Молитва і люди молитви
Павло та його прохання про молитву (продовження)

Розділ 17 · 10 хв читання · 13 хв слухання

Павло та його прохання про молитву (продовження)

Закон молитви ми проголошуємо так: молитва християнина — це спільна згода волі та її ради — почуттів, сумління, розуму, — що діють у злагоді, розпалені до білого жару, тоді як тіло співпрацює за певних здорових умов, щоб молитва тривала досить довго під високою напругою і забезпечила величезні наслідки, надприродні й неземні.—Преподобний Гомер В. Годж

Переходимо до прохання Павла, зверненого до церкви в Ефесі, яке ми знаходимо наприкінці 6-го розділу послання до тих християн:

«Всякою молитвою і благаннєм молячись всякого часу духом і в сьому пильнуйте в усякому терпінню і благанню за всїх сьвятих,

«І за мене, щоб менї дано слово на відкриваннє уст моїх, щоб сьміливо обявляти тайну благовістя;

«Його ж я й посел у кайданах, щоб у ньому був сьміливий, яко же подобає менї глаголати».

Заради цієї церкви він трудився і молився вдень і вночі, у численних неспаннях, сльозах і великому смиренні. Змалювавши яскраву картину християнського воїна, якого обступають вороги, він дав їм цей наказ — молитися особливо за нього.

Цим християнам в Ефесі він дав усеосяжне пояснення необхідності, природи й особливих благ молитви. Вона мала бути наполегливою, охоплювати всі часи й обіймати всілякі місця. Благання мало надавати їй напруги, треба було прикликати Святого Духа, додати пильність і витривалість, і до цього залучалася вся родина святих.

Сила його прохання про молитву зосереджувалася на ньому самому: щоб він міг говорити із силою, вільно, прямо й відважно. Павло не покладався на свої природні дари, а на ті, що приходили до нього у відповідь на молитву. Він боявся стати боягузом, нудним, сухим промовцем чи нерішучим заїкою, і закликав цих віруючих молитися, щоб він мав відвагу говорити не лише ясно, а й вільно та повно.

Він хотів, щоб вони молилися, аби він мав сміливість. Жодна якість не здається важливішою для проповідника, ніж сміливість. Це та позитивна якість, яка не зважає на наслідки, а вільно й повно зустрічає кризу, дивиться в обличчя теперішній небезпеці й безстрашно виконує теперішній обов’язок. Це була одна з виразних рис апостольських проповідників і апостольської проповіді. Вони були сміливими людьми, вони були сміливими проповідниками. Розповідь про те, як вони виявляли цю засаду, — це майже літопис їхніх випробувань. Це оплески їхній вірі.

Є багато кайданів, що поневолюють проповідника. Сама його ніжність робить його слабким. Його прив’язаність до людей схильна заводити його в неволю. Його особисте спілкування, його обов’язки перед своїми людьми, його любов до них — усе це схильне обмежувати його свободу і стримувати його слово з кафедри. Яка велика потреба постійно молитися про сміливість, щоб говорити сміливо, як належить говорити!

Давнім пророкам було наказано не боятися людських облич. Не лякаючись людського гніву, вони мали проголошувати Божу правду без виправдань, боязкості, вагання чи компромісу. Тепло і свобода переконання та щирості, безстрашність енергійної віри і понад усе сила Святого Духа — усе це дивовижні помічники й складники сміливості. Як палко служителі Євангелії в наш день мали б прагнути цього й шукати цього з усією ревністю!

Лагідність і смирення — високі чесноти першорядної ваги для проповідника, але ці якості зовсім не суперечать сміливості. Ця сміливість — не вільність пристрасних висловлювань. Це не лайка і не безрозсудність. Вона говорить правду в любові. Сміливість — не грубість. Брутальність безчестить сміливість. Вона лагідна, як мати з немовлям, але безстрашна, як лев перед ворогом. Страхові — чи в лагідній і невинній формі боязкості, чи в злочинній формі боягузтва — немає місця в справжньому служінні. Смиренна, але свята сміливість — першорядної ваги.

Яка прихована, таємнича, могутня сила може додати відваги апостольській проповіді й дати сміливіше слово апостольським устам? Є одна відповідь: це може зробити молитва.

Яка сила може так вплинути на зло й опанувати його, що самі наслідки зла обернуться на добро? Відповідь ми знову маємо в словах Павла, пов’язаних із молитвами, що підносилися за нього:

«Котрий з такої смерти збавив нас і збавляє, і на котрого вповаємо, що й ще збавляти ме, За підмогою і вашої за нас молитви. Що ж бо? тільки все таки, чи для виду, чи по правдї, Христос проповідуєть ся; і я сим радуюсь і радувати мусь».

Ми бачимо, як Божі обітниці стають дійсними й особистими через молитву. «Люблячим Бога, усе допомагає до доброго». Ось обітниця, оздоблена коштовностями. Павло любив Бога, але він не залишав обітницю саму по собі, ніби само собою зрозуміло, що вона принесе свої благословенні наслідки. Тож він писав коринтянам, як ми вже бачили, що він у скруті, що надіється на Бога, Який визволить, і додав: «За підмогою і вашої за нас молитви». Допомагаючи мені молитвою, ви допомагаєте Богові зробити обітницю міцною й багатою у своєму здійсненні.

Молитовні прохання Павла охоплювали «благанню за всїх сьвятих», але особливо — апостольську відвагу для нього самого. Як він потребував цієї відваги — так само, як потребують її всі справжні проповідники, покликані Богом! Молитва мала відчиняти двері для апостольської праці, але водночас вона мала відкривати апостольські уста, щоб вони відважно й правдиво проголошували апостольську звістку.

Послухайте, що він говорить церкві в Колосах:

«Молячись разом і за нас, щоб Бог відчинив нам двері слова, проглаголати тайну Христову, за котру я і в кайданах,

«Щоб явив я її, як подобає менї глаголати».

Яким доречним було б таке прохання сучасного проповідника до своєї громади! Як дуже сучасний проповідник потребує того, чого Павло бажав для себе!

Як і в проханні до ефесян, Павло хоче, щоб йому були дані «двері слова», щоб він проповідував зі свободою Духа, був визволений від скутості думки чи затинання в мові. Крім того, він бажає здатності виявити найяснішими словами, без плутанини думок і з силою вислову, Євангелію, «як подобає менї глаголати», — і саме так, як повинен говорити кожен проповідник. Щасливий той проповідник, який служить людям, що так моляться за нього!

І ще щасливіший він, якщо, стаючи перед своїм відповідальним завданням і усвідомлюючи, як дуже йому потрібне все це, щоб проповідувати ясно, сильно й дієво, він у глибині душі відчуває, що закликав свій народ молитися за нього!

Молитва перетворює хрести, випробування й протидію на благословення і змушує їх разом сприяти добру. «Се обернеть ся на моє спасеннє вашою молитвою», — каже Павло. Так само й сьогодні те саме в житті проповідника врешті перетворюється на благодатні благословення, «за підмогою і вашої за нас молитви». Свята молитва могутньо допомагала апостольській проповіді й визволяла апостольських мужів з багатьох тяжких скрут. Тож саме така молитва в наші дні дасть подібні наслідки у вірній проповіді сміливих, безстрашних служителів. Молитва за проповідника має силу так само, як має силу молитва самого проповідника. Дві речі завжди є чинниками в житті й праці справжнього проповідника: по-перше, коли він постійно, палко й наполегливо молиться за тих, кому проповідує; і по-друге, коли ті, кому він служить, моляться за свого проповідника. Щасливий проповідник, що має таке становище. Благословенна громада, що має таку ласку.

До церкви в Солуні Павло надсилає це наполегливе прохання, влучне, ясне й сильне:

«На останок, молїтесь, браттє, за нас, щоб слово Господнє ширилось та славилось, яко ж і в вас,

«І щоб нам визволитись од безпутних і лукавих людей».

Він має на думці бігову доріжку, на якій бігун щосили напружується, щоб досягти мети. На шляху до його успіху є перешкоди, і їх треба усунути, щоб бігун зрештою досяг успіху й здобув нагороду. Цей бігун — «слово Господнє», яке проповідував Павло. Це Слово уособлено, і є серйозні перешкоди, які утруднюють його біг. Воно мусить бігти вільно: треба молитися, «щоб слово Господнє ширилось». Усе, що стоїть на шляху і протидіє його бігові, треба прибрати з його дороги. Ці перешкоди на шляху Слова Господнього, щоб воно «ширилось та славилось», знаходяться в самому проповідникові, у церкві, якій він служить, і в грішниках довкола нього. Слово шириться й прославляється, коли воно має безперешкодний доступ до розуму й сердець тих, кому його проповідують, коли грішники усвідомлюють свій гріх, коли вони серйозно обмірковують вимоги Божого Слова до них і коли їх спонукано молитися за себе, просячи милості й прощення. Воно прославляється, коли святих навчають у релігійному досвіді, виправляють їхні помилки в науці й хиби в практиці і коли їх ведуть шукати вищого і молитися про глибший досвід Божественного життя.

Зважте. Це не тоді, коли прославляється проповідник через дивовижний успіх, звершений Словом. Це не тоді, коли люди надмірно хвалять його і звеличують його за його чудові проповіді, велике красномовство й видатні дари. Проповідник залишається на задньому плані в усій цій справі прославлення, хоч він і стоїть на передньому плані як той, за кого підноситься вся ця молитва.

Молитва має зробити все це. Тож Павло закликає, благає, наполягає: «Молїтесь, браттє, за нас». І це не стільки молитва за Павла особисто, за його християнське життя й релігійний досвід. Усе це потребувало багато молитви. Але насправді йшлося про нього як службову особу, про молитву за нього в уряді й праці служителя Євангелії. Його язик мав розв’язатися в проповіді, його уста — відкритися, а його розум — звільнитися. Молитва мала допомогти в його релігійному житті не стільки тому, що вона допомогла б йому виконати заклик «про своє спасеннє дбайте», скільки тому, що праведне життя додало б сили Слову Господньому і вберегло б його від того, щоб стати перешкодою для Слова, яке він проповідував. І як він бажає, щоб у ньому самому не було жодної перешкоди, яка зводила б нанівець його проповідь, так він хоче, щоб усі перешкоди було усунено з церков, яким він служить, щоб члени церкви не стояли на шляху Слова й не обтяжували його, коли воно біжить біговою доріжкою, намагаючись досягти мети — розуму й сердець людей. Крім того, він бажає, щоб перешкоди в ненавернених було відсунуто, щоб Боже Слово, яке він проповідує, досягло їхніх сердець і прославилося в їхньому спасінні.

Маючи все це на увазі, Павло надсилає це наполегливе прохання віруючим у Солуні: «Молїтесь, браттє, за нас», — бо молитва справжніх християн дуже допомогла б бігові Слова Господнього.

Мудрий той проповідник, який має очі, щоб бачити це, і який усвідомлює, що його успіх великою мірою залежить від такої молитви його людей за нього. Як нам потрібні сьогодні церкви, які, маючи проповідника на думці, а проповідуване Слово на серці, моляться за нього, «щоб слово Господнє ширилось та славилось».

Ще одну річ у цьому проханні варто зауважити: «І щоб нам визволитись од безпутних і лукавих людей». Такі люди — перешкоди на шляху Слова Господнього. Мало який проповідник не потерпає від них і не потребує визволення від них. Молитва допомагає принести проповідникам таке визволення від «безпутних і лукавих людей». Павлові дошкуляли такі люди, і саме тому він закликав молитися за нього, щоб він знайшов визволення від них.

Підсумовуючи все, ми бачимо, що Павло відчуває: успіх Слова, його свобода й широта пов’язані з їхніми молитвами, а їхня неспроможність молитися обмежила б його вплив і славу. Його визволення від безпутних і лукавих людей, як і його безпека, — стверджує він, — певним чином залежать від їхніх молитов. Ці молитви, дуже допомагаючи йому проповідувати, водночас захищали б його особу від жорстоких задумів лукавих і безпутних людей.

У Посланні до євреїв 13:18 Павло так відкриває своє серце тим християнам-євреям, просячи їх молитися за нього:

«Молїте ся за нас: уповаємо бо, що добру совість маємо, у всьому хотячи добре жити».

У цьому молитовному проханні виявляється внутрішнє усвідомлення Павлом цілісності свого серця і внутрішнє свідчення його особистої чесності, і це — основна істина його християнського характеру. Він не знаходить у собі жодного місця для докору. «Молїте ся за нас». Ваші молитви за нас знайдуть у мені чесну цілісність і чесне виконання та чесне розпорядження всіма наслідками молитви.

Це прохання має на меті спонукати святих до ревнішої молитви, більшої відданості молитві й більшої наполегливості в ній. Молитва мала вплинути на його відвідини, прискорити їх і примножити їхні благі наслідки.

Павло перебуває в найсердечніших і найвільніших стосунках із Филимоном. Він прагне і сподівається відвідати його колись у майбутньому й призначає зустріч. Він вважає само собою зрозумілим, що Филимон молиться, бо оскільки цей чоловік навернувся через його служіння, то, як припускається, його навчено Павлового уроку молитви. Павло також припускає, що молитва відкриє шлях для його відвідин, усуне перешкоди й благодатно зведе їх разом. Тож він просить Филимона приготувати йому житло і додає: «надїюсь бо, що молитвам». Павло вважав, що його переміщенням перешкоджали або допомагали молитви його братів.

Ви завершили: Павло та його прохання про молитву (продовження)

Назад