Лекції про релігійні пробудження
Лекція XV. Перешкоди для пробуджень

Розділ 17 · 56 хв читання · 1 год 12 хв слухання

Лекція XV. Перешкоди для пробуджень

ЛЕКЦІЯ XV.

ПЕРЕШКОДИ ДЛЯ ПРОБУДЖЕНЬ.

Текст.— «Я маю роботу коло великого дїла; не можу зійти; робота застановилась би, коли б я покинув її і зійшов до вас».— Неємії 6:3.

ЦЕЙ слуга Божий прийшов із Вавилона, щоб відбудувати храм і відновити поклоніння Богові в Єрусалимі, місті гробниць його батьків. Коли Санаваллат і деякі люди, його спільники, які довго тішилися спустошенням Сіону, довідалися, що тепер храм і святе місто от-от буде відбудовано, вони здійняли велику протидію. Санаваллат та інші ватажки по-різному намагалися відволікти Неемію та його друзів і не дати їм просуватися в їхній праці: то погрожували їм, то скаржилися, ніби вони збираються збунтуватися проти царя. Потім вони почали твердити, що їхній задум не побожний, а політичний, на що Неемія відповів простим і негайним запереченням: «Нїчого такого не було, про що ти говориш; се ти вигадав своїм розумом.» Нарешті Санаваллат послав до Неемії вістку з проханням зустрітися на рівнині Оно, щоб полюбовно обговорити всю справу й залагодити суперечку, а насправді задумував заподіяти йому лихо. Вони побачили, що не можуть залякати Неемію, і тепер хотіли обійти його хитрістю та підступом і відвернути його від ревного виконання його праці. Але він відповів: «Я маю роботу коло великого дїла; не можу зійти; робота застановилась би, коли б я покинув її і зійшов до вас.»

Так було завжди: щойно котрийсь зі слуг Божих робить щось для Його справи і виникає ймовірність того, що вони матимуть успіх, сатана через своїх посланців неодмінно намагається відвернути їхні думки й звести нанівець їхні труди. Так було й упродовж останніх десяти років, коли по всій країні, уздовж і вшир, відбувалися такі дивовижні пробудження. Ці пробудження були дуже великі, могутні й широкі. За підрахунками, за цей час до Бога навернулося не менше ніж ДВІСТІ ТИСЯЧ людей.

І диявол був дуже заклопотаний своїми підступами, щоб відвернути й розпорошити Божий народ і відволікти його сили від того, щоб просувати вперед велике діло спасіння. Говорячи на цю тему, я маю намір показати.

I. Що релігійне пробудження — це велике діло.

II. Згадати кілька речей, які можуть його зупинити.

III. Спробувати показати, що треба робити, щоб це велике пробудження тривало.

I. Я маю показати, що релігійне пробудження — це велике діло.

Це велике діло, бо в ньому зачеплено великі інтереси. У релігійному пробудженні йдеться і про Божу славу, оскільки вона стосується правління цим світом, і про спасіння людей. Ідеться про дві речі безмежної ваги. Велич діла слід оцінювати величчю наслідків, які від нього залежать. І це мірило його важливості.

II. Я маю згадати кілька речей, які можуть зупинити пробудження.

Дехто говорив на цю тему дуже нерозважливо, ніби справжньому пробудженню ніщо не може зашкодити. Вони кажуть: «Якщо ваше пробудження — Боже діло, його не можна зупинити; хіба може якесь створіння зупинити Бога?» Тож я питаю: чи це здоровий глузд? Колись загальноприйнятим було переконання, що пробудження не можна зупинити, бо воно — Боже діло. І тому вважали, що воно триватиме, хоч би що робили, щоб йому перешкодити, у церкві чи поза нею. Але так само міг би міркувати й хлібороб і думати, що можна піти й скосити свою пшеницю, не пошкодивши врожаю, бо це ж Бог дає зерну рости. Пробудження — Боже діло, і врожай пшениці — теж; і Бог так само залежить від застосування засобів в одному випадку, як і в другому. А тому пробудженню так само можна зашкодити, як і пшеничному полю.

1. Пробудження зупиниться, щойно церква повірить, що воно ось-ось припиниться. Церква — це знаряддя, яким Бог провадить це діло, і вона має працювати в ньому добровільно, від усього серця. Ніщо так не згубне для пробудження, як те, що його друзі пророкують, що воно зупиниться. Неважливо, що кажуть про нього вороги цього діла, пророкуючи, що все це вичерпається й зійде нанівець, і таке інше. Так вони його не зупинять; але друзі мають трудитися й молитися з вірою, щоб воно тривало. Казати, що вони трудяться й моляться з вірою про продовження діла, і водночас вірити, що воно зупиниться, — це суперечність. Якщо вони втратять віру, воно, звісно, зупиниться. Щойно друзі пробуджень починають пророкувати, що пробудження зупиниться, їм треба негайно дати докір в ім’я Господа. Якщо ця думка почне брати гору і якщо ви не зможете протидіяти їй і викорінити її, пробудження неминуче припиниться; бо для цього діла неодмінно потрібно, щоб християни трудилися й молилися з вірою, сприяючи йому, а казати, що вони можуть трудитися з вірою задля його продовження, водночас вірячи, що воно от-от припиниться, — суперечність.

2. Пробудження припиниться, коли християни погодяться, щоб воно припинилося. Іноді християни бачать, що пробудженню загрожує припинення і що коли не зробити чогось дієвого, воно зупиниться. Якщо ця обставина тривожить їх і спонукає до молитви та нових зусиль, діло не припиниться. Коли християни так люблять Боже діло і спасіння душ, що їх тривожить сама думка про занепад, це спонукає їх до агонії молитви та зусиль. Якщо ж це не спонукає їх до агонії та зусиль, щоб не дати йому припинитися; якщо вони бачать небезпеку і не намагаються відвернути її чи відновити діло, ТО ВОНИ ПОГОДЖУЮТЬСЯ, ЩОБ ВОНО ЗУПИНИЛОСЯ. Нині по всій країні є багато людей, які бачать, що пробудження занепадають і що їм загрожує цілковите припинення, а проте виявляють дуже мало тривоги і, здається, мало про це дбають. Цілі церкви бачать свій стан і бачать, що на них чекає, якщо не настане пробудження, а проте вони спокійні, не стогнуть і не борються в молитві, щоб Бог оживив Своє діло. Дехто навіть пророкує, що тепер настане велика реакція і на церкву прийде велике безпліддя, як це було після днів Вайтфілда та Едвардса. А проте їх не лякають власні передчуття; вони холоднокровно ставляться до цього і відразу переходять до інших справ. ВОНИ НА ЦЕ ПОГОДЖУЮТЬСЯ. Здається, ніби вони — дияволові сурмачі, послані сіяти збентеження в лавах Божих вибраних.

3. Пробудження припиниться, щойно християни почнуть механічно намагатися сприяти йому. Коли їхня віра міцна, а серця теплі й лагідні, і молитви сповнені святого почуття, і слова мають силу, тоді діло йде вперед. Але коли їхні молитви стають холодними й безпристрасними, і глибоке почуття зникає, і вони починають трудитися механічно і вживати слова без почуття, тоді пробудження припиниться.

4. Пробудження припиниться, щойно християни вирішать, що діло йтиме вперед і без їхньої допомоги. Церква — співробітниця Бога у сприянні пробудженню, і діло може йти вперед рівно настільки, наскільки його провадитиме церква, і не далі. Бог вісімнадцять століть намагається залучити церкву до цього діла. Він кликав і спонукав, наказував, благав, наполягав і підбадьорював, щоб вона взялася за нього. Увесь цей час Він стояв напоготові, щоб оголити Свою руку і провадити діло разом з нею. Але церква не хотіла виконувати свою частину. Здається, вона твердо вирішила залишити навернення світу самому Богові і каже: «Якщо Він хоче, щоб світ навернувся, нехай Сам це зробить». Їй слід знати, що це неможливо. Наскільки нам відомо, ні Бог, ні людина не можуть навернути світ без співпраці церкви. Грішники не можуть навернутися без власної дії, бо навернення полягає в їхньому добровільному зверненні до Бога. Так само грішники не можуть навернутися без належних моральних впливів, які б їх звернули; тобто без істини й дійсності речей, поставлених перед їхнім розумом на повен зріст — чи безпосереднім об’явленням, чи через людей. Бог не може навернути світ фізичним всемогуттям, але Він залежить від морального впливу церкви.

5. Діло припиниться, коли церква воліє займатися власними справами, а не Божими. Я не визнаю, що люди мають якісь справи, які належать власне їм, але вони так думають і насправді віддають перевагу тому, що вважають своїм, а не праці для Бога. Вони починають думати, що не можуть собі дозволити відірвати від своїх світських занять досить часу, щоб провадити пробудження. І вони вдають, ніби змушені облишити турботу про віру, і знову пускають свої серця за світом. І діло, звісно, мусить припинитися.

6. Коли християни запишаються своїм великим пробудженням, воно припиниться. Я маю на увазі тих християн, які перед тим були знаряддями у сприянні йому. Майже завжди під час пробудження частина церкви надто горда чи надто світська, щоб брати хоч якусь участь у ділі. Вони твердо вирішили стояти осторонь, чекати й дивитися, що з цього вийде і чим це закінчиться. Гордість цієї частини церкви не може зупинити пробудження, бо пробудження ніколи на них не трималося. Воно почалося без них і може тривати без них. Вони можуть склавши руки нічого не робити, лише дивитися й шукати хиб; а діло все одно може йти вперед. Але коли та частина церкви, яка трудиться, починає думати, яке велике пробудження вона мала, і як вона трудилася й молилася, і якою сміливою та ревною була, і скільки добра зробила, тоді діло, найпевніше, піде на спад. Можливо, у газетах надрукували, яке пробудження було в церкві і як ревно трудилися її члени, і вони думають, як високо стоятимуть в очах інших церков по всій країні, бо мали таке велике пробудження. І так вони надимаються й стають марнославними, і тоді вже не можуть тішитися Божою присутністю, і Дух відходить від них, і пробудження припиняється.

7. Пробудження зупиниться, коли церква виснажиться від праці. Безліч християн робить тут під час пробудження велику помилку. Вони такі нерозважливі й мають так мало розсудливості, що ламають увесь свій спосіб життя, нехтують їсти й спати у належні години і дають збудженню захопити себе, так що перевантажують свої тіла, і такі необачні, що незабаром виснажуються, і продовжувати працю для них стає неможливо. Пробудження часто припиняються, і настає занепад, через недбалість і необачність у цьому щодо тих, хто їх провадить.

8. Пробудження припиниться, коли церква почне умоглядно міркувати про абстрактні доктрини, які не мають нічого спільного з практикою. Якщо церква відверне свою увагу від справ спасіння і візьметься вивчати абстрактні питання чи сперечатися про них, пробудження, звісно, припиниться.

9. Коли християни починають займатися прозелітизмом. Коли баптисти так ворожі до пресвітеріан, чи пресвітеріани до баптистів, чи ті й другі до методистів, чи єпископальні до решти, що починають докладати зусиль, аби залучити новонавернених до своєї церкви, — незабаром ви бачите кінець пробудження. Можливо, пробудження якийсь час триває і всі сектантські незгоди відкинуто, аж поки хтось потай не пустить по руках книжку, щоб здобути прозелітів. Можливо, якийсь надто ревний диякон, чи якась жінка-розбрат, чи якийсь служитель-прозеліт уже не може всидіти спокійно і починає робити діло диявола, намагаючись здобути прозелітів, і так розпалює гіркоту і, здіймаючи себелюбну суперечку, засмучує Духа, і Він відходить, а християн розганяє по партіях. Пробудженню там більше не бути.

10. Коли християни відмовляються віддати Господу за отримані благодіяння. Це рясне джерело релігійних занепадів. Бог відчинив для церкви отвори небесні й вилив на неї благословення, і тоді Він слушно очікує, що вона принесе десятини до Його комори і задумуватиме й чинитиме щедре для Сіону; і ось! вона відмовилася; вона не віддалася відповідно до того, щоб сприяти справі Христовій, і тому Дух засмутився, і благословення відібрано, а в деяких випадках настала велика реакція, бо церква не хотіла бути щедрою, коли Бог був такий щедрий. Я знав церкви, які явно були покарані безпліддям за таку поведінку. У них було славне пробудження, а потім, можливо, їхній молитовний дім потребував ремонту чи було потрібне щось інше, що коштувало б трохи грошей, і вони відмовилися це зробити, і тому за їхній скупий дух Бог полишив їх.

11. Коли церква в будь-який спосіб засмучує Святого Духа.

(1.) Коли вони не відчувають своєї залежності від Духа. Щойно християни стають сильними власною силою, Бог проклинає їхні благословення. У багатьох випадках християни грішать проти власних милостей, бо, запишавшись своїм успіхом, приписують заслугу собі й не віддають Богові всієї слави. Як Він каже: «Коли не послухаєте й не положите її собі на серце, щоб оддавати славу іменнї мойму, говорить Господь Саваот, так пошлю на вас прокляттє, і проклену ваше благословеннє, ба вже й проклинаю, бо ви не хочете прихилити до того серце ваше.» Безсумнівно, у цій країні цього було дуже багато. Я бачив у газетах багато речей, що скидалися на це, де, здавалося, люди схильні були приписувати собі успіх у сприянні пробудженням. Безперечно, спокуса до цього велика, і служителям та церквам потрібна найпильніша чуйність, щоб остерігатися її і не засмучувати Духа, щоб Він відійшов, марнославною похвальбою людьми.

(2.) Духа можна засмутити духом хвастощів пробудженням. Іноді, щойно починається пробудження, ви бачите, як про нього розтрублюють у газетах. І найчастіше це вбиває пробудження. Був випадок у сусідньому штаті, де почалося пробудження, і негайно з’явився лист від пастора з повідомленням, що в нього пробудження. Я побачив той лист і сказав собі: це останнє, що ми почуємо про це пробудження. Так і сталося. За кілька днів діло цілком припинилося. І такі речі не рідкість. Я міг би назвати випадки й місця, де люди публікували такі речі, що надимали церкву і робили її такою гордою, що для пробудження вже майже нічого не можна було зробити.

Дехто під приводом публікувати речі на хвалу й славу Божу публікував таке, що так сильно відгонило схильністю звеличувати себе, так виразно виставляло на перший план їхню власну дію, що явно мало справити прикре враження. На тривалих зібраннях, які відбувалися в цій церкві позаминулої осені, п’ятсот осіб, чиї імена й місця проживання ми знали, вочевидь навернулися. Чимало з них приєдналися до цієї церкви. Багато хто долучився до інших церков. У газетах про це нічого не писали. Мене кілька разів питали, чому ми так мовчимо про це. Я міг відповісти лише, що в церквах така схильність до самозвеличення, що я боявся будь-що про це публікувати. Можливо, я помилявся. Але я так часто бачив шкоду від передчасних публікацій, що вважав за краще нічого про це не казати. Під час пробудження в цьому місті чотири роки тому в газетах писали так багато такого, що скидалося на самозвеличення, що я боявся публікувати. Я не виступаю проти самої практики публікувати розповіді про пробудження. Але спосіб, у який це робиться, має величезне значення. Якщо це робиться так, що розпалює марнославство, це завжди згубно для пробудження.

(3.) Так само Духа засмучують, кажучи чи публікуючи речі, які здатні применшити Боже діло. Коли про благословенне Боже діло говорять легковажно, не віддаючи Богові слави, належної Його імені, Дух засмучується. Якщо вже щось кажуть про пробудження, подавайте лише прості й голі факти, такими, якими вони є, і нехай вони важать стільки, скільки важать.

12. Можна очікувати, що пробудження припиниться, коли християни втрачають дух братерської любові. Ісус Христос не залишатиметься з людьми в пробудженні довше, ніж вони перебуватимуть у братерській любові. Коли християни перебувають у дусі пробудження, вони відчувають цю любов, і тоді ви чуєте, як вони дуже лагідно називають одне одного братом і сестрою. Але коли вони починають холонути, то втрачають це тепло й жар прихильності одне до одного, і тоді таке звертання «брате» і «сестро» здаватиметься їм безглуздим і жалюгідним, і вони його покинуть. У деяких церквах ніколи так одне одного не називають, але там, де є пробудження, християни роблять це природно. Я ніколи не бачив пробудження, і, мабуть, такого ніколи й не було, у якому вони б цього не робили. Але щойно це починає зникати, Дух Божий засмучується і відходить з-поміж них.

13. Пробудження піде на спад і припиниться, якщо християни не будуть часто наново навертатися. Під цим я маю на увазі, що християни, аби перебувати в дусі пробудження, зазвичай потребують часто усвідомлювати свій гріх, упокорюватися, бути зламаними перед Богом і наново навертатися. Багато хто цього не розуміє, коли ми говоримо про те, що християнин має наново навернутися. Але річ у тім, що під час пробудження серце християнина схильне вкриватися кіркою і втрачати свій тонкий смак до божественного; його помазання й переможна сила в молитві слабнуть, і тоді він мусить навернутися знову. Неможливо втримати його в такому стані, щоб він не шкодив ділу, якщо він не проходитиме через такий процес що кілька днів. Я ніколи не трудився в пробудженнях разом з кимось, хто тримався б у ділі й був би здатен постійно провадити пробудження, хто не проходив би через цей процес зламування принаймні раз на два-три тижні. Пробудження зазвичай занепадають тому, що виявляється неможливим змусити церкву відчути свою провину і свою залежність, щоб вона зламалася перед Богом. Важливо, щоб служителі розуміли це і навчилися зламувати церкву і зламуватися самі, коли потрібно, бо інакше християни незабаром стануть механічними у своїй праці й утратять свій запал і свою силу перемагати перед Богом. Це був процес, через який пройшов Петро, коли зрікся Спасителя, і цим зламанням Господь приготував його до великого діла в день П’ятидесятниці. Кілька років тому я з подивом виявив, що вираз «бути зламаним» був каменем спотикання для деяких служителів і визнавців віри. Вони наражалися на докір, звернений до Никодима: «Ти єси учитель Ізраїлїв, і сього не знаєш?» Я переконаний, що доки деякі з них не дізнаються, що означає бути «зламаним», вони вже не зроблять багато для справи пробуджень.

14. Пробудження не може тривати, коли християни не хочуть практикувати самозречення. Коли церква, зазнавши пробудження, починає на ньому гладшати й поринає в самоугодництво, пробудження незабаром припиниться. Якщо вони не співчуватимуть Синові Божому, Який віддав усе, щоб спасти грішників; якщо вони не готові відмовитися від своїх розкошів і своєї вигоди і віддатися праці, то нема чого й чекати, що Дух Божий зійде на них. Це, безперечно, одна з головних причин особистого занепаду. Нехай християни під час пробудження СТЕРЕЖУТЬСЯ, щойно вперше помітять, як у них закрадається бажання ухилитися від самозречення і піддатися одній формі самоугодництва за іншою. Це підступ сатани, щоб принадою відманити їх від Божого діла і зробити їх млявими й грубими, і лінивими, і боязкими, і непотрібними, і чуттєвими, і прогнати Духа, і знищити пробудження.

15. Пробудження зупинять суперечки про нові методи. Ніщо так певно не повалить пробудження, як це. Але оскільки моя минула лекція була на тему нових методів, мені не треба тепер довше на цьому зупинятися.

16. Пробудження можна придушити тривалою протидією Старої школи в поєднанні з лихим духом у Новій школі. Якщо ті, хто нічого не робить, щоб сприяти пробудженням, продовжують свою протидію, а ті, хто трудиться, щоб сприяти їм, дозволяють собі втрачати терпіння й піддаються лихому духові, пробудження припиниться. Коли Стара школа пише в газети свої листи проти пробуджень чи людей пробудження, а Нова школа пише у відповідь листи проти них у гнівному, сварливому, гіркому дусі, і вони втягуються в безладну суперечку, пробудження припиняться. НЕХАЙ ВОНИ ЗАЙМАЮТЬСЯ СВОЄЮ ПРАЦЕЮ і не говорять про протидію, не проповідують і не друкують про неї. Якщо інші воліють публікувати свої лайки й нісенітниці, нехай Господні слуги тримаються своєї праці, і всі писання та наклепи не зупинять пробудження, доки ті, хто в ньому трудиться, пильнують своєї справи й тримаються своєї праці. Дивовижно, наскільки це справджується на ділі.

В одному місці, де було пробудження, кілька служителів змовилися проти пастора церкви, і було задумано план погубити його, і вони справді домоглися, що його віддали під суд його пресвітерії, і судовий розгляд тривав шість тижнів, якраз посеред пробудження, а діло все одно йшло вперед. Молитовні члени церкви так віддалися праці, що вона переможно тривала впродовж усієї цієї історії. Пастора відкликали, щоб він був присутній на своєму суді, але серед людей трудився інший служитель, а члени церкви здебільшого навіть не ходили на суд, а й далі молилися і трудилися заради душ, і пробудження вистояло в бурі. У багатьох інших місцях у церкві здіймалася протидія, але кілька смиренних душ трималися своєї праці, і милостивий Бог простягав Свою оголену руку і давав пробудженню йти вперед усупереч будь-якій протидії.

Але щойно ті, хто активно трудиться, сприяючи пробудженню, роздратуються через нерозумність і впертість протидії і відчують, що не можуть цього так залишити, і втратять терпіння, і відчують, що мусять відповідати на їхні прискіпування і спростовувати їхні наклепи, тоді вони спускаються на рівнину Оно, і діло мусить припинитися.

17. Будь-яке відволікання уваги громадськості перешкоджатиме пробудженню. Усе, що спромагається відвернути увагу громадськості, зупинить пробудження. У випадку, про який я розповів, коли служителя віддали під суд його пресвітерії, причина, чому це не зруйнувало пробудження, була в тому, що молитовні члени церкви не дозволили себе відволікти. Вони навіть не ходили на суд, а й далі молилися і трудилися заради душ, і так увагу громадськості було втримано на цьому предметі, попри всі зусилля диявола.

Але щойно йому вдається поглинути увагу громадськості якимось іншим предметом, він покладе край пробудженню. Неважливо, що це за предмет. Якби ангел з неба зійшов і проповідував чи ходив вулицями, це могло б бути найгіршим на світі для пробудження, бо це відвернуло б грішників від їхніх власних гріхів, а церкву — від молитви за душі, щоб іти за цією славною істотою і дивитися на неї, і пробудження припинилося б.

18. Опір руху за тверезість зупинить пробудження в церкві. Настав час, коли для церкви вже не може бути невинним стояти осторонь цієї славної реформи. Був час, коли це можна було робити з незнання. Був час, коли служителі й християни могли тішитися пробудженнями, хоча серед них уживали міцні напої. Але відтоді, як на цей предмет пролито світло і виявилося, що вживання їх лише шкідливе, жоден член церкви чи служитель не може бути невинним, залишаючись нейтральним у цій справі. Вони мусять висловитися і стати на чийсь бік. А якщо вони не займуть позиції на одному боці, їхній вплив — на другому. Покажіть мені служителя, який виступив проти руху за тверезість і мав пробудження. Покажіть мені такого, хто тепер стоїть осторонь нього і має пробудження. Покажіть мені такого, хто тепер ухиляється в цьому питанні, хто не виходить і не займає позиції на користь тверезості, і має пробудження? Колись так не було. Але тепер, коли цей предмет постав, і його обговорено, і він зрозумілий, ніхто не може заплющувати очі на істину. Руки ЗАКРИВАВЛЕНІ в того, хто стоїть осторонь справи тверезості. І чи може він мати пробудження?

19. Пробудженням перешкоджають, коли служителі й церкви займають хибну позицію в будь-якому питанні, що стосується людських прав. Візьміть, наприклад, питання РАБСТВА. Був час, коли цей предмет не стояв перед громадською думкою. Джон Ньютон і після свого навернення продовжував займатися работоргівлею. І настільки його розум був викривлений, і настільки цілковито було спалене його сумління щодо цієї найганебнішої торгівлі, що її гріховність навіть не спадала йому на думку, аж поки минуло якийсь час після того, як він став Божою дитиною. Якби світло осяяло його розум ще до навернення, він ніколи не міг би навернутися, не покинувши спершу цього гріха. А після свого навернення, коли він переконався в її беззаконні, він уже не міг тішитися Божою присутністю, не покинувши цей гріх назавжди. Так само, безсумнівно, багато работорговців і рабовласників у нашій власній країні навернулися, попри свою участь у цій мерзоті, бо її гріховність не була очевидна для їхнього розуму. Так само служителі й церкви значною мірою по всій країні мовчали і не свідчили проти цієї мерзенної мерзоти, яка існує в церкві та в народі. Але останнім часом цей предмет постав для обговорення, і Боже провидіння виразно поставило його перед очі всіх людей. Тепер на цей предмет пролито світло, як і на справу тверезості. Наведено факти, і встановлено засади, і світло пролито в розум людей, і цю потвору витягнуто з її жахливого лігва і виставлено перед церквою, і від неї вимагають відповіді: «ЧИ ЦЕ ГРІХ?» Вони мусять дати своє свідчення щодо цього предмета. Вони — Божі свідки. Вони присягнули казати «правду, всю правду і нічого, крім правди». Неможливо, щоб вони не дали свого свідчення на той чи інший бік. Їхнє мовчання вже не можна пояснити незнанням і тим, що їхню увагу ніколи не звертали на цей предмет. Отже, мовчання християн щодо цього предмета фактично означає, що вони не вважають рабство гріхом. Правда в тому, що це предмет, щодо якого вони не можуть мовчати, не стаючи винними. Настав час, за Божим провидінням, коли кожен вітер з півдня обтяжений криками голосіння, плачу й горя. Два мільйони приниженого поганського люду в нашій власній країні простягають руки, усі в кайданах і в крові, і посилають до Божої церкви болісний крик про допомогу. І невже церква у своїх зусиллях повернути й спасти світ затулить вуха від цього голосу муки й розпачу? Борони Боже. Церква не може відвернутися від цього питання. Це питання, яке мають вирішити церква і народ, і Бог доведе його до вирішення.

Марно церквам опиратися йому зі страху перед розладом, сварками й чварами. Марно вважати побожністю відвертати вухо, щоб не чути цього крику біди.

Церква мусить свідчити, і свідчити «правду, всю правду і нічого, крім правди», щодо цього предмета, інакше вона кривоприсяжниця, і Дух Божий відходить від неї. Вона під присягою мусить свідчити, і служителі та церкви, які не називають цього гріхом, дають неправдиве свідчення за Бога. Безсумнівно, одна з причин низького стану віри в теперішній час полягає в тому, що багато церков стали на хибний бік у питанні рабства, дозволили упередженню взяти гору над принципом і побоялися назвати цю мерзоту її справжнім ім’ям.

20. Ще одне, що перешкоджає пробудженням, — це нехтування потребами місій. Якщо християни не мають співчуття до язичників, нехтують щомісячним молитовним зібранням і обмежують свою увагу власною церквою, навіть не читають «Місіонерського вісника» і не вдаються до жодних інших засобів, щоб дізнатися про потреби світу, і відкидають світло, яке Бог ставить перед ними, і не хочуть робити того, до чого Бог кличе їх у цій справі, Дух Божий відійде від них.

21. Коли церква відкидає Божі заклики навчати молодих людей для служіння, вона перешкоджатиме пробудженню і знищить його. Подивіться на пресвітеріанську церкву, подивіться на 200 000 душ, навернених за десять років, і засобів досить, щоб наповнити світ служителями, а проте кількість служителів зростає не так швидко, як населення нашої власної країни, і якщо не вдасться зробити більше, щоб забезпечити служителів, ми самі станемо язичниками. Церкви не наполягають перед молодими людьми на обов’язку йти на служіння. Бог виливає Свого Духа на церкви і навертає сотні тисяч душ, і якщо тоді женці не виходять на жниво, чого ж іще можна чекати, як не того, що на церкви прийде Боже прокляття, і Його Дух буде відібрано, і пробудження припиняться? У цьому питанні жоден служитель, жодна церква не повинні мовчати чи бути бездіяльними.

22. Наклепи на пробудження часто їх придушують. Велике пробудження за днів президента Едвардса дуже постраждало від поведінки церкви в цьому відношенні. Слід очікувати, що вороги Бога ганьбитимуть, перекручуватимуть і обмовлятимуть пробудження. Але коли сама церква береться за цю справу і багато з її найвпливовіших членів допомагають і підбурюють обмовляти й перекручувати славне Боже діло, то цілком зрозуміло, що Дух засмучується і відходить. Не можна заперечувати, що це робилося в прикрій і для Бога ганебній мірі. За підрахунками, за один рік, відколи почалося це пробудження, у Сполучених Штатах до Бога навернулося СТО ТИСЯЧ ДУШ. Це, безсумнівно, найбільше число навернених за один рік від початку світу. Це було в 1831 році. Відтоді були ще ширші пробудження. У 1857–1858 роках, за підрахунками, шість чи вісім тижнів поспіль у північній частині Сполучених Штатів відбувалося по 50 000 навернень щотижня. Не можна було очікувати, що за збудження такого масштабу серед людських істот не буде нічого, про що варто шкодувати. Очікувати досконалості в такому ділі, такого масштабу, що провадиться людськими знаряддями, — цілком нерозумно й безглуздо. Хиби, безсумнівно, були і є. Їх, звісно, слід було очікувати і, наскільки можливо, їх остерігатися. І я не вірю, що історія світу може навести бодай один випадок, коли пробудження, яке хоч наближалося б до цього розмахом і впливом, супроводжувалося б такою малою кількістю хиб і такою малою кількістю того, про що чесно можна шкодувати.

Але як поставилися до цього благословенного Божого діла? Навіть визнавши всі хиби, на які скаржаться, справжніми, — що далеко не так, — вони були б лише як плями на диску славного сонця; речі, про які навряд чи варто й думати в порівнянні з безмежною величчю і досконалістю цього діла. А проте як велика частина пресвітеріанської церкви прийняла це благословенне Боже діло і як до нього поставилася? На Генеральній асамблеї, тому поважному зібранні мужів, яке представляє пресвітеріанську церкву, посеред цього великого діла, замість того щоб призначити день подяки, замість того щоб хвалити й прославляти Бога за велич Його діла, ми чуємо від них голос докору. Зі звітів про виголошені там промови видно, що зала була сповнена скарг. Замість того щоб обмірковувати методи просування діла, їхню увагу, здавалося, поглинали порівняно дріб’язкові хиби, що випадково його супроводжували. І після довгих нарікань вони справді призначили комітет і розіслали церквам «Пастирське послання», яке мало розпалити підозри, погасити ревність Божого народу і відвернути його від прославляння Бога за велич благословення до шукання хиб і прискіпування до вад. Коли я почув, що зробила та Генеральна асамблея, коли я прочитав їхні промови, коли побачив їхнє пастирське послання, моя душа знемагала, невимовне почуття болю охопило мій розум, і я відчув, що Бог «навідається» до пресвітеріанської церкви за таку поведінку. І відтоді слава відходить, а пробудження стають дедалі рідшими — дедалі менш могутніми. Дивна протидія таких людей, як доктор Лаймен Бічер і пан Неттлтон, мала багато спільного з тим, що цю протидію було розпалено й підтримано.

І тепер я хотів би знати, чи ті служителі, які виливали ці скарги в залі Генеральної асамблеї і які доклали рук до того пастирського послання, відтоді мали благословення у сприянні релігійним пробудженням — чи був на них Дух Божий і чи можуть їхні церкви засвідчити, що вони мають помазання від Святого.

23. Церковні чвари здатні засмутити Духа, так що Він відійде, і знищити пробудження. Диявол завжди мав за політику відвертати увагу служителів від Господнього діла до суперечок і церковних позовів. Президент Едвардс був змушений довгий час займатися суперечками перед церковними радами; і в наші дні, посеред цих великих релігійних пробуджень, ці чвари тривожно й ганебно помножилися. Декого з найдієвіших служителів у церкві відкликали від їхніх безпосередніх зусиль здобувати душі для Христа, щоб день у день, а в деяких випадках тиждень у тиждень, вони відповідали на звинувачення, висунуті проти них чи проти їхніх співпрацівників у служінні, звинувачення, які ніколи не могли б бути доведені.

Подивіться на Філадельфію: які нескінченні й ганебні чвари роздирали й засмучували Божу церкву в цьому місті і по всій країні, уздовж і вшир. А в пресвітеріанській церкві загалом ці церковні чвари породили досить лиха, щоб змусити плакати все створіння. Брата Бімана ганебно і грішно відкликали від сприяння пробудженням, щоб він постав перед судом власної пресвітерії за звинуваченнями, які, навіть якби були правдиві, здебільшого були б смішні, але які ніколи не могли бути доведені. І відтоді, як здається, неминуче, велику частину його часу поглинало залагодження церковних чвар. Брат Даффілд із Карлайла, брат Барнс із Філадельфії та інші з найуспішніших Божих служителів роками втрачали через ці чвари значну частину свого часу. О, «Не росказуйте у Гетї»! Коли ж ті служителі й визнавці віри, які самі нічого або майже нічого не роблять, дадуть спокій іншим і дозволять їм трудитися для Бога?

24. Ще одне, через що можна перешкодити пробудженням, — це осудливість з будь-якого боку, а особливо в тих, хто трудиться, просуваючи пробудження вперед. Слід очікувати, що противники діла чатуватимуть, чи не спіткнуться його друзі, і неодмінно засуджуватимуть їх за все, що неправильне, а нерідко й за те, що в їхній поведінці правильне. Особливо слід очікувати багатьох осудливих і нехристиянських зауважень про тих, хто є найпомітнішими знаряддями у сприянні ділу. Утім, ця осудливість з боку противників діла, чи то в церкві, чи поза нею, сама по собі не зупинить пробудження. Доки ті, хто йому сприяє, залишаються смиренними й у молитовному дусі, доки вони не відплачують, а в терпінні своєму володіють своїми душами, доки вони не дозволяють себе відволікти, щоб звинувачувати у відповідь і засмучувати дух молитви, так що він відійде, діло йтиме вперед; як у випадку, про який я згадував, коли служитель шість тижнів був під судом посеред пробудження. Там люди трималися в поросі й молилися, не так за свого служителя, бо вони залишили його Богові, як із сильним голосінням і сльозами благаючи Бога за грішників. І Бог почув і благословив їх, і діло йшло вперед. Осудливості тих, хто виступає проти діла, мало треба боятися, бо вони не мають Духа, і від них нічого не залежить, і вони можуть перешкоджати ділу лише настільки, наскільки самі мають особистий вплив. Але інші мають силу Святого Духа, і діло залежить від того, чи збережуть вони правильний настрій. Якщо вони зіб’ються з дороги і засмутять Духа, так що Він відійде, допомоги нема, діло мусить припинитися. Тож хоч би яку причину для роздратування мали ті, хто сприяє цьому благословенному ділу, якщо воно припиниться, відповідальність лежатиме на них. І один з найтривожніших фактів у цьому відношенні в тому, що в багатьох випадках ті, хто трудився, просуваючи діло вперед, здається, утратили Духа. Вони відволікаються, починають думати, що протидію вже не можна терпіти і що вони мусять виступити й відповісти в газетах на те, що там кажуть. Треба знати й усім зрозуміти, що щойно друзі й прихильники цього найбільшого з пробуджень дозволять себе відволікти на газетні чвари, щоб намагатися захищати себе й відповідати тим, хто пише проти них, Дух молитви буде цілком засмучений і відійде, і діло припиниться. Ніщо не завдає більшої шкоди релігійним пробудженням, і так завжди виявлялося, ніж коли ті, хто їм сприяє, прислухаються до протидії і починають відповідати. Це виявилося правдою за днів президента Едвардса, як добре знаєте ви, хто знайомий з його книжкою про пробудження.

III. Перейду до того, щоб згадати деякі речі, які слід робити, щоб тривало це велике й славне релігійне пробудження, яке відбувається впродовж останніх десяти років.

1. Має бути велике й глибоке покаяння з боку служителів. МИ, мої брати, мусимо упокоритися перед Богом. Нам не годиться думати, що досить закликати людей до покаяння. Ми мусимо каятися, ми мусимо йти в покаянні попереду, а тоді закликати церкви йти за нами.

Особливо мусять покаятися ті, хто йшов попереду в розпалюванні почуттів протидії та недовіри щодо пробуджень. Деякі служителі обмежували свою протидію пробудженням і методам пробудження власними громадами і посіяли серед своїх людей такі підозри, що не дали ділу поширитися й набрати сили серед них. Таким служителям варто було б обміркувати зауваження президента Едвардса на цю тему.

«Якщо служителі проповідують хоч яке добре вчення і хоч як старанно й ревно трудяться у своїй праці, але в такий день, як цей, показують своїм людям, що не прихильні до цього діла, а ставляться до нього з великим сумнівом і підозрою, вони, найімовірніше, завдадуть своїм людям набагато більше шкоди, ніж користі; бо сама слава про таке велике й надзвичайне Боже діло, якби їхнім людям дозволили вірити, що це Його діло, і приклад інших міст разом з тією проповіддю, яку вони могли б час від часу почути, найпевніше, мали б набагато більший вплив на розум їхніх людей, щоб пробудити й оживити їх у вірі, ніж усі їхні труди з ними; а крім того, думка їхнього служителя не лише породжувала б у них підозру щодо діла, про яке вони чують деінде, через що могутня Божа рука, що в ньому виявляється, втрачає свій вплив на їхній розум, але й схилятиме їх підозрювати все подібне, що з’явиться серед них самих, ніби це щось від тієї самої недуги, яка стала такою пошесною в краю, а це, по суті, означає посіяти підозру щодо всякої живої віри і налаштувати людей говорити проти неї і знеохочувати її, хоч де б вона з’явилася, і бити її по голові, щойно вона підведеться. І ми, служителі, дивлячись на це діло рік у рік з невдоволеним обличчям, успішно не допускатимемо овець до їхнього пасовища, замість того щоб виконувати щодо них обов’язок пастирів, годуючи їх; і нашим людям було б набагато краще зовсім не мати постійного служителя в такий день, як цей».

Інші діяли більш публічно і прагнули ширшого впливу. Дехто писав статті для газет. Деякі люди з високим становищем у церкві розповсюджували листи, яких ніколи не друкували. Інші друкували й розповсюджували свої листи. Здається, по країні була ціла система листування, покликана сіяти недовіру. За днів президента Едвардса чинили по суті так само, з огляду на що він каже у своїй праці про пробудження:

«Слід дуже дбати про те, щоб друк не використовували для жодної мети, що суперечить інтересам цього діла. Ми читаємо, що коли Бог воював проти Сисари, щоб визволити Свою пригноблену церкву, ті, що тримають перо писаря, прийшли на допомогу Господові в тій справі.— Суддїв 5:14. Хоч би які люди в Ізраїлі тут малися на увазі, але оскільки ці слова продиктував Дух, Який досконало бачив усі події до кінця світу і мав у цій пісні особливо на оці ту велику подію — визволення Божої церкви в останні дні, прообразом якої було це визволення Ізраїля, — то цілком імовірно, що вони стосуються авторів, тих, хто має воювати проти царства сатани своїми перами. Тож тим, хто видає брошури на шкоду цьому ділу, що прямо чи опосередковано схиляють до підозри щодо нього, щоб знеохотити його чи перешкодити йому, варто було б ґрунтовно обміркувати, чи це насправді не Боже діло, і, якщо так, чи не ймовірно, що Бог вийде, як вогонь, щоб пожерти всіх, хто стоїть на Його дорозі, і так спалить ті брошури; і чи нема небезпеки, що вогонь, який у них запалено, обпече авторів».

Усі вони мусять покаятися. Бог ніколи не простить їм, і вони ніколи не матимуть Його благословення на своїй проповіді чи честі трудитися в пробудженнях, доки не покаються. Президент Едвардс у свій час найрішучішими словами наполягав перед служителями на цьому обов’язку. Безсумнівно, і тепер, як і тоді, були хиби з обох боків. І мусить бути глибоке покаяння і взаємне визнання хиб з обох боків.

«Треба багато зробити, визнаючи хиби з обох боків; бо, безсумнівно, багато й великих хиб було вчинено в тих чварах і замішанні, і змішуванні світла й темряви, що були останнім часом. Навряд чи є обов’язок, який більше суперечить нашим зіпсутим нахилам і більше принижує людську гордість; але це треба зробити. Покаяння в хибах — особливо доречний обов’язок, коли наблизилося Царство Небесне або коли ми особливо очікуємо чи прагнемо, щоб воно прийшло, як видно з проповіді Івана Хрестителя. І якщо Бог тепер голосно кличе нас покаятися, то Він кличе нас також належно виявити наше покаяння. Я переконаний, що ті, хто відкрито виступав проти цього діла чи час від часу говорив про нього легковажно, не можуть бути виправдані в Божих очах, не визнавши відкрито своєї провини в цьому, особливо якщо вони служителі. Якщо вони в будь-який спосіб, прямо чи опосередковано, виступали проти діла або так поводилися у своїх публічних виступах чи в приватних розмовах, що упередили розум своїх людей проти діла, то коли згодом вони переконаються в доброті й божественності того, проти чого виступали, їм аж ніяк не слід применшувати справу, виправдовуватися й удавати, ніби вони завжди так думали і що заперечували лише проти тих чи інших необачностей, але їм слід відкрито оголосити своє переконання і засудити себе за те, що вони зробили; бо це проти Христа вони говорили, легковажно відгукуючись про це діло і упереджуючи інших проти нього; ба гірше того — проти Святого Духа. І хоча вони робили це з незнання і в невірстві, проте, коли вони дізнаються, проти Кого виступали, безсумнівно, Бог вимагатиме від них публічно це визнати.

«А з другого боку, якщо ті, хто ревно сприяв ділу, у будь-якому з вищезгаданих випадків відкрито далеко збочили з дороги і зробили те, що суперечить християнським правилам, чим відкрито скривдили інших чи грубо порушили добрий порядок і так зробили те, що поранило віру, вони мусять публічно визнати це й упокоритися, ніби збираючи каміння і готуючи дорогу Божому народові. Ті, хто поклав великі камені спотикання на дорозі інших своїм відкритим переступом, зобов’язані прибрати їх своїм відкритим покаянням».

У наші дні є служителі — кажу це не з неприязні, а з вірності, і хотів би я, щоб усі вони були тут переді мною, коли я це кажу, — які, здається, роками займалися здебільшого лише тим, що діяли, говорили й писали так, щоб посіяти підозру щодо пробуджень. І я не можу сумніватися, що їхнім церквам, як каже президент Едвардс, було б краще зовсім без служителя, якщо вони не покаються і знову не здобудуть Його благословення.

2. Ті церкви, які виступали проти пробуджень, мусять упокоритися й покаятися. Церкви, які стояли осторонь чи перешкоджали ділу, мусять покаятися у своєму гріху, інакше Бог не піде з ними. Подивіться тепер на ті церкви, які кидали тінь підозри на пробудження. Чи мають вони пробудження? Чи сходить на них Святий Дух, щоб розширити їх і збудувати? Є в цьому місті одна церква, де церковна рада публікує в газетах те, що вони називають своїм «Актом і свідченням», покликаним розпалити безпідставну і безглузду підозру проти багатьох служителів, які успішно трудяться, сприяючи пробудженням». І який стан тієї церкви? Чи мали вони пробудження? Та ж з офіційного звіту Генеральній асамблеї видно, що за один рік вона зменшилася на двадцять сім відсотків. І всі такі церкви й далі зменшуватимуться, хоч би що ще робилося, якщо вони не покаються і не матимуть пробудження. Вони можуть удавати, що вони страшенно побожні й ревниві про Божу честь, але Бог не повірить, що вони щирі. І Він виявить Своє невдоволення тим, що не виливатиме Свого Духа. Якби я мав досить гучний голос, я хотів би, щоб кожна з цих церков і кожен з цих служителів, що обмовляли пробудження, почули мене, коли я кажу, що, на мою думку, вони допомогли накинути на церкву смертний покров і що Боже прокляття вже на них і залишатиметься, якщо вони не покаються. Бог уже наслав знемогу на їхні душі, і багато хто з них це знає.

3. Ті, хто трудився, сприяючи ділу, теж мусять покаятися. Усе, що вони зробили неправильно, мусить бути покаяне, інакше пробудження не повернуться, як у минулі дні. Хоч би коли виявлявся неправильний дух, чи вони дратувалися й обурювалися протидією і втрачали самовладання, чи плутали християнську вірність із різкими словами і неправильним духом, вони мусять покаятися. Ті, хто виступає проти, ніколи самі не змогли б зупинити пробудження, якщо ті, хто йому сприяє, не зіб’ються з дороги. Тож ми мусимо покаятися, якщо казали речі осудливі, чи горді, чи зарозумілі, чи суворі. Такий час, як цей, — не час стояти й виправдовувати себе. Наш перший поклик — покаятися. Нехай кожен кається у власних гріхах, а не свариться й не чубиться про те, хто найбільше винен.

4. Церква мусить зайняти правильну позицію щодо політики. Не думайте тепер, що я збираюся виголосити політичну проповідь чи що хочу, аби ви об’єдналися й створили християнську партію в політиці. Ні, я в це не вірю. Але настав час, коли християни мусять голосувати за чесних людей і займати послідовну позицію в політиці, інакше Господь їх проклене. Вони самі мусять бути чесними людьми і, замість голосувати за людину, бо вона належить до їхньої партії — за Банк чи проти Банку, за Джексона чи проти Джексона, — мусять з’ясувати, чи вона чесна й праведна і чи гідна довіри. Вони мусять показати світові, що церква не підтримає на посаді жодної людини, про яку відомо, що вона шахрай, чи перелюбник, чи порушник неділі, чи картяр, чи п’яниця. У нашій країні так поширена освіченість і так легко спілкуватися, що кожна людина може знати, за кого віддає свій голос. І якщо вона віддаватиме свій голос лише за чесних людей, країна змушена буде мати праведних правителів. Усі партії будуть змушені висувати кандидатами чесних людей. Християни дуже завинили в цьому. Але настав час, коли вони мусять діяти інакше, інакше Бог проклене народ і відбере Свого Духа. Як щодо рабства і тверезості, так і в цьому питанні церква мусить діяти правильно, інакше країна загине. Бог не може підтримувати цю вільну й благословенну країну, яку ми любимо і за яку молимося, якщо церква не займе правильної позиції. Політика — частина віри в такій країні, як ця, і християни мусять виконувати свій обов’язок перед країною як частину свого обов’язку перед Богом. Іноді здається, ніби підвалини народу загнивають, а християни поводяться так, наче думають, що Бог не бачить, що вони роблять у політиці. Але кажу вам: Він це бачить, і Він благословить чи проклене цей народ залежно від того, який шлях він обере.

5. Церкви мусять зайняти правильну позицію в питанні рабства. І тут постає питання: яка позиція правильна? І ПО-ПЕРШЕ, я назву деякі речі, яких слід уникати.

(1.) Насамперед слід уникати лихого духу. Ніщо не здатне так зашкодити вірі і так зашкодити самим рабам, як те, що християни втягнуться в гнівну суперечку на цю тему. Це предмет, щодо якого між християнами не потрібно жодної гнівної суперечки. Визнавці віри, що тримають рабів, як і визнавці віри, що торгують ромом, можуть намагатися виправдати себе і гніватися на тих, хто тисне на їхнє сумління і закликає їх покинути свої гріхи. Ті горді визнавці віри, які вважають людину винною чи вважають ганьбою мати чорну шкіру, можуть так далеко дати волю своїм упередженням, що затулять вуха і схильні будуть сваритися з тими, хто порушує перед ними цей предмет. Але повторюю: питання рабства — це питання, у якому християни, люди молитви, не повинні і не мусять розходитися.

(2.) Ще одне, чого слід уникати, — це спроба зайняти нейтральну позицію в цьому питанні. Християни так само не можуть зайняти нейтральну позицію в цьому питанні, відколи воно постало для обговорення, як не можуть зайняти нейтральну позицію щодо освячення неділі. Це великий національний гріх. Це гріх церкви. Церкви своїм мовчанням і тим, що дозволяють рабовласникам належати до їхнього причастя, погоджувалися з ним. Усі деномінації більшою чи меншою мірою винні, хоча квакери останніми роками вмили від нього руки. Марно церквам удавати, ніби це лише політичний гріх. Повторюю: це гріх церкви, з яким погодилися всі деномінації. Вони фактично оголосили, що це дозволено. Сам факт того, що рабовласникам дозволяють спокійно залишатися повноправними членами їхніх церков, — найсильніший і найпублічніший вияв їхнього погляду, що це не гріх. Тож для церкви вдавати, ніби вона займає в цьому питанні нейтральну позицію, — цілковитий абсурд. Річ у тім, що вона зовсім не на нейтральній позиції. Доки вона терпить рабовласників у своєму причасті, ВОНА ВИПРАВДОВУЄ ЦЮ ПРАКТИКУ. З таким самим успіхом ворог Божий міг би вдавати, що він ні святий, ні грішник, що він займе нейтральну позицію і молитиметься: «Добрий Господи і добрий дияволе», бо не знає, котра сторона буде популярніша.

(3.) Слід дуже дбати про те, щоб уникати осудливого духу з обох боків. Це предмет, щодо якого серед християн була і, мабуть, ще якийсь час буде різниця думок про те, як найкраще розв’язати це питання. І до нього слід ставитися з великою стриманістю з обох боків. Дух викривання, що ставить під сумнів мотиви одне одного, нехристиянський, здатен засмутити Духа Божого і придушити пробудження і однаково шкідливий і для церкви, і для самих рабів.

ПО-ДРУГЕ, я назву кілька речей, які, на мою думку, церква неодмінно покликана зробити в цьому питанні:

(1.) Християни всіх деномінацій повинні відкинути упередження і без жодного зволікання ознайомитися з цим предметом. Безліч визнавців віри так піддалися упередженню, що не хочуть читати й слухати і прийти до правильного розуміння цього предмета. Але християни не можуть молитися в такому стані розуму. Я кидаю виклик будь-кому: хай спробує мати дух молитви, коли він надто упереджений, щоб дослідити це чи будь-яке інше питання обов’язку. Якби світло не світило, християни могли б залишатися в темряві щодо цього і все ж мати дух молитви. Але якщо вони відмовляються прийти до світла, вони не можуть молитися. Тож я закликаю всіх вас, присутніх тут, хто не досліджував цього предмета, бо не мав бажання його досліджувати, сказати, чи маєте ви дух молитви. Там, де служителі, окремі християни чи цілі церкви тепер опираються істині в цьому питанні, коли вона так широко поширена і стоїть перед громадською думкою, я не вірю, що вони матимуть чи можуть мати релігійне пробудження.

(2.) Писання, що містять стримані й розважливі обговорення цього предмета, і такі викладення фактів, які є перед громадськістю, слід спокійно й широко поширювати, і вся церква повинна уважно й з молитвою їх досліджувати. Я не маю на увазі, що увагу церкви слід так поглинути цим, щоб нехтувати головним питанням — спасінням душ серед неї. Я не маю на увазі, що слід робити такі передчасні кроки в цьому питанні, які приголомшили б християнську спільноту і втягнули б її у сварку; а те, що люди молитви повинні діяти розважливо і що, щойно в громаді буде поширено досить відомостей, церкви повинні лагідно, але ТВЕРДО зайняти рішучу позицію в цьому питанні і висловити перед усім народом і світом свою огиду до цього гріха.

Антимасонське збудження, яке панувало кілька років тому, наробило в церквах такого спустошення і породило на якийсь час стільки відчуження й неприязні між служителями й людьми, а перше порушення цього предмета супроводжувалося такими заворушеннями, що багато добрих служителів, які самі цілком проти рабства, бояться порушувати цей предмет серед своїх людей, побоюючись, що їхні церкви не мають досить віри, щоб узятися за нього, спокійно розглянути і вирішити в дусі Євангелія. Я знаю, що така небезпека є. Але все ж цей предмет треба представити церквам. І якщо порушувати його розсудливо й з великою молитвою, то дуже мало знайдеться церков, які мали пробудження і які нині хоч трохи наближаються до духу пробудження, яких не можна було б привести до того, щоб прийняти істину в цьому питанні. Нехай тут не буде помилки. Викриття масонства Вільямом Морґаном було опубліковане 1826 року. Подальше збудження й обговорення тривали до 1830 року. Тим часом церкви дуже широко засвідчили свою позицію проти масонства і постановили, що не можуть мати спілкування з масонами, які не виходять з лож. Унаслідок цього масонські ложі здебільшого розпустилися й відмовилися від своїх статутів. Почалася загальна втеча визнавців віри з лож. Це приготувало дорогу, і 1830 року в самому серці антимасонського краю почалося найбільше пробудження, яке світ доти бачив, і поширилося на все те поле, де церкви вжили таких заходів, аж поки його навернених не стало 100 000 душ.

Можливо, жодна церква в цій країні не зазнала в цьому питанні суворішого випробування, ніж ця. Вони були церквою молодих і здебільшого недосвідчених християн. І багато обставин, за моєї відсутності, сприяло тому, що серед них виникли замішання й неправильні почуття. Але наскільки я тепер знаю стан почуттів у цій церкві, я не знаю серед них жодної неприязні в цьому питанні. Господь благословив нас, Дух зійшов на нас, мов роса, і відтоді, як я повернувся, щомісяця до нашого причастя приєднується чимало людей. У цій церкві, безсумнівно, є ті, хто відчуває щодо цього предмета дуже різною мірою. І все ж я можу чесно сказати, що не знаю між ними найменшої різниці в переконаннях. Ми від самого початку, ще до моєї закордонної подорожі, зайняли в питанні рабства ту саму позицію, що й щодо тверезості. Ми виключили з нашого причастя рабовласників і всіх, хто причетний до цієї торгівлі. Дехто поза цією церквою засуджував такий підхід як безпідставний і немилосердний, і я аж ніяк не хотів би робити власне судження чи приклад цієї церкви правилом для інших служителів і церков. Однак я по совісті вірю, що недалекий час, коли церкви об’єднаються в цьому вияві огиди до цього гріха. Якщо я не охрещую рабство якимось м’яким і християнським ім’ям, якщо я називаю його ГРІХОМ, то і послідовність, і сумління ведуть до неминучого висновку, що доки в цьому гріху вперто тривають, ті, хто його чинить, не можуть бути гідними християнського причастя і спілкування.

На це заперечують, що в пресвітеріанській церкві є багато служителів, які є рабовласниками. І кажуть, що дуже непослідовно відмовлятися допустити рабовласника до нашого причастя, а водночас належати з ними до однієї церкви, засідати з ними в церковних органах і визнавати їх служителями. На це я відповідаю, що я не маю влади щодо тих служителів і, звісно, не повинен виходити з церкви через те, що деякі її служителі чи члени — рабовласники. Мій обов’язок — належати до церкви, навіть якщо до неї належить диявол. Там, де я маю владу, я виключаю рабовласників з причастя і завжди виключатиму, доки живу. Але там, де я не маю влади, якщо Христову трапезу накрито, я сяду до неї, коряючись Його заповіді, хоч би хто ще сів чи не прийшов.

Я аж ніяк не маю на увазі засуджувати всіх тих служителів і визнавців віри, що тримають рабів, як лицемірів і казати, що вони не християни. Але ось що я кажу: доки вони залишаються в такому становищі, справа Христова і справа людяності вимагають, щоб їх не визнавали такими, якщо ми не хочемо бути співучасниками чужих гріхів. Виключати рабовласників, хоч вони належать до пресвітеріанської церкви, не більш непослідовно, ніж виключати тих, хто п’є чи продає міцні напої. Бо до пресвітеріанської церкви належить дуже багато торговців ромом.

Я вірю, що настав час, і хоч я не пророк, вірю, що виявиться, що він настав, коли пробудження в Сполучених Штатах триватиме і поширюватиметься не далі й не швидше, ніж церква займатиме правильну позицію в цьому питанні. Церква — Божі свідки. Річ у тім, що рабство — це передусім гріх церкви. Саме те, що служителі й визнавці віри різних деномінацій тримають рабів, освячує всю цю мерзоту в очах безбожних людей. Хто не знає, що в питанні тверезості кожен п’яниця в країні ховається за якогось диякона, що торгує ромом, чи служителя, що п’є вино? Найпоширеніше заперечення і сховище невоздержних і тих, хто п’є помірно, — те, що це роблять визнавці віри. Саме це створює нагальну потребу виключати з причастя торговців міцними напоями і тих, хто п’є ром. Нехай церкви всіх деномінацій висловляться щодо тверезості; нехай зачинять свої двері перед усіма, хто має бодай якийсь стосунок до цієї смертоносної мерзоти, і справа тверезості переможе. За кілька років цю торгівлю було б знищено. Так само й з рабством.

Саме церква головним чином підтримує цей гріх. Її спільне свідчення щодо цього предмета розв’язало б питання. Нехай християни всіх деномінацій лагідно, але твердо виступлять і винесуть свій вирок; нехай очистять свої причастя і вмиють від цього руки; нехай проголосять і напишуть на чолі цієї великої мерзоти: ГРІХ! — і за три роки сформувалася б громадська думка, яка змела б усе на своєму шляху, і в цій країні не лишилося б ні закутого раба, ні наїжаченого, жорстокого наглядача рабів.

Можуть іще сказати, що в багатьох церквах цей предмет не можна порушити, не викликавши замішання й неприязні. Може, й так. Так було з питанням тверезості, а також із питанням пробуджень. У деяких церквах ні тверезість, ні пробудження не можна порушити, не викликавши розбрату. Недільним школам, місіонерській праці і всьому такому протидіяли, і вони викликали розбрат у багатьох церквах. Але чи це достатня причина, щоб виключати ці предмети? І там, де церкви виключили ці предмети зі страху перед сварками, чи мали вони благословення пробуджень? Кожен знає, що ні. Але там, де церкви зайняли тверду позицію в цих питаннях, хоча окремі люди, а часом і чимало, протидіяли, вони все ж мали благословення пробуджень. Там, де будь-який із цих предметів порушують обережно й з молитвою; де їх висувають у правильному дусі і кожному з них надають справжньої відносної ваги; якщо в таких випадках знайдуться ті, хто зчинятиме безлад і опиратиметься, нехай вина впаде туди, куди слід. Є деякі люди, які самі схильні сваритися через цей предмет, які завжди готові вигукнути: «Не вносьте цього в церкву, це викличе протидію». А якщо служитель і люди молитви вважають своїм обов’язком висунути цю справу, вони самі зчиняють безлад, а тоді кажуть: «Ось бачите, я ж вам казав; подивіться, до чого призвело те, що ви порушили цей предмет; він розірве церкву на шматки». І доки вони самі роблять усе можливе, щоб викликати розкол, вони звалюють розкол на предмет, а не на себе. У багатьох наших церквах є такі люди. І ні недільні школи, ні місії, ні пробудження, ні боротьба з рабством, ні щось інше, що шанує Бога чи приносить користь людським душам, не пройде в церквах так, щоб ці обережні душі цим не обурилися.

Утім, ці речі було запроваджено і проведено одну за одною, в одних церквах з більшою, в інших з меншою протидією, а в деяких церквах, можливо, і зовсім без протидії. І так само певно, як те, що Бог є Богом церкви, як певно те, що світ мусить навернутися, так і цей предмет мусить бути розглянутий і проголошений церквою гріхом. Було б незмірно краще, щоб у світі зовсім не було церкви, ніж щоб вона намагалася залишатися нейтральною чи давала неправдиве свідчення в такому важливому питанні, як рабство, особливо відтоді, як цей предмет постав, і з самої природи справи неможливо, щоб її свідчення не лягло на шальку терезів — на той чи інший бік.

Ви питаєте: «Що ж робити — чи зробити це всепоглинною темою розмов і відвернути увагу від найважливішого питання спасіння душ серед нас?» Я відповідаю: ні. Нехай церква висловить свою думку щодо цього предмета і перебуває в мирі. Наскільки я знаю, ми в цьому питанні цілком у мирі. Ми висловили свою думку; ми закрили наше причастя для рабовласників і займаємося іншими справами. Я не знаю серед нас найменшого нездорового збудження на цю тему. А там, де це стало в якомусь місці всепоглинною темою розмов, то здебільшого, я вважаю, це сталося через уперту й нерозумну протидію кількох людей навіть тому, щоб цей предмет вислухати.

6. Якщо церква хоче сприяти пробудженням, вона мусить святити неділю. У країні дуже багато порушення неділі. Купці її порушують, мандрівники її порушують, уряд її порушує. Кілька років тому в західній частині цього штату була спроба заснувати й утримувати лінію човнів і диліжансів, що дотримується неділі. Але виявилося, що церква не підтримала цього починання. Багато визнавців віри не хотіли їздити цими диліжансами і не хотіли пересилати свої товари канальними човнами, які затримувалися б і не рушали в неділю. Колись християни дуже ревно подавали Конгресові петиції про припинення недільної пошти, а тепер, здається, соромляться цього. Але одне цілком певне: якщо нічого не буде зроблено, і зроблено швидко, і зроблено дієво, щоб сприяти освяченню неділі церквою, неділя піде за вітром, і в нас не лише ходитиме пошта в неділю і будуть відчинені поштові відділення, а згодом і наші суди та законодавчі палати будуть відчинені в неділю. І що робитиме церква, що робитиме цей народ, ЗОВСІМ БЕЗ НЕДІЛІ?

7. Церква мусить зайняти правильну позицію щодо тверезості й моральної реформи і щодо всіх питань практичної моральності, які час від часу постають для вирішення.

У церквах є люди, які стоять осторонь питання моральної реформи і бояться, щоб з кафедри казали щось проти розпусти. У цьому питанні церкві не слід чекати, що їй дозволять зайняти нейтральну позицію. За Божим провидінням, воно винесене на обговорення. Лихо показано, заклик до реформи пролунав. А що ж реформує людство, як не істина? І хто представить істину, як не церква і служіння? Геть думку, що християни можуть залишатися нейтральними й мовчати і все ж тішитися Божим схваленням і благословенням.

У всіх таких випадках служителя, який мовчить, зараховують до тих, хто на другому боці. Кожен знає, що так буває під час пробудження. Людині не обов’язково лаяти діло. Якщо вона лише мовчить і займає нейтральну позицію, вороги пробудження всі вважатимуть її на своєму боці. Так само й у питанні тверезості. Не потрібно, щоб людина лаяла товариство холодної води, щоб бути в найкращих стосунках з п’яницями і тими, хто п’є помірно. Нехай лише вона обстоює помірне вживання вина, нехай лише продовжує пити його як розкіш, і всі п’яниці вважатимуть її на своєму боці. Якщо вона відмовляється віддати свій вплив справі тверезості, інший бік, звісно, вважає її своїм другом. У всіх цих питаннях, коли вони постають, церкви й служителі мусять зайняти правильну позицію, і зайняти її відкрито, і стояти на ній, і довести справу до кінця, якщо сподіваються тішитися Божим благословенням у пробудженнях. Вони мусять вигнати зі свого причастя таких членів, які, нехтуючи світлом, що на них пролито, продовжують пити міцні напої чи торгувати ними.

8. Треба більше робити для всіх великих цілей християнської доброчинності. Треба докладати набагато більших зусиль для справи місій, і освіти, і Біблії, і всіх інших галузей релігійної діяльності, інакше церква прогнівить Бога. Подивіться на це. Подумайте про милості, які ми отримали, про багатство, чисельність і процвітання церкви. Чи віддали ми Богові відповідно до отриманих благодіянь, так щоб показати, що церква щедра і готова віддавати свої гроші й трудитися для Бога? Ні. Далеко від того. Чи помножили ми свої засоби і розширили свої задуми відповідно до того, як зросла церква? Чи задоволений Бог тим, що зроблено, чи має Він підстави бути задоволеним? Таке пробудження, яке мали церкви Америки впродовж останніх десяти років! Ми мали б зробити вдесятеро більше, ніж зробили, для місій, Біблій, освіти, трактатів, безплатних церков і всіма способами, покликаними сприяти вірі й спасати душі. Якщо церкви не прокинуться в цьому питанні і не візьмуться за справу ширше, вони можуть очікувати, що пробудження в Сполучених Штатах припиниться.

9. Якщо християни в Сполучених Штатах очікують, що пробудження поширюватимуться і переможно триватимуть, аж поки світ не навернеться, вони мусять перестати писати листи й публікувати статті, покликані розпалювати підозру й ревнощі щодо пробуджень, і мусять самі взятися за діло. Якби вся церква як одне тіло взялася до праці десять років тому і продовжувала її так, як це робили кілька людей, яких я міг би назвати, у країні тепер не лишилося б жодного нерозкаяного грішника. Тисячолітнє царство вже до цього дня цілком настало б у Сполучених Штатах. Замість того щоб стояти на місці й писати листи з Беркширу, нехай служителі, які думають, що ми йдемо неправильно, просто запряжуться в упряж і підуть уперед, і покажуть нам ще кращу дорогу. Нехай вони своїм прикладом навчать нас, як робити краще. Я не заперечую, що ми робили помилки і допускалися хиб. Я не заперечую, що деякі люди роблять під час пробуджень багато неправильного. Але хіба так їх виправляють, брати? Не так чинив Павел. Він виправляв своїх братів, лагідно кажучи їм, що покаже їм ще кращу дорогу. Нехай наші брати візьмуться і підуть уперед. Нехай ми почуємо з усіх їхніх кафедр заклик: ДО ПРАЦІ. Нехай вони ведуть, куди Господь піде з ними й оголить Свою руку, і я, принаймні, піду за ними. Тільки нехай вони ЙДУТЬ ВПЕРЕД, і нехай Сполучені Штати навернуться до Бога, і нехай усі другорядні питання припиняться.

А якщо ні і якщо пробудження в цій країні справді припиняться, служителі й церкви будуть винні в усій крові всіх душ, які підуть до пекла через це. Немає потреби, щоб діло припинялося. Якщо церква виконає весь свій обов’язок, тисячолітнє царство може настати в цій країні за три роки. Але якщо це писання листів триватиме, наповнюючи країну підозрами й ревнощами, якщо так буде завжди, що дві третини церкви триматимуться позаду і нічого не робитимуть, крім того що шукатимуть хиб під час пробудження, Боже прокляття буде на цьому народі, і то незабаром.

ЗАУВАЖЕННЯ.

1. Давно настав час, щоб серед християн і служителів було велике дослідження сердець. Брати, тепер не час опиратися істині чи прискіпуватися й шукати хиб через те, що істину сказано відверто. Не час звинувачувати у відповідь чи змагатися, але ми мусимо досліджувати власні серця і впокорюватися перед Богом.

2. Ми мусимо покаятися й покинути свої гріхи, і виправити свої дороги і свої вчинки, інакше пробудження припиниться. Наші церковні чвари МУСЯТЬ ПРИПИНИТИСЯ, і всі другорядні розбіжності треба відкласти й облишити, щоб об’єднатися у сприянні великим інтересам віри. Якщо ні, пробудження припиняться серед нас, і кров загиблих мільйонів знайдуть на наших полах.

Якби церква виконала весь свій обов’язок, вона незабаром довершила б перемогу віри у світі. Але якщо ця війна «Акту і свідчення» триватиме, і ця система шпигунства, і натяків, і викривань, то не лише пробудження припиняться, а й кров мільйонів, які підуть до пекла, перш ніж церква оговтається від цього потрясіння, знайдуть на полах тих людей, які розпочали й вели цю жахливу суперечку.

4. Ті, хто поширював наклепницькі чутки про пробудження, мусять покаятися. Багато говорили про єресь і про те, що деякі люди заперечують вплив Духа, а це цілком безпідставне і вигадане з нічого. І ті, хто вигадав ці чутки, і ті, хто поширював їх проти своїх братів, мусять покаятися і молитися Богові, щоб отримати Його прощення.

5. Ми бачимо, яка постійна схильність є в християн до занепаду й відступництва. Це стосується всіх навернених у всіх пробудженнях. Подивіться на пробудження за днів президента Едвардса. Діло тривало, аж поки навернулося 30 000 душ, а на той час стільки служителів і християн опинилися в такому стані, пишучи книжки й брошури з того й другого боку, що все пішло за вітром, і пробудження припинилося. Ті, хто виступав проти діла, ставали впертими й запеклими, а ті, хто йому сприяв, утратили свою лагідність і стали дратівливими, і тоді їх затягло в ті самі хиби, які їм неправдиво приписували.

А тепер що нам робити? Це велике й славне Боже діло, здається, показує ознаки занепаду. Пробудження не мертве — благословенний будь Бог за це, — воно не мертве! Ні, з усіх кінців країни ми чуємо, що християни читають на цю тему і розпитують про пробудження. У деяких місцях нині відбуваються могутні пробудження. І що нам робити, щоб піднести прапор, зрушити весь цей народ і навернути весь цей великий люд до Господа? Ми мусимо ЧИНИТИ ПРАВИЛЬНО. Ми всі мусимо мати кращий дух, ми мусимо впасти в порох, ми мусимо діяти разом, ми мусимо взятися за це велике діло всім серцем, і тоді Бог благословить нас, і діло йтиме вперед.

Який стан цього народу? Безсумнівно, Бог тримає різку ВІЙНИ над головою цього народу. Він чекає, перш ніж пустити Свої суди, щоб побачити, чи церква чинитиме правильно. Народ під Його невдоволенням, бо церква так поводилася щодо пробуджень. А тепер припустімо, що прийде війна, — де будуть наші пробудження? Як швидко війна поглинула б дух пробудження. Дух війни — це що завгодно, тільки не дух пробуджень. Хто зважатиме на вимоги віри, коли громадську думку поглине всепоглинна тема війни? Подивіться тепер, як цей народ раптом опинився на межі війни. Бог розмахує Своїм палаючим мечем над нашими головами. Чи покається церква? Саме ЦЕРКВУ Бог головним чином має на оці. Як нам уникнути прокляття війни? Лише через реформацію в церкві. Марно сподіватися, що політики відвернуть війну. Можливо, вони здебільшого були б за війну. Цілком імовірно, що те, що вони робили б, аби її відвернути, якраз і вкинуло б нас у неї. Якщо церква не відчуває, не прокинеться, не діятиме, де нам шукати допомоги? Якщо церква рішуче не хоче зрушити, не хоче тремтіти перед праведними Божими судами, що нависли над нашими головами, то ми як народ напевно близькі до прокляття.

6. Усе, що робиться, мусить робитися швидко. Терези в рівновазі. Якщо ми не підемо вперед, ми мусимо піти назад. Справи не можуть залишатися такими, як є. Якщо церква не підніметься, якщо в нас не буде могутнішого пробудження, ніж було, то дуже скоро в нас не буде ніякого. У нас було таке велике пробудження, що тепер малі пробудження вже не цікавлять громадськість. Ви мусите діяти як окремі люди. Виконуйте свій власний обов’язок. На вас лежить відповідальність. Кайтеся швидко. Не чекайте ще року. Хто, крім Бога, знає, який буде стан цих церков, якщо справи йтимуть так ще рік без великого й загального релігійного пробудження?

7. Коли в церкві все йде шкереберть, зазвичай кожен шукає хиб у церкві і в своїх братах і не помічає власної частки провини. Нехай ніхто не витрачає свого часу на те, щоб шукати хиб у тій абстрактній речі — «Церкві». Але як окремі члени Христової церкви нехай кожен діє, і діє правильно, і впаде в порох, і ніколи не говорить гордо чи осудливо. ІДІТЬ УПЕРЕД. Хто покинув би таке діло і взявся б писати листи, і спустився б на рівнину Оно подивитися, чи не можна залагодити всі ці дрібні суперечки, і дав би ділу припинитися? Пильнуймо своєї праці, а про решту нехай подбає Господь. Виконуймо свій обов’язок, а наслідок залишмо Богові.

Відтоді як ці лекції було виголошено, у цій країні досягнуто великого поступу в усіх доброчинних починаннях. Час розв’язав питання про чистоту й неоціненну вартість тих пробуджень, проти яких у пресвітеріанській церкві існувала така хибна протидія. Тепер відомо, що великої й згубної реакції, яку пророкували противники, не сталося. Тепер треба визнати, що навернені тих пробуджень становили силу церков і що їхній християнський вплив відчувався по всій країні. Ніколи не було пробуджень, чия сила й чистота була б ґрунтовніше підтверджена часом і досвідом, ніж те велике й благословенне Боже діло, проти якого здійнялася така буря протидії. Протидія, очевидно, була великою помилкою. Нехай не кажуть, що протидії вимагало велике лихо, яке супроводжувало те діло, і що ці лиха й помилки були зупинені й виправлені протидією. Річ у тім, що гадані помилки й лиха, якими виправдовували протидію, ніколи не існували в такій мірі, щоб виправдати тривогу чи протидію. Я написав розповідь про ті пробудження, у якій розглянув це питання докладніше. Церкви справді взялися за тверезість та інші галузі реформи настільки, що уникли тих лих, від яких їх застерігали. У питанні рабства церква надто пізно дала своє свідчення, щоб уникнути війни. Але рабовласники дуже стривожилися й розлютилися через дедалі більшу протидію їхньому інститутові по всьому тому північному краю, де відчувався вплив пробуджень. Вони взялися за зброю, щоб захистити й увічнити цю мерзоту, і саме цим її скасували.

Ви завершили: Лекція XV. Перешкоди для пробуджень

Назад Далі