Мета в молитві
Не маємо, бо не просимо

Розділ 3 · 9 хв читання · 12 хв слухання

Не маємо, бо не просимо

Коли відчуваєш, що найменше схильний до молитви, не піддавайся цьому, а змагайся й силкуйся молитися навіть тоді, коли думаєш, що не можеш молитися.— Гільдерсем

У парфян був звичай нікому не давати дітям уранці жодної їжі, доки не побачать поту на їхніх обличчях; і ви переконаєтеся, що Бог зазвичай чинить так само: не дає Своїм дітям скуштувати Своїх насолод, доки вони не спітніють, шукаючи їх.— Річард Бакстер

З усіх обов’язків, які приписує християнство, жоден не є таким суттєвим і водночас таким занедбаним, як молитва. Більшість людей вважає цю вправу виснажливою церемонією, яку вони мають право якомога скорочувати. Навіть ті, кого до молитви спонукає їхнє звання чи страх, моляться так мляво і з таким блуканням думок, що їхні молитви не тільки не зводять благословення, а лише збільшують їхній осуд.— Фенелон

Більше молитви, і кращої,— ось таємниця всієї справи. Більше часу для молитви, більше смаку до неї й приготування до зустрічі з Богом, до спілкування з Богом через Христа,— у цьому вся суть. Наш спосіб молитися і зміст наших молитов нам не личать. Ставлення і взаємини Бога й Сина — це вічні взаємини Отця і Сина, взаємини прохання і дарування: Син завжди просить, Отець завжди дає:

Проси в мене, й дам тобі народи в наслїддє,

а кінцї сьвіта у владїннє.

Жезлом зелїзним розібєш їх,

як череповину потрощиш їх.

Ісус має завжди молитися через Свій народ. «І будуть завсїди за його молитись.» «Бо дом мій названий буде домом молитви про всї народи.» Ми мусимо готувати себе до молитви: щоб бути подібними до Христа, щоб молитися, як Христос.

Доступ людини до Бога в молитві відчиняє все і робить її убогість її багатством. Через молитву все належить їй. Багатство і слава — усе Христове. Що яскравішим стає світло і що глибше пророки осягають природу відновлення, то ширшим ніби стає Божественний запис. «Так говорить Господь, сьвятий Ізрайлїв і сотворитель його: питайте мене про майбутнє, про синів моїх, і щодо діла рук моїх накажіть мені. Сотворив я землю, создав на нїй й чоловіка; я — моя рука розпростерла небеса, та й усьому воінству їх дав я закон.»

Людині дано наказувати Богові з усією цією владою і силою в потребах Божого земного Царства. Небо з усім, що має, обкладене даниною, щоб здійснити остаточні, кінцеві й славні Божі задуми. Чому ж тоді так довго триває здійснення цих мудрих благословень для людини? Чому ж гріх так довго царює? Чому обітниці завіту, скріпленого клятвою, так довго йдуть до свого благодатного завершення? Царює гріх, царює сатана, зітхання позначає життя багатьох; усі сльози свіжі й рясні.

Чому все це так? Ми не молилися, щоб покласти злу кінець; ми не молилися так, як мусимо молитися. Ми не виконали умов молитви.

Проси в мене. Просіть у Бога. Ми не спиралися на молитву. Ми не зробили молитву єдиною умовою. Порушено першочергову умову молитви. Ми не молилися як слід. Ми взагалі не молилися. Бог готовий давати, але ми не квапимося просити. Син через Своїх святих завжди молиться, і Бог Отець завжди відповідає.

Проси в мене. У цьому запрошенні міститься запевнення у відповіді; у ньому звучить переможний клич, і вухо, що прислухається, може його почути. Отець тримає владу й силу у Своїх руках. Яка легка умова — і як довго ми зволікаємо з виконанням умов! Народи в неволі; кінці землі досі не здобуті. Земля стогне; світ досі в неволі; сатана і зло панують.

Отець тримається становища Того, Хто дає: Проси в мене; і це прохання до Бога Отця наснажує всі сили, надихає всі рухи. Євангелія натхненна Богом. За всіма її натхненнями стоїть молитва. Проси в мене стоїть за всіма рухами. Як дар Христові, що сидить на престолі, стоїть скріплений клятвою завіт Отця: «Проси в мене, й дам тобі народи в наслїддє, а кінцї сьвіта у владїннє.» «І будуть завжди до Нього молитися.»

Молитви святих людей невпинно здіймаються до Бога, пахучі, як найдобірніші пахощі. І Бог багатьма способами говорить до нас, звіщаючи Своє багатство і нашу убогість. «Я Творець усього; багатство і слава — Мої. Накажіть Мені.»

Ми можемо все з Божою допомогою і можемо мати всю Його допомогу, якщо просимо. Євангелія у своєму успіху й силі залежить від нашої здатності молитися. Божі домобудівництва залежать від здатності людини молитися. Ми можемо мати все, що має Бог. Накажіть Мені. Це не вигадка уяви, не пуста мрія, не марна фантазія. Життя Церкви — найвище життя. Її служіння — молитися. Її молитовне життя — найвище життя, найпахучіше, найпомітніше.

Книга Об’явлення нічого не каже про молитву як великий обов’язок, освячене служіння, але багато каже про молитву в її сукупній силі та енергії. Це молитовна сила, що вічно живе і вічно молиться; це молитви всіх святих, що виходять як могутня, жива енергія, тоді як уста, що вимовили ці слова, змовкли й запечатані смертю, а жива церква має таку енергію віри, щоб успадкувати сили всіх минулих молитов і зробити їх безсмертними.

Твердження баптистського філософа Джона Фостера містить найчистішу філософію і просту Божу істину, бо Бог не має іншої сили і не ставить інших умов, окрім молитви. «Більше молитви, і кращої, принесе Божій справі найпевніший і найшвидший тріумф; кволі, формальні, мляві молитви приносять занепад і смерть. Церква має свій запасний якір у молитовній комірчині; там її склади боєприпасів.»

«Я переконаний,— продовжує Фостер,— що кожна людина, яка серед своїх серйозних задумів усвідомлює свою залежність від Бога так повно, як ця залежність є фактом, відчує спонуку молитися і прагнутиме схилити своїх серйозних друзів молитися майже щогодини. Без цього вона не обіцятиме собі жодного благородного успіху, так само як моряк не сподівався б досягти далекого берега, розгорнувши вітрила в повний штиль.

«Я вже натякав на свій страх, що марно сподіватися незвичайного успіху в людському служінні релігії, якщо немає незвичайних знамень: а надзвичайно сильний дух молитви й був би таким знаменням; і людина, яка вирішила б випробувати його найвищу можливу дієвість, імовірно, побачила б, що стає набагато дієвішим знаряддям у своєму малому колі. І якби всі або більшість учнів християнства з палкою і непохитною рішучістю кожного об’єдналися, щоб небо не втримало жодного впливу, який здатне здобути найвище зусилля спільного й наполегливого благання, це було б знаком, що переворот у світі вже близько.»

Едвард Пейсон, один із Божих людей, каже про це твердження Фостера: «Від часів апостолів, мабуть, дуже мало місіонерів пробували цей експеримент. Хто першим його випробує, той, я вірю, звершить чудеса. Ніщо з того, що міг би написати я, ніщо з того, що міг би написати ангел, не було б потрібне тому, хто зробив би таку спробу.

«Один із головних підсумків мого невеликого досвіду християнського служителя — переконання, що релігія значною мірою полягає в тому, щоб віддавати Богові в наших поглядах і почуттях те місце, яке Він справді посідає у всесвіті. Ми знаємо, що у всесвіті Він — усе в усьому. Наскільки Він постійно є для нас усім в усьому, наскільки ми виконуємо заклик псалмоспівця до своєї душі: „На одного Бога вповай, душе моя!“ — настільки, гадаю, ми й просунулися до досконалості. Порівняно легко вповати на Бога; але вповати лише на Нього — почуватися, коли йдеться про нашу силу, щастя і корисність, так, наче всі створіння й другорядні причини знищено і ми самі у всесвіті з Богом,— це, підозрюю, важке і рідкісне досягнення. Принаймні я певен, що мені до нього ще дуже далеко. У міру того як ми цього досягаємо, ми знаходитимемо все легким, бо станемо, у повному сенсі слова, людьми молитви; і про молитву зможемо сказати те, що Соломон каже про срібло: вона „за все одвічає“.»

Той самий Джон Фостер, наближаючись до смерті, сказав: «Я ніколи не молився так палко і, мабуть, так вірно й часто. „Без перестану молїтесь“ — це речення повторювалося в моїй мовчазній думці, і я певен, що так мушу чинити до останньої свідомої години життя. О, чому ж не протягом того довгого, лінивого, бездіяльного минулого півстоліття?»

І все ж саме так усі ми поводимося з молитвою. Хоч і усвідомлюємо її важливість, її життєву важливість, ми все одно дозволяємо годинам минати порожньо і лише перед смертю можемо оплакувати непоправну втрату.

Коли спокійно розмірковуємо над тим, що поступ Царства нашого Господа залежить від молитви, сумно думати, як мало часу ми віддаємо цій святій вправі. Усе залежить від молитви, а ми нехтуємо нею не тільки на шкоду собі духовно, а й на затримку й шкоду справі нашого Господа на землі. Сили добра і зла змагаються за світ. Якби ми захотіли, ми могли б додати переможної сили війську праведності, а проте наші уста запечатані, наші руки мляво звисають, і ми ставимо під загрозу ту саму справу, якою, за нашими словами, глибоко переймаємося, бо тримаємося осторонь молитовної кімнати.

Молитва — це єдина першочергова, вічна умова, якою Отець зобов’язався віддати Синові світ у володіння. Христос молиться через Свій народ. Якби Божий народ молився настирливо, повсюдно й безперервно, земля давно вже належала б Христові. Затримку слід пояснювати не застарілими перешкодами, а браком правильного прохання. Усього іншого ми робимо більше, ніж молимося. Хоч якими убогими є наші пожертви, наші грошові внески перевищують наші приношення молитви. Можливо, у пересічній громаді на п’ятдесят тих, хто допомагає платити, припадає одна свята, палка душа, що зачиняється з Богом і бореться за визволення язичницького світу. Офіційні молитви з нагоди встановлених чи урочистих подій у цьому підрахунку нічого не важать. Ми наголошуємо на інших речах більше, ніж на потребі молитви.

Ми читаємо молитви за належним порядком, але не тримаємо світу в руках нашої віри. Ми не молимося так, як молитва зворушує Бога й залучає нам на допомогу всі Божественні впливи. Світові потрібно більше справжньої молитви, щоб урятувати його від панування й руйнації сатани.

Ми не молимося так, як молився Ілля. Джон Фостер зводить усю справу до практичного висновку. «Коли Божа Церква,— каже він,— пробудиться до свого обов’язку й повинностей і до правдивої віри, щоб вимагати того, що обіцяв Христос,— „все, що тільки“,— настане переворот.»

Але не кожна молитва є молитвою. Рушійна сила, переможна сила в Божій справі — сам Бог. «Покликни до мене, й я обізвуся, та й обявлю тобі велике й неописане, чого досї не знав єси»,— такий Божий виклик до молитви. Молитва вводить Бога з усією Його силою в Божу справу. «Питайте мене про майбутнє, про синів моїх, і щодо діла рук моїх накажіть мені» — це Божий карт-бланш молитві. Віра всемогутня лише тоді, коли вона на колінах і її простягнуті руки хапаються за Бога; тоді вона черпає до краю Божих можливостей, бо тільки молитовна віра може отримати Боже «все, що тільки». Сирофінікіянка, невідступна вдова і друг опівночі — дивовижні уроки того, що може зробити безстрашна молитва: опанувати обставини чи кинути їм виклик, обернути поразку на перемогу і тріумфувати в краях відчаю. Єдність із Христом, вершина духовного досягнення, славна в усьому; а найславніша тим, що тоді ми можемо «просити, чого схочемо, і станеться нам». Молитва в Ісусове ім’я увінчує Бога найвищим вінцем, бо прославляє Його через Сина і зобов’язує Сина дати людям «що б то не було і будь-що», чого вони попросять.

У Новому Завіті дивовижну молитву Старого Завіту виставлено наперед, щоб вона спонукала й підбадьорювала нашу молитву, а передує їй твердження, динамічну енергію якого ми ледве можемо передати. «Много бо може молитва праведного ревна. Ілия був чоловік подобний нам страстями, а помоливсь молитвою, щоб не було дощу, то й не було дощу на землї три роки і шість місяцїв. А знов помолив ся, то й дало небо дощ, і земля зростила овощ свій.»

Убогість наших плодів, причину всякого виснаження, розгадує апостол Яків: «Не маєте, тим що не просите. Просите, та й не приймаєте, тому що погано просите, щоб обернути на розкоші ваші.»

Ось уся правда в кількох словах.

Ви завершили: Не маємо, бо не просимо

Назад Далі