, між дикі звірі, щоб вони голодували чи загинули, — щоб подивитися, живі вони чи ні. Уся ця система так само ненаукова, як і небіблійна. Хіба Ісус Христос велів Своїм церквам так робити? Хіба Бог Авраама навчав будь-чого подібного щодо дітей Авраама? Ніколи. Він ніколи не навчав нас поводитися з новонаверненими так по-варварськи. Це найкращий спосіб, який тільки можна вигадати, щоб зробити сумнівним, чи вони навернені. Саме так і можна завести їх у сумніви й темряву — тримаючи їх осторонь від церкви, від її спільноти та її установлень.
Я чув, що є церква неподалік звідси, яка ухвалила постанову, що жодного новонаверненого не прийматимуть, доки він не матиме надії щонайменше шість місяців. Звідки вони взяли таке правило? Не з Біблії і не з прикладу перших церков.
3. Розпитуючи новонавернених перед прийняттям до церкви, не слід заплутувати їхнє сумління, розпитуючи їх надто широко чи надто дрібно щодо доктринальних питань. З того, як у деяких церквах проводять ці розпити, можна подумати, що вони чекають від новонавернених, щоб ті одразу знали всю систему богослов’я й могли відповісти на кожне заплутане богословське питання. Наслідок цього той, що новонавернені розгублюються й плутаються, погоджуються з тим, чого не розуміють, і так їхнє сумління заплутується, а отже й слабне. Таж одна з головних цілей прийняття новонавернених до церкви — навчати їх доктрин, а якщо їх триматимуть поза церквою, доки вони не зрозуміють усієї системи доктрин, ця мета зводиться нанівець. Чи ви триматимете їх поза церквою, доки одна з головних цілей їхнього прийняття не буде досягнута іншими засобами? Це безглуздо. Є певні основні доктрини християнства, які охоплює досвід кожного справжнього наверненого. І про них новонавернені засвідчать під час розпиту, якщо їх питатимуть так, щоб виявити їхнє знання, а не так, щоб збити їх з пантелику й заплутати. Питання мають бути такі, щоб виявити те, чого вони навчилися з досвіду, а не те, що вони, можливо, засвоїли в теорії до навернення чи після нього. Мета — не з’ясувати, скільки вони знають чи наскільки добрі вони учні в богослов’ї, як ви екзаменували б школу чи гурт юнаків, що змагаються за нагороду. Мета — з’ясувати, чи відбулася в них переміна серця, дізнатися, чи пізнали вони великі істини віри на досвіді, через їхню силу у власних душах. Отже, ви бачите, як безглуздо, а до того ж і шкідливо, розпитувати так, як іноді роблять, — немов адвокат у суді, що влаштовує перехресний допит підозрілому свідкові. Це радше має бути як у вірного лікаря, який прагне з’ясувати справжній стан свого пацієнта і тому запитаннями й натяками веде його думку до того, щоб той розкрив справжні симптоми своєї хвороби.
Ви завжди побачите, якщо правильно ставитимете запитання, що справжні навернені ясно бачать ті великі основні істини: божественний авторитет Писання, необхідність впливів Святого Духа, божественність Христа, вчення про повну зіпсутість і відродження, необхідність спокути, виправдання вірою і справедливість вічної кари для нечестивих. Належним чином поставленими запитаннями ви виявите, що всі ці пункти виходять на поверхню як частина їхнього досвіду, якщо ставитимете запитання так, щоб вони їх розуміли.
Рада старійшин однієї церкви в цьому місті, як нам повідомили, ухвалила, що жодна людина не приєднається до цієї церкви, доки не погодиться з усім пресвітеріанським Віросповіданням і не прийме його як своє «правило віри, і життя, і християнського послуху». Тобто вони мусять прочитати всю цю книгу, яка приблизно втричі більша за цей збірник гімнів, і мусять зрозуміти її і з усім погодитися, перш ніж їх можна буде прийняти до церкви, перш ніж вони зможуть визнати віру чи виконати наказ Христа. З якого права церква каже, що ніхто не приєднається до її спільноти, доки не зрозуміє всіх пунктів і тонкощів цього довгого віросповідання? Чи в тому їхня любов, щоб запхати все це віросповідання в горло новонаверненому, перш ніж дозволити йому хоч би прийти до причастя? Він каже: «Я люблю Господа Ісуса Христа і хочу виконати Його наказ». — «Дуже добре, але чи розумієте ви віросповідання і чи приймаєте його?» Він каже: «Не знаю, бо я його ніколи не читав, але я читав Біблію, і я її люблю, і хочу йти за її вказівками і приступити до Господнього столу». — «Чи любите ви віросповідання? Якщо ні, ВИ НЕ ПРИСТУПИТЕ», — така відповідь цієї люб’язної ради, — «ви не сядете за Господній стіл, доки не приймете всього цього віросповідання». Чи Ісус Христос коли-небудь уповноважував раду старійшин говорити таке — казати тій Божій дитині, яка стоїть там у сльозах і просить дозволу послухатися свого Господа, яка розуміє підстави своєї віри і може дати задовільне пояснення своєї надії, — казати їй, що вона не може приєднатися до церкви, доки не зрозуміє віросповідання? Без сумніву, Ісус Христос гнівається на таку церкву, і Він виявить Своє невдоволення так, що помилки не буде, якщо вони не покаються. Зачиняти двері перед новонаверненими, доки вони не проковтнуть віросповідання! І чи процвітатиме така церква? Ніколи.
Жодна церква на землі не має права нав’язувати своє розлоге віросповідання новонаверненому, який визнає основи віри. Вони можуть ознайомити новонаверненого зі своєю вірою в якій завгодно кількості пунктів і можуть, якщо вважають за потрібне, розпитати його про його переконання; але припустімо, що він має сумніви в деяких пунктах, не суттєвих для християнського досвіду, як-от вчення про хрещення немовлят, чи про обрання, чи про витривалість святих, і припустімо, що він чесно й відверто каже вам, що ще не визначився щодо цих пунктів. Чи має якийсь служитель чи церква право сказати, що він не приступить до Господнього столу, доки не завершить усіх своїх досліджень цих предметів? Що він не послухається Ісуса Христа, доки не визначиться остаточно щодо кожного такого пункту, в якому християни, і то віддані християни, розходяться між собою? Я радше відтяв би собі праву руку, ніж відлучив би наверненого за таких обставин. Я навчав би новонаверненого якнайкраще за той час, що є до його заяви, і щиро розпитав би його про його погляди, а коли він уже був би в церкві, я намагався б, щоб він зростав у пізнанні так само, як зростає в благодаті. І з такою самою впевненістю, з якою я вірю, що мої власні доктрини — це Божі доктрини, я сподівався б, що він їх прийме, якби мав нагоду чесно викласти їх перед його розумом. Але я ніколи не звелів би тому, кого з любов’ю вважаю Божою дитиною, триматися осторонь від столу свого Отця через те, що він не бачить усього, що бачу я, чи не вірить усьому, у що вірю я, в усій системі богослов’я. Це цілковито нерозумно, смішно й нечестиво.
4. Іноді люди, про яких відомо, що вони плекають надію, не наважуються визнати віру з остраху, що вони обманюються. З такими випадками я завжди поводився б рішуче. Надія, яка не виправдовує визнання віри, очевидно гірша, ніж жодної надії, і що скоріше її зірвати, то краще. Хіба може людина сподіватися, що любить Бога, і водночас не наважуватися послухатися Ісуса Христа? Безглуздя. Від такої надії краще відмовитися одразу.
5. Іноді люди, які називають себе наверненими, виправдовуються, що не приєднуються до церкви, тим, що можуть і без цього так само добре мати радість у вірі. Це завжди підозріло. Я придивлявся б до таких людей. Майже напевно вони не мають жодної віри. Зазвичай, якщо людина не прагне бути разом із Божим народом, вона прогнила до самої основи. Це тому, що вона хоче ухилитися від відповідальності, яку накладає привселюдне визнання віри. Вона в глибині душі відчуває, що воліла б лишатися вільною, щоб згодом, якщо захоче, повернутися до світу без докору в непостійності чи лицемірстві. Так само добре мати радість у вірі, не слухаючись Ісуса Христа! Це вже на перший погляд неправда. Така людина не зважає на те, що віра полягає в послусі Ісусові Христу.
III. Я маю розглянути, як важливо давати новонаверненим правильні настанови.
Зазвичай їхній християнський характер на все життя ліпиться й формується відповідно до того, як із ними поводилися, коли вони щойно навернулися. Є багато таких, кого спочатку погано навчили, але які згодом навернулися знову, і якщо з ними тоді поводилися належним чином, з них ще можна щось зробити. Але слушний час для цього — коли їх щойно приведено, коли їхній розум м’який і чутливий і легко піддається істині. Тоді їх можна вести навіть на волосинці, якщо вони думають, що це Божа істина. І які уявлення про віру вони тоді засвоять, за ті вони схильні триматися назавжди. Майже неможливо позбавити людину уявлень, які вона засвоїла, коли була новонаверненою. Ви можете переспорити її, але вона все одно за них триматиметься. Як часто буває, що коли людей навчили певних речей, щойно вони навернулися, а згодом у них з’являється новий служитель, який навчає дещо інакше, вони повстають проти нього, ніби він збирається підважити віру, звести церкву на манівці й усе перевернути догори дном. Отже, ви бачите, що новонавернені віддані в руки церкви, і від церкви залежить виліпити їх і сформувати з них християн правильного гарту. Багато з їхньої майбутньої втіхи й корисності залежить від того, як їх наставлять на самому початку. Майбутній характер церкви, поступ пробуджень, прихід тисячолітнього царства залежать від того, чи дано правильні настанови і правильний напрям думки й життя тим, хто є новонаверненими.
IV. Я маю згадати кілька речей, яких не слід навчати новонавернених.
1. «Ви не завжди почуватиметеся так, як тепер». Коли новонавернений радіє своїм Спасителем і збирається жити для Божої слави й добра людства, як часто він чує таку відповідь: «Ви не завжди так почуватиметеся». Так його розум готують до того, щоб він очікував, що відступить, і не надто дивувався, коли це станеться. Саме так диявол хоче, щоб поводилися з новонаверненими: щоб старі християни казали їм, що їхні почуття не триватимуть і що згодом вони стануть такими ж холодними, як і ми. Моє серце обливалося кров’ю, коли я це бачив. Коли новонавернений вилив своє гаряче серце якомусь старому визнавцеві віри, сподіваючись зустріти гарячий порив спорідненого духу у відповідь на свій власний, що він зустрічає? Ось таку холодну відповідь, що пронизує його душу, мов північний вітер: «Ви не завжди так почуватиметеся». ГАНЬБА! Новонаверненого просто готують до того, щоб він вважав своє відступництво чимось само собою зрозумілим; тож коли він почне занепадати — а під самим впливом цієї настанови це найімовірніше станеться, — це не викличе в ньому ні подиву, ні тривоги, а він дивитиметься на це як на щось само собою зрозуміле, адже робить те саме, що й усі.
Я чув, як і проповідували, і молилися про те, що періоди відступництва потрібні, щоб випробувати церкву. Кажуть: «Коли йде дощ, воду можна знайти будь-де: лише в посуху можна розпізнати, де глибокі джерела». Дивовижна логіка! Отже, ви навчали б, що християни мусять ставати холодними й отупілими, відступати від Бога, — і заради чого? Та, бачте, щоб показати, що вони не лицеміри. Неймовірно! Ви доводили б, що вони таки лицеміри, щоб показати, що вони не лицеміри.
Таке вчення — останнє, чого слід навчати новонавернених. Їм треба сказати, що тепер вони тільки почали християнське життя і що їхня віра має полягати в тому, щоб іти ним далі. Їх треба навчати весь час іти вперед і безупинно зростати в благодаті. Не вчіть їх поступово звужувати свою віру, щоб вона ставала все меншою й меншою, аж поки не зійде нанівець. Бог каже: «Стежка праведних — се та зоря, що зорить рано вранцї, і сьвітить яснїйше та яснїйше аж до повного дня». Чия ж тоді стежка тьмяніє й тьмяніє аж до повної ночі? Їх треба привести до такого стану духу, щоб перші ознаки занепаду духовності чи ревності тривожили їх і спонукали до обов’язку. Немає жодної потреби, щоб новонавернені відступали, як вони відступають. Павел не відступав. І я не сумніваюся, що саме це вчення — «Ви не завжди так почуватиметеся» — одна з головних вигадок сатани, щоб спричинити той самий наслідок, який воно пророкує.
2. «Учіться ходити вірою, а не видїннєм». Іноді це кажуть новонаверненим про те, щоб вони й далі являли силу віри, і це явне перекручення Писання. Якщо вони починають втрачати віру й ревність і поринати в темряву, якийсь старий визнавець віри скаже їм: «Ах, ви не можете сподіватися, що Спаситель завжди буде з вами, ви ходили видінням, вам треба навчитися ходити вірою, а не видїннєм». Тобто вам треба навчитися ставати холодними, як смерть, а тоді вчепитися за вчення про витривалість святих як за єдину підставу надії, що ви будете спасенні. І це називається ходити вірою. Перестати бути витривалим, а тоді триматися за вчення про витривалість. «Один із промахів вини і найгучніший регіт пекла». А жити, втішаючись Божою прихильністю й розрадою Святого Духа, вони називають ходінням видінням! Невже ви думаєте, що новонавернені бачать Спасителя в той час, коли вірять у Нього? Коли вони так сповнені небесних радощів, невже ви думаєте, що вони бачать небо і так ходять видінням? Це вже на перший погляд безглуздо. Не віра, а зухвала самовпевненість змушує відступника триматися за вчення про витривалість, ніби воно спасе його без жодного відчутного прояву побожності в його душі. Ті, хто намагається так ходити вірою, хай краще стережуться, бо прийдуть зі своєю вірою просто в пекло. Теж мені віра! Віра без діл мертва. Хіба може мертва віра оживити душу?
3. «Почекайте, поки побачите, чи зможете вистояти». Коли новонавернений сповнений ревності й гарячого серця і хоче цілком віддати себе Богові, якийсь розважливий старий визнавець віри застереже його, щоб не поспішав. «Вам краще не висуватися надто у вірі, доки не побачите, чи зможете вистояти; бо якщо ви станете на таку високу позицію, а потім упадете, то зганьбите віру». Тобто, простими словами: «Не робіть нічого, що становить віру, доки не побачите, чи маєте віру». Віра полягає в послусі Богові. А ці мудрі вчителі кажуть новонаверненому: «Не слухайтеся Бога, доки не побачите» — що? — доки не побачите, чи ви Його послухалися, — або доки не побачите, чи ви здобули ту субстанцію, ту таємничу річ, яка, на їхню думку, створюється і вкладається в людину, мов шматок нової плоті, і називається релігією. Уся ця система чекання однакова й однаково хибна. У Писанні немає жодної підстави казати людині чекати, коли на ній лежить Божий наказ і перед нею стежка обов’язку. Нехай іде вперед.
Новонавернених слід ґрунтовно навчити, що це єдиний послідовний спосіб з’ясувати, чи мають вони якусь віру.— Єдиний доказ, який вони можуть мати, — побачити, що вони щиросердо зайняті виконанням Божої волі. Тож казати йому чекати, перш ніж він робитиме ці речі, доки він не здобуде свого доказу, — означає перевертати справу догори дном, і це безглуздо.
4. «Почекайте, поки наберетеся сили, перш ніж візьмете хрест». Це застосовують до різних релігійних обов’язків. Іноді це застосовують до молитви, ніби молитва — це хрест. Але я знав, що новонаверненим радили ще не пробувати молитися зі своєю родиною чи ще не пробувати молитися на зібраннях і в товариських колах. «Почекайте, поки наберетеся сили». Ніби вони наберуться сили без вправи. Сила приходить через вправу. Не можна набратися сили, лежачи нерухомо. Нехай дитина все життя лежить у колисці — і вона ніколи не матиме сили; вона може вирости, але ніколи не стане нічим більшим, ніж велике немовля. Це закон природи. Ніщо не замінить вправи для набуття сили. Тіло, як усі знають, можна зміцнити тільки вправою. Так уже влаштовані речі. І так само з розумом. Так само з почуттями, так само з судженням, так само із сумлінням. Усі сили душі зміцнюються вправою. Мені не треба тепер вдаватися в науку про це. Усі знають, що це так. Якщо розум не вправляти, мозок не розвиватиметься, і людина стане недоумкуватою. Якщо не вправляти почуттів, вона стане стоїком. Говорити наверненому, щоб він нехтував християнською діяльністю, доки не набереться сили, — безглуздо. Якщо він хоче набратися сили, нехай береться до праці.
5. Новонавернених не слід робити сектантами в їхніх почуттях. Їх не слід навчати зосереджуватися на сектантських відмінностях чи прискіпуватися до сектантських пунктів. Вони мають дослідити ці пункти в належний час і в належний спосіб і самі визначитися щодо них відповідно до їхньої ваги. Але їх не слід навчати зосереджуватися на них чи надавати їм великого значення на початку їхнього релігійного життя. Інакше є велика небезпека, що вся їхня віра переросте в сектантство. Я бачив кілька найсумніших і найгірших проявів того, як це впливає на новонавернених. І щоразу, коли я бачу, що ті, хто називає себе наверненими, міцно вчепилися за сектантські особливості, — байдуже, якої християнської деномінації, — я завжди маю щодо них сумнів. Коли я чую, як вони питають: «Чи вірите ви у вчення про обрання?» або: «Чи вірите ви в окроплення?» або: «Чи вірите ви в занурення?» — мені стає сумно. Я ніколи не бачив, щоб такі навернені були чогось варті. Їхня сектантська ревність скоро озлоблює їхні почуття, виїдає саме серце їхньої віри й перетворює весь їхній характер на грішну сектантську нетерпимість. Вони здебільшого стають страшенно ревними щодо передань старших і дуже мало дбають про спасіння душ.
V. Переходжу до деяких речей, яких важливо навчати новонавернених.
1. Одне з перших, чого слід навчити новонавернених, — розрізняти у вірі емоцію і принцип. Чи розумієте ви мене? Я поясню, що маю на увазі, але хочу, щоб ви вхопилися за ці слова й закріпили їх у своєму розумі. Я хочу, щоб ви розрізняли емоцію і принцип.
Під емоцією я розумію той стан розуму, який ми усвідомлюємо і який називаємо почуттям, — мимовільний стан розуму, що природно виникає, коли ми опиняємося в певних обставинах чи під певними впливами. Почуття можуть бути дуже напруженими, а можуть стихнути до спокою чи й зовсім зникнути. Але ці емоції слід старанно відрізняти від релігійного принципу. Під принципом я не маю на увазі якоїсь субстанції, кореня, зерна чи паростка, насадженого в душі. А маю на увазі добровільне рішення розуму, тверду постанову виконувати обов’язок і коритися Божій волі, якою християнин завжди повинен керуватися. Коли людина цілком постановила коритися Богові, бо СЛУШНО, щоб вона корилася Богові, — це я називаю принципом. Чи відчуває вона в цю мить якусь живу релігійну емоцію, чи ні, вона виконуватиме свій обов’язок бадьоро, охоче і щиросердо, хоч би який був стан її почуттів. Це і є діяти з принципу, а не з емоції. Багато новонавернених мають хибні погляди на цю справу і майже цілком покладаються на стан своїх почуттів, щоб іти вперед в обов’язку. Деякі не провадитимуть молитовного зібрання, якщо не відчувають, що можуть піднести красномовну молитву. Безліч людей майже цілком керуються своїми емоціями і піддаються їм, ніби вважають, що не мають жодного обов’язку, якщо їх не підганяє якась сильна емоція. Вони дуже ревні у вірі, коли мають на це настрій, коли їхні емоції гарячі й живі, але не втілюватимуть віри послідовно й не переноситимуть її в усі справи життя. Вони релігійні лише тоді, коли їх штовхає хвиля почуттів. Але це не справжня віра.
Новонавернених слід старанно навчати, щоб, коли перед ними обов’язок, вони виконували його. Хоч би якими млявими були їхні почуття, якщо кличе обов’язок, ВИКОНУЙТЕ ЙОГО. Не чекайте почуттів, а ВИКОНУЙТЕ ЙОГО. Найімовірніше, саме ті емоції, на які ви чекали б, прокинуться, коли ви візьметеся виконувати свій обов’язок. Якщо, скажімо, обов’язок — молитва, а ви не маєте тих почуттів, яких хотіли б, не чекайте емоцій, перш ніж молитися, а моліться і широко відкрийте свої уста. І саме роблячи це, ви найімовірніше матимете ті емоції, на які схильні були чекати і які становлять свідоме щастя віри.
2. Новонавернених слід навчити, що вони зреклися права власності на все своє майно і на самих себе, а якщо вони цього не зробили, то вони не християни. Їм не можна дозволяти думати, ніби щось є їхнім власним — їхній час, майно, вплив, здібності, тіла чи душі. «Ви не свої»; все належить Богові; і коли вони скорилися Богові, то добровільно віддали Йому все, щоб Він правив і розпоряджався цим, як Йому завгодно. Вони не мають права витратити бодай одну годину так, ніби їхній час належить їм. Не мають права піти будь-куди чи зробити будь-що для себе, а повинні тримати все в Божому розпорядженні й використовувати все на Божу славу. Якщо вони цього не роблять, то не повинні називати себе християнами, бо сама суть того, щоб бути християнином, — зректися себе й цілком присвятити себе Богові. Людина не більше має права щось затримати від Бога, ніж грабувати чи красти. Це грабіжництво в найвищому значенні слова. Це безмежно тяжчий злочин, ніж якби прикажчик у крамниці пішов, узяв гроші свого господаря й витратив їх на власні похоті й утіхи. Я маю на увазі, що коли людина затримує щось від Бога, це тяжчий злочин проти НЬОГО, ніж будь-який, що людина може вчинити проти ближнього, бо Бог є власником усього в безмежно вищому значенні, ніж людина може бути власником будь-чого. Якщо Бог закликає їх використати щось із того, що вони мають, — свої гроші, чи свій час, чи віддати своїх дітей, чи присвятити самих себе, — для поширення Його Царства, а вони відмовляються, бо хочуть використати це по-своєму або воліють робити щось інше, то це незрівнянно гідніше осуду, ніж коли прикажчик чи повірений привласнює гроші, довірені йому господарем, і витрачає їх на свою родину або вкладає в банківські акції чи в спекуляції на власну користь.
Бог є власником усього в безмежно вищому значенні, ніж будь-якого господаря можна назвати власником того, що він має. І Христова церква ніколи не стане на високу позицію, ніколи не виплутається зі світу, ніколи не зможе йти вперед без цих постійних занепадів і відступництв, доки християни і церкви загалом не стануть на ту позицію і не триматимуться її, що для члена церкви на ділі заперечувати своє управительство — така сама підстава для церковної дисципліни, як і заперечувати божественність Христа, і що доведена користолюбність так само неминуче відлучить людину від причастя, як і перелюб.
Церква страшенно ортодоксальна в поглядах, але дуже єретична на практиці; проте мусить настати час, коли церква буде так само пильно оберігати ортодоксальність у житті, як і ортодоксальність у вченні, і так само швидко виключатиме єретиків на практиці, як і єретиків, що перекручують вчення Євангелія. Насправді це незрівнянно важливіше. Єдина мета вчення — породжувати відповідне життя, а церква, здається, не розуміє, що справжня віра «діє любов’ю і очищає серце», що єресь на практиці — це незаперечний доказ єресі в переконаннях. Церква дуже прискіплива щодо правильного вчення і дуже недбала щодо правильного життя. Це безглуздо. Невже дійшло до того, що церква Ісуса Христа має вдовольнятися правильними поглядами на якісь абстрактні пункти й ніколи не втілювати свою ортодоксальність у життя? Нехай так більше не буде.
Давно час привести ці справи до ладу. А єдиний спосіб привести їх до ладу — почати правильно з тими, хто щойно вступає на шлях віри. Новонаверненим треба сказати, що вони так само заслуговують на осуд, і що церква не може й не буде мати з ними спільноти, якщо вони виявляють користолюбний дух і затуляють вуха, коли весь світ кличе на допомогу, як і тоді, коли б вони жили в перелюбі чи щодня поклонялися ідолам.
3. Навчайте їх, як плекати чутливе сумління. Мене часто дивувало, як мало сумління навіть серед тих, кого ми вважаємо християнами. І тут ми бачимо причину цього. Їхнє сумління ніколи не плекали. Їх ніколи не навчали й не казали їм, як плекати чутливе сумління. Вони не мають навіть природного сумління. Вони так грубо поводилися зі своїм сумлінням і так часто опиралися йому, що воно притупилося і не діє. Корисність християнина великою мірою залежить від того, чи вміє він плекати своє сумління. Новонавернених слід навчати берегти своє сумління таким чутливим, як зіницю ока. Вони повинні пильнувати свою поведінку й свої спонуки, і нехай їхні спонуки будуть такими чистими, а поведінка такою безкорисливою, щоб не ображати, не ранити й не глушити сумління. Вони повинні мати таку звичку прислухатися до сумління, щоб воно завжди було готове за будь-якої нагоди винести суворий вирок. Дивовижно бачити, як можна виплекати сумління, якщо діяти належно. Якщо правильно його доглядати, воно може стати таким чистим і таким сильним, що завжди точно відгукуватиметься на Боже слово. Покажіть такому християнинові будь-який обов’язок, чи будь-яке самозречення, чи страждання, тільки покажіть йому Боже слово — і він зробить це без жодного слова. За кілька місяців, якщо їх належно навчати й опікуватися ними, новонавернені можуть мати сумління, настільки тонко врівноважене, що й вага пір’їнки схилить їх. Тільки принесіть їм «Так говорить Господь» — і вони завжди будуть готові виконати це, хоч би що це було.
4. Новонавернених слід навчати молитися без перестану. Тобто вони повинні постійно пильнувати свій розум і весь час перебувати в молитовному дусі. Їх треба навчати молитися завжди, хоч би що сталося. Через брак правильної настанови в цьому багато новонавернених зазнають втрати й далеко відходять від Бога. Наприклад, іноді буває, що новонавернений упаде в якийсь гріх, і тоді йому здається, що він не може молитися, і замість того, щоб перебороти це, він почувається таким пригніченим, що чекає, поки мине гостре вістря його смутку. Замість того щоб піти просто до Ісуса Христа посеред своєї муки, визнати свій гріх від повноти серця й дістати нове прощення та відновлений мир, він чекає, доки вся гострота його почуттів не вляжеться, і тоді його покаяння, якщо він взагалі кається, буває холодним і половинчастим. Дозвольте мені сказати вам, улюблені: ніколи так не робіть, а коли вас гнітить сумління, ідіть тоді ж просто до Христа, цілком визнайте свій гріх і вилийте своє серце перед Богом.
Іноді люди занедбують молитву, бо перебувають у темряві й не відчувають бажання молитися. Але саме тоді вони найбільше потребують молитви. Саме тому вони й повинні молитися. Вам слід іти просто до Бога й визнати свою холодність і темряву розуму. Скажіть Йому саме те, що відчуваєте, Скажіть Йому: «Господи, я не маю бажання молитися, але знаю, що повинен молитися». І не встигнете оглянутися, як може прийти Дух і повести ваше серце в молитву, і всі темні хмари розійдуться.
5. Новонавернених слід вірно застерігати, щоб вони не приймали хибного мірила у вірі. Не можна дозволяти їм ставати позаду старих визнавців віри й тримати їх перед очима як мірило святого життя. Вони повинні завжди дивитися на Христа як на свій взірець. Не прагнути бути такими самими добрими християнами, як старі члени церкви, і не думати, що в них усе досить добре, бо вони так само пильні, як і старі члени церкви. А вони повинні прагнути бути святими і не вдовольнятися, доки не будуть досконалими, як Бог. Церкві завдано великої шкоди через неувагу до цієї справи. Новонавернені приходили, і їхні серця були гарячі, а ревність досить палка, щоб прагнути високого мірила, але ними не керували належним чином, і тому вони скоро осідали в думці, що те, що досить добре для інших, досить добре й для них, а отже ніколи не прагнули вище, ніж ті, хто попереду них. І так церква, замість того щоб з кожним пробудженням підноситися все вище й вище у святості, залишається майже на місці.
6. Новонавернених слід навчати виконувати весь свій обов’язок. Вони ніколи не повинні йти на компроміс з обов’язком чи думати сказати: «Я зроблю це, щоб відшкодувати те, що занедбую оте». Вони ніколи не повинні вдовольнятися, доки не виконають кожного свого обов’язку — щодо своєї родини, церкви, недільних шкіл, нерозкаяних довкола них, розпорядження своїм майном, навернення світу. Нехай вони виконують свій обов’язок так, як відчувають його, коли їхні серця гарячі; і нехай ніколи не пробують перебирати Божі заповіді, вибираючи одні й відкидаючи інші.
7. Їм треба дати відчути, що вони не мають окремих інтересів. Пора, щоб християнам дали справді відчути, що вони не мають жодних інтересів, окремих від інтересів Ісуса Христа та Його Царства. Вони повинні розуміти, що вони включені в родину Ісуса Христа як повноправні члени, так що всі їхні інтереси ототожнені з Його інтересами. Вони пустилися в плавання разом із Ним, вони зійшли на корабель і взяли з собою все. І відтепер їм немає що робити чи що казати, крім того, що пов’язане з цими інтересами і стосується справи й Царства Христа.
8. Їх треба навчати зберігати нероздвоєність спонук. Новонавернені не повинні починати мати подвійну душу в будь-якій справі чи дозволяти себелюбним спонукам змішуватися з добрими спонуками в будь-чому, що вони роблять. Але цього ніколи не буде, доки християнам дозволяють мати свої власні окремі інтереси, відмінні від інтересів Ісуса Христа. Якщо вони відчувають, що мають окремі інтереси, неможливо втримати їх від того, щоб вони зважали на них і мали їх на оці так само, як і інтереси Христа, у багатьох своїх справах. Лише цілком присвятивши себе Богові й віддавши все на Його служіння, вони можуть зберегти своє око чистим, а спонуки непорочними.
9. Вони повинні від початку постановити прагнути бути корисними якнайбільшою мірою. Їм не слід вдовольнятися тим, що вони просто корисні чи залишаються на місці, де можуть чинити якесь добро. Якщо вони бачать нагоду, де можуть чинити більше добра, вони мусять скористатися нею, хоч би якою була жертва для них самих. Байдуже, чого це їм коштуватиме, байдуже, яка небезпека чи які страждання, байдуже, до якої зміни в їхніх зовнішніх обставинах, звичках чи заняттях це може призвести. Якщо вони переконані, що загалом чинитимуть більше добра, вони не повинні навіть вагатися. Як інакше вони можуть бути подібними до Бога? Як можуть вони думати, що носять образ Ісуса Христа, якщо не готові чинити все добро, яке в їхній силі? Коли людина навертається, вона приходить у новий світ і повинна вважати себе новою людиною. Якщо вона бачить, що може чинити найбільше добра, залишаючись на своєму давньому занятті, нехай так і буде. Але якщо вона може чинити більше добра в інший спосіб, вона зобов’язана змінити його. Саме через неувагу до цієї справи на початку християни мають такі низькі уявлення про обов’язок. І саме тому в наших церквах так багато некорисних членів.
10. Їх треба навчати прагнути не втіхи, а корисності у вірі. У церквах є дуже багато духовних гурманів, які весь час прагнуть бути щасливими у вірі, а дуже мало дбають про те, щоб бути корисними. Вони значно охочіше проводять час, співаючи радісних гімнів і виливаючи свої щасливі почуття в нестримному потоці захвату й тріумфу, ніж у молитовних боріннях за грішників чи ходячи довкола й вихоплюючи вмираючих людей з вогню. Здається, вони відчувають, ніби народилися для того, щоб насолоджуватися. Але я не думаю, що такі християни приносять такі плоди, щоб їхній приклад був вартий наслідування. Не такий дух мали апостоли. Вони мучилися, мов у пологах, за душі і трудилися в праці й утомі, часто в смертях, щоб спасати грішників. Та це й небезпечно. Зазвичай християни не готові пити глибоко з джерела радості. У звичайних випадках глибока мука молитви за душі корисніша, ніж високі злети радості. Нехай новонавернених прямо навчають не розраховувати на життя, сповнене радості й тріумфу. Їх можуть покликати пройти крізь вогненні випробування. Сатана може просіяти їх, як пшеницю. Але вони мусять іти вперед, розраховуючи не стільки бути щасливими, скільки корисними, говорячи не про втіху, а про обов’язок, бажаючи не злетів радості й тріумфу, а голодуючи й прагнучи праведності, дбаючи не про те, як викликати нові злети захвату, а про те, як пізнати Божу волю і виконати її. Вони будуть досить щасливими на небі. Там вони можуть співати пісню Мойсея і Агнця. А насправді вони матимуть і тут міцніше й розумніше щастя, не думаючи про нього зовсім, а терпляче віддаючи себе виконанню Божої волі.
11. Їх треба навчати мати моральну мужність і не боятися йти вперед в обов’язку. Біблія цілком наполягає на християнській сміливості й мужності в дії як на обов’язку. Я не маю на увазі, що вони повинні вдаватися до бравади, як Петро, розповідаючи, що вони зроблять, і хвалячись своєю мужністю. Хвалько здебільшого в душі боягуз. Але я маю на увазі моральну мужність, смиренну й тверду рішучість, яка піде вперед у будь-якому обов’язку, не гніваючись і не лякаючись, з лагідністю й твердістю Сина Божого.
12. Їх треба так наставляти, щоб вони були здорові у вірі. Тобто їх треба якомога раніше зробити, наскільки можливо, цілісними й правильними в їхніх доктринальних переконаннях. Якомога скоріше, не відвертаючи їхнього розуму від практичних обов’язків — прославлення Бога і спасіння людей, — їх треба повно й ясно навчити всіх головних доктрин Біблії. Доктринальне знання необхідне для зростання в благодаті. Знання — це їжа для розуму. «Не добре душі без знання», — каже Мудрець. Розум не може рости без знання, так само як тіло без їжі. І тому важливо, щоб новонавернені були ґрунтовно навчені вчення і щоб їх привели до розуміння Біблії. Під навчанням вчення я маю на увазі не завчання катехизму, а навчання черпати знання з самого джерела. Створіть у їхньому розумі такий голод до знання, щоб вони поглинали Біблію, ковтали її, любили її і любили всю її. Усе Писання корисне, щоб Божа людина була досконала, до всякого доброго діла цілком приготована.
13. Слід докладати великих зусиль, щоб уберегти новонавернених від осудливості. Новонавернені, коли вперше стають на Господній бік і всі гарячі й ревні, іноді знаходять старих визнавців віри такими холодними й мертвими, що їх дуже спокушає осуджувати. Це треба негайно виправляти, інакше ця звичка отруїть їхній розум і знищить їхню віру.
14. Вони мусять навчитися казати «Ні». Для багатьох це дуже важкий урок. Погляньте на ту молоду жінку. Колись вона любила веселе товариство й тішилася його розвагами. Вона приєдналася до церкви — і тоді опинилася осторонь від усіх своїх давніх знайомих. Тепер вони не запрошують її на свої бали й вечірки, бо знають, що вона не піде з ними, і, можливо, якийсь час зовсім тримаються осторонь, боячись, що вона заговорить з ними про їхні душі. Але згодом вони трохи сміливішають, і хтось із них наважується запросити її просто проїхатися з кількома друзями. Їй не хочеться казати «Ні». Це ж її давні друзі, поїде лише кілька з них, і, звісно, прогулянка — така невинна розвага, що вона приймає запрошення. Але тепер, коли вона почала поступатися, кригу зламано, і вони знову мають її за свою. Так воно й іде, і вона починає бувати на їхніх товариських зустрічах — «лише кілька друзів», знаєте, — аж поки згодом не скочують килим для танців, а наступного разу, можливо, вона вже поїхала кататися на санях у суботу ввечері, повертається додому після півночі, а потім, щоб надолужити, спить увесь ранок у неділю, — може, ще й у ту неділю, коли причастя. І все через те, що не навчилася казати «Ні».
Погляньте на того молодого чоловіка. Якийсь час він завжди був на своєму місці — і в недільній школі, і на молитовному зібранні. Але згодом його давні друзі знову починають виявляти йому увагу і крок за кроком тягнуть його за собою. Кожен крок здається дуже дрібним, і відмовити в такій дрібниці виглядало б як нечемність. Він міркує, що коли відмовлятиметься йти з ними в невинних речах, то втратить свій вплив на них. І так він іде далі, аж поки не занедбує і молитовного зібрання, і біблійного гуртка, і навіть Біблії та молитовної комірчини. Ах, юначе, зупинися тут! Піди ще трохи далі, не навчившись казати «Ні», — і ти пропав. Якщо не хочеш виставити Христову справу на глум і зневагу, навчися опиратися початкам спокуси. Інакше вона згодом наскочить на тебе, як вода, що прорвала греблю.
15. Їх треба навчити, що є і що не є християнським досвідом. Це потрібно і для їхньої втіхи, і для їхньої корисності, щоб вони розуміли це, аби не завдавати собі марного смутку через брак того, що зовсім не є суттєвим для християнського досвіду, і не тішити себе думкою, що мають більше віри, ніж насправді виявляють. Але сьогодні ввечері я не можу зупинятися на цій темі.
16. Навчайте їх не вважати жертвою нічого з того, що вони роблять для Бога. Деякі люди постійно розповідають про жертви, які вони приносять заради віри. Я не маю довіри до такої побожності. Навіщо постійно розповідати про свої жертви, ніби все, що вони робили для Бога, було жертвою? Якби вони любили Бога, то не говорили б так. Якби вони вважали свої власні інтереси й інтереси Христа тотожними, то не говорили б про жертви заради Христа; це було б те саме, що говорити про жертви заради самих себе.
17. Дуже важливо навчити новонавернених бути суворо чесними. Я маю на увазі під цим більше, ніж ви, можливо, подумаєте. Бути суворо чесним — велика річ. Це означає дуже відрізнятися від світу загалом і дуже відрізнятися навіть від більшості визнавців віри. Найсвятіша людина, яку я будь-коли знав, — той, хто багато років був християнином і служителем, — якось сказав мені: «Брате, велика річ — бути суворо чесним, праведним, прямим у всьому, щоб чисте Боже око бачило, що розум цілком праведний».
Надзвичайно важливо, щоб новонавернені розуміли, що означає бути суворо чесними в усьому, щоб вони могли мати бездоганне сумління і перед Богом, і перед людьми. Ох, ох! як мало сумління. Як мало тієї справжньої чесності, тієї чистої, простої праведності, яка мала б позначати життя Божої дитини. Як мало дехто зважає навіть на чітку обіцянку. Нещодавно я чув про кількох людей, які підписалися на внески до Антирабського товариства, і з них і половина не сплатить своїх внесків. Їхня відмовка — що вони підписалися, коли були в збудженні, а тепер не хочуть платити. Ніби те, що вони були в збудженні, звільняє їх від обов’язку дотримати обіцянки. Та це так само нечесно, як відмовитися сплатити за борговою розпискою. Вони пообіцяли, поставили свої підписи, чи не так, — а тепер не платитимуть? І це вони називають чесністю!
Я чув, що в місті є кілька людей, які підписалися на сотні доларів для Інституту Онайда, пообіцявши сплатити гроші на вимогу; а коли до них звернулися, відмовилися платити. А причина була в тому, що в Інституті всі стали аболіціоністами. Дуже добре. Припустімо, що так. Хіба це змінює вашу обіцянку? Хіба ви підписувалися з умовою, що коли там запровадять аболіціонізм, ви будете вільні від зобов’язання? Якщо так, то ви вільні. Але якщо ви дали обіцянку без жодної умови, то відмовлятися так само нечесно, як коли б ви дали боргову розписку. І все ж дехто з вас міг би майже розгніватися, якби хтось звинуватив вас у тому, що ви відмовляєтеся платити гроші, які пообіцяли.
Погляньте на це серйозно. Про кого Бог каже, що він піде на небо? Прочитайте 15-й псалом і побачите. «Хто присяг з утратою для себе, і держить слово». Що ви на це скажете? Якщо людина щось пообіцяла — хіба що це було б учинити гріх, — нехай дотримає обіцянки, якщо хоче бути чесною чи піти на небо. А тут ці люди дають обіцянки і, оскільки на них не можна подати до суду, порушують їх так легко, ніби це ніщо. Вони не допустили б, щоб їхній вексель опротестували в банку. Чому? Бо втратили б кредит і на них подали б до суду. Але Інститут Онайда, і Антирабське товариство, і інші товариства не подаватимуть до суду за ці гроші, і тому ці люди ображаються на щось і відмовляються платити. Чи це чесно? Чи допустить їх така чесність на небо? Що? Порушувати свої обіцянки і йти нагору з неправдою в руці перед Бога? Якщо ви відмовляєтеся чи нехтуєте виконати свою обіцянку, ви брехун, і якщо ви в цьому затнетеся, то матимете свою частку в озері, що горить вогнем і сіркою. Я не хотів би й за десять тисяч світів померти з грошима в руках, які я неправедно затримав від будь-якої справи, на яку я їх пообіцяв. Такі гроші «їстимуть, мов іржа».
Якщо ви не спроможні сплатити гроші, це добре виправдання. Але тоді так і скажіть. Але якщо ви відмовляєтеся сплатити те, що пообіцяли, бо змінили думку, — будьте певні, ви винні. Ви не можете молитися, доки не сплатите тих грошей. Як ви молитиметеся? «Господи, я пообіцяв дати ті гроші, але змінив думку й порушив свою обіцянку; та все ж, Господи, молю Тебе благословити мене, і простити мій гріх, хоч я й залишаю свої гроші при собі, і зробити мене щасливим у Твоїй любові». Чи будуть такі молитви вислухані? Ніколи.
Але, браття, я бачу, що неможливо торкнутися всіх пунктів, про які я мав намір говорити, тож я перерву тут і закінчу цю тему іншим разом.