Розділ 20 · 37 хв читання · 48 хв слухання
Лекція XVIII. Настанови грішникам
ЛЕКЦІЯ XVIII.
НАСТАНОВИ ГРІШНИКАМ.
Текст.— «Що менї робити, щоб спастись?».— Дїяння 16:30.
ЦЕ слова филиппійського тюремника — запитання, яке він поставив Павлові й Силі, що тоді перебували під його наглядом як в’язні. Сатана багатьма способами протидіяв цим слугам Божим у їхній праці проповідування Євангелія і щоразу зазнавав поразки й ганьби. Але тут, у Филиппах, він вигадав новий і особливий задум, щоб зірвати їхню працю. Була у Филиппах одна жінка, одержима духом віщування, тобто, іншими словами, духом диявола, і своїм ворожінням вона приносила своїм панам великий прибуток. Диявол змусив цю жінку ходити вулицями слідом за Павлом і Силою, і щойно вони починали привертати увагу людей, вона з’являлася й вигукувала: «Сї люде — слуги Вишнього Бога, що звіщають нам дорогу спасення». Тобто вона взялася підтримувати заклики проповідників і додавала своє свідчення, ніби щоб надати їхнім повчанням більшої ваги. Наслідок був саме такий, якого прагнув сатана. Усі люди знали, що це зла, низька жінка, і коли вони чули, як вона намагається рекомендувати цю нову проповідь, їм ставало гидко, і вони вирішували, що все це одного поля ягода. Диявол знав, що не матиме ніякої користі, а лише допоможе їхній справі, якщо змусить таку людину виступати проти проповіді апостолів чи говорити проти неї. Час, коли це могло вдатися, минув. І тому він заходить з іншого боку й стає на протилежну позицію: змусивши її хвалити їх як слуг Божих і давати своє нечисте свідчення на користь їхніх повчань, він спонукав людей думати, що апостоли. такі самі, як вона, і мають того самого духа, що й вона, — і так усі їхні зусилля зводилися нанівець. Павел побачив, що коли так триватиме й далі, він зазнає цілковитої невдачі й ніколи не зможе заснувати церкву у Филиппах. І він обертається до неї й наказує нечистому духові в ім’я Ісуса Христа вийти з неї. Коли її пани побачили, що надія на їхній прибуток пропала, вони здійняли велике переслідування, схопили Павла й Силу, наробили великого галасу, привели їх до начальників і зчинили такий крик, що начальники вкинули їх до в’язниці й забили їм ноги в колоди.
Отже, вони думали, що придушили збудження. Але опівночі Павел і Сила молилися й співали хвалу, і в’язні слухали їх. Ця стара в’язниця, де так довго лунали богохульство й прокльони, тепер відлунювала хвалою Богові, і ці стіни, що стояли так міцно, тепер затремтіли від сили молитви. Колоди розімкнулися, ворота відчинилися, і з усіх спали кайдани. Тюремник прокинувся, і коли побачив, що двері в’язниці відчинені, — а він знав, що коли в’язні втекли, він заплатить за це життям, — то вихопив меч і хотів убити себе. Але Павел, який і не думав тайкома тікати, негайно гукнув до нього: «Не роби собі нїчого лихого, всї бо ми тут». І тюремник попросив світла, вскочив усередину, тремтячи, припав до ніг своїх в’язнів, Павла й Сили, вивів їх і сказав: «Добродїї, що менї робити, щоб спастись?»
Минулої лекції я досить докладно спинився на хибних настановах, які дають грішникам, охопленим усвідомленням гріха, на хибних розрадах, які надто часто їм пропонують, і на помилкових повчаннях, які такі люди одержують. Сьогодні ввечері я маю намір показати, які настанови слід давати стривоженим грішникам, щоб вони швидко й по-справжньому навернулися. Або, іншими словами, пояснити вам, яку відповідь слід давати тим, хто запитує: «Що менї робити, щоб спастись?» Для цього я пропоную:
I. Показати, що не є правильною настановою, яку слід давати грішникам, коли вони ставлять запитання з нашого тексту.
II. Показати, що є правильною відповіддю на це запитання. І,
III. Назвати кілька помилок, у які схильні впадати стривожені грішники.
I. Я маю показати, що не є правильними настановами, які слід давати стривоженим грішникам.
Ніколи не було поставлено важливішого запитання, ніж оце: «Що менї робити, щоб спастись?» Люди досить охоче запитують: «Що їсти мем? або: Що пити мем?» — і на це запитання можна відповісти по-різному без великої небезпеки. Але коли грішник щиро запитує: «Що менї робити, щоб спастись?» — безмежно важливо, щоб він отримав правильну відповідь. Сьогодні ввечері я бажаю сказати вам, визнавці віри, що відповідати на це запитання, а вам, грішники, — що ви повинні зробити, щоб спастися.
1. Не слід давати грішникові жодної настанови, яка залишить його й далі в жовчі гіркоти й кайданах неправди. Не годиться давати жодної відповіді, виконавши яку, він не потрапив би на небо, якби помер наступної миті.
2. Не слід давати жодної настанови, яка не містить у собі зміни серця, або правильного серця, або щирого послуху Христові. Іншими словами, не годиться ніщо, що не означає справді стати християнином. Будь-яка настанова, що не сягає цього, марна. Вона не наблизить його до Царства, не принесе жодної користі, а лише спонукатиме його відкладати саме те, що він мусить зробити, щоб спастися. Грішникові слід сказати прямо й одразу, що він мусить зробити, — або загинути; і не слід казати йому нічого, що не містить у собі правильного стану серця. Що б ви не робили, грішнику, якщо це не містить у собі правильного серця, — це гріх. Читаєте ви Біблію чи ні, — це гріх, доки ви лишаєтеся в бунті. Ходите ви на зібрання чи ні, молитеся ви чи ні, — це щохвилини не що інше, як бунт. Дивно, що грішник може вважати, ніби служить Богові, коли молиться й читає Біблію. Якби бунтівник проти цього уряду читав збірник законів, далі бунтуючи й не маючи наміру коритися; якби він просив помилування, тримаючись за свою зброю опору й війни, — чи вважали б ви, що він робить своїй країні послугу і зобов’язує її виявити йому прихильність? Ні, ви сказали б, що все його читання й молитви — лише образа величі і законодавця, і закону. Так і ви, грішнику, доки лишаєтеся нерозкаяним, ображаєте Бога й кидаєте Йому виклик — читаєте ви Його слово й молитеся чи облишили це. Неважливо, де і в якій позі перебуває ваше тіло — на колінах чи в Божому домі: доки ваше серце неправе, доки ви противитеся Святому Духові й відкидаєте Христа, ви — бунтівник проти свого Творця.
II. Я маю показати, що є правильною відповіддю на це запитання: «Що менї робити, щоб спастись?»
І взагалі, ви можете дати грішникові будь-яку настанову чи звеліти йому зробити будь-що, що містить у собі правильне серце, — і якщо ви допоможете йому це зрозуміти, і він це зробить, він буде спасенний. Дух Божий, змагаючись із грішниками, пристосовує Свої змагання до того стану розуму, в якому їх знаходить. Його велика мета в змаганні з ними — вибити їх із їхніх схованок і привести їх до того, щоб вони негайно скорилися Богові. А ці заперечення, труднощі й стани розуму такі ж різноманітні, як обставини людей, — їх стільки, скільки є окремих людей. Характери людей являють безкінечне розмаїття. Що робити з кожним і як його навернути, залежить від його особливих помилок. Треба з’ясувати його помилки, дізнатися, що він розуміє і чого його треба навчити досконаліше, побачити, на які пункти Дух Божий натискає на його сумління, і натискати на те саме, — і так привести його до Христа. Найпоширеніші настанови такі:
1. Зазвичай доречно, безпечно й слушно звеліти грішникові покаятися. Я кажу: зазвичай. Бо іноді Дух Божий, здається, звертає увагу грішника не стільки на його власні гріхи, скільки на щось інше. За днів апостолів уми людей, видається, найбільше хвилювало питання, чи Ісус — справжній Месія. І тому апостоли спрямовували велику частину своїх повчань саме на цей пункт — доводили, що Він є Христос. І щоразу, коли стривожені грішники питали їх, що їм робити, вони найчастіше закликали їх: «Віруй в Господа Ісуса Христа». Вони наполягали на цьому пункті, бо саме тут Дух Божий змагався з ними, і саме ця тема особливо хвилювала уми людей, а отже, це, мабуть, було б першим, що людина зробила б, скорившись Богові. Це було головне спірне питання між Богом і юдеєм та язичником тих днів: чи Ісус Христос — Син Божий. Це був предмет суперечки. Привести грішника до того, щоб він поступився в цьому спірному питанні, — це був найдієвіший спосіб упокорити його.
Іншим разом виявиться, що Дух Божий має справу з грішниками головно щодо їхніх власних гріхів. Іноді Він має справу з ними щодо якогось певного обов’язку, наприклад, молитви, можливо, сімейної молитви. Виявиться, що грішник сперечається з Богом саме про це: чи правильно йому молитися, чи повинен він молитися в колі своєї родини. Я знав разючі випадки такого роду, коли людина боролася саме з цим пунктом, і щойно вона впала на коліна, щоб молитися, вона віддала своє серце, — і це показало, що саме за цей пункт змагався Дух Божий і що саме на цьому шарнірі оберталася вся її суперечка з Богом. Це й було навернення.
Настанова покаятися завжди правильна, але не завжди буде дієвою, бо, можливо, грішникові треба сказати ще щось інше. А там, де ця настанова доречна, грішникам треба не лише звеліти покаятися, а й пояснити їм, що таке покаяння. Оскільки довкола цього предмета накрутили стільки містики, хибної філософії й хибного богослов’я, стало необхідно казати грішникам не лише, що ви розумієте під покаянням, а й що ви під ним не розумієте. Слова, які колись були простими й легко зрозумілими, тепер так перекручено, що їх треба пояснювати грішникам, інакше вони часто справлятимуть на їхній розум хибне враження. Так і зі словом «покаяння». Багато хто вважає, що докори сумління, або відчуття провини, — це покаяння. Тоді пекло повне покаяння, бо воно повне докорів сумління, невимовних і вічних. Інші відчувають жаль, що зробили щось таке, і називають це покаянням у цьому. Але вони жалкують, що згрішили, лише через наслідки, а не тому, що гидують гріхом. Це не покаяння. Інші вважають, що покаяння — це усвідомлення гріха й сильний страх перед пеклом. Інші вважають покаянням докори сумління й кажуть: «Я ніколи не роблю нічого поганого, щоб не покаятися; мені завжди шкода, що я це зробив». Інші вважають покаяння почуттям смутку через гріх. Але покаяння — це не мимовільне почуття жодного роду чи ступеня. Грішникам треба показати, що все це не є покаянням. Усе це не лише сумісне з найбільшою нечестивістю, а й диявол міг би мати все це — і, безперечно, має все це, — і однак лишається дияволом. Покаяння — це зміна розуму щодо Бога й щодо самого гріха. Це не лише зміна поглядів, а зміна остаточної переваги, або вибору душі. Це добровільна зміна, а отже, вона тягне за собою зміну почуттів і дій щодо Бога й щодо гріха. Це те, що природно розуміють під зміною думки щодо будь-якого цікавого й важливого предмета. Ми чуємо, що такий-то чоловік змінив думку, наприклад, щодо скасування рабства або що він змінив свої політичні погляди. Кожен розуміє, що в ньому відбулася зміна поглядів, почуттів і поведінки. Це покаяння щодо того предмета, це зміна думки, але не щодо Бога. Євангельське покаяння — це зміна волі, почуттів і життя щодо Бога.
Покаяння завжди означає відразу до гріха. Це — хотіти й відчувати щодо гріха так, як Бог. Воно, звісно, містить у собі любов до Бога й відразу до гріха. Воно завжди означає залишення гріха. Грішникам треба дати це зрозуміти. Грішник, який кається, не почувається так, як, на думку нерозкаяних грішників, вони мали б почуватися, відмовляючись від своїх гріхів, якби стали віруючими. Нерозкаяні грішники дивляться на релігію саме так: якщо вони стануть побожними, то будуть змушені триматися подалі від балів і вечірок, змушені відмовитися від театрів, азартних ігор чи інших речей, у яких тепер знаходять утіху. І вони не бачать, як могли б колись радіти життю, якби порвали з усім цим. Але це дуже далеко від правильного погляду на справу. Релігія не робить їх нещасними, відгороджуючи від речей, у яких вони знаходять утіху, бо перший крок у ній — покаятися, змінити свою думку щодо всіх цих речей. Вони, здається, не усвідомлюють, що людина, яка покаялася, не має схильності до цих речей: вона від них відмовилася й відвернула від них свій розум. Грішникам здається, ніби їм хотітиметься ходити в такі місця й брати участь у таких розвагах так само, як і тепер, і що це буде така безперервна жертва, яка зробить їх нещасними. Це велика помилка.
Я знаю, що є визнавці віри, які дуже радо повернулися б до своїх колишніх звичок, якби не почувалися скутими страхом утратити добре ім’я чи чимось подібним. Тож зверніть увагу. Якщо вони так почуваються, то тому, що не мають віри, не ненавидять гріха. Якщо їх тягне до колишніх шляхів, вони не мають віри, вони ніколи не каялися, бо покаяння завжди полягає в зміні вибору, поглядів і почуттів. Якби вони справді навернулися, то замість вибирати такі речі відверталися б від них з огидою. Замість того щоб прагнути єгипетських казанів з м’ясом і бажати повернутися до своїх колишніх товариств, вечірок, балів і тому подібного, вони знаходять найвищу втіху в послуху Богові.
2. Грішникам слід звеліти вірити Євангелію. Тут також їм треба це пояснити й сказати, що не є вірою, а що є. Ніщо так не поширене, як те, що грішник, коли йому звелять вірити Євангелію, каже: «Я вірю». Річ у тім, що його виховали визнавати факт, що Євангеліє істинне, але він не вірить йому, він нічого не знає про його докази, і вся його віра — це просте визнання без доказів. Він вважає його істинним у якомусь розпливчастому, невизначеному сенсі, тож завжди готовий сказати: «Я вірю Біблії». Дивно, що вони не бачать, що обманюють себе, думаючи, ніби вірять, бо вони мусять бачити, що ніколи не діяли згідно з цими істинами так, як діють згідно з тим, у що справді вірять. Проте часто буває досить важко переконати їх, що вони не вірять.
Але річ у тім, що безтурботний грішник зовсім не вірить Євангелію. Думка, що безтурботний грішник — розумовий віруючий, безглузда. Диявол — розумовий віруючий, і саме це змушує його тремтіти. Грішник стає стривоженим тому, що він починає бути розумовим віруючим, і це змушує його відчувати. Жодна істота на небі, на землі чи в пеклі не може розумово вірити в істини Євангелія й нічого щодо них не відчувати. Стривожений грішник має віру того самого роду, що й біси, але не має її стільки, а тому й не відчуває так сильно. Людина, яка зовсім нічого не відчуває й не робить щодо релігії, — невіруючий, хоч би що вона визнавала. Хто нічого не відчуває й нічого не робить, той нічого не вірить. Це факт, закладений у самій природі розуму.
Віра не полягає в розумовому переконанні, що Христос помер саме за вас, ані в певності, що ви християнин або що колись ним станете, або що ваші гріхи прощені. Віра — це та довіра або впевненість у Богові й у Христі, яка віддає Йому всю душу в усіх Його стосунках із нами. Це добровільна довіра до Його особи, Його правдивості, Його слова. Така була віра Авраама. Він мав таку довіру до того, що сказав Бог, яка спонукала його діяти так, ніби це правда. Саме так пояснює це апостол в одинадцятому розділі Послання до Євреїв: «Віра ж єсть підстава того, на що вповаємо, доказ (певність) річей невидимих». І далі він пояснює це різними прикладами. «Вірою розуміємо, що віки стали ся», — тобто ми віримо в це й діємо відповідно. Візьміть випадок Ноя. Бог попередив Ноя про те, чого ще не було видно, тобто його запевнили, що Бог збирається затопити світ, і він повірив у це й діяв відповідно: збудував ковчег, щоб урятувати свою родину, і тим самим засудив світ, який не хотів вірити; його дії засвідчили, що він був щирий. Авраама також Бог покликав покинути свою країну з обітницею, що він від цього виграє, і він послухався й вийшов, не знаючи, куди йде. Прочитайте весь розділ — і знайдете багато прикладів того самого роду. Увесь задум розділу — пояснити природу віри й показати, що вона незмінно виявляється в дії. Грішникові слід це пояснити й допомогти побачити, що віра, якої вимагає Євангеліє, — це саме та довіра до Христа, яка спонукає його діяти згідно з тим, що Він каже, як із певним фактом. Це і є віра в Христа,
3. Інша правильна настанова, яку слід дати грішникові, — щоб він віддав своє серце Богові. Бог каже: «Оддай менї твоє, мій сину, серце». Але й тут потрібне пояснення, щоб він зрозумів, що це таке. Дивовижно, що тут може бути якась темрява. Це мова повсякденного життя, вона в усіх на вустах, і кожен точно розуміє, що вона означає, коли ми вживаємо її щодо чогось іншого. Але коли йдеться про релігію, усі ніби в темряві. Запитайте грішника, хоч би якого він був віку чи освіти, що означає віддати серце Богові, — і, хоч як дивно це може здатися, він не знає, що відповісти. Запитайте жінку, що означає віддати своє серце чоловікові, або чоловіка, що означає віддати своє серце дружині, — і вони це розуміють. Але щодо того, щоб віддати свої серця Богові, вони цілковито сліпі. Гадаю, я ставив це запитання понад тисячі стривожених грішників. Коли я казав їм, що вони мусять віддати свої серця Богові, вони завжди відповідали, що готові це зробити, а іноді — що прагнуть це зробити, і навіть, здавалося, були в агонії бажання. Тоді я запитував їх, що вони розуміють під тим, щоб віддати свої серця Богові, коли вони такі готові це зробити. І дуже рідко я отримував від грішника будь-якого віку правильну чи розумну відповідь. Іноді мені давали найдивніші відповіді, які лише можна уявити, — що завгодно, тільки не те, що вони мали б сказати. Отже, віддати своє серце Богові — це те саме, що віддати своє серце будь-кому іншому; те саме, що жінці віддати своє серце чоловікові. Запитайте ту жінку, чи вона це розуміє? «О, так, це досить просто: це означає прихилитися до нього всіма своїми почуттями й намагатися в усьому йому догоджати». Дуже добре: прихиліться всіма своїми почуттями до Бога й намагайтеся в усьому Йому догоджати. Але на жаль, коли люди доходять до релігії, вони гадають, що в ній є якась дивовижна таємниця. Деякі говорять так, ніби вважають, що треба вийняти оцю грудку м’язів, цей тілесний орган у своїх грудях, і віддати його Богові. Грішнику, Бог просить від вас, щоб ви любили Його понад усе.
3. Скоріться Богові — це також правильна настанова для стривожених грішників. І о, яка ж темрява в грішників і тут! Ледве знайдеш грішника, який не скаже вам, що готовий скоритися Богові. Але вони цього не розуміють. Їм треба сказати, що таке справжня покора. Іноді вони думають, що це означає бути готовими бути осудженими на погибель. Іноді вони стають у таку позу й називають це покорою: кажуть, що коли вони вибрані, то будуть спасенні, а коли ні — то загинуть. Це не покора. Справжня покора — це підкоритися Богові в послуху. Припустімо, бунтівника, який зі зброєю повстав проти уряду, закликали скоритися. Що б він під цим зрозумів? Та те, що він повинен поступитися, скласти зброю й коритися законам. Саме це й означає для грішника скоритися Богові. Він повинен припинити свою боротьбу й суперечку з Творцем і стати в позицію охочої й слухняної дитини, готової бути й робити все, чого вимагає Бог. «Ось я, Господи; Господи, що хочеш, щоб робив я?»
Припустімо, що загін солдатів збунтувався, і уряд мав військо, щоб їх придушити, і загнав їх у фортецю, де в них закінчилися харчі й не було куди втекти, і вони не знали б, що робити. Припустімо, бунтівники в цьому скрутному становищі зібралися, щоб обміркувати, що робити, і один підводиться й каже: «Що ж, товариші, я переконався, що ми всі від самого початку були неправі, і тепер нас от-от наздожене відплата за наші діла, і ми не можемо втекти, а лишатися тут і вмирати я не збираюся. Я віддамся на милість головнокомандувача». Цей чоловік скоряється. Він перестає бути бунтівником у своєму серці з тієї самої миті, щойно доходить такого висновку. Так і з грішником, коли він поступається й погоджується в серці робити й бути всім, чого вимагатиме Бог. Грішник може вагатися, що робити, і боятися віддати себе в Божі руки, думаючи, що коли він це зробить, Бог, можливо, пошле його в пекло, як він на те заслуговує. Але його справа — залишити все це питання Богові й більше не противитися своєму Творцеві, а віддати все Богові, не ставити жодних умов і цілком довіритися Божій доброзичливості й мудрості, щоб Він вирішив, що буде зроблено, і призначив його майбутній стан. Доки ви цього не зробите, грішнику, ви не зробили нічого суттєвого.
5. Інша правильна настанова, яку слід дати грішникам, — визнайте й залиште свої гріхи. Це означає, що вони повинні і визнати, і залишити їх. Вони мусять визнати перед Богом свої гріхи проти Бога, і визнати перед людьми свої гріхи проти людей, і залишити їх усі. Людина не залишила своїх гріхів, доки не відшкодувала все, що в її силах. Якщо вона вкрала гроші або виманила в ближнього якесь майно, вона не залишає своїх гріхів, просто вирішивши більше не красти чи не обманювати; вона мусить відшкодувати, наскільки має силу. Так само, якщо вона когось обмовила, вона не залишає свого гріха, просто сказавши, що більше так не робитиме. Вона мусить відшкодувати. Так само, якщо людина обкрадала Бога, як обкрадали всі грішники, вона мусить відшкодувати, наскільки має силу. Припустімо, людина заробляла гроші, бунтуючи проти Бога, і утримувала від Нього свій час, таланти й служіння, жила й розкошувала з дарів Його провидіння і відмовлялася присвятити себе спасінню світу, — вона обкрадала Бога. Отже, якщо вона помре з думкою, що ці гроші були її власні, і залишить їх своїм спадкоємцям, не спитавши волі Божої, — та вона так само напевно піде до пекла, як і грабіжник із великої дороги. Вона ніколи не дала Богові жодного задоволення. При всьому своєму скиглінні й побожних розмовах вона ніколи не визнала перед Богом СВОГО ГРІХА й не залишила свого гріха, бо ніколи не відчувала й не визнавала себе Божим управителем. Якщо вона відмовляється тримати майно, що в її володінні, як Божий управитель; якщо вона вважає його своїм і як своє віддає дітям, то вона фактично каже Богові. «Це майно не Твоє, воно моє, і я віддам його своїм дітям». Вона далі вперто тримається свого гріха, бо не відмовляється від права власності на те, що вкрала в Бога.
Що подумав би купець, якби його найнятий прикажчик забрав увесь капітал, відкрив власну крамницю й помер, тримаючи його в руках? Чи піде така людина на небо? «Ні, — скажете ви, кожен із вас, — якщо така людина не піде до пекла, то могло б і зовсім не бути пекла». Бог показав би Себе безмежно несправедливим, якби залишив таку людину непокараною. Що ж тоді скажемо про людину, яка все життя обкрадала Бога? Ось Бог поставив її Своїм прикажчиком, щоб вона вела деякі Його справи, а вона пішла й украла всі гроші, і каже, що вони її, і тримає їх, і помирає, і віддає їх своїм дітям, ніби це все її власне законне майно. Чи піде ця людина на небо? Чи залишила ця людина гріх? Кажу вам: ні. Якщо вона не віддала Богові себе й усе, вона не зробила й першого кроку на шляху до неба.
6. Інша правильна настанова, яку слід дати грішникам: «вибирайте тепер, кому хочете служити». За старозавітного устрою це або щось рівнозначне було найпоширенішою настановою. Закликати людей вірити в Христа стали не раніше, ніж за днів Івана Хрестителя. Він хрестив тих, хто приходив до нього, хрещенням покаяння і закликав їх вірити в Того, Хто мав прийти після нього. За Ісуса Навина текст був таким, що всі люди розуміли його легше, ніж зрозуміли б заклик вірити в далекого Месію; він звучав так: «вибирайте тепер, кому хочете служити». Іншого разу Мойсей сказав їм: «Кличу сьогоднї проти вас за сьвідки небеса і землю: Поставив я перед тобою життє і смерть, благословеннє і прокляттє! Вибирай же життє, щоб жити на сьвітї тобі і твому насїнню». Настанова була пристосована до знання людей. І вона добра тепер, як була добра тоді. Грішників закликають вибрати — що? Чи служитимуть вони Богові, чи світові, — чи йтимуть за святістю, чи за гріхом. Нехай їм допоможуть зрозуміти, що означає вибирати і що треба вибрати, — і тоді, якщо це буде зроблено від серця, вони будуть спасенні.
Будь-яка з цих настанов, якщо її виконати, становитиме справжнє навернення. Конкретні переживання в різних випадках можуть бути різними. Іноді першим переживанням у наверненні є покора Богові, іноді покаяння, іноді віра, іноді вибір Бога й служіння Йому, — коротко кажучи, те, чим зайняті їхні думки в той час. Якщо їхні думки тієї миті звернені до Христа, першим переживанням буде віра. Якщо до гріха — першим переживанням буде покаяння. Якщо до їхнього майбутнього способу життя — це вибір служити Богові. Якщо до Божого правління — це покора. Важливо з’ясувати, де саме Святий Дух натискає на грішника в цей час, а тоді подбати про те, щоб натискати на цей пункт. Якщо це стосується Христа — натискайте на це; якщо це стосується його майбутнього способу життя — підштовхуйте його просто до негайного вибору послуху Богові.
Велика помилка — вважати, що якесь одне конкретне переживання завжди стоїть на першому місці в наверненні або що кожен грішник мусить спершу мати віру чи спершу покору. Це неправда ні з погляду науки, ні на ділі. Переживання людей дуже різноманітні. Хоч би за який пункт ішла боротьба між Богом і грішником, коли грішник ПОСТУПАЄТЬСЯ в ньому, він навернений. Хоч би яким було конкретне переживання, якщо воно містить у собі послух серця Богові в якомусь пункті, це справжнє навернення. Коли він поступається в одному пункті Божій владі, він готовий поступитися в усьому. Коли він змінює свою думку й кориться в одному, бо така Божа воля, він коритиметься й в іншому, наскільки бачитиме в тому Божу волю. Там, де є цей правильний вибір, то хоч би на який пункт обов’язку спрямовувався розум, він готовий іти. Мало важить, яку з цих настанов дати, аби лише її було зроблено зрозумілою і аби вона влучала в суть, так щоб бути перевіркою послуху Богові. Якщо вона влучає в той пункт, про який Дух Божий сперечається з розумом грішника, так що збігається з працею Духа й не відвертає уваги грішника від самого предмета суперечки, — нехай її буде зроблено цілком ясною, а тоді натискайте, доки грішник не поступиться, і він буде спасенний.
III. Я маю назвати кілька помилок щодо цього великого запитання, у які схильні впадати стривожені грішники.
1. Перша помилка полягає в думці, що вони мусять зробити себе кращими чи приготуватися, щоб у якийсь спосіб зарекомендувати себе Божому милосердю. Дивовижно, що грішники не хочуть зрозуміти, що все, що їм треба зробити, — це прийняти спасіння від Бога, цілком приготоване для них. Але всі вони, учені чи неучені, спершу вдаються до законницького шляху, щоб здобути полегшення. Це одна з головних причин, чому вони не стають християнами одразу, щойно починають звертати увагу на цей предмет. Вони уявляють, що мусять бути якось приготовані, щоб прийти. Вони мусять перевдягнутися й виглядати трохи краще; вони не хочуть прийти такими, як є, у своєму лахмітті й убогості. Їм треба мати на собі щось більше, перш ніж вони зможуть наблизитися до Бога. Їм слід одразу показати, що неможливо, щоб вони стали хоч трохи кращими, доки не зроблять того, чого вимагає Бог. З кожним ударом пульсу, з кожним подихом вони стають гіршими, бо вперто бунтують проти Бога, доки не роблять саме того, чого Бог вимагає від них як першого, що слід зробити.
2. Інша помилка полягає в думці, що вони мусять досить довго страждати, будучи охопленими усвідомленням гріха, як свого роду покарання, перш ніж будуть як слід готові прийти до Христа. І тому вони моляться про усвідомлення гріха. І вони думають, що коли достатньо довго будуть пригнічені до землі стражданням, тоді Бог зглянеться на них і охочіше допоможе їм, побачивши, які вони нещасні. Їм треба ясно дати зрозуміти, що вони такі нещасні й жалюгідні лише тому, що відмовляються прийняти полегшення, яке пропонує Бог. Візьміть випадок упертої дитини, коли батько стоїть над нею з різкою, а дитина здригається й кричить. Чи повинна ця дитина уявляти, що вона чогось досягає своєю мукою? Її страждання походить від її переконаності у провині, — то чи повинна вона молитися про ще більшу переконаність? Чи робить це її хоч трохи кращою? Чи жаліє її батько більше через те, що вона впирається? Хто не бачить, що вона весь час стає гіршою?
3. Іноді грішники уявляють, що мусять чекати інших почуттів, перш ніж скоритися Богові. Вони кажуть: «Не думаю, що я вже почуваюся як слід, щоб прийняти Христа; не думаю, що я вже готовий навернутися». Їм треба допомогти побачити, що Бог вимагає від них хотіти правильно. Якщо вони коряться й скоряються волею, почуття в належний час прийдуть до ладу. Це питання не почуттів, а волі й дій.
Почуття мимовільні й не мають жодного морального характеру, окрім того, який вони одержують від дії волі, з якою вони співзвучні. Звісно, доки воля неправа, почуття теж не будуть правими. Грішник повинен прийти до Христа, негайно прийнявши Його; і це він мусить зробити не з послуху своїм почуттям, а з послуху своєму сумлінню. Коріться, скоріться, довіртеся. Віддайте все негайно — і ваші почуття стануть правильними. Не чекайте кращих почуттів, а віддайте все своє єство Богові одразу, — і це незабаром принесе ті почуття, на які ви чекаєте. Бог вимагає від вас теперішньої дії вашого власного розуму — відвернутися від гріха до святості, від служіння сатані до служіння живому Богові.
4. Інша помилка грішників — думати, що вони мусять чекати, доки їхні серця зміняться. «Що? — кажуть вони. — Я маю повірити в Христа, перш ніж моє серце зміниться? Ви хочете сказати, що я маю покаятися, перш ніж моє серце зміниться?» Простою відповіддю на все це є те, що зміна серця — це саме те, про що йдеться. Бог вимагає, щоб грішники любили Його. Це і є змінити своє серце. Бог вимагає, щоб грішник повірив Євангелію. Це і є змінити своє серце. Бог вимагає, щоб він покаявся. Це і є змінити своє серце. Бог не каже йому чекати, доки його серце зміниться, а тоді покаятися, повірити й полюбити Бога. Саме слово покаятися означає зміну розуму чи серця. Зробити будь-що з цього — це змінити своє серце і зробити собі нове серце, саме так, як вимагає Бог.
5. Грішники часто думають, що цілком готові зробити те, чого вимагає Бог. Скажіть їм зробити те чи інше — покаятися, повірити чи віддати Богові свої серця, — і вони кажуть: «О, так, я цілком готовий це зробити, хотів би я зробити це, я віддав би що завгодно, якби міг це зробити». Їм треба зрозуміти, що справді хотіти — це і є робити, але є різниця між хотінням і бажанням. Люди часто бажають бути християнами, коли зовсім не хочуть ними бути. Коли ми бачимо щось, що здається нам добром, ми так створені, що бажаємо цього. Ми неминуче бажаємо цього, коли воно перед нашим розумом. Ми не можемо не бажати цього тією мірою, якою його добро постає перед нашим розумом. Але ми можемо й не хотіти мати його за всіх обставин. Може бути, що ми, зваживши все, воліємо, щоб теперішній власник і далі володів ним. Або що вибираємо, щоб ним володів наш друг чи дитина замість нас. Людина може бажати поїхати до Філадельфії з багатьох міркувань, тоді як з іще вагоміших причин вона вирішує туди не їхати. Так і грішник може бажати бути християнином. Він може бачити багато доброго в тому, щоб бути християнином. Він може бачити, що якби він був християнином, то був би набагато щасливіший і що пішов би на небо, коли помре, але все ж він не хоче бути християнином. ХОТІТИ коритися Христові — це і є бути християнином. Коли людина справді вирішує коритися Богові, вона християнин. Але всі бажання, які не завершуються справжнім вибором, — ніщо.
6. Грішник іноді каже, що він пропонує віддати Богові своє серце, але натякає, що Бог не хоче. Але це безглуздо. Чого просить Бог? Та того, щоб ви любили Його. Отже, казати, що ви готові віддати Богові своє серце, але Бог не хоче, — те саме, що казати, ніби ви готові любити Бога, але Бог не хоче, щоб ви Його любили, і не дозволить вам Його любити. Важливо прояснити всі ці пункти в розумі грішника, щоб у нього не лишилося жодного темного й таємничого закутка, де він міг би спочити і куди не досягне істина.
7. Грішники іноді думають, що каються, тоді як вони лише охоплені усвідомленням гріха. Щоразу, коли бачите, що грішник спочиває на якійсь НЕПРАВДІ, нехай істина змете її, хоч скільки болю й страждання це йому завдасть. Якщо в нього є якась така помилка, ви мусите вирвати її з нього, якщо не хочете, щоб він спіткнувся й упав у безодню пекла.
8. Грішники часто цілком поглинені тим, що дивляться на самих себе, щоб побачити, чи не знайдуть там чогось, якогось почуття, яке зарекомендує їх Богові. Очевидно, через брак належного навчання Девід Брейнерд довгий час був поглинений своїм душевним станом, шукаючи якихось почуттів, які зарекомендували б його Богові. Іноді він уявляв, що має такі почуття, і казав Богові в молитві, що тепер почувається так, як належить, щоб прийняти Його милосердя; а тоді бачив, що був цілком неправий, і йому було соромно, що він сказав Богові, ніби почувається правильно. Так цей бідолаха через брак правильного навчання був доведений майже до відчаю, і легко побачити, що його християнські переживання протягом усього життя були значною мірою змінені, а його втіха й корисність дуже послаблені хибною філософією, яку він засвоїв у цьому питанні. Ви мусите відвернути грішника від самого себе до чогось іншого. Припустімо, він безупинно вдивляється в себе, аж доки не впадає у відчай. Тоді правильний шлях — відвернути його увагу від споглядання самого себе й змусити його подивитися на якийсь обов’язок, який треба виконати, або змусити його подивитися на Христа, — і, можливо, перш ніж він помітить, він виявить, що скорився Богові. Його увагу відвернули від нього самого, щоб він споглядав розумність Божих вимог чи достатність Христової спокути або щось таке, і поки він над цим роздумував, він просто віддав своє серце, — і агонія скінчилася.
ЗАУВАЖЕННЯ.
1. Праця служителів значно ускладнилася, а перешкоди на шляху до спасіння значно помножилися через хибні настанови, які давали грішникам. Наслідком стало те, що настанови, які колись були простими, тепер незрозумілі. Людей так довго вчили, що в наверненні є щось страшенно таємниче й незбагненне, що вони й не намагаються його зрозуміти. Грішників навчали цих хибних уявлень, аж доки вони тепер усюди не окопалися за такими гаслами, як «не можу покаятися», «мушу чекати на Бога» і тому подібне. Колись, як ми дізнаємося з Біблії, досить було звеліти грішникам покаятися або звеліти їм вірувати в Господа Ісуса Христа. Але тепер про віру говорять як про засаду, а не дію, а про покаяння — як про щось, вкладене в розум, а не як про діяльність розуму, — і грішники збиті з пантелику. Служителів звинувачують у проповідуванні єресі, бо вони наважуються навчати, що віра — це діяльність, а не засада, і що гріх — це дія, а не частина людської природи. І грішники стали такими вигадливими, що вам доводиться докладати великих зусиль, пояснюючи не лише, чого ви не маєте на увазі, а й що ви маєте на увазі, інакше вони майже напевно вас зрозуміють неправильно і або знайдуть фальшиве полегшення від своєї тривоги, перекладаючи свій обов’язок на Бога, або ж упадуть у відчай через уявну неможливість зробити те, що потрібно для їхнього спасіння. Часто найбільша трудність — вивести їх із цих богословських лабіринтів і плутанини, куди їх заведено обманом, і повести прямим і простим шляхом Євангелія. Здається, ніби було докладено найбільшої винахідливості, щоб затуманити розум людей і виткати найтоншу павутину хибного богослов’я, розраховану на те, щоб оповити грішника безкінечною темрявою.
Хто, побувавши в пробудженнях, не стикався з тією безкінечною низкою дурниць, яких навчали, аж доки не стало потрібно говорити просто, як абетку, і з найосвіченішими доводиться говорити так само, як із дітьми? Стільки зроблено, щоб затуманити й одурити розум людей у найпростіших речах. Скажіть грішникові вірити — і він обертається до вас і витріщається: «Та що це ви кажете? Хіба віра — не засада, вкладена в душу, і як мені вірити, доки я не отримаю цієї засади?» Так само, якщо служитель скаже грішникові ті самі слова, які вживали апостоли під час великого пробудження в день П’ятидесятниці: «Покайте ся і навернїть ся кожен з вас», — а вони відповідають так, як їх навчили: «О, мабуть, ви арміянин; не треба мені вашого арміянського вчення; хіба ви не заперечуєте впливів Духа?» Цього досить, щоб людство заплакало, бачачи, яким туманом і темрявою оповили прості настанови Євангелія, аж доки багато поколінь не зійшло в пекло.
2. Ці хибні настанови грішникам безмежно гірші, ніж жодних. Господові Ісусові Христу було важче змусити людей відмовитися від їхніх хибних богословських уявлень, ніж будь-що інше. У цьому й досі велика трудність із юдеями: вони прийняли хибні богословські уявлення, перекрутили істину в певних пунктах, і ви не можете змусити їх зрозуміти найпростіші пункти Євангелія. Так і з грішниками: найважче — забрати в них ці сховища брехні, які вони здобули з хибного богослов’я. Вони так люблять триматися за ці сховища, бо їх називають ортодоксальними і бо вони виправдовують грішника й осуджують Бога, що вигнати їх звідти виявляється найзаплутанішою, найважчою й найбільш знеохочувальною частиною праці служителя.
3. Не дивно, що Євангеліє мало так мало впливу, обтяжене, як воно було, цими дивними догмами. Правда в тому, що протягом цих сотень років дуже мало Євангелія виходило у світ, не будучи обтяженим і затуманеним хибним богослов’ям. Людям казали, що вони мусять покаятися, і на тому самому подиху казали, що вони не можуть покаятися, аж доки саму істину не перемішали з помилкою настільки, що вона стала справляти той самий практичний вплив, що й помилка, і Євангеліє, яке проповідували, було іншим Євангелієм або зовсім не Євангелієм.
4. Ви можете зрозуміти, що означає легковажно загоювати рану дочки Божого народу, і яка в цьому небезпека. Дуже легко, коли грішники охоплені усвідомленням гріха, сказати щось таке, що згладить справу й полегшить їхню тривогу, так що вони або здобудуть фальшиву надію, або навернуться з такими туманними поглядами, що завжди будуть бідними, кволими, хиткими, сумнівними, неспроможними християнами.
5. Багато залежить від того, як поводяться з людиною, коли вона охоплена усвідомленням гріха. Значна частина її майбутньої втіхи й корисності залежить від ясності, сили й твердості, з якими їй дають настанови Євангелія, коли вона охоплена усвідомленням гріха. Якщо ті, хто має з нею справу, бояться ретельно застосувати зонд, вона завжди буде бідним, хворобливим, сумнівним християнином. Якщо вона взагалі навернеться, то ніколи не зробить багато добра. Правильний спосіб — поводитися з грішником ґрунтовно й прямо, зірвати з нього кожне виправдання, яке він може вигадати, і ясно показати йому, який він є і яким повинен бути, — і він довіку благословлятиме Бога за те, що потрапив до тих, хто був такий вірний його душі. Через брак такого ґрунтовного й допитливого підходу багато хто навертається, ніби мертвонародженим. А причина в тому, що з ними ніколи не поводилися вірно. Ми можемо з любов’ю сподіватися, що вони християни, але все ж це непевно й сумнівно. Їхнє навернення видається радше зміною думки, ніж зміною серця. Але якщо, коли грішник охоплений усвідомленням гріха, ви виллєте на нього істину, застосуєте зонд, зруйнуєте старі підвалини, змете його сховища брехні й скористаєтеся Божим словом, мов вогнем і мов молотом, ви побачите, що вони вийдуть з ясними поглядами, міцною вірою й твердими засадами — не сумнівними, кульгавими, нерішучими християнами, а такими, що цілком ідуть слідом за Господом. Так виходять міцні християни. Так особливо було в багатьох пробудженнях наших днів. Я чув, як старі християни казали про новонавернених: «Ці новонавернені народилися дорослими чоловіками й жінками, вони ніколи не були дітьми, а з самого початку мають усю ясність поглядів і силу віри старих християн. Вони, здається, розуміють доктрини релігії і знають, що робити й як узятися до справи, щоб сприяти пробудженням, краще, ніж один із сотні старих членів церкви».
Я знав одного юнака, який навернувся далеко від дому. У місці, де він жив, не було служителя, не було проповіді й не було віри. Через три дні після свого навернення він поїхав додому й одразу взявся до праці заради пробудження. Він започаткував зібрання у своїй околиці, молився й трудився, і спалахнуло пробудження, яким він здебільшого й керував протягом могутньої праці Божої, що навернула більшість провідних людей того місця. Річ у тім, що з ним поводилися так, що він знав, що робить. Він розумів предмет і знав, де стоїть сам. Його не мучили постійно сумніви, чи сам він християнин. Він знав, що служить Богові і що Бог із ним, і тому сміливо й рішуче йшов уперед до своєї мети. Але якщо ви беретеся робити навернених, не викорчувавши всіх їхніх помилок і не зірвавши їхніх фальшивих надій, ви можете наробити безліч лицемірів або кволих, карликових християн, які завжди сумніваються, легко відступають від духу пробудження і нічого не варті. Правильний шлях — вивести їх просто на світло. Коли людина навертається так, на неї можна покластися й знати, де її знайти.
7. Тривалі періоди усвідомлення гріха зазвичай спричинені неналежним навчанням. Скрізь, де грішникам дають ясні й вірні настанови, ви зазвичай побачите, що усвідомлення гріха глибоке й гостре, але коротке.
8. Там, де грішникам, охопленим усвідомленням гріха, дають ясні й точні настанови, то коли вони незабаром не скоряться, усвідомлення гріха зазвичай їх полишить. Усвідомлення гріха в таких випадках зазвичай коротке. Там, де грішники обмануті хибними поглядами, їх можуть тримати тижнями, а може, й місяцями, а іноді й роками в стані знемоги, і зрештою, можливо, проштовхнути в Царство й спасти. Але там, де істину зроблено цілком ясною для розуму грішника і всі його помилки вирвано, — якщо він незабаром не скориться, його становище безнадійне. Там, де істину спрямовано на його розум, а він прямо противиться самій істині, яка має його навернути, більше нічого не можна зробити. Дух незабаром полишить його, бо противляться саме тій зброї, якою Він діє. Там, де настанови неясні й перемішані з помилками, Дух може змагатися навіть роками, з великого милосердя, щоб провести грішників крізь туман хибного навчання. Але не так там, де їхній обов’язок їм ясно пояснено і їх підведено просто до єдиного пункту — негайної покори, і всі їхні фальшиві відмовки викрито, і шлях обов’язку зроблено цілком рівним. Тоді, якщо вони не скоряться, Дух Божий їх полишає, і їхній стан майже безнадійний.
Якщо в цьому домі є грішники і ви ясно бачите свій обов’язок, СТЕРЕЖІТЬСЯ зволікати. Якщо ви не скоритеся, ви можете очікувати, що Дух Божий вас полишить, — і ви ЗАГИНУЛИ.
8. Величезна частина настанов, які дають стривоженим грішникам, — це трохи чи не папське вчення про індульгенції. Колись папа продавав індульгенції на гріх, і це призвело до Реформації під проводом Лютера. Іноді люди купували індульгенцію, щоб грішити певний час, або щоб учинити якийсь певний гріх, або кілька гріхів. Отже, в протестантських церквах є величезна кількість того, що мало чим відрізняється від того самого. Чим відрізняється від цього те, щоб звеліти грішникові чекати? Суть цього — звеліти йому ще трохи лишатися в гріху, поки він чекає, щоб Бог його навернув. І що це, як не індульгенція на гріх? Будь-яка настанова грішникам, яка не вимагає від них негайно коритися Богові, — це індульгенція на гріх. Фактично це дає їм свободу й далі грішити проти Бога. Такі настанови не лише нечестиві, а й згубні й жорстокі. Якщо вони й не гублять душу, — а вони, без сумніву, часто її гублять, — то принаймні відкладають радість грішника в Бозі й у Христі, і він дуже ризикує загинути навіки, слухаючи такі настанови. О, як небезпечно давати грішникові підставу думати, що він може зачекати хоч мить, перш ніж віддати своє серце Богові!
9. Наскільки я мав нагоду спостерігати, з тих, чиє навернення було найраптовішим, зазвичай виходили найкращі християни. Я знаю, що часто стверджували й обстоювали протилежне. Але я переконаний, що для цього немає жодних підстав, хоча безліч людей і досі вважає підозрілою обставиною, коли людина навернулася дуже раптово. Але Біблія не дає жодних підстав для такого припущення. В усій Біблії не записано жодного випадку тривалого усвідомлення гріха. Усі навернення, записані там, — раптові навернення. І я переконаний, що ніколи не було б такої безлічі виснажливих усвідомлень гріха, які часто зрештою нічим не закінчуються, якби не ті богословські перекручення, що наповнили світ не-можу-ізмом. За біблійних днів грішникам казали покаятися, і вони робили це тоді ж. Не-можу-ізм тоді ще не був висунутий. Саме це мудрування про нездатність грішників коритися Богові закладає підвалини для всіх тих тривалих мук і страждань, а може, й погибелі, через які проходить так багато людей. Там, де грішника приводять до того, щоб він побачив, що йому треба зробити, і він одразу займає позицію Й РОБИТЬ ЦЕ, він зазвичай і далі так чинить, і ви зазвичай побачите, що така людина так і втримається й виявиться рішучою людиною. Ви не побачите, щоб він був одним із тих, кого завжди доводиться підтягувати до обов’язку, мов корабель проти вітру й течії. Подивіться на тих визнавців віри, яких завжди доводиться тягти до обов’язку, — і ви зазвичай побачите, що вони не мали ясних і послідовних настанов, коли навертались, і, найпевніше, вони дуже «бояться цих раптових навернень».
Бояться раптових навернень! Деякі з найкращих християн, яких я знаю, усвідомили свій гріх і навернулися протягом кількох хвилин. За чверть того часу, що я говорю, багато з них пробудилися, вийшли й стали на бік Господа, і відтоді були світильниками в церкві, і загалом виявляли в релігії ту саму рішучість характеру, що й тоді, коли вперше вийшли й стали на бік Господа.