Лекції про релігійні пробудження
Лекція XIII. Як церкви можуть допомагати служителям

Розділ 15 · 49 хв читання · 1 год 3 хв слухання

Лекція XIII. Як церкви можуть допомагати служителям

ЛЕКЦІЯ XIII.

ЯК ЦЕРКВИ МОЖУТЬ ДОПОМАГАТИ СЛУЖИТЕЛЯМ.

Текст.— «І сталось, що як піднімав Мойсей руцї, дак брали гору Ізраілитяне, а як попускав Мойсей руцї свої, дак брав гору Амалек. Та стали важкі руки Мойсея. Тодї взяли вони каменя, та й підложили під його, і седїв на йому; Арон же та Гур стали піддержувати руцї його, один з одного боку, другий з другого, і піддержувано руцї його до заходу соньця. І повалив Йосуа Амалека й людей його мечовим лезвом».— 2 Мойсея 17:11-13.

Ті з вас, хто читає Біблію, пам’ятають, у якому контексті стоять ці вірші. Божий народ, підкорюючи своїх ворогів, вийшов на бій проти амаликитян, і тоді сталися ці події. Важко збагнути, чому такого значення надано тому, що Мойсей тримав піднятими руки, якщо не розуміти цей вислів як позначення молитовної постави. І тоді те, що він тримав руки піднятими, і успіх, який цьому супроводжував, навчать нас, як важливо молитися Богові про Його допомогу в усіх наших змаганнях із Божими ворогами. Співпрацю й підтримку Арона та Гура зазвичай розуміють як образ обов’язку церков підтримувати служителів і допомагати їм у їхній праці, а також як образ того, наскільки така співпраця важлива для успіху проповідуваного Євангелія. Саме так я й використаю цей текст сьогодні. Оскільки я вже говорив про обов’язок служителів трудитися заради пробуджень, тепер розгляну

ВАЖЛИВІСТЬ СПІВПРАЦІ ЦЕРКВИ В ТОМУ, ЩОБ ВИКЛИКАТИ Й ПІДТРИМУВАТИ ПРОБУДЖЕННЯ.

Є чимало речей, важливість яких для сприяння пробудженню церкви й служителі не оцінили належно і без уваги до яких пробудження не зможуть ані поширюватися, ані навіть тривати сколь-небудь довго. У двох останніх лекціях я зупинявся на обов’язках служителів, бо не міг прочитати курс лекцій про пробудження, не торкнувшись більш чи менш докладно цієї ділянки засобів. Я ще не завершив цієї частини теми, але вважав за важливе відступити тут убік і обговорити кілька пунктів, у яких церква мусить стояти поруч зі своїм служителем і допомагати йому, якщо хоче мати пробудження. Розглядаючи цю тему, я маю намір

I. Назвати кілька речей, яких християни мусять уникати, якщо хочуть підтримувати служителів.

II. Назвати деякі речі, яких вони мусять пильнувати.

I. Отже, я маю назвати кілька речей, яких слід уникати.

1. Неодмінно остерігайтеся думки — і в теорії, і на практиці, — що служитель має сприяти пробудженням сам. Багато людей схильні займати в цьому питанні пасивну позицію і почуваються так, ніби їм нічого робити. Вони найняли служителя й платять йому, щоб він годував їх повчанням і розрадою, а тепер їм лишається тільки сидіти й ковтати поживу, яку він дає. Вони мають платити йому платню й ходити слухати його проповіді — і вважають, що роблять дуже багато. А від нього, зі свого боку, очікують, що він проповідуватиме добре, здорове, втішне вчення, щоб підтримувати їх і давати їм почуватися затишно, — і так вони сподіваються потрапити на небо. Кажу вам: ВОНИ ПІДУТЬ ДО ПЕКЛА, якщо така їхня віра. Це не дорога на небо.

Будьте певні: там, де в церкві панує такий дух, хоч яким добрим був би служитель, церква обрала шлях, що перешкоджає пробудженню. Хай він буде якнайвірнішим, якнайревнішим, якнайобдарованішим і якнайкрасномовнішим — він може виснажитися і, можливо, навіть загубити своє життя, але пробудження буде мало або не буде зовсім.

Там, де церкви немає або в ній дуже мало членів, пробудженню можна сприяти без жодних організованих зусиль церкви, бо її там немає, — і в такому разі Бог пристосовує Свою благодать до обставин, як Він робив, коли апостоли самотужки виходили насаджувати Євангеліє у світі. Я бачив приклади могутніх пробуджень, коли саме так і було. Але там, де засоби є, Бог хоче, щоб їх використовували. Я волів би, щоб у якомусь місці зовсім не було церкви, ніж намагатися сприяти пробудженню там, де є церква, яка не хоче працювати. Бог хоче, щоб Його народ просив Його про благословення. Протидія церкви, яка не хоче працювати, гірша за невір’я. Щодо пробудження неможливо зайняти нейтральну позицію, хоча деякі визнавці віри уявляють, що вони нейтральні. Якщо визнавець віри не хоче віддатися цій праці, він їй протидіє. Хай такий спробує стати посередині й сказати, що почекає й подивиться, що з того вийде, — та це ж саме та позиція, яку диявол хоче, щоб він зайняв! У такий спосіб визнавці віри можуть виконувати дияволову роботу набагато дієвіше, ніж відкритим опором. Якби вони відкрито стали в опозицію, усі сказали б, що в них немає віри. А так, тримаючись середини, вони зберігають свій вплив і таким чином виконують дияволову роботу дієвіше.

Наймаючи служителя, церква мусить пам’ятати, що вона найняла лише провідника, який має вести її до дії у справі Христа. Люди вважали б дивним, якби хтось запропонував утримувати полководця, а потім відпустити його воювати самого! Але це не більш безглуздо й не більш згубно, ніж те, щоб служитель намагався просуватися вперед сам. Церква хибно розуміє призначення служіння, якщо залишає свого служителя працювати самого. Недостатньо слухати проповіді. Це лише слово наказу, якого церква зобов’язана слухатися.

2. Не нарікайте на свого служителя через те, що немає пробудження, якщо ви самі не виконуєте свого обов’язку. Немає жодного сенсу нарікати, що немає пробудження, якщо ви не виконуєте свого обов’язку. Самого цього вже досить, щоб пробудження не було. Нарікати на свого служителя, коли самі міцно спите, — це вкрай жорстоко й мерзенно з боку церкви. Дуже часто буває, що визнавці віри приписують собі велику заслугу й заспокоюють власне сумління тим, що нарікають на своїх служителів. А коли заходить мова про те, як важливо, щоб служителі були пробуджені, такі люди готові сказати: «Ніколи в нас не буде пробудження з таким служителем», — тоді як насправді їхній служитель набагато більше пробуджений, ніж вони самі.

Щодо цього є ще одна правда, варта уваги. Коли церква занепадає, визнавці віри дуже схильні нарікати на церкву і на занепад віри серед них. Ту невловиму й ні за що не відповідальну істоту — «церкву» — вони суворо ганять за те, що вона спить. Свої нарікання на занепад віри, на холодність церкви чи служителя вони виливають жалібним голосом і ніби не усвідомлюють, що церква складається з окремих людей і що доки кожен не візьметься за свою власну справу, не почне нарікати на самого себе, не впокориться перед Богом, не покається і не пробудиться, — доти церква ніколи не матиме жодної сили і пробудження ніколи не буде. Якби замість нарікати на свого служителя чи на церкву ви пробудилися кожен особисто і не нарікали на нього чи на них, доки не зможете сказати, що ви чисті від крові всіх людей і виконуєте свій обов’язок, щоб спасати грішників, — тоді він, мабуть, відчув би справедливість ваших нарікань; а якби не відчув він, то відчув би Бог і або пробудив би його, або усунув.

3. Не дозволяйте своєму служителеві вбити себе, намагаючись провадити працю самотужки, тоді як ви відмовляєтеся йому допомагати. Іноді буває, що служитель бачить: ковчег Господній не зрушить з місця, якщо він не докладе всіх своїх сил, — і він так прагнув пробудження, що робив це й помер. І він був готовий за це померти. Я міг би назвати кілька випадків у цьому штаті, коли служителі помирали — без сумніву, внаслідок своїх трудів заради пробудження там, де церква ухилялася від праці.

Наведу один випадок. Кілька років тому один служитель трудився там, де було пробудження; і його відвідав старійшина однієї церкви, розташованої неподалік, який хотів, щоб той приїхав і проповідував у них. Там пробудження не було, і ніколи не бувало, і старійшина нарікав на їхній стан, розповідав, що в них було двоє чудових служителів: один зовсім виснажився й помер, а другий знесилився, зневірився й покинув їх, — і що вони бідна й немічна церква, і їхні перспективи дуже похмурі, якщо в них не буде пробудження; тож він благав цього служителя приїхати й допомогти їм. Здавалося, він дуже засмучений, і служитель вислухав його скиглення, а нарешті відповів запитанням: «Чому у вас ніколи не було пробудження?» — «Не знаю, — сказав старійшина. — Наш служитель тяжко трудився, але церква ніби не пробуджувалася, і якось пробудження не було». — «Ну, тепер, — сказав служитель, — я бачу, чого ви хочете: ви вбили одного з Божих служителів, а другого так зламали, що він мусив вас покинути, — і тепер хочете привезти до себе ще одного й убити його, а диявол послав вас сюди, щоб я поїхав і колисав вашу колиску. У вас був один добрий служитель, щоб вам проповідувати, але ви далі спали, а він напружувався, аж доки справді не помер у праці. Тоді Господь дав вам іншого, а ви й далі лежали й спали і не хотіли пробудитися до свого обов’язку. А тепер ви прийшли сюди у відчаї й хочете ще одного служителя, так? Не доведи Боже, щоб ви коли-небудь мали ще одного, доки поводитеся так, як поводилися. Не доведи Боже, щоб ви коли-небудь мали служителя, доки церква не пробудиться до обов’язку». Старійшину це зворушило, бо він був добрий чоловік. Сльози виступили йому на очах, і він сказав, що вони заслужили не менше. «А тепер, — сказав служитель, — чи будете ви вірні, чи поїдете додому й перекажете церкві те, що я кажу? Якщо так, і вони будуть вірні й пробудяться до обов’язку, — у них буде служитель, я їм за це ручуся». Старійшина сказав, що так і зробить, і дотримав свого слова: він поїхав додому й сказав церкві, як жорстоко з їхнього боку просити ще одного служителя прийти до них, якщо вони не пробудяться. Вони відчули це, визнали свої гріхи й пробудилися до обов’язку, — і до них послали служителя, а за тим настало дорогоцінне й могутнє пробудження.

Церкви не усвідомлюють, як часто їхня холодність і млявість можуть бути прямою причиною смерті служителів. Стан людей і грішників лежить на їхньому серці, вони вдень і вночі мучаться душею, мов у пологах, і трудяться вчасно й невчасно, понад те, що може витримати людський організм, аж доки не виснажуються й не помирають. Церква не знає, яка мука в серці служителя, коли він мучиться за душі й трудиться, щоб пробудити церкву до допомоги, а все ж бачить її в смертельному сні. Можливо, часом вони прокинуться до судомних зусиль на кілька днів, а потім знову все холодне. І так не один вірний служитель виснажується й помирає, а тоді ці бездушні визнавці віри першими ж дорікають йому, що він робив так багато.

Пригадую випадок з одним добрим служителем, який поїхав туди, де було пробудження, і там почув гостру проповідь, звернену до служителів. Він прийняв її як Божий чоловік; він не повстав проти Божої правди, а дав Богові обітницю, що ніколи не заспокоїться, доки не побачить пробудження серед свого народу. Він повернувся додому й узявся до праці; церква не пробуджувалася, за винятком кількох членів, і Господь благословив їх і вилив Свого Духа, але служитель зліг у ліжко й помер посеред пробудження.

4. Остерігайтеся нарікати на просту, гостру проповідь, навіть коли її докори влучають у вас самих. Церкви схильні забувати, що служитель відповідає лише перед Богом. Вони хочуть установити для служителя правила, за якими він мав би проповідувати так, щоб це їх не стосувалося. Якщо він суворо звертається до церкви й викриває гріхи, що панують серед її членів, вони називають це особистими нападками й повстають проти правди. Або кажуть, що не слід йому так прямо проповідувати церкві перед світом: це, мовляв, ганьбить віру, і йому слід було б зібрати їх окремо й проповідувати лише церкві, а не розповідати грішникам, які погані християни. Але бувають випадки, коли служитель не може зробити менше, ніж показати домові Якововому його гріхи. Якщо ви спитаєте: «Чому б не робити цього, коли ми самі?» — я відповім: «Так, ніби грішники не знають, що ви чините зле!» Я проповідуватиму вам наодинці про ваші власні гріхи тоді, коли ви збиратиметеся наодинці, щоб грішити. Але, як живий Господь, якщо ви грішите перед світом, то перед світом вас і викриватимуть. Хіба ж не правда, що грішники знають, як ви живете, і спотикаються об вас, падаючи в пекло? Тож не звинувачуйте служителів, коли вони вважають своїм обов’язком відкрито, перед світом, докоряти церкві. Якщо ви такі горді, що не можете цього витримати, не чекайте пробудження. Не називайте проповідь занадто прямою через те, що вона викриває вади церкви. Немає такого поняття, як занадто пряма проповідь.

5. Іноді визнавці віри тривожаться, щоб служитель прямою проповіддю не образив безбожних. І починають застерігати його від цього, питати, чи не краще було б трохи змінити тон, щоб нікого не образити, і таке інше. Цей страх особливо розпалюється, коли ображаються деякі заможніші й впливовіші члени громади: як би вони не перестали підтримувати церкву й не давали більше грошей на платню служителеві, — і тоді тягар ляже на церкву ще важче. У такій церкві ніколи не може бути пробудження. Та церква мала б понад усе молитися, щоб правда спадала на безбожних, як вогонь! Що з того, що вони ображаються? Христос чудово обійдеться без їхніх грошей. Не звинувачуйте свого служителя і не просіть його змінити спосіб проповідування, щоб догодити безбожним і задобрити їх. Немає жодного сенсу служителеві проповідувати нерозкаяним, якщо він не може проповідувати їм правду. І не буде ніякої користі від того, що вони платять на утримання Євангелія, якщо його не проповідують так, щоб їх можна було дослідити до глибини й спасти.

Іноді члени церкви говорять між собою про необачність служителя, утворюють партію і впадають у зовсім неправильний дух — через те, що нечестиві невдоволені. Було одне місце, де йшло могутнє пробудження і був великий опір. Церква стривожилася: якщо служитель не стане менш прямим і гострим, деякі з нерозкаяних підуть і приєднаються до іншої громади. І одного з провідних людей церкви доручили піти до служителя й попросити його проповідувати не так суворо, бо якщо він і далі так робитиме, такі-то й такі-то люди покинуть громаду. Служитель запитав: «Хіба проповідь не правдива?» — «Правдива». — «Хіба Бог її не благословляє?» — «Благословляє». — «Чи бачили ви коли-небудь у цьому місці щось подібне до цієї праці?» — «Ні, ніколи не бачив». — «Геть від мене, сатано! Диявол послав вас сюди з цим дорученням; ви бачите, що Бог благословляє проповідь, праця триває, грішники навертаються щодня, — а тепер ви прийшли, щоб я знизив тон проповіді й заспокоїв розум безбожних». Чоловік відчув докір і прийняв його як християнин; він побачив свою помилку й упокорився, і більше ніхто ніколи не чув, щоб він дорікав проповіді за прямоту.

В іншому містечку, де було пробудження, одна жінка, яка мала певний вплив (не побожна), дуже нарікала на просту, гостру, особисту проповідь, як вона це називала. Але згодом вона сама була захоплена цією працею. Після цього деякі з її нерозкаяних друзів нагадали їй, що вона колись казала проти проповідника за те, що він «проповідує так гаряче». Тепер вона сказала, що її погляди змінилися і їй байдуже, як гаряче проповідують правду, — хай навіть розпечено до червоного.

6. Жодним чином не ставайте на бік нечестивих. Якщо ви хоч якось це зробите, то зміцните їхні руки. Якщо нечестиві звинувачують служителя в необачності чи в особистих нападках, і якщо члени церкви, не визнаючи, що служитель так робить, лише погоджуються, що особиста проповідь — це погано, і розмовляють про недоречність особистої проповіді, — нечестиві відчують, що такі зауваження їх підтримують. Не єднайтеся з ними ніяк, бо вони відчують, що ви на їхньому боці проти їхнього служителя. Ви переймаєте їхні принципи, вживаєте їхню мову, і вас розуміють як таких, що їм співчувають. Що таке особиста проповідь? Жодна людина не отримує користі від проповіді, доки її не змусять відчути, що проповідь говорить про неї. А така проповідь завжди особиста. Нечестивим людям вона часто видається такою особистою, що їм здається, ніби їх ось-ось назвуть на ім’я перед усією громадою. Один служитель якось проповідував громаді і, змальовуючи певні характери, сказав: «Якби я був усевідущий, то міг би назвати на ім’я саме тих людей, які відповідають цьому образові». Один чоловік вигукнув: «Назвіть мене!» — і мав такий вигляд, ніби ось-ось провалиться крізь землю. Потім він сказав, що зовсім не мав наміру озиватися, але служитель описав його так досконало, що він справді подумав, ніби той зараз назве його на ім’я. Служитель і не знав, що на світі є такий чоловік. Люди часто думають, що описують саме їхню поведінку, і нарікають: «Хто йому розповів про мене? Хтось говорив йому про мене і підбив його проповідувати проти мене». Мабуть, я чув про п’ятсот чи тисячу саме таких випадків. Отже, якщо члени церкви бодай визнають, що служителеві не годиться у своїй проповіді мати на увазі когось конкретно, то як він зможе зробити бодай щось добре? Якщо ви не хочете, щоб ваш служитель мав на увазі когось чи проповідував комусь, то краще звільніть його. Кому ж йому проповідувати, як не людям, окремим особам, що сидять перед ним? І як він може проповідувати їм, коли не має їх на увазі?

7. Якщо ви хочете стояти поруч зі своїм служителем, сприяючи пробудженню, не заперечуйте його проповіді своїм життям. Якщо він проповідує, що грішники йдуть до пекла, не робіть його брехуном і не розвіюйте все усмішкою, своєю легковажністю й байдужістю. Я чув, як грішники розповідали, яке враження справляла на них легковажність християн після урочистої і проникливої проповіді. Вони налаштовані урочисто, серце в них зм’якло, вони починають тривожитися за свій стан — і бачать, що ці визнавці віри, замість плакати над ними, легковажні й безтурботні, наче кажуть: «Не бійтеся, грішники, не все так погано; зберігайте спокій, і все буде добре; невже ви думаєте, що ми сміялися б і жартували, якби ви так швидко йшли до пекла? Ми не сміялися б, навіть якби лише ваш дім горів, а тим паче — якби бачили, що ви в ньому горите». Яка користь служителеві проповідувати грішникам за такого стану речей?

8. Не забирайте часу свого служителя без потреби. Служителі часто втрачають дуже багато часу через людей, які приходять до них поговорити, коли не мають нічого важливого, про що говорити, і жодної особливої справи. Служитель, звісно, радий бачити своїх друзів і часто аж надто охоче проводить час у розмовах зі своїми людьми, бо любить і шанує їх. Визнавці віри мали б пам’ятати, що час служителя цінніший за золото, бо його можна вжити на те, чого золотом ніколи не купиш. Якщо служителя відривають від колін, від Біблії чи від його кабінету, щоб потішитися розмовою з ним, йому завдають великої шкоди. Коли у вас є поважна причина , ніколи не вагайтеся зайти до нього й навіть забрати стільки часу, скільки потрібно. Але якщо вам нічого особливо важливого сказати, тримайтеся осторонь. Я знав чоловіка в одному з наших міст, який був без роботи, і він забирав у служителя місяці часу. Він приходив до його кабінету й сидів по три години поспіль та розмовляв, бо йому більше нічого було робити, — аж доки служитель не мусив прямо дорікнути йому й сказати, якого великого гріха він припускається.

9. Нізащо не схвалюйте нічого, що може відвернути увагу громадськості від справ віри. Часто, коли настає та пора року, щоб працювати, коли вечори довгі, справ мало і саме час докласти особливих зусиль, — якраз тоді хтось у церкві влаштовує вечірку і запрошує кількох друзів-християн, щоб вечірка була релігійною. А тоді якась інша родина мусить зробити те саме, щоб відповісти на люб’язність. Потім ще одна і ще одна — аж доки це не переростає в цілу налагоджену систему вечірок, що поглинає всю зиму. Мерзота! Це великий задум диявола, бо виглядає таким невинним і таким доречним — щоб плекати добрі почуття й поглиблювати знайомство християн між собою. І так замість молитовних зібрань у них будуть ці вечірки.

Зло цих вечірок дуже велике. Їх часто влаштовують із великими витратами, і на них панує найогидніше обжерство. Кажуть, що витрати сягають від ста до двох тисяч доларів. Мені розповідали, що в деяких випадках ті, хто називає себе християнами, влаштовували великі вечірки й бенкети і виправдовували своє безбожне марнотратство грошей Ісуса Христа тим, що віддавали рештки, які лишалися після закінчення бенкету, — бідним! Отак вони роблять чеснотою бенкетувати й гуляти, аж до пересичення, Божими дарами провидіння, під приводом допомоги бідним. Це, по суті, те саме, що й пишний бал, який кілька років тому влаштували в сусідньому місті. Бал організували на користь бідних: кожен джентльмен мав заплатити певну суму, а після балу все, що лишилося з так зібраних коштів, мали віддати бідним. Справді дивне милосердя: їсти, пити й танцювати, а коли вже нагулялися й набенкетувалися досхочу, аж більше не можуть цим насолоджуватися, — роздати бідним крихти, що впали зі столу. Не бачу, чому такий бал менш побожний, ніж такі християнські вечірки. Зло балів полягає не просто в танцях, а в розпусті, пересиченні й спокусах, що з ними пов’язані.

Але кажуть, що це християнські вечірки і що на них ходять усі або майже всі визнавці віри. І ще: що часто вони закінчуються молитвою. Так от, я вважаю це однією з найгірших їхніх рис: що після марнування часу й грошей, надмірного їдження й пиття, пустих розмов і невимовних дурниць, якими заповнено такий вечір, роблять спробу освятити все це й підсунути Богові, закінчивши молитвою. Кажіть що хочете, але не більш безглуздо, недоречно чи нечестиво було б закінчувати молитвою бал, театральну виставу чи гру в карти.

Невже дійшло до того, що визнавці віри, які кажуть, що прагнуть спасіння світу, — коли з усіх чотирьох вітрів небесних лунають до них такі заклики послати Євангеліє, дати Біблії, брошури й місіонерів, щоб спасти світ від смерті, — витрачають сотні доларів за один вечір, а потім ідуть на щомісячне молитовне зібрання і моляться за язичників!

У деяких випадках, як мені казали, вони знаходять бальзам для свого сумління в тому, що їхній служитель відвідує їхні вечірки. Це, звісно, надало б ваги такому прикладові, і якщо один визнавець віри влаштував вечірку й запросив свого служителя, інші мусять зробити те саме. Наступним їхнім кроком, можливо, буде те, що кожен дасть бал і призначить свого служителя розпорядником! А чому б і ні? А там, може, згодом він зробить їм ласку — заграє на скрипці. На мою думку, він міг би з таким самим успіхом це робити, як іти й закінчувати таку вечірку молитвою.

Я з болем почув, що в Рочестері — у тому місці, яке Господь так щедро обдарував Своєю ласкою, — влаштовано цілу низку вечірок, не знаю, якого розмаху. Не знаю, чиїм впливом їх започатковано і які саме люди їх підтримували й відвідували. Але я порадив би кожній громаді, яка розраховує на низку вечірок, тим часом звільнити свого служителя і відпустити його проповідувати туди, де люди готові прийняти слово й отримати від нього користь, а не тримати його, щоб він мучився, сумував і загинув, намагаючись сприяти вірі серед них, тоді як вони серцем і руками віддані служінню дияволові.

Визнавці віри ніколи не повинні влаштовувати нічого, що може відвернути увагу громадськості від віри, не порадившись спершу зі своїм служителем і не зробивши цього предметом особливої молитви. А якщо вони побачать, що це матиме такий наслідок, вони ніколи не повинні цього робити. Перед громадськістю часто постають речі, що мають таку тенденцію: якийсь курс лекцій, видовище чи щось подібне. Визнавці віри мають бути мудрими, розуміти, що вони роблять, і не схвалювати нічого такого, доки не побачать, який це матиме вплив і чи не завадить воно пробудженню. Якщо завадить — хай не мають із цим нічого спільного. Кожну таку річ слід оцінювати за тим, як вона позначається на Христовому Царстві.

Щодо вечірок — кажіть що завгодно про те, що це невинна розвага, — я звертаюся до кожного з вас, хто коли-небудь їх відвідував: скажіть, чи готують вони вас до молитви, чи поглиблюють вашу духовність, чи навертаються на них коли-небудь грішники, чи християни бодай раз доходять там до боріння в молитві за душі?

II. Тепер я маю назвати кілька речей, які церкви мусять РОБИТИ, якщо хочуть сприяти пробудженню й допомагати своєму служителеві.

1. Вони мусять дбати про його земні потреби. Служитель, який цілком віддається праці, не може займатися мирськими справами і тому повністю залежить від своїх людей у забезпеченні своїх земних потреб, зокрема й утримання своєї родини. Мені не треба тут доводити цього, бо ви всі чудово це розумієте. Бог повелів «тим, хто проповідує благовістє, з благовістя жити». А тепер погляньте довкола й подивіться, як чимало церков чинять у цій справі. Наприклад, коли їм потрібен служитель, вони роззираються й дивляться, як дешево можна його дістати. Вони підрахують до копійки, скільки коштуватиме його сіль і скільки його борошно, а тоді призначать йому таку низьку платню, що він ледве зводитиме кінці з кінцями й утримуватиме родину з величезними труднощами. Служитель мусить мати спокійний розум, щоб плідно навчатися й трудитися, і він не може збивати ціни, торгуватися й видивлятися найкращої нагоди вигідно купити те, що йому потрібно. Якщо він змушений це робити, його розум обтяжений. Якщо його земні потреби не забезпечено так, щоб його думки могли від них відволіктися, то як він може виконувати свій обов’язок?

2. Будьте чесні зі своїм служителем.

Не відміряйте й не вираховуйте, з якою найменшою кількістю солі й скількома мірками зерна він якось обійдеться. Пам’ятайте: ви маєте справу з Христом. А Він закликає вас поставити Своїх служителів у таке становище, щоб за звичайної ощадливості про земні скрути не могло бути й мови.

3. Будьте з ним пунктуальні.

Іноді церкви, коли збираються поставити служителя, дуже пишаються тим, яку платню дають, — і вони збирають підписку й складають суму, якої ніколи не сплачують і, цілком імовірно, ніколи й не збиралися сплачувати. І так після одного, двох, трьох чи чотирьох років громада заборговує своєму служителеві триста чи чотириста доларів, а тоді очікує, що він їм ці гроші подарує. А весь цей час вони дивуються, чому немає пробудження! Саме це й може бути причиною, бо церква ЗБРЕХАЛА: вони урочисто пообіцяли платити стільки-то — і не зробили цього. Бог не може, лишаючись послідовним, вилити Свого Духа на таку церкву.

4. Платіть йому платню, не чекаючи, поки він попросить.

Ніщо часто так не бентежить служителя, як те, що він змушений вимагати від своїх людей платню, наче борг. Часто він наживає ворогів і викликає образи тим, що змушений нагадувати, нагадувати й нагадувати про свої гроші, — а потім так і не отримує їх, як вони обіцяли. Вони заплатили б, якби на кону був їхній кредит, але коли йдеться лише про сумління та Боже благословення, вони відкладають це на потім. Якби хтось із них мав вексель у банку, ви побачили б, як дбайливо й швидко він з’явився б на місці до третьої години. Це тому, що інакше вексель опротестують, і вони втратять добре ім’я. Але вони знають, що служитель не подасть до суду на них за свою платню, тож вони недбалі й дають боргові накопичуватися, а він мусить терпіти незручності. У місті це трапляється не так часто, як у сільській місцевості. Але в сільській місцевості я знав кілька душероздиральних випадків скрути й злиднів через недбалість і жорстокість громад, які ЗАТРИМУВАЛИ належне. Церкви живуть у звичній брехні й ошуканстві, а потім дивуються, чому в них немає пробудження. Як вони можуть дивуватися?

5. Моліться за свого служителя.

Я дещо маю на увазі, кажучи це. І як ви гадаєте, що саме? Навіть апостоли наполегливо просили церкви молитися за них. Це важливіше, ніж ви уявляєте. Служителі просять людей молитися за них не просто як за людей і не для того, щоб вони були сповнені щедрими впливами Духа лише заради їхньої особистої радості. Але вони знають, що доки церква палко не прагне благословення на працю служителя, для нього очікувати його — це випробовувати Бога. Як часто служитель сходить на кафедру з почуттям, що серце його от-от розірветься від прагнення Божого благословення, і водночас відчуває, що немає підстав його очікувати, бо немає причин вірити, що церква його прагне! Можливо, він дві години провів на колінах у благанні, а все ж, оскільки церква не прагне благословення, він почувається так, ніби його слова відскочать назад йому в обличчя.

Я бачив християн, які мучилися, коли служитель сходив на кафедру, — від страху, що його розум буде затьмарений, чи серце холодне, чи в нього не буде помазання, і тоді благословення не прийде. Я трудився разом з одним таким чоловіком. Він молився, аж доки в його душі не з’являлася певність, що Бог буде зі мною в проповіді, і часом він молився до того, що аж занедужував. Я пам’ятаю, як одного разу він на якийсь час був у темряві, поки люди сходилися, і його розум був сповнений тривоги, і він знову й знову виходив молитися, аж нарешті входив до кімнати зі спокійним обличчям і казав: «Господь прийшов, і Він буде з нами». І не пригадую, щоб він коли-небудь помилився.

Я знав церкву, яка день у день несла свого служителя на руках у молитві й з невимовною тривогою стежила, чи є з ним Святий Дух у його праці! Коли вони так відчувають і так моляться — о, які почуття і які погляди видно в громаді! Вони відчували невимовну тривогу, щоб слово прийшло з силою і подіяло, а коли бачать, що їхню молитву вислухано, і чують, як слово чи речення виходить ГАРЯЧИМ із серця й діє на людей, — ви бачите, як уся їхня душа світиться в їхніх очах. Як усе інакше там, де церква відчуває, що молиться служитель, а тому їм немає потреби молитися! Вони помиляються. Церква мусить прагнути благословення й молитися про нього. Бог каже, що Він дасть Себе впросити домові Ізраїлевому. Я хочу, щоб ви відчули: це ніщо не може замінити.

Я бачив під час пробуджень випадки, коли церкву тримали на задньому плані щодо молитви, а на всіх зібраннях закликали молитися людей з інших місць. Це завжди невдало, навіть якщо пробудження й настане, бо тоді воно неминуче буде менш могутнім і менш благотворним у своєму впливі на церкву. Можливо, я часом ображав християн і служителів з інших місць тим, що закликав до молитви членів місцевої церкви, а не тих, хто приїхав. Це було не з неповаги до них, а тому, що мета полягала в тому, щоб саме та церква, якої це головно стосувалося, прагнула благословення, молилася й боролася за нього в молитві.

В одному місці провели тривале зібрання — без жодних добрих наслідків, а натомість із великою шкодою. Я став з’ясовувати причину. І виявилося, що на всіх їхніх зібраннях жодного члена їхньої власної церкви не закликали молитися, а всі молитви підносили люди з інших місць. Не дивно, що не було ніякої користі. Церква не була зацікавлена. Провідник зібрання мав добрі наміри, але взявся сприяти пробудженню, не залучивши до праці тамтешню церкву. Він дав лінивій церкві лежати тихо й нічого не робити, і тому користі бути не могло.

Церкви мають молитися за служителів як за знаряддя, що ламають опір грішників словом правди. Молитва за служителя часто буває усталеною й формальною і обмежується молитовними зібраннями. Вони промовлятимуть свої молитви по-старому, як завжди: «Господи, благослови Свого слугу-служителя, якого Ти поставив на цій ділянці мурів Сіону», — і так далі, а з цього нічого не виходить, бо в цьому немає серця. І доказом часто є те, що вони ніколи й не думали молитися за нього на самоті, ніколи не боролися в молитві у своїх комірчинах за благословення на його працю. Вони, можливо, не зовсім пропускають цю молитву на своїх зібраннях. Якщо вони пропускають і це, то очевидно, що їм справді дуже мало діла до праці свого служителя. Але це не найважливіше місце. Щоб підносити дієву молитву за свого служителя, віднесіть її до своєї комірчини і там, на самоті, боріться з Богом, щоб його праця мала успіх.

Я знав випадок, коли служитель, слабкий здоров’ям, упав духом, був пригнічений і перебував у великій темряві, так що відчував, що не може більше проповідувати. Один член церкви пробудився і пройнявся становищем служителя та почав молитися, щоб Святий Дух супроводжував його проповідь. Одного недільного ранку душа цієї людини була дуже обтяжена, і він почав молитися, щойно розвиднілося, і молився знову й знову про благословення саме того дня. І Господь якимось чином привів служителя туди, де той міг чути його молитву. Ця людина розповідала Господеві саме те, що думала про становище служителя і стан його душі, і благала, наче не прийняла б відмови, про благословення. Служитель зійшов на кафедру й проповідував, і світло прорвалося до нього, і слово було з силою, — і того ж самого дня почалося пробудження.

6. Служителя має утримувати церква, і його утримання має бути гарантоване незалежно від безбожних. Інакше він може опинитися перед вибором: або морити голодом свою родину, або приховувати частину правди, щоб не образити грішників. Колись я дорікав одному служителеві, який, як я виявив, боявся повністю висловлювати правду. Я сказав йому, що дивуюся, чому він не наголошує на певних питаннях. Він відповів, що перебуває в такому становищі, що мусить догоджати певним людям, яких це зачепило б. Утримували його головно безбожні, і це робило його залежним і схильним до угодовства. І все ж, можливо, саме та церква, яка лишила свого служителя залежним від безбожних у питанні хліба, обернеться й лаятиме його за брак віри та страх перед людьми. Церква завжди має казати своєму служителеві: «Ми вас утримуватимемо; беріться до праці; хай правда спадає на людей, а ми стоятимемо за вас».

7. Подбайте, щоб усе було влаштовано так, щоб люди могли зручно сидіти на зібранні. Якщо людям сидіти незручно, важко привернути чи втримати їхню увагу. А якщо вони неуважні, вони не можуть навернутися. Вони прийшли слухати, від чого залежить їхнє життя, і мали б бути так розміщені, щоб слухати всією душею й не мати в положенні тіла нічого, що відволікало б увагу. Церкви не усвідомлюють, наскільки важливо, щоб місце зібрань було зручним. Я не маю на увазі показним. Увесь ваш блиск і пишнота розкішних люстр, дорогих килимів і пишних кафедр — це протилежна крайність, вона так само відволікає увагу й зводить нанівець усе, заради чого грішник мав би приходити на зібрання. Не чекайте пробудження там.

8. Подбайте, щоб дім Божий утримували в чистоті. Дім Божий слід утримувати так само чистим, як ви хотіли б, щоб утримували ваш власний дім. Церкви часто бувають надзвичайно занедбані. Я бачив такі, де люди так багато вживали тютюну й так мало дбали про охайність, що проповідувати було неможливо без прикрощів. Одного разу на тривалому зібранні церкві поставили це на карб, і вони мусили визнати, що платили за тютюн більше грошей, ніж давали на справу місії. Вони не могли стати на коліна на своїх лавах, жінки не могли сидіти, не стежачи весь час за своїм одягом, і доводилося обережно ступати, бо дім був такий брудний і по всій підлозі розтікалося стільки тютюнової жуйки. Якщо люди не можуть піти туди, де можна слухати, не дратуючись від огидних видовищ і запахів, і де можна стати на коліна в молитві, — яку користь принесе тривале зібрання? У цих речах є важливість, якої не усвідомлюють. Погляньте на того чоловіка! Що він робить? Я проповідую йому про вічне життя, а він думає про брудну лаву. А ота жінка просить підставку для ніг, щоб уберегти ноги від тютюнової жуйки. Сором!

9. Важливо, щоб у домі було саме досить тепло, але не надто жарко. Припустімо, служитель приходить до дому зібрань і бачить, що там холодно; щойно ввійшовши, він бачить, що з таким самим успіхом міг лишитися вдома; люди тремтять, ноги в них змерзли, вони почуваються так, ніби от-от застудяться, їм незатишно, і він хотів би бути вдома, бо знає, що нічого не зможе зробити, — але мусить проповідувати, інакше вони будуть розчаровані.

Або він може побачити, що в домі надто жарко, і люди замість слухати правду обмахуються віялами й хапають ротом повітря, а згодом якась жінка непритомніє, здіймається метушня, і вся низка думок і почуттів губиться, — і так ціла проповідь пропадає марно. Ці дрібниці відволікають увагу людей від слів вічного життя. І дуже часто буває так, що коли випаде одна-єдина ланка з ланцюга доказів, ви втрачаєте все, і люди гинуть навіки — лише тому, що недбала церква не подбала про належний лад у цих дрібницях.

10. Дім має бути добре провітрюваним. З усіх будинків церква має бути провітрювана найдосконаліше. Якщо повітря не оновлюється, воно проходить крізь стільки легень, що стає поганим і втрачає життєдайність, і люди важко дихають, самі не знаючи чому, і відчувають майже непереборне бажання спати, — і служитель проповідує марно. Проповідь втрачено, і навіть гірше, ніж утрачено. Я часто дивувався, що про це так мало думають. Старійшини й опікуни сидітимуть і слухатимуть цілу проповідь, тоді як люди ледь не вмирають від браку повітря, а служитель марнує свої сили, проповідуючи там, де кімната точнісінько як посудина повітряного насоса, з якої викачано повітря, — і вони сидять і навіть не думають щось зробити, щоб цьому зарадити. Вони мали б узяти на себе обов’язок подбати, щоб усе було як слід: щоб у домі було саме досить тепло, а повітря залишалося чистим. Як важливо, щоб церква не спала щодо цього, щоб служитель міг трудитися з найбільшою користю, а люди віддавали неподільну увагу правді, яка має спасти їхні душі!

Дуже часто, коли щось не так, усе звалюють на паламаря. Це не так. Часто паламар не винен. Якщо в домі холодно й незатишно, дуже часто це тому, що паливо погане, чи печі непридатні, чи дім такий продуваний, що його неможливо нагріти. Якщо надто жарко, можливо, хтось утрутився, поки його не було, і наклав палива без жодної міри. А якщо винен паламар, то, можливо, через те, що церква платить йому замало за його послуги, і він не може собі дозволити приділяти стільки уваги, скільки потрібно, щоб тримати церкву в порядку. Церкви іноді урізають паламареві платню до найнижчої межі, так що він змушений працювати абияк. Або виберуть когось невмілого, щоб дістати його дешево, — і тоді справа не робиться. Вина — на церкві. Хай вони дають належну винагороду за працю, і її можна буде виконати, і виконати сумлінно. Якщо один паламар не робитиме як слід, то робитиме інший, і церква зобов’язана подбати, щоб усе робилося як слід, — або ж хай звільнить свого служителя, а не тримає його, водночас допускаючи такий безлад в інших речах, що він втрачає всю свою працю. Що за ощадливість! Платити служителеві платню, а потім через брак п’ятдесяти доларів, доданих до заробітку паламаря, усе в такому безладі, що вся праця служителя марна, душі гинуть, а ваші діти й сусіди йдуть до пекла!

Іноді ця нечистота, недбалість і безлад лежать на совісті служителя. Можливо, він сам уживає тютюн і подає приклад того, як осквернювати дім Божий. Можливо, кафедра виявиться найбруднішим місцем у домі. Мені часом доводилося бувати на кафедрах, такі гидкі, що людям там не годилося й стояти. Якщо служитель не має більшої побожності й пристойності, то не дивно, що в громаді все пущено на самоплив. І загалом так і буває.

11. Люди мають залишати вдома своїх собак і зовсім маленьких дітей. Я часто бачив, як між собаками зчинялася гризня, а діти починали плакати якраз на тому етапі служіння, коли це найдієвіше руйнувало вплив зібрання. Якщо діти присутні й плачуть, їх треба негайно виносити. Мені часом доводилося бачити, як мати чи няня сидить і колише свою дитину, тоді як її плач відволікає увагу всієї громади. Це жорстоко. А що стосується собак, то їм нескінченно краще бути мертвими, ніж відволікати увагу від Божого слова. Погляньте на того диякона: можливо, його собака в такий спосіб погубив більше душ, ніж диякон коли-небудь допоможе спасти.

12. Члени церкви мають допомагати служителеві, відвідуючи дім за домом і намагаючись спасати душі. Не залишайте всього цього служителеві. Він ніяк не може цього зробити, навіть якщо віддасть на це весь свій час і занедбає свій кабінет і свою комірчину. Члени церкви мають докладати зусиль і готувати себе до цього обов’язку, щоб бути в ньому корисними.

13. Вони мають проводити біблійні класи. Слід вибрати відповідних людей, щоб вони проводили біблійні класи для навчання молоді — туди можна прийняти тих, хто пробуджений або зворушений проповіддю, і там вони можуть навернутися. Щойно помітять, що когось зачепило, хай його запросять приєднатися до біблійного класу, де з ним поводитимуться належним чином, і, найпевніше, він навернеться. Церква має вибрати для цього служіння найкращих людей і має вся пильно дивитися, щоб наповнювати біблійні класи. Так робили в цій громаді, і дуже часто буває, що коли люди перейнялися, хтось їх помічає й запрошує приєднатися до біблійного класу, і вони приєднуються, і там навертаються. Я не кажу, що ми робимо в цьому все, що повинні, чи все, що могли б. Нам потрібно більше вчителів, здатних і готових очолювати такі класи.

14. Церкви мають підтримувати недільні школи і таким чином допомагати своїм служителям спасати душі. Як може служитель займатися цим і водночас проповідувати? Якщо церква не зніме з нього цієї відповідальності, турбот і праці, він мусить або занедбати їх, або бути розчавленим. Хай церква буде ПОВНІСТЮ ПРОБУДЖЕНОЮ, пильнує й приводить дітей до школи, сумлінно навчає їх і докладає всіх зусиль, щоб сприяти пробудженню в школі.

15. Вони мають пильнувати членів церкви. Вони мають відвідувати одне одного, щоб заохочувати одне одного, знати духовний стан одне одного й спонукати одне одного до любові й добрих діл. Служитель не може цього робити, у нього немає часу; він ніяк не може водночас навчатися й готувати проповіді та відвідувати кожного члена церкви так часто, як це потрібно, щоб вони зростали. Церква зобов’язана це робити. Вони дали присягу пильнувати духовне благо одне одного. Але як це виконується? Багато хто навіть не знає одне одного. Вони зустрічаються й минають одне одного, мов чужі, і ніколи не питають про духовний стан. Але якщо почують щось погане про когось, то йдуть і розповідають іншим. Замість пильнувати одне одного для добра, вони пильнують, чи не спіткнеться хтось. Як можуть вони пильнувати для добра, коли навіть не знайомі одне з одним?

16. Церква має стежити за дією проповіді. Якщо вони моляться про успіх проповідуваного слова, то, звісно, стежитимуть за ним. Вони мають бути пильними, і коли хтось у громаді виявить ознаки того, що Боже слово його зачепило, мають іти за цим далі. Де б не виявлялися почуття, цими людьми слід займатися негайно, а не залишати їх, доки враження не зникнуть. Слід поговорити з ними, або домовитися, щоб їх відвідали, або привести їх на зібрання для стривожених, чи до біблійного класу, чи до служителя. Якщо члени церкви не дбають про це, вони нехтують своїм обов’язком. Якщо дбають — можуть зробити незліченно багато добра.

Була одна побожна молода жінка, яка жила в дуже холодному й нечестивому місці. Лише вона одна мала дух молитви, і вона молилася про благословення на слово. Нарешті вона побачила в громаді одну людину, яку, здавалося, зворушила проповідь, і щойно служитель зійшов з кафедри, вона підійшла до нього, схвильована й тремтяча, і благала його негайно піти й поговорити з тією людиною. Він так і зробив, і ця людина незабаром навернулася, а за тим настало пробудження. А хтось із ваших отупілих визнавців віри не помітив би, що ця людина пробудилася, і спіткнувся б об пів десятка таких, не звернувши уваги, і дав би їм піти до пекла. Визнавці віри мають стежити за кожною проповіддю й дивитися, як вона діє на громаду. Я не маю на увазі, що вони мають витягувати шиї й роззиратися по всьому домі, але мають спостерігати, наскільки можуть, і якщо побачать, що когось зворушила проповідь, — ставати йому на дорозі й вести його до Спасителя.

17. Стережіться віддавати всю проповідь іншим. Якщо ви не берете своєї частки, то голодуватимете й станете схожими на духовні скелети. Християни мають брати свою частку собі. Якщо слово виявиться дуже проникливим для них, вони мають чесно застосувати його, прикласти до свого серця, виконувати його й жити ним. Інакше проповідь не принесе їм жодної користі.

18. Будьте готові допомогти своєму служителеві здійснити його задуми, як чинити добро. Коли служитель мудро вигадує задуми, як бути корисним, а церква готова їх виконувати, вони можуть подолати все. Але коли церква ухиляється від кожного починання, доки її буквально не затягнуть у нього, коли вони противляться кожній пропозиції, бо вона щось коштуватиме, — вони стають мертвим тягарем для служителя. Якщо потрібні печі — о ні, це щось коштуватиме. Якщо потрібні лампи, щоб не проповідувати в темряві, — о ні, це щось коштуватиме. І так вони поналіплюють свічок на стовпи або взагалі обходитимуться без вечірніх зібрань. Якщо вони наліплять свічок, то скоро виходить так, що або ті не дають світла, або хтось мусить бігати довкола й знімати з них нагар. І так усю громаду турбує той, хто знімає нагар, її увагу відволікає, і проповідь пропадає.

Одного разу я був на тривалому зібранні, де нам було скрутно, бо в домі не було ламп. Я наполягав, щоб люди їх придбали, але вони вважали, що це коштуватиме надто багато. Тоді я запропонував придбати їх сам і вже збирався це зробити, але виявилося, що це викличе образу, тож ми продовжували без них. Але благословення так і не прийшло скільки-небудь значною мірою. Та й як могло? Церква почала з того, що підрахувала до цента, скільки це коштуватиме, і не хотіла вийти за ці межі, щоб спасати душі від пекла.

Так само коли служитель призначає зібрання, такі люди не можуть його мати, бо це щось коштуватиме. Якщо вони можуть принести Господеві те, що їм нічого не коштує, то принесуть. Жалюгідні з них помічники! Така церква не може мати пробудження. Служителеві краще було б мати жорно на шиї, ніж таку церкву. Краще йому їх покинути, якщо він не може навчити їх кращого, і піти туди, де його не будуть так сковувати.

19. Члени церкви мають неодмінно відвідувати молитовні зібрання, і приходити вчасно. Деякі члени церкви завжди приходитимуть на проповідь, бо там їм нічого робити, тільки сидіти, слухати й розважатися, але не приходитимуть на молитовні зібрання, боячись, що їх закличуть щось зробити. Такі члени зв’язують служителеві руки й знеохочують його серце. Навіщо вони наймають служителя? Щоб він розважав їх проповідями? Чи щоб навчав їх Божої волі, аби вони її виконували?

20. Члени церкви мають досліджувати й з’ясовувати, що вони можуть зробити, а тоді робити це. Християн слід вишколювати, як загін вояків. Обов’язок і завдання служителя — готувати їх до корисної праці, навчати й спрямовувати їх і вести їх уперед так, щоб це дало найбільший моральний вплив. А тоді вони мають стояти на своєму місці й виконувати свій обов’язок, інакше вони просто стоятимуть на дорозі.

Є ще багато інших пунктів, які я занотував і збирався зачепити, але немає часу. Я міг би написати книжку завбільшки з оцю Біблію, докладно перелічуючи всі подробиці, на які слід звертати увагу. Мушу закінчити кількома

ЗАУВАЖЕННЯ.

1. Ви бачите, що неуспіх служителя може бути зумовлений не лише браком мудрості у виконанні його служіння. Я не збираюся заступатися за недбалих служителів. Я ніколи не пощаджу служителів від голої правди і не прикладатиму до людей улесливих титулів. Якщо вони гідні осуду, хай їх осуджують. І, без сумніву, вони завжди більшою чи меншою мірою винні, коли слово не дає жодної дії. Але далеко не завжди саме вони головні винуватці. Іноді церква винна набагато більше за служителя, і навіть якби апостол чи ангел з неба проповідував, він не зміг би викликати релігійного пробудження в такій церкві. Можливо, вони нечесні зі своїм служителем, чи захланні, чи байдужі до зручностей для громадського богослужіння. Ох, у якому стані багато сільських церков, де через брак сотні доларів усе незручне й незатишне, і праця проповідника пропадає! Самі вони живуть в оздоблених будинках, а дім Божий лишають пусткою. Або церква зводить нанівець увесь вплив проповіді своїм безбожним життям. Або, можливо, їхні вечірки, їхня мирська показність, як у більшості церков цього міста, знищують вплив Євангелія.

2. Церкви мають пам’ятати, що вони вкрай винні, коли наймають служителя, а потім не допомагають йому в його праці. Господь Ісус Христос послав до грішників посла, щоб навернути їх від їхніх злих доріг, а він не виконує свого доручення, бо церква відмовляється виконувати свій обов’язок. Замість того щоб підтримувати його звістку, підкріплювати його благання й підтримувати його руки всіма належними способами, вони стоять прямо на дорозі, суперечать його звістці й протидіють його впливові, — і душі гинуть. Без сумніву, у більшості громад Сполучених Штатів служителеві так часто заважають, що з таким самим успіхом він міг би значну частину часу бути на закордонній місії, як і перебувати там, — якщо зважати на те, яку дію має його проповідь у наверненні грішників, — бо йому доводиться проповідувати понад головами бездіяльної, отупілої церкви.

І все ж ці самі церкви не хочуть відпустити свого служителя на кілька днів на тривале зібрання. «Ми не можемо його відпустити; та він же наш служитель, і нам подобається, щоб наш служитель був тут», — а водночас вони заважають усьому, що він міг би зробити. Якби він міг, то відірвався б просто зараз і пішов туди, де немає служителя і де люди охоче прийняли б Євангеліє. Але він мусить там лишатися, хоча не може довести церкву до такого стану, щоб мати пробудження раз на три роки, яке тривало б три місяці. Добре було б йому сказати церкві: «Коли ви вирішите задрімати на один із цих довгих снів, прошу вас повідомити мене про це, щоб я тим часом міг піти трудитися деінде, доки ви не будете готові знову прокинутися».

3. Багато церков не можуть бути благословенні пробудженням, бо живуть на чужий кошт — за рахунок інших церков і Господньої скарбниці — на утримання свого служителя, хоча цілком спроможні утримувати його самі. Можливо, вони покладаються на Товариство внутрішньої місії чи на інші церкви, а самі не виявляють жодного самозречення заради Євангелія. Я був вражений, бачачи, як живуть деякі церкви. Одна церква, яку я знав, справді визнала, що витрачала на тютюн більше грошей, ніж давала на місії. А проте служителя в них не було, бо вони не мали змоги його утримувати. І досі не мають. А проте в цій церкві є один чоловік, спроможний утримувати служителя. І все одно в них немає ні служителя, ні проповіді.

Церкви не навчено їхнього обов’язку в цьому питанні. Минулого літа я зупинився в одному місці, де не було проповіді. Я спитав одного старійшину церкви, чому так, і він відповів, що тому, що вони такі бідні. Я спитав його, скільки він має статків. Він не дав мені прямої відповіді, а сказав, що прибуток іншого старійшини — близько 5000 доларів на рік, і зрештою я з’ясував, що в цього чоловіка приблизно стільки ж. «Ось, — сказав я, — двоє старійшин, кожен з вас спроможний утримувати служителя, а через те, що ви не можете дістати допомоги ззовні, у вас немає проповіді. Та якби у вас і була проповідь, вона не була б благословенна, доки ви отак живете на чужий кошт із Господньої скарбниці». Зрештою він визнав, що спроможний утримувати служителя, і обидва разом погодилися це зробити.

Церкви часто просять допомоги, коли насправді не потребують її і коли їм було б набагато краще утримувати власного служителя. Якщо вони отримують кошти від Товариства внутрішньої місії, коли мали б зібрати їх самі, вони можуть чекати на себе Господнього прокляття, і це буде достатньою причиною, чому Євангеліє стане для них радше прокляттям, ніж благословенням. Про скільки церков можна було б сказати: «Ви — вся ця церква — Бога обкрадаєте».

Я знаю церкву, яка наймала служителя лише на половину часу і вважала, що не може заплатити йому навіть за це. Жіноче робітниче товариство в сусідньому містечку призначило свої кошти на цю мету й допомагало цій церкві платити служителеві. Результат був такий, якого й слід було чекати. Він не приніс їм майже ніякої користі. Під час його проповідування в них не було пробудження, і вони ніколи не могли б його чекати, діючи за таким принципом. У тій громаді був один чоловік, який міг би утримувати служителя на повний час. Один член церкви сказав мені, що статки членів церкви оцінювали у ДВІСТІ ТИСЯЧ ДОЛАРІВ. Отже, якщо це правда, то ось церква з прибутком, за семи відсотків, 14 000 доларів на рік, яка вважала себе надто бідною, щоб заплатити 200 доларів на утримання служителя, що проповідував би половину часу, і дозволяла жінкам сусіднього містечка працювати власними руками, щоб допомогти їм сплатити цю суму. Серед старійшин цієї церкви я виявив, що кілька з них уживали тютюн, і двоє з них, що жили разом, підписали угоду, написану на чистому аркуші своєї Біблії, у якій урочисто зобов’язалися назавжди покинути цей гріх.

Значною мірою через брак правильного навчання ця церква чинила так. Бо коли за цю справу взялися і виклали перед ними їхній обов’язок, той заможний чоловік, про якого я говорю, сказав, що сам сплачував би всю платню, якби думав, що громада не образиться і що це не завдасть більше шкоди, ніж користі; і що якщо церква знайде служителя, візьметься до справи й збере частину його платні, решту він докладе. Тепер вони можуть утримувати служителя не лише половину часу, а й увесь час, і платити йому платню самі. І вони переконаються, що це добре й вигідно.

Переходячи з місця на місце й трудячись під час пробуджень, я завжди бачив, що церкви були благословенні відповідно до своєї щедрості. Там, де вони виявляли готовність підтримувати Євангеліє і щедро вливати своє майно до Господньої скарбниці, вони були благословенні і в духовному, і в земному. А там, де вони були скупі й дозволяли служителеві проповідувати їм майже задарма, ці церкви замість благословення зазнавали прокляття. І, як правило, під час релігійних пробуджень я переконувався, що новонавернені найохочіше приєднуються до тих церков, які найщедріше докладають зусиль, щоб підтримувати Євангеліє.

Церкви дуже мало обізнані в цьому питанні. Їх не навчили їхнього обов’язку. Я в багатьох випадках бачив надзвичайну готовність його виконати, коли цю справу викладали перед ними. Я знав одного старійшину церкви, який говорив про те, щоб найняти служителя на половину часу, бо церква бідна, хоча його власний прибуток був чималий. Я спитав його, чи не досить його прибутку, щоб самому утримувати служителя на повний час. Він сказав, що досить. А коли його спитали, як інакше він міг би вжити Господні гроші, якими володів, щоб це принесло стільки користі для справи Христового Царства, як найняти служителя не на половину, а на весь час у власному містечку, — він вирішив узятися за це. Відтак служителя знайшли, і, наскільки я знаю, вони без жодних труднощів платять йому повну платню.

Річ у тім, що служитель може зробити дуже мало, проповідуючи лише половину часу. Якщо однієї неділі справлено враження, воно втрачається, перш ніж мине два тижні. З міркувань ощадливості церква мала б докласти всіх зусиль, щоб підтримувати Євангеліє весь час. Якщо вони знайдуть правильного служителя і триматимуть його постійно за працею, у них може бути пробудження, і так безбожні навернуться, прийдуть і допомагатимуть їм. І так за один рік їхня сила може значно зрости. Але якщо вони наймають служителя лише на половину часу, рік за роком може минати, тоді як грішники йдуть до пекла, а з лав безбожних до їхньої сили не додається нічого.

Річ у тім, що визнавців віри не змусили відчути, що все їхнє майно належить Господеві. Тому вони й говорили про те, що віддають своє майно на підтримку Євангелія. Наче Господь Ісус Христос був жебраком, а їх закликають підтримувати Його Євангеліє як справу милостині! Один купець в одному з містечок цього штату сплачував велику частину платні свого служителя. Один із членів церкви розповідав про це служителеві з іншого місця і говорив про жертву, яку робить цей купець. Саме тієї миті купець увійшов. «Брате, — сказав служитель, — ви купець. Припустімо, ви наймаєте прикажчика продавати товари і вчителя навчати ваших дітей. Ви наказуєте своєму прикажчикові платити вчителеві з крамниці таку-то суму за його послуги з навчання. А тепер припустімо, що ваш прикажчик став би розповідати, що це він мусить платити цьому вчителеві платню, і говорив би про жертви, які він робить, щоб це робити, — що ви сказали б на це?» — «Та я сказав би, що це смішно», — відповів купець. «Отож, — каже служитель, — Бог наймає вас продавати товари як Свого прикажчика, а вашого служителя Він наймає навчати Своїх дітей і вимагає від вас платити йому платню з прибутку крамниці. Тож чи називаєте ви це своєю жертвою і чи кажете, що робите велику жертву, сплачуючи цьому служителеві платню? Ні, ви так само зобов’язані продавати товари для Бога, як він — проповідувати для Бога. Ви маєте не більше права продавати товари, щоб збирати гроші, ніж він — проповідувати Євангеліє з тією самою метою. Ви зобов’язані бути так само побожним і так само цілеспрямовано шукати Божої слави, продаючи товари, як і він — проповідуючи Євангеліє. І так ви так само цілковито маєте віддавати весь свій час на служіння Богові, як і він. Ви і ваша родина можете законно жити з прибутків цієї крамниці — так само законно, як і служитель зі своєю родиною. Якщо ви продаєте товари з таких спонукань, то продавати товари — так само служити Богові, як і проповідувати. І людина, яка продає товари на цих засадах і діє згідно з ними, так само побожна, так само на службі в Бога, як і той, хто проповідує Євангеліє. Кожна людина зобов’язана служити Богові у своєму покликанні: служитель — навчаючи, купець — продаючи товари, хлібороб — обробляючи свої поля, правник і лікар — виконуючи обов’язки свого фаху.

«Кожному з них однаково недозволено трудитися для їжі погибаючої. Усе, що вони роблять, має бути для Бога, і все, що вони можуть заробити, утримавши як слід свої родини, має бути присвячене поширенню Євангелія та спасінню світу».

Досить довго вважали, що служителі мусять бути побожніші за інших людей, що вони не повинні любити світу, що вони мусять трудитися для Бога, мусять жити якнайощадливіше й віддавати весь свій час, здоров’я, силу і життя на будування Царства Ісуса Христа. Це правда. Але хоча інших людей не покликано трудитися на тому самому полі й віддавати свій час публічному навчанню, вони так само цілковито зобов’язані вважати весь свій час Божим і мають не більше права любити світ, нагромаджувати багатство, відкладати його для своїх дітей чи витрачати на свої пожадливості, ніж служителі.

Давно пора, щоб церква ознайомилася з цими принципами; а Товариство внутрішньої місії може трудитися до самого Судного дня, щоб навертати людей, — і ніколи не матиме успіху, доки церкви не почнуть розуміти й відчувати свій обов’язок у цьому. Та сам той факт, що вони просять і отримують від Товариства внутрішньої місії допомогу на утримання свого служителя, хоча самі спроможні його утримувати, — це, мабуть, і є та сама причина, чому його праця серед них не благословенна більше.

Я хотів би, щоб Американське товариство внутрішньої місії мало в сто разів більше засобів, ніж має тепер, щоб допомагати немічним церквам, які не можуть допомогти собі самі. Але не є ні доброю ощадливістю, ні побожністю віддавати свої кошти тим, хто спроможний, але не хоче підтримувати Євангеліє. Бо марно намагатися допомогти їм, доки вони спроможні, але не хочуть допомогти собі самі.

Якби Місійне товариство мало тонну золота, віддати її такій церкві не було б милосердям. Але хай церква принесе всі десятини до Божої комори, — і Бог відчинить вікна небесні й виллє благословення. Та хай церкви знають напевно: якщо вони не хочуть допомагати собі в міру своєї спроможності, то знатимуть, чому праця їхніх служителів має такий малий успіх. Ось вони отримують утримання на чужий кошт із Господньої скарбниці. Скільки церков витрачають свої гроші на чай, каву й тютюн, а потім приходять і просять допомоги в Товариства внутрішньої місії! Я протестуватиму проти допомоги церкві, яка вживає чай і тютюн, живе без найменшого самозречення і хоче приносити Богові лише те, що нічого не коштує.

Насамкінець: якщо вони хочуть бути благословенні, хай виконують свій обов’язок, виконують увесь свій обов’язок, підставлять плече до колеса, оперезаються євангельською зброєю і стануть до праці. Тоді, якщо церква в полі, колісниця спасіння рушить уперед, хоч би все пекло противилося, і грішники навертатимуться й спасатимуться. Але якщо церква перекладе всю працю на служителя, сидітиме тихо й дивитиметься, поки він трудиться, а сама нічого не робитиме, тільки нарікатиме на нього, — вона не тільки не матиме релігійного пробудження, а й, якщо й далі буде лінивою та осудливою, згодом опиниться в пеклі за свою непокору й безплідність на службі Христові.

Ви завершили: Лекція XIII. Як церкви можуть допомагати служителям

Назад Далі