Покора

Ще одна неодмінна складова молитви — покора. Кожна справжня молитва має приноситися в повній покорі Богові. Після того як ми виклали Йому свої прохання, наша мова має бути такою: «Нехай буде воля Твоя». Я в тисячу разів волів би, щоб сталася Божа воля, а не моя. Я не можу бачити майбутнього так, як бачить Бог; тому набагато краще дозволити Йому вибирати за мене, ніж вибирати самому. Я знаю Його думку щодо духовних речей. Його воля — щоб я був освячений; тож я можу з упевненістю молитися Богові про це й очікувати відповіді на свої молитви. Але коли йдеться про земні справи, усе інакше: те, про що я прошу, може й не бути Божим задумом щодо мене.

Як влучно сказав хтось: «Будьте певні, молитва не означає, що я маю стягнути Бога до своїх думок і задумів і гнути Його правління відповідно до своїх нерозумних, дурних, а часом і грішних уявлень. Молитва означає, що я маю піднестися до почуттів, до єдності й одностайності задуму з Ним; що я маю ввійти в Його раду й цілком виконати Його задум. Боюся, ми часом уявляємо молитву чимось цілком протилежним, ніби нею ми вмовляємо чи схиляємо нашого Отця на небі зробити все, що спаде нам на думку, і все, що здійснило б наші нерозумні, короткозорі задуми. Я цілком переконаний, що Бог знає краще, що найкраще для мене й для світу, ніж можу знати я; і навіть якби в моїй владі було сказати: „Нехай буде моя воля“, я волів би сказати Йому: „Нехай буде Твоя воля“».

Розповідають про одну жінку, яку під час хвороби спитали, чи хоче вона жити, чи померти, і вона відповіла: «Як Богові завгодно». «Але, — сказав хтось, — якби Бог залишив це на ваш вибір, що б ви вибрали?» «Правду кажучи, — відповіла вона, — я знову залишила б це на Нього». Так людина отримує від Бога своє бажання, коли її воля підкорена Богові.

Пан Сперджен зауважує на цю тему: «Віруюча людина звертається до Бога повсякчас, щоб підтримувати спілкування з Божим розумом. Молитва — не монолог, а діалог; не заглиблення в себе, а погляд на гори, звідки приходить нам поміч. Є полегшення в тому, щоб вилити душу співчутливому другові, і віра відчуває це рясно; але в молитві є більше, ніж це. Коли слухняна діяльність дійшла до самого кінця своєї мотузки, а потрібного так і не досягнуто, тоді довіряються Божій руці, щоб вона пішла далі за нас, так само як перед тим на неї покладалися, щоб вона йшла з нами. Віра не прагне своєї волі, коли та воля не відповідає Божій думці; бо таке прагнення по суті було б поривом невіри, яка не покладається на Божий суд як на найкращого нашого провідника. Віра знає, що Божа воля — найвище благо і що все, що корисне для нас, буде дане у відповідь на наші прохання».

Історія розповідає, що тускуланці, народ Італії, образили римлян, чия сила незмірно перевершувала їхню, і Камілл на чолі значного війська вирушив, щоб підкорити їх. Усвідомлюючи, що не здатні протистояти такому ворогові, вони вдалися до такого способу, щоб його вгамувати: відкинули всяку думку про опір, відчинили брами, і кожен узявся за свою звичайну справу, вирішивши скоритися там, де, як вони знали, змагатися марно. Камілл, увійшовши до їхнього міста, був вражений мудрістю й щирістю їхньої поведінки і звернувся до них з такими словами: «Ви єдині з усіх народів знайшли справжній спосіб угамувати римську лють; і ваша покора стала вашим найкращим захистом. На таких умовах ми так само не можемо знайти в серці бажання скривдити вас, як на інших умовах ви не змогли б знайти сили протистояти нам». Головний урядовець відповів: «Ми так щиро покаялися у своєму колишньому безумстві, що, покладаючись на те, що великодушний ворог прийме таке задоволення, не боїмося визнати свою провину».

З огляду на те, як важко привести наші серця до такої повної покори Божій волі, ми цілком можемо взяти собі молитву Фенелона: «Боже, візьми моє серце, бо я не можу його віддати; а коли Ти його матимеш, збережи його, бо я не можу зберегти його для Тебе; і спаси мене всупереч мені самому».

Дехто з найкращих людей, яких будь-коли бачив світ, тяжко помилявся в цьому. Мойсей міг молитися за Ізраїль і міг перемагати в Бога; але Бог не відповів на його прохання за себе самого. Він просив, щоб Бог перевів його через Йордан, щоб він міг побачити Ливан; і після сорока років блукання пустинею він прагнув увійти в Обітовану землю; але Господь не виконав його бажання. Чи було це ознакою, що Бог його не любив? Аж ніяк. Він був мужем, якого Бог дуже любив, як і Даниїла; і все ж Бог не відповів на цю його молитву. Ваша дитина каже: «Я хочу того чи того», але ви не виконуєте її прохання, бо знаєте, що давати їй усе, чого вона хоче, означає погубити її. Мойсей бажав увійти в Обітовану землю; але Господь приготував для нього щось інше. Як хтось сказав, Бог поцілунком забрав його душу й узяв його додому до Себе. «Бог поховав його» — найбільша честь, яку будь-коли віддано смертній людині.

Через півтори тисячі років Бог відповів на молитву Мойсея: Він дозволив йому ввійти в Обітовану землю й побачити проблиск прийдешньої слави. На горі Преображення, разом з Іллею, великим пророком, і з Петром, Яковом та Іваном, він почув голос, що пролунав від Божого престолу: «Се Син мій любий; Його слухайте». Це було краще, ніж перейти Йордан, як Ісус Навин, і прожити тридцять років у землі ханаанській. Тож коли наші молитви про земне не дістають відповіді, скорімося Божій волі й знаймо, що все гаразд.

Коли одного глухонімого хлопчика спитали, чому, на його думку, він народився глухонімим, він узяв крейду й написав на дошці: «Так, Отче: бо так воно вподобалось перед Тобою».

Джон Браун із Геддінгтона якось сказав: «Без сумніву, я зазнавав випробувань, як і інші; але Бог був до мене такий добрий, що, гадаю, якби Він дав мені ще стільки років, скільки я вже прожив на світі, я не хотів би змінити жодної обставини в моїй долі, хіба що побажав би, щоб було менше гріха. На моїй труні можна було б написати: „Тут лежить один із тих, про кого дбало Провидіння: він рано втратив і батька, і матір, а проте ніколи не мав нестачі в опіці жодного з них“».

Ілля був могутній у молитві: він звів вогонь із неба на свою жертву, і його прохання принесли дощ на спраглу землю. Силою молитви він безстрашно стояв перед царем Ахавом. Та все ж ми бачимо, як він, наче боягуз, сидить під ялівцевим кущем і просить Бога, щоб Він дав йому померти. Господь любив його занадто, щоб це зробити: Він збирався взяти його на небо у вогненній колісниці. Тож ми не повинні дозволяти дияволові брати над нами гору й переконувати нас, що Бог нас не любить, бо Він не виконує всіх наших прохань тоді й так, як нам хотілося б.

Як Мойсей займає в Старому Завіті більше місця, ніж будь-яка інша особа, так і Павло в Новому Завіті, за винятком, мабуть, Самого Господа. Однак Павло не знав, як молитися за себе. Він благав Господа забрати «колючку в тїло». Його прохання не було виконане; але Господь дав йому більше благословення. Він дав йому більше благодаті. Можливо, і в нас є якесь випробування — якась колючка в тілі. Якщо не Божа воля забрати її, просімо Його дати нам більше благодаті, щоб її нести. Ми бачимо, що Павло хвалився своїми невдачами й немочами, бо тим більше Божа сила спочивала на ньому. Можливо, дехто з нас почувається так, ніби все проти нас. Нехай Бог дасть нам благодать стати на Павлову позицію й сказати: «Люблячим Бога усе допомагає до доброго». Тож коли ми молимося Богові, ми мусимо бути покірні й казати: «Нехай буде воля Твоя».

У Євангелії від Йоана читаємо: «Коли» (це «коли» — уже гора для початку), «Коли пробувати мете в менї, а слова мої пробувати муть в вас, то, чого схочете, просити мете, і станеть ся». Другу частину часто цитують, а першу — ні. Та ж нині так мало хто перебуває в Христі! Ви навідуєтеся до Нього раз у раз, і це все. Якщо Христос у моєму серці, я, звісно, не проситиму нічого, що проти Його волі. А скільки з нас мають Боже Слово, що перебуває в нас? Ми повинні мати підставу для своїх молитов. Якщо в нас є якесь велике бажання, ми мусимо досліджувати Писання, щоб дізнатися, чи слушно про це просити. Є багато речей, яких ми хочемо, але які нам не на добро; і багато іншого, чого ми прагнемо уникнути, насправді є нашими найкращими благословеннями. Один мій друг якось уранці голився, і його маленький синок, якому не було й чотирьох років, попросив у нього бритву й сказав, що хоче нею стругати. Коли він побачив, що бритви не отримає, то заплакав так, ніби його серце розривалося. Боюся, що дуже багато з нас моляться про бритви. Джон Буньян дякував Богові за ту бедфордську в’язницю більше, ніж за будь-що інше, що сталося з ним у цьому житті. Ми ніколи не молимося про скорботи; а проте часто це найкраще, про що ми могли б просити.

Даєр каже: «Скорботи — благословення для нас, коли ми можемо благословляти Бога за скорботи. Страждання вберегло багатьох від гріха. Бог мав одного Сина без гріха, але жодного — без скорботи. Вогненні випробування роблять золотих християн; освячені скорботи — це духовні підвищення».

Резерфорд гарно пише про цінність освяченого випробування і мудрість покори в ньому Божій волі: «О, чим я завдячую напилкові, молотові, горнилу мого Господа Ісуса, Який тепер дав мені побачити, яка добра Христова пшениця, що проходить крізь Його млин і Його піч, щоб стати хлібом для Його власного столу! Випробувана благодать краща за благодать; і вона більша за благодать: це слава в її дитинстві. Тепер я бачу, що побожність — це більше, ніж зовнішність, ніж оздоби й прикраси цього світу. Хто пізнає правду благодаті без випробування? О, як мало дістає від нас Христос, окрім того, що Він здобуває (якщо можна так сказати) великим трудом і зусиллям! І як швидко віра замерзла б без хреста! Скільки німих хрестів було покладено на мої плечі, що ніколи не мали язика, аби говорити про солодкість Христа, як цей! Коли Христос благословляє Свої хрести язиком, вони дихають Христовою любов’ю, мудрістю, добротою й турботою про нас. Чому мені лякатися плуга мого Господа, що проводить глибокі борозни в моїй душі? Я знаю, що Він не лінивий хлібороб: Він має на меті врожай. О, якби цей білий, зів’ялий переліг став родючим, щоб принести врожай Тому, Ким він так болісно оброблений, і якби цю облогу було зорано! Чому я (нерозумний!) журився, що Він поклав Свій вінок і Свою троянду на мою голову — славу й честь Своїх вірних свідків? Я більше не бажаю сперечатися з Христом. Справді, Він не завдав мені втрати тим, що я страждаю; Він нічого мені не винен; бо в моїх кайданах які солодкі й утішні були мені думки про Нього, у чому я знаходжу достатню винагороду! Які сліпі мої вороги, що послали мене до бенкетного дому, до дому вина, до чудових бенкетів мого любого Господа Ісуса, а не до в’язниці чи на вигнання!»

Можемо завершити наші роздуми на цю тему посиланням на слова пророка Єремії в Плачі, де він каже: «Благий Господь до тих, хто надїється на його, — до душі, що його шукає. Добре тому, хто без нарікання дожидає рятунку від Господа. Благо людинї, що змалку несе ярмо (закону Господнього); (що) Седить на самотї й мовчить, бо він (Бог) наложив се ярмо на його; А він нахиляє уста свої в порох, та й думає: може бути, ще є надїя; Хто надставляє бючому свою щоку й приймає, хоч би й до переситу зневагу; Бо не на віки Господь покидає; Та хоч і пішле злиднї, то й помилує по великій добротї своїй; Не по свойму бо серцї карає він і посиляє смуток на дїтей людських.... Хто ж бо сьміє сказати: І таке часом дїється, що Господь не повелїває! Хиба ж не з уст (не з приказу) Всевишнього виходить нужда й щастє? Чом же нарікає живуща людина? Нехай би нарікала на свої гріхи. Розпитуймо й розвідуймо наші дороги та й обернїмось до Господа; Здіймімо серце й руки наші до Бога на небі.»

Покора

«Почуй мене, мій Боже, і якщо мої уста посміли
Ремствувати під Твоєю рукою, о, навчи мене тепер
Відчути кожну потаємну думку, відкриту перед Тобою,
І цю бунтівну волю у вірі схилити.
Хоч я гірко плакав над зруйнованим святилищем,
Де земні ідоли самі займали Твоє місце,
Тепер очисти й зроби цей храм Своїм
І навчи мене, Господи, казати: „Нехай буде воля Твоя!“

Що можу я принести в жертву зі свого?
Юність, повну смутку, і життя, повне гріха.
Що можу я покласти на Твій святий жертовник,
Щоб здобути хоч одну надію на прощення минулого?
Поки я так, благаючи, схиляюся до Твоїх ніг,
Я все ж наважуюся звести до Тебе заплакані очі,
Посилаюся на обітницю Твого слова, що Ти
Розбитим, сокрушеним серцем не погордуєш.

Що мені принести? Зранений дух, Господи,
Виснажений боротьбою, що тужить тепер за спокоєм
І прагне Твого миру, як бідна пташка
Серед лютої бурі шукає маминих грудей.
Моя жертва — Агнець, що помер за мене;
Я посилаюся на заслуги Твого безгрішного Сина;
Я приношу Твої обітниці; я надіюся на Тебе;
У любові Ти караєш; Господи, „Нехай буде воля Твоя!“»