Розділ 18 · 43 хв читання · 55 хв слухання
Лекція XVI. Необхідність і дія єдності
ЛЕКЦІЯ XVI.
НЕОБХІДНІСТЬ І ДІЯ ЄДНОСТІ.
Текст.— «Знов глаголю вам: Що коли двоє з вас згодять ся на землї про всяку річ, якої просити муть, станеть ся їм від Отця мого, що на небі».— Маттея 18:19.
КІЛЬКА тижнів тому я вже брав цей текст, коли проповідував про молитовні зібрання. Тепер я маю намір глибше ввійти в його дух і значення. Очевидна мета нашого Господа в цьому тексті — навчити, яке значення і яку силу має єдність у молитві та в зусиллях, спрямованих на поширення віри. Він бере найсильніший можливий випадок — число два, найменше число людей, між якими взагалі можлива згода, — і каже, що «коли двоє з вас згодять ся на землї про всяку річ, якої просити муть, станеть ся їм від Отця мого, що на небі». Наголос Він робить саме на тому, що вони згодні, а число два, як видно, згадано лише для того, щоб підбадьорити найменшу кількість людей, між якими можлива згода. Але як нам розуміти, що означає «згодитися про» те, чого ми проситимемо? На це питання я відповім у двох таких розділах:
I. Покажу, що ми маємо бути «згодні» в молитві.
II. Ми маємо бути згодні в усьому, що необхідне, щоб одержати благословення, якого шукаємо.
I. Щоб підпасти під цю обітницю, ми маємо бути згодні в молитві. Саме цього особливо навчає текст. Тобто:
1. Ми повинні бути згодні в наших бажаннях щодо того, чого просимо. Треба мати бажання того, чого просимо, і бути в цих бажаннях однодумними. Дуже часто люди словами моляться про одне й те саме, хоча зовсім не згодні в тому, щоб справді цього бажати. Ба більше, дехто з них, можливо, у серці бажає якраз протилежного. Людей закликають молитися про якусь справу, і всі вони словами про неї моляться, але Бог знає, що часто вони цього не бажають, і, можливо, бачить, що серця декого з них увесь цей час опираються молитві.
2. Ми повинні бути згодні в мотиві, з якого бажаємо того, чого просимо. Недостатньо, щоб наші бажання щодо якоїсь справи були однакові, — однаковою має бути і причина. Одна людина може бажати пробудження заради Божої слави та спасіння грішників. Інший член церкви теж може бажати пробудження, але з зовсім інших мотивів. Дехто, можливо, бажає пробудження, щоб громада зросла й зміцніла і їм легше було покривати видатки на утримання проповіді Євангелія. Інший бажає пробудження, щоб церква побільшала, стала численнішою і поважнішою. Ще інші бажають пробудження, бо їм опиралися або лихо про них говорили, і вони хочуть, щоб їхні вороги знали: хай би що вони думали чи казали, Бог їх благословляє. Буває, що люди бажають пробудження з самої лише природної прихильності — щоб їхні рідні навернулися і спаслися. Якщо вони хочуть так об’єднатися в молитві, щоб одержати благословення, вони мають не тільки бажати його і бути згодні в цьому бажанні, а й бути згодні в тому, що бажають його з однакових причин.
3. Ми повинні бути згодні в тому, щоб бажати цього з добрих причин. Ці бажання мають бути не лише спільними і походити з однакових мотивів, а й походити з добрих мотивів. Найвищим мотивом має бути шанувати і прославляти Бога. Люди можуть навіть бажати пробудження, бути згодні в цьому бажанні й однакові в мотивах, і все ж, якщо ці мотиви недобрі, Бог не сповнить їхніх бажань. Так батьки можуть бути згодні в молитві про навернення своїх дітей, мати однакові почуття й однакові мотиви, але якщо в них немає вищого мотиву, ніж той, що це їхні діти, їхні молитви не буде вислухано. Вони згодні в причині, але це не правильна причина.
Так само будь-яка кількість людей може бути згодна у своїх бажаннях і мотивах, але якщо мотиви ці самолюбні, то їхня згода в них тільки зробить їх ще огиднішими для Бога. «Як се, що змовились ви спокусити Духа Господнього?» Я бачив цього дуже багато: церкви ревно молилися про щось, а мотиви в них були явно самолюбні. Буває, що вони ревно моляться про пробудження, і з їхньої палкості та єдності можна подумати, що вони неодмінно схилять Бога дати благословення, — аж поки не дізнаєшся причини. А яка ж вона? Та вони бачать, що їхня громада ось-ось розпадеться, якщо нічого не зробити. Або бачать, що якась інша деномінація набирає сили, і немає іншого способу протидіяти їй, як тільки мати пробудження у своїй церкві. І вся їхня молитва — лише спроба залучити Всемогутнього, щоб Він допоміг їм вибратися з труднощів, і вона цілком самолюбна й огидна Богові. Одну жінку у Філадельфії запросили на жіноче молитовне зібрання в певному місці. Вона спитала, навіщо вони збираються там і про що збираються молитися. Їй відповіли, що молитимуться про зіслання Духа на місто. «Ну, — сказала вона, — то я не піду. Якби вони збиралися молитися за нашу громаду, я б пішла, але молитися там за інші церкви я не піду!» Ох, що за дух!
Я отримував безліч листів і прохань відвідати те чи інше місце й постаратися сприяти там пробудженню, і мені наводили багато причин, чому я мав би приїхати, але, зваживши ці причини, я часом бачив, що всі вони до одної самолюбні. І Бог дивився б на кожну з них з огидою.
Як часто на молитовних зібраннях ми чуємо, що люди наводять такі причини, чому вони бажають тих чи інших благословень, які не є слушними в Божих очах. Такі причини, що коли вони справжні і коли християн справді спонукають саме вони, то їхні молитви стають неприйнятними для Бога, бо мотив їхній був неправильний.
Чимало з того, що часто кажуть на користь місійної справи, саме такого характеру: воно звертається до хибних мотивів. Як часто нам розповідають про шістсот мільйонів язичників, яким загрожує пекло, і як мало говорять про провину шестисот мільйонів, що об’єдналися і змовилися як бунтівники проти Бога, чи про безчестя і зневагу, якими такий світ беззаконників обливає Бога, нашого Творця. Я знаю, що Бог звертається і до тих мотивів, які промовляють до нашого суто природного співчуття та жалю, і використовує їх, але завжди підпорядковуючи їх Своїй славі. Якщо ж ці нижчі мотиви ставлять на перше місце, це неминуче породжує неповноцінну побожність і ревність, а також багато фальшивого. Поки церква не погляне на безчестя, завдане Богові, мало що буде зроблено. Саме це треба виставити перед світом, саме це має глибоко відчути церква, саме це треба повністю показати грішникам, перш ніж світ коли-небудь навернеться.
Батьки ніколи не бувають згодні в молитві про навернення своїх дітей так, щоб їхні молитви було вислухано, доки не відчують, що їхні діти — бунтівники. Батьки часто дуже ревно моляться за дітей, бо хочуть, щоб Бог їх спас, і мало не ображаються на Бога, якщо Він не спасає їхніх дітей. Але якщо вони хочуть, щоб їхні молитви перемогли, вони мають стати на Божий бік проти своїх дітей, навіть якби Бог через їхню впертість і невиправне нечестя мусив послати їх до пекла. Я знав жінку, яка дуже вболівала за спасіння свого сина й молилася за нього в агонії, але він і далі залишався нерозкаяним, аж поки вона нарешті не переконалася, що її молитви й муки були лише ніжними поривами батьківського почуття і зовсім не випливали зі справедливого погляду на характер її сина як свавільного і нечестивого бунтівника проти Бога. І на його душу ніщо не справляло враження, аж поки вона не зайняла твердої позиції проти нього як бунтівника і не стала дивитися на нього як на такого, що заслуговує на пекло. І тоді він навернувся. Причина була в тому, що досі в молитві нею ніколи не керував правильний мотив — бажання його спасіння з найвищою увагою до Божої слави.
4. Якщо ми хочемо так об’єднатися, щоб перемагати в молитві, ми мусимо бути згодні у вірі. Тобто ми маємо разом очікувати благословення, про яке молимося. Ми маємо розуміти, чому його слід очікувати, бачити докази, на які має спиратися віра, і беззастережно вірити, що благословення прийде, інакше ми не підпадаємо під обітницю. Віру завжди розуміють як неодмінну умову переможної молитви. Якщо в якомусь окремому випадку про неї не сказано, вона завжди мається на увазі, бо дієвою може бути лише молитва, принесена з вірою. І щоб спільна молитва перемогла, потрібна спільна віра.
5. Далі, ми маємо бути згодні щодо часу, коли бажаємо, щоб прийшло благословення. Якщо двоє чи більше згодні в бажанні якогось певного благословення, але один із них хоче, щоб воно прийшло тепер, а інші ще не зовсім готові його прийняти, то ясно, що вони не згодні. Вони не єдині в одному суттєвому пункті. Якщо благословення має прийти у відповідь на їхню спільну молитву, воно мусить прийти так, як вони про нього молилися. А якщо воно приходить, то мусить прийти в якийсь час. Але якщо вони не згодні в тому, коли хочуть його мати, то ясно, що воно ніколи не прийде у відповідь на їхню молитву.
Припустімо, церква взялася молитися про пробудження і всі згодні в бажанні пробудження, але не в тому, коли воно має бути. Припустімо, одні хочуть, щоб пробудження прийшло тепер, і цілком готові, і їхні серця чекають, коли зійде Дух Божий, і вони охоче віддадуть цьому час, увагу й працю ТЕПЕР; а інші ще не зовсім готові: у них зараз є інші справи, якась світська мета, якої вони хочуть досягти, якесь діло в руках, і вони хочуть тільки закінчити його, а тоді… — але зараз вони ніяк не можуть знайти на це часу, не готові впокоритися, випробувати свої серця, зорати переліг і стати так, щоб прийняти благословення. Хіба не ясно, що тут немає справжньої єдності, бо вони не згодні в тому, що суттєве? Поки одна частина молиться, щоб пробудження прийшло тепер, інші з такою самою ревністю моляться, щоб воно тепер не прийшло.
Припустімо, що зараз цій церкві поставлено питання: чи ви згодні в молитві про релігійне пробудження тут? Чи всі ви бажаєте пробудження і чи всі хотіли б, щоб воно прийшло тепер? Чи всі ви від щирого серця згодні тепер упасти в порох і відкрити свої серця Святому Духові, якби Він прийшов сьогодні ввечері? Я не питаю, що б ви сказали, якби я поставив це питання. Можливо, якби я зараз поставив його вам, ви всі встали б і проголосували, що згодні в бажанні пробудження і згодні мати його тепер. Ви знаєте, що вам слід відчувати і що слід казати, і знаєте, що вам слід бути готовими до пробудження тепер. Але я питаю: чи БОГ побачив би, що у ваших серцях справді так і що ви згодні в цьому? Чи був хоч раз, відколи я повернувся із села, такий час, коли вся ця церква була згодна в бажанні пробудження і в молитві про нього і хотіла, щоб воно прийшло тепер? Чи хоч двоє з вас погодилися в цьому і відповідно молилися? Якщо ні, то коли ж ви будете згодні молитися про пробудження? І якщо ця церква не може дійти згоди між собою, то як ви можете очікувати пробудження? Немає жодної користі вам набирати зовнішньої постави, вставати тут і казати, що ви згодні, коли Бог читає серце і бачить, що ви не згодні. Ось обітниця: «Знов глаголю вам: Що коли двоє з вас згодять ся на землї про всяку річ, якої просити муть, станеть ся їм від Отця мого, що на небі.» Тож це або правда, або неправда. Якої позиції ви триматиметеся? Якщо це правда, то правда й те, що ви не згодні і ніколи не були згодні, крім тих випадків, коли у вас було пробудження.
Але ми маємо бути згодні не лише щодо часу, а цей час мусить бути теперішнім, інакше ми не згодні в усьому, що суттєве для цієї справи. Якщо ми не згодні мати пробудження тепер, то не застосовуватимемо засобів тепер. А поки засобів не застосовано, воно не може прийти. Отже, ясно, що ми маємо бути згодні щодо теперішнього часу, тобто ми не згодні в тому сенсі, про який говорить текст, доки не погодимося, що тепер ми матимемо благословення, і не поводитимемося відповідно. Погодитися щодо майбутнього часу — марна справа, бо коли той майбутній час настане, ми мусимо тоді бути згодні щодо того теперішнього часу і відповідно застосовувати засоби. Отже, бачите, ви ніколи не будете по-справжньому згодні, доки не погодитеся, що час — тепер.
II. Ми маємо бути згодні в усьому, що необхідне, щоб одержати благословення, якого шукаємо.
Погляньте на слова тексту: «коли двоє з вас згодять ся на землї про всяку річ, якої просити муть». Багато хто, здається, читає їх так, ніби йдеться лише про згоду в проханні, і розуміє це як обітницю, що коли двоє згодні просити про якесь благословення, його буде дано. Але Христос каже, що має бути згода «про» саму річ, якої просять. Тобто згода чи єдність мусить охоплювати все, що суттєве для того, щоб благословення було дано і прийнято.
1. Якщо християни хочуть, молячись про пробудження, користатися з цієї обітниці, вони мають бути згодні у вірі, що релігійні пробудження — це дійсність. Є багато людей, навіть у церкві, які в серці не вірять, що пробудження, які відбуваються, — це Боже діло. Дехто з них може словами молитися про зіслання Духа і релігійне пробудження, а в серці сумніватися, чи бувають у наш час такі речі взагалі. У спільній молитві не повинно бути лицемірства.
2. Вони мають бути згодні в тому, що відчувають потребу пробуджень. Є такі, що вірять у дійсність пробуджень як Божого діла, але водночас не певні, чи потрібні вони для успіху Євангелія. Вони думають, що в пробудженнях є справжнє Боже діло, але, зрештою, може, так само добре, щоб грішники наверталися і приходили до церкви спокійніше й поступово, без такого збудження. Коли пробудження поширюються країною, набирають сили і стають популярними, такі люди можуть удавати, що підтримують їх, і можуть підносити свої холодні молитви про пробудження, хоча водночас їм, загалом, було б прикро, якби пробудження прийшло до них. Вони вважають, що куди безпечніше і краще навчати людей доктрини, спокійно викладати їм справу і приводити їх поступово, а не ризикувати тим, що в їхніх громадах з’явиться суто природне збудження чи неконтрольований запал.
3. Вони мають бути згодні щодо важливості пробуджень. Пробуджень не дається людям у відповідь на молитви, у яких вони ревні лише наполовину. Вони мають відчути безмежну важливість пробудження, перш ніж молитимуться так, щоб перемогти. Благословення такого роду дається лише у відповідь на молитви, які народжуються з усвідомлення їхньої важливості. Як я вже показував, проповідуючи про переможну молитву, саме тоді, коли люди бажають благословення з НЕВИМОВНОЮ АГОНІЄЮ, вони приносять таку молитву, яка неминуче перемагає перед Богом. Ті, хто менше відчуває важливість пробудження, можуть молитися про нього словами, але благословення ніколи не матимуть. А коли церква була єдина в молитві і справді відчула важливість пробудження, вона ніколи не залишалася без нього. Не вірю, що можна знайти випадок, коли таку церкву відпущено б ні з чим. Така згода, коли вона щира, забезпечить згоду і в усіх інших питаннях, без яких не обійтися.
4. Вони мають бути згодні також у тому, щоб мати правильні, біблійні уявлення про кілька речей, пов’язаних із пробудженнями.
(1.) Необхідність Божої дії для того, щоб настало пробудження. Недостатньо, щоб усі вони визнавали це в теорії і молилися про це словами. Вони мають цілком розуміти і глибоко відчувати цю необхідність, мають усвідомлювати свою повну залежність від Духа Божого, інакше все пропаде.
(2.) Чому Божа дія необхідна. Має бути згода на правильних засадах щодо причини, з якої Божа дія така неодмінна. Якщо в цьому пункті в них будуть хибні уявлення, це стане їм на заваді. Якщо християни вважають, що ця потреба в Божому впливі полягає в нездатності грішників, або відчувають так, ніби Бог зобов’язаний дати Святого Духа, щоб зробити грішників здатними коритися Євангелію, вони ображають Бога, і їхні молитви нічого не дадуть. Бо в такому разі вони мусять відчувати, що вилити Свого Духа — це для Бога лише питання звичайної справедливості, перш ніж Він зможе справедливо вимагати від християн працювати, а від грішників — каятися.
Припустімо, церква перейнялася думкою, що грішники — це бідні, нещасні створіння, які приходять у світ з такою природою, що не можуть не грішити, і що грішники так само нездатні покаятися й повірити в Євангеліє, як полетіти на місяць, — то як же вони можуть відчувати, що грішник — бунтівник проти Бога і що він заслуговує на пекло? Як вони можуть відчувати, що грішник винен? І як можуть, молячись, ставати на Божий бік? Якщо вони не стають на Божий бік проти грішника, то не можуть сподіватися, що Бог зважатиме на їхні молитви, бо вони моляться з неправильними мотивами. Безперечно, одна з головних причин, чому так багато молитов залишаються без відповіді, у тому, що ті, хто молиться, насправді стають на бік грішника проти Бога. Вони моляться так, ніби грішник — бідна нещасна істота, яку треба жаліти, а не винний негідник, якого треба осуджувати. А причина в тому, що вони не вірять, ніби грішники здатні коритися Богові. Якщо людина не вірить, що грішники здатні коритися своєму Творцеві, і справді вірить, що впливи Духа потрібні, щоб зробити грішника здатним, то з такими поглядами неможливо принести за грішника приємну Богові й переможну молитву, і не дивно, що люди з такими поглядами не перемагають перед Богом і сумніваються в дієвості молитви віри.
Як часто ви чуєте, що люди моляться за грішників на кшталт: «Господи, допоможи цій бідній душі зробити те, чого від неї вимагають, — Господи, дай силу йому зробити те й те». Така мова свідчить, що вони стають на бік грішника, а не на Божий. Якби ті, хто так говорить, розуміли її так, як її інколи пояснюють, і якби люди мали на увазі те, що їм слід мати на увазі, коли вони заступаються за грішників, я не так би її осуджував. Але правда в тому, що коли люди вживають цю мову, вони часто мають на увазі саме те, що вона, природно, з першого погляду й означає, — тобто так, ніби вони молилися: «Господи, Ти наказуєш цим бідним грішникам покаятися, а Ти ж, Господи, знаєш, що вони не можуть покаятися, якщо Ти не даси їм Свого Духа, щоб Він дав їм силу це зробити, хоча Ти оголосив, що пошлеш їх до пекла, якщо вони цього не зроблять, — однаково, чи одержать вони колись Духа, чи ні. І от, Господи, це видається дуже суворим, і ми молимо Тебе, змилуйся над цими бідними створіннями і не будь до них такий суворий, Христа ради». Хто ж не бачить, що така молитва — або молитва, яка це означає, хай би в які слова її вбрано, — є образою для Бога, бо звинувачує Його в безмежній несправедливості, якщо Він і далі вимагає від грішників обов’язку, якого вони не можуть виконати без тієї допомоги, якої Він не дасть? Люди можуть молитися так аж до судного дня і ніколи не одержати благословення, бо вони стають на бік грішника проти Бога. Вони не можуть молитися з успіхом, поки не зрозуміють, що грішник — бунтівник і впертий у своєму бунті, такий впертий, що без Святого Духа ніколи не зробить того, що міг би так само легко зробити, і то негайно; і ця впертість — причина, і єдина причина, чому для навернення йому потрібен вплив Святого Духа. Єдина підстава, з якої грішникові потрібна Божа дія, — подолати його впертість і зробити його охочим зробити те, що він може зробити і чого Бог справедливо від нього вимагає. І церква ніколи не стоїть у такій поставі, щоб Бог вислухав її спільні молитви, якщо її члени не згодні так розуміти свою залежність від Бога, щоб відчувати її цілком сумісною з провиною грішника. Якщо ж навпаки, то вони згодні в хибному розумінні, і їхні молитви про Божу допомогу нещасному, замість Божої ласки, яка змусила б бунтівника скоритися, б’ють повз ціль, є образою для Бога, і вони ніколи не знайдуть прихильності на небі.
(3.) Вони мають бути згодні в розумінні, що пробудження — не чудеса, а настають через застосування засобів, як і інші події. Не дивно, що колись пробудження приходили так рідко і тривали так недовго, коли люди загалом вважали їх чудесами або чимось на зразок звичайної зливи, що набіжить на якусь місцевість, потриває трохи, а тоді й мине, — тобто чимось, над чим ми не маємо жодної влади. Бо що можуть люди зробити, щоб пішов дощ? Або як можуть вони змусити дощ іти довше, ніж він іде? Ті, хто молиться, мусять бути згодні в розумінні, що пробудження настає через засоби, інакше вони ніколи не будуть згодні в їх застосуванні.
(4.) Вони мають бути згодні в розумінні, що людська дія так само неодмінна для пробудження, як і Божа дія. Насмілюся сказати, що релігійного пробудження ніколи не бувало без Божої дії і ніколи не бувало без людської дії. Як часто люди кажуть: «Бог може, якщо захоче, провадити Своє діло без засобів». Але я в це не вірю, бо немає жодного доказу. Що таке віра? Послух Божому законові. Але закону не можна послухатися, якщо його не знають. І як може Бог змусити грішників послухатися, якщо не об’явить їм Своїх заповідей? І як може Він їх об’явити, якщо не відкриє їх Сам або не пошле через інших, — тобто не наблизить ІСТИНУ до розуму людини так, щоб вона її послухалася? Бог ніколи не навертав і не може навернути грішника інакше, як через істину. Що таке навернення? Послух істині. Він може передати її Сам, безпосередньо грішникові. Але тоді неодмінною є власна дія грішника, бо навернення полягає в правильному застосуванні грішником своєї власної дії. А звичайно Він використовує й дію інших людей — у друкованому слові, письмі, розмові й проповіді. Бог поклав скарб Євангелія в глиняні посудини. Він визнав за добре вживати людей для проповіді слова. Тобто Він побачив, що людська дія — це те, що Він найкраще може вжити для спасіння грішників. І якщо навіть був колись такий випадок, хоча доказів цього ми не маємо, то навряд чи хоч один на тисячу, якщо не на мільйон, навернувся інакше, ніж через істину, об’явлену й наполегливо подану через людське знаряддя. А оскільки церква мусить бути єдиною в застосуванні цих засобів, то, ясно, треба, щоб вона була єдиною в розумінні справжньої причини, чому засоби слід застосовувати, і справжніх засад, за якими їх належить вибирати й прикладати.
5. Важливо, щоб була єдність щодо методів, суттєвих для сприяння пробудженню. Нехай люди погодяться робити будь-що, але якщо вони не згодні в методах, то впадуть у безлад і будуть протидіяти одне одному. Дайте їм вести корабель — і без згоди вони ніколи не попливуть. Якщо вони спробують вести торгівлю як купці, не маючи згоди щодо методів, що з того вийде? Та вони тільки руйнуватимуть роботу одне одного і зведуть нанівець усю справу підприємства. Усе це особливою мірою стосується справи сприяння пробудженню. Інакше члени церкви протидіятимуть впливові одне одного, і їм не варто сподіватися пробудження.
(1.) Церква має бути згодна щодо зібрань, які проводяться: які зібрання проводити, скільки, де і коли. Одні люди під час пробудження завжди хочуть множити зібрання, ніби що більше зібрань, то більше віри. Інші завжди проти будь-яких нових зібрань під час пробудження. Одні завжди за те, щоб проводити тривалі зібрання, а інші ніколи не готові їх проводити зовсім. Хай би яка була різниця, надзвичайно важливо, щоб церква дійшла в цьому доброго порозуміння, аби всі могли йти разом у злагоді і працювати з ревністю й успіхом.
(2.) Вони мають бути згодні щодо способу проведення зібрань. Потрібно, щоб церква була в цьому єдина й сердечна, якщо вона сподівається з успіхом приносити спільну молитву. Буває, що одні хочуть запроваджувати кожну новинку, про яку почують чи яку вигадають, а інші зовсім не бажають нічого змінювати у веденні зібрання, а хочуть, щоб усе робилося точнісінько так, як вони звикли. Їм слід якось дійти згоди: або змінити зібрання, або вести їх і далі по-старому. Найкращий спосіб — щоб церква погодилася в тому, що дозволить зібранням іти своїм ходом, так, як їх формує Дух Божий, і навіть не намагатиметься робити два зібрання однаковими. Церква ніколи не дасть істині діяти на повну силу, доки не погодиться в такій засаді: сприяючи пробудженню, вона пристосовуватиме свої методи до обставин і не намагатиметься переривати природного ходу, який підказують побожне почуття і здоровий глузд, а цілком віддасться проводові й керівництву Святого Духа, запроваджуючи будь-який метод у будь-який час, коли того, здається, вимагає Боже провидіння, і не надаючи жодної ваги тому, новий він чи старий.
6. Вони мають бути згодні щодо способу поводження з нерозкаяними грішниками. Це надзвичайно важливий пункт — щоб церква була згодна в тому, як поводитися з грішниками. Припустімо, вони не згодні, і один каже грішникові одне, а інший — інше. Який безлад! Як вони можуть бути згодні в молитві, коли ясно, що вони не згодні щодо того, про що мають молитися? Підіть до такої церкви і послухайте, як вони моляться за грішників. Прийдіть на молитовне зібрання і слухайте. Ось один молиться, щоб присутні грішники покаялися. Інший молиться, щоб вони були охоплені усвідомленням гріха, і, якщо він дуже ревний, то, може, дійде до того, що молитиметься, щоб вони були глибоко охоплені усвідомленням гріха. Ще інший молиться, щоб грішники пішли додому поважні, задумливі й мовчазні, розмірковуючи над істинами, які почули. Ще інший молиться так, що видно: він боїться, щоб вони навернулися тепер. Ще інший дуже урочисто молиться, щоб вони не намагалися нічого робити власними силами. І так далі. Як легко побачити, що церква не згодна щодо того, чого вона просить, і, звісно, не має частки в обітниці.
Якби ви доручили їм розмовляти з грішниками, їхні поради були б так само суперечливими, бо ясно, що вони не згодні і не мають ясних поглядів ні на те, що грішник мусить робити, щоб спастися, ні на те, що слід казати грішникам, щоб привести їх до покаяння. І наслідок той, що пробуджені й стривожені грішники незабаром розгублюються і не знають, що робити, а може, і зовсім кидають усе в розпачі або доходять висновку, що насправді в релігії немає нічого розумного чи послідовного. Один скаже грішникові, що він мусить покаятися, негайно. Інший дасть йому книжку — скажімо, «Зростання і поступ релігії в душі» Доддріджа — і скаже прочитати її. Ще інший скаже, що він мусить молитися і бути витривалим, і в Божий час одержить благословення. Пробудження ніколи не може довго тривати серед таких труднощів. Якщо воно й почнеться, то незабаром вичерпається, хіба що, може, більша частина церкви мовчатиме, нічого не казатиме і дасть іншим провадити діло. І тоді діло суттєво постраждає через брак їхньої співпраці й підтримки. Церква повинна бути згодна. Кожен християнин повинен ясно розуміти цю справу, і всі мають говорити одне й те саме і давати однакові настанови. І тоді грішник не знайде нікого, хто став би на його бік, і не матиме ні полегшення, ні розради, поки не покається.
7. Вони мають бути згодні в усуненні перешкод для пробудження. Якщо церква очікує пробудження, вона мусить прибрати з дороги камені спотикання.
(1.) У застосуванні церковної дисципліни. Якщо в церкві є гнилі члени, їх треба усунути, і вся церква має погодитися відлучити їх. Якщо вони залишаються в церкві, то є такою ганьбою для віри, що це перешкоджає пробудженню. Буває, що коли пробують їх вигнати, це викликає поділ, і так діло зупиняється. Буває, що порушники — люди впливові або мають рідних і друзів, які стануть на їхній бік, утворять партію, і так зродять лихий дух і перешкодять пробудженню.
(2.) У взаємному визнанні провин. Щоразу, коли комусь було заподіяно кривду, має бути повне визнання. Я не маю на увазі холодного й вимушеного визнання на зразок: «Якщо я вчинив неправильно, то шкодую». Ні, сердечне визнання, яке сягає всієї глибини кривди і показує, що воно виходить із розбитого серця.
(3.) У прощенні ворогів. Велику перешкоду для пробуджень часто становить те, що діяльні й провідні люди плекають мстивий і непрощенний дух щодо тих, хто їх скривдив, а це руйнує їхню духовність, робить їх різкими й неприємними в поводженні і не дає їм радіти ні спілкуванню з Богом у молитві, ні Божому благословенню, яке дало б їм успіх у праці. Але нехай члени церкви справді погодяться впокоритися і визнати власні провини, плекати ніжний, милосердний, прощаючий, Христовий дух щодо тих, хто, як їм здається, їх скривдив, — і тоді Дух зійде на них не мірою.
8. Вони мають бути згодні в тому, щоб зробити все необхідне приготування до пробудження. Вони мають бути згодні в тому, щоб зробити все потрібне приготування, і згодні нести свою частку праці чи видатків на нього. Має бути рівність: не можна, щоб кілька людей несли тягар, а решта робила мало або й нічого, — кожен має робити свою частку, за своєю спроможністю. Тоді не буде ні заздрощів, ні ревнощів, ні тих взаємних звинувачень, суперечок і неповажних зауважень одне про одного, які так несумісні з братньою любов’ю і які є таким каменем спотикання на дорозі грішників.
9. Вони мають бути згодні в тому, щоб від щирого серця робити все, що потрібно для сприяння пробудженню. Буває, що невелику незгоду через якусь дрібницю допускають до церкви, і вона руйнує пробудження. Один служитель розповідав мені, що якось він поїхав працювати в одне місце як євангеліст, і Дух Божий був там явно присутній, грішники почали розпитувати, і справи виглядали дуже обнадійливо, аж поки деякі члени церкви не почали обговорювати питання, як вони мають платити йому за служіння. Вони казали: «Якщо він залишиться в нас довше, то чекатиме, що ми йому щось дамо», — і не бачили, як могли б собі це дозволити. І вони так довго про це говорили, що думки братів розпорошилися й розділилися, і служитель поїхав. Погляньте на це! Там Бог стояв у дверях тієї церкви з руками, повними милостей, а ці скупі й нечестиві визнавці віри думали, що пробудження коштуватиме грошей, а їхні видатки й так були такі, які вони хотіли чи могли нести. І так вони дали йому поїхати, і діло припинилося. Служитель не поїхав би тоді, хоч би вони йому щось дали, хоч ні, бо питання, що він отримає і чи отримає від них щось узагалі, його зовсім не турбувало. Але церква своїм скупим духом дійшла до такого стану, що засмутила Духа, і служитель побачив, що залишатися з ними довше не принесе жодної користі. Ох, що відчуватимуть ці визнавці віри, коли зустрінуть на суді грішників із того міста і коли все відкриється: що Бог був готовий і чекав, щоб дати їм благословення, а вони дозволили собі схвилюватися й розділитися через питання, скільки їм доведеться заплатити!
10. Вони мають бути згодні в праці над тим, щоб провадити діло далі. Недостатньо, щоб вони погодилися молитися про пробудження, — вони мають погодитися також працювати, щоб йому сприяти. Їм слід узятися за це систематично, як за справжню справу: відвідувати своїх сусідів, розмовляти й молитися з ними, шукати нагоди чинити добро, стежити за дією слова і за ознаками часу, щоб знати, коли щось треба зробити, і зробити це.
(1.) Вони мають бути згодні працювати.
(2.) Вони мають бути згодні, як працювати.
(3.) Вони мають бути згодні відповідно жити.
11. Вони мають бути згодні в рішучості витримати до кінця. Не годиться, щоб одні члени церкви сьогодні почали рухатися й метушитися, а тоді, щойно трапиться щось найменше несприятливе, занепали духом і ослабли, і половина з них покинула справу. Вони всі мають бути єдині й погодитися витримати до кінця, працювати, молитися і триматися, поки не прийде благословення.
Одне слово, якщо християни сподіваються об’єднатися в молитві й зусиллях так, щоб перемогти перед Богом, вони мають бути згодні в тому, щоб говорити й робити одне й те саме, жити за одним правилом, триматися однакових засад і витримати до кінця, поки не одержать благословення, щоб не заважати і не перешкоджати зусиллям одне одного. Усе це, очевидно, міститься в тому, щоб бути згодними щодо того, про що вони моляться.
ЗАУВАЖЕННЯ.
1. Ми бачимо, чому так багато дітей батьків, які визнають віру, не навертаються.
Це тому, що батьки не були згодні щодо того, про що їм слід молитися за своїх дітей. Можливо, у них ніколи й не було жодної згоди щодо них. Можливо, вони ніколи не були згодні навіть у тому, що ж найкраще вони могли б для них просити. Буває, що батьки ні в чому не згодні: їхні думки зіштовхуються, вони постійно сперечаються, а діти це бачать, — і тоді не дивно, що діти не навертаються.
Або, можливо, вони не згодні щодо спасіння своїх дітей. Чи щиро вони його бажають? Чи згодні вони в бажанні, і чи згодні з правильних мотивів? Чи згодні вони щодо його важливості? Чи згодні вони в тому, як треба поводитися з дітьми, щоб досягти їхнього навернення, — що їм казати, як казати, коли, хто має казати? На жаль, у скількох випадках видно, що вони не згодні! Мабуть, мало знайдеться випадків, коли діти залишаються ненаверненими, де б не виявилося, що батьки ніколи по-справжньому не були згодні щодо того, чого їм слід просити для спасіння своїх дітей.
Часто незгода буває така, що годі сподіватися якогось добра для дітей — нічого, крім їхньої загибелі. Чоловік і дружина часто цілком і докорінно не згодні в тому, як виховувати дітей. Може, дружина любить вбрання, показність і гостювання, а чоловік простий і смиренний, і він сумує, засмучується, тужить і молиться, бачачи, як його діти надимаються марнославством. Або, може, батько честолюбний і хоче, щоб його доньки дістали модне виховання і показували себе, а сини стали великими людьми, і тому посилає доньок до вишуканого пансіону, де вони можуть навчитися чого завгодно, тільки не свого обов’язку перед Богом, а синів увесь час підштовхує вперед і розпалює їхнє честолюбство, тоді як мати сумує і потай плаче, бачачи, як її любих дітей женуть до погибелі, як увесь її вплив зводиться нанівець і як її синів і доньок виховують служити богові цього світу і йти до пекла.
2. Ми бачимо лицемірство тих, хто запевняє, ніби молиться про пробудження, а нічого не робить, щоб йому сприяти. Є багато таких, що здаються дуже ревними в молитві про пробудження, а самі нічого не роблять для нього. Що вони мають на увазі? Чи згодні вони щодо того, чого просять? Звісно, ні. Вони не можуть бути згодні, приносячи приємну Богові молитву про пробудження, доки не будуть готові ЗРОБИТИ те, чого Бог від них вимагає, щоб йому сприяти. Що б ви подумали про хлібороба, який молився б про врожай, а не орав і не сіяв? Чи вважали б ви такі молитви побожними, чи образою для Бога?
3. Ми бачимо, чому так багато молитов, які приносить церква, ніколи не бувають вислухані. Це тому, що ті, хто їх приносив, ніколи не були згодні щодо того, чого просили. Можливо, служитель ніколи не викладав їм цієї теми, ніколи не пояснював, що означає бути згодними, не показував їм, наскільки це важливо, і не ставив перед ними того великого підбадьорення, яке дає ця обітниця церквам, що дійдуть згоди. Можливо, члени церкви ніколи не радилися між собою і не порівнювали своїх поглядів, щоб побачити, чи однаково вони розуміють справу, чи згодні щодо мотивів, підстав і важливості єдності в молитві й праці для пробудження. Припустімо, ви обійшли б церкви цього міста і дізналися б точні погляди й почуття їхніх членів щодо цього. Скільки знайшли б ви таких, що згодні бодай щодо тих суттєвих і неодмінних речей, у яких християнам необхідно бути згодними, щоб об’єднатися в переможній молитві? Може, не знайшлося б і двох згодних, а якби й знайшлися двоє, чиї погляди й бажання однакові, то, мабуть, виявилося б, що вони не знайомі одне з одним і, звісно, не діють і не моляться разом.
4. Ми бачимо, чому цей текст загалом розуміли як такий, що означає щось інше, ніж те, що в ньому сказано. Люди насамперед неправильно його прочитали. Вони читали його так, ніби там сказано: «Коли двоє з вас згодяться просити чогось, це станеться». А оскільки вони часто погоджувалися просити чогось, а воно не ставалося, то казали: «Буквальне значення тексту не може бути правдою, бо ми це випробували і знаємо, що це неправда. Скільки молитовних зібрань ми провели і скільки прохань принесли, у яких були цілком згодні, просячи благословень, а їх нам не дано!» Насправді ж вони ще ніколи не розуміли, що означає бути згодними щодо того, чого їм слід просити. Я певен, що це не натягнуте тлумачення тексту, а його справжнє й очевидне значення, як зрозумів би його простий, побожний читач, якби поважно і ревно шукав справжнього змісту. Вони мають бути згодні не лише в проханні, а й у всьому іншому, без чого не може бути того, про що молилися. Припустімо, двоє з вас згодні в бажанні разом поїхати до Лондона. Якщо ви не згодні щодо засобів — яким шляхом їхати і яким кораблем пливти, — ви ніколи не дістанетеся туди разом. Так само, молячись про пробудження, ви маєте бути згодні щодо засобів, обставин і всього, що суттєве для того, щоб пробудження настало і поширювалося.
5. Загалом можна очікувати, що релігійне пробудження поширюватиметься серед тих, хто поза церквою, саме в міру єдності в молитві й зусиллях усередині неї. Якщо в церкві є загальна єдність, то й пробудження буде загальним. Якщо єдність триває, триватиме і пробудження. Якщо щось почне порушувати цю досконалу єдність у молитві й зусиллях, це почне обмежувати пробудження. Яким великим і могутнім було б пробудження в цьому місті, якби всі церкви міста отак єдналися, щоб йому сприяти!
Є ще одна річ, яку я бачив і яка варта уваги. Я помітив, що пробудження поширюється поза церквою серед людей того прошарку суспільства, серед якого воно поширюється в церкві. Якщо жінки в церкві найбільше пробуджені й молитовні, то діло, як правило, найбільше поширюватиметься серед жінок поза церквою, і жінок навернеться більше, ніж чоловіків. Якщо найбільше пробуджена молодь — однієї статі чи обох — у церкві, то діло, найімовірніше, поширюватиметься серед молоді, юнаків чи дівчат або тих і тих, залежно від того, як іде діло в церкві в цьому відношенні. Якщо пробуджені глави родин і поважні чоловіки в церкві, то пробудження, як я помітив, імовірніше поширюватиметься серед цього прошарку поза церквою. Я знав пробудження, яке обмежувалося переважно жінками, а чоловіків навернулося мало, вочевидь тому, що чоловіча частина церкви не взялася до праці. І знову ж, я не раз бачив, що найбільше навернених було серед чоловіків, вочевидь тому, що чоловіча частина церкви була найревнішою. Коли пробудження не сягає якогось окремого прошарку нерозкаяних, слід постаратися збудити ту частину церкви, яка однакового з ними віку й становища, щоб вона докладала безпосередніших зусиль для їхнього навернення. У цьому явищі, яке часто спостерігали, здається, є своя закономірність. Різні групи визнавців віри природно співчувають нерозкаяним своєї статі, віку і становища, природніше моляться за них, більше з ними спілкуються і мають на них більший вплив, і це, здається, принаймні одна з причин, чому пробудження зазвичай бувають найсильніші й найширші в тому прошарку поза церквою, який найбільше пробуджений у церкві. Християни мають це розуміти й відчувати свою відповідальність. Одна з головних причин, чому часом так мало поважних чоловіків навертається під час пробуджень, безперечно, та, що цей прошарок у церкві часто такий світський, що його не можна збудити. Пробудження зазвичай найбільше поширюється в тих родинах, де визнавці віри, що до них належать, пробуджені, а нерозкаяні з тих родин, де визнавці віри не пробуджені, зазвичай залишаються ненаверненими. Одна з головних причин, очевидно, та, що коли визнавці віри в родині чи в околиці пробуджені, то серед них не лише моляться за грішників, а й на нерозкаяних, що поруч із ними, діють відповідні впливи. Якщо вони пробуджені, то їхні погляди, життя й застереження — усе сприяє наверненню їхніх нерозкаяних рідних і друзів. А якщо вони сплять, то всі їхні впливи перешкоджають цьому наверненню. Їхня холодність засмучує Духа, їхня світськість суперечить Євангелію, і все їхнє спілкування з нерозкаяними рідними й друзями йде на користь нерозкаяності й тільки увічнює її.
6. Ми бачимо, чому в Церкві, під Божим правлінням, допущено виникнення різних деномінацій.
Християни часто бачать і оплакують те лихо, якого зазнала Божа Церква через поділ Його народу на ворожі між собою секти. І вони дивувалися й не могли збагнути, чому Бог це допускає. Але у світлі цієї теми ми бачимо, що, зважаючи на те, які розбіжності думок, почуттів і поглядів насправді існують у церкві, цей поділ на секти приносить багато добра. Через таку розбіжність думок багато хто ніколи не погодився б молитися й працювати разом так, щоб робити це з успіхом, і тому краще, щоб вони розділилися і щоб єдналися ті, хто згодний. В усіх випадках, коли не може бути сердечної згоди в праці, краще, щоб кожна деномінація працювала окремо, доки існує ця різниця. Я часом бачив, як пробудження руйнувалися через спроби об’єднати християн різних деномінацій для спільної молитви й праці, коли вони не були згодні щодо засад чи методів, якими слід сприяти ділу. Тоді вони руйнували роботу одне одного, зводили нанівець вплив одне одного, збивали з пантелику стривожених і давали ворогам привід зневажати, і незабаром їхні почуття гіркнули, Дух Божий, засмучений, відходить, діло зупиняється, а за цим, може, настають болісний безлад і суперечки.
7. Ми бачимо, чому Бог часом допускає, щоб церкви розділялися. Це тому, що Він бачить: члени настільки не мають згоди між собою, що не хочуть молитися й працювати разом з успіхом. Буває, що церкви в такому стані все-таки тримаються разом зі світських міркувань і з світського розрахунку, бо всім разом набагато легше утримувати богослужіння. Можливо, обидві сторони хочуть зберегти за собою молитовний дім або обидві хочуть залишити собі служителя, і вони не можуть погодитися, хто має піти, — і так вони тягнуть далі, роками ревнуючи й сварячись і майже нічого не досягаючи для спасіння грішників. У таких випадках Бог часто допускав, щоб серед них трапилося щось таке, що розірвало б їх, і тоді кожна сторона бралася до праці по-своєму, і, може, обидві процвітали. Поки вони були в одній церкві, то завжди завдавали одне одному клопоту, бо думали й відчували не однаково, але щойно розділилися, усе заспокоїлося й настав мир, і стало очевидно, що їм краще було розділитися. Я знаю кілька випадків у цьому штаті, коли так сталося з найщасливішими наслідками, і обидві церкви незабаром були благословенні пробудженнями.
8. Очевидно, що багатьом іще церквам треба розділитися. Скільки є церков, які тримаються разом, а проте не роблять жодного добра з тієї простої причини, що вони недостатньо згодні. Вони не думають однаково й не відчувають однаково щодо питань, пов’язаних із пробудженнями, і поки це так, вони ніколи не зможуть працювати разом. Якщо їх не вдасться привести до такої зміни поглядів і почуттів у цьому питанні, яка їх об’єднає, вони будуть тільки перешкодою одне одному і Божому ділу. У багатьох випадках вони бачать і відчувають, що це так, і все ж тримаються разом, з міркувань сумління, боячись, щоб поділ не зганьбив віри, тоді як насправді поділ, що існує тепер, може робити віру посміховиськом і ганьбою. Набагато краще було б, якби вони просто погодилися мирно розійтися, як Авраам і Лот: «коли ти налїво, я направо; коли ж ти направо, я налїво». Нехай розійдуться, і кожен працює по-своєму, — і обидві сторони можуть радіти благословенню.
9. Ми бачимо, чому кілька людей, які цілком єдині, можуть мати успіх, збираючи й будуючи нову церкву, і можуть зробити набагато більше, ніж значно більша кількість людей, які не згодні між собою. Якби я збирався заснувати нову церкву в цьому місті, я волів би мати п’ятьох, або трьох, або навіть двох людей, які цілком згодні щодо того, про що їм слід молитися, і щодо того, як їм за це працювати, і в усьому, що суттєве для процвітання церкви, і які стояли б за мене і одне за одного, ніж мати для початку цілу церкву чи п’ятсот членів, які не згодні.
10. Ми бачимо, яких славних речей можна очікувати для Сіону, коли церкви загалом будуть згодні в цих питаннях. Коли служителі відкладуть свої упередження, хибні тлумачення та ревнощі і бачитимуть віч-на-віч, і коли церкви однаково розумітимуть Біблію, однаково бачитимуть свій обов’язок, однаково молитимуться і будуть «згодні щодо того, чого проситимуть», тоді народ народиться за один день. Нехай тільки вони відчувають, як серце однієї людини, і будуть згодні в тому, що слід робити для спасіння світу, — і тисячолітнє царство прийде одразу.
11. У церквах панує величезне незнання щодо пробуджень. Після всіх пробуджень, які були дані, і всього, що говорилося, писалося й друкувалося про пробудження, дуже мало хто має справжнє, послідовне знання про них. А коли настає пробудження, як мало знайдеться таких, що можуть узятися до праці й сприяти йому так, ніби розуміють, що роблять. Як мало знайдеться людей, які будь-коли бралися за релігійні пробудження як за предмет, який треба вивчати й розуміти. Кожен знає, що під час пробудження християни мусять молитися і мусять робити дещо таке, до чого вони не звикли. Але безліч людей нічого не знають про ПРИЧИНУ, ЧОМУ вони мають це робити, чи чому одне краще за інше, і, звісно, не мають засад, які б ними керували, і коли стається щось несподіване, вони зовсім розгублюються і не знають, що робити. Якби люди взялися будувати молитовний дім і так само мало знали, як діяти, як багато служителів і визнавців віри знають, як будувати духовний Божий храм, вони ніколи в світі не звели б дому. А проте люди переконують себе, що будують Божу Церкву, коли зовсім не знають, що роблять, і цілком не здатні пояснити, чому чинять так, як чинять, чи чому слід робити одне, а не інше. У церкві безліч людей, які, здається, ніколи й не припускають, що справа сприяння релігійним пробудженням вимагає вивчення, роздумів, знання засад і вміння застосовувати Боже слово так, щоб кожному дати його частку вчасно. І так вони живуть далі, здебільшого не роблячи майже нічого, бо ні за що не беруться, а якщо колись і прокинуться, то кидаються до праці стрімголов, без жодної системи чи плану, ніби Бог залишив цю частину нашого обов’язку поза межами здорового судження і здорового глузду.
12. Серед служителів панує величезне незнання в цьому питанні, і одна з головних причин цього незнання в тому, що багато хто з них думає, ніби вже знає про пробудження все, тоді як насправді знає про них майже нічого. Я колись знав служителя, який прийшов туди, де було могутнє пробудження, і став метушитися, до багатьох речей прискіпуватися і хвалитися своїм знанням пробуджень — мовляв, він побував у сімнадцяти з них і так далі, — тоді як було очевидно, що він нічого не знав про пробудження так, як слід знати.
13. Як важливо, щоб церкву навчали й наставляли, аби вона знала, що робити під час пробудження. Її слід навчати й муштрувати, як військо, щоб кожен мав своє місце, яке треба займати, і своє завдання, і знав, де його місце, що він має робити і як це робити. А натомість як часто ви бачите, що церква під час пробудження береться до праці, щоб йому сприяти, так само, як гурт дітей береться будувати дім. Як мало таких, що справді знають, як робити — що? — та саме те, заради чого Бог дозволяє християнам жити в цьому світі, саме те, заради чого ЄДИНО Він дозволяв би їм хоч день залишатися поза небом, — і саме цього, понад усе інше, вони не вивчають і не намагаються зрозуміти.
14. Ми бачимо, чому пробудження часто бувають такі короткі і чому вони так часто викликають зворотну реакцію. Це тому, що церква не розуміє цієї справи. Пробудження короткі, бо визнавців віри збурили до якоїсь судомної діяльності. Вони бралися до праці з пориву, а не з виваженого переконання в обов’язку, і керувалися своїми почуттями, а не здоровим розумінням того, що їм слід робити. Церква не знала, що робити, що вона може зробити, а чого не може, ні того, як зберігати свої сили, ні того, чого вимагає стан справ, і, може, ревність довела їх до якихось необачностей, вони втратили опору в Богові, і так ворог переміг. Церкву слід так навчити, щоб вона знала, що робити, щоб ніколи не зазнавати невдачі, поразки чи зворотної реакції, коли береться сприяти пробудженню. Вони мають знати всю тактику диявола і знати, де остерігатися його підступів, щоб упізнати його, коли побачать, і не сприйняти його за ангела світла, що прийшов давати їм уроки мудрості в сприянні пробудженню, і щоб уміли мудро співпрацювати зі служителем, одне з одним і зі Святим Духом, провадячи діло. Ніхто, хто знайомий із пробудженнями, не може не помітити, що незнання визнавців віри щодо пробуджень і їхні безглузді помилки — серед найпоширеніших речей, які придушують пробудження і накликають на церкву страшну зворотну реакцію. Браття, доки ж так буде? Так не повинно бути, так не мусить бути, — невже так буде завжди?
15. Ми бачимо, що кожна церква справедливо відповідає за душі, які є серед неї. Якщо Бог дав таку обітницю і якщо правда, що коли хоч двоє згодні щодо того, чого просять, це станеться, то, безперечно, християни відповідальні, і якщо грішники загинуть, їхня кров буде на церкві. Якщо церкви можуть мати те, чого просять, щойно будуть згодні щодо цього, то, безперечно, загибель світу буде стягнено з рук церкви.
16. Ми бачимо провину служителів, які не здобувають знання про цю надзвичайно важливу справу і не навчають церкви правильно й без зволікання. Та яка ж мета християнського служіння! Що їм робити, як не навчати й шикувати священне воїнство і вести його до перемоги? Що?! Залишити церкву в незнанні щодо тієї самої справи, того єдиного обов’язку, заради виконання якого вона перебуває у світі, — спасіння грішників? Деякі служителі поводилися з пробудженнями так таємниче, ніби думали, що християни або нездатні зрозуміти, як їм сприяти, або що їм і знати цього не важливо. Але це цілком хибно. Жоден служитель ще й не почав розуміти чи виконувати свого обов’язку, якщо знехтував навчити свою церкву працювати для Бога, сприяючи пробудженням. Що він робить? Що він має на думці? Навіщо він служитель? З якою метою він прийняв святий уряд? Чи для того, «щоб мати чим прохарчуватись»?
17. Ми бачимо, що побожні батьки можуть зробити спасіння своїх дітей певним. Нехай тільки вони моляться з вірою і будуть згодні щодо того, чого проситимуть, — і Бог обіцяв їм дати бажання їхнього серця. Хто може бути так згодний, як батьки? Нехай вони будуть згодні в молитві, згодні в тому, що робити, і згодні у виконанні всього свого обов’язку; нехай отак наставляють своїх дітей на дорогу, якою їм слід іти, — і коли ті постаріють, то не звернуть з неї.
А тепер, браття, чи вірите ви, що ви згодні так, як означає ця обітниця? Я знаю, що коли кілька людей згодні в деяких речах, вони можуть дещо зробити. Але поки основна частина церкви не згодна, завжди буде стільки протидії, що вони мало чого досягнуть. ЦЕРКВА МУСИТЬ БУТИ ЗГОДНА. Ох, якби ми могли знайти бодай одну церкву, що була б цілком і сердечно згодна в усіх цих пунктах, щоб молитися й працювати разом, усі як один, — скільки добра було б зроблено! А тепер, поки все так, як є, ми бачимо, як колонія за колонією заселяє пекло, бо церква не згодна. Ох, що ж думають християни, як можуть вони мовчати, коли Бог так наблизив Свої благословення, що коли б хоч двоє були згодні щодо того, чого просять, це сталося б? Горе, горе! Якими гіркими будуть спогади про ці чвари в церкві, коли християни побачать юрби загублених душ, що зійшли до пекла, бо ми не були згодні працювати й молитися за їхнє спасіння.
Насамкінець.— У світлі цієї обітниці ми бачимо страшну провину церкви. Бог дав її як дорогоцінну спадщину Своєму народові на всі часи і в усіх місцях. Якщо Його народ буде згодний, його молитви буде вислухано. Ми бачимо страшну провину цієї церкви, члени якої приходять сюди, слухають лекції про пробудження, а потім ідуть і не мають пробудження, а також провину членів інших церков, які слухають ці лекції, повертаються додому і відмовляються виконувати свій обов’язок. Як ви зможете зустрітися перед Божим судом із тисячами нерозкаяних грішників довкола вас і бачити, як вони западаються у вічне полум’я? Чи були ви єдині серцем, щоб молитися за них? Якщо ні, то чому ви не були згодні? Чому ви не молилися з цією обітницею, доки не перемогли?
Тепер ви або будете згодні, і молитиметеся про Святого Духа, і приймете Його ще до того, як вийдете з цього дому, або на вас буде гнів Господній. Якби ви тепер погодилися молитися в дусі цієї обітниці, щоб Дух Божий зійшов на це місто, небесний голуб пролетів би містом серед ночі, збудив би сумління і перервав би винний сон нечестивих. Яка ж тоді багряна провина тих визнавців віри, які сплять, маючи перед очима таку обітницю? Вони, здається, пропустили її або зовсім забули. Безліч грішників з усіх боків іде до пекла, а цією благословенною обітницею нехтують; ба більше, нею на ділі гордує церква. Ось вона стоїть в урочистому записі, і церква могла б так ухопитися за неї, що величезна кількість людей могла б спастися, але вони не згодні. Тому душі загинуть. І на кому ж відповідальність? Хто може взяти цю обітницю і на судний день подивитися в обличчя тим, хто гине?
Ці лекції стали могутнім знаряддям оживлення віри в церкві, де їх виголошено, а їхнє видання в цій країні та в Європі послужило засобом для поширення пробуджень у дуже багатьох місцях. Богові належить уся слава.