Відповіді на молитви

У п’ятнадцятому розділі Йоана, у сьомому вірші, ми знаходимо, чиї молитви дістають відповідь: «Коли пробувати мете в менї, а слова мої пробувати муть в вас, то, чого схочете, просити мете, і станеть ся.» А в четвертому розділі Якова, у третьому вірші, говориться про тих, чиї молитви не дістали відповіді: «Просите, та й не приймаєте, тому що погано просите». Дуже багато молитов лишаються без відповіді, бо в них немає правильного мотиву; ми не виконали того, що каже Боже Слово; ми погано просимо. І добре, що наші молитви не дістають відповіді, коли ми погано просимо.

Якщо наші молитви не дістають відповіді, можливо, ми молилися без правильного мотиву або молилися не так, як навчає Писання. Тож не падаймо духом і не кидаймо молитися, хоч наші молитви й не дістають відповіді так, як нам хочеться.

Якось один чоловік прийшов до Джорджа Мюллера й попросив його помолитися про одну справу. Він розповів, що вже багато разів просив Бога виконати його прохання, але Бог не вважав за потрібне цього зробити. Пан Мюллер дістав свій записник і показав чоловікові ім’я людини, за яку, як він сказав, молився вже двадцять чотири роки. Відповіді на ту молитву, додав пан Мюллер, ще не було; але Господь дав йому запевнення, що та людина навернеться, і на цьому трималася його віра.

Часом ми бачимо, що відповідь на наші молитви приходить одразу, ще поки ми молимося; іншим разом вона затримується. Але як швидко приходить відповідь, особливо коли люди благають про милість! Погляньте на Павла, коли він закликав: «Господи, що хочеш, щоб робив я?» Відповідь прийшла негайно. А митар, що пішов до храму помолитися, — він дістав відповідь одразу. Розбійник на хресті молився: «Спогадай мене, Господи, як прийдеш у царство Твоє.» — і відповідь прийшла негайно, тут-таки. У Біблії багато подібних випадків, але є й інші — ті, хто молився довго й часто. Господь радіє, коли Його діти виявляють Йому свої прохання, розповідаючи Йому всі свої біди; а тоді нам слід чекати Його часу. Ми не знаємо, коли він настане.

У Коннектикуті жила мати, син якої служив у війську, і коли він пішов, у неї мало не розірвалося серце, бо він не був християнином. День у день вона підносила голос у молитві за свого хлопця. Згодом вона дізналася, що його забрали до шпиталю і там він помер, але так і не змогла дізнатися, як він помер. Минули роки, і одного дня до когось із родини прийшов у справах знайомий. На стіні висів портрет молодого солдата. Гість подивився на нього й спитав: «Ви знали цього юнака?» Мати відповіла: «Цей юнак — мій син. Він загинув на недавній війні». Чоловік сказав: «Я дуже добре його знав; він служив у моїй роті». Тоді мати спитала: «Чи знаєте ви щось про його кінець?» Чоловік відповів: «Я був у шпиталі, і він помер найспокійнішою смертю, торжествуючи у вірі». Мати вже втратила надію будь-коли почути про свого хлопця; але перш ніж відійти, вона мала втіху знати, що її молитви перемогли перед Богом.

Думаю, коли ми потрапимо на небо, то побачимо, що дуже багато наших молитов, які ми вважали невислуханими, дістали відповідь. Якщо це справжня молитва віри, Бог нас не розчарує. Не сумніваймося в Бозі. Одного разу на зібранні, де я був, якийсь пан показав на одну людину й сказав: «Бачите отого чоловіка? Це один із провідників клубу безбожників». Я сів поруч із ним, і безбожник сказав: «Я не християнин. Ви вже досить довго дурите цих людей і змушуєте деяких старих жінок вірити, що дістаєте відповіді на молитви. Спробуйте на мені». Я помолився, а коли підвівся, безбожник сказав з неабияким сарказмом: «Я не навернувся; Бог не відповів на вашу молитву!» Я сказав: «Але ви ще можете навернутися». Через якийсь час я отримав листа від друга, де говорилося, що той чоловік навернувся і працює на зібраннях.

Єремія молився й казав: «Ой Господи Боже! Ти сотворив небо й землю великою силою твоєю й простягнутою рукою твоєю: в тебе нема нїчого неможливого.» Для Бога немає нічого неможливого; це добре гасло. Я вірю, що тепер у світі час великого благословення, і ми можемо чекати великого. Поки благословення спадає довкола, встаньмо й візьмімо в ньому участь. Бог сказав: «Покликни до мене, й я обізвуся, та й обявлю тобі велике й неописане, чого досї не знав єси.» Тож кличмо до Господа; і молімося, щоб це сталося заради Христа, а не заради нас самих.

Багато років тому на одному християнському з’їзді виступив один видатний чоловік — на тему «Заради Христа», — і пролив нове світло на ці слова. Я ніколи раніше не бачив їх у такому світлі. Коли почалася війна, єдиний син того пана пішов до війська, і відтоді, хоч би яку роту солдатів він бачив, його серце одразу линуло до них. У місті, де жив той пан, відкрили Дім для солдатів, і він охоче ввійшов до комітету й став його головою. Через якийсь час він сказав дружині: «Я віддав стільки часу цим солдатам, що занедбав свої справи», — і пішов до своєї контори з твердим наміром, що того дня жоден солдат його не потурбує. Невдовзі двері відчинилися, і він побачив, що входить солдат. Він не звертав на нього уваги, а писав далі; і бідолаха довго стояв. Нарешті солдат поклав перед ним старий забруднений аркуш паперу, на якому щось було написано. Пан помітив, що це почерк його сина, одразу схопив листа й прочитав. Там було приблизно таке: «Дорогий тату, цей юнак з моєї роти. Він утратив здоров’я, захищаючи свою країну, і тепер їде додому до матері, щоб померти. Будь до нього добрий заради Чарлі». Пан одразу покинув роботу й забрав солдата до себе додому, де про нього дбайливо піклувалися, поки його не можна було відправити додому до матері; тоді він відвіз його на станцію й відпустив додому зі словами: «Бог з тобою, заради Чарлі!»

Тож нехай наші молитви будуть заради Христа. Якщо ми хочемо, щоб навернулися наші сини й доньки, молімося, щоб це сталося заради Христа. Якщо мотив такий, наші молитви буде вислухано. Якщо Бог віддав Христа за світ, чого Він не дасть нам? Якщо Він дав Христа вбивцям, і богохульникам, і бунтівникам світу, що лежить у беззаконні й гріху, то чого Він не дасть тим, хто приходить до Нього заради Христа? Нехай наша молитва буде про те, щоб Бог просував Свою справу не для нашої слави — не заради нас, — а заради Свого улюбленого Сина, Якого Він послав.

Тож пам’ятаймо: коли ми молимося, то повинні чекати відповіді. Виглядаймо її. Пам’ятаю, як під кінець війни, після зібрання в одному з наших південних міст, до мене підійшов чоловік, плачучи й тремтячи. Я подумав, що його зачепило щось із того, що я казав, і почав розпитувати, що саме. Але виявилося, що він не міг пригадати жодного мого слова. «Друже мій, — сказав я, — що сталося?» Він засунув руку в кишеню й витяг листа, увесь заплямований, ніби на нього капали сльози. «Цього листа, — сказав він, — я отримав від сестри минулого вечора. Вона пише, що щовечора стає на коліна й молиться за мене Богові. Думаю, я найгірша людина в усій Камберлендській армії. Сьогодні мені було зовсім тяжко на душі». Та сестра була за шістсот миль звідти, але своєю щирою, віруючою молитвою вона поставила брата на коліна. Випадок був тяжкий, але Бог почув і відповів на молитву цієї побожної сестри, так що той чоловік став як глина в руках гончаря. Невдовзі його було приведено в Боже Царство — усе завдяки молитвам сестри.

Я поїхав миль за тридцять до іншого місця й розповів там цю історію. Один молодий чоловік, лейтенант армії, схопився на ноги й сказав: «Це нагадує мені останнього листа, якого я отримав від матері. Вона писала, що щовечора, коли сідало сонце, молилася за мене. Вона благала мене, щойно я отримаю її листа, піти на самоту й віддати себе Богові. Я поклав листа в кишеню, думаючи, що часу ще вдосталь». Далі він розповів, що наступна звістка з дому була про те, що мати померла. Він пішов сам у ліс і благав Бога своєї матері змилуватися над ним. Стоячи на зібранні з сяйливим обличчям, той лейтенант сказав: «Молитви моєї матері вислухано; і я шкодую тільки про те, що вона не дожила, щоб дізнатися про це; але згодом я з нею зустрінуся». Тож хоч ми, може, й не доживемо до відповіді на наші молитви, якщо ми могутньо кличемо до Бога, відповідь прийде.

Багато років тому в Шотландії жив чоловік з дружиною і трьома дітьми — двома дівчатками й хлопчиком. Він мав звичку напиватися і через це втрачав роботу. Нарешті він сказав, що візьме Джонні й поїде до Америки, де буде далеко від старих товаришів і зможе почати життя наново. Він узяв малого, якому було сім років, і поїхав. Незабаром після прибуття до Америки він зайшов до шинку й напився. На вулиці він загубив хлопця, і відтоді рідні його більше не бачили. Малого віддали до притулку, а згодом — у науку до ремісника в Массачусетсі. Проживши там якийсь час, він став невдоволений і пішов у море; зрештою він приїхав до Чикаго працювати на озерах. Він був неприкаяною душею, побував і на морі, і на суші, а тепер опинився в Чикаго. Якось, коли судно зайшло в порт, його запросили на євангельське зібрання. Радісна звістка Євангелія дійшла до нього, і він став християнином.

Пробувши християнином недовго, він дуже захотів знайти свою матір. Він писав у різні місця Шотландії, але не міг дізнатися, де вона. Одного дня він прочитав у Псалмах: «Господь не уйме добра тим, що жиють в чистотї.» Він закрив Біблію, став на коліна й сказав: «Боже, я вже кілька місяців намагаюся жити в чистоті; допоможи мені знайти мою матір». Йому спало на думку написати до того місця в Массачусетсі, звідки він утік багато років тому. Виявилося, що лист із Шотландії чекав його там уже сім років. Він одразу написав до того місця в Шотландії й дізнався, що мати ще жива; відповідь прийшла негайно. Хотів би я, щоб ви бачили його, коли він отримав того листа. Він приніс його мені; і сльози текли так, що він ледве міг читати. Його сестра писала від імені матері; мати була так приголомшена звісткою про давно втраченого сина, що не могла писати.

Сестра писала, що всі дев’ятнадцять років, поки його не було, мати день і ніч молилася Богові, щоб він спасся і щоб вона дожила й дізналася, що з ним сталося, і ще раз його побачила. А тепер, писала сестра, мати безмежно рада не лише тому, що він живий, а й тому, що він став християнином. Невдовзі мати й сестри приїхали до Чикаго, щоб зустрітися з ним.

Я згадую цей випадок, щоб показати, як Бог відповідає на молитву. Ця мати кликала до Бога довгих дев’ятнадцять років. Їй, мабуть, іноді здавалося, що Бог не збирається виконати бажання її серця; але вона молилася далі, і нарешті відповідь прийшла.

Наведене нижче особисте свідчення було прилюдно виголошене на одному з наших зібрань, що нещодавно відбулися в Лондоні, і воно може допомогти й підбадьорити читачів цих сторінок.

СВІДЧЕННЯ НА МОЛИТОВНОМУ ЗІБРАННІ.

«Я хочу, щоб ви зрозуміли, друзі мої: те, про що я розповідаю, — не те, що зробив я, а те, що зробив Бог. Тільки Бог міг це зробити! Я вже давно махнув на себе рукою як на безнадійну справу. Але тільки з великої Божої милості я стою тут сьогодні ввечері, щоб сказати вам, що Христос може спасти до кінця всіх, хто приходить через Нього до Бога.»

«Читання тих „прохань“ [про спасіння п’яниць] глибоко мене зворушило. Вони здавалися відлунням багатьох прохань про молитву, які подавали за мене. І, знаючи суспільство загалом і людську природу, я знаю, що в дуже багатьох родинах є потреба в подібному проханні.»

«Тож якщо те, що я вам розповім, підбадьорить хоч одне християнське серце, заохотить хоч одного побожного батька чи матір і далі молитися за своїх синів або допоможе хоч одному чоловікові чи жінці, що вважали себе поза межами надії, я дякуватиму за це Богові.»

«У мене були дуже добрі можливості. Мої батьки любили Господа Ісуса і робили все, щоб виховати мене на правильному шляху; і якийсь час я й сам думав, що стану християнином. Але я віддалився від Христа і відвертався все далі й далі від Бога та від усякого доброго впливу.»

«Пити я вперше навчився в закритій школі. У сімнадцять років я не раз напивався без міри, але мав певну самоповагу, яка не давала мені остаточно скотитися аж до двадцяти трьох років; а від того часу до двадцяти шести я невпинно котився вниз. У Кембриджі я пив дедалі більше, аж поки зовсім не втратив самоповаги й добровільно не вибрав собі найгірших товаришів.»

«Я відходив дедалі далі від Бога, аж поки мої друзі — і ті, що були християнами, і ті, що не були, — не дійшли висновку і не сказали мені, що надії для мене дуже мало. Мене вмовляли всякі люди, але я „ненавидів докір“. Я ненавидів усе, що відгонило релігією, і глузував з кожної доброї поради чи будь-якого доброго слова, сказаного мені в такому дусі.»

«Мої батько й мати обоє померли, так і не побачивши мене наверненим до Господа. Вони молилися за мене все своє життя, і вже наприкінці мати спитала мене, чи не піду я за нею, щоб бути з нею на небі. Щоб заспокоїти й утішити її, я сказав, що піду. Але я не мав цього на думці; і коли вона відійшла, я подумав, що тепер вона знає мої справжні почуття. Після її смерті мені ставало дедалі гірше, і я все глибше поринав у розпусту. Пияцтво дедалі міцніше брало мене в полон, і я опускався все нижче й нижче. Я ніколи не був „у стічній канаві“ в тому значенні, в якому цей вислів зазвичай розуміють; але душею я був так само низько, як будь-хто з тих, що живуть у звичайних нічліжках.»

«З Кембриджа я поїхав спершу до одного північного міста, де став учнем у стряпчого, а потім до Лондона. Поки я жив на півночі, до міста, де я мешкав, приїхали пани Муді й Сенкі; і моя тітка, яка й після смерті моєї матері все ще молилася за мене, прийшла й сказала мені: „Я маю до тебе прохання“. Вона була дуже добра до мене, і я знав, чого вона хоче. Вона сказала: „Піди послухати панів Муді й Сенкі“. „Гаразд, — сказав я, — домовилися. Я піду послухаю цих людей; але ти більше ніколи мене про це не проситимеш. Обіцяєш?“ „Так, — сказала вона, — обіцяю“. Я пішов і, як мені здавалося, найсумлінніше виконав свою частину угоди.»

«Я дочекався кінця проповіді й побачив, що пан Муді сходить з кафедри. За мене підносили щиру молитву, і між моєю тіткою та ним була домовленість, що проповідь стосуватиметься мене і що він підійде й поговорить зі мною одразу після неї. Ми зустріли пана Муді в проході, і я вважав, що вчинив дуже спритно, коли обійшов тітку, перш ніж пан Муді встиг до мене звернутися, і вийшов з будівлі.»

«Після цього я ще далі відійшов від Бога; і, здається, два чи три роки жодного разу не схиляв колін у молитві. Я поїхав до Лондона, і справи ставали все гіршими. Часом я намагався зупинитися. Я давав безліч обітниць. Я обіцяв собі й друзям не торкатися випивки. Я тримався своїх обітниць кілька днів, а одного разу — шість місяців; але спокуса приходила з більшою силою, ніж будь-коли, і відносила мене все далі й далі від стежки чесноти. У Лондоні я занедбав свою роботу й усе, що мав робити, і ще глибше поринув у гріх.»

«Один із моїх товаришів по гулянках сказав мені: „Якщо не зупинишся, ти себе вб’єш“. „Як це?“ — спитав я. „Ти себе вбиваєш, бо вже не можеш випити стільки, як колись“. „Ну, — відповів я, — тоді нічого не вдієш“. Я дійшов до такого стану, що не думав, ніби для мене можлива хоч якась допомога.»

«Мені боляче пригадувати все це; і, розповідаючи, боронь Боже, щоб я відчував щось, крім сорому. Я розповідаю вам це тому, що в нас є Спаситель; і якщо Господь Ісус Христос спас навіть мене, Він може спасти й вас.»

«Так тривало, аж поки я врешті зовсім не втратив владу над собою.»

«Одного дня я пив і грав у більярд, а ввечері повернувся до свого помешкання. Я думав посидіти трохи, а тоді знову вийти, як завжди. Перш ніж вийти, я замислився, і мене вразила думка: „Чим усе це закінчиться?“ „Ох, — подумав я, — яка з того користь? Я знаю, чим це закінчиться, — моєю вічною загибеллю, тілом і душею!“ Я відчував, що вбиваю себе — своє тіло; і надто добре знав, що буде з моєю душею. Я вважав, що мені неможливо спастися. Але мені дуже настійливо прийшла думка: „Чи є якийсь вихід?“ „Ні, — сказав я, — я давав безліч обітниць. Я робив усе, що міг, щоб триматися подалі від випивки, але не можу. Це неможливо“.»

«Саме тієї миті мені спали на думку слова з Божого Слова — слова, яких я не згадував від дитинства: „У людей се не можливе, у Бога ж все можливе.“ І тоді я побачив, мов у спалаху блискавки, що те, що я щойно визнав неможливим, як визнавав сотні разів перед тим, і є та сама річ, яку Бог зобов’язався зробити, якщо я прийду до Нього. Усі труднощі постали на моєму шляху — мої товариші, усе моє оточення і мої спокуси; але я просто звів очі вгору й подумав: „У Бога це можливо“.»

«Я впав на коліна тут-таки, у своїй кімнаті, і почав просити Бога зробити неможливе. Щойно я помолився до Нього, дуже затинаючись, — я не молився майже три роки, — я подумав: „Ну от, тепер Бог мені допоможе“. Я вхопився за Його правду, сам не знаю як. Минуло дев’ять днів, перш ніж я зрозумів як і перш ніж мав якусь певність, мир і спокій для своєї душі. Я підвівся тут-таки з надією, що Бог мене спасе. Я прийняв це як правду і зрештою переконався в ній на ділі; за це я славлю Бога.»

«Я подумав, що найкраще буде піти й знайти когось, хто поговорив би зі мною про мою душу й сказав, як спастися; бо я був справжнім поганином, хоч і мав таке добре виховання. Я вийшов і шукав по всьому Лондону; і те, що я не зміг знайти веслеянської каплиці, показує, як мало я знав про віруючих людей і місця богослужіння. Мої мати й батько були веслеянами, і я думав знайти місце їхньої деномінації; але не зміг. Я шукав півтори години; і того вечора я був у найглибшій, найжалюгіднішій муці тіла й душі, яку тільки можна уявити.»

«Я повернувся до свого помешкання, піднявся нагору й подумав: „Не ляжу спати, поки не спасуся“. Але мені було так погано від пиятики — увечері я не з’їв звичної порції їжі, а реакція була така страшна, — що я відчув: мушу лягти (хоч і не смів), інакше вранці буду в дуже тяжкому стані.»

«Я знав, яким буду вранці, як думатиму: „Який же я був дурень учора ввечері!“, коли прокинуся більш-менш свіжим і знову піду пити, як не раз бувало. Але я знову подумав: „Бог може зробити неможливе. Він зробить те, чого я сам зробити не можу“. І я помолився Господеві, щоб Він дав мені прокинутися майже в такому самому стані, в якому я ліг, — відчуваючи тягар своїх гріхів і своєї нужди. Тоді я заснув. Уранці, щойно згадав, де я, я першим ділом подумав: „Чи не покинуло мене усвідомлення гріха?“ Ні; мені було ще гірше, ніж раніше, і — це здавалося дивним, хоч було й природно — я встав і подякував Господеві, що Він зберіг у мені тривогу за мою душу.»

«Чи ви колись почувалися так? Може, після якогось зібрання чи розмови з якимсь християнином, або після читання Божого Слова, ви пішли до своєї кімнати пригнічені й „мало не вговорені“.»

«Я шукав Господа вісім чи дев’ять днів. У суботу вранці мені довелося піти й сказати клеркам. Це було важко. Я зробив це, а сльози котилися мені по щоках. Чоловік не любить плакати перед іншими чоловіками. Хай там як, я сказав їм, що хочу стати й маю намір стати християнином. Господь допоміг мені тією обітницею: „У Бога все можливе“.»

«Один скептик опустив голову й нічого не сказав. Інший, з яким я грав у більярд, сказав: „Хотів би я мати сміливість сказати таке сам!“ Мої слова прийняли зовсім не так, як я думав. Але той самий чоловік, що казав мені, ніби я вбиваю себе випивкою, півтори години намагався змусити мене випити, кажучи, що я „занудьгував і не в собі, і що склянка бренді чи віскі піде мені на користь“. Він намагався змусити мене випити; і врешті я обернувся до нього й сказав: „Ти пам’ятаєш, що ти мені казав; я намагаюся покинути випивку й більше її не торкатися“. Коли я думаю про це, мені пригадуються слова Самого Бога: „Серце ж безбожних жорстоке.“»

«А тепер Господь вів мене далі, аж поки тонка нитка не стала канатом, на якому могла триматися моя душа. Він притягував мене ближче, аж поки я не збагнув, що Він — мій Спаситель. Воістину Він „спасти може до кінця приходящих через Нього до Бога“.»

«Не можу не розповісти вам, що я впав перед Богом у своїй нужді, безпорадності й гріху і визнав перед Ним, що мені неможливо спастися; що мені неможливо триматися подалі від випивки; але від тієї ночі й до цієї миті я ніколи не мав найменшого бажання випити.»

«Справді важкою була боротьба, щоб кинути курити. Але Бог у Своїй великій мудрості знав, що я неминуче зазнав би поразки, якби мусив сам-один боротися з тим нездоланним потягом до випивки, який у мене був; і Він забрав і це бажання цілком. Від того дня й донині Господь беріг мене від випивки і дав мені найгіркіше її зненавидіти. Я просто сказав, що не маю жодної сили; не маю й тепер; але це Господь Ісус „і спасти може до кінця приходящих через Нього до Бога“.»

«Якщо хтось із тих, хто мене слухає, втратив усяку надію, — прийдіть до Спасителя! Таке Його ім’я, бо „він спасе людей своїх од гріхів їх“. Куди б я відтоді не йшов, я переконувався, що Він — мій Спаситель. Боронь Боже, щоб я хвалився! Це було б хвалитися своїм соромом. Я говорю так про себе собі на сором; але ох, Спаситель може спасти, і Він спасе!»

«Християнські друзі, моліться й далі. Ви можете відійти на небо раніше, ніж ваші сини повернуться додому. Так сталося з моїми батьками; а мої сестри молилися за мене роки й роки. Але тепер я можу допомагати іншим на їхньому шляху до Сіону. Хваліть Господа за всю Його милість до мене!»

«Пам’ятайте: „у Бога все можливе“. І тоді ви можете сказати, як святий Павло: „Все здолїю в Христї, що мене покрепляє.“»

Поглянь угору

«О душе найсамотніша, поглянь угору! Тобі
Один вірний голос певну полегшу обіцяє.
Хоч би який твій гріх, хоч би яке твоє горе,
Розкажи все Ісусові. Він дивиться туди, де
Плачуть утомлені серцем, і наближається,
Щоб ніжно вислухати ледь мовлену молитву
Або прочитати мовчазне благання сльози.
Не втрачай свого привілею, о мовчазна душе;
Вилий своє горе до ніг твого Спасителя.
Який знедолений відштовхне руку, що подає милостиню?
О, нехай Він почує твій голос; Йому твій голос любий.»

А. С.