Про любов до Бога
Досконала любов після воскресіння

Розділ 11 · 5 хв читання · 7 хв слухання

Досконала любов після воскресіння

Що ж маємо тоді думати про душі, вже звільнені від тягаря плоті? Я вірю, що вони цілком занурені в бездонні глибини вічного світла і світлосяйної вічності. Але якщо, чого ми не можемо заперечити, вони все ще бажають і сподіваються знову з’єднатися з тілами, у яких колись жили, то ясно, що вони ще не цілком переображені, а їхні тіла все ще мають на них якесь право, хай навіть і дуже мале. І доки смерть не буде цілком поглинута перемогою, доки слава вічності не проникне в кожен куточок царства ночі і ясність небесного світла не засяє навіть у наших тілах, — доти наші душі ніколи не зможуть кинутися в Бога і цілком віддати себе Йому. Доти їх ще стримують кайдани тіла, хай лише природною прихильністю, якої вони не мають ні волі, ні сили позбутися; і до відновлення наших тіл наші душі ніколи не зможуть бути поглинуті Богом, а в цьому — їхня абсолютна досконалість. Якби єднання з Ним могло звершитися самою лише душею, вона більше не бажала б тіла; але коли душа покидає тіло — це надбання, а ще більше надбання — коли вона знову з ним з’єднується. Зрештою, “Дорога перед очима Господа смерть угодників його”. Якщо смерть можна так хвалити, то що ж сказати про життя? Про те життя! Душа цілком може сподіватися здобути приріст слави від свого тіла, бо воно, хоч немічне й смертне, багато прислужилося її заслугам. “Люблячим Бога, усе допомагає до доброго”; і душа, що любить Бога, має користь від свого бідного, слабкого тіла — і живого, і мертвого, і воскреслого: живого — бо разом із ним приносить плоди покаяння; мертвого — бо воно спочиває від свого труду; воскреслого — бо обоє разом досягають вершини всякої радості. Отже, ясно, що без тіла душа не досягає досконалості, адже в кожному стані воно необхідне для її блага.

Тож тіло для душі — вірний супутник; якщо воно тягар, то й допомога; коли перестає допомагати, перестає й заважати; коли знову допомагає, то вже не є тягарем. Перший стан — трудний, але корисний; другий — бездіяльний, але аж ніяк не обтяжливий; а третій — славний. Послухайте, як Наречений у Пісні пісень запрошує душу до цих трьох станів: “Їжте, друзі, і пийте, і впивайтеся, мої найлюбіші”. Ті душі, яких Він запрошує їсти, — це ті, що ще трудяться у своїх тілах; тих, що спочивають у смерті, Він спонукає пити; а тих, що знову зодягнулися в тіло, — впиватися; і називаючи цих останніх Своїми найлюбішими, Він дає зрозуміти, що вони сповнені любові; бо до перших Він каже тільки “друзі”: ті, хто ще трудиться під тягарем тіла, дорогі Йому відповідно до любові, яку мають. Ті, хто звільнений від тягаря плоті, ще дорожчі, через свободу й повноту, яких набула їхня любов. Але понад усіх найлюбіші ті, хто, знову зодягнений у шату славного тіла, захоплений любов’ю до Бога в радісній свободі від усього, що могло б тягнути їх униз чи заважати їхньому польоту вгору. Лише так удосконалені вони стають такими вільними, бо в першому стані тіло втомлює дух і стримує його, а в другому тіло є предметом надії та особистого бажання, яке має в собі домішку себелюбства. Вірна душа починає з того, що їсть хліб, але, на жаль, “у поту лиця” свого; бо доки вона в тілі, вона ходить лише вірою, яка має діяти любов’ю, бо віра без діл мертва. А ці діла і є її хлібом, за словом Господа: “Моя їжа, щоб чинити волю Пославшого мене”. Коли вона скинула тіло смерті, вона перестає їсти хліб скорботи і, як наприкінці трапези, п’є довгими ковтками вино любові; але це вино ще не чисте, бо, як каже Наречений у Пісні пісень: “Напився вина мого, запив його молоком моїм”; бо до вина Божої любові душа домішує молоко, тобто бажання знову з’єднатися зі своїм тілом, яке вона любить ніжністю природної прихильності. Вона вже відчуває силу божественної любові, яку п’є, але та ще не захоплює її цілком; домішка молока ще її пом’якшує. Сп’яніння бентежить дух так, що він забуває себе; але не такий стан душі, яка ще прагне свого тіла, що має воскреснути. Вона ще не цілком втрачає відчуття себе. Але коли вона знову здобуде те єдине, чого їй бракує, — що завадить їй цілком кинутися в Бога, втративши навіть власну подобу, ставши подібною до Нього? Коли не лишиться жодної перешкоди, вона може піднести до вуст чашу мудрості, про яку написано: “Кубок мій повний, аж переливається”; і хто здивується, що її захоплює достаток, яким сповнений дім Божий; вільна від усякої турботи, вона п’є в Царстві Отця довгі, спокійні ковтки вина Сина, чистого й нового.

Це мудрість дає цей потрійний бенкет, де вся страва — любов. Вона дає хліб тим, кому ще треба трудитися, вино на питво тим, хто вже втішається спочинком, і впоює тих, хто відійшов до Царства Небесного. Коли її гості поїли, вона подає їм вино. Доки ми трудимося в цьому житті, носячи на собі смертне тіло, ми мусимо їсти хліб, який здобула нам наша праця, мусимо їсти його з трудом і ковтати; але щойно ми видихнемо останній подих, як починаємо пити в нашому духовному житті, приймаючи чашу і п’ючи в щасливому спокої. Коли ж усе звершиться і тіло воскресне до життя й буде повернене душі, вони п’ють до сп’яніння з чаші, що ніколи не міліє. Ось значення тих слів: “Їжте, друзі мої, і пийте, і впивайтеся, мої найлюбіші”. У цьому житті — їжте; по смерті ви питимете; у Царстві воскресіння ви впиватиметеся — ви, кого Я цілком можу назвати Своїми найлюбішими. Хіба ж не справді такі ті, кого допущено на весільний бенкет Агнця, хто сидить за Його столом, їсть і п’є в Його Царстві, коли здійсниться сказане: “Щоб поставити її перед собою славною церквою, що не має скази або пороку або чого такого”? Тоді Він упоїть Своїх найлюбіших, як сказано: “Струями солодощів твоїх напоїш їх”; бо коли Наречений пригорне Наречену у Своїх люблячих і чистих обіймах, потік насолоди звеселить Боже Місто, яким, я вважаю, є не хто інший, як Син Божий, Який, “приступивши, послугувати ме їм”, — тим, хто сидить за столом. Так Він обіцяв, що праведні бенкетуватимуть, і радітимуть перед Богом, і втішатимуться веселощами. Звідти походить насичення, яке ніколи не пересичується; запал, що невгамовний, проте найспокійніший і наймирніший; вічне й незрівнянне бажання володіти, яке виникає не з нестатку; те сп’яніння без надмірності, що походить від насолоди не вином, а Богом і Його Правдою. Душа назавжди досягла четвертого ступеня любові, коли любить лише Бога і любить Його понад усе; коли любить не заради вигоди, а заради Нього Самого; так що Він — її нагорода, вічна відплата тих, хто Його любить і любитиме вічно.

Ви завершили: Досконала любов після воскресіння

Назад