Лекції про релігійні пробудження
Лекція XII. Як проповідувати Євангеліє

Розділ 14 · 51 хв читання · 1 год 5 хв слухання

Лекція XII. Як проповідувати Євангеліє

ЛЕКЦІЯ XII.

ЯК ПРОПОВІДУВАТИ ЄВАНГЕЛІЄ.

Текст.— «Доробок праведного — дерево жизнї, й мудрий пригортає серця».— Приповісток 11:30.

ОДНЕ з останніх зауважень моєї минулої лекції було таке: текст приписує навернення людям. Здобувати душі — означає навертати людей. Цього вечора я маю намір показати,

I. Що кілька місць Писання приписують навернення людям.

II. Що це узгоджується з іншими місцями, які приписують навернення Богові.

III. Я маю намір розглянути ще кілька питань, які вважаю важливими щодо проповіді Євангелія і які показують, що для здобування душ для Христа потрібна велика практична мудрість.

I. Я маю показати, що Біблія приписує навернення людям.

Є багато місць, які зображують навернення грішників як діло людей. У Даниїла 12:3 сказано: «І розумні сияти муть, неначе сьвітила на небі, а навернувші многих до праведностї — неначе зорі, повік, на завсїди.» Тут це діло приписано людям. Так само в 1 Коринтян 4:15: «Бо, коли б ви мали й тисячі наставників у Христї, та батьків небагато; бо в Христї Ісусї благовістєм я вас появив (зродив).» Тут апостол прямо каже коринтянам, що це він зробив їх християнами — Євангелієм, тобто істиною, яку проповідував. Те саме ми бачимо і в Якова 5:19-20: «Браттє, коли хто з вас заблудить від правди, і наверне хто його, нехай знає, що навернувший грішника від блудної дороги його спасе душу від смерти і покриє множество гріхів.» Я міг би навести ще багато інших, так само недвозначних місць. Але й цих більш ніж досить, щоб утвердити факт: Біблія справді приписує навернення людям.

II. Далі я покажу, що це не суперечить тим місцям, де навернення приписано Богові.

І тут дозвольте мені зауважити: мені часто видається дуже дивним, що люди взагалі могли припускати тут якусь суперечність або що вони могли не помітити простого здорового глузду в цій справі. Як легко побачити, що в одному сенсі їх навертає Бог, а в іншому — їх навертають люди.

Писання приписує навернення грішника чотирьом різним діячам — людям, Богові, істині і самому грішникові. Найбільше місць приписують його істині. Дивно, що люди могли не помітити цієї відмінності й уважати навернення ділом, яке звершує виключно Бог. Так само дивно, що в цьому питанні взагалі відчували якусь трудність або що люди визнавали, ніби не можуть узгодити між собою ці різні групи місць.

Адже Біблія говорить про це точнісінько так, як ми говоримо про звичайні речі. Ось чоловік, який тяжко хворів. Як природно для нього сказати про свого лікаря: «Цей чоловік урятував мені життя». Хіба він хоче сказати, що лікар урятував йому життя без жодного стосунку до Бога? Звісно, ні, хіба що він невіруючий. Бог створив лікаря, і Він же створив ліки. І ніколи не вдасться довести, що Божа дія меншою мірою потрібна для того, щоб ліки подіяли й урятували життя, ніж для того, щоб істина подіяла й урятувала душу. Стверджувати протилежне — це відвертий атеїзм. Отже, правда, що його врятував лікар, і так само правда, що його врятував Бог. Однаково правда й те, що життя йому врятували ліки, і те, що він сам урятував собі життя, прийнявши ці ліки; бо ліки нічого б не дали, якби він добровільно їх не прийняв, тобто не віддав свого тіла під їхню дію.

Коли навертається грішник, правда, що Бог надає істині сили навернути грішника до Бога. Він — активний, свідомий і могутній діяч у зміні думки людини. Але Він не єдиний діяч. Той, хто доносить до грішника істину, теж є діячем. Ми схильні говорити про служителів та інших людей лише як про знаряддя навернення грішників. Це не зовсім точно. Людина — це щось більше, ніж знаряддя. Істина — це лише несвідоме знаряддя. А людина — більше: вона добровільний і відповідальний діяч у цій справі. У своїй надрукованій проповіді № 1, яку дехто з вас, можливо, бачив, я пояснив цю думку на прикладі людини, що стоїть на березі Ніагари.

«Уявіть, що ви стоїте на березі Ніагарського водоспаду. Стоячи на краю урвища, ви бачите людину, яка, глибоко замислившись, наближається до краю, не усвідомлюючи небезпеки. Вона підходить усе ближче й ближче, аж ось уже заносить ногу для останнього кроку, що кине її в загибель. Тієї миті ви підносите свій застережливий голос понад ревіння спінених вод і вигукуєте: Стій! Голос пронизує її слух і розбиває чари, що її сковували; вона миттю обертається і, бліда й нажахана, тремтячи, відступає від краю смерті. Вона хитається і мало не непритомніє від жаху; обертається й повільно йде до заїзду; ви йдете слідом; явне хвилювання на її обличчі збирає навколо неї багатьох людей; і коли ви наближаєтеся, вона показує на вас і каже: Цей чоловік урятував мені життя. Тут вона приписує це діло вам; і безперечно, у певному сенсі це ви її врятували. Але коли її розпитують далі, вона каже: Стій! Як це слово досі лунає в моїх вухах. О, для мене це було слово життя! Тут вона приписує це слову, яке її розбудило й змусило обернутися. А розмовляючи ще далі, вона каже: Якби я не обернулася тієї миті, я була б мертва. Тут вона говорить про це — і слушно — як про свій власний учинок; але відразу ви чуєте, як вона каже: О, Боже милосердя! Якби Бог не втрутився, я загинула б. Єдина вада цієї ілюстрації така: у наведеному випадку Боже втручання було лише провиденційним, і врятування життя тієї людини приписується Йому лише в сенсі провидіння. А в наверненні грішника діє щось більше, ніж Боже провидіння; бо тут не тільки Боже провидіння влаштовує так, що проповідник вигукує: Стій! — але й Дух Божий утовкмачує грішникові істину з такою потужною силою, що спонукає його обернутися».

Не лише проповідник вигукує: Стій! — але через живий голос проповідника кличе: Стій! — і Дух. Проповідник кличе: «Звернїте, звернїте … про що вам умірати?». Дух доносить цей заклик до серця з такою силою, що грішник навертається. Отже, говорячи про цю зміну, цілком доречно сказати, що його навернув Дух, — так само, як ми сказали б про людину, що переконала іншу змінити політичні погляди: вона навернула її, перетягла на свій бік. Доречно також сказати, що його навернула істина, — так само, як у випадку, коли чиїсь політичні погляди змінив певний аргумент, ми сказали б, що цей аргумент його переконав. Так само з цілковитою слушністю ми можемо приписати цю зміну живому проповідникові, тобто тому, хто подав спонукальні причини, — як ми сказали б про адвоката, що переконав присяжних своїми доводами: він виграв справу, він навернув присяжних. І з тією самою слушністю її приписують і самій людині, чиє серце змінилося: ми сказали б, що вона передумала, перейшла на інший бік, покаялася. І це строго правдиво — правдиво в найабсолютнішому й найвищому сенсі: цей учинок — її власний учинок, це навернення — її власне навернення; хоча Бог через істину спонукав її навернутися, усе ж строго правдиво, що навернулася вона сама і зробила це сама. Отже, ви бачите, в якому сенсі це діло Боже і в якому сенсі це власне діло грішника. Дух Божий через істину впливає на грішника, щоб він змінився, і в цьому сенсі є дієвою причиною зміни. Але змінюється саме грішник, тож у найвласнішому сенсі автором зміни є він сам. Дехто, читаючи Біблію, зосереджує погляд на тих місцях, що приписують це діло Духові Божому, і ніби не помічає тих, що приписують його людині й говорять про нього як про власний учинок грішника. Навівши Писання на доказ того, що це діло Боже, такі люди, здається, думають, що довели, ніби людина в ньому пасивна і що воно ні в якому сенсі не може бути ділом людини. Кілька місяців тому було написано трактат під назвою «Відродження — дія Божої сили». Автор доводить, що це діло звершує Дух Божий, — і на цьому зупиняється. А було б так само правдиво, так само науково й так само біблійно, якби він сказав, що навернення — це діло людини. Довести, що це діло Боже, в тому сенсі, який я пояснив, було легко. Отже, автор говорить правду, наскільки він сягає; але він сказав лише половину правди. Бо хоча в певному сенсі це діло Боже, як він показав, є й сенс, у якому це діло людини, як ми щойно побачили. Сама назва цього трактату — камінь спотикання. Вона каже правду, але не всю правду. І можна було б написати трактат на тезу, що «навернення, або відродження, — це діло людини;» і він був би так само правдивий, так само біблійний і так само науковий, як той, про який я згадав. Тож автор, у своїй ревності визнати й ушанувати Бога як учасника цього діла, оминувши той факт, що зміна серця — це власний учинок грішника, залишив грішника міцно окопаним, зі зброєю в бунтівних руках: той уперто опирається вимогам свого Творця й пасивно чекає, щоб Бог дав йому нове серце. Отже, ви бачите, як узгоджується вимога тексту із задекларованим фактом, що автор нового серця — Бог. Бог наказує вам створити собі нове серце, чекає, що ви це зробите, і якщо це взагалі буде зроблено, то зробити це мусите ви.

І дозвольте сказати вам, грішнику: якщо ви цього не зробите, то підете до пекла і всю вічність відчуватимете, що заслужили бути туди посланим за те, що цього не зробили.

III. Як і обіцяв, тепер я торкнуся кількох важливих питань, що випливають із цієї теми у зв’язку з проповіддю Євангелія і показують, що для здобування душ для Христа конче потрібна велика практична мудрість.

І ПО-ПЕРШЕ, щодо ЗМІСТУ ПРОПОВІДІ.

1. Усяка проповідь має бути практичною.

Належна мета всякого вчення — практика. Що б не подавалося як учення, якщо його не можна застосувати практично, — це не проповідь Євангелія. У Біблії немає такого роду проповіді. Там усе практичне. «Всяке писаннє богодухновенне і корисне до науки, до докору, до направи, до наказу по правдї, щоб звершений був Божий чоловік, до всякого доброго дїла готовий.» Чималу частину проповідей у наш час, як і в минулі віки, називають доктринальними на противагу практичним. Сама думка проводити таке розрізнення — це вигадка диявола. І гидкішої вигадки сам сатана ніколи не вигадував. Іноді можна почути, як дехто без кінця говорить про потребу «навчати людей доктрин». Під цим вони мають на увазі щось інше, ніж практичну проповідь: навчати людей певних доктрин як абстрактних істин, без особливого стосунку до практики. І я знав служителя, який посеред пробудження, оточений стривоженими грішниками, покинув трудитися над наверненням душ, щоб «навчати доктрин» новонавернених, бо боявся, що хтось інший навчить їх доктрин раніше за нього. І на цьому пробудження зупиняється! Або його вчення не було правдивим, або його проповідували не так, як треба. Проповідувати доктрини абстрактно, без стосунку до практики, — безглуздо. Бог завжди подає вчення для того, щоб упорядкувати практику. Подавати доктринальні погляди з будь-якою іншою метою — не лише нісенітниця, а й гріх.

Деякі люди противляться доктринальній проповіді. Якщо вони звикли чути, як доктрини проповідують холодно й абстрактно, не дивно, що вони проти цього. Вони й мають бути проти такої проповіді. Але що може проповідувати людина, яка не проповідує жодного вчення? Якщо вона не проповідує вчення, вона не проповідує Євангелія. А якщо вона не проповідує його практично, вона теж не проповідує Євангелія. Усяка проповідь має бути доктринальною, і всяка проповідь має бути практичною. Саме призначення вчення — упорядковувати практику. Проповідь, яка до цього не веде, — не Євангеліє. Розпливчаста, суто напучувальна проповідь може зворушити почуття й викликати збудження, але ніколи не навчить людей достатньо, щоб забезпечити здорові навернення. З другого боку, абстрактна проповідь доктрин може наповнити голову поняттями, але ніколи не освятить ні серця, ні життя.

2. Проповідь має бути прямою. Євангеліє треба проповідувати людям, а не про людей. Служитель мусить звертатися до своїх слухачів. Він мусить проповідувати їм про них самих, а не залишати враження, ніби проповідує їм про інших. Він не принесе їм жодної користі, хіба що настільки, наскільки зуміє переконати кожного, що мова саме про нього. Багато проповідників, здається, дуже бояться справити враження, ніби вони мають на увазі когось конкретного. Вони проповідують проти певних гріхів, а не так, щоб це стосувалося грішника. Вони викривають гріх, а не грішника; і нізащо не заговорять так, ніби припускають, що хтось із їхніх слухачів винен у цих огидних учинках. Це що завгодно, тільки не проповідь Євангелія. Так не робили ні пророки, ні Христос, ні апостоли. І так не роблять ті служителі, які успішно здобувають душі для Христа.

3. Ще одне дуже важливе, на що треба зважати в проповіді: служитель має вистежувати грішників і християн, де б вони не окопалися у своїй бездіяльності. Мета проповіді — не заспокоїти людей і дати їм спокій, а спонукати їх ДІЯТИ. Лікаря кличуть не для того, щоб він дав снодійне і так приховав хворобу, дозволивши їй розвиватися, доки вона не вб’є людину, а для того, щоб він відшукав хворобу, хоч би де вона ховалася, і усунув її. Так само, коли визнавець віри відступив і сповнений сумнівів і страхів, обов’язок служителя — не заспокоювати його в гріхах і не втішати, а виганяти його з його помилок і відступництва та показати йому, де саме він стоїть і що саме сповнює його сумнівами й страхами.

Служитель повинен знати релігійні погляди кожного грішника у своїй громаді. Справді, служителеві в сільській місцевості, як правило, немає виправдання, якщо він їх не знає. Йому немає виправдання, якщо він не знає релігійних поглядів усієї своєї громади і всіх, хто може опинитися під його впливом, коли мав нагоду їх пізнати. Як інакше він може їм проповідувати? Як він може знати, як виносити нове й старе і пристосовувати істину до їхнього стану? Як він може їх вистежити, якщо не знає, де вони ховаються? Він може аж до дня суду перебирати кілька основних доктрин — Покаяння і Віра, Віра і Покаяння — і так і не справити жодного враження на багатьох. Кожен грішник має якесь сховище, якийсь окоп, у якому зволікає. Він тримається за якусь улюблену НЕПРАВДУ, якою себе заспокоює. Нехай служитель знайде її і відбере — чи з кафедри, чи наодинці, — інакше ця людина піде до пекла у своїх гріхах, і її кров знайдуть на полах служителевого одягу.

4. Ще одне важливе правило: служитель має найбільше зосереджуватися саме на тих питаннях, яких найбільше потребують. Поясню, що я маю на увазі.

Іноді він може натрапити на людей, яких привчили дуже покладатися на власні постанови. Вони думають, що можуть дбати про власну зручність, а згодом, коли будуть готові, покаються, — і зовсім не зважають на Духа Божого. Нехай він візьметься за ці уявлення і покаже, що вони цілком суперечать Писанню. Нехай покаже, що коли Духа Божого засмутити і Він відійде, то, хоч би якою спроможною була людина, вона напевно ніколи не покається, і згодом, коли їй буде зручно це зробити, вона не матиме жодного бажання. Служитель, який бачить, що ці помилки поширені, має їх викривати. Він має їх вистежити й зрозуміти, як саме їх тримаються, а тоді проповідувати ту групу істин, яка покаже хибність, безглуздя і небезпеку цих уявлень.

Так само й навпаки. Він може натрапити на людей, які мають такі погляди на обрання і суверенітет, що думають, ніби їм нічого не лишається, як чекати, доки ворухнеться вода. Нехай він виступить прямо проти них, наполегливо доводячи їм, що вони спроможні коритися Богові, показуючи їхній обов’язок і повинність, і нехай тисне на них цим, доки не приведе їх до покори й спасіння. Вони сховалися за перекрученим розумінням цих доктрин, і немає іншого способу вигнати їх із цього сховища, як виправити їхні погляди саме в цих питаннях. Хоч де окопався грішник, якщо ви не проллєте світло саме туди, ви його ніколи не зрушите. Немає сенсу тиснути на нього тими істинами, які він визнає, хоч би як ясно вони насправді суперечили його хибним уявленням. Він вважає, що вони цілком узгоджуються, і не бачить суперечності, тож це його не зрушить і не приведе до покаяння.

Мені розповідали про одного служителя в Новій Англії, який отримав постійне служіння в громаді, що довго не чула нічого, крім армініанських проповідей, і сама громада здебільшого складалася з армініан. І ось цей служитель у своїх проповідях наполегливо підкреслював протилежні положення — учення про обрання, Божий суверенітет, приречення тощо. Наслідок був такий, якого й слід було чекати, коли це робиться вміло: настало потужне пробудження. Згодом цього самого служителя покликали трудитися на іншій ниві, в нашому штаті, де люди були цілком на протилежному боці й мали сильний ухил до антиноміанства. Вони мали такі перекручені погляди на обрання і Божий суверенітет, що постійно казали, ніби не мають сили нічого зробити, а мусять чекати Божого часу. І що ж робить цей служитель? Одразу береться проповідувати вчення про обрання. А коли його запитали, як він може проповідувати цим людям стільки про обрання, коли саме це й присипляє їх ще глибше, він відповів: «Та це ж саме та група істин, через яку я мав таке велике пробудження в ——»; і не зважив на різницю в поглядах людей. І якщо мене правильно поінформували, він і досі там проповідує вчення про обрання і дивується, чому воно не викликає такого потужного пробудження, як в іншому місці. Мабуть, ці грішники ніколи не навернуться. Треба брати речі такими, якими вони є, з’ясувати, де лежать грішники, і вливати в них істину саме там, і ВИКУРЮВАТИ ЇХ з їхніх сховищ неправди. Надзвичайно важливо, щоб служитель з’ясував, де перебуває його громада, і відповідно проповідував.

Я бував у багатьох місцях під час пробуджень і ніде не міг проповідувати точнісінько так само, як деінде. Одні окопалися за одним сховищем, інші — за іншим. В одному місці потребує повчання церква, в іншому — грішники. В одному місці — одна група істин, в іншому — інша. Служитель мусить з’ясувати, де перебувають люди, і відповідно проповідувати. Гадаю, такий досвід усіх проповідників, яких кличуть трудитися то на одній ниві, то на іншій.

5. Якщо служитель хоче сприяти пробудженню, він має дуже остерігатися заводити суперечки. Так він засмутить Духа Божого, і Він відійде. Мабуть, саме так гасне більше пробуджень, ніж будь-яким іншим способом. Огляньтеся на історію церкви від самого початку, і ви побачите, що саме служителі, як правило, відповідальні за те, що суперечками засмучували Духа і Він відходив, а віра занепадала. Саме служителі виносять на обговорення суперечливі питання, а згодом стають дуже ревними в них, а тоді вносять у церкву дух суперечки — і так Дух Божий, засмучений, відходить.

Якби я мав час пройтися історією церкви від днів апостолів, я міг би показати, що всі суперечки, які будь-коли виникали, і всі великі занепади віри теж були на совісті служителів. Я вірю, що служителі нашого часу відповідальні за теперішній стан церкви, і на суді виявиться, що це правда. Хто не знає, що служителі кричали «Єресь!» і «Нові методи!» та говорили про «Лихо пробуджень», аж поки не внесли в церкву цілковиту плутанину? Погляньте на бідолашну пресвітеріанську церкву: служителі складають свій «Акт і свідчення» і ведуть безперервну війну! О Боже, змилуйся над служителями. Вони говорять про свої дні посту й молитви, але чи їм закликати інших до посту й молитви? Їм самим треба постити й молитися. Настав час служителям зібратися разом і постити й молитися через лихо суперечок, бо це вони їх спричинили. Сама церква ніколи не перейнялася б духом суперечки, якби її не вели до цього служителі. Основна маса церкви завжди не любить суперечок і триматиметься осторонь, хіба що служителі її туди втягнуть. Коли християни оживлені, у них немає охоти встрявати в суперечки — ні читати про них, ні слухати. Але їм можуть розповідати про такі-то й такі-то «єресї погибелї», що ширяться довкола, аж поки їхні почуття не втягнуться в суперечку, — і тоді прощавай, пробудження. Якщо служитель у проповіді вважає за потрібне обговорити певні питання, у яких християни розходяться в поглядах, нехай він ЗА ВСЯКУ ЦІНУ уникає духу і манери суперечки. Це сказано з болем у 1833-34 роках.

6. Євангеліє треба проповідувати в таких пропорціях, щоб перед очима людей постало усе Євангеліє і справило свій належний вплив. Якщо надто наголошувати на одній групі істин, християнський характер не матиме належних пропорцій. Його гармонія не буде досконалою. Якщо майже виключно зупинятися на тій групі істин, яка вимагає великого розумового напруження, і не доносити її до серця і сумління, то виявиться, що церкву навчать доктрин у цих поглядах, голови будуть повні понять, але вона не буде пильною, діяльною і дієвою у поширенні віри. Якщо ж, навпаки, проповідь розпливчаста, невизначена, суто напучувальна і надзвичайно палка, то церква буде як корабель, що має забагато вітрил для свого баласту. Їй загрожуватиме небезпека, що її змете буря почуттів, бо там бракує достатнього знання, яке не дало б людям носитися від усякого вітру науки. Якщо надто багато проповідувати обрання й суверенітет, у церкві з’явиться антиноміанство, а грішники ховатимуться за оманою, ніби вони нічого не можуть зробити. Якщо надто випинати інші доктрини — про спроможність і обов’язок, — вони породять у церкві армініанство, а грішники будуть зарозумілими й самовпевненими.

Коли я ступив на служіння, про вчення про обрання й суверенітет говорили так багато, що я побачив: це загальне сховище і грішників, і церкви — мовляв, вони нічого не можуть зробити, не можуть послухатися Євангелія. І куди б я не приходив, я бачив, що конче треба зруйнувати ці сховища неправди. І пробудження ніяк не можна було викликати чи підтримувати інакше, як зосереджуючись на тій групі істин, яка показує спроможність людини, її обов’язок і відповідальність. Це була єдина група істин, яка приводила грішників до покори.

Інакше було за днів, коли трудилися президент Едвардс і Вайтфілд. Тоді церкви Нової Англії довго не чули нічого, крім армініанських проповідей, і всі покладалися на себе й на власну силу. Ці сміливі й віддані Божі слуги виступили і проголосили саме ті доктрини благодаті, Божий суверенітет і обрання, — і були щедро благословенні. Вони не зосереджувалися виключно на цих доктринах, але проповідували їх дуже повно. Наслідок був такий: оскільки за тих обставин така проповідь приносила пробудження, служителі, які прийшли після них, і далі проповідували ці доктрини майже виключно. І зосереджувалися на них так довго, що церква і світ окопалися за ними, чекаючи, щоб прийшов Бог і зробив те, чого Він вимагав від них, — і так пробудження на багато років припинилися.

Тепер, і вже багато років, служителі заклопотані тим, щоб вигнати людей із цих сховищ. І тут служителям нашого часу надзвичайно важливо пам’ятати: якщо вони зосереджуватимуться виключно на спроможності й обов’язку, то повернуть своїх слухачів на старий армініанський ґрунт, і тоді перестануть сприяти пробудженням. Ось ціла група служителів, які проповідували багато істини й під Божою рукою мали великі пробудження. Тож нехай буде відомо й помічено, що причина в тому, що вони вигнали грішників з їхніх сховищ. Але якщо вони й далі зосереджуватимуться на тій самій групі істин, аж поки грішники не сховаються за їхньою ж проповіддю, тоді доведеться проповідувати іншу групу істин. А якщо вони не змінять свого способу, над церквою нависне ще одне похоронне покривало, доки не постане нова група служителів і не вижене грішників із цих нових схованок.

Правильне розуміння обох груп істин — обрання і свободи волі — не зашкодить. Вони якнайкраще придатні для того, щоб навертати грішників і зміцнювати святих. Саме перекручене розуміння студить серце церкви і склеплює очі грішникам сном, аж поки вони не зійдуть у пекло. Якби мав час, я сказав би кілька слів про те, як мені іноді доводилося чути проповідь доктрин Божого суверенітету, обрання і спроможності. Їх подавали як непримиренну суперечність одну одній. Такі виклади — що завгодно, тільки не Євангеліє, і вони здатні викликати в грішникові будь-яке почуття, тільки не почуття відповідальності перед Богом.

Кажучи про проповідь істини в належних пропорціях, я не маю на увазі, що треба змішувати все докупи в одній проповіді так, що грішники не побачать ні зв’язку, ні узгодженості. Один служитель якось запитав іншого: «Чому ви не проповідуєте вчення про обрання?» «Тому, — відповів той, — що бачу: грішники тут окопалися за нездатністю». Тоді перший розповів, що колись знав служителя, який звичайно проповідував обрання вранці, а покаяння — після обіду. Дивовижна мала б бути благодать, щоб під такою проповіддю сталося пробудження! Який у цьому зв’язок? Замість того щоб уранці показати грішникові його гріхи, а по обіді закликати його покаятися, його спершу звертають до вчення про обрання, а потім наказують покаятися. У чому йому каятися? У вченні про обрання? Не це я маю на увазі під проповіддю істини в її пропорціях. Зводити докупи речі, які лише збивають грішника з пантелику й огортають його туманом метафізики, — це не мудра проповідь. Коли проповідник говорить про обрання, він говорить не про обов’язок грішника. Обрання не має стосунку до обов’язку грішника. Обрання належить до Божого правління. Воно — частина надзвичайного багатства Божої благодаті. Воно показує Божу любов, а не обов’язок грішника. І зводити докупи обрання й покаяння таким чином означає відвертати думку грішника від його обов’язку. У багатьох місцях давно заведено вносити вчення про обрання в кожну проповідь. Грішникам в одній і тій самій проповіді наказували покаятися і казали, що вони не можуть покаятися. Чимало винахідливості витрачено на спроби узгодити «нездатність» грішника з його обов’язком коритися Богові. Обрання, приречення, свободу волі, нездатність і обов’язок — усе звалили в одну безладну купу. І щодо багатьох проповідей надто правдивим було закинуте їм, що служителі проповідували: «Можеш — і не можеш, мусиш — і не мусиш, хочеш — і не хочеш, а як не зробиш — будеш проклятий». Така суміш істини й помилки, світла й темряви збивала громаду з пантелику і стала щедрим джерелом універсалізму та всякого невірства й помилок.

7. Дуже важливо, щоб грішник відчув свою вину, а не залишався з враженням, що він нещасний. Я думаю, це дуже поширена вада, особливо в друкованих книжках на цю тему. Вони схиляють грішника думати більше про свої страждання, ніж про свої гріхи, і відчувати, що його стан радше нещасний, ніж злочинний. Мабуть, більшість із вас бачила дуже гарну книжечку, яка нещодавно вийшла друком, під назвою «Лекції Тодда для дітей». Вона дуже гарна, надзвичайно гарна, і деякі її ілюстрації істини дуже вдалі. Але вона має одну дуже серйозну ваду. Багато її ілюстрацій — я сказав би, більшість — не здатні справити правильне враження щодо вини грішників чи дати їм відчути, наскільки вони винні. Це дуже прикро. Якби автор подбав про свої ілюстрації в цьому пункті так, щоб вони давали грішникам відчути свою вину, я не уявляю, як дитина могла б прочитати цю книжку й не навернутися.

Безліч книжок, написаних за останні двадцять років для дітей, та й для дорослих, тривожною мірою впали в цю помилку. У писаннях місіс Шервуд ця вада впадає в око майже на кожній сторінці. Вони не здатні спонукати грішника винуватити й засуджувати самого себе. А доки цього не досягнете, Євангеліє ніколи не подіє.

8. Головна мета проповідника має полягати в тому, щоб дати відчути теперішній обов’язок. Я розмовляв, мабуть, із багатьма тисячами стривожених грішників. І я побачив, що вони ніколи раніше не відчували тиску теперішнього обов’язку. Служителі у своїх проповідях зазвичай не справляють враження, що від грішників чекають покаяння ЗАРАЗ. А якщо служителі думають, що справляють таке враження, вони себе обманюють. Найчастіше проповідник справляє на грішників будь-яке інше враження, тільки не те, що від них чекають покори зараз. Але що ж це за Євангеліє? Чи Бог уповноважує на таке враження? Чи відповідає це проповіді Ісуса Христа? Чи Святий Дух, змагаючись із грішником, справляє на нього враження, що від нього не чекають послуху зараз?— Чи справляла таке враження проповідь апостолів? Як так стається, що стільки служителів нині проповідують так, що фактично справляють на слухачів враження, ніби від них не чекають покаяння зараз? Доки ви не достукаєтеся до сумління грішника в цьому питанні, ви проповідуєте йому даремно. І доки служителі не навчаться проповідувати так, щоб справляти правильне враження, світ ніколи не може навернутися. О, якою тривожною мірою нині серед нерозкаяних панує враження, що від них не чекають покаяння зараз, а що вони мусять чекати Божого часу!

9. Грішникам треба дати відчути, що вони мають щось зробити, а саме — покаятися; що це те, чого ніхто інший не може зробити за них — ні Бог, ні людина, — і що це те, що вони можуть зробити, і зробити зараз. Віра — це те, що треба робити, а не те, на що треба чекати. І вони мусять зробити це зараз, інакше їм загрожує вічна смерть.

10. Служителі ніколи не повинні заспокоюватися, доки не ЗНИЩАТЬ ущент кожну відмовку грішників. Посилання на «нездатність» — найгірша з усіх відмовок. Вона так зводить наклеп на Бога, звинувачуючи Його в безмежній тиранії, ніби Він наказує людям робити те, до чого вони не мають сили. Дайте грішникові побачити й відчути, що саме така природа його відмовки. Дайте грішникові побачити, що всі відмовки, якими він виправдовує свою непокору Богові, — це акт бунту проти Нього. Вирвіть із його руки останню НЕПРАВДУ, за яку він хапається, і дайте йому відчути, що він цілковито засуджений перед Богом.

11. Грішникам треба дати відчути, що коли вони тепер засмутять Духа Божого і Він відійде, то, дуже ймовірно, вони загинуть навіки. Ця небезпека безмежна. Треба дати їм зрозуміти, чому вони залежать від Духа: не тому, що вони не можуть зробити того, що наказує Бог, а тому, що вони не хочуть; але вони настільки не хочуть, що без Святого Духа вони так само напевно не покаються, як коли б уже були в пеклі або справді були нездатні. Вони так противляться і так не хочуть, що ніколи на світі не покаються, якщо Бог не пошле на них Свого Святого Духа.

Покажіть їм також, що грішник, який живе під Євангелієм і чує проповідь істини, якщо взагалі навертається, то зазвичай замолоду. А якщо не навернувся замолоду, Бог, як правило, його полишає. Де проповідують істину, грішники або загартовуються проти Євангелія, або навертаються. Я знаю, що деякі старі грішники навертаються, але це радше винятки і аж ніяк не звичайна річ.

ПО-ДРУГЕ, я хочу тепер зробити кілька зауважень щодо СПОСОБУ ПРОПОВІДІ.

1. Вона має бути розмовною. Щоб проповідь розуміли, її стиль має бути розмовним. Служитель мусить проповідувати так, як говорив би звичайно, якщо хоче, щоб його цілком розуміли. Ніщо так не схиляє грішника думати, що віра — це якась таємнича річ, якої він не може зрозуміти, як ця пишномовна, формальна, піднесена манера мовлення, така поширена на кафедрі. Служитель має робити так, як робить адвокат, коли хоче, щоб присяжні його цілком зрозуміли. Той говорить цілком розмовним стилем. Цей піднесений, пишний стиль не принесе жодної користі. Євангеліє ніколи не дасть великих наслідків, доки служителі на кафедрі не розмовлятимуть зі своїми слухачами так, як розмовляють у приватній бесіді.

2. Вона має бути мовою повсякденного життя. Не лише стиль має бути розмовним, а й слова мають бути загальновживаними. Інакше їх не зрозуміють. У Новому Заповіті ви помітите, що Ісус Христос незмінно вживає найпростіших слів. Ви навряд чи знайдете в Його повчаннях слово, якого не зрозуміла б будь-яка дитина. Мова Євангелій — найпростіша, найзрозуміліша й найдоступніша з усіх мов світу.

Служителеві нехтувати цим принципом — гріх. Деякі служителі вживають у проповіді суто фахову мову. Вони думають уникнути шкоди, докладно пояснивши значення на самому початку; але це не допоможе. Так він не досягне мети — щоб люди зрозуміли, що він має на увазі. Якщо він вживає слово, яке не в загальному вжитку і якого люди не розуміють, його пояснення може бути дуже докладним, але біда в тому, що люди забудуть його пояснення, і тоді його слова для них — китайська грамота. Або якщо він вживає загальновживане слово, але в незвичному значенні, даючи свої особливі пояснення, — це не краще; бо люди скоро забудуть його особливі пояснення, і тоді враження, яке насправді складеться в їхніх головах, відповідатиме їхньому звичайному розумінню слова. І так він ніколи не донесе до своєї громади правильної думки. Дивовижно, скільки в громадах є людей мислячих, які не розуміють найпоширеніших фахових виразів, що їх уживають служителі, як-от відродження, освячення тощо.

Уживайте слів, які можна цілком зрозуміти. Не вживайте, боячись видатися неосвіченими, мови, що наполовину латинська, а наполовину грецька, якої люди не розуміють. Апостол каже, що варвар — це той, хто говорить мовою, якої люди не розуміють. І «коли й сурма невиразний голос дає, то хто готовити меть ся до бою?» За днів апостолів були проповідники, які дуже пишалися тим, що показували своє володіння мовою і хизувалися різноманіттям мов, якими могли говорити і яких простий народ не розумів. Апостол гостро докоряє цьому духові й каже: «лучче менї пять слів промовити розуміннєм моїм, щоб і инших навчити, нїж десять тисяч слів (чужою) мовою».

Іноді я чув, як служителі проповідували, навіть коли було пробудження, і дивувався, що робитиме та частина громади, яка не має словника. Стільки виразів вносилося, явно для того, щоб прикрасити промову, а не щоб навчити людей, що мені хотілося сказати такому проповідникові: «Сядьте і не збивайте людей з пантелику своєю варварською проповіддю, якої вони не можуть зрозуміти».

3. Проповідь має бути притчевою. Тобто слід постійно вживати ілюстрацій, узятих із подій — справжніх чи уявних. Ісус Христос постійно ілюстрував Свої повчання саме так. Він або висував принцип, а тоді ілюстрував його притчею, тобто коротенькою розповіддю про якусь подію, справжню чи вигадану, або ж виводив принцип у самій притчі. Є мільйони фактів, якими можна з користю скористатися, і все ж дуже небагато служителів наважуються ними користуватися, боячись, що хтось їм дорікне. «О, — каже хтось, — він розповідає історії». Розповідає історії! Адже саме так проповідував Ісус Христос. І це єдиний спосіб проповідувати. Щоб показати істину, слід уживати фактів — справжніх чи уявних. Неілюстровані істини, як правило, так само придатні навертати грішників, як математичне доведення. Чи завжди так буде? Чи завжди служителям дорікатимуть за те, що вони наслідують приклад Ісуса Христа, ілюструючи істини фактами? Нехай роблять це, і нехай дурні дорікають їм, що вони служителі-оповідачі. На їхньому боці Ісус Христос і здоровий глузд.

4. Ілюстрації слід брати з повсякденного життя, зі звичайних справ суспільства. Якось я чув, як служитель ілюстрував свої думки тим, як купці ведуть справи у своїх крамницях. Інший служитель, що був присутній, потім зробив йому кілька зауважень. Він заперечував саме проти цієї ілюстрації, бо, за його словами, вона була надто буденною і принижувала гідність кафедри. Він казав, що всі ілюстрації в проповіді треба брати з давньої історії або з якогось піднесеного джерела, яке підтримувало б гідність кафедри. Ото вже гідність! Це якраз мова диявола. Він радіє з неї. Адже мета ілюстрації — допомогти людям побачити істину, а не підпирати гідність кафедри. Служитель, чиє серце в цій справі, вживає ілюстрації не для того, щоб люди роззявляли роти, а щоб вони побачили істину. Якби він брав свої ілюстрації з давньої історії, це не допомогло б людям побачити, це нічого б не ілюструвало. Новизна могла б збудити їхню увагу, але тоді вони втратили б саму істину. Бо якщо ілюстрація сама по собі новинка, увага буде звернена на неї як на історичний факт, і саму істину, яку вона мала ілюструвати, буде втрачено з поля зору. Ілюстрація має бути, якщо можливо, чимось звичайним, і що звичайнішою буде подія, то напевніше вона не прикує уваги до себе, а послужить засобом, через який передається істина. Мені аж серце боліло, коли я чув ілюстрації з давньої історії, про яку жоден зі ста людей у громаді ніколи не чув. Сама манера, в якій на них посилалися, щонайменше сильно відгонила марнославством і спробою вразити людей показом учености.

Спаситель завжди ілюстрував Свої повчання тим, що відбувалося серед людей, яким Він проповідував, і що було їм добре знайоме. Він часто опускався значно нижче від того, що тепер уважають конче потрібним для підтримання гідності кафедри. Він говорив про квочку й курчат, про дітей на торговищах, про овець і ягнят, про пастухів і хліборобів, про виноградарів і купців. А коли говорив про царів — як у притчі про весілля царського сина чи про вельможу, що пішов у далекий край, щоб прийняти царство, — Він мав на увазі історичні факти, добре відомі тодішнім людям. Ілюстрацію завжди слід брати з речей настільки звичайних, щоб сама ілюстрація не відвертала уваги від теми, а щоб люди могли крізь неї побачити ілюстровану істину.

5. Проповідь має бути повторювальною. Якщо служитель хоче проповідувати дієво, він не повинен боятися повторювати те, що, як він бачить, слухачі не цілком зрозуміли. Ось лихо проповідей за записами. Проповідник проповідує далі й далі точнісінько так, як у нього записано, і не може помітити, розуміють його чи ні. Якщо він перериває читання і пробує вловити вирази облич своїх слухачів і пояснити там, де бачить, що вони не розуміють, він губиться, плутається і кидає це. Якщо служитель дивиться на людей, яким проповідує, він зазвичай може з їхніх облич побачити, чи вони його розуміють. І якщо бачить, що вони не розуміють якогось пункту, нехай зупиниться й проілюструє його. Якщо вони не зрозуміють однієї ілюстрації, нехай дасть іншу і зробить усе ясним для них, перш ніж іти далі. Але ті, хто пише свої проповіді, йдуть далі правильною послідовною низкою, як у будь-якому есеї чи книжці, і не повторюють своїх думок, доки слухачі цілком їх не збагнуть.

Я розмовляв з одним із перших адвокатів у нашій країні. Він сказав, що трудність, з якою стикаються проповідники, намагаючись, щоб їх зрозуміли, полягає в тому, що вони недостатньо повторюють. Він сказав: «Звертаючись до присяжних, я завжди розраховую, що все, що хочу закарбувати в їхніх умах, мені доведеться повторити щонайменше двічі, а часто я повторюю це три чи чотири рази, а то й стільки разів, скільки переді мною присяжних. Інакше я не поведу їхніх думок за собою так, щоб вони відчули силу того, що буде далі». Якщо присяжні під присягою, покликані вирішувати звичайні справи цього світу, не можуть збагнути аргументу без такого повторення, то як можна чекати, що люди зрозуміють проповідь Євангелія без нього?

Так само служитель має перед своїми слухачами обертати важливу думку знову й знову, доки навіть діти не зрозуміють її цілком. Не кажіть, що стільки повторень викличе відразу в освічених людей. Не викличе. Не це викликає відразу в мислячих людей. Їм не набридають зусилля служителя, щоб його зрозуміли. Річ у тім, що чим простіші ілюстрації проповідника і чим зрозуміліше він усе подає, тим більше цікавляться розумні люди. Я знаю, що люди найвидатнішого розуму часто здобувають думки, яких ніколи раніше не мали, з ілюстрацій, призначених для того, щоб наблизити Євангеліє до розуміння дитини. Такі люди зазвичай настільки заклопотані справами цього світу, що мало думають про віру, тож вони потребують найпростішої проповіді, і вона їм сподобається.

6. Служитель має завжди глибоко відчувати свою тему, і тоді він узгоджуватиме дію зі словом, а слово з дією, щоб справити повне враження, яке здатна справити істина. Він має бути урочисто серйозним у тому, що говорить. Нещодавно я чув дуже слушне критичне зауваження з цього приводу: «Як важливо, щоб служитель відчував те, що говорить. Тоді його рухи, звісно, відповідатимуть його словам. А якщо він береться робити жести, його руки можуть ходити, як вітряк, і все ж не справити жодного враження». На сцені потрібне найвище напруження мистецтва, щоб актори змусили глядачів відчути. Мета науки красномовства — навчити цієї вправності. Але якщо людина цілком відчуває свою тему, вона робитиме це природно. Вона природно робитиме саме те, чого з таким трудом навчає наука красномовства. Погляньте на будь-якого простого чоловіка на вулиці, який з запалом про щось говорить. Погляньте, з якою силою він жестикулює. Погляньте на жінку чи дитину, коли вони говорять серйозно. Як природно! Жестикулювати руками для них так само природно, як рухати язиком і губами. Це — досконалість красномовства.

Отже, нехай служитель лише відчуває те, що говорить, і не буде прив’язаний до своїх записів, щоб читати есей чи декламувати вірш, як школяр, переступаючи з ноги на ногу і виставляючи то одну руку, то другу. Нехай говорить, як відчуває, і діє, як відчуває, — і він буде красномовним.

Не дивно, що чимало проповідей дає такий малий наслідок. Жести важливіші, ніж зазвичай думають. Самі слова ніколи не передадуть повного змісту Євангелія. Манера, в якій це говориться, — майже все. Припустімо, хтось із вас, хто є матір’ю, прийде сьогодні ввечері додому, і щойно ви ввійдете у двері, до вас підбіжить няня, з усією душею на обличчі, і скаже, що ваша дитина згоріла. Ви повірили б і відразу ж відчули б це. Але припустімо, вона прийде й скаже це холодно й байдуже. Чи сколихнуло б це вас? Ні. Саме серйозність її манери і розпач у її погляді розповідають усе. Ви знаєте, що щось сталося, ще до того, як вона промовить слово.

Якось я чув зауваження про проповідь одного молодого служителя, яке було повчальним. Він не мав освіти у звичайному значенні цього слова, але був добре освічений для того, щоб здобувати душі. Про нього казали: «Те, як він входить, сідає на кафедрі й підводиться, щоб говорити, — це вже саме по собі проповідь. Це показує, що він має сказати щось важливе й урочисте». Я знаю, як манера, в якій цей чоловік говорив деякі речі, зворушувала почуття цілої громади, тоді як ті самі речі, сказані нудно, не справили б жодного враження.

Один факт, який розповів один із найвидатніших викладачів красномовства в Сполучених Штатах, повинен вразити служителів у цьому питанні. Цей чоловік був невіруючим. Він сказав: «Я чотирнадцять років навчаю служителів красномовства, і я знаю, що вони не вірять у християнську релігію. Біблія, може, й правдива. Я не беруся про це судити, але знаю, що ці служителі в неї не вірять. Я можу довести, що не вірять. Досконалість мого мистецтва полягає в тому, щоб навчити їх говорити про цей предмет природно. Я приходжу до них у кабінети, розмовляю з ними, і вони говорять красномовно. Я кажу їм: Панове, якщо ви проповідуватимете точнісінько так, як самі природно говорите про будь-який інший предмет, що вас цікавить, вас не треба навчати. Саме цього я й намагаюся вас навчити. Я чую, як ви говорите на інші теми з дивовижною силою і красномовством. Я бачу, як ви сходите на кафедру — і говорите й поводитеся так, ніби не вірите в те, що кажете. Я знову й знову казав їм говорити на кафедрі так, як вони природно говорять зі мною. І я не можу змусити їх цього робити, тож знаю, що вони не вірять у християнську релігію».

Я згадав про це, щоб показати, як загально правило: люди жестикулюють правильно, якщо правильно відчувають. Єдине, що заважає служителям природно говорити, — це те, що вони не відчувають ГЛИБОКО. Як їм бути природними в мовленні, коли вони не відчувають?

7. Служитель має прагнути навернути свою громаду. Але ви запитаєте: хіба не до цього прагне всяка проповідь? Ні. Служитель у проповіді завжди має якусь мету, але більшість проповідей ніколи не мали на меті навернення грішників. І якби під ними навернулися грішники, сам проповідник був би приголомшений. Якось я чув про один такий випадок. Було двоє молодих служителів, які ступили на служіння одночасно. Один із них мав великий успіх у наверненні грішників, а другий — жодного. Якось другий запитав першого, у чому причина такої різниці. «Та причина в тому, — відповів той, — що я в проповіді маю на меті інше, ніж ви. Моя мета — навертати грішників, а ви нічого такого на меті не маєте. А потім ви приписуєте Божому суверенітетові те, що не маєте такого самого наслідку, хоча ніколи до нього й не прагнете. Ось, візьміть одну з моїх проповідей, проповідуйте її своїм людям і подивіться, який буде наслідок». Той так і зробив, виголосив цю проповідь, і вона справді подіяла. Він злякався, коли грішники почали плакати; а коли один прийшов до нього після зібрання запитати, що йому робити, служитель став перед ним вибачатися і сказав: «Я не мав на меті вас поранити, мені шкода, якщо я образив ваші почуття». О, жахливо!

8. Служитель мусить передбачати заперечення грішників і відповідати на них. Що робить адвокат, коли виступає перед присяжними? О, як інакше обстоюють справу Ісуса Христа, ніж справи людські! Один адвокат зауважив, що справа Ісуса Христа має найменше здібних оборонців з усіх справ у світі. І я почасти в це вірю. Хіба адвокат веде свій виклад правильною низкою, не пояснюючи нічого неясного і не передбачаючи аргументів свого супротивника? Якби він так робив, він напевно програв би справу. Ні. Адвокат, що виступає заради грошей, передбачає кожне заперечення, яке може висунути супротивник, і ретельно його усуває чи пояснює, щоб, просуваючись далі, залишати ґрунт цілком розчищеним і щоб присяжні утвердилися в кожному пункті. А служителі часто залишають одну трудність за іншою недоторканими. Грішники, які їх слухають, відчувають цю трудність, і вона ніколи не долається в їхніх умах, і вони ніколи не знають, як її усунути, а служитель, може, ніколи й не завдає собі клопоту дізнатися, що такі трудності існують, — і все ж дивується, чому його громада не навертається і чому немає пробудження. Як він може цьому дивуватися, коли ніколи не вистежував трудностей і заперечень, які відчувають грішники, і не усував їх?

9. Якщо служитель хоче проповідувати Євангеліє дієво, він мусить неодмінно не бути монотонним. Якщо він проповідує монотонно, то приспить людей своєю проповіддю. Будь-який монотонний звук, гучний чи тихий, якщо триває, схиляє людей до сну. Ніагарський водоспад, ревіння океану чи будь-який звук, хоч би який гучний чи тихий, природно так діє на нервову систему. Ви ніколи не почуєте такої монотонної манери від людей у розмові. І служитель не може бути монотонним у проповіді, якщо відчуває те, що говорить.

10. Служитель має звертатися до почуттів настільки, щоб привернути увагу, а тоді братися за сумління й торкатися до живого. Самі лише звернення до почуттів ніколи не навернуть грішників. Якщо проповідник надто на них покладається, він може викликати збудження, хвиля за хвилею почуттів може прокочуватися над громадою, людей може понести, мов повінню, і вони заспокояться у фальшивих надіях. Єдиний спосіб забезпечити здорові навернення — вірно працювати із сумлінням. Якщо увага колись слабне, знову зверніться до почуттів і збудіть її; але свою справу робіть із сумлінням.

11. Бажано, щоб служитель, якщо може, дізнавався про наслідок однієї проповіді, перш ніж виголошувати наступну. Нехай дізнається, чи її зрозуміли, чи справила вона якесь враження, чи не відчувають у зв’язку з темою якихось трудностей, які треба прояснити, чи не виникли якісь заперечення тощо. Коли він усе це знає, тоді знає, що проповідувати далі. Що подумали б про лікаря, який дав би хворому ліки, а тоді давав би їх знову й знову, не намагаючись дізнатися про дію перших ліків і про те, чи подіяли вони взагалі? Служитель ніколи не зможе поводитися з грішниками так, як належить, доки не навчиться з’ясовувати, чи його повчання прийняли й зрозуміли, чи усунуто трудності з умів грішників і чи відкрито їм шлях до Спасителя, щоб вони не спотикалися знову й знову, аж поки їхні душі не загинуть.

Я мав намір торкнутися ще кількох питань, але час не дозволяє. Хочу закінчити кількома

ЗАУВАЖЕННЯМИ.

1. Ми бачимо, чому так мало провідних умів у багатьох громадах навертається.

До недавніх пробуджень проповідь рідко сягала людей освічених професій, і майже всі вони в душі були невіруючими. Люди майже вважали, ніби Біблія дає підстави думати, що такі не можуть навернутися. Причина очевидна. Євангеліє не було представлене сумлінню таких людей. Служителі не змагалися з їхнім розумом і не міркували так, щоб люди такого складу розуму побачили істину Євангелія і відчули його силу, тож такі люди почали вважати віру чимось не вартим їхньої уваги.

Але останніми роками становище змінилося, і подекуди людей цього кола навернулося, пропорційно до їхньої кількості, більше, ніж будь-яких інших. Це тому, що їм дали зрозуміти вимоги Євангелія. Проповідник змагався з їхнім розумом і показав їм розумність віри. І коли це зроблено, виявляється, що люди такого складу розуму навертаються легше за всіх інших. Вони настільки здатніші сприйняти аргумент і настільки більше звикли коритися силі розуму, що щойно Євангеліє як слід заволодіває їхнім розумом, воно відразу ж їх ламає і розтоплює біля ніг Христа.

2. Перш ніж Євангеліє зможе подіяти повсюдно, у нас мусить бути ціла група проповідників, що говорять без записів, з таких причин:

(1.) Жодна група людей не витримає праці писати проповіді і водночас виконувати всю ту проповідницьку роботу, яка буде потрібна.

(2.) Писана проповідь не здатна справити потрібної дії. Така проповідь подає істину не в тій формі.

(3.) Людина, що пише свої проповіді, не може так упорядкувати свій матеріал, так обертати й добирати свої думки, щоб справити ту саму дію, що й тоді, коли вона звертається до людей безпосередньо і дає їм відчути, що мова саме про них. Звичай писати проповіді виник за часів політичних утисків. За днів апостолів його не знали. Безперечно, писані проповіді зробили чимало добра, але вони ніколи не можуть надати Євангелію його великої сили. Можливо, багато служителів так довго привчалися користуватися записами, що їм краще їх не відкидати. Можливо, без них у них нічого доброго не вийшло б. Трудність була б не через брак розуму, а через хибне навчання. Погана звичка починається зі школяра, якого викликають «розповісти вірш». Замість того щоб його вчили висловлювати власні думки й почуття власною мовою і з власною природною манерою, як підказує сама природа, його змушують завчити напам’ять чужий текст, а тоді він виголошує його скуто й формально. І так, коли він іде до коледжу і до семінарії, замість того щоб його вчили говорити без записів, його змушують писати свій текст і завчати його напам’ять. Я з самого початку йшов би протилежним шляхом. Я дав би йому тему і дозволив би спершу подумати, а тоді висловити свої думки. Може, він помилятиметься. Дуже добре — цього й слід чекати від початківця. Але він навчиться. Припустімо, спочатку він не красномовний. Дуже добре — він може вдосконалитися. І він саме на шляху до вдосконалення. Лише таке навчання колись виховає групу служителів, які зможуть навернути світ.

Але проти проповіді без записів заперечують, що коли служителі не писатимуть, то не думатимуть. Це заперечення матиме вагу для тих, хто завжди мав звичку записувати свої думки. Але для людини з іншою звичкою воно не матиме жодної ваги. Писати — не означає думати. І якби я судив з багатьох писаних проповідей, які чув, то їхні автори робили що завгодно, тільки не думали. Механічна праця писання насправді заважає зосередженому й швидкому мисленню. Правда, деякі проповідники, що говорять без записів, не були людьми думки. Так само правда й те, що багато людей, які пишуть проповіді, — не люди думки. Людина, яка завжди мала таку звичку, що думала лише тоді, коли зосереджувала розум на кінчику свого пера, звісно, відклавши перо, спершу відчує, що їй важко думати; і якщо спробує проповідувати без записів, то, доки її звички цілком не зміняться, їй буде важко вкласти у свої проповіді стільки ж думки, як коли б вона трималася старої звички писати. Але треба пам’ятати, що це лише тому, що її навчили писати і вона завжди до цього привчалася. Саме навчання і звичка роблять для неї таким важким мислення без писання. Хіба хтось наважиться сказати, що адвокати — не люди думки? Що їхні доводи перед судом і присяжними не глибокі й не добре обміркувані? А проте кожен знає, що вони не пишуть своїх промов. Слід також розуміти, що в коледжі їх навчають так само, як і служителів, і вони мають ту саму ваду — їх навчили записувати свої думки; і лише ступивши на свою професію, вони змінюють звичку. Якби їх ще в школах виховували, як належить, у звичці говорити без записів, вони були б незрівнянно красномовнішими й переконливішими у своїх доводах, ніж є.

Я багато чув цього заперечення проти проповіді без записів відтоді, як ступив на служіння. Тоді мені часто відповідали на мої погляди щодо проповіді без записів, що служителі, які проповідують без записів, не навчатимуть церков, що в їхній проповіді буде багато одноманітності і що вони скоро стануть прісними й почнуть повторюватися через брак думки. Але досвід кожного року лише утверджував у мені переконання, що правдиве якраз протилежне цьому запереченню. Людина, яка найменше пише, може, якщо захоче, найбільше думати, і висловить те, що думає, так, що її краще зрозуміють, ніж якби це було написано; і що більше вона відкладає працю писання, то більше її тіло буде вільне для руху, а розум — для енергійної й послідовної думки.

Головна причина, чому думають, що проповідники, які говорять без записів, частіше повторюють у проповідях ті самі думки, полягає в тому, що сказане ними загалом краще запам’ятовується громадою, ніж якби це було прочитано. Я часто знав проповідників, які могли повторити свою писану проповідь раз на кілька місяців — і громада її не впізнавала. Але манера, в якій зазвичай виголошують проповіді без записів, настільки вражаючіша, що думки, як правило, не можна скоро повторити так, щоб їх не впізнали. У нас ніколи не буде в законодавчих залах, у судах і на кафедрах групи людей, які були б могутніми, нездоланними промовцями і могли б повести за собою світ, доки наша система освіти не навчить їх думати — зосереджено, швидко, послідовно, — і доки всі їхні звички говорити в школах не будуть звичками говорити без записів. Сам спосіб передавати думку в тому, що зазвичай називають добрим письмовим стилем, не здатен залишити глибокого враження в умі чи передати думку ясно й переконливо. Він не стислий, не прямий, не влучний. Це не мова природи. Неможливо, щоб жести пасували до звичайного письмового стилю. І тому, коли вони пробують жестикулювати, читаючи есей чи виголошуючи писану проповідь, їхні жести — карикатура на всяке публічне мовлення.

Коли проповідь виголошують у цьому есеїстичному письмовому стилі, неможливо не втратити майже весь вогонь змісту і силу жесту, погляду, постави й наголосу. Ми ніколи не матимемо повного змісту Євангелія, доки не відкинемо своїх записів.

3. Навчання служителя і його підготовка до праці мають бути виключно богословськими.

Я маю на увазі саме те, що кажу. Я не збираюся зараз обговорювати питання, чи не повинна вся освіта бути богословською. Але я кажу, що освіта для служіння має бути виключно такою. Але ви запитаєте: хіба служитель не повинен розумітися на науці? Я відповів би: так, і що більше, то краще. Я хотів би, щоб служителі розумілися на всіх науках. Але все це має бути у зв’язку з богослов’ям. Вивчати науку — означає вивчати Божі діла. А вивчати богослов’я — означає вивчати Бога.

Нехай, наприклад, студентові поставлять таке питання: «Чи є Бог?» Щоб відповісти на нього, нехай він перевірить увесь всесвіт, нехай вирушить у кожну галузь науки, щоб знайти докази задуму, і так пізнати, що Бог існує. Тоді нехай дослідить, скільки є богів, і нехай знову перевірить усе створіння, щоб побачити, чи є там така єдність задуму, яка свідчить, що є один Бог. Так само нехай дослідить Божі властивості і Його характер. Він вивчатиме тут науку, але вивчатиме її як частину богослов’я. Нехай обшукає кожну ділянку знання, щоб навести свої докази. Який був задум цього плану? Яка мета цього устрою? Подивіться, чи не здатне все, що ви знаходите у всесвіті, приносити щастя, якщо його не перекручено.

Хіба серце студента зачерствіло б і охололо б у навчанні — стало б холодним і твердим, як стіни коледжу, — якби науку вивчали так? Кожен урок ставить його прямо перед Богом і насправді є спілкуванням із Богом, зігріває його серце і робить його побожнішим, серйознішим, святішим. Саме розрізнення між класичними й богословськими студіями — це прокляття для церкви і прокляття для світу. Студент проводить чотири роки в коледжі за класичними студіями, в яких немає Бога, а тоді три роки в семінарії за богословськими студіями; і що потім? Бідолашний юнак! Поставте його до праці — і ви побачите, що він зовсім не підготовлений до служіння. Церква стогне під його проповіддю, бо він проповідує без помазання і без сили. Його зіпсували в навчанні.

4. Ми дізнаємося, що таке проповідь пробудження. Усі служителі мають бути служителями пробудження, і всяка проповідь має бути проповіддю пробудження, тобто має бути спрямована на поширення святості. Люди кажуть: «Дуже добре мати в церкві кількох людей, які проповідують пробудження і можуть ходити всюди та сприяти пробудженням; але потрібні й інші, щоб навчати церкву доктрин». Дивно! Хіба вони не знають, що пробудження навчає церкву доктрин швидше, ніж будь-що інше? І служитель ніколи не викличе пробудження, якщо не навчатиме своїх слухачів доктрин. Проповідь, яку я описав, сповнена вчення, але це вчення, яке треба втілювати в життя. І це і є проповідь пробудження.

5. Проти того роду проповіді, який я радив, іноді висувають два заперечення.

(1.) Що проповідувати таким розмовним, адвокатським стилем — означає принижувати гідність кафедри. Їх це обурює. Але лише через новизну, а не через щось недоречне в самій справі. Я чув, як один провідний мирянин у центрі нашого штату зауважив про проповідь одного служителя. Він сказав, що це була перша проповідь, яку він будь-коли чув і зрозумів, і перший служитель, якого він чув, що говорив так, ніби вірить у власне вчення чи має на увазі те, що каже. І коли він уперше почув, як той проповідує так, ніби каже щось, що справді має на увазі, то подумав, що той збожеволів. Але згодом йому дали побачити, що все це правда, і він скорився істині як силі Божій на спасіння своєї душі.

Що таке гідність кафедри? Бачити, як служитель сходить на кафедру, щоб підтримувати її гідність! Горе, горе! Під час моєї закордонної подорожі я чув, як один англійський місіонер проповідував саме так. Я вірю, що він був доброю людиною, і поза кафедрою він говорив би як людина, що має на увазі те, що каже. Але щойно опинився на кафедрі, як здавався справжнім автоматом — пишномовний, з театральною вимовою, співучий, так що міг приспати всіх людей. І трудність, здавалося, була в тому, що він хотів підтримати гідність кафедри.

(2.) Заперечують, що така проповідь театральна. Якось лондонський єпископ запитав Ґарріка, славетного актора, чому актори, зображуючи звичайну вигадку, зворушують глядачів аж до сліз, тоді як служителі, зображуючи найурочистіші реальності, ледве можуть домогтися, щоб їх слухали. Мудрий Ґаррік добре відповів: «Це тому, що ми подаємо вигадку як реальність, а ви подаєте реальність як вигадку». Це пояснює все. А який задум актора в театральній виставі? Так увійти в дух і зміст автора, щоб перейняти його почуття, зробити їх своїми, відчути їх, утілити їх і кинути їх у глядачів як живу реальність. І що ж тоді можна закинути всьому цьому в проповіді? Актор узгоджує дію зі словом, а слово з дією. Його погляд, його руки, його постава і все інше мають на меті висловити повний зміст автора. Саме це має бути метою проповідника. І якщо під «театральністю» розуміти якнайсильніше представлення висловлених думок, то що театральніша проповідь, то краще. А якщо служителі надто чопорні, а люди надто перебірливі, щоб навчитися навіть від актора чи від сцени найкращого способу впливати на розум, утверджувати думку і поширювати на громаду тепло палаючої думки, тоді нехай вони й далі нудно говорять, читають і лишаються в своїй святенницькій накрохмаленості. Але нехай пам’ятають: поки вони отак відвертаються від акторського мистецтва і ганять його, намагаючись підтримати «гідність кафедри», театри можуть бути переповнені щовечора. Люди здорового глузду таки шукатимуть розваги в такій манері мовлення, а грішники йтимуть до пекла.

6. Громада може навчитися, як обирати служителя.

Коли церква, яка не має служителя, шукає собі служителя, вона зазвичай зосереджує увагу на двох головних речах. (1.) Щоб він був популярним. (2.) Щоб він був ученим. Це дуже добре. Але першим у їхніх розпитуваннях має бути таке питання: «Чи він мудрий здобувати душі?» Байдуже, наскільки служитель красномовний чи вчений. Байдуже, наскільки приємні й популярні його манери. Якщо фактом є те, що під його проповіддю грішники не навертаються, це показує, що він не має цієї мудрості, і ваші діти й сусіди підуть до пекла під його проповіддю.

Я радий знати, що багато церков ставлять це питання про служителів. І якщо бачать, що служитель позбавлений цієї життєво важливої якості, вони його не беруть. І якщо можна знайти служителів, мудрих здобувати душі, церкви матимуть таких служителів. Марно з цим боротися чи вдавати, ніби вони погано освічені, чи не вчені, чи щось таке. Марно школам намагатися силоміць запхати церквам до горла ціле покоління служителів, учених у всьому, крім того, що їм найбільше треба знати. Церкви визнали, що їх підготовлено не так, як треба, і не підтримуватимуть того, що так відверто непридатне, як теперішня система богословської освіти.

Дуже важко сказати те, що треба сказати на цю тему, не ризикуючи породити в церкві неправильний дух щодо служителів. Багато визнавців віри готові шукати вади в служителях, коли для цього немає причини; настільки, що стає дуже важко сказати про служителів те, що є правдою і що треба сказати, щоб ці визнавці віри не перекрутили цього й не зловжили цим. Я нізащо на світі не сказав би нічого, що підірвало б вплив служителя Христового, який справді намагається робити добро. Я хотів би, щоб вони заслуговували на вплив у сто разів більший, ніж заслуговують чи мають тепер. Але сказати правду — не означає підірвати вплив тих служителів, які своїм життям і проповіддю показують церкві, що їхня мета — робити добро і здобувати душі для Христа. Ця група служителів визнає правдивість усього, що я сказав чи хочу сказати. Вони все це бачать і над цим сумують. Але якщо є служителі, які не роблять жодного добра, які пасуть себе, а не стадо, такі служителі не заслуговують на жоден вплив. Якщо вони не роблять жодного добра, їм пора взятися за якесь інше заняття. Вони — лише п’явки на самих життєвих органах церкви, що висмоктують кров з її серця. Вони непотрібні, і гірше, ніж непотрібні. І що швидше їх усунуть, а їхні місця заповнять ті, хто докладатиме зусиль для Христа, то краще.

Нарешті — обов’язок церкви молитися за нас, служителів. Жоден із нас не такий, яким має бути. Як Павел, ми можемо сказати: «…кого на се вистачить?» Але хто з нас схожий на Павла? Де ви знайдете такого служителя, як Павел? Їх тут немає. Нас усіх навчили не так, як треба. Моліться за школи, коледжі й семінарії. І моліться за юнаків, що готуються до служіння. Моліться за служителів, щоб Бог дав їм цю мудрість здобувати душі. І моліться, щоб Бог дарував церкві мудрість і засоби виховати покоління служителів, які підуть уперед і навернуть світ. Церква мусить мучитися, мов у пологах, у молитві, стогнати й боротися за це. Тепер це для церкви дорогоцінна перлина — мати достатньо служителів правильного роду. Прихід тисячолітнього царства залежить від того, чи будуть у нас служителі іншого роду, ґрунтовніше підготовлені до своєї праці. І вони в нас будуть — так само певно, як непорушна обітниця Господня. Таке служіння, яке є тепер у церкві, ніколи не наверне світу. Але світ має бути навернений, і тому Бог має намір мати служителів, які це зроблять. «Просїть Господа жнива, щоб вислав женцїв на жниво своє».

Назад Далі