Лекції про релігійні пробудження
Лекція XIV. Методи, що сприяють пробудженням

Розділ 16 · 43 хв читання · 56 хв слухання

Лекція XIV. Методи, що сприяють пробудженням

ЛЕКЦІЯ XIV.

МЕТОДИ, ЩО СПРИЯЮТЬ ПРОБУДЖЕННЯМ.

Текст.— «Сї люде вельми трівожать город наш, бувши Жидами, і навчають звичаїв, котрих не годить ся нам приймати, анї робити, бувши Римлянами».— Дїяння 16:20-21.

«ЦІ люди», про яких тут ідеться, — це Павел і Сила, які прийшли до Филип проповідувати Євангеліє і дуже стривожили мешканців того міста, бо ті вирішили, що проповідь зашкодить їхнім мирським прибуткам. Тож вони привели проповідників Євангелія до міських урядників, як злочинців, і звинуватили їх у тому, що вони навчають недозволених учень і, особливо, вдаються до недозволених методів.

Розмірковуючи над цими словами, я маю намір показати,

I. Що за євангельського устрою Бог не встановив жодної певної системи методів, яку слід було б застосовувати і якої слід було б незмінно триматися, сприяючи справі віри.

II. Що наші теперішні форми прилюдного богослужіння і все, що стосується методів, склалися поступово, через низку нових методів.

I. Я маю показати, що за Євангелія Бог не встановив жодних певних методів, які слід застосовувати.

За юдейського устрою існували певні форми, заповідані й приписані Самим Богом, від яких не дозволялося відступати. Але всі ці форми були прообразами і мали на меті прообразувати Христа або щось пов’язане з новим устроєм, який мав запровадити Христос. Тому вони й були незмінні, і всі їхні подробиці були докладно приписані Божественною владою. Але за Євангелія так ніколи не було. Коли прийшов Христос, обрядовий, або прообразний, устрій було скасовано, бо мета тих форм здійснилася, і самі вони стали непотрібні. Оскільки Він був тим, Кого вони прообразували, прообрази з Його приходом, звісно, втратили силу. Тоді почали проповідувати ЄВАНГЕЛІЄ як призначений засіб поширення віри; а церкві залишили на розсуд час від часу визначати, які методи запроваджувати і яких форм триматися, щоб надати Євангелію сили. Про методи, якими користувалися апостоли й перші проповідники, ми майже нічого не знаємо, хіба те, що можна зібрати з побіжних натяків у книзі Діянь. Ми не знаємо, скільки разів вони співали і скільки разів молилися під час прилюдного богослужіння, ба навіть чи співали й молилися вони взагалі на своїх звичайних зібраннях для проповіді. Коли Ісус Христос жив на землі й трудився серед Своїх учнів, Він не мав нічого спільного з формами чи методами. У цьому Він щоразу чинив так, як природно було б учинити будь-кому в подібних обставинах, без будь-якої усталеної форми чи способу. Юдеї звинувачували Його в нехтуванні їхніми формами. Його метою було проповідувати й навчати людей істинної віри. І коли згодом проповідували апостоли, сповнені Святого Духа, посланого з неба, ми нічого не чуємо про те, щоб вони мали якусь певну систему методів для своєї праці або щоб один апостол робив щось певним чином лише тому, що так робили інші. Їхнє доручення звучало так: «Ійдїть, проповідуйте євангелию і навчайте всї народи». Воно не приписувало жодних форм. Воно не допускало їх. Ніхто не може вивести з цього доручення жодного набору форм чи якихось певних вказівок щодо методів. Робіть це — якнайкраще, як тільки можете, — просіть мудрості в Бога — користуйтеся здібностями, які Він вам дав, — шукайте проводу Святого Духа — ідіть уперед і робіть. Таким було їхнє доручення. А їхньою метою було звіщати Євангеліє найдієвішим способом, щоб істина поставала якнайяскравіше, щоб привернути увагу і здобути послух якомога більшого числа людей. Ніхто не знайде в Біблії жодної викладеної форми, як це робити. Там на першому місці як найголовніше стоїть проповідь Євангелія. Форму залишено поза увагою.

Очевидно, що, проповідуючи Євангеліє, доводиться вдаватися до якихось методів. Євангеліє треба донести до свідомості людей, і треба вжити заходів, щоб вони могли його почути, і спонукати їх до нього прислухатися. Для цього будують церкви, проводять регулярні та інші зібрання тощо. Без певних методів Євангеліє ніколи не зможе подіяти серед людей.

II. Я маю показати, що наші теперішні форми прилюдного богослужіння і все, що стосується методів, склалися поступово, через низку нових методів.

1. Скажу кілька речей щодо служителів.

Багато років тому служителі мали звичай носити особливе вбрання. Так є й тепер у католицьких країнах. Так колись було й у нас. Служителі мали особливий одяг, так само як солдати. Вони носили трикутний капелюх, пасторські брижі замість краватки чи шийної пов’язки, короткі штани й перуку. Хоч яке густе волосся мала людина, вона мусила його обстригти й носити перуку. А ще вона мусила носити мантію. Усе це було звичаєм, і кожен священнослужитель вважався зобов’язаним це носити, а відправляти служіння без цього вважалося непристойним. Усе це, без сумніву, було запроваджено через низку нововведень, бо в нас немає жодних вагомих підстав вважати, що апостоли й перші служителі одягалися інакше, ніж інші люди.

Але тепер від усього цього відмовилися, від одного за одним, через низку нововведень, або нових методів, аж поки нині в багатьох церквах служитель може зійти на кафедру й проповідувати, вбраний, як будь-хто інший, і ніхто цього навіть не помітить. І щоразу, коли відмовлялися від чогось із цього, церква нарікала так, ніби скасовано Божественну установу. Це засуджували як нововведення. Коли служителі почали відкладати трикутні капелюхи й носити капелюхи, як інші люди, це дуже засмучувало літніх людей; казали, що це так «негідно», коли служитель носить круглий капелюх. Коли 1827 року я носив хутряну шапку, один служитель сказав, що «це вже занадто для служителя».

Коли кілька років тому служителі вперше почали носити білі капелюхи, багато хто вважав це сумним і дуже негідним нововведенням. І навіть тепер у деяких місцях люди такі фанатичні, що лише кілька днів тому один священнослужитель розповів мені, як, подорожуючи минулого літа Новою Англією в білому капелюсі, він відчував, що це шкодить його впливові. Не слід вважати такий дух нешкідливим; я маю вагомі підстави знати, що він не нешкідливий. Мислячі люди бачать у ньому звичайну упередженість і через це наражаються на велику небезпеку дивитися в такому самому світлі на все, що стосується віри. Так і сталося в багатьох випадках. Нині в країні навряд чи знайдеться служитель, який не вважав би себе зобов’язаним носити чорний сюртук, так ніби це Божественна установа. Церква досі сповнена якогось забобонного благоговіння перед такими речами. Для багатьох це великий камінь спотикання.

Так само, коли служителі відклали свої брижі й почали носити краватки чи шийні пов’язки, казали, що вони стають мирськими, і багато хто нарікав. Навіть тепер у деяких місцях служитель не наважився б з’явитися на кафедрі в краватці чи шийній пов’язці. Люди почувалися б так, ніби в них немає священнослужителя, якби на ньому не було брижів. Один служитель у нашому місті лише кілька днів тому спитав іншого, чи годиться носити на кафедрі чорну шийну пов’язку. Він носив її у звичайному спілкуванні зі своїми людьми, але сумнівався, чи годиться вдягати її на кафедру.

Так само й з короткими штанами: колись їх вважали неодмінною ознакою служителя. Навіть тепер у католицьких країнах кожен священник носить короткі штани. Навіть маленькі хлопчики там, яких готують до священства, носять трикутні капелюхи, чорні панчохи й короткі штани. У нас це мало б смішний вигляд. Але колись так робили і в нашій країні. Був час, коли добрі люди були б приголомшені, якби служитель зійшов на кафедру в довгих штанях. Вони вирішили б, що він неодмінно зруйнує церкву своїми нововведеннями. Мені розповідали, що кілька років тому в Новій Англії один літній священнослужитель так противився новому методу — тому, щоб служитель носив довгі штани, — що ні за що не пускав їх на свою кафедру. Замість нього мав проповідувати один молодий чоловік, у якого не було коротких штанів, і старий служитель не дозволив йому відправляти служіння в довгих штанях. «Та що ви, — сказав він, — мої люди подумають, що я привів на кафедру чепуруна, коли побачать там чоловіка в довгих штанях, і це викличе серед них збудження». Тож зрештою молодому чоловікові довелося позичити пару штанів у старого пана, а вони були йому закороткі, і вигляд він мав досить кумедний. Але що завгодно було краще, ніж таке жахливе нововведення, як проповідь у довгих штанях. Проте розум переміг.

Так само було й з перуками. Пам’ятаю одного служителя, який, хоч і був ще зовсім молодим, носив величезну білу перуку. І люди говорили так, ніби на неї було Боже право, і відмовитися від неї було майже так само важко, як від самої Біблії. Мантії також вважали неодмінною ознакою служителя. І навіть тепер у багатьох громадах нашої країни люди не стерплять служителя на кафедрі, якщо на ньому немає розвіяної шовкової мантії з величезними рукавами завширшки з його тіло. Навіть у деяких конгрегаційних церквах Нової Англії не можуть погодитися від неї відмовитися. Звідки ж люди взяли, що служителеві потрібна мантія чи перука, щоб проповідувати дієво? Чому кожен священнослужитель вважався зобов’язаним усім цим користуватися? Як сталося, що від жодної з цих речей церкви не відмовилися без потрясіння? Від усіх них відмовилися, від однієї за одною, і багато громад на певний час розбурхало це нововведення. Але чи хтось стверджуватиме, що справі віри від цього була шкода? Людям здавалося, ніби без цих речей вони навряд чи можуть поклонятися Богові, але очевидно, що їхня прив’язаність до них не була частиною їхньої віри, тобто не була частиною християнської віри. Це був звичайний забобон. І коли ці речі забрали, вони нарікали, як Миха: «Ви забрали боги». Але, без сумніву, їхній релігійний характер поліпшився, коли прибрали ці предмети забобонного благоговіння. Тож церква загалом дуже виграла від цих нововведень. Отже, ви бачите, що теперішній спосіб одягатися служителів утвердився через низку нових методів.

2. Щодо порядку прилюдного богослужіння.

Ті самі труднощі поставали під час кожної зміни, бо церква почувалася так, ніби Бог установив саме той спосіб, до якого вона звикла.

(1.) Збірки псалмів. Колись був звичай співати Давидові псалми. Згодом запровадили віршований переклад псалмів. Це, звісно, було дуже погано. Коли служителі пробували його запровадити, церкви розбурхалися, люди запекло противилися, і нововведення спричинило великі негаразди. Але новий метод переміг.

Згодом з’явився інший переклад, у кращому поетичному стилі, і його запровадженню противилися з великими суперечками, як новому методу. А зрештою — переклад Воттса, проти якого досі виступають у багатьох церквах. Не далі як 1828 року, коли я був у Філадельфії, мені розповіли, що один тамтешній служитель проповідував своїй громаді цикл лекцій про церковний спів, щоб схилити її до кращого перекладу псалмів і гімнів, ніж той, до якого вона звикла. І навіть тепер у дуже багатьох громадах є люди, які вийдуть із церкви, якщо псалом чи гімн оголосять із нової книжки. А якби прийняли псалми Воттса, вони відокремилися б і утворили нову громаду, аніж стерпіли б таке нововведення. Такі самі почуття викликало запровадження «Сільських гімнів» на молитовних зібраннях. В одній пресвітеріанській громаді нашого міста кілька років тому дружина служителя хотіла запровадити «Сільські гімни» на жіночих молитовних зібраннях, не наважуючись іти далі. Вона думала, що їй це вдасться. Але деякі обачні душі дізналися, що збірку укладено в Новій Англії, і відмовилися її прийняти. «Це, мабуть, щось гопкінсіанське».

(2.) Читання гімнів рядками. Колись, коли книжок було мало, існував звичай, як це називали, «вичитувати гімни рядками». Диякон ставав перед кафедрою і зачитував псалом чи гімн по одному або по два рядки, а потім співав, і всі інші підхоплювали. Згодом почали запроваджувати книжки й дозволили кожному співати зі своєї книжки. І яке ж це було нововведення! Ох, яке безладдя і яку плутанину воно внесло! Як могли добрі люди поклонятися Богові співом, якщо диякон не вичитує гімн рядками своїм святим тоном, адже вся святість, здавалося, полягала здебільшого саме в тоні, і тон той був такий, що й не розбереш, читає він чи співає.

(3.) Хори. Згодом провели ще одне нововведення. Вирішили, що краще мати вибраний хор співаків, які сиділи б окремо і співали, щоб була змога вдосконалювати музику. Але цьому запекло противилися. Ох, скільки громад було роздерто й розірвано на шматки через бажання служителів і деяких провідних людей поліпшити музичну культуру, створивши хори співаків! Люди говорили про нововведення й нові методи і вважали, що на церкви насуваються великі лиха, бо співаки сидять окремо, плекають музику й вивчають нові мелодії, яких старі люди не вміють співати. Коли вони були молоді, такого не було, і вони не стерплять у церкві такого «нового світла» й таких новинок.

(4.) Камертони-дудки. Коли почали плекати музику і хористи сіли разом, співакам захотілося мати камертон-дудку. Колись, коли диякон чи дяк проказував рядки, він сам заводив мелодію, а решта підхоплювала, як уміла. Але коли регенти хорів почали користуватися камертонами-дудками, щоб налаштувати всі голоси точно на один тон, яке ж це спричинило страшне замішання! Я чув, як один священнослужитель розповідав, що старійшина в містечку, де він колись жив, вставав і виходив із дому молитви щоразу, як чув, що регент дмухає в свою дудку. «Геть із твоїм свистком! — казав він. — Що?! Свистіти в Божому домі!» Він вважав це блюзнірством.

(5.) Інструментальна музика. Згодом у деяких громадах для підтримки співаків і поліпшення музики запровадили різні інструменти. Коли вперше з’явилася басова віола, це викликало великий переполох. Люди наполягали, що з таким самим успіхом можна мати в Божому домі скрипку. «Та це ж і є скрипка, вона зроблена точнісінько як скрипка, тільки трохи більша, а хто зможе поклонятися Богові там, де скрипка? Ось побачите, незабаром вам захочеться танцювати в молитовному домі». Хто не чув, як про такі речі говорять, наче про справи найпершої ваги для віри і чистоти церкви? Служителі на поважних церковних зборах витрачали цілі дні на їх обговорення. На синоді пресвітеріанської церкви лише кілька років тому дехто цілком серйозно обговорював, чи не заслуговує на церковне покарання одна церква за те, що мала в Божому домі орган. І це лише кілька років тому. І багато церков досі не стерпіли б органа. Їх і наполовину не так схвилювала б звістка, що грішники йдуть у пекло, як звістка, що в молитовному домі поставлять орган. Ох, у скількох місцях церкву легше спонукати до будь-чого іншого, ніж до того, щоб вона просто й природно взялася робити те, що потрібно, наймудріше і найкраще для поширення віри та спасіння душ! Вони поводяться так, ніби мають «Так говорить Господь» на кожен звичай і кожну практику, що дісталися їм у спадок або яких вони самі давно трималися, хоч якими безглуздими чи шкідливими вони були б.

(6.) Молитви без підготовки. Скільки ж є людей, які говорять так, ніби Молитовник — Божественна установа! І, гадаю, безліч людей справді в це вірять. А в деяких частинах церкви людині не дозволили б молитися, якщо перед нею немає книжки.

(7.) Проповідь без записів. Кілька років тому одну пані у Філадельфії запросили послухати проповідь певного служителя, але вона відмовилася, бо він не читав своїх проповідей. Їй, здавалося, видавалося блюзнірством, щоб людина зійшла на кафедру й говорила просто так, ніби розмовляє з людьми на якусь цікаву й важливу тему. Так ніби Бог заповідав користуватися записами і писаними проповідями! Такі люди не знають, що самі записи — це нововведення, та ще й недавнє. Їх запровадили за часів політичних негараздів в Англії. Служителі боялися, що їх звинуватять у проповіді чогось проти уряду, якщо вони не зможуть показати, що саме проповідували, маючи все наперед записане. І, догоджаючи часові, вони поступилися політичним міркуванням і наклали на церкву ярмо неволі. І тепер у багатьох місцях не можуть стерпіти проповіді без підготовленого тексту.

(8.) Молитва на колінах. Це спричинило велике збурення в багатьох частинах країни. У конгрегаційних церквах Нової Англії був час, коли чоловікові чи жінці було соромно, щоб їх побачили на колінах на молитовному зібранні, бо боялися, що їх приймуть за методистів. Мені доводилося молитися в сім’ях, де тільки я один ставав на коліна. Усі інші стояли, — мабуть, щоб не наслідувати методистів і тим самим не потурати нововведенням, що порушують усталену форму. А інші, навпаки, говорять так, ніби жодна інша постава, крім стояння на колінах, не може бути угодна в молитві.

3. Праця мирян.

(1.) Молитви мирян. Колись дуже заперечували проти того, щоб дозволяти будь-кому, крім священнослужителя, молитися чи брати участь у проведенні молитовного зібрання. Казали, що коли мирянин молиться прилюдно, це зазіхання на гідність служителів, і цього не можна терпіти. Один служитель у Пенсільванії розповів мені, що кілька років тому він призначив молитовне зібрання в церкві, а старійшини виступили проти і вигнали його з будинку. Вони сказали, що не допустять такого, що вони найняли служителя, щоб він молився, і він повинен це робити, а простих людей, які моляться, вони не потерплять.

Служителі й багато інших дуже часто заперечували проти того, щоб мирянин молився прилюдно, і особливо в присутності служителя. Це, мовляв, принизило б авторитет духовенства, і цього не можна терпіти. На синоді, що відбувався в нашому штаті, призначили синодальне молитовне зібрання. Комітет з організації, оскільки це мало бути офіційне зібрання, заздалегідь визначив, хто братиме в ньому участь, і назвав двох священнослужителів і одного мирянина. Цей мирянин здібностями й освіченістю не поступався більшості служителів. Але один доктор богослов’я підвівся і цілком серйозно заперечив проти того, щоб мирянина просили молитися перед синодом. Це, сказав він, не заведено; це порушує права духовенства, і він не хоче жодних нововведень. Оце так стан речей!

(2.) Напучування мирян. Питання про те, чи можна дозволяти мирянам напучувати на прилюдних зібраннях, вважали надзвичайно важливим, і воно збурило всю Нову Англію та багато інших частин країни. Багато служителів докладали зусиль, щоб зовсім закрити мирянам рота. Вони не зважали на практику перших церков. Майже сто років тому проти цієї практики так противилися, що президентові Едвардсу довелося взятися за цю тему й написати ґрунтовний захист прав і обов’язків мирян. Але опір не припинився остаточно й донині. «Що?! Людина, яка не є служителем, говоритиме прилюдно! Це внесе безладдя, це принизить служіння; що подумають люди про нас, служителів, якщо ми дозволимо простим людям робити те саме, що й ми?» Дивовижно!

Але тепер у більшості місць усе це минуло, і миряни можуть молитися й напучувати без найменших заперечень. Лиха, яких боялися від праці мирян, не справдилися, і багато служителів радіють, що миряни застосовують свої дари, роблячи добро.

4. Жіночі молитовні зібрання. За останні кілька років у нашому штаті жіночим молитовним зібранням чинили великий опір. Які жахливі речі! Один служитель, нині покійний, розповідав, що коли він уперше спробував запровадити такі зібрання, проти нього виступило все навколишнє духовенство. «Щоб жінки молилися? Та далі, мабуть, ви захочете, щоб вони проповідували». І всерйоз побоювалися за безпеку Сіону, якщо жінкам дозволять збиратися разом для молитви. І навіть тепер у деяких церквах їх не терплять.

Так було з усіма діяльними рухами церкви. Місії, недільні школи та все подібне зустрічали опір і здобули своє теперішнє місце в церкві лише через низку змагань і цілий ряд нововведень. Одна баптистська асоціація в Пенсільванії кілька років тому відмовилася від будь-якого спілкування з кожним служителем, який здобув вищу освіту або підтримував місії, біблійні товариства, недільні школи, товариства тверезості тощо. Усе це засуджували як нові методи, яких немає в Біблії і які неминуче призведуть до розбрату й безладдя в церквах. Те саме робили й дехто з німецьких церков. І в багатьох пресвітеріанських церквах знайдуться люди, які стануть на такий самий ґрунт і засуджуватимуть усе це, за винятком хіба що освіченого служіння, як нововведення, нові методи, «нове світло», дії власною силою тощо, і як таке, що може заподіяти велике зло.

5. Назву кількох людей, яких Боже провидіння висунуло на чільне місце у запровадженні цих нововведень.

(1.) Апостоли, як ви всі знаєте, були великими новаторами. Після воскресіння, після того як на них зійшов Святий Дух, вони взялися перебудовувати церкву. Вони зруйнували юдейську систему методів і викоренили її так, що від неї майже не лишилося сліду.

(2.) Лютер і реформатори. Ви всі знаєте, з якими труднощами їм довелося боротися, а причина була в тому, що вони намагалися запровадити нові методи — нові способи виконання прилюдних релігійних обов’язків і нові засоби, щоб донести Євангеліє з силою до сердець людей. Усіх дивних і смішних речей римо-католиків у церкві трималися з упертою затятістю, так ніби вони мали Божественний авторитет. І спроба змінити їх викликала таке збудження, що мало не залило кров’ю всю Європу.

(3.) Веслі та його співпрацівники. Спочатку Веслі не відривався від державної церкви в Англії, а скрізь утворював невеликі групи, які виросли в церкву всередині церкви. Він залишався в єпископальній церкві, але запровадив стільки нових методів, що наповнив усю Англію збудженням, галасом і опором, і скрізь його засуджували як новатора, підбурювача до заколоту й учителя нових речей, яких не годиться приймати.

Вайтфілд був людиною тієї самої школи і, як і Веслі, був новатором. Наскільки я знаю, його та кількох його товаришів виключили з коледжу за те, що вони запровадили такий новий метод, як спільне молитовне зібрання. Вони збиралися разом молитися й пояснювати Писання, і це була така зухвала новинка, що її не можна було стерпіти. Коли Вайтфілд прибув до нашої країни, який дивовижний опір піднявся! Часто він мало не позбувався життя і ледве-ледве врятовувався. Тепер же всі дивляться на нього як на славу доби, у яку він жив. А багато хто з нашої власної деномінації настільки позбувся упередження, що вважає Веслі не лише доброю, а й мудрою і надзвичайно корисною людиною. А тоді майже вся церква ставилася до них ворожо, боячись, що запроваджені ним нововведення зруйнують церкву.

(4.) Президент Едвардс. Ця велика людина свого часу славилася новими методами. Серед інших нововведень він відмовився хрестити дітей нерозкаяних батьків. Практику хрещення дітей безбожників запровадили в церквах Нової Англії в попередньому столітті, і вона стала майже загальною. Президент Едвардс побачив, що ця практика хибна, і відмовився так робити, і ця відмова сколихнула всі церкви Нової Англії. Сто служителів об’єдналися й вирішили його приборкати. Він написав на цю тему книжку і переміг їх усіх. Це викликало одне з найбільших збуджень, які будь-коли бували в Новій Англії. Ніщо, хіба що Війна за незалежність, не викликало такого збудження.

Генеральна асоціація Коннектикуту відмовилася підтримати Вайтфілда — такий він був новатор. «Та він же проповідуватиме просто неба і де завгодно!» Жахливо! Яка страшна річ, щоб людина проповідувала в полі чи на вулиці! Вигнати його!

Усі вони були відданими людьми, які шукали способів робити добро й спасати душі. І саме такого опору вони зазнавали від усіх церковних органів, які заступали їм шлях і намагалися зруйнувати їхню репутацію та вплив. За часів президента Едвардса один доктор богослов’я написав книжку, яка збереглася донині й яку підписало безліч служителів, проти Вайтфілда й Едвардса, їхніх соратників і їхніх методів. У нашому місті один служитель надрукував лист проти Вайтфілда, у якому висував проти нововведень ті самі заперечення, які ми чуємо тепер. Нещодавно, коли в штаті Нью-Йорк виступали проти пробуджень, копію цього листа принесли редакторові одного релігійного часопису з проханням надрукувати її. Він відмовився і пояснив це тим, що, якби лист надрукували, багато хто застосував би його до суперечки, яка точиться тепер. Я згадую про це лише для того, щоб показати, наскільки однаковий опір піднімається в різні віки проти всіх нових методів, покликаних сприяти справі віри.

6. У теперішньому поколінні запроваджено багато речей, які виявилися корисними, але яким противилися на тій підставі, що це нововведення. І оскільки багато хто досі не має щодо них певної думки, я вважав за краще зробити про них кілька зауважень. Є три речі, які найбільше привертали увагу, тож про них я й говоритиму. Це зібрання для стривожених, тривалі зібрання і лава для стривожених. Усім їм противляться і всі їх називають новими методами.

(1.) Зібрання для стривожених. Перші, про які я почув під такою назвою, були в Новій Англії, де їх призначали для того, щоб особисто розмовляти зі стривоженими грішниками і пристосовувати повчання до стану кожної людини, щоб негайно привести їх до Христа. Задум їх, очевидно, науково обґрунтований, але їм противилися, бо вони були нові. Є два способи проводити зібрання для стривожених, і кожен із них може досягти мети.

(a.) Витратити кілька хвилин на особисту розмову, з’ясувати стан душі кожної людини, а потім, звертаючись до всіх, розібрати всі їхні помилки й усунути їхні труднощі разом.

(b.) Обійти кожного, розібрати кожен окремий випадок, пройти з кожним окремо весь шлях і домогтися від них обіцянки віддати свої серця Богові. Обидва способи важливі й на практиці виявилися дуже успішними. Але безліч людей заперечувала проти них, бо вони були нові.

(2.) Тривалі зібрання. Вони не нові: їх завжди проводили в тій чи іншій формі, відколи на землі існує церква. Юдейські свята були не чим іншим, як тривалими зібраннями. Щодо способу, їх проводили інакше, ніж тепер. Але мета була та сама — присвятити низку днів богослужінням, щоб справити сильніше враження Божими речами на розум людей. Усі християнські деномінації, коли віра серед них процвітає, проводять тривалі зібрання. У Шотландії під час причастя завжди починали в четвер і тривали до неділі включно. Єпископальники, баптисти й методисти — усі проводять тривалі зібрання. Проте в наш час їм противляться, особливо серед пресвітеріан, називають їх новими методами й вважають їх сповненими всілякого зла, хоч їх так очевидно і так широко благословлено. Я запропоную кілька речей, які слід брати до уваги щодо них.

(a.) Призначаючи їх, слід зважати на обставини людей; чи може церква приділити увагу і присвятити час проведенню зібрання. У деяких випадках цим правилом нехтували. Дехто вважав правильним вриватися в необхідні справи громади. У сільській місцевості призначали зібрання в жнива, а в місті — у розпал ділового сезону, коли всі чоловіки були неминуче зайняті й обтяжені своєю буденною працею. На захист такого підходу кажуть, що наші справи завжди мають поступатися Божим справам; що вічне настільки важливіше за тимчасове, що будь-які мирські справи, і будь-коли, мають поступатися й давати місце тривалому зібранню. Але мирські справи, якими ми займаємося, — не наші справи. Це такою самою мірою Божі справи і такою самою мірою наш обов’язок, як і наші молитви та тривалі зібрання. Якщо ми не дивимося так на свої справи, ми ще не засвоїли першого уроку віри; ми не навчилися робити все на Божу славу. Дивлячись на це так, відокремлюючи свої справи від віри, ми живемо шість днів для себе, а сьомий — для Бога. Справжні обов’язки ніколи не суперечать один одному. Будні дні мають свої обов’язки, а неділя — свої, і ми маємо бути однаково побожними в кожен день тижня і у виконанні обов’язків кожного дня. Ми маємо орати, сіяти, продавати свій товар і виконувати свої різні покликання з тією самою єдиною метою — Божою славою, з якою ми йдемо до церкви в неділю, молимося в сім’ях і читаємо Біблію. Це перший принцип віри. Хто не знає цього принципу й не діє за ним, той ще не засвоїв абетки побожності. А є певні пори року, коли Бог Своїм провидінням закликає людей займатися справами, бо мирські справи в цей час особливо нагальні й мають бути зроблені саме тоді, якщо взагалі мають бути зроблені: для хлібороба це сівба і жнива, а для купця — ділові сезони. І ми не маємо права в ці особливі пори казати, що облишимо свої справи і проведемо тривале зібрання. Річ у тім, що ці справи не наші. І якщо Бог якимось особливим знаком Свого провидіння не показав, що Йому до вподоби, щоб ми в такий час відклали все й провели тривале зібрання, я вважаю, що призначати їх — це спокушати Бога. Це все одно що сказати: «Боже, ці мирські справи — наші справи, і ми готові відкласти їх заради Твоїх справ». Якщо Бог не показав, що Йому до вподоби виливати Свого Духа й оживляти Своє діло в таку пору, і так не покликав Свій народ облишити на час звичайні заняття й особливо віддатися тривалому зібранню, то, як мені здається, Бог міг би сказати нам за таких обставин: «Хто від вас вимагає сього?»

Бог має право розпоряджатися нашим часом, як Йому до вподоби, вимагати від нас віддати будь-яку частину нашого часу або весь наш час обов’язкам навчання й побожності. І коли обставини явно цього вимагають, наш обов’язок — відкласти всі інші справи й докладати прямих і безперервних зусиль для спасіння душ. Якщо ми ведемо свої справи на правильних засадах, із правильних спонук і цілком на Божу славу, ми ніколи не заперечуватимемо проти того, щоб відкласти все й піти на тривале зібрання, коли Боже провидіння, вочевидь, до цього закликає. Людина, яка вважає себе управителем чи прикажчиком, вважає відпочинок від праці в неділю не тягарем, а привілеєм. Себелюбний власник може неохоче зупиняти свою справу в неділю. Але прикажчик, який веде справи не для себе, а для свого господаря, вважає відпочинок у неділю привілеєм. Так і ми, якщо ведемо свої справи для Бога, не вважатимемо за тягар, коли Він покладе на нас обов’язок призупинити мирські справи й відвідати тривале зібрання. Ми радше дивитимемося на це як на свято. Тож щоразу, коли ви чуєте, як людина виправдовується, що не може покинути свої справи, щоб піти на тривале зібрання, — що її обов’язок займатися справами, є підстави побоюватися, що вона вважає справи своїми, а зібрання — Божою справою. Якби вона відчувала, що справи в крамниці чи на фермі — така сама Божа справа, як і відвідування тривалого зібрання, вона, без сумніву, дуже охоче відпочила б від своїх мирських трудів і пішла б до Божого дому, щоб підкріпитися, щоразу, коли Бог указує, що громаду покликано до цієї праці. Варто особливо зауважити, що юдейські свята були призначені на ті пори року, коли було найменше невідкладних мирських справ.

У деяких випадках такі зібрання призначали в самий розпал ділових сезонів, і вони не давали жодних добрих наслідків, очевидно, через те, що не зважали на викладене тут правило. В інших випадках зібрання призначали тоді, коли мирських справ було дуже багато, і вони були особливо благословенні. Але в тих випадках благословення приходило тому, що зібрання призначали на послух знакам Божої волі люди, які мали духовне розрізнення й розуміли ознаки часу. І в багатьох випадках, безперечно, приходили люди, які справді вважали, що відкладають свої власні справи заради Божої справи, і в таких випадках вони приносили те, що вважали справжньою жертвою, і Бог із милосердя давав їм благословення.

(b.) Зазвичай тривале зібрання має від початку до кінця проводити й основну працю виконувати, якщо можливо, той самий служитель. Іноді тривалі зібрання проводили, покладаючись на служителів, які приїжджали день у день. І вони не мали благословення. І причина була очевидна. Ті служителі приходили не в такому стані духу, щоб увійти в працю, і не знали стану душ людей, тож не знали, що проповідувати. Уявіть, що до хворого щодня кликали б іншого лікаря. Він не знав би, які були симптоми, ні як перебігала хвороба чи лікування, ні які ліки вже пробували, ні що хворий може витримати. Та він неодмінно вбив би хворого! Так само й на тривалому зібранні, яке проводить низка служителів, що змінюють один одного. Жоден із них не входить у його дух, і зазвичай вони роблять більше шкоди, ніж добра.

Зазвичай не слід призначати тривале зібрання, якщо не можна забезпечити належної допомоги і знайти одного чи двох служителів, які погодяться залишатися на місці, доки зібрання не закінчиться. Тоді, ймовірно, вдасться здобути щедре благословення.

(c.) Не повинно бути стільки прилюдних зібрань, щоб вони заважали обов’язкам молитви на самоті й сімейним обов’язкам. Інакше християни втратять свою духовність і випустять свою опору в Богові, і зібрання занепаде.

(d.) Сім’ї не повинні так клопотатися прийманням гостей, щоб нехтувати молитвою та іншими обов’язками. Часто буває, що коли проводять тривале зібрання, деякі з головних родин церкви — я маю на увазі тих, на кого найбільше покладаються в підтримці зібрань, — зовсім не входять у працю. А причина в тому, що вони обтяжені великою послугою. Вони часто завдають собі зайвого клопоту, щоб забезпечити гостей, які приїжджають на зібрання здалеку, і дуже нерозумно вивертаються навиворіт, щоб улаштувати частування не лише зручне, а й розкішне. Слід завжди розуміти, що обов’язок родин — якомога менше метушитися й хизуватися і виявляти гостинність якнайпростіше, щоб усі мали час молитися, ходити на зібрання й дбати про справи Царства.

(e.) Неодмінно остерігайтеся без потреби засиджуватися допізна. Якщо люди засиджуються допізна ніч за ніччю, вони неминуче виснажать тіло, здоров’я їх підведе, і настане реакція. Іноді вони дозволяють собі так збудитися, що втрачають сон і починають їсти нерегулярно, аж поки не надломляться, і тоді неодмінно настає реакція. Якщо не докладати найбільших зусиль, щоб дотримуватися порядку, збудження стане таким сильним, що природа не витримає, люди виснажаться, і праця зупиниться.

(f.) Слід ретельно уникати будь-якого сектантства. Якщо сектантський дух прорветься в проповіді, молитві чи розмові, він зведе нанівець усе добро зібрання.

(g.) Пильнуйте, щоб не покладатися на тривале зібрання, так ніби воно саме собою викличе пробудження. Це дуже небезпечний момент, і так було завжди. Саме тому церква з покоління в покоління завжди мусила відмовлятися від своїх методів — бо християни почали покладатися на них як на запоруку успіху. Так сталося в деяких місцях і з тривалими зібраннями. Вони були такі благословенні, що в деяких місцях люди почали думати: варто їм лише провести тривале зібрання — і вони матимуть благословення, а грішники навернуться самі собою. І так вони призначали зібрання без жодної підготовки в церкві, просто посилали по якогось відомого служителя і ставили його проповідувати, так ніби це наверне грішників. Очевидно, що зібранню, влаштованому в такий спосіб, благословення не буде дано.

(h.) Не приймайте думки, що пробудження неможливе без тривалого зібрання. Деякі церкви дійшли в цьому до хворобливого стану почуттів. Їхня ревність стала цілком судомною і гарячковою, тож вони й не думають робити щось для пробудження інакше, як тільки в такий спосіб. Коли проводять тривале зібрання, вони здаються напрочуд ревними, а потім поринають у заціпеніння, доки наступне тривале зібрання не викличе нової судоми. І тепер безліч людей у церкві вважає, що від тривалих зібрань треба відмовитися, бо ними так зловживають. Цього слід остерігатися в кожній церкві, щоб їх не довели до необхідності відмовитися від тривалих зібрань і не втратити всієї користі, яку ті здатні принести.

(3.) Лава для стривожених.

Під цим я маю на увазі певне відведене місце в приміщенні для зібрань, куди можуть виходити стривожені, щоб до них зверталися особливо, щоб за них молилися, а іноді й розмовляли з ними поодинці. Останнім часом цей метод зустрів більший опір, ніж будь-який інший. У чому ж велике заперечення? Я його не бачу. Задум лави для стривожених, безперечно, науково обґрунтований і відповідає законам людського розуму. Він має дві мети:

1. Усім відомо, що коли людина глибоко стривожена в душі, вона має сильну схильність це приховувати. Коли людина пригнічена усвідомленням свого стану, то якщо ви зможете домогтися, щоб вона була готова дозволити іншим про це знати, якщо ви зможете допомогти їй вирватися з кайданів гордості, ви здобули важливий крок до її навернення. Це відповідає науці про людський розум. Скільки тисяч людей вічно благословлятимуть Бога за те, що, коли на них тиснула істина, вони наважилися зробити цей крок, завдяки якому відкинули думку, ніби це щось жахливе, коли хтось дізнається, що вони серйозно дбають про свої душі!

2. Друга мета лави для стривожених — викривати оману й самообман і так запобігати фальшивим надіям. Їй противилися на тій підставі, що вона нібито породжує оману й фальшиві надії. Але це заперечення нерозумне. Насправді все навпаки. Припустімо, я проповідую про тверезість і спочатку показую лиха пияцтва, змальовую п’яницю та його сім’ю й показую різні лиха, які звідси випливають, аж поки кожне серце не затріпоче від хвилювання. Потім я змальовую велику небезпеку помірного пиття і показую, як воно веде до пияцтва й загибелі і що немає іншого порятунку, як ПОВНЕ УТРИМАННЯ, аж поки сотня сердець не буде готова сказати: «Я ніколи в житті не вип’ю більше ані краплі міцного напою; а якщо вип’ю, то мушу чекати могили п’яниці». Тепер я зупиняюся і пускаю по рядах зобов’язання, і кожен, хто твердо вирішив, готовий його підписати. Але скільки людей почнуть відступати й вагатися, коли ви закличете їх підписати зобов’язання повного утримання! Один каже собі: «Підписати чи ні? Я думав, що вже вирішив, але оце підписувати зобов’язання ніколи більше не пити — щодо цього я не певен». Отже, ви бачите, що коли людину закликають дати зобов’язання і виявляється, що вона не має рішучості, вона показує, що не була щирою. Тобто вона ніколи не доходила в цій справі до такого рішення, на яке можна було б покластися, що воно керуватиме її подальшим життям. Так само і з пробудженим грішником. Проповідуйте йому — і цієї хвилини він думає, що готовий на все; він думає, що твердо вирішив служити Господу; але поставте його перед випробуванням, закличте його зробити одну річ, ступити один крок, який поставить його поруч із Божим народом або вразить його гордість, — і його гордість повстає, і він відмовляється; його омана виходить назовні, і він бачить, що досі є загиблим грішником; тоді як, якби ви цього не зробили, він міг би піти, тішачи себе думкою, що він християнин. Якщо ви скажете йому: «Ось лава для стривожених, вийдіть і відкрито засвідчіть своє рішення бути на Господньому боці», — і якщо він не готовий зробити навіть таку дрібницю, то він не готовий зробити нічого, і ось він стоїть, викритий перед власним сумлінням. Це викриває оману людського серця і запобігає багатьом удаваним наверненням, показуючи тим, хто інакше міг би уявляти, що готовий зробити для Христа будь-що, що насправді вони не готові зробити нічого.

Церква завжди відчувала потребу мати щось подібне саме для цієї мети. За днів апостолів цій меті служило хрещення. Людям проповідували Євангеліє, а потім усіх, хто був готовий стати на Христовий бік, закликали хреститися. Воно посідало точнісінько те саме місце, що тепер лава для стривожених, як прилюдний вияв їхнього рішення бути християнами. І в нові часи ті, хто запекло противився лаві для стривожених, змушені були вдаватися до якоїсь заміни, бо інакше не могли б сприяти пробудженню. Дехто вдавався до того, що запрошував людей, стривожених за свої душі, залишитися для розмови, коли решта громади розійдеться. Але яка різниця? Це таке саме випробування, як і те. Інші, яким було б дуже соромно вдатися до лави для стривожених, просили тих, хто має якісь почуття щодо цього, залишитися на своїх місцях, коли решта виходить. Ще інші запрошували стривожених перейти до лекційної зали. Мета всього цього та сама, і принцип той самий — вивести людей зі сховища фальшивого сорому. Я чув про одного чоловіка, який дуже далеко зайшов у своєму опорі новим методам, а на одному зі своїх зібрань попросив усіх, хто готовий скоритися Богові або хоче, щоб за них помолилися, показати це, нахилившись уперед і поклавши голови на лаву перед собою. Хто ж не бачить, що це була просто спроба обійти лаву для стривожених, що вона мала послужити замість неї і що він вдався до цього, бо відчував, що щось подібне важливе?

Тож яке може бути заперечення проти того, щоб сісти на певне місце, чи підвестися, чи перейти до лекційної зали? Коли все проводиться належно, усе це означає одне й те саме. І за своїм принципом це зовсім не новинки. По суті, так робили завжди. За днів Ісуса Навина він закликав народ вирішити, що вони робитимуть, і вони прямо на зібранні відповіли: «Волимо служити Господеві! Волимо Господеві, Богу нашому, служити і гласу його слухати!»

ЗАУВАЖЕННЯ.

1. Якщо ми дослідимо історію церкви, то побачимо, що ніколи не було широкої реформації інакше, як через нові методи. Щойно церкви усталюються в якійсь формі діяння, вони незабаром починають покладатися на зовнішнє виконання, і так зберігають форму віри, втрачаючи її суть. І тоді завжди виявлялося неможливим пробудити їх так, щоб викоренити лиха й викликати релігійне пробудження, просто дотримуючись тієї усталеної форми. Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що Сам Бог не може викликати реформацій інакше, як через нові методи. Принаймні фактом є те, що Бог завжди обирав цей шлях як наймудріший і найкращий, який Він міг вигадати чи обрати. І хоча завжди бувало так, що саме тим методам, які Бог обирав і які благословляв, оживляючи Своє діло, противилися як новим методам і їх засуджували, проте Він і далі діяв за тим самим принципом. Коли Він бачить, що певний спосіб утратив свій вплив, бо став формою, Він запроваджує якийсь новий метод, який ВРИВАЄТЬСЯ в їхні ледачі звички і ПРОБУДЖУЄ заснулу церкву. І від цього бувало велике добро.

2. Ті самі по суті розходження, що існують тепер, існували завжди, в усі часи реформації та релігійного пробудження. Завжди були люди, які особливо трималися своїх форм і уявлень і точного способу робити речі, так ніби на кожну з них мали «Так говорить Господь». Тих, хто з ними не погоджувався і намагався котити ковчег спасіння вперед, вони називали методистами, прихильниками «нового світла», радикалами, Новою школою, «новим богослов’ям» та іншими ганебними іменами. А занепади, що наставали після того, незмінно мали дві причини, які церква ні в якому разі не повинна оминати увагою.

(1.) Стара школа, або прихильники старих методів, уперто продовжували свій опір і жадібно хапалися за будь-яку справжню чи позірну необачність прихильників праці.

У таких випадках церкви поступово втрачали довіру до опору новим методам, і крики про «нове богослов’я» та «нововведення» перестали їх лякати. Вони бачать, що Боже благословення з тими, кого так звинувачують у нових методах і нововведеннях, і тривалий опір Старої школи разом із тривалим успіхом Нової школи зруйнували їхню довіру до опозиції, і їм набридає слухати безупинні крики про «нове світло», «нове богослов’я» та «нові методи». Так шальки терезів схилилися, і церкви винесли вирок на користь Нової школи й на осуд Старої.

(2.) Але тепер зважте на мої слова: саме тут, за такого стану речей, диявол знову і знову брав гору, і з’являлися люди, які, спираючись на довіру церков до прихильників нових методів і бачачи, що ті втомилися від опору й готові робити будь-що, аби сприяти справі Христового Царства, самі стрімголов кидалися вперед, а в деяких випадках затягали церкви в самий вир тих труднощів, які пророкували їхні противники. Так, коли битву вже було виграно й перемогу здобуто, необачна ревність деяких людей, хоч і з добрими намірами, але нестримних, викликала реакцію, яка на роки вкрила церкви жалобним покровом. Так було, як добре відомо, за днів президента Едвардса. Ось скеля, на якій тепер збудовано маяк, і якщо церква тепер натрапить на неї, обидві сторони не матимуть жодного виправдання. Тепер добре відомо, або має бути відомо, що занепад, який настав після пробуджень тих днів, як і занепади, що неодноразово траплялися згодом, спричинив спільний вплив тривалого й упертого опору Старої школи та, зрештою, лихого духу й нерозважливості деяких людей із Нової школи.

І тут слід чітко сурмити на сполох обом сторонам, щоб диявол не здолав нас саме в тому місці й саме за тих обставин, де він так часто перемагав. Невже церква ніколи не навчиться мудрості з досвіду? Скільки разів, ох, скільки разів ці сцени мають повторюватися, перш ніж настане тисячолітнє царство! Коли ж нарешті буде так, що церква зможе пробудитися і віра — перемогти, не викликаючи такого опору в самій церкві, який зрештою спричинить реакцію?

3. Теперішній крик проти нових методів вельми смішний, якщо зважити, звідки він лунає, і всі обставини справи. Справді дивовижно, що поважні служителі можуть насправді тривожитися через нові методи наших днів, так ніби нові методи — це щось нове під сонцем, і так ніби теперішня форма й спосіб робити речі зійшли від апостолів і встановлені словами «Так говорить Господь»; тоді як насправді кожен крок, яким церква просувалася вперед із густої темряви папства, робився через запровадження одного нового методу за іншим. Тепер ми з подивом, а то й майже з презирством дивимося на крики про «нововведення», що лунали до наших днів; і, переглядаючи страхи, які безліч людей у церкві мали в минулі дні щодо нововведень, нам важко пояснити ті безпідставні й безглузді, а то й просто смішні, як нам здається, заперечення і труднощі, які вони висували. Але, мої слухачі, хіба не дивовижно, що тепер, так пізно, після того як церква мала стільки досвіду в цих справах, поважні й побожні люди можуть всерйоз тривожитися через запровадження простих, науково обґрунтованих і щедро благословенних методів останніх десяти років? Так ніби нові методи — це щось нестерпне, вкрай згубне за своїми наслідками, і таке, що мало б здіймати тривожні звуки та їхню луну в кожному куточку церкви.

4. Ми бачимо, чому ті, хто здіймав галас навколо нових методів, не мали успіху в сприянні пробудженням.

Вони були поглинуті лихами, справжніми чи уявними, що супроводжували цю велику й благословенну Божу працю. Що були лиха, ніхто не заперечуватиме. Але я справді вірю, що відтоді, як постав світ, не було жодного пробудження такої сили й такого розмаху, як те, що панує останні десять років, яке не супроводжувалося б такими самими або й більшими лихами. Проте значна частина церкви лякала себе та інших, постійно зосереджуючи увагу на лихах пробуджень. Один із професорів пресвітеріанської духовної семінарії вважав своїм обов’язком написати до пресвітеріан низку листів, які широко розійшлися і метою яких, здавалося, було сурмити на сполох у всіх межах церкви щодо лих, які супроводжують пробудження. Як можна чекати, що люди будуть корисні в сприянні благословенній Божій праці, коли вони поглинуті її лихами, а не її чеснотами? Я хотів би сказати все це з великою доброзичливістю, але все ж це питання, про яке я не маю права мовчати.

5. Без нових методів церква не зможе привернути увагу світу до віри. Перед суспільством постійно постає стільки хвилюючих тем, стільки біганини туди й сюди, стільки людей кричать: «Ось тут!» і «Ось там!», що церква не може втримати свої позиції, не може привернути до себе увагу без дуже хвилюючої проповіді й достатньої новизни в методах, щоб заволодіти слухом людей. Методи політиків, невірних і єретиків, гонитва за багатством, зростання розкоші і десять тисяч хвилюючих і протидійних впливів, що тиснуть на церкву і на світ, заволодіють їхньою увагою і відвернуть усіх людей від святилища й від Господніх жертовників, якщо ми не зростатимемо в мудрості й побожності і мудро не запроваджуватимемо таких нових методів, які здатні привернути увагу людей до Христового Євангелія. Я вже казав у цих лекціях, що новинки слід запроваджувати не швидше, ніж у них справді є потреба. Їх треба запроваджувати з найбільшою мудрістю, обережністю й молитвою і так, щоб викликати якомога менше опору. Але нові методи нам необхідні. І нехай Бог не дасть церкві осісти в якомусь усталеному наборі форм і зробити теперішнє чи будь-яке інше видання своїх методів стереотипним.

6. Очевидно, що нам потрібна хвилюючіша проповідь, яка відповідала б характерові й потребам доби. Служителі загалом починають це розуміти. І дехто з них нарікає на це і вважає, що причина в нових методах, як вони їх називають. Вони кажуть, що таких служителів, яких наші батьки слухали б із радістю, тепер не слухають, вони не можуть отримати постійного місця служіння і не можуть зібрати слухачів. І вони думають, що нові методи зіпсували смак людей. Але не в цьому біда. Характер доби змінився, а ці люди не пристосувалися до нього, а зберігають той самий негнучкий, сухий, нудний стиль проповіді, який годився пів століття тому.

Погляньте на методистів. Багато їхніх служителів неосвічені в звичайному значенні цього слова, багатьох узято просто з майстерні чи з ферми, проте вони збирали громади, прокладали собі шлях і скрізь здобували душі. Хоч куди приходили методисти, їхній простий, влучний і невибагливий, але палкий і жвавий спосіб проповіді завжди збирав громади. Мало хто з пресвітеріанських служителів збирав такі великі зібрання чи здобув стільки душ. І що ж, нам кажуть, що серед усіх цих змін ми мусимо дотримуватися того самого старого, формального способу робити речі? Легше було б повернути назад Норт-Ривер, ніж навернути світ такою проповіддю. Ті, хто прийме інший стиль проповіді, як це зробили методисти, обженуть нас. Світ вислизне з-під впливу цього старомодного, а радше новомодного служіння. Неможливо, щоб такою проповіддю можна було втримати увагу суспільства. Нам потрібна хвилююча, сильна проповідь, інакше людей забере диявол, крім тих, кого зможуть урятувати методисти. Неможливо, щоб наші служителі й далі чинили добро, якщо в нас не буде нововведень щодо стилю проповіді. Багато служителів уже переконуються, що методистський проповідник без переваг вищої освіти збере навколо себе громаду, з якою пресвітеріанський служитель, маючи, можливо, вдесятеро більше вченості, не може зрівнятися, бо в нього немає палкої манери того іншого і він не виливає вогню на своїх слухачів, коли проповідує.

7. Ми бачимо, як важливо, щоб молоді служителі мали правильний погляд на пробудження. У безлічі випадків я бачив, як докладають великих зусиль, щоб налякати наших молодих людей, які готуються до служіння, лихами пробуджень, новими методами тощо. Молодих людей у деяких духовних семінаріях навчають дивитися на нові методи так, ніби це справжні диявольські вигадки. Як можуть такі люди мати пробудження? Тож коли вони виходять, то озираються, пильнують і здригаються, ніби там диявол. Кілька років тому кілька молодих людей у Принстоні виступили з есеєм про «лиха пробуджень». Хотів би я тепер знати, скільки з тих молодих людей мали радість пробудження серед своїх людей, відколи вони на служінні; і якщо хтось мав, хотів би я знати, чи не покаялися вони за той твір про лиха пробуджень.

Якби в мене був такий гучний голос, щоб його почули в Принстоні, я сказав би тим молодим людям про це. Давно настав час говорити про це відверто. Церква в усіх своїх межах стогне через брак належних служителів. Добрі люди трудяться і готові трудитися день і ніч, щоб допомагати навчати молодих людей для служіння, для сприяння релігійним пробудженням; а коли ті виходять із семінарії, дехто з них так само цурається всіх методів, які благословляє Бог, як і самого папства.

Невже так буде завжди? Невже ми мусимо навчати молодих людей для служіння, щоб вони виходили до смерті наляканими новими методами, так ніби ніколи й не було такої речі, як нові методи? Їм слід знати, що нові методи — зовсім не нова річ у церкві. Нехай вони ЙДУТЬ ВПЕРЕД, самі невтомно працюють і не лякаються нових методів. Мені було прикро бачити, що деякі люди, розповідаючи про пробудження, очевидно, вважали себе зобов’язаними докладно описувати застосовані методи, щоб уникнути висновку, ніби було запроваджено нові методи; очевидно, відчуваючи, що навіть церква недооцінить пробудження, якщо не буде видно, що йому сприяли без нових методів. До того ж ця обережність у докладному описі методів, щоб довести, що не було нічого нового, схожа на визнання, що нові методи хибні тому, що вони нові, і що пробудження цінніше, якщо йому не сприяли нові методи. Таким чином, як я побоююся, вже заподіяно чимало зла, і якщо ця практика триватиме, то дійде до того, що про пробудження судитимуть за тим, чи відбулося воно у зв’язку з новими чи старими методами. Я ніколи не підтримаю такого духу і ніколи не опущуся до того, щоб захищати розповідь про пробудження від закидів щодо нових чи старих методів. Я вірю, що нові методи правильні, тобто що для методу немає жодним запереченням те, що він новий чи старий.

Нехай служитель цілком віддасться своїй праці й виливає своє серце перед Богом, просячи благословення, і щоразу, коли бачить потребу в якомусь методі, щоб сильніше донести істину до свідомості людей, нехай запроваджує його і не боїться, і Бог не відмовить у Своєму благословенні. Якщо служителі не йтимуть уперед, не проповідуватимуть Євангеліє із силою й палкістю і не звертатимуть зі своєї протоптаної колії, щоб зробити щось нове для спасіння душ, вони засмутять Святого Духа, і Він відійде, а Бог покарає їх Своїм прокляттям і підніме інших служителів, щоб виконувати Його працю у світі.

8. Запроваджувати нові методи для сприяння пробудженням — право й обов’язок служителів. У деяких місцях церква противилася своєму служителеві, коли він пробував застосувати ті методи, які Бог благословив для пробудження, і доходила до того, що облишала свої молитовні зібрання, облишала працю для спасіння душ і трималася осторонь від усього, бо її служитель запровадив те, що вони називають новими методами. Байдуже, наскільки ці методи розумні самі по собі, наскільки своєчасні і наскільки Бог може їх благословити. Досить того, що їх називають новими методами, — і вони не хочуть мати нічого спільного з новими методами і не терплять їх серед людей. І так вони сваряться в дорозі, засмучують Божого Духа, і Він відходить, і пробудження зупиняється, тоді як світ навколо них іде до пекла.

Нарешті.— Ця ревна прихильність до певних форм і способів робити речі, яка спонукала церкву противитися нововведенням у методах, дуже відгонить фанатизмом. І чималою дивиною є те, що фанатики такого ґатунку завжди першими кричать: «Фанатизм!» Що ж це, як не фанатизм у Римо-католицькій церкві, що змушує її так уперто триматися своїх особливих способів, і форм, і церемоній, і нісенітниць? Вони поводяться так, ніби все це встановлено Божественною владою; так ніби на кожну з цих речей є «Так говорить Господь». Ми справедливо називаємо це духом фанатизму і вважаємо гідним докору. Але так само цілковито фанатично, коли пресвітеріанська церква чи будь-яка інша церква чіпляється за свої особливі форми й поводиться так, ніби вони встановлені Божественною владою. Річ у тім, що Бог не встановив у жодній церкві якоїсь певної форми чи способу богослужіння для сприяння справі віри. Писання за євангельського устрою зовсім мовчить про ці речі, і церкві залишено діяти на власний розсуд щодо всіх таких справ. І я сподіваюся, що мене не вважатимуть недобрим, коли я скажу ще раз, що, як мені здається, недобра, гнівна ревність за певний спосіб і манеру робити речі та зверхній, нищівний крик проти нових методів ДУЖЕ ВІДГОНЯТЬ ФАНАТИЗМОМ.

Єдине, на чому щодо методів наполягає євангельський устрій, — щоб були поважність і лад. «Усе нехай поважно та до ладу робить ся.» Від нас вимагається остерігатися всякого безладдя і безчинної поведінки. Але що таке поважність і лад? Чи хтось стверджуватиме, що зібрання для стривожених, чи тривале зібрання, чи лава для стривожених несумісні з поважністю і ладом? Я найщиріше засуджував би і найрішучіше противився б усьому непристойному й безладному в богослужінні Божого дому. Але я не думаю, що під «ладом» ми маємо розуміти якийсь певний усталений спосіб, у який та чи інша церква звикла відправляти своє богослужіння.

Ви завершили: Лекція XIV. Методи, що сприяють пробудженням

Назад Далі