Апологія автора на захист своєї книги

АПОЛОГІЯ АВТОРА
НА ЗАХИСТ СВОЄЇ КНИГИ

Коли я вперше взяв до рук перо,

Щоб так писати, — то й не знав того,

Що з того вийде книжечка мала

Такого кшталту: праця в мене йшла

Над іншою; і, ледь її скінчив,

Я, не помітивши, вже цю творив.

Було це так: писав я про дорогу

Й про біг святих у наш євангельський вік,

Як раптом в алегорію упав

Про їхній шлях, що до слави пролягав;

Понад двадцять речей я записав,

Скінчив — і ще двадцять у голові тримав,

А ті взялися множитися знову,

Як іскри, що летять із жару вугільного.

Е ні, — подумав я, — як ви так швидко плодитесь,

Я вас окремо відкладу, щоб наостанок

Не вийшло ad infinitum і щоб ви не з’їли

Ту книгу, над якою я вже працюю.

Так я й зробив; та й думки не мав

Показувати всьому світові перо й чорнило

У цьому ладі; думав лиш створити

Не знати що; і не брався я цим

Догоджати ближньому; о ні, не я:

Це тільки власна втіха вабила моя.

Та й віддавав я лиш дозвільний час

Цій писанині; й наміру не мав

Нічого, крім як цим відволіктися

Від гірших дум, що до гріха штовхають.

Отож до паперу перо я з радістю приклав

І швидко думи чорним по білому виклав;

Бо, вхопивши свій метод за кінець,

Що тягну — те й іде; і так я записав

Усе, аж поки врешті не набуло

Завдовжки й завширшки того розміру, що бачите.

Отож, коли я все докупи звів,

Я іншим показав, щоб знати, чи вони

Засудять це чи, може, виправдають:

Одні казали — хай живе, а інші — хай помре;

Одні: Друкуй же, Джоне! Інші: Ні, не слід!

Одні: Це може принести користь; а інші: Ні.

Тож я в скруті опинився й не бачив,

Що краще вчинити мені самому:

Нарешті думаю: коли ви так розділились,

То я друкую, — і справа розв’язалась.

Бо, думав я, одні хотять, щоб так було,

Хоч інших у те русло не несло:

Тож щоб з’ясувати, хто краще радив,

Я вирішив на пробу це віддати.

Ще думав я: коли тепер відмовлю

Тим, хто цього хотів, у їхній втісі,

То хтозна, чи не відберу у них

Того, що їм було б великою радістю.

А тим, хто не хотів її появи,

Сказав я так: Вас ображати — не хочу;

Та раз брати ваші нею вдоволені,

Не судіть, аж поки більше не побачите.

Не хочеш ти читати — то й не читай;

Хтось любить м’ясо, хтось — кістки обгризати.

Ба, щоб їх краще заспокоїти,

Я ще й отак із ними сперечався:

Хіба не можна так писати, як оце я?

У цьому ладі — й все ж не схибити

Мети — добра твого? Чом так не можна?

Дощ темні хмари ллють, а ясна — жодна.

Так, темні чи ясні, коли вони свої срібні краплі

Спускають униз, земля, родячи врожай,

Обом хвалу віддає й жодної не гудить,

А береже плоди, що дали вони разом;

Ба так їх змішує, що в плодах

Ніхто не відрізнить одного від другого; вони

Їй добре служать, як голодна; а як сита,

Обидва вивергає й зводить їхнє благо нанівець.

Ви бачите, яких способів рибалка вживає,

Щоб рибу впіймати; що за знаряддя він майструє!

Погляньте, як пускає в хід він увесь свій розум,

А ще сильця, волосінь, вудки, гачки і сіті:

Та є й така риба, що ні гачок, ні волосінь,

Ні сильце, ні сіть, ні знаряддя не зроблять твоєю:

Її треба навпомацки шукати, ще й лоскотати,

Інакше не впіймаєш, хоч що роби.

А як птахолов свою здобич ловить

Всілякими способами! Всіх і не вимовить.

Рушниці, сіті, клейкі прутики, ліхтар і дзвоник:

Він підкрадається, іде, стоїть; ба хто злічить

Усі його постави? Та жодна з них

Не дасть йому того птаха, якого він схоче.

Ба мусить і дудіти, й свистіти, щоб упіймати цього;

Та як так зробить, то прогавить птаха того.

Коли перлина в голові ропухи може жити

І в мушлі устриці її теж можна знайти;

Коли речі, що нічого не обіцяють, містять

Те, що краще за золото, — хто погордує,

Маючи про те хоч здогад, туди зазирнути,

Щоб його знайти. Отож моя книжечка,

(Хоч і позбавлена всіх тих прикрас, що можуть

Її цьому чи тому до вподоби зробити,)

Не позбавлена того, що перевершує

Все, що в пишних, але порожніх думках живе.

«Гаразд, та все ж я не цілком певен,

Що ця ваша книга встоїть, як добре її випробувати».

Та в чому ж річ? «Вона темна». То й що?

«Та вона ж вигадана». Ну то й що? Я певен,

Дехто вигаданими словами, темними, як мої,

Змушує правду іскритися, а її промені — сяяти.

«Та їм бракує ґрунтовності». Кажи, чоловіче, що думаєш.

«Вони топлять слабких; метафори нас осліплюють».

Ґрунтовність, звісно, личить перу

Того, хто пише людям про божественне:

Та хіба мені бракує ґрунтовності лиш через те,

Що я метафорами кажу? Хіба Божі закони,

Його євангельські закони, не подавалися здавна

Прообразами, тінями й метафорами? Та навряд

Чи захоче тверезий чоловік їм дорікати,

Щоб не виявилось, що він зазіхає

На найвищу мудрість! Ні, він радше схиляється

І шукає збагнути, що через кілки й петлі,

Через тельців і овець, через телиць і баранів,

Через птахів і трави та через кров ягнят

Бог до нього промовляє; і щасливий той,

Хто знайде світло й благодать, що в них є.

Тож не поспішайте висновувати,

Що мені бракує ґрунтовності — що я грубий;

Не все, що ґрунтовне на вигляд, таке насправді;

Не все, що в притчах, зневажаймо ми,

Щоб не прийняти легковажно найшкідливішого

І не позбавити душі наші доброго.

Мої темні й туманні слова лише тримають

Правду, як скриньки ховають золото.

Пророки часто вдавалися до метафор,

Щоб правду виявити; ба хто розважить

Христа й апостолів Його, той ясно побачить,

Що правди й досі в таких шатах перебувають.

Чи боюся я сказати, що Святе Письмо,

Яке стилем і мовою перевершує всяку дотепність,

Скрізь повне всіх цих речей —

Темних образів, алегорій? Та з тієї ж книги

Б’є той блиск, ті промені ясні

Світла, що ночі найтемніші обертають в дні.

Тож хай мій гудитель на своє життя погляне

І знайде там рядки темніші, ніж у моїй книзі

Він знаходить; ба хай і те знає,

Що в найкращих його речах теж є гірші рядки.

Аби нам лиш стати перед безсторонніми людьми,

Я б проти його одного вбогого поставив десять,

Що вони мою думку в цих рядках зрозуміють

Куди краще, ніж його брехню в срібних ковчежцях.

Та ж правда, хоч і в пелюшках, я бачу,

Навчає судження, виправляє розум;

Тішить розуміння, змушує волю

Коритися, і пам’ять вона також наповнює

Тим, що нашу уяву тішить;

А ще вона схиляється тамувати наші тривоги.

Здорових словес, я знаю, Тимофій має вживати,

А бабських байок має цуратися;

Та поважний Павло ніде йому не забороняє

Вживати притчі, у яких сховані

Те золото, ті перли й дорогоцінні камені, що варті

Того, щоб їх шукати, та ще й з найбільшою дбайливістю.

Дозволь додати ще одне слово. О чоловіче Божий,

Ти ображений? Чи хотів би ти, щоб я

Подав свій зміст в іншому вбранні?

Чи щоб я висловлювався ясніше?

Три речі дозволь запропонувати; тоді я скоряюсь

Тим, хто кращий за мене, як і годиться.

1. Не бачу, щоб мені було заборонено вживати

Цей мій метод, аби лиш я не чинив наруги

Над словами, речами, читачами й не був грубим

У поводженні з образом чи подобою,

У застосуванні; а щоб усім, чим можу,

Шукав поступу правди так чи інак.

Заборонено, я сказав? Ні, я маю дозвіл

(І приклад теж, і то від тих, що більше

Догодили Богові словами чи вчинками своїми,

Ніж будь-хто з тих, що нині дихають,)

Так висловлювати свою думку, так звіщати

Тобі речі, що найпревосходніші.

2. Я бачу, що люди, високі, як дерева, пишуть

У формі діалогу; та ніхто їх не зневажає

За те, що так пишуть. Звісно, якщо вони кривдять

Правду, прокляті хай будуть вони й хитрість, якої вдаються

З тією метою; та хай правда буде вільна

Робити свої вилазки на тебе й на мене,

Як Богові завгодно: бо хто знає,

Краще за Того, Хто навчив нас уперше орати,

Як скеровувати наші уми й пера для Його задумів?

І Він робить так, що низьке вводить божественне.

3. Я бачу, що Святе Письмо в багатьох місцях

Має подібність до цього методу, де обставини

Вимагають однією річчю виявити іншу:

Тож я можу ним користуватися й нітрохи не гасити

Золотих променів правди: ба цим методом можу

Змусити її розсипати промені, ясні, як день.

А тепер, перш ніж я відкладу перо,

Покажу користь своєї книги; а тоді

Віддам і тебе, і її в ту руку,

Що сильних скидає, а слабких ставить на ноги.

Ця книга змальовує перед твоїми очима

Людину, що шукає вічної нагороди:

Вона показує, звідки він іде, куди прямує,

Чого не робить, а також що робить:

Показує й те, як біжить він і біжить,

Аж поки до брами слави не прибіжить.

Показує вона й тих, хто щодуху рушив по життя,

Мовби хотів здобути вінець нетлінний;

Тут ви також побачите причину, чому

Вони марнують свій труд і вмирають, як безумні.

Ця книга зробить із тебе мандрівника,

Якщо її порада тобою правитиме;

Вона приведе тебе до Святої Землі,

Якщо ти її вказівки зрозумієш

Ба вона й лінивого зробить діяльним,

А сліпого — бачити втішні речі.

Шукаєш ти чогось рідкісного й корисного?

Чи хотів би ти побачити правду в байці?

Ти забудькуватий? Хотів би ти пам’ятати

Від Нового року аж до кінця грудня?

Тоді читай мої вигадки; вони чіплятимуться, як реп’яхи,

І, може, стануть безпорадним утішниками.

Ця книга написана такою мовою,

Що може зворушити уми байдужих людей:

Вона здається новинкою, а проте містить

Лише здорові й чесні євангельські мотиви.

Хочеш ти від смутку відволіктися?

Бути веселим — і від дурості вберегтися?

Хочеш читати загадки й відгадки їм?

Чи, може, потонути в роздумі своїм?

Любиш ти вибирати ласі шматки? Чи хотів би побачити

Людину в хмарах і почути, як вона говорить до тебе?

Хочеш бути у сні — і все ж не спати?

Чи в одну мить і сміятись, і ридати?

Хочеш загубити себе — й шкоди не зазнати,

А тоді знов себе без чарів відшукати?

Хочеш прочитати себе — і прочитати не знати що,

І все ж дізнатися, благословенний ти чи ні,

Читаючи ті самі рядки? О, тоді йди сюди

І книгу мою, свою голову й серце докупи склади.

ДЖОН БЕНЬЯН.