Розділ 9 · 9 хв читання · 12 хв слухання
Молитва, характер і поведінка
«Генерал Чарлз Джеймс Гордон, герой Хартума, був справжнім християнським воїном. Замкнений у суданському місті, він мужньо тримав оборону цілий рік, але зрештою був переможений і вбитий. На його пам’ятнику у Вестмінстерському абатстві викарбувано такі слова: „Свої гроші він віддав бідним, своє співчуття — скорботним, своє життя — батьківщині, а свою душу — Богові“». — ГОМЕР В. ГОДЖ.
МОЛИТВА керує поведінкою, а поведінка творить характер. Поведінка — це те, що ми робимо; характер — це те, що ми є. Поведінка — це зовнішнє життя. Характер — це життя невидиме, приховане всередині, але засвідчене тим, що є видимим. Поведінка зовнішня, її видно ззовні; характер внутрішній — він діє всередині. У порядку благодаті поведінка — дитя характеру. Характер — це стан серця, поведінка — його зовнішній вияв. Характер — це корінь дерева, поведінка — плід, який воно приносить.
Молитва пов’язана з усіма дарами благодаті. З характером і поведінкою вона пов’язана як помічниця. Молитва допомагає утвердити характер і сформувати поведінку, і обоє, щоб успішно триматися, залежать від молитви. Певна міра моральності в характері й поведінці може існувати й незалежно від молитви, але без неї не може бути нічого подібного до виразно побожного характеру й християнської поведінки. Молитва допомагає там, де всі інші засоби безсилі. Що більше ми молимося, то кращі ми самі, то чистіше й краще наше життя.
Сама мета і призначення спокутного діла Христа — творити побожний характер і християнську поведінку.
«Котрий оддав себе самого за нас, щоб ізбавити нас од усякого беззаконня і очистити собі людей вибраних, ревнителїв добрих дїл.»
У Христовому вченні Він наполягає не просто на ділах доброчинності й милосердя, а на внутрішньому духовному характері. Цього вимагається, і менше за це не вистачить.
Вивчаючи Павлові послання, бачимо, що одне в них виділяється ясно й безпомильно — наполягання на святості серця і праведності життя. Павло не так прагне заохочувати те, що називають «особистою працею», і головна тема його листів — не діла доброчинності. Саме стан людського серця і бездоганність особистого життя становлять основний зміст писань святого Павла.
І в інших місцях Святого Письма саме характер і поведінка поставлені на перше місце. Християнська віра має справу з людьми, позбавленими духовного характеру й несвятими в житті, і прагне так змінити їх, щоб вони стали святими в серці й праведними в житті. Вона прагне перетворити поганих людей на добрих; вона має справу з внутрішньою зіпсованістю і працює над тим, щоб перемінити її на внутрішню доброту. І саме тут входить молитва і виявляє свою дивовижну дієвість і плід. Молитва спрямована саме до цієї мети. Насправді без молитви така надприродна зміна морального характеру ніколи не може відбутися. Бо перехід від зла до добра звершується не «з дїл праведних, що ми робили», а з Божої милості, яка спасає нас «купеллю новорождення». І ця дивовижна зміна відбувається через щиру, наполегливу, вірну молитву. Будь-яка нібито християнська віра, яка не звершує цієї зміни в людських серцях, — омана і пастка.
Призначення молитви — змінювати характер і поведінку людей, і в незліченних випадках молитва цього досягала. Саме тут молитва своїми вірчими грамотами довела своє Божественне походження. І так само, як призначення молитви — звершувати це, так і перша справа Церкви — братися за лихих людей і робити їх добрими. Її місія — змінювати людську природу, змінювати характер, впливати на поведінку, докорінно перетворювати спосіб життя. Церква має бути праведною і мусить навертати людей до праведності. Церква — це Божа майстерня на землі, і її перший обов’язок — творити й плекати праведність характеру. Це її найперша справа. Її праця насамперед не в тому, щоб здобувати членів, чи збільшувати чисельність, чи прагнути грошей, чи займатися ділами доброчинності й милосердя, а в тому, щоб виховувати праведність характеру й чистоту зовнішнього життя.
Виріб відображає характер майстерні, яка його виготовляє, і має в ньому частку. Праведна Церква з праведною метою творить праведних людей. Молитва породжує чистоту серця й чистоту життя. Нічого іншого вона породити не може. Неправедна поведінка народжується з безмолитовності; ці двоє йдуть пліч-о-пліч. Молитва і гріх не можуть товаришувати одне з одним. Одне чи друге неминуче мусить припинитися. Спонукайте людей молитися — і вони перестануть грішити, бо молитва породжує відразу до гріха і так діє на серце, що чинити зло стає огидним, а вся природа людини підноситься до благоговійного споглядання високого і святого.
Молитва ґрунтується на характері. Те, якими ми є перед Богом, визначає наш вплив на Нього. Саме внутрішній характер, а не зовнішній вигляд таких людей, як Авраам, Йов, Давид, Мойсей і всі інші, давав їм такий великий вплив на Бога в давні дні. І сьогодні важать перед Богом не так наші слова, як те, ким ми є насправді. Поведінка, звісно, впливає на характер і багато важить у нашій молитві. Водночас характер значно більшою мірою впливає на поведінку і має вищий вплив на молитву. Наше внутрішнє життя дає нашій молитві не лише барву, а й тіло. Погане життя означає погану молитву, а зрештою — і зовсім ніякої молитви. Ми молимося кволо, бо кволо живемо. Потік молитви не може піднятися вище за джерело життя. Сила молитовної комірчини складається з енергії, що випливає з потоків життя, які зливаються докупи. А слабкість життя виростає з мілкості й низькопробності характеру.
Кволість життя виявляє своє безсилля й млявість у години молитви. Ми просто не можемо говорити з Богом сильно, близько й упевнено, якщо не живемо для Нього вірно й щиро. Молитовна комірчина не може стати освяченою для Бога, коли життя чуже Його заповідям і Його задуму. Ми мусимо добре засвоїти цей урок: праведний характер і поведінка, подібна до Христової, дають нам особливе й переважне становище в молитві перед Богом. Його святе Слово особливо наголошує на ролі поведінки в тому, щоб надати цінності нашій молитві, коли проголошує:
«Тодї ти покликнеш, і Господь вислухає тебе, заголосиш — а він скаже: Ось я! Як же ж ти ще з твого займища викинеш ярмо, перестанеш піднімати грізно палець та зневажливо говорити.»
Нечестивість Ізраїлю та їхні мерзенні вчинки Ісая прямо називав причиною того, чому Бог відверне Свої вуха від їхніх молитов:
«І коли ви простягаєте руки ваші, то я одвертаю очі мої від вас, а як ви умножуєте молитви ваші, то я їх не чую, ваші бо руки повні крови.»
Ту саму сумну істину Господь проголосив устами Єремії:
«Тим то не молись про сей люд, не молись і не благай за них, я бо не вислухаю, як вони взивати муть у своїй недолї до мене.»
Тут ясно сказано, що несвята поведінка — перешкода для успішної молитви, і так само ясно натякнуто, що для повного доступу до Бога в молитві треба цілковито покинути свідомий і навмисний гріх.
Нам наказано молитися, «здіймаючи вгору преподобні руки, без гнїва і змагання», і ми мусимо проводити час нашого мандрування тут у суворому утриманні від зла, якщо хочемо зберегти своє право кликати Отця. Жодним способом ми не можемо відокремити молитву від поведінки.
«Коли що просимо, приймаємо від Нього, бо хоронимо заповідї Його, і угодне перед Ним робимо.»
А Яків прямо заявляє, що люди просять і не отримують, бо просять на зло, шукаючи лише задоволення егоїстичних бажань.
Наказ нашого Господа: «Пильнуйте, по всяк час молячись», — має охопити й оберігати всю нашу поведінку, щоб ми приходили до своєї внутрішньої комірчини з усією її силою, забезпеченою пильною вартою над нашим життям.
«Остерегайте ся ж, щоб часом не обтягчились ваші серця прожорством, та пянством, та журбою життя сього, й щоб несподївано на вас не настиг день той.»
Досить часто християнський досвід розбивається об скелю поведінки. Прекрасні теорії псують потворні життя. Найважче в побожності, як і найвражаюче, — уміти нею жити. Важить саме життя, і наша молитва, як і інші сторони нашого духовного досвіду, страждає від поганого життя.
У давні часи проповідникам наказували проповідувати своїм життям або зовсім не проповідувати. Так і сьогодні християнам усюди слід наказувати молитися своїм життям або зовсім не молитися. Найдієвіша проповідь — не та, яку чути з кафедри, а та, що проголошується тихо, смиренно й послідовно; та, що виявляє свої чесноти вдома і в громаді. Приклад проголошує значно дієвішу проповідь, ніж повчання. Найкраща проповідь, навіть з кафедри, — та, яку підкріплює побожне життя самого проповідника. Найдієвішій праці парафіян передують і супроводжують її святість життя, відокремлення від світу, розрив із гріхом. Деякі з найсильніших закликів лунають з німих уст — від побожних батьків і святих матерів, які біля домашнього вогнища боялися Бога, любили Його справу і щодня показували своїм дітям і всім довкола красу й чесноти християнського життя та поведінки.
Найкраще підготовлену, найкрасномовнішу проповідь можуть зіпсувати й позбавити дієвості сумнівні вчинки проповідника. Найактивнішому церковному працівникові світськість духу й непослідовність життя можуть знецінити працю його рук. Люди проповідують своїм життям, а не словами, і проповіді виголошуються не так на кафедрі й з кафедри, як у вдачі, у вчинках і в тисячі й одній подій, що заповнюють стежку щоденного життя.
Звісно, молитва покаяння приємна Богові. Він радо чує волання грішників, які каються. Але покаяння означає не лише смуток за гріх, а й відвернення від злих учинків і навчання робити добро. Покаяння, яке не змінює характеру й поведінки, — це лише облуда, яка нікого не повинна ошукати. Старе мусить минути, усе мусить стати новим.
Молитва, яка не веде до правильного мислення й правильного життя, — це фарс. Ми зовсім не зрозуміли призначення молитви, якщо вона не очищає характеру і не виправляє поведінки. Ми зовсім не збагнули сили молитви, якщо вона не перевертає нашого життя. З самої природи речей ми мусимо покинути або молитву, або свою погану поведінку. Холодна, формальна молитва може існувати пліч-о-пліч із поганою поведінкою, але така молитва в Божих очах — зовсім не молитва. Наша молитва зростає в силі саме настільки, наскільки виправляє життя. Зростаючи в чистоті й відданості Богові, життя ставатиме дедалі молитовнішим.
Характер внутрішнього життя — умова дієвої молитви. Яке життя, така буде й молитва. Непослідовне життя перешкоджає молитві й зводить нанівець ту невелику молитву, на яку ми спроможні. Завжди саме про молитву праведного сказано: «Много бо може молитва праведного ревна». Ба навіть можна піти далі й ствердити, що лише молитва праведного взагалі щось може — будь-коли. Мати на оці Божу славу; бути охопленим щирим бажанням догоджати Йому в усіх своїх дорогах; мати руки, зайняті Його служінням; мати ноги, швидкі бігти дорогою Його заповідей, — усе це надає молитві ваги, впливу й сили і забезпечує їй вислухання в Бога. Тягар нашого життя часто ламає силу нашої молитви і нерідко постає перед молитвою, мов мідні двері.
Молитва мусить виходити з очищеного серця, і її треба приносити й підносити, «здіймаючи вгору преподобні руки». Її мусить підкріплювати життя, яке безустанно прагне коритися Богові, досягти відповідності Божественному законові й підкоритися Божественній волі.
Не забуваймо, що, хоч життя — умова молитви, молитва — також умова праведного життя. Молитва сприяє праведному життю і є єдиною великою допомогою для щирості серця й життя. Плід справжньої молитви — праведне життя. Молитва ставить того, хто молиться, до великої справи, про яку сказано: «із страхом і трепетом про своє спасеннє дбайте»; змушує його пильнувати свою вдачу, мову й поведінку; спонукає його «оглядно ходити», «викуплюючи час»; дає йому силу «ходити достойно поклику, яким вас покликано, з усякою смирнотою й тихостю»; дає йому високу спонуку послідовно продовжувати своє мандрування, «уникаючи всякої лихої дороги і ходячи в добрій».