Мета в молитві
Люди, що молилися з метою

Розділ 4 · 14 хв читання · 18 хв слухання

Люди, що молилися з метою

Сила молитви приборкала міць вогню; вона загнуздала лють левів, вгамувала безладдя, погасила війни, втихомирила стихії, вигнала бісів, розірвала кайдани смерті, розчинила брами неба, вгамувала недуги, відвернула підступи, врятувала міста від загибелі, зупинила сонце на його шляху і стримала удар блискавки. Молитва — всесильна зброя, скарб, що не меншає, копальня, яка ніколи не вичерпується, небо, не затьмарене хмарами, небеса, не збурені бурею. Вона — корінь, джерело, мати тисячі благословень.— Іоанн Золотоустий

Молитви святих людей угамовують Божий гнів, проганяють спокуси, опираються дияволові й перемагають його, здобувають служіння й допомогу ангелів, скасовують Божі постанови. Молитва зцілює недугу й здобуває прощення; вона зупиняє сонце на його шляху і стримує колеса місячної колісниці; вона панує над усіма богами, відмикає й замикає сховища дощу, відмикає скарбницю утроби і гасить силу огняну; вона загороджує пащі левам і примиряє наші страждальні й немічні сили з лютістю мук і лютістю переслідувань; вона подобається Богові й задовольняє всяку нашу потребу.— Джеремі Тейлор

Молитвою звершується більше, ніж сниться цьому світові. Тож,

хай голос твій
Здіймається за мене, мов джерело, і вдень, і вночі.
Бо чим тоді люди кращі за овець чи кіз,
Що живлять у мозку своєму сліпе життя,
Якщо, знаючи Бога, не здіймають рук у молитві
І за себе, і за тих, хто зве їх друзями?
Бо так уся кругла земля звідусіль
Прикута золотими ланцюгами до Божих ніг.— Теннісон

Досконала молитва — це лише інше ім’я любові.— Фенелон

Про покійного Ч. Г. Сперджена казали, що він переходив від сміху до молитви з природністю людини, яка жила в обох стихіях. Звичка молитви була в нього вільною й нескутою. Його життя не було поділене на відсіки, відгороджені один від одного так суворо, що між ними не лишалося жодного сполучення. Він жив у постійному спілкуванні зі своїм Отцем Небесним. Він завжди був у зв’язку з Богом, і тому молитися для нього було так само природно, як дихати.

«Як гарно ми провели час; подякуймо ж за це Богові», — сказав він якось другові, коли вони під блакитним небом, огорнені чудовим сонячним сяйвом, насолоджувалися днем відпочинку з безтурботним запалом школярів. Молитва зринала на його устах так само невимушено, як звичайна мова, і ніколи не було й найменшої недоречності в тому, що він наближався до Божественного престолу просто з будь-якої обставини, у якій саме брав участь.

Саме таке ставлення до молитви має вирізняти кожну Божу дитину. Є — і мають бути — визначені часи спілкування з Богом, коли, відгородившись від усього іншого, ми приходимо в Його присутність, щоб говорити з Ним і дати Йому говорити з нами; і з таких часів виростає та прекрасна звичка молитви, що сплітає золотий зв’язок між землею і небом. Без таких визначених часів звичка молитви ніколи не сформується; без них немає поживи для духовного життя. Завдяки їм душа підноситься в нову атмосферу — атмосферу небесного міста, у якій легко відкрити серце Богові й говорити з Ним, як друг говорить із другом.

Тож за всіх обставин життя молитва — найприродніший вилив душі, безперешкодне звернення до Бога по спілкування й провід. Чи в скорботі, чи в радості, чи в поразці, чи в перемозі, чи в здоров’ї, чи в немочі, чи в лихові, чи в успіху — серце поривається назустріч Богові, як дитина біжить в обійми матері, завжди певна, що знайде в неї співчуття, яке відповідає на кожну потребу.

Доктор Адам Кларк записав в автобіографії, що коли пан Веслі повертався кораблем до Англії, через зустрічні вітри сталася чимала затримка. Веслі читав, коли помітив на борту якесь замішання, і, спитавши, у чому річ, почув, що вітер зустрічний. «Тоді, — відповів він, — помолімося».

Після того як помолився доктор Кларк, Веслі вибухнув палким благанням, що здавалося радше приношенням віри, ніж простим бажанням. «Всемогутній і вічний Боже, — молився він. — Ти владарюєш усюди, і все служить задумові Твоєї волі; Ти вітри стулив у кулацї в себе, Ти над водами сидиш на престолі й царюєш як Цар вічний. Накажи цим вітрам і цим хвилям, щоб вони Тобі корилися, і доведи нас швидко й безпечно до пристані, куди ми прямуємо».

Силу цього благання відчули всі. Веслі підвівся з колін, нічого не сказав, а взяв книжку й читав далі. Доктор Кларк вийшов на палубу і, на свій подив, побачив, що корабель іде під вітрилами, тримаючи правильний курс. І курсу він уже не змінював, аж поки безпечно не став на якір. Про раптову й сприятливу зміну вітру Веслі не сказав ані слова; він так повно сподівався, що його вислухають, що вважав само собою зрозумілим, що його вислухано.

Ось що таке молитва з метою — певне й пряме слово того, хто знав, що Бог прихиляє до нього вухо і що Бог має не лише силу, а й бажання сповнити прохання, з яким він до Нього звертається.

Майор Д. В. Віттл у передмові до книжки про чудеса молитви пише про Джорджа Мюллера з Бристоля: «Я зустрів пана Мюллера в експрес-конторі вранці того дня, коли ми відпливали з Квебека до Ліверпуля. Приблизно за пів години до того, як тендер мав доправити пасажирів на корабель, він спитав агента, чи не надійшло для нього з Нью-Йорка палубне крісло. Йому відповіли: „Ні“, — і сказали, що воно ніяк не встигне до відплиття пароплава. Я мав при собі щойно куплене крісло, тож розповів панові Мюллеру про крамницю неподалік і порадив, оскільки лишалося кілька хвилин, негайно купити собі таке. Він відповів: „Ні, мій брате. Наш Небесний Отець пришле крісло з Нью-Йорка. Ним користується пані Мюллер. Десять днів тому я написав одному братові, і той пообіцяв простежити, щоб його переслали сюди минулого тижня. Він не був такий швидкий, як я хотів би, але я певен, що наш Небесний Отець пришле крісло. Пані Мюллер дуже страждає від морської хвороби й особливо хотіла мати саме це крісло, і, не знайшовши його тут учора, ми особливо помолилися, щоб наш Небесний Отець зволив нам його дати, і ми покладаємося на Нього, що Він це зробить“. Коли цей дорогий Божий чоловік спокійно піднявся на борт, ризикуючи тим, що пані Мюллер пливтиме без крісла, хоча за кілька доларів її можна було б ним забезпечити, — зізнаюся, я боявся, що пан Мюллер заходить зі своїми принципами віри надто далеко й чинить нерозважливо. Мене затримали в експрес-конторі ще на десять хвилин після того, як пан Мюллер пішов. Тільки-но я поспішив до пристані, як вулицею під’їхав віз, і на самому верху вантажу, щойно прибулого з Нью-Йорка, стояло крісло пана Мюллера. Його негайно відправили на тендер і дали мені в руки, щоб я передав його панові Мюллеру, якраз коли судно відчалювало від пристані (Господь мав для мене урок). Пан Мюллер узяв його із щасливим, радісним виразом дитини, якій щойно виявили доброту, глибоко нею оцінену, і, шанобливо знявши капелюха й склавши над ним руки, подякував Небесному Отцеві за те, що Він прислав крісло».

Один із кореспондентів Меланхтона пише про Лютерову молитву: «Не можу досить надивуватися надзвичайній бадьорості, сталості, вірі й надії цього чоловіка в ці тяжкі й неспокійні часи. Він постійно живить ці благодатні почуття дуже старанним вивченням Божого Слова. І не минає жодного дня, щоб він не віддав молитві щонайменше трьох найкращих своїх годин. Одного разу мені випало почути, як він молиться. Милосердний Боже! Який дух і яка віра в його словах! Він просить Бога з таким благоговінням, наче стоїть у Божій присутності, і водночас із такою твердою надією й упевненістю, як звертався б до батька чи друга. „Я знаю, — казав він, — що Ти наш Отець і наш Бог; і тому я певен, що Ти знищиш гонителів Твоїх дітей. Бо коли б Ти цього не вчинив, то Твоя власна справа, пов’язана з нашою, опинилася б у небезпеці. Це цілком Твоя власна справа. Нас Твій промисел змусив узяти в ній участь. Тож Ти будеш нашою обороною“. Коли я здалеку слухав, як Лютер отак молиться, моя душа немов палала в мені, бо я чув, як цей чоловік говорить із Богом, мов із другом, і водночас із такою поважністю й благоговінням; і чув також, як він під час молитви наполягав на обітницях, що містяться в Псалмах, наче був певен, що його прохання буде сповнено».

Про Вільяма Бремвела, відомого методистського проповідника в Англії, дивовижного своєю ревністю й молитвою, один старший сержант розповідає таке: «У липні 1811 року наш полк отримав наказ вирушати до Іспанії, де тоді точилася затяжна й кривава війна. Мою душу болісно гнітила думка, що доведеться залишити дорогу дружину й чотирьох безпорадних дітей у чужому краї без захисту й без засобів до життя. Пан Бремвел щиро переймався нашим становищем, і його співчутливий дух, здавалося, вбирав у себе всі болісні почуття моєї ніжної дружини. Він день і ніч благав за нас перед престолом благодаті. Вечір перед походом ми з дружиною провели в домі одного друга разом із паном Бремвелом, який сидів дуже задумливий і, здавалося, увесь час перебував у духовній боротьбі. Після вечері він раптом вийняв руку з-за пазухи, поклав її мені на коліно й сказав: „Брате Райлі, запам’ятай, що я тобі зараз скажу! Ти не підеш до Іспанії. Пам’ятай, що я тобі кажу: не підеш; бо я боровся з Богом за тебе, а коли мій Небесний Отець у милосерді зволяє благословити мене силою вхопитися за Нього Самого, я не легко Його відпускаю; ні, доки не вдостоюся відповіді. Тож можеш бути певен: наступного разу, коли я про тебе почую, ти вже стоятимеш на квартирах“. Так усе й сталося, як він сказав. Наступного дня наказ іти до Іспанії скасували».

Ці люди молилися з метою. Для них Бог був не десь далеко, у якійсь неприступній країні, а близько, завжди готовий вислухати поклик Своїх дітей. Між ними не було жодної перепони. Вони були в цілковитій близькості — якщо можна вжити такий вислів щодо людини та її Творця. Жодна хмара не затуляла обличчя Отця від Його довірливої дитини, яка могла звести погляд до Божественного лиця й вилити прагнення свого серця. І саме таку молитву Бог завжди чує. Він знає, що вона йде від серця, єдиного з Його власним; від того, хто цілком віддався небесному задумові, і тому Він схиляє Своє вухо й дає дитині, що благає, запевнення, що її прохання почуто і на нього відповіли.

Хіба не мали ми всі подібного досвіду, коли з твердою й непохитною метою приходили перед лице нашого Отця? У муці душі ми шукали притулку від гніту світу в передсінні неба; хвилі розпачу, здавалося, загрожували загибеллю, і, не бачачи ніде виходу, ми, як колись ученики, покладалися на силу нашого Господа, благаючи Його: «Господи, спаси нас: погибаємо». І тоді, у миг ока, усе звершилося. Вали вляглися в тишу; завивання вітру стихло на Божественний наказ; мука душі перейшла в спокійний мир, коли все єство огорнуло усвідомлення Божественної присутності, що несло з собою запевнення у вислуханій молитві й солодкому визволенні.

«Я розповідаю Господеві про свої клопоти й труднощі і чекаю, щоб Він дав мені на них відповідь, — каже один Божий чоловік. — І дивовижно, як справа, що здавалася дуже темною, у молитві з допомогою Божого Духа стає ясною, як кришталь. Думаю, християни так часто не отримують відповідей на свої молитви тому, що недостатньо довго чекають на Бога. Вони просто опускаються на коліна, кажуть кілька слів, а тоді схоплюються, забувають про це і чекають, що Бог їм відповість. Така молитва завжди нагадує мені хлопчика, який подзвонить у сусідські двері, а тоді тікає щодуху».

Коли ми набуваємо звички молитви, ми входимо в нову атмосферу. «Ви сподіваєтеся потрапити на небо?» — спитав хтось одного побожного шотландця. «Та я ж там живу, чоловіче», — була дивна й несподівана відповідь. Це був стислий вислів великої істини, бо вся дорога до неба — це вже почате небо для християнина, який ходить так близько до Бога, що чує таємниці, які Він хоче відкрити.

Це ставлення чудово ілюструє розповідь про Горація Бушнелла, яку переказав доктор Паркс Кедмен. У Бушнелла виявили невиліковну хворобу. Одного вечора його відвідав преподобний Джозеф Твічел, і коли вони сиділи разом під зоряним небом, Бушнелл сказав: «Комусь із нас слід помолитися». Твічел попросив помолитися Бушнелла, і той почав молитву; припавши обличчям до землі, він виливав своє серце, аж поки, як розповідав потім Твічел, згадуючи цей випадок, «я боявся простягти руку в темряві, щоб не торкнутися Бога».

Мати Бога так близько — означає увійти до Святого святих, дихати пахощами небесного повітря, ходити чудовими садами Едему. Ніщо, крім молитви, не може ввести Бога й людину в це щасливе спілкування. Таким був досвід Семюела Резерфорда, так само як це досвід кожного, хто проходить тими самими воротами. Коли цього Божого святого якось ув’язнили за переконання совісті, він у рідкісній мірі зазнав Божественного товариства й записав у щоденнику, що Ісус увійшов до його камери і що з Його приходом «кожен камінь спалахнув, мов рубін».

Багато інших засвідчили те саме солодке спілкування, коли молитва стала тією єдиною звичкою життя, що важила для них більше за все інше. Девід Лівінгстон жив у царстві молитви й знав її благодатний вплив. На кожен день народження він мав звичку писати молитву, і на передостанній свій день народження молився так: «О Божественний, я не любив Тебе досить палко, глибоко, щиро. Дай, благаю Тебе, щоб ще до кінця цього року я завершив своє завдання». А якраз на порозі наступного року його вірні люди, зазирнувши до хижі в Ілалі, коли зі стріхи капав дощ, побачили свого господаря на колінах біля ліжка в молитовній поставі. Він помер на колінах, у молитві.

Стоунволл Джексон був людиною молитви. Він казав: «Я так закріпив у собі цю звичку, що ніколи не підношу склянки води до уст, не попросивши Божого благословення, ніколи не запечатую листа, не вклавши під печатку слова молитви, ніколи не беру листа з пошти, не звернувши коротко думок до неба, ніколи не міняю класів в аудиторії без хвилинного благання за курсантів, що виходять, і за тих, що входять».

Джеймс Гілмор, місіонер-першопроходець у Монголії, був людиною молитви. Пишучи, він ніколи не користувався промокальним папером. Він узяв собі за правило, дійшовши до кінця сторінки, чекати, поки висохне чорнило, і проводити цей час у молитві.

Так усе їхнє єство просякало Божественним, і вони ставали відблиском небесних пахощів і слави. Ходячи з Богом алеями молитви, ми набуваємо дещо з Його подоби і, самі того не помічаючи, стаємо для інших свідками Його краси й Його благодаті. Професор Джеймс у своїй відомій праці «Різноманіття релігійного досвіду» розповідає про сорокадев’ятирічного чоловіка, який сказав: «Бог для мене реальніший за будь-яку думку, річ чи людину. Я відчуваю Його присутність безпосередньо, і тим більше, чим у тіснішій згоді живу з Його законами, як вони записані в моєму тілі й розумі. Я відчуваю Його в сонячному світлі чи в дощі; і все це, змішане з чудесним спокоєм, найточніше описує мої почуття. Я говорю з Ним, як із товаришем, у молитві й хвалі, і наше спілкування чудове. Він відповідає мені знову й знову, часто словами, промовленими так виразно, що здається, ніби мій зовнішній слух мусив уловити звук, але здебільшого — сильними враженнями в розумі. Зазвичай це вірш Писання, що відкриває якийсь новий погляд на Нього, на Його любов до мене й турботу про мою безпеку... Те, що Він мій, а я Його, ніколи мене не полишає; це незмінна радість. Без цього життя було б порожнечею, пустелею, безбережною, безслідною пусткою».

Не менш примітне свідчення сера Томаса Брауна, улюбленого лікаря, який жив у Норвічі в 1605 році і був автором дуже визначної й широко знаної книжки «Religio Medici». Попри те, що Англія переживала період загальнонаціональних потрясінь і політичного збурення, він знаходив розраду й силу в молитві. «Я вирішив, — писав він у щоденнику, знайденому серед його особистих паперів після смерті, — молитися більше й молитися завжди, молитися в усіх місцях, куди запрошує тиша: у домі, на битому шляху й на вулиці; і не знати в цьому місті жодної вулиці чи проходу, які не могли б засвідчити, що я не забув Бога». І додає: «Маю намір, побачивши будь-яку церкву, повз яку проходжу, молитися, щоб там поклонялися Богові в дусі і щоб там спасалися душі; щодня молитися за своїх хворих пацієнтів і за пацієнтів інших лікарів; входячи до будь-якого дому, казати: „Мир Божий нехай перебуває тут“; вислухавши проповідь, молитися про благословення на Божу правду і на вісника; побачивши вродливу людину, благословляти Бога за Його творіння, молитися за красу душі такої людини, щоб Бог збагатив її внутрішніми дарами благодаті і щоб зовнішнє і внутрішнє відповідали одне одному; побачивши скалічену людину, молити Бога, щоб дав їй цілісність душі, а згодом — красу воскресіння».

Яка ілюстрація молитовного духу! Таке ставлення — це молитва без перестанку; воно виявляє звичку молитви в її невпинному благанні, в її безперервному спілкуванні, в її постійному заступництві. І яка ілюстрація також мети в молитві! Про скількох із нас можна сказати, що, проходячи повз людей на вулиці, ми молимося за них або що, входячи до дому чи до церкви, ми згадуємо в молитві до Бога мешканців чи громаду?

Пояснення нашої бездумності чи забудькуватості полягає в тому, що молитва для багатьох із нас — просто форма себелюбства; вона означає просити чогось для себе — і нічого більше.

І від такого ставлення нам треба молитися про визволення.

Ви завершили: Люди, що молилися з метою

Назад Далі