Розділ 11 · 27 хв читання · 35 хв слухання
Лекція IX. Засоби, які слід застосовувати до грішників
ЛЕКЦІЯ IX.
ЗАСОБИ, ЯКІ СЛІД ЗАСТОСОВУВАТИ ДО ГРІШНИКІВ.
Текст.— «А мої сьвідки, — говорить Господь — ви й слуга мій, що я його вибрав».— Ісаїї 43:10.
У ТЕКСТІ стверджується про Божих дітей, що вони — Його свідки. У кількох попередніх лекціях я зупинявся на темі молитви, тобто на тій частині засобів для поширення пробудження, яка має на меті спонукати Бога вилити Свого Духа. Тепер я переходжу до другої частини:
ЗАСОБИ, ЯКІ СЛІД ЗАСТОСОВУВАТИ ДЛЯ УСВІДОМЛЕННЯ ГРІХА Й НАВЕРНЕННЯ ГРІШНИКІВ.
Загалом справедливо, що люди бувають зворушені предметом релігії тією мірою, якою вони переконані в її істинності. Неуважність до релігії — головна причина того, що її так мало відчувають. Жодна істота не може дивитися на великі істини релігії як на істини й не відчувати їх глибоко. Не може цього й диявол. Він вірує й тремтить. Ангели на небі відчувають, споглядаючи ці речі. Бог відчуває. Розумове переконання в істині завжди супроводжується якимось почуттям.
Один із великих Божих задумів, коли Він залишає християн у світі після навернення, полягає в тому, щоб вони були свідками Бога. Щоб вони привертали до цього предмета увагу безтурботного натовпу й показували людям різницю в характері й долі тих, хто вірує, і тих, хто відкидає Євангеліє. Ця неуважність і є головною перешкодою на шляху поширення релігії. А те, що чинить Дух Божий, — це пробудження уваги людей до їхнього гріха й до плану спасіння. Іноді, щоб приголомшити увагу грішників, використовувалися чуда. І в такий спосіб чуда можуть стати знаряддям навернення, хоча саме навернення не є чудом і чуда самі по собі ще нікого не навернули. Вони можуть бути засобом пробудження. Та навіть у цьому чуда не завжди дієві. А якби вони тривали постійно чи стали звичною річчю, то незабаром утратили б свою силу. Світові потрібне щось таке, що було б ніби всюдиприсутнім чудом, здатним не лише привернути увагу, а й утримати її, зберігаючи розум у живому дотику з істиною, доки він не скориться.
Звідси ми бачимо, чому Бог розсіяв Своїх дітей повсюди — по сім’ях і серед народів. Він ніколи не дозволив би їм зібратися всім разом в одному місці, хоч як приємно це було б для їхніх почуттів. Він хоче, щоб вони були розсіяні. Коли церква в Єрусалимі скупчилася в одному місці, нехтуючи тим, щоб іти, як звелів Христос, і нести Євангеліє по всьому світу, Бог наслав на них гоніння й розсіяв їх, і тоді вони «ходили, благовіствуючи слово». Розглядаючи текст, я пропоную дослідити:
I. Про що саме християни мають свідчити заради Бога.
II. Як вони мають свідчити.
I. Про що мають свідчити Божі діти?
Загалом вони мають свідчити про істинність Біблії. Вони — правомочні свідки цього, бо мають досвід її істинності. Християнинові, який пізнав віру на досвіді, зовнішні докази істинності Біблії для власного розуму потрібні не більше, ніж докази власного існування. Увесь план спасіння так повно розгорнутий і так твердо закріплений у його переконанні, що спроба розумуваннями вибити з нього віру в Біблію була б такою ж нездійсненною справою, як спроба переконати його, що він не існує. Люди пробували посіяти сумнів в існуванні матеріального світу. Але це їм не вдається. Жодна людина не може сумніватися в існуванні матеріального світу. Сумніватися в цьому — означає йти проти власної свідомості. Ви можете навести аргументи, на які вона не зможе відповісти, можете заплутати й збентежити її і змусити замовкнути; вона може не бути ні логіком, ні філософом і не вміти викрити ваших хитрощів. Але що вона знає, те знає.
Так само і в релігії. Християнин свідомий того, що Біблія істинна. Навіть найменша дитина у вірі знає з власного досвіду, що Біблія правдива. Вона може почути від невіруючих заперечення, про які ніколи й не думала і на які не може відповісти, вона може розгубитися, але її не зрушити з місця. Вона скаже: «Я не можу вам відповісти, але я знаю, що Біблія правдива».
Це наче людина подивиться в дзеркало й скаже: «Це моє обличчя». Звідки ви знаєте, що це ваше обличчя? «Та з вигляду ж». Так і християнин, коли бачить себе змальованим і зображеним у Біблії, бачить, що подібність така точна, що він знає: це правда. Але якщо говорити докладніше, християни мають свідчити—
1. Про безсмертя душі. Це ясно відкрито в Біблії.
2. Про марноту й нездатність усіх земних благ задовольнити людину.
3. Про те, що релігія справді задовольняє душу, і про її славну достатність.
4. Про провину й небезпеку грішників. Про це вони можуть говорити з досвіду, так само як і на підставі Божого слова. Вони бачили власні гріхи і краще розуміють природу гріха, провину й небезпеку грішників.
5. Про реальність пекла як місця вічної кари для нечестивих.
6. Про любов Христа до грішників.
7. Про необхідність святого життя, якщо ми взагалі сподіваємося потрапити на небо.
8. Про необхідність самозречення й життя, піднесеного над світом.
9. Про необхідність лагідності, небесного способу думок, смирення й чесності.
10. Про необхідність повного оновлення характеру й життя для всіх, хто хоче ввійти в небо. Ось ті предмети, щодо яких вони мають бути свідками Бога. І вони зобов’язані свідчити так, щоб спонукати людей повірити в істину.
II. Як вони мають свідчити?
Повчанням і прикладом, за кожної слушної нагоди, своїми устами, але передусім своїм життям. Християни не мають права мовчати своїми устами; вони повинні докоряти, умовляти й благати з усяким довготерпінням і наукою. Але головний їхній вплив як свідків — через їхній приклад.
Від них вимагається бути свідками саме так, бо приклад навчає з набагато більшою силою, ніж повчання. Це знають усі. Вчинки промовляють голосніше за слова. Але там, де діють і повчання, і приклад, на розум спрямовується найбільша сила впливу. Що ж до того, як вони мають свідчити, у який спосіб їм слід свідчити про істинність названих положень, то загалом — вони повинні в щоденному житті й поведінці жити так, наче вірять Біблії.
1. Так, наче вони вірять, що душа безсмертна, і наче вірять, що смерть — не кінець їхнього існування, а вхід у незмінний стан. Вони повинні жити так, щоб справляти це враження в повній мірі на всіх довкола. Легко зрозуміти, що в цьому питанні повчання без прикладу не дасть жодної користі. Усі аргументи у світі не переконають людей, що ви справді в це вірите, якщо ви не живете так, наче вірите. Ваші міркування можуть бути незаперечними, але якщо ви не живете відповідно до них, ваша практика переможе ваші аргументи. Люди скажуть, що ви дотепний софіст чи гострий логік, і, можливо, визнають, що не можуть вам відповісти; але потім вони скажуть, що очевидно всі ваші міркування хибні і ви самі знаєте, що вони хибні, бо ваше життя суперечить вашій теорії. Або що, коли це й правда, ви в усякому разі в це не вірите. І так увесь вплив вашого свідчення переходить на протилежний бік.
2. Про марноту речей цього світу та їхню нездатність задовольнити людину. Ви маєте свідчити про це своїм життям. Невдача в цьому — великий камінь спотикання на шляху людства. Тут свідчення Божих дітей потрібне більше, ніж будь-де. Люди настільки вражені речами, які сприймають чуттями, і настільки постійно зайняті ними, що дуже легко витісняють вічність зі своїх думок. Маленький предмет, піднесений близько до ока, може затулити далекий океан. Так і речі світу, що поруч, настільки збільшуються в їхніх очах, що вони не помічають нічого іншого. Один із важливих задумів того, що християн залишено у світі, — навчати людей у цьому питанні на ділі не трудитися для їжі, що минає. Але припустімо, що визнавці віри навчають марноти земних речей словом, а на ділі заперечують її. Припустімо, жінки так само захоплюються вбранням і так само ретельно стежать за всіма модами, а чоловіки так само прагнуть мати гарні будинки й екіпажі, як і люди світу. Хто ж не бачить, що було б просто смішно, якби вони свідчили своїми устами, що цей світ — суцільна марнота, а його радощі не задовольняють і порожні? Люди відчувають цю безглуздість, і саме вона замикає уста християн. Їм соромно говорити до сусідів, поки вони обтяжують себе цими дрібничками, бо їхня щоденна поведінка свідчить кожному якраз протилежне. Як би це виглядало, якби деякі члени церкви в цьому місті, чоловіки чи жінки, ходили між простим людом і говорили йому про марноту світу! Хто повірив би їхнім словам?
3. Про те, що релігія задовольняє душу. Християни зобов’язані показувати своєю поведінкою, що вони справді задоволені радощами релігії без пишноти й марнот світу; що радощі релігії й спілкування з Богом підносять їх над світом. Вони мають виявляти, що цей світ — не їхній дім. Вони визнають, що небо — реальність і що вони сподіваються перебувати там повіки. Але припустімо, що вони заперечують це своєю поведінкою і живуть так, що доводять: вони не можуть бути щасливими, якщо не матимуть повної частки модного блиску й показності світу, а щодо того, щоб іти на небо, то вони волітимуть залишитися на землі, ніж померти й піти туди! Що думає світ, коли бачить, як людина, яка визнає віру, так само боїться смерті, як невіруючий? Такі християни кривосвідчать — вони присягають на неправду, бо свідчать, що в релігії немає нічого такого, заради чого людина могла б дозволити собі жити над світом.
4. Про провину й небезпеку грішників. Християни зобов’язані застерігати грішників щодо їхнього страшного становища й умовляти їх утікати від прийдешнього гніву й ухопитися за вічне життя. Але хто ж не знає, що спосіб, у який це робиться, — це все? Грішників часто охоплює усвідомлення гріха саме через те, як щось робиться. Був колись один чоловік, дуже налаштований проти певного проповідника. Коли його попросили назвати якусь причину, він відповів: «Я не можу його слухати, бо він вимовляє слово ПЕКЛО так, що воно ще довго дзвенить у моїх вухах». Його невдоволення викликало саме те, у чому полягала сила вимовленого слова. Спосіб може бути таким, що передасть думку, прямо протилежну значенню слів. Людина може сказати вам, що горить ваш дім, так, що справить якраз протилежне враження, і ви вирішите, що горить зовсім не ваш дім. Нічний сторож міг би вигукувати «ПОЖЕЖА, ПОЖЕЖА» так, що всі подумали б, що він або спить, або п’яний. З оголошенням певних речей так звично пов’язаний певний тон, що без нього їх неможливо висловити. Самі по собі слова ніколи не передають змісту, бо думку можна повністю виразити лише певним способом мовлення. Підіть до грішника й поговоріть з ним про його провину й небезпеку; і якщо своєю манерою ви справите враження, яке цьому не відповідає, то фактично засвідчите протилежне і скажете йому, що пекло йому не загрожує. Якщо грішник узагалі вірить, що йому загрожує пекло, то цілком з інших причин, а не тому, що ви так сказали. Якщо ви живете так, що показуєте, ніби не відчуваєте співчуття до грішників довкола; якщо не виявляєте ніжності ні очима, ні виразом обличчя, ні голосом; якщо ваша манера не урочиста й не щира, то як вони можуть повірити, що ви говорите щиро?
Жінко, припустімо, ви скажете своєму ненаверненому чоловікові легко, зі сміхом: «Любий, я думаю, що ти йдеш до пекла»; чи повірить він вам? Якщо ваше життя веселе й легковажне, ви показуєте, що або не вірите в існування пекла, або хочете, щоб він туди потрапив, і намагаєтеся відвернути від його розуму всяке серйозне враження. Чи є у вас ненавернені діти? Припустімо, ви ніколи нічого не говорите їм про релігію, а коли й говорите, то так холодно, жорстко й сухо, що видно: у вас немає почуття; невже ви думаєте, що вони вам вірять? Щодо інших речей вони не бачать у вас такого холоду. Вони звикли бачити всю материнську любов у ваших очах, у тоні вашого голосу, у вашому наголосі тощо, і відчувати тепло материнського серця, яке ллється з ваших уст на все, що їх стосується. Якщо ж, говорячи з ними про релігію, ви холодні й легковажні, чи можуть вони припустити, що ви в це вірите? Якщо ваша поведінка являє перед дитиною цей безтурботний, бездушний, безмолитовний дух, а потім ви говорите їй про важливість релігії, дитина піде геть і посміється з думки, що ви намагаєтеся переконати її, ніби пекло існує.
5. Про любов Христа. Ви маєте свідчити про реальність Христової любові тим, як ставитеся до Його заповідей, Його честі, Його Царства. Ви повинні поводитися так, наче вірите, що Він помер за гріхи всього світу, і наче вважаєте грішників винними в тому, що вони відкидають Його велике спасіння. Це єдиний законний спосіб, яким ви можете вразити грішників Христовою любов’ю. Натомість християни часто живуть так, що справляють на грішників враження, ніби Христос такий милосердний, що їм майже нічого Його боятися. Я дивувався, бачачи, як певна категорія визнавців віри хоче, щоб служителі завжди проповідували про любов Христа. Якщо служитель проповідує про обов’язок і закликає християн бути святими й працювати для Христа, вони називають усе це законницькою проповіддю. Вони кажуть, що хочуть чути Євангеліє. Що ж, припустімо, ви представите любов Христа. Як вони засвідчать її своїм життям? Як покажуть, що вірять у неї? Та своєю відповідністю світові вони засвідчать прямо в очі, що не вірять у неї ані слову і що їм зовсім байдуже до любові Христа, хіба що мати її за покривало, щоб можна було про неї говорити й так прикривати свої гріхи. Вони не співчувають Його милосердю, не вірять у нього як у реальність і не дбають про почуття Христа, які сповнюють Його душу, коли Він бачить становище грішників.
6. Про необхідність святості, щоб увійти в небо. Тут не можна покладатися на розмови. Вони повинні жити свято і так свідчити, що люди не можуть сподіватися на спасіння, якщо не будуть святими. Думка, що ми не можемо бути досконалими тут, панує вже так довго, що багато визнавців віри навіть не ставлять собі серйозно за мету безгрішне життя. Вони не можуть чесно сказати, що бодай колись справді мали намір жити без гріха. Вони пливуть за течією — розпущено, грішно, нещасливо й огидно, — і з цього, безперечно, сміється диявол, бо це з усіх шляхів найпевніший шлях до пекла.
7. Про необхідність самозречення, смирення й небесного способу думок. Християни повинні показувати власним прикладом, якої саме релігії очікують від людей. Зрештою, це найпотужніша проповідь і та, що найімовірніше вплине на нерозкаяних, бо показує їм велику різницю між ними й християнами. Багато хто намагається зробити людей християнами в інший спосіб — якомога ближче наслідуючи їхній теперішній спосіб життя й пристосовуючись до них настільки, наскільки взагалі можливо. Вони, здається, думають, що найкраще схилять людей до релігії, якщо опустять релігію до їхнього рівня. Ніби що ближче ви підведете релігію до світу, то охочіше світ її прийме. Але все це так само далеке від справжньої науки про те, як навертати людей до Христа, як один полюс від другого. Проте це завжди політика тілесних визнавців віри. І вони думають, що виявляють дивовижну проникливість і розсудливість, так старанно намагаючись не налякати людей могутньою суворістю й святістю Євангелія. Вони міркують, що коли ви представите людям релігію як таку, що вимагає такої великої зміни способу життя, таких змін у звичках, такого відокремлення від давніх знайомих, то ж ви всіх їх відштовхнете. На перший погляд це здається слушним. Але це неправда. Нехай визнавці віри живуть так розпущено й безтурботно, і грішники скажуть: «Та я не бачу, щоб я не мав рації, або принаймні я так близько до правди, що неможливо, щоб Бог послав мене до пекла за ту різницю, яка є між мною й цими визнавцями віри. Правда, вони роблять трохи більше, ніж я: ходять до причастя, моляться в сім’ї та ще кілька подібних дрібниць, — але це не може становити такої великої різниці, як небо й пекло». Ні, справжній шлях — показувати релігію і світ у різкому контрасті, інакше ви ніколи не змусите грішників відчути необхідність зміни. Доки необхідність цієї докорінної зміни не втілена й не показана в яскравому світлі прикладом, як можна переконати людей, що їх пошлють до пекла, якщо вони не будуть цілковито перемінені в серці й житті?
Це не лише слушно з погляду науки, а й доведено історією світу. Погляньте на місії єзуїтів в Японії, яку проводили Франциск Ксаверій і його товариші. Як вони жили, який контраст показували між своєю релігією і язичниками, і які наслідки це мало! Нещодавно я читав листа одного з наших місіонерів на Сході, який пише, наскільки пам’ятаю, приблизно таке: місіонер має бути здатним стати врівень з англійською знаттю і так зробити свою релігію гідною поваги в очах тубільців. Він має піднятися високо над ними, щоб показати свою вищість і таким чином викликати в них повагу! Хіба це наука? Хіба так навертають світ? Навернути світ у такий спосіб можна не більше, ніж сурмлячи в баранячий ріг. Це зовсім не веде до мети. Що робили єзуїти? Вони ходили серед людей, щодня на їхніх очах практикуючи самозречення, навчаючи, проповідуючи, молячись і працюючи, невтомно й безстрашно, спілкуючись з кожною кастою й верствою, пристосовуючи свої настанови до розуміння кожного. І так місія змела ідолопоклонство, наче морська хвиля, і їхня релігія враз поширилася по всій величезній Японській імперії. І якби вони не втрутилися в політику й не вступили в непотрібне зіткнення з урядом, то, без сумніву, втрималися б і донині. Я нічого не кажу про релігію, якої вони навчали, бо не знаю напевно, скільки істини вони з нею проповідували. Я говорю лише про те, що вони дотримувалися правильної політики місій, показуючи своїм життям, що релігія, якої вони навчали, разюче відрізняється від світського духу й безглуздя ідолопоклонства. Ця одна риса їхньої політики так переконувала сумління людей, що встояти перед нею було неможливо. Якщо християни заперечують цей один пункт і намагаються пристосувати свою релігію до світськості людей, вони роблять спасіння світу неможливим. Як ви можете переконати людей, що самозречення й відокремлення від світу необхідні, якщо самі їх не практикуєте?
8. Про лагідність, смирення й небесний спосіб думок. Божий народ повинен завжди виявляти вдачу, подібну до вдачі Сина Божого, Який, коли Його лихословили, не лихословив у відповідь. Якщо визнавець віри дратівливий, готовий обуритися через кривду, спалахнути гнівом і вдатися до тих самих заходів, що й світ, щоб домогтися відшкодування, — позиватися до суду тощо, — то як він переконає людей, що зміна серця є чимось реальним? Вони не можуть зробити релігію привабливою, поки мають такий дух. Якщо ви звикли обурюватися кривдою; якщо ви не зносите її лагідно і не тлумачите її якнайкраще, ви суперечите Євангелію. Деякі люди завжди виявляють поганий дух, повсякчас готові найгірше витлумачити все, що робиться, і спалахувати через кожну дрібницю. Це свідчить про великий брак тієї любові, яка «всьому йме віри, на все вповає, все терпить». Але якщо людина завжди виявляє лагідність, терплячи кривди, це посоромить тих, хто сперечається. Ніщо не справляє на грішників такого урочистого враження і не лягає на їхнє сумління таким страшним тягарем, як вигляд християнина, який, подібно до Христа, зносить образи й кривди з лагідністю ягняти. Це ранить, як двосічний меч.
Я наведу випадок, щоб це показати. Один юнак ображав служителя в обличчя й лихословив його небачено. Служитель зберігав терпіння й відповідав лагідно, кажучи йому правду влучно, але дуже доброзичливо. Це лише ще більше розлютило юнака, і врешті він пішов геть розлючений, заявивши, що не збирається залишатися й терпіти таку лайку. Ніби лаявся служитель, а не він сам. Грішник пішов, але зі стрілами Всемогутнього в серці, і менш ніж за пів години, у нестерпній муці, пішов слідом за служителем до його помешкання, плакав і просив пробачення, і зламався перед Богом, і віддав своє серце Христові. Цей спокійний і лагідний тон приголомшив його більше, ніж тисяча аргументів. Якби ж той служитель утратив пильність і відповів різко, він, без сумніву, занапастив би душу того юнака. Скільки з вас у якийсь подібний спосіб звели нанівець кожне майбутнє зусилля щодо ваших нерозкаяних друзів чи сусідів. Якось ви показали себе настільки запальними, що замкнули власні уста й поклали камінь спотикання, об який той грішник спіткнеться і впаде в пекло. Якщо ви хоч раз таке вчинили, не лягайте спати, доки не зробите все можливе, щоб виправити шкоду; доки не визнаєте цей гріх і не зробите все, щоб якомога більше протидіяти йому.
9. Про необхідність цілковитої чесності в християнина. О, яке поле для роздумів відкривається тут! Але зараз я не можу пройти його повністю. Воно охоплює всі ділянки життя. Християни повинні виявляти найсуворішу чесність у кожній ділянці справ і в усьому своєму спілкуванні з ближніми. Якби кожен християнин сумлінно дотримувався чесності й завжди дбав про те, щоб чинити саме так, як слід, це справило б на людей потужне враження щодо реальності релігійних засад.
Одна жінка купувала якось яйця в крамниці, і продавець помилився в рахунку й дав їй на одне яйце більше. Вона помітила це одразу, але нічого не сказала, а коли повернулася додому, це почало її мучити. Вона відчула, що вчинила неправильно, швидко поспішила назад до юнака, зізналася й доплатила різницю. Враження від її сумлінної чесності пронизало його серце, наче меч. Приховати помилку в рахунку було для неї великим гріхом саме тому, що спокуса була така мала; бо якби вона обдурила його на одне яйце, це показало б, що вона обдурила б його й на всю крамницю, якби могла це зробити непомітно. Але її швидке й смиренне зізнання показало чесне сумління.
Я радий сказати, що є люди, які ведуть справи за цим принципом чесності. І нечестиві ненавидять їх за це. Вони лихословлять їх і кричать по шинках, що ніколи не купуватимуть товарів у таких-то людей, що такий-то лицемір ніколи не торкнеться жодного їхнього долара, і все таке, — а потім ідуть і купують саме в них, бо знають, що з ними поведуться чесно. Це свідчення про істинність релігії, яке чути від Джорджії до Мену. Припустімо, усі християни чинили б так, — що з того вийшло б? Християни перебрали б на себе всю торгівлю міста. Християни незабаром вели б справи всього світу. Великий аргумент, який наводять деякі християни, — що коли вони не вестимуть справ за загальноприйнятим принципом: називати одну ціну, а брати іншу, — то не зможуть конкурувати з людьми світу, — цілком хибний: хибний з погляду науки і хибний з погляду історії. Лише зробіть своїм незмінним правилом чинити правильно й вести справи за принципом — і ви керуватимете ринком. Безбожні будуть змушені пристосуватися до вашої мірки. Церква цілком спроможна впорядкувати торгівлю світу, якщо тільки сама дотримуватиметься досконалої чесності.
І якщо християни чинитимуть так само в політиці, вони визначатимуть долі народів, зовсім не втягуючись у ницу й розтлінну боротьбу партій. Нехай лише християни загалом вирішать не голосувати на жодну посаду за людину, яка не є чесною й морально чистою, і нехай стане відомо, що християни в цьому одностайні, хоч якими були б їхні політичні погляди, — і жодної людини, яка не має такого характеру, не висуватимуть. За три роки, коли когось висуватимуть кандидатом на посаду, по шинках говоритимуть і в газетах друкуватимуть: «Яка це добра людина, яка моральна, яка побожна!» — і таке інше. І жодна політична партія не висунула б кандидатом на посаду відомого порушника неділі, чи гравця в азартні ігри, чи богохульника, чи розпусника, чи продавця рому — так само, як не висунула б у президенти самого диявола. Тілесна політика багатьох визнавців віри, які беруться виправляти політику такими засобами, якими користуються нечестиві люди, і які твердо вирішили голосувати разом із партією, хоч яким розпусним був би кандидат, — цілком хибна: хибна в принципі, суперечить науці й здоровому глуздові та згубна для найкращих інтересів людства. Нечесність церкви накликає прокляття на світ. Запевняю вас, я не збираюся виголошувати політичну проповідь. Але я хочу показати вам, що коли ви маєте намір своїм життям прихилити людей до вашої релігії, ви повинні бути чесними, суворо чесними в справах, у політиці й у всьому, що робите. Що, на вашу думку, думають про вашу релігію ті безбожні політики, які знають, що самі ведуть нечесну гру, щоб виграти вибори, коли бачать, як ви об’єднуєтеся з ними? Вони знають, що ви лицемір!
ЗАУВАЖЕННЯ.
1. Нерозумно, коли визнавці віри дивуються безтурботності грішників.— Зваживши все, безтурботність грішників не дивна. На нас впливає свідчення, і тільки те свідчення, яке приймає наш розум. Грішники так захоплені справами, розвагами й речами світу, що не хочуть досліджувати Біблію, щоб дізнатися, що таке релігія. Їхні почуття збуджуються лише світськими предметами, бо тільки вони перебувають у живому дотику з їхнім розумом. Тому речі світу справляють сильне враження. Але щодо вічності так мало такого, що могло б вплинути на їхній розум і донести до них релігію, що вони нічого щодо неї не відчувають. Якби вони досліджували цей предмет, вони відчували б. Але вони не досліджують його, не думають про нього й не дбають про нього. І ніколи не будуть, якщо Божі свідки не встануть і не засвідчать. Але оскільки переважна більшість християн насправді живе так, що своєю поведінкою свідчить на протилежний бік, то як можна сподіватися, що грішники відчуватимуть щодо цього правильно? Майже все свідчення й увесь вплив, які доходять до їхнього розуму, схиляють їх відчувати інакше. Бог виклав Свою справу тут перед людським родом і залишив Своїх свідків свідчити на Його користь, — і ось вони обертаються й свідчать протилежне! Чи дивно, що грішники безтурботні?
2. Ми бачимо, чому проповідь приносить так мало користі і чому так багато грішників загартовуються проти Євангелія. Про грішників, які живуть під проповіддю Євангелія, часто думають, що вони загартувалися проти нього; але нехай тільки церква прокинеться й поводиться послідовно — і вони відчують. Якби церква прожила бодай тиждень так, наче вірить Біблії, грішники розтанули б перед нею. Припустімо, я адвокат, приходжу до суду й викладаю справу свого клієнта; сторони висунули свої вимоги, я роблю свої заяви, кажу, що сподіваюся довести, а потім викликаю своїх свідків. Перший свідок складає присягу, а тоді встає й суперечить мені в обличчя. Яка користь від усієї моєї промови? Я міг би звертатися до присяжних цілий місяць і бути красномовним, як Цицерон, але доки мої свідки суперечили б мені, уся моя промова не мала б жодної користі. Так само й зі служителем, який проповідує посеред холодної, отупілої церкви, що безчестить Бога. Марно він ставить перед очима великі істини релігії, коли кожен член церкви готовий присягнути, що він бреше. Та в такій церкві навіть те, як люди виходять проходами, суперечить проповіді. Вони протискаються до виходу такі ж веселі й безтурботні, вклоняючись одне одному й перешіптуючись, ніби нічого не сталося. Нехай служитель щодня зі сльозами застерігає кожного — це не матиме жодного впливу. Якби диявол прийшов і побачив такий стан речей, він подумав би, що не може влаштувати справу краще на свою користь.
Проте є служителі, які роками діють так, проповідуючи понад головами такого народу, що своїм життям заперечує кожне їхнє слово, — і вважають це своїм обов’язком. Обов’язок! Проповідувати церкві, яка руйнує всю його працю, заперечує все його свідчення і не хоче змінитися! Ні. Нехай він обтрусить порох зі своїх ніг на свідчення й піде до язичників або до нових поселень. Ця людина марнує свої сили й виснажує своє життя, лише колишучи колиску сонної церкви, яка вся свідчить грішникам, що небезпеки немає. Усе їхнє життя — практичне свідчення того, що Біблія неправдива. Чи мають служителі й далі так виснажувати себе? Мабуть, не менше ніж дев’яносто дев’ять сотих проповіді в цій країні пропадає марно, бо церква її заперечує. Жодна істина зі ста, які проповідуються, не діє, бо життя визнавців віри свідчить, що це не так.
3. Очевидно, що рівень християнського життя треба підняти, інакше світ ніколи не буде навернений. Якби в нас тепер було стільки членів церкви, скільки є сімей, і вони були б розсіяні по всьому світу, і по одному служителю на кожні п’ятсот душ, і кожна дитина ходила б до недільної школи, а кожна молода людина — до біблійного гуртка, у вас був би весь потрібний механізм, але якщо церква своїм життям заперечує істину, це ніколи не привело б до пробудження.
Ніде не буде пробудження, доки вся церква фактично свідчить проти служителя. Часто буває, що там, де найбільше проповідей, найменше релігії, бо церква заперечує проповідь. Я ніколи не бачив, щоб засоби не привели до пробудження там, де християни живуть послідовно. Одне з перших завдань — підняти рівень релігії, щоб утілити істину Євангелія і виставити її перед очима всіх людей. Якщо служителі не зможуть домогтися, щоб церква прокинулася й поводилася так, наче релігія правдива, і підтвердила їхнє свідчення своїм життям, марно вони намагатимуться поширити пробудження.
Багато церков покладаються в усьому на свого служителя. Коли він проповідує, вони кажуть: «Яка велика проповідь! Він чудовий служитель. Така проповідь мусить принести користь. Я не сумніваюся, що незабаром у нас буде пробудження». А весь цей час вони своїм життям заперечують проповідь. Кажу вам: якщо вони покладаються лише на проповідь, щоб звершити цю справу, вони неминуче зазнають невдачі. Якби прийшов і проповідував Ісус Христос, а церква заперечувала б Його проповідь, Він зазнав би невдачі. Це вже було випробувано одного разу. Нехай апостол устане з мертвих або ангел зійде з неба й проповідує без церкви, яка свідчила б заради Бога, — і це не матиме жодного впливу. Новизна певний час могла б справити певне враження, але щойно новизна минула б, проповідь не мала б спасенного впливу, доки свідки її заперечують.
4. Кожен християнин своєю поведінкою справляє враження і свідчить або на один бік, або на другий. Його вигляд, одяг, уся поведінка постійно справляють враження на той чи інший бік. Він не може не свідчити за релігію чи проти неї. Він або збирає з Христом, або розсипає. Кожним своїм кроком ви наступаєте на струни, які вібруватимуть усю вічність. Щоразу, як ви рухаєтеся, ви торкаєтеся клавіш, звук яких відлунюватиме по всіх пагорбах і долинах неба й по всіх темних печерах і склепіннях пекла. Кожним порухом свого життя ви чините величезний вплив, який позначиться на безсмертних інтересах душ довкола вас. Невже ви спите, коли вся ваша поведінка чинить такий вплив?
Ви збираєтеся вийти на вулицю? Стережіться, як ви вбираєтеся. Що це у вас на голові? Що кажуть ця строката стрічка й ці прикраси на вашій сукні кожному, хто вас зустріне? Вони справляють враження, що ви хочете здаватися гарною. Стережіться! Ви могли б так само написати на своєму вбранні: «У РЕЛІГІЇ НЕМАЄ ІСТИНИ». Воно каже: «ДАЙТЕ МЕНІ ВБРАННЯ, ДАЙТЕ МЕНІ МОДУ, ДАЙТЕ МЕНІ ЛЕСТОЩІВ — І Я ЩАСЛИВА». Світ розуміє це свідчення, коли ви йдете вулицями. Ви — «живі послання, які знають і читають усі люди». Якщо ви виявляєте гордість, легковажність, погану вдачу й таке інше, — це ніби роздирати рани Спасителя. Як Христос міг би плакати, бачачи, як визнавці віри ходять і виставляють Його справу на посміх на розі вулиць. Тільки нехай «жінки, чисто вбираючись, із соромом та з чистотою, щоб украшували себе, не заплїтаннєм, не золотом або перлами, або шатами предорогими, а (як подобає жінкам, що пристали на благочестє) дїлами добрими»; тільки нехай поводяться послідовно, і їхня поведінка вплине на світ, небо радітиме, а пекло стогнатиме від їхнього впливу. Але ох, нехай вони виявляють марнославство, намагаються бути гарними, схиляються перед богинею моди, наповнюють вуха прикрасами, а пальці перстенями. Нехай чіпляють пір’я на капелюхи й застібки на руки, затягуються в корсети так, що ледве можуть дихати. Нехай вони надягнуть свої «ґузички й ходять гордою ходою» — і їхній вплив обертається на протилежний. Небо вдягається в жалобні шати, а пекло може святкувати ювілей.
5. Легко зрозуміти, чому пробудження не перемагають у великому місті. Як їм перемогти? Лише погляньте на Божих свідків і подивіться, про що вони свідчать. Вони, здається, змовилися спокушати Духа Господнього й обманювати Святого Духа. Вони дають Богові обітниці цілком присвятити себе Йому, а потім ідуть і схиляються перед святинею моди — і ще й дивуються, що немає пробуджень. За таких обставин пробудження було б більше ніж чудом. Як може пробудження перемогти в цій церкві? Невже ви думаєте, що я такий марнославний щодо власних здібностей, що гадаю, ніби можу поширити пробудження, проповідуючи понад вашими головами, тоді як дехто з вас живе так, як живе? Хіба ви не знаєте, що, наскільки сягає ваш вплив, багато з вас стоять якраз на шляху пробудження? Ваш дух і ваша поведінка впливають на світ проти релігії. Як світ повірить релігії, коли свідки не згодні між собою? Ви суперечите самі собі, суперечите одне одному і суперечите своєму служителеві, а сума всього свідчення така: немає потреби бути побожним.
Чи вірите ви, що те, що я проповідував, правда, чи це марення розладнаного розуму? Якщо це правда, чи визнаєте ви, що це стосується вас? Ви, можливо, кажете: «Хотів би я, щоб це почули якісь багаті церкви!» Але я ж проповідую не їм, я проповідую вам. Я відповідальний перед вами, і мої плоди мають прийти від вас. Отже, чи заперечуєте ви це? Яке свідчення записане на сторінці літопису, що вже запечатаний для суду, про цей день? Чи виявили ви співчуття до Сина Божого, коли Його серце кровоточить, бачачи спустошення Сіону? Чи бачили це ваші діти, прикажчики, слуги? Чи бачили вони урочистість на вашому обличчі й сльози в ваших очах, коли ви думаєте про душі, що гинуть?
Насамкінець.— Мушу завершити зауваженням, що Бог і всі моральні істоти мають великі підстави скаржитися на це неправдиве свідчення. Є підстава скаржитися на те, що Божі свідки обертаються й свідчать прямо проти Нього. Своєю поведінкою вони заявляють, що в Євангелії немає правди. Небо могло б плакати, а пекло радіти, бачачи це. О, яка провина! Ось ви йдете на суд, увесь у крові. Там вас зустрінуть грішники, ті, що бачили, як ви живете, — багато з них уже померли, а багатьох інших ви більше ніколи не побачите. Який вплив ви чинили! Можливо, сотні душ зустрінуть вас на суді й проклянуть вас (якщо їм буде дозволено говорити) за те, що ви вели їх до пекла, на ділі заперечуючи істину Євангелія. Що станеться з цим містом і зі світом, коли церква одностайно на ділі свідчитиме, що Бог неправдомовець? Вони своїм життям свідчать, що коли визнавати віру й жити моральним життям, то цього цілком досить для релігії. О, яка це бісівська наука! Її досить, щоб занапастити весь людський рід.