Розділ 19 · 54 хв читання · 1 год 10 хв слухання
Лекція XVII. Хибні втіхи для грішників
ЛЕКЦІЯ XVII.
ХИБНІ ВТІХИ ДЛЯ ГРІШНИКІВ.
Текст.— «Як же се хочете ви розважити мене пустим? В вашій розвазї одна тільки лож».— Йова 21:34.
ТРОЄ друзів Йова наполягали на тому, що страждання, яких він зазнавав, були послані як кара за його гріхи і були незаперечним доказом того, що він лицемір, а не добра людина, якою себе визнавав. Зав’язалася довга суперечка, в якій Йов посилався на весь минулий досвід, щоб довести, що в цьому світі з людьми не поводяться відповідно до їхнього характеру; що в тому, як провидіння розподіляє людям долю, ця різниця не дотримується. Його друзі стверджували протилежне і натякали, що цей світ — також місце нагород і покарань, де люди отримують добро чи зло відповідно до своїх учинків. У цьому розділі Йов, звертаючись до здорового глузду, до загальних спостережень і досвіду, показує, що так не може бути, бо насправді нечестиві часто процвітають у світі, та ще й усе життя; і звідси він робить висновок, що суд над ними і кара мусять бути збережені для майбутнього стану. «Лиходій збережений на день погибелі», і «на день Його гніву їх буде виведено». А оскільки його друзі прийшли втішити його, але, перебуваючи в темряві щодо цього засадничого питання, не змогли зрозуміти його становища і тому не могли дати йому жодної розради, а радше ще більше ятрили його горе, Йов наполягав, що й далі шукатиме втіхи в майбутньому стані, і докоряє їм, вигукуючи в гіркоті своєї душі: «Як же се хочете ви розважити мене пустим? В вашій розвазї одна тільки лож».
Моя нинішня мета — зробити кілька зауважень про різні способи, якими втішають стривожених грішників, і я маю намір:
I. Коротко розглянути, чому стривожені грішники потребують настанов і яка мета цих настанов.
II. Показати, що стривожені грішники завжди шукають утіхи. Їхня найвища мета — знайти втіху у своєму стражданні.
III. Розглянути деякі з хибних утіх, які їм часто дають.
I. Чому стривожені грішники потребують настанов і яка мета цих настанов.
Сама думка про стривоженість уже передбачає певне знання. Грішник узагалі не тривожився б про свій майбутній стан, якби не мав досить світла, щоб знати, що він грішник, що йому загрожує кара і що він потребує прощення. Але люди навертаються не фізичною силою і не зміною, яку творча сила вчинила б у їхній природі чи будові, а істиною, яку Святий Дух робить дієвою. Навернення — це підкорення істині. А тому що більше істини можна спрямувати на розум, за інших рівних умов, то ймовірніше, що людина навернеться. Якщо істину не буде на неї спрямовано, вона напевно не навернеться. Якщо ж буде, то немає абсолютної певності, що це подіє, але ймовірність тим більша, чим повніше на неї спрямовано істину. Головна мета роботи зі стривоженим грішником — розвіяти всі його труднощі й темряву, усунути всі його помилки, підточити основу його самоправедних надій і змести кожен слід утіхи, яку він міг би знайти в собі. Часто це дуже важко, і потрібно багато настанов. Грішники нерідко мертвою хваткою чіпляються за свої хибні опори. Останнє місце, куди грішник звертається по полегшення, — це Ісус Христос. Грішники воліли б спастися будь-яким іншим способом на світі. Вони воліли б принести будь-яку жертву, піти на будь-які витрати чи витерпіти будь-які страждання, аніж просто кинутися, як винні й загиблі бунтівники, на одного лише Христа для спасіння. Це останній спосіб, яким вони взагалі згодні спастися. Він так докорінно знищує всю їхню самоправедність, так руйнує їхню гордість і самовдоволення, що вони вкрай неохоче на нього пристають. Але і з погляду науки, і з погляду фактів правда в тому, що зрештою це єдиний шлях, яким грішник міг би знайти полегшення. Якби Бог спробував дати грішникам полегшення і спасти їх, не впокоривши їхньої гордості й не відвернувши їх від гріхів, Він не зміг би цього зробити. Отже, мета настанов для стривоженого грішника — найкоротшим можливим шляхом привести його до цього. Тобто найкоротшою дорогою привести його розум до практичного висновку, що насправді немає іншого шляху, яким він може отримати полегшення і спастися, окрім як зректися себе і спочити в одному лише Христі. Щоб робити це дієво, потрібна велика вправність. Потрібне глибоке знання людського серця, ясне розуміння плану спасіння і точне, чітке уявлення про те, що саме грішник МУСИТЬ ЗРОБИТИ, щоб спастися. Уміння робити це дієво — одна з найрідкісніших якостей у служінні нашого часу. Прикро бачити, як мало є служителів і як мало визнавців віри, які мають у своєму розумі настільки чітке уявлення про те, що треба зробити, щоб піти до стривоженого грішника і сказати йому, що саме він має зробити і як, ясно показати йому, що немає жодного можливого шляху спастися, окрім як зробити саме те, що вони йому кажуть, і дати йому відчути певність, що він мусить це зробити і що, якщо він не зробить саме цього, то загине навіки.
II. Я маю показати, що стривожені грішники завжди шукають утіхи.
Грішники часто уявляють, що шукають Ісуса Христа, шукають релігії, але це помилка. Ніхто ніколи не шукав релігії і водночас не залишався без релігії. Що таке релігія? Це послух Богові. Шукати релігії — це прагнути коритися Богові. Душа, що голодує і прагне праведності, — це душа християнина. Сказати, що людина може прагнути коритися Богові і все ж не коритися Йому, — абсурд. Бо якщо вона шукає релігії, то вона не нерозкаяний грішник. Шукати релігії — означає бути готовим коритися Богові, а готовність коритися Богові і є релігія. Сказати, що нерозкаяний грішник шукає релігії, — це суперечність. Це те саме, що сказати, ніби він прагне і справді палко бажає коритися Богові, а Бог йому не дає, або що він палко бажає прийняти Ісуса Христа, а Христос не дає йому прийти. Насправді стривожений грішник шукає надії, шукає прощення, і втіхи, і визволення з пекла. Він тривожно шукає когось, хто втішив би його і дав йому відчути полегшення, не змушуючи його коритися таким принизливим умовам, як умови Євангелії. І його тривога та страждання тривають лише тому, що він не хоче прийняти цих умов. На жаль, стривожені грішники знаходять досить утішителів до свого смаку. І всі вони — жалюгідні втішителі, «бо в їхній розвазі одна тільки лож». Без сумніву, мільйони й мільйони тепер у пеклі, бо навколо них були ті, хто давав їм хибну втіху, хто мав стільки хибного жалю або сам був настільки в темряві, що не дав їм залишитися в тривозі, доки вони не скорили своїх сердець Богові, а натомість подав їм неправду і так полегшив їхні страждання, — і тепер їхні душі загинули.
III. Я маю розглянути кілька способів, якими стривоженим грішникам дають хибну втіху.
Я міг би майже сказати, що способів, якими це робиться, — безкінечне розмаїття. Що більше в мене досвіду і що більше я спостерігаю, як навіть добрі люди поводяться зі стривоженими грішниками, то більше мене засмучують нескінченні дурниці й неправди, якими вони намагаються втішити своїх стривожених друзів і цим насправді обманюють їх і виманюють у них спасіння. Мені це часто нагадує, як поводяться люди, коли хтось захворіє. Нехай будь-хто з вас захворіє майже на будь-яку хворобу на світі, і ви побачите, що кожна людина, яку ви зустрінете, має ліки від цієї недуги, певний засіб, чудодійне зілля, панацею; і навколо вас буде стільки знахарства, що якщо ви не стережетеся і не ВІДГОРОДИТЕСЯ ВІД УСЬОГО ЦЬОГО, то неодмінно втратите життя. Людина мусить покладатися на власне судження, бо знайде стільки ліків, скільки має друзів, і кожен уперто обстоює свої ліки, а може, ще й образиться, якщо їх не приймуть. І без сумніву, ця жалюгідна система знахарства вбиває дуже багатьох людей.
Щодо хвороб тіла це правдиво нітрохи не більше, ніж щодо хвороб душі. Люди мають свої чудодійні засоби, свої універсальні ліки і свої панацеї, щоб утішати стражденні душі, і щойно вони починають розмовляти зі стривоженим грішником, то так щедро пропонують свої хибні втіхи, що якщо він не СТЕРЕЖЕТЬСЯ і не зважатиме на Боже слово, то неминуче буде обманений на власну погибель. Я хочу згадати кілька неправд, які часто висувають, намагаючись утішити стривожених грішників. Мені забракло б часу навіть на те, щоб їх усі назвати.
Безпосередня мета багатьох людей — утішити грішників, і вони часто так на цьому зосереджені, що не перебирають ні засобами, ні родом утіхи. Вони бачать своїх друзів у стражданні, жаліють їх, відчувають велике співчуття: «Ох, ох, я не можу бачити їх у такому стражданні, мушу їх якось утішити», — і пробують то так, то інакше, і все для того, щоб їх утішити! Так, Бог бажає, щоб вони були втішені. Він доброзичливий, має ніжні почуття, і Його серце болить за ними, коли Він бачить їх у такому стражданні. Але Він бачить, що є лише один шлях дати грішникові справжню втіху. Він має більше доброзичливості й співчуття, ніж усі люди, і бажає їх утішити. Але Він установив умови, непохитні, як Його престол, на яких Він дасть грішникові полегшення. І Він їх не змінить. Він знає, що ніщо інше не принесе грішникові дієвого добра, бо ніщо не може зробити його щасливим, доки він не покається у своїх гріхах, не покине їх і не навернеться до Бога. А тому Бог не поступиться. Наша мета має бути такою ж, як і Божа. Ми повинні відчувати співчуття і доброзичливість, так само як Він, і бути так само готовими дати втіху, але подбати, щоб вона була правильного роду. Річ у тім, що нашою головною метою має бути спонукати грішника коритися Богові. Його втіха повинна бути і для нас, і для нього лише другорядною метою, і доки ми більше прагнемо полегшити його страждання, ніж домогтися, щоб він перестав ображати й безчестити Бога, ми навряд чи своїми настановами принесемо йому якусь справжню користь. Це засаднича відмінність у поводженні зі стривоженими грішниками, але багато хто її явно не помічає — ті, хто, здається, не має вищих мотивів, ніж симпатія чи співчуття до грішника. Якщо, проповідуючи Євангеліє чи наставляючи стривожених, ми не керуємося високою шаною до Божої честі і не підносимося вище бажання полегшити страждання стражденних, то ми заходимо не далі, ніж завела б нас природжена симпатія чи співчуття. Нехтування цим принципом часто вводило в оману визнавців віри, і коли вони чули, як інші вірно поводяться зі стривоженими грішниками, то звинувачували їх у жорстокості. Мені часто приводили визнавці віри стривожених грішників і благали мене їх утішити, а коли я торкався їхнього сумління до живого, вони здригалися, а часом ставали на бік грішників. Часом неможливо дієво поводитися зі стривоженою молоддю в присутності батьків, бо батьки мають набагато більше співчуття до своїх дітей, ніж шани до Божої честі. Усе це неправильно, і з такими поглядами й почуттями вам краще притримати язика, ніж щось казати стривоженим.
1. Один зі способів, якими люди дають хибну втіху стражденним грішникам, — це питати їх: «Що ж ти такого зробив? Ти не такий уже й поганий». Вони бачать їх у стражданні й вигукують: «Та що ж ти такого зробив?» — наче ті ніколи не вчинили нічого лихого і насправді не мали жодної причини страждати. Я вже згадував випадок із модною дамою, яку було пробуджено в цьому місті і яка йшла до служителя на розмову, коли її зустріла подруга, що завернула її назад і розвіяла її тривогу вигуком: «Що ж ти такого зробила, щоб так почуватися? Я певна, що ти ніколи не вчинила жодного гріха, через який варто так почуватися». Здається, репортер пропустив цей випадок і не згадав його.
Я часто стикався з такими випадками. Мати каже своєму стривоженому синові, яким слухняним він завжди був, який добрий і лагідний, і благає його не побиватися так. Так само чоловік каже дружині або дружина чоловікові, які вони добрі, і питає: «Що ж ти такого зробив?» Коли вони бачать їх у великому стражданні, то починають утішати: «Та ти ж не такий уже й поганий. Ти ходив слухати того страшного служителя, що лякає людей, і розхвилювався. Заспокойся, бо я певна, що ти не був таким поганим, щоб так страждати». Тоді як насправді вони були набагато гіршими, ніж думають. Жоден грішник ніколи не уявляв, що його гріхи більші, ніж вони є. Жоден грішник ніколи не мав належного уявлення про те, який він великий грішник. Навряд чи будь-яка людина могла б жити, бачачи свої гріхи повністю. Бог у Своєму милосерді вберіг усі Свої створіння на землі від того найстрашнішого видовища — оголеного людського серця. Провина грішника набагато глибша і згубніша, ніж він думає, і небезпека його набагато більша, ніж він гадає, і якби він побачив їх такими, як вони є, то, мабуть, не прожив би й хвилини. Грішник може мати деякі хибні уявлення про цей предмет, які спричиняють безпідставні страждання. Він може думати, що вчинив непрощенний гріх, або що засмутив Духа і Він відійшов, або що прогрішив свій день благодаті. Але казати найморальнішій і від природи найлюб’язнішій людині у світі, що вона досить добра або що вона не така погана, як думає, — це не давати їй розумної втіхи, а обманювати її і губити її душу. Нехай ті, хто так чинить, стережуться.
2. Інші кажуть пробудженим грішникам, що «навернення — це поступова справа», і таким чином полегшують їхню тривогу. Коли людина страждає, бо бачить, який вона грішник, і бачить, що коли не навернеться до Бога, то загине навіки, для неї велике полегшення, коли якийсь друг підкидає думку, що вона може ставати кращою поступово і що вона вже потроху просувається вперед. Вони кажуть їй: «Та не можна ж чекати, що все станеться відразу; я не вірю в ці раптові навернення, треба почекати й дати цьому діяти; ти добре почав, і згодом знайдеш утіху». Усе це неправдиве, як сама безодня. Правда в тому, що відродження, або навернення, — не поступова справа. Що таке відродження? Що це, як не початок послуху Богові? А хіба початок чогось буває поступовим? Це перший акт справжнього послуху Богові — перша вільна дія розуму, яку схвалює Бог або яку можна вважати послухом Богові. Оце і є навернення. Коли люди говорять про навернення як про поступову справу, це абсурд. Вони показують, що знають про відродження чи навернення рівно стільки, скільки знав Никодим. Вони нічого не знають про це так, як мали б знати, і придатні проводити зібрання для стривожених або радити й наставляти стривожених грішників не більше, ніж Никодим.
3. Ще один спосіб, яким стривожених грішників обманюють хибною втіхою, — це радити їм поки що облишити цей предмет.
Люди, яких вважають мудрими й добрими, брали на себе сміливість бути настільки мудрішими за Бога, що коли Бог діє на грішника Своїм Духом і намагається привести його до негайного рішення, вони думають, що Бог тисне надто сильно і що їм треба втрутитися; і вони радять людині поїхати на прогулянку, чи піти в товариство, чи зайнятися справами, чи чимось іншим, що хоч трохи полегшить її розум, принаймні на якийсь час. Вони могли б так само прямо сказати Богові: «Боже, Ти надто суворий, Ти поспішаєш, Ти доведеш його до божевілля або вб’єш, він цього не витримає; бідолаха, якщо на нього так тиснути, він помре». Отак вони стають на бік проти Бога і чинять те саме, що й сказати самому грішникові: «Бог доведе тебе до божевілля, якщо ти не облишиш цього предмета, не опиратимешся Духові й не проженеш Його зі свого розуму».
Така порада, якщо грішника справді мучить усвідомлення гріха, ні в якому разі не буває ні безпечною, ні законною. Змагання Духа, щоб привести грішника до тями, ніколи не зашкодить йому і не доведе його до божевілля. Він може сам довести себе до божевілля, опираючись, але богохульно думати, що благословенний, мудрий і доброзичливий Дух Божий коли-небудь діяв би так необережно, щоб довести до безуму й погубити душу, яку Він прийшов освятити й спасти. Правильний шлях із грішником, коли змагання Духа кидає його в страждання, — наставляти його, прояснювати його погляди, виправляти його помилки і робити шлях спасіння таким ясним, щоб він бачив його просто перед собою. Не облишати цього предмета, а погодитися з Духом і так угамувати всі ті страшні муки, які спричиняє опір Святому Духові. ПАМ’ЯТАЙТЕ: якщо пробуджений грішник добровільно облишить цей предмет хоч раз, то, мабуть, ніколи більше до нього не повернеться.
4. Часом пробудженого грішника втішають, кажучи йому, що релігія не полягає в тому, щоб почуватися погано. Я колись чув про одного доктора богослов’я, який дав таку пораду стривоженому грішникові, коли той буквально корчився під стрілами Всемогутнього. Він сказав: «Релігія радісна, релігія не похмура, не сумуй, утішся, відкинь свої страхи, тобі не слід почуватися так погано», — і подібні жалюгідні втіхи, тоді як насправді та людина мала безмежні причини страждати, бо вона опиралася Святому Духові й ризикувала засмутити Його так, що Він відійде навіки.
Правда, релігія не полягає в тому, щоб почуватися погано. Але грішник має причину страждати, бо в нього немає релігії. Якби він мав релігію, він не почувався б так. Якби він був християнином, він радів би. Але казати нерозкаяному грішникові, щоб він був радісним! Та ви могли б так само проповідувати це вчення в пеклі й казати там: «Веселіше тут, веселіше, не почувайтеся так погано».
Грішник на самому краю пекла, він бунтує проти Бога, і його небезпека безмежно більша, ніж він уявляє. О, яке ж це бісівське вчення — казати бунтівникові проти неба, щоб він не страждав! Що таке все його страждання, як не сам бунт? Він не втішений, бо відмовляється втішитися. Бог готовий його втішити. Не думайте, що ви можете бути співчутливішими за Бога. Він миттю сповнить його втіхою, якщо той скориться. Але ось він стоїть, борючись проти Бога, і проти Святого Духа, і проти сумління, аж поки не змучиться майже до смерті, і все ж не здається; а тут хтось приходить: «Ох, мені так прикро бачити, що тобі так погано, не страждай так, веселіше, веселіше, релігія не в тому, щоб ходити похмурим, утішся». Жах!
5. Усе, що оповиває предмет релігії таємницею, здатне дати грішникові хибну втіху.
Коли грішник стривожений щодо релігії, дуже часто, якщо ви затуманите її таємницею, він відчує полегшення. Страждання грішника випливає з тиску теперішнього обов’язку. Просвітіть його в цьому, проясніть це, і якщо він не скориться, це лише посилить його страждання. Але скажіть йому, що відродження — суцільна таємниця, щось таке, чого він не може зрозуміти, залиште його в тумані темряви — і ви полегшите його тривогу. Саме ясне бачення природи покаяння і обов’язку покаятися спричиняє його страждання. Саме світло завдає його розумові муки, доки він відмовляється коритися. Саме воно й становитиме муки пекла. І воно майже створить пекло в грудях грішника вже тут, якщо тільки буде досить ясним. Але варто лише прикрити це світло, і його тривога відразу стане набагато менш гострою і пронизливою. Якщо ж ви піднесете певне і ясне світло і широко спрямуєте його на його душу, а він не скориться, ви розпалите в його грудях муки пекла.
6. Усе, що звільняє грішника від почуття вини, здатне дати йому хибну втіху.
Що більше людина відчуває себе винною, то глибше її страждання. А все, що зменшує її почуття вини, звісно, зменшує й страждання, але це втіха, повна смерті. Якщо щось допоможе їй поділити вину й перекласти частину її на Бога, це дасть утіху, але це полегшення, яке погубить її душу.
7. Говорити йому про його нездатність — це хибна втіха. Скажіть стривоженому грішникові: «Що ти можеш зробити? Ти бідне, немічне створіння, ти нічого не можеш зробити». Ви викличете в ньому якийсь занепад духу. Але це не та гостра мука каяття, якою Бог стискає душу, коли працює над тим, щоб зломити грішника і привести його до покаяння.
Якщо ви скажете йому, що він нездатний прийняти Євангеліє, він, природно, вхопиться за це як за полегшення. Він каже собі: «Так, я нездатний, я бідне, немічне створіння, я не можу цього зробити, і, звісно, Бог не може послати мене в пекло за те, що я не зробив того, чого не можу зробити». Та якби я вірив, що грішник нездатний, я прямо сказав би йому: «Не бійся, ти не винен у тому, що не відгукуєшся на заклик Євангелії, бо ти нездатний, і Бог ніколи не пошле тебе в пекло за те, що ти не зробив того, на що не маєш сили. „Хіба ж Суддя всієї землі не вчинить правди?“» Я знаю, що ті, хто говорить про нездатність грішника, зазвичай не бувають такими послідовними, щоб доводити свою теорію до кінця. Але грішник сам усе це виводить, і тому відчуває полегшення. Усе це неправда, і вся втіха, яку з цього черпають, лише збирає гнів на день гніву.
8. Усе, що навіює грішникові думку, ніби він має бути пасивним у релігії, здатне дати йому хибну втіху.
Подайте йому думку, що йому нічого не лишається, як чекати Божого часу; скажіть йому, що навернення — це Божа справа і він повинен залишити її Богові і що він має стерегтися, щоб не пробувати забрати цю справу з Божих рук, — і він, як і раніше, зробить висновок, що не винен, і відчує полегшення. Якщо йому треба лише сидіти тихо й дати Богові зробити справу, так само як людина сидить нерухомо, коли їй ампутують руку, — він відчуває полегшення. Але такі настанови цілком хибні. Якщо грішникові треба отак сидіти тихо й дати Богові це зробити, він відразу робить висновок, що не винен у тому, що не робить цього сам. І цей висновок не лише природний, а й законний, бо тоді він справді не винен.
Правда, що в певному сенсі навернення — це Божа справа. Але в тому вигляді, як його часто подають, це неправда. Так само правда, що в певному сенсі навернення — це власний учинок грішника. Тому смішно казати, що грішник пасивний у відродженні чи пасивний у наверненні, бо навернення — це його власний учинок. Те, що треба зробити, — це те, чого ніхто не може зробити за нього. Це щось таке, що він мусить зробити сам, інакше воно ніколи не буде зроблене.
9. Казати грішникові, щоб він чекав Божого часу.
Кілька років тому я зустрів у Філадельфії жінку, яка тривожилася за свою душу і вже довго перебувала в такому стані. Я розмовляв із нею і намагався з’ясувати, в якому вона стані. Вона розповіла мені чимало, а наостанок сказала, що знає: вона повинна бути готова чекати на Бога так само довго, як Він чекав на неї. Вона сказала, що Бог чекав на неї дуже багато років, перш ніж вона звернула хоч якусь увагу на Його заклики, і тепер вона вірить, що її обов’язок — чекати Божого часу, коли Він виявить милість і наверне її душу. І вона сказала, що саме такі настанови отримала. Вона мусить бути терплячою і чекати Божого часу, і згодом Він дасть їй полегшення. О, яке дивовижне безглуздя!
Ось грішник у бунті. Бог приходить із прощенням в одній руці й мечем у другій і каже грішникові: покайся і прийми прощення або відмовся і загинь. А тут приходить служитель Євангелії і каже грішникові «чекати Божого часу». По суті, він каже, що Бог не готовий до того, щоб той покаявся тепер, і не готовий простити йому тепер, і так насправді перекладає вину за його нерозкаяність на Бога. Замість того щоб указати на провину грішника, який не скоряється Богові негайно, він указує на нещирість Бога, що робить пропозицію, коли насправді не готовий дати благословення.
Я часто думав, що такі вчителі потребують докору Іллі, коли він зустрівся зі жерцями Ваала: «Кличте голоснїщ, бо він бог; може він задумався, або чим занятий, або в дорозї, або може й спить, то прокинеться». Служитель, який насмілюється натякати, що Бог не готовий, і який каже грішникові чекати Божого часу, міг би майже так само сказати йому, що Бог тепер спить або поїхав у дорогу і поки що не може ним зайнятися. Справді жалюгідні втішителі! Це трохи не обурливе богохульство проти Бога. Скільки ж людей пішло на суд, усі червоні від крові душ, які вони обманули й погубили, кажучи їм, що Бог не готовий їх спасти і що вони мусять чекати Божого часу. Без сумніву, таке вчення надзвичайно придатне, щоб дати стривоженому грішникові тимчасове полегшення. Воно дає йому право сказати: «О так, Бог не готовий, я мушу чекати Божого часу, тож можу жити в гріху й ще трохи натішитися ним, доки Він не буде готовий зайнятися мною, а тоді я здобуду релігію».
10. Хибна втіха — казати стривоженому грішникові, щоб він задля полегшення зробив щось таке, що він може зробити, не скоривши свого серця Богові.
Стривожений грішник часто готовий зробити що завгодно, крім того самого, чого Бог від нього вимагає. Він готовий піти на край землі, чи віддати свої гроші, чи витерпіти страждання, чи будь-що інше, крім повної і негайної покори Богові. Отже, якщо ви підете з ним на компроміс і скажете йому про щось інше, що він може зробити, все ж ухиляючись від цього пункту, він дуже втішиться. Йому подобаються такі настанови. Він каже: «О так, це я зроблю, мені подобається цей служитель, він не такий суворий, як інші, він, здається, розуміє мій особливий випадок і вміє робити поблажки».
Мені це часто нагадує поведінку пацієнта, який тяжко хворий, але дуже не любить певного лікаря й певних ліків; а саме цей лікар єдиний знає, як лікувати його хворобу, і саме ці ліки — єдиний засіб проти неї. І ось пацієнт готовий зробити що завгодно інше і покликати будь-якого іншого лікаря; він стривожений і страждає, питає всіх своїх друзів, чи не скажуть вони йому, що робити, і прийме всі чудодійні мікстури і знахарські ліки в країні, перш ніж погодиться на єдине лікування, яке може принести йому полегшення. Згодом, перепробувавши все без жодної користі, якщо він не помре під час цих спроб, він облишає свій нерозумний опір, кличе того лікаря, приймає належні ліки й видужує. Так само і з грішниками. Вони охоче зроблять що завгодно, аби тільки ви звільнили їх від цього нестерпного тиску теперішнього обов’язку скоритися Богові. Я згадаю кілька речей, які грішникам кажуть робити.
(1.) Казати грішникові, що він мусить застосовувати засоби. Скажіть стривоженому грішникові таке: «Ти мусиш застосовувати засоби», — і він відчує полегшення. «О так, це я зроблю, якщо тільки це. Я думав, що Бог вимагає від мене покаятися й скоритися Йому тепер. Але якщо досить застосовувати засоби, я це зроблю від щирого серця». Раніше він страждав, бо був загнаний у кут і не знав, куди повернутися. Сумління оточило його, як вогняна стіна, і спонукало покаятися тепер. А це відразу дає йому полегшення, і він почувається краще, і дуже вдячний, каже він, що знайшов такого доброго порадника у своєму стражданні. Але він може застосовувати засоби, як він це називає, до самого судного дня і не стати від цього ані трохи кращим, а лише прискорить свою дорогу до смерті. Що таке застосування засобів грішником, як не бунт проти Бога? Бог застосовує засоби. Церква застосовує засоби, щоб навернути і спасти грішників, щоб тиснути на них і привести їх до покори. Але що грішникові до застосування засобів? Чи ви хочете, щоб він застосовував засоби у відповідь на Бога і так зрівняв рахунок? Чи він має застосовувати засоби, щоб змусити себе скоритися Богові? Як же він візьметься до своїх засобів, щоб змусити себе скоритися? Це все одно що сказати грішникові: «Тобі не треба скорятися Богові тепер, а лише застосовуй засоби якийсь час і подивися, чи не зможеш ти розтопити Боже серце так, щоб Він поступився цим пунктом безумовної покори». Це звичайна прискіпливість, щоб ухилитися від обов’язку негайно скоритися Богові. Правда, грішники, керуючись турботою про власне щастя, часто звертають увагу на релігію, ходять на зібрання, і моляться, і читають, і роблять багато подібного. Але в усьому цьому вони не зважають на Божу честь і навіть не мають наміру коритися Йому. Їхня мета — не послух, бо якби це було так, вони не були б нерозкаяними грішниками. Отже, вони застосовують засоби не для того, щоб стати християнами, а щоб отримати прощення і надію. Абсурдно казати, що нерозкаяний грішник застосовує засоби, щоб покаятися, бо це те саме, що сказати, що він хоче покаятися, або, іншими словами, що він кається і не є нерозкаяним грішником. Так само сказати, що ненавернений грішник застосовує засоби з наміром стати християнином, — це суперечність, бо це означає сказати, що він хоче бути християнином, а це те саме, що сказати, що він уже християнин.
(2.) Казати грішникові, щоб він молився про нове серце. Я колись чув, як це робив один знаменитий учитель недільної школи. Він був майже батьком недільних шкіл у цій країні. Він покликав до себе маленьку дівчинку і почав із нею розмовляти. «Доню моя, чи ти християнка?» Ні, пане. «Що ж, ти ж сама не можеш стати християнкою, правда?» Ні, пане. «Ні, ти не можеш стати християнкою, ти не можеш сама змінити своє серце, але ти мусиш молитися про нове серце, це все, що ти можеш зробити, молися Богові, Бог дасть тобі нове серце». Він був літнім і шанованим чоловіком, але я майже готовий був прилюдно докорити йому в ім’я Господнє, я не міг стерпіти, як він обманює ту дитину, кажучи їй, що вона не може стати християнкою. Хіба Бог каже: «Молися про нове серце»? Ніколи. Він каже: «сотворіте собі нове серце». І грішникові слід казати не те, щоб він молив Бога виконати за нього його обов’язок, а те, щоб він пішов і виконав його сам. Я знаю, що псалмоспівець, добра людина, молився: «Сотвори менї, Боже, чисте серце, і віднови в менї духа сильного!» Він мав віру і молився з вірою. Але це зовсім інша річ, ніж змушувати впертого бунтівника молитися про нове серце. Без сумніву, стривожений грішник буде в захваті від таких настанов. «Та я ж знав, що мені потрібне нове серце і що я повинен покаятися, але я думав, що мушу зробити це сам; я дуже охоче попрошу Бога це зробити, мені не хотілося робити це самому, але я не заперечую, щоб Бог це зробив, якщо Він захоче, і я молитимуся про це, якщо тільки цього й вимагається».
(3.) Казати грішникові, щоб він не відступав. І припустімо, що він не відступає. Він так само напевно загине, ніби від створення світу був у пеклі. Його тривога виникає лише з його опору, і якби він скорився, вона припинилася б. І що ж, ви скажете йому не відступати від того самого, що спричиняє його страждання? Припустімо, мій син у нападі гніву кидає на підлогу книжку чи щось інше. Я кажу йому: «Підніми», — а він, замість послухатися, тікає гратися. «Підніми!» Він бачить, що я кажу серйозно, і стає серйозним. «Підніми, а то я візьму різку». І я простягаю руку, щоб узяти різку. Він стоїть нерухомо. «Підніми, а то тебе доведеться відшмагати». Він повільно підходить до того місця і починає плакати. «Підніми, дитино моя, а то тебе неодмінно буде покарано». Тепер він страждає, схлипує й зітхає, ніби груди його ось-ось розірвуться, але й далі залишається таким упертим, ніби знає, що я не можу його покарати. Тепер я починаю тиснути на нього спонуками, щоб він скорився і послухався, але він стоїть у муках і нарешті вибухає: «Ох, тату, мені так погано, я думаю, що стаю кращим». А тепер припустімо, що заходить сусід і бачить, як хлопчик стоїть там у всій цій муці впертості. Сусід питає його, чого він там стоїть і що робить. «Ох, я застосовую засоби, щоб підняти ту книжку». Якби цей сусід сказав хлопчикові: «Не відступай, не відступай, мій хлопчику, згодом піднімеш», — що мав би я зробити? Та я виставив би його з дому. Що він собі думає, підбадьорюючи мого сина в його бунті?
Так от, Бог кличе грішника до покаяння, Він погрожує йому, Він виймає блискучий меч, Він умовляє його, Він подає спонуки, і грішник страждає до муки, бо бачить, що його загнано до страшного вибору: відмовитися від своїх гріхів або піти до пекла. Він повинен негайно скласти зброю і відразу скрушитися серцем. Але він опирається і бореться проти усвідомлення гріха, і саме це спричиняє його страждання. І ви скажете йому не відступати? Не відступати від чого? Від боротьби проти Бога! Це саме та вказівка, яку дав би диявол. Усе, чого хоче диявол, — це бачити, що він не відступає від того шляху, яким іде, і тоді його погибель певна. Сатана може йти спати.
(4.) Казати грішникові, щоб він прямував уперед. Тобто: «Ти на доброму шляху, тільки прямуй уперед, і дійдеш до неба». Це на тому припущенні, що він обернений лицем до неба, тоді як насправді він обернений лицем до пекла і прямує вперед, і ніколи ще не прямував швидше, ніж тепер, коли опирається Святому Духові. Я часто чув, як давали таку вказівку, коли грішник був на найгіршому шляху, який тільки може бути. Сказати йому вам слід ось що: «СТІЙ, грішнику, стій, не роби більше жодного кроку туди, ця дорога веде до пекла». Бог каже йому зупинитися, і оскільки він не хоче зупинятися, він страждає. То навіщо ж вам пробувати втішати його в такий спосіб?
(5.) Сказати грішникові, що він мусить спробувати покаятися і віддати своє серце Богові. «О так, — каже грішник, — я охоче спробую. Я часто пробував це зробити і спробую ще раз». А чи Бог каже вам пробувати покаятися? Увесь світ охоче пробував би покаятися — по-своєму. Така вказівка передбачає, що покаятися дуже важко, а може, й неможливо, і що найкраще, що грішник може зробити, — це спробувати і подивитися, вийде в нього чи ні. Що це, як не підміна Божої заповіді вашою власною? Бог не вимагає нічого меншого, ніж покаяння і святе серце. Усе, що менше за це, означає втішати його пустим: «В вашій розвазї одна тільки лож».
(6.) Казати йому, щоб він молився про покаяння. «О так, я молитимуся про покаяння, якщо тільки це. Я страждав, бо думав, що Бог вимагає від мене покаятися, але якщо Він це зробить, я можу почекати». І так він відчуває полегшення і почувається цілком спокійно.
(7.) Казати грішникові, щоб він молився про усвідомлення гріха або молився, щоб Святий Дух показав йому його гріхи, або щоб він намагався здобути більше світла щодо своєї провини, щоб поглибити своє усвідомлення гріха.
Усе це саме те, чого хоче грішник, бо це звільняє його від тиску теперішнього обов’язку. Він хоче лише трохи більше часу. Усе, що відкладе той теперішній тиск обов’язку негайно покаятися, — для нього полегшення. Навіщо йому глибше усвідомлення гріха? Хіба Бог дає таку вказівку нерозкаяному грішникові? Бог вважає само собою зрозумілим, що він уже досить усвідомлює свій гріх. І так воно і є. Ви кажете, що він не може усвідомити всіх своїх гріхів? Якщо він може усвідомити хоч один із них, нехай покається в ньому — і він християнин. Припустімо, він міг би побачити їх усі — які підстави думати, що він покаявся б у них усіх, скоріше, ніж у тому одному, який він бачить? Усе це означає втішати грішника, доручаючи йому робити те, що він може робити, не скоряючи свого серця Богові.
11. Ще один спосіб, яким стривоженим грішникам дають хибну втіху, — казати їм, що Бог випробовує їхню віру, тримаючи їх у горнилі, і що вони мусять терпляче чекати на Господа. Наче Бог винен або стоїть на заваді тому, щоб він став християнином. Або наче нерозкаяний грішник має віру! Яка гидота! Припустімо, хтось сказав би моєму синові, коли той стоїть біля книжки, як я описав: «Чекай терпляче, хлопче, твій батько випробовує твою віру». Ні. Це грішник випробовує Боже терпіння і довготерпеливість. Бог не береться мучити грішника, щоб дати йому урок терпіння. Він чекає на нього і працює над тим, щоб відразу привести його до такого стану розуму, за якого буде доречно сповнити його душу небесним миром. І невже грішника заохочуватимуть опиратися думкою, що Бог жартує? СТЕРЕЖІТЬСЯ. Бог сказав, що Його Дух не завжди змагатиметься.
12. Ще одна хибна втіха — казати грішникові: Виконуй свій обов’язок, а своє навернення залиш Богові.
Я колись чув, як старійшина церкви сказав стривоженому грішникові: «Виконуй свій обов’язок, а своє навернення залиш Богові, Він зробить це у Свій час і в Свій спосіб». Це було те саме, що сказати йому, що навернутися тепер — не його обов’язок. Він не сказав: Виконуй свій обов’язок, а своє спасіння залиш Богові. Це було б цілком доречно, бо це було б просто закликом скоритися Богові й містило б навернення як найперший з усіх обов’язків. Але він сказав йому залишити Богові своє навернення. І цей старійшина, що дав таку пораду, був до того ж людиною з вищою освітою. Яке безглуздя! Наче він міг виконувати свій обов’язок і не навернутися. Наче Бог збирався навернути грішника, а грішник тим часом спокійно сидів би собі, застосовуючи засоби. Жахливо! Ні. Бог вимагає від нього сотворити собі нове серце, і стережіться втішати його відповіддю, в якій неправда.
13. Часом визнавці віри намагаються втішити грішника, кажучи йому: «Не падай духом; я теж довго був у такому стані, перш ніж знайшов утіху». Вони кажуть йому: «Я був охоплений усвідомленням гріха стільки-то тижнів — а може, стільки-то місяців, а часом і років, — і пройшов через усе це, і знаю, що ти відчуваєш; твій досвід точнісінько такий, як мій, і після такого довгого часу я знайшов полегшення, і не сумніваюся, що згодом і ти його знайдеш. Не впадай у відчай, Бог незабаром тебе втішить». Казати грішникові, щоб він набирався відваги у своєму бунті! О, жахливо. Таким визнавцям віри має бути соромно. Припустімо, ви були охоплені усвідомленням гріха стільки-то тижнів, а потім знайшли полегшення, — це останнє, що вам слід розповідати стривоженому грішникові. Що це, як не заохочення триматися свого, тоді як його справа — скоритися? Ви так багато тижнів опиралися, коли Дух змагався з вами? Тим більше ви заслуговували на погибель за свою впертість і тупість.
Грішнику! Це зовсім не ознака, що Бог щадитиме вас так довго або що Його Дух залишатиметься з вами, щоб ви Йому опиралися. І пам’ятайте: якщо Дух буде забраний, вас буде послано в пекло.
14. «Я маю віру, що ти навернешся».
Ви маєте віру! На чому ж спочиває ваша віра? На Божій обітниці? На впливах Святого Духа? Тоді ви протидієте власній вірі. Сама мета і задум Божого Духа — вирвати в грішника останній залишок надії, доки він залишається в гріху; знищити кожен виступ скелі й кожну гілочку, за які він може чіплятися. І мета ваших настанов має бути такою ж. Ви повинні діяти згідно з Божим задумом. Лише так ви можете принести якусь користь — підштовхуючи його просто до справи: негайно скоритися і віддати свою душу в Божі руки. Але коли той, кого він вважає християнином, каже йому: «Я маю віру, що ти навернешся», — це підтримує його в хибному сподіванні. Замість того щоб відірвати його від хибних надій і кинути на Христа, ви лише відвертаєте його, щоб він тримався за вашу віру і знаходив утіху в тому, що ви маєте віру за нього. Усе це хибна втіха, яка несе смерть.
15. «Я молитимуся за тебе». Часом визнавці віри намагаються втішити стривоженого грішника в такий спосіб, кажучи йому: «Я молитимуся за тебе». Це хибна втіха, бо вона спонукає грішника покладатися на ті молитви, а не на Христа. Грішник каже: «Він добра людина, а Бог вислуховує молитви добрих людей; без сумніву, його молитви колись переможуть, і я навернуся, не думаю, що я загину». І вся його тривога, вся його мука зникає. Одна жінка сказала служителеві: «У мене тепер немає надії, але я маю віру у ваші молитви». Це саме така віра, якої хоче для них диявол, — віра в молитви замість віри в Христа.
16. «Я радію, бачачи тебе на цьому шляху, і сподіваюся, що ти будеш вірним і вистоїш». Що це, як не радість бачити його в бунті проти Бога? Бо саме на такому ґрунті він стоїть. Він опирається усвідомленню гріха, опирається сумлінню, опирається Святому Духові, а ви радієте, бачачи його на цьому шляху, і сподіваєтеся, що він буде вірним і вистоїть. Правда, в певному сенсі можна сказати, що його становище обнадійливіше, ніж тоді, коли він був у заціпенінні. Бо Бог переконав його в гріху і може досягти того, щоб навернути і впокорити його. Але сам грішник зрозуміє це не в такому сенсі. Він подумає, що ви вважаєте його на обнадійливому шляху, бо він чинить краще, ніж раніше. Тоді як насправді його провина і небезпека більші, ніж будь-коли раніше. І замість радіти, ви повинні були б страждати й мучитися, бачачи, як він отак опирається Святому Духові, бо щомиті, поки він це робить, він у небезпеці, що Бог його залишить і віддасть на жорстокість серця і відчай.
17. «Згодом ти дістанеш за це винагороду, Бог тебе винагородить». Так, грішники, Бог вас винагородить, якщо ви й далі йтимете цим шляхом, — Він кине вас у вогонь пекла. Винагорода за все це страждання! Так, якщо ви колись і отримаєте за нього винагороду, то в пеклі. Я колись чув, як один грішник сказав: «Мені дуже погано, я твердо сподіваюся, що дістану свою винагороду». Але згодом та сама людина сказала: «Ніде не знайти такого чорного грішника, як я, і жоден гріх мого життя не здається мені таким чорним і згубним, як ці слова». Він був приголомшений скрухою від того, що колись міг мати таку думку — ніби Бог винагородить його за те, що він витерпів стільки страждань, тоді як він сам навів їх на себе, без жодної потреби, своїм нечестивим опором істині. Правда в тому, що такі люди хочуть утішити грішника, а оскільки самі перебувають у цілковитій темряві щодо релігії, то, звісно, дають йому хибну втіху.
18. Ще одна хибна втіха — казати грішникові, що він недостатньо покаявся. Правда в тому, що він не покаявся зовсім. Бог завжди втішає грішника, щойно той покається. Ця вказівка передбачає, що його почуття правильні, наскільки вони сягають. Натякати, що він хоч трохи покаявся, — означає сказати йому неправду й ошукати його, позбавивши душі.
19. Люди часом утішають грішника, кажучи йому: «Якщо ти обраний, тебе буде приведено». Я колись чув про випадок, коли одного чоловіка у великому душевному стражданні послали поговорити зі служителем із сусідньої громади. Вони довго розмовляли. Коли той ішов, служитель сказав йому: «Я хотів би передати через тебе кілька рядків твоєму батькові». Його батько був побожною людиною. Служитель написав листа й забув його запечатати. Дорогою додому грішник побачив, що лист не запечатаний, і подумав собі, що, мабуть, служитель написав про нього, і зрештою цікавість спонукала його відкрити й прочитати листа. І там він знайшов написане приблизно таке: «Шановний пане. Я бачу, що ваш син охоплений усвідомленням гріха і в тяжкому стражданні, і, здається, нелегко сказати щось, що дало б йому полегшення. Але якщо він один з обраних, то напевно буде приведений». Служитель хотів сказати щось на втіху батькові. Але тепер зважте. Цей лист трохи не погубив його душу. Він заспокоївся на вченні про обрання — «Якщо я обраний, мене буде приведено», — і все його усвідомлення гріха зникло. Через роки він був пробуджений і навернений, але лише після великої боротьби, і не раніше, ніж те хибне враження було стерте з його розуму і він побачив, що йому немає ніякого діла до вчення про обрання, а якщо він не покається, то загине навіки.
20. Дуже часто деякі люди кажуть пробудженому грішникові: «Ти на дуже вдалому шляху, я радий бачити тебе таким і маю щодо тебе добрі надії». Часом здається, ніби церква в змові з дияволом, щоб допомагати грішникам опиратися Святому Духові. Те, що Святий Дух хоче дати грішникові відчути, — це те, що всі його шляхи хибні і що вони ведуть до пекла. А всі змовляються створити протилежне враження. Дух намагається позбавити його відваги, а вони намагаються його підбадьорити; Дух — завдати йому страждання, показавши, що він цілком на хибному шляху, а вони — втішити його, кажучи, що він чинить добре. Невже дійшло до того, що найгірша протидія істині й найбільша перешкода Духові походитимуть від церкви? Грішнику! Не вірте нічому такому. Ви не на обнадійливому шляху. Ви чините не добре, а зле; так зле, як тільки можете, опираючись Святому Духові.
21. Ще один дуже згубний спосіб, яким грішникам дають хибну втіху, — застосовувати до них певні обітниці Писання, призначені лише для святих. Це велика вигадка диявола. До неї часто вдаються універсалісти. Але й християни нерідко так роблять. Наприклад:
(1.) «Блаженні сумні, бо такі втїшять ся». Як часто цей уривок застосовували до стривожених грішників, які страждали тому, що не хотіли скоритися Богові: блаженні ви, що сумуєте. Ось як! Це правда, коли вони сумують смутком по Богу. Але про що сумує цей грішник? Він сумує тому, що Божий закон святий, а Його умови спасіння такі тверді, що він не може пристосувати їх до свого смаку. Скажіть такому бунтівникові: «Блаженні сумні»! Ви могли б так само застосувати це до тих, хто в пеклі. Там теж сумують. Грішник сумує тому, що немає іншого шляху спасіння, тому що Бог такий святий, що вимагає від нього відмовитися від усіх його гріхів, і він відчуває, що настав час, коли він мусить або відмовитися від них, або загинути навіки. Чи скажемо ми йому, що він буде втішений? Підіть і скажіть дияволові: «Бідний дияволе, ти тепер сумуєш, але Біблія каже, що ти блаженний, якщо сумуєш, і згодом ти будеш утішений».
(2.) «…і хто шукає, знаходить». Це кажуть грішникам так, ніби стривожений грішник шукає релігії. Ця обітниця дана щодо християн, які просять з вірою і прагнуть виконувати Божу волю, і стосується не тих, хто шукає надії чи втіхи, а лише святого шукання. Застосовувати її до нерозкаяного грішника — означає лише обманювати його, бо його шукання не такого роду. Сказати йому: «Ти шукаєш, так? Що ж, шукай — і знайдеш», — означає плекати згубну оману. Доки він залишається нерозкаяним, у нього немає жодного бажання, якого не міг би мати диявол, залишаючись дияволом.
Якби він мав бажання виконати свій обов’язок, якби прагнув виконувати Божу волю і відмовитися від своїх гріхів, він був би християнином. А втішати нерозкаяного грішника такою обітницею — однаково що втішати сатану.
(3.) «Добре ж роблячи, не вниваймо, свого бо часу своє жати мем, не ослабіваючи». Застосовувати це до грішника для втіхи — абсурд. Наче він робить щось, що подобається Богові. Він ніколи не чинив добра і ніколи не чинив більшого зла, ніж тепер. Припустімо, мій сусід, що зайшов, коли я намагався впокорити свого сина, сказав би хлопчикові: «Свого часу пожнеш, якщо не ослабнеш», — що б я сказав? «Пожнеш, так, пожнеш, якщо не покинеш своєї впертості, справді пожнеш, бо я візьмуся до різки». Так і грішник, що бореться, пожне пекельне засудження, якщо не відмовиться від своїх гріхів.
22. Деякі визнавці віри, намагаючись розмовляти з пробудженими грішниками, дуже люблять казати: «Я розповім тобі свій досвід». Це небезпечна пастка, яка часто дає дияволові зачіпку, щоб повести грішника до пекла, — через спроби скопіювати ваш досвід. Якщо ви розповісте йому його і він вважатиме, що це християнський досвід, він майже неминуче намагатиметься його наслідувати і замість іти за Євангелієм чи за проводом Духа у власній душі йтиме за вашим прикладом. Це і абсурдно, і небезпечно. У нього ніколи не буде точно таких почуттів, які мали ви. Жодні двоє людей ніколи не переживали цього однаково. Досвід людей так само неподібний, як їхні обличчя. Такий підхід дуже ймовірно введе його в оману. Мета часто полягає лише в тому, щоб підбадьорити його саме там, де його не слід підбадьорювати, — перш ніж він скорився Богові. І це здатне загальмувати Божу справу в його душі.
23. Як часто люди кажуть пробудженому грішникові, що Бог почав у ньому добре діло і доведе його до кінця. Я знав батьків, які так говорили зі своїми дітьми і, щойно бачили своїх дітей пробудженими, облишали всю колишню тривогу за них і безтурботно заспокоювалися, думаючи, що тепер, коли Бог почав добре діло в їхніх дітях, Він доведе його до кінця. Так само розумно було б фермерові сказати це про своє збіжжя і, щойно воно зійде з землі, сказати: «Що ж, Бог почав добре діло на моєму полі, і Він доведе його до кінця». Що подумали б про фермера, який занедбав би поставити огорожу, бо Бог почав справу, даючи йому врожай збіжжя? Якщо ви так скажете грішникові і він вам повірить, це напевно стане його погибеллю, бо завадить йому зробити те, що абсолютно необхідне для його спасіння. Якщо, щойно грішника пробуджено, його навчають, що тепер Бог почав добре діло, яке лише треба продовжити, і що Бог напевно його продовжить, — він бачить, що йому більше немає причин тривожитися, бо насправді йому більше нічого робити. І так він звільниться від того нестерпного тиску теперішнього обов’язку покаятися і скоритися Богові. А якщо він звільниться від почуття обов’язку це зробити, він ніколи цього не зробить.
24. Деякі кажуть грішникові: «Що ж, ти покинув свої гріхи, так?» — «О так», — каже грішник. Тоді як це цілковита неправда: він ні на мить не покидав своїх гріхів, він лише змінив одну форму гріха на іншу; лише став у нову позу опору. І сказати йому, що він покинув їх, — означає дати йому хибну втіху.
25. Часом, щоб полегшити муку стривоженого грішника, дають таку вказівку: «Роби, що можеш, а Бог зробить решту», або «Роби, що можеш, і Бог тобі допоможе». Це те саме, що сказати грішникові: «Ти не можеш зробити того, чого Бог вимагає від тебе, але якщо ти зробиш, що можеш, Бог допоможе тобі з рештою». Грішники часто вбивають собі в голову, що вони зробили все, що могли, тоді як насправді вони не зробили нічого, лише щосили опиралися Богові. Я часто чув, як вони кажуть: «Я зробив усе, що міг, і не отримую полегшення, що ж мені ще робити?» Тож ви бачите, як утішно має бути такій людині, коли приходить визнавець віри й каже: «Якщо ти зробиш, що можеш, Бог тобі допоможе». Це відразу знімає всю її гостру тугу. Їй може бути неспокійно й невесело, але мука її минула.
26. Ще кажуть: «Ти повинен бути вдячним за те, що маєш, і сподіватися на більше». Якщо грішник охоплений усвідомленням гріха, йому кажуть, що він повинен бути вдячним за усвідомлення гріха і сподіватися на навернення. Якщо він щось відчуває, він повинен бути вдячним за ті почуття, які має, — наче його почуття були релігійними почуттями, тоді як релігії в нього не більше, ніж у сатани. Він справді має причину бути вдячним — вдячним, що він не в пеклі, і вдячним, що Бог досі чекає на нього. Але смішно казати йому, що він повинен бути вдячним за стан свого розуму, коли він увесь час щосили опирається своєму Творцеві.
ПОМИЛКИ В МОЛИТВІ ЗА ГРІШНИКІВ.
Тут я згадаю кілька помилок, яких допускаються, молячись за грішників у їхній присутності, через які в їхньому розумі складається хибне враження, і внаслідок цього вони часто знаходять хибну втіху у своєму стражданні.
1. Люди часом моляться за грішників так, ніби ті заслуговують радше ЖАЛЮ, ніж ДОКОРУ. Вони моляться за них як за ПЛАЧУЩИХ. «Господи, допоможи цим зажуреним плачущим», — наче вони просто сумують, як той, хто втратив друга чи зазнав якогось іншого лиха, і не можуть нічого вдіяти, і дуже шкодують, але смерть таки прийшла, — і тому вони гідні великого жалю, сидячи там сумні, зажурені, зітхаючи. Біблія ніколи так не говорить. Вона жаліє грішників, але жаліє їх як безумних і винних бунтівників, винних і гідних піти до пекла, а не як бідних зажурених плачущих, які нічого не можуть вдіяти, які хочуть полегшення, але можуть лише сидіти й сумувати.
2. Молитися за них як за бідних грішників. Чи вживає Біблія коли-небудь такі слова? Біблія ніколи не називає їх «бідними грішниками», наче вони заслуговують радше жалю, ніж докору. Христос жаліє грішників у Своєму серці. І Бог так само жаліє їх. Він відчуває в Своєму серці всі пориви співчуття до них, коли бачить, як вони йдуть уперто й свавільно, догоджаючи своїм пожадливостям і наражаючись на Його вічний гнів. Але Він ніколи не дозволяє Собі жодного слова, наче грішник просто «бідне створіння», яке треба жаліти, наче він нічого не може вдіяти. Думка, що він бідний, а не нечестивий, нещасний, а не винний, дуже полегшує грішника. Я бачив, як грішник на зібранні корчився в муках під дією істини, аж поки хтось не почав молитися за нього як за бідне створіння. І тоді він вибухав сльозами, рясно плакав і думав, що така молитва принесла йому велику користь. «Ох, яка ж це була добра молитва». Якщо ви тепер підете й поговорите з цим грішником, то побачите, що він жаліє себе як бідне нещасне створіння і, може, плаче над своїм нещасним станом, але його УСВІДОМЛЕННЯ ГРІХА, його глибоке відчуття СТРАШНОЇ ПРОВИНИ — усе зникло.
3. Молитися, щоб Бог допоміг грішникові покаятися. «Господи, дай силу цьому бідному грішникові покаятися тепер». Це навіює грішникові думку, що він тепер щосили намагається покаятися і не може, а тому християни закликають Бога допомогти йому й дати силу це зробити. Більшість визнавців віри моляться за грішників не про те, щоб Бог зробив їх ГОТОВИМИ покаятися, а про те, щоб Він ДАВ ЇМ СИЛУ, тобто зробив їх спроможними. Не дивно, що їхні молитви не вислухано. Вони знімають із грішника почуття відповідальності, а це полегшує його страждання. Але це образа для Бога, наче Бог наказав грішникові зробити те, чого той не може зробити.
4. Люди часом моляться: «Господи, ці грішники шукають Тебе, вболіваючи». Ці слова — натяк на те, що сталося тоді, коли Ісус був маленьким хлопчиком і пішов у храм поговорити з рабинами й учителями. Його батьки, як ви пам’ятаєте, пройшли день дороги додому, перш ніж помітили, що Його немає, і тоді повернулися назад і, пошукавши всюди, знайшли маленького Ісуса, що стояв у храмі й сперечався з ученими людьми, і Його мати сказала Йому: «Дитино, що се зробив єси з нами? ось батько Твій і я, болїючи, шукали Тебе». І так ця молитва зображує грішників, ніби вони шукають Ісуса, а Він ховається від них, а вони озираються навколо, і шукають, і намагаються знайти Його, і дивуються, де ж Ісус, і кажуть: «Господи, ми три дні, вболіваючи, шукали Ісуса». Це НЕПРАВДА. Жоден грішник ніколи не шукав Ісуса всім серцем три дні чи три хвилини і не міг Його знайти. Ось Ісус стоїть біля його дверей і стукає, ось Він просто перед ним, благає його і викриває всі його фальшиві відмовки. Шукає Його! Грішник може скиглити й плакати: «Ох, як я вболіваю і шукаю Ісуса». Нічого подібного; це Ісус шукає вас. І все ж скільки обтяжених сумлінь знаходять полегшення й утіху, почувши одну з таких молитов.
5. «Господи, змилуйся над цими грішниками, що прагнуть пізнати Твою любов». Це улюблений вислів багатьох, наче грішники прагнуть пізнати любов Христа і не можуть. Нічого подібного. Вони не шукають любові Христа, а шукають, як потрапити до неба без Ісуса Христа. Наче вони шукають її, а Він такий жорстокосердий, що не дає їм її.
6. «Господи, змилуйся над цими покаянними душами;» — називаючи стривожених грішників покаянними душами. Якщо вони покаянні, то вони християни. Створювати в ненаверненого грішника враження, що він покаянний, — означає змусити його повірити неправді. Але для грішника це дуже втішно, і він охоче підхоплює це й повторює в молитві: «О Господи, я бідна покаянна душа, я дуже каюся, я так страждаю, Господи, змилуйся над бідним покаянним». Страшна омана!
7. Часом люди моляться за стривожених грішників як за смиренні душі. «О Господи, ці грішники впокорилися». Та це ж неправда, вони не впокорилися; якби впокорилися, Господь підняв би їх і втішив, як Він обіцяв. Є один гімн такого змісту, який завдав великої шкоди. Він починається так:
«Прийди, СМИРЕННИЙ грішнику, в чиїх грудях
Тисяча думок вирує».
Цей гімн один служитель якось дав пробудженому грішникові як такий, що стосується його випадку. Той почав читати: «Прийди, смиренний грішнику». І зупинився: «Смиренний грішнику — це не про мене, я не смиренний грішник». Ах, як добре було для нього, що Святий Дух навчив його краще, ніж гімн. Якби в гімні було сказано: Прийди, стривожений грішнику, чи винний грішнику, чи тремтячий грішнику, — було б цілком добре, але називати його смиренним грішником не годилося. Є дуже багато гімнів такого ж характеру. Дуже часто трапляється, що грішники цитують хибні думки якогось гімну, щоб виправдати себе в бунті проти Бога.
Один служитель розповів мені, що зовсім недавно чув молитву такими словами: «О Господи, ці грішники впокорилися і прийшли до Тебе, як уміють. Якби вони знали краще, то й чинили б краще, але, о Господи, оскільки вони прийшли до Тебе, як тільки можуть, ми молимо Тебе: прийми їх і вияви милість». Жахливо!
8. Багато хто молиться: «Отче, відпусти їм; не знають бо, що роблять». Це молитва, яку Христос промовив за Своїх убивць. І в тому випадку це було правдою: вони не знали, що чинять, бо не вірили, що Ісус Христос — Месія. Але про грішників, що чують Євангеліє, не можна сказати, що вони не знають, що чинять. Вони добре знають, що чинять. Вони не бачать усього розміру цього, але знають, що грішать проти Бога і відкидають Христа, а трудність у тому, що вони не хочуть скоритися Богові. Але така молитва здатна дати грішникові відчути полегшення і змусити його сказати: «Господи, як Ти можеш так мене звинувачувати, я бідне неуке створіння, я не знаю, як зробити те, чого від мене вимагають. Якби я знав як, я б зробив».
9. Ще один вислів: «Господи, направ цих грішників, що питають про дорогу до Сіону, обернувши туди лиця». Але ці слова стосуються лише християн. Грішники не обернені лицем до Сіону, їхні лиця звернені до пекла. І як можна сказати про грішника, що він «питає про дорогу» до Сіону, коли він не має жодного бажання туди йти? Справжня трудність у тому, що він не хоче ЙТИ тим шляхом, яким, як він знає, повинен іти.
10. Люди моляться, щоб грішники глибше усвідомили свій гріх. Або моляться, щоб грішники пішли додому серйозними й зворушеними і обміркували цей предмет, замість того щоб молитися, щоб вони покаялися тепер. Або моляться так, наче вважають, що грішник готовий зробити те, чого від нього вимагають. Усі такі молитви — саме такі, яких хоче диявол. Він бажає таких молитов, і, смію сказати, йому байдуже, скільки їх буде піднесено.
Я часом бачив, як на зібранні для стривожених, або коли грішників покликали на лави для стривожених, і служитель зробив їм шлях спасіння цілком ясним, і прибрав усі камені спотикання з їхньої дороги, і розвіяв темряву їхнього розуму щодо різних питань, і коли вони вже ось-ось готові ПОСТУПИТИСЯ, — когось просять помолитися, і замість молитися, щоб вони покаялися тепер, він починає молитися: «О Господи, ми молимося, щоб ці грішники були серйозними, щоб вони глибоко відчули свою гріховність, щоб пішли додому, вражені своїм загиблим станом, щоб нічого не намагалися робити власними силами, щоб не втратили свого усвідомлення гріха і щоб у Твій час і в Твій спосіб вийшли до славного світла і свободи синів Божих».
Замість того щоб привести їх просто до НЕГАЙНОЇ покори, на місці, це дає їм час перевести подих, знімає весь тиск усвідомлення гріха, і грішник знову вільно дихає, відчуває полегшення і спокійно сідає. Отак, коли грішника, так би мовити, підведено і він стоїть біля воріт неба, така молитва, замість того щоб штовхнути його всередину, відкидає його далеко назад: «Отак, бідолахо, сиди тут, доки Бог тобі не допоможе».
11. Християни часом моляться так, що створюють враження, ніби ХРИСТОС — ДРУГ ГРІШНИКА в іншому сенсі, ніж Бог Отець. Вони моляться до Нього: «О Ти, Друже грішників», — наче Бог сповнений гніву й суворої помсти і ось-ось розчавить бідолаху, аж поки Ісус Христос не втрутиться, не стане на його бік і не визволить його. Але це цілком хибно. Отець і Син цілковито згодні, їхні почуття однакові, і обидва однаково бажають, щоб грішники були спасенні. І створювати таке враження — означає обманювати грішника і викликати неправильні почуття до Бога. Зображувати Бога Отця так, ніби Він стоїть над ним із мечем правосуддя в руці, прагнучи завдати удару, аж поки Христос не стане між ними, — неправда. Отець так само друг грішника, як і Син. Його співчуття таке саме. Але якщо грішник матиме таке несприятливе уявлення про Бога Отця, як він зможе любити Його всім серцем, щоб казати: «Авва, Отче»?
12. Манерою молитви часто створюють враження, що ви не очікуєте, що грішники покаються ТЕПЕР, або що ви чекаєте, що Бог виконає ЇХНІЙ обов’язок, або що ви хочете заохотити їх покладатися на ваші молитви. І так грішники гинуть. Ніколи не моліться так, щоб у грішників склалося враження, ніби ви таємно сподіваєтеся, що вони вже християни, або що ви твердо впевнені, що вони колись ними стануть, або що ви наполовину вірите, що вони навернені вже тепер. Це завжди шкідливо. Безліч людей обмануто хибною втіхою в такий спосіб, і саме в критичну мить їм перешкоджено остаточно віддати себе Богові.
Браття, я бачу, що це поле таке широке, що я ніяк не можу згадати всього, що хотів сказати. Є ще багато іншого, чого я мав намір торкнутися цього вечора, але час уже надто пізній. Я мушу закінчити кількома короткими
ЗАУВАЖЕННЯ.
1. Багато людей, які так поводяться зі стривоженими грішниками, роблять це з хибного жалю. Вони відчувають стільки симпатії і співчуття, що не можуть змусити себе сказати їм правду, потрібну для їхнього спасіння. Так само хірург, бачачи, що людині треба ампутувати руку, бо інакше вона помре, міг би піддатися цьому почуттю хибного жалю і просто накласти пластир і дати їй опіум. У цьому немає жодної доброзичливості. Справжня доброзичливість спонукала б хірурга приховати свої почуття, бути холоднокровним і спокійним і гострим ножем відтяти кінцівку і врятувати життя. Робити щось менше за це — хибна ніжність. Я колись бачив жінку в душевному стражданні, яку місяцями майже доводили до відчаю. Її друзі перепробували всі ці хибні втіхи без жодного результату і привели її до служителя. Вона була виснажена й змучена агонією. Служитель утупив у неї погляд, вилив на її розум істину й докорив їй якнайгостріше. Жінка, що була з нею, втрутилася — вона вважала це жорстоким — і сказала: «Ох, утіште ж її, вона так страждає, не мучте її більше, вона цього не витримає». Він обернувся, докорив їй і відіслав її геть, а тоді вилив істину на стривожену грішницю, мов вогонь, і за п’ять хвилин вона навернулася і пішла додому, сповнена радості. Проста істина змела всі її хибні уявлення, і за кілька хвилин вона раділа в Бозі.
2. Таке поводження зі стривоженими грішниками, коли їм подають хибну втіху, — це насправді жорстокість. Це жорстоко, як могила, жорстоко, як пекло, бо це здатне скинути грішника в його палаючу безодню. Християни відчувають співчуття до стривожених, і так і має бути. Але останнє, що вони повинні робити, — це здригнутися саме тієї миті, коли справа доходить до кризи. Вони повинні відчувати співчуття, але виявляти його так, як виявляє хірург, коли обдумано береться до роботи правильним і найкращим способом і відтинає людині руку, і так лікує її і рятує їй життя. Так само християни повинні дати грішникові побачити своє співчуття і ніжність, але вони мають стати на Божий бік — повністю і рішуче. Вони повинні відкрити грішникові найгірше в його становищі, викрити його провину й небезпеку, а тоді привести його просто до хреста і наполягати на негайній покорі. Вони мусять мати досить твердості, щоб виконати цю роботу ґрунтовно, і якщо бачать грішника в стражданні й муках, вони все одно мусять тиснути на нього далі і ні на крок не поступатися, хоч би як він мучився, а тиснути й тиснути, доки він не поступиться.
Щоб це робити, часто потрібні міцні нерви. Мені не раз доводилося опинятися в обставинах, у яких я пізнав це на досвіді. Я бував оточений стривоженими грішниками в такому стражданні, що кожен нерв тремтів: одні, охоплені почуттями, лежали на підлозі, інших натирали камфорою, щоб вони не знепритомніли, ще інші кричали, наче ось-ось підуть до пекла. Тепер припустімо, що хтось дав би хибну втіху в такому випадку. Припустімо, у нього не вистачило б нервів, щоб привести їх просто до негайної й безумовної покори. Наскільки непридатна така людина, щоб їй довірити таку справу.
3. Часом грішники божеволіють від відчаю й душевної муки. Коли так стається, це майже завжди тому, що ті, хто з ними має справу, намагаються підбадьорити їх хибною втіхою і так доводять їх до такої боротьби зі Святим Духом. Вони намагаються підтримати їх, тоді як Бог намагається їх зламати. І згодом розум грішника заплутується в цих протилежних впливах, і він або божеволіє, або впадає у відчай.
4. Якщо ви збираєтеся мати справу з грішниками, пам’ятайте, що незабаром зустрінетеся з ними на суді, і неодмінно поводьтеся з ними так, щоб, якщо вони загинуть, це була їхня власна вина. Не намагайтеся втішати їх хибними уявленнями тепер, щоб вони потім дорікали вам за це. Краще придушіть свою хибну симпатію і дайте оголеній істині розтяти їх аж до суглобів і мозку, ніж заспокоювати їх хибною втіхою і виманювати їх від Бога.
4. Грішнику! Якщо ви розмовляєте з якимись християнами і вони кажуть вам щось зробити, спершу спитайте: «Якщо я зроблю це, чи буду я спасенний?» Ви можете бути стривожені — і не спастися. Ви можете молитися — і не спастися. Ви можете читати свою Біблію — і не спастися. Ви можете застосовувати засоби по-своєму — і не спастися. Хоч би що вони казали вам робити, якщо ви можете це робити й не спастися, не зважайте на такі настанови. Вони здатні дати вам хибну втіху, відвернути вашу увагу від головного, що треба зробити, і звабити вас до пекла. Не йдіть за такими вказівками, щоб не померти, виконуючи їх, — і тоді вже нічого не виправиш.
Нарешті, ніколи не кажіть грішникові нічого і не давайте йому жодної вказівки, яка змусить його зупинитися на півдорозі або яка не включає безумовної покори Богові. Дозволити йому зупинитися будь-де, не дійшовши до цього, — безмежно небезпечно. Припустімо, ви на зібранні для стривожених чи на молитовному зібранні і кажете грішникові молитися, чи прочитати книжку, чи будь-що, що не сягає спасенного покаяння, а він тієї ж ночі впаде і скрутить собі в’язи, — з кого спитають за його кров? Один юнак у Новій Англії якось зустрів на вулиці служителя і спитав його, що йому робити, щоб спастися. Служитель сказав йому піти додому, зайти до своєї кімнати, стати на коліна і віддати своє серце Богові. «Ох, пане, — сказав хлопець, — мені так погано, я боюся, що не доживу, доки дійду додому». Служитель побачив свою помилку і відчув докір, так несвідомо висловлений дитиною, і сказав йому: «Що ж, тоді віддай своє серце Богові тут, а потім іди додому до своєї кімнати і скажи Йому про це».
О, серце обливається кров’ю, коли бачиш стількох жалюгідних утішителів стривожених грішників, у чиїх відповідях одна тільки неправда. Скільки ж у світі духовного знахарства і скільки є «ковалів неправди», «нікчемних лікарів», які не знають нічого кращого, ніж утішати грішників хибними надіями й морочити їх своїми «бабськими байками» та нісенітницями, або які піддаються хибній ніжності й симпатії, аж поки їм не забракне твердості, щоб дивитися, як застосовують меч Духа, щоб розтинати людей до самої душі й оголювати голе серце грішника. Горе, що стількох допускають до служіння, які не мають досить уміння стояти осторонь і дивитися, як Дух Божий робить Своє діло, руйнуючи старі підвалини, розчавлюючи всі гнилі надії грішника і повністю зламуючи його біля ніг Ісуса.