Розділ 2 · 5 хв читання · 7 хв слухання
Боже право на нашу любов
Ті, хто визнав сказане мною, напевно погодяться, що ми зобов’язані любити Бога. Та якщо є невірні, які не захочуть визнати навіть цього, Бог має чим присоромити їхню невдячність — незліченними благами, якими Він збагачує і душу, і тіло. Хіба не від Нього людина отримує хліб, що її живить, світло, що її освітлює, повітря, яким вона дихає? Якщо я згадую це першим, то не тому, що вважаю ці блага найголовнішими, бо вони стосуються лише тіла; але вони найнеобхідніші. Найвищих благ нам слід шукати в душі — вищій частині нашого єства. Ці блага — гідність, розум і чеснота. Говорячи про гідність людини, я маю на увазі свободу волі, яка в ній є: саме вона підносить людину над усіма іншими живими істотами й віддає їх під її владу. Розум показує людині її гідність і водночас показує, що вона завдячує нею не собі; а чеснота, нарешті, спонукає її палко шукати, а знайшовши — міцно обіймати Того, Чиїм творінням вона є. Кожне з цих трьох благ має два боки. Гідність виявляється і як перевага, властива людській природі, і як причина того страху, який людина завжди викликала в кожної іншої живої істоти. Розум бачить гідність людини, але водночас визнає, що вона хоч і в людині, та не від людини; а чеснота, нарешті, у своїй подвійній дії спонукає нас ревно шукати Того, Кому ми завдячуємо існуванням, а знайшовши, так само ревно до Нього пригортатися. Більше того, гідність без розуму нічого не варта, а розум без чесноти може лише шкодити, як доводить таке міркування. Жоден розум не може пишатися своїм існуванням, не знаючи, що він існує; але якщо, знаючи, що існує, він не визнає, що існує не сам собою, а завдяки Іншому, і хвалиться собою, а не Богом, нехай він зважить на слова Апостола: “Що ж маєш, чого не прийняв (од Бога)? а коли прийняв, то чого величаєш ся, мов би не прийнявши?” Він каже не просто “Чого величаєш ся”, а додає: “мов би не прийнявши”, — показуючи, що гідне осуду не те, що людина хвалиться маючи, а те, що вона хвалиться так, ніби цього не отримала. Слушно таку похвальбу названо марнославством, бо вона не спирається на тверду скелю правди. Апостол відрізняє її від справедливої похвали, кажучи: “Хто ж хвалить ся, нехай у Господї хвалить ся”, — тобто в правді, бо Бог є правда.
Отже, бачимо, що треба знати дві речі: по-перше, що ми є; по-друге, що ми такі не самі від себе. Якщо ми пропустимо одну з цих двох речей, то або зовсім не матимемо чим хвалитися, або похвала, яку ми собі присвоїмо, буде “марною”. Зрештою: “Якщо ти не знаєш себе, то йди слідом за отарами твоїх товаришів”. Так воно насправді й буває: коли людина, поставлена в честі, не знає своєї гідності, її через таке незнання слушно прирівнюють до тварин, які разом із нею поділяють тлінність і минуще життя цього світу. Не знаючи себе, створіння, яке розум відрізняє від худоби, змішує себе з нею; бо, не знаючи своєї слави, яка вся всередині, воно віддається марній цікавості й займається зовнішньою, чуттєвою красою. Воно опускається до подоби нижчих створінь, бо не знає, що отримало більше, ніж вони. І цього незнання ми мусимо старанно остерігатися. Ми ніяк не повинні вважати себе меншими, ніж нас створив Бог. Та ще пильніше мусимо уникати іншого незнання, яке змушує нас приписувати собі більше, ніж ми маємо; а це ми робимо тоді, коли помилково вважаємо своїми власними дари, які в собі помічаємо. Окрім цих двох видів незнання, лишається ще одне, якого треба ще більше гидувати й тікати, — зухвальство, що змушує нас свідомо пишатися добром, яке ми в собі помічаємо, не боячись украсти в Іншого належну Йому славу за те, що, як ми добре знаємо, походить не від нас. У першому випадку ми зовсім не хвалимося. У другому хвалимося, але не в Бозі. У третьому ми грішимо вже не з незнання, а свідомо, привласнюючи те, що належить одному Богові. Це зухвальство більше за другу провину тим, що зневажає Бога, тоді як та лише не знала Його. Порівняно з першою, воно уподібнює нас до бісів, тоді як та уподібнювала нас до худоби. Тільки гордість, найбільше з усіх зол, може зробити нас винними в тому, що ми користуємося отриманими дарами так, ніби вони належать нам від природи, і для власної вигоди крадемо в нашого Добродійника славу, яка по праву належить Йому. Тому до гідності й розуму ми мусимо додати чесноту, їхній справжній плід. Саме чеснотою ми шукаємо щедрого Творця всього і досягаємо Його — Того, Кому ми в усьому повинні віддавати належну Йому славу; інакше ми потерпимо за те, що знали правильне, а знехтували його виконати. Той, хто так чинить,
не вжив свого розуму на добро, а “про беззаконнє промишляє він на постелї своїй”; він, як лукавий раб, намагався відвернути й привласнити славу, яку мав отримати його добрий Пан, хоч добре знав завдяки дару розуму, що сам на неї не має жодного права. Ясно, що гідність без розуму марна, а розум без чесноти веде до загибелі. Але людині, яка має чесноту, ні розум, ні гідність не можуть зашкодити; вона підносить голос і ревно хвалить Бога, кажучи: “Не нам, Господи, не нам, но імені твому дай славу”, — тобто: “Господи, ми не приписуємо собі ні розуму, ні гідності; ми все відносимо до Тебе, бо від Тебе маємо все, що маємо”.
Але ми трохи відійшли вбік, бажаючи довести, що навіть ті, хто не знає Христа, достатньо навчені природним законом і дарами тіла й душі, які вони мають, щоб любити Бога заради Самого Бога. Повторю коротко сказане вище: де той невірний, який не знає, що лише від Того, Хто велить Своєму сонцю світити над праведними й неправедними і дощеві падати на святих і грішних, — лише від Нього він отримав усе необхідне для життя: світло, повітря і їжу? Яка людина, хай навіть найбезбожніша, припише гідність, властиву людському родові, комусь іншому, а не Тому, Хто каже в Книзі Буття: “Сотворимо чоловіка в наш образ і в подобу”? Хто бачить джерело розуму в комусь іншому, як не в Тому, Хто навчає всіх людей? З чиєї іншої руки хтось думатиме отримати чесноту, як не від Бога сил? Отже, Бог має повне право, щоб Його любили заради Нього Самого, навіть на думку невірного, який не знає Христа; і хто не любить Господа, Бога свого, усім серцем, і душею, і силою, той не має виправдання, бо вроджене почуття справедливості й розум волають із глибини його душі, що він зобов’язаний цілком любити Того, від Кого має все. Але дуже важко, ба навіть неможливо власними природними силами чи міццю вільної волі все віддати Богові, нічого не залишивши для власної похвали, бо написано: “Усї бо свого шукають”; і в іншому місці: “Надих людського серця злющий з молодощів його”.