Необхідність молитви
Молитва і віра (продовження)

Розділ 3 · 13 хв читання · 16 хв слухання

Молитва і віра (продовження)

«Гостям одного готелю не давало спокою безперестанне бренькання на піаніно маленької дівчинки, яка зовсім не знала музики. Вони поскаржилися власникові, щоб той припинив цю прикрість. „Мені шкода, що вас це дратує, — сказав він. — Але дівчинка — дитина одного з моїх найкращих гостей. Я навряд чи можу попросити її не торкатися піаніно. Проте її батько, який виїхав на день чи два, повернеться завтра. Тоді ви зможете звернутися до нього, і справу буде залагоджено“. Коли батько повернувся, він застав доньку у вітальні, де вона, як завжди, гатила по клавішах. Він підійшов до дитини ззаду, обняв її за плечі, узяв її руки у свої — і полилася найпрекрасніша музика. Так може бути й з нами, і так буде одного дня. Тепер ми здатні видобути хіба що галас і розлад, але одного дня Господь Ісус візьме наші руки віри й молитви і видобуде ними музику небес». — АВТОР НЕВІДОМИЙ

СПРАВЖНЯ, непідробна віра мусить бути певною і вільною від сумніву. Не просто загальною за своєю природою; не самою лише вірою в існування, доброту й силу Бога, а вірою, яка вірить, що те, «що каже, станеть ся». Як віра конкретна, так і відповідь буде певною: «Буде йому, що скаже». Віра й молитва обирають, чого просити, і Бог зобов’язується зробити саме те, що віра й наполеглива молитва називають і про що благають Його.

Американський переглянутий переклад передає двадцять четвертий вірш одинадцятої глави Євангелія від Марка так: «Тим глаголю вам: Усе, чого молячись просите, віруйте, що одержите, й буде вам.». Досконала віра завжди тримає при собі те, чого просить досконала молитва. Яка ж широка й необмежена царина дії — «Усе, чого»! Яка певна й конкретна обітниця — «Й буде вам»!

Найбільше нас має обходити наша віра — питання її зростання і діяльність її міцної зрілості. Віра, яка хапає й тримає при собі саме те, чого просить, без вагання, сумніву чи страху, — ось віра, якої ми потребуємо, — віра, що є дорогоцінною перлиною в самому процесі й практиці молитви.

Наведене вище слово нашого Господа про віру й молитву має першорядне значення. Віра мусить бути певною, конкретною; беззастережним, недвозначним проханням про те, чого просять. Вона не має бути чимось туманним, невизначеним, примарним; вона мусить бути чимось більшим, ніж абстрактне переконання, що Бог хоче й може щось для нас зробити. Вона має бути певним, конкретним проханням і очікуванням того, чого ми просимо. Зверніть увагу, як читається Марка 11:23:

«Та й не сумнити меть ся в серцї своїм, а вірувати ме, що, що каже, станеть ся, буде йому, що скаже.»

Наскільки певні віра й прохання, настільки певною буде й відповідь. Дане не буде чимось іншим, ніж те, про що молилися, а саме тим, чого шукали й що назвали. «Буде йому, що скаже». Усе це звучить владно: «Буде йому». Дарування буде необмеженим — і якістю, і кількістю.

Віра й молитва обирають предмети прохання і тим самим визначають, що має зробити Бог. «Буде йому, що скаже». Христос тримає Себе напоготові, щоб точно й повністю задовольнити всі вимоги віри й молитви. Якщо замовлення, подане Богові, ясне, конкретне й певне, Бог виконає його точно відповідно до поданих умов.

Віра — це не абстрактне переконання щодо Божого Слова, не просто розумове визнання, не просте погодження розуму й волі; і не пасивне прийняття фактів, хай навіть найсвятіших чи найґрунтовніших. Віра — це дія Бога, Божественне просвітлення, свята енергія, вкладена в людську душу Божим Словом і Духом, — духовний, Божественний принцип, який бере з Надприродного і робить його доступним для здібностей часу й чуттів.

Віра має справу з Богом і усвідомлює Бога. Вона має справу з Господом Ісусом Христом і бачить у Ньому Спасителя; вона має справу з Божим Словом і хапається за істину; вона має справу з Божим Духом і сповнюється силою й натхненням від Його святого вогню. Бог — велика мета віри, бо віра спирається всією своєю вагою на Його Слово. Віра — не безцільний порух душі, а погляд, звернений до Бога, і спочинок на Його обітницях. Як любов і надія завжди мають свій предмет, так має його й віра. Віра — це не віра в будь-що; це віра Богові, спочинок у Ньому, довіра Його Слову.

Віра породжує молитву і стає сильнішою, сягає глибше, підноситься вище в боротьбі й змаганнях могутнього благання. Віра — це здійснення сподіваного, запевнення й осягнення спадщини святих. Віра також смиренна й витривала. Вона може чекати й молитися; вона може залишатися на колінах або лежати в поросі. Це єдина велика умова молитви; брак її лежить в основі всякої убогої молитви, кволої молитви, скупої молитви, молитви без відповіді.

Природу й значення віри краще видно з того, що вона робить, ніж із будь-якого визначення. Тож якщо звернемося до літопису віри, поданого нам у тому великому почесному списку, що становить одинадцяту главу Послання до євреїв, побачимо дещо з дивовижних плодів віри. Який же славний цей список чоловіків і жінок віри! Які дивовижні звершення там записано й зараховано вірі! Натхненний автор, вичерпавши свої можливості в переліку старозавітних святих, що були такими визначними прикладами дивовижної віри, нарешті вигукує:

«І що менї ще казати? не стане бо менї часу оповідати про Гедеона, та Варака, та Самсона, та Єтая, та про Давида і Самуїла, та про пророків.»

А далі автор Послання до євреїв знову, дивовижним тоном, розповідає про незаписані подвиги, звершені вірою людей давнини, «котрих не був достоєн сьвіт». «Всї цї, одержавши сьвідченнє вірою…» — каже він.

Яка доба славних звершень настала б для Церкви і світу, якби тільки знову з’явилося покоління святих такої ж могутньої віри, такої ж дивовижної молитви! Церкві потрібні не інтелектуально великі люди; і не багатіїв вимагають ці часи. Не люди великого суспільного впливу потрібні нашому дню. Понад усіх і понад усе Церкві й усьому широкому світові людства потрібні люди віри, люди могутньої молитви, чоловіки й жінки на зразок святих і героїв, перелічених у Посланні до євреїв, які, «одержавши сьвідченнє вірою», здобули добру славу.

Багато людей у наш час здобувають добру славу своєю щедрістю на гроші, своїми великими розумовими дарами й талантами, але мало таких, хто здобуває «добре свідчення» завдяки своїй великій вірі в Бога або завдяки дивовижним ділам, що звершуються через їхню велику молитву. Сьогодні, як і будь-коли, нам потрібні люди великої віри і люди, великі в молитві. Це дві головні чесноти, які роблять людей великими в Божих очах, дві речі, що створюють умови для справжнього духовного успіху в житті й праці Церкви. Найбільше нас має обходити те, щоб ми зберігали віру такої якості й такої тканини, яка має вагу перед Богом; яка хапає й тримає при собі те, чого просить, без сумніву і без страху.

Сумнів і страх — двоє ворогів-близнюків віри. Іноді вони навіть займають місце віри, і хоч ми й молимося, але приносимо неспокійну, стривожену молитву, тривожну й часто сповнену нарікань. Петрові не вдалося пройти по Генісарету, бо він дозволив хвилям накрити його й затопити силу його віри. Відвівши очі від Господа й дивлячись на воду довкола себе, він почав тонути і мусив кликати на допомогу: «Господи, спаси мене!»

Ніколи не слід плекати сумнівів чи давати притулок страхам. Нехай ніхто не тішить себе облудою, ніби він мученик страху й сумніву. Плекати сумнів щодо Бога не робить честі нічиєму розумові, і жодної втіхи з такої думки бути не може. Наші очі мають відвернутися від себе, від нашої власної слабкості, і цілковито спочити на Божій силі. «Не кидайте ж сьміливости вашої, котра має нагороду велику.» Проста, довірлива віра, що живе день за днем і щогодини покладає свій тягар на Господа, розвіє страх, прожене побоювання і визволить від сумніву:

«Не журіть ся нїчим, а у всьому молитвою і благаннєм з подякою нехай обявляють ся прошення ваші перед Богом.»

Це Божественні ліки від усякого страху, тривоги й надмірного неспокою душі, які дуже близькі до сумніву й невірства. Це Божественний рецепт, як здобути мир, що вищий за всякий розум і зберігає серце й думки в тиші та спокої.

Усім нам треба добре запам’ятати й зважити на пересторогу, дану в Посланні до євреїв: «Остерегайтесь, браттє, щоб не було в кого з вас серце лукаве і невірне, та не відступило від Бога живого.»

Нам треба також остерігатися невірства, як ворога. Віру треба плекати. Нам треба безупинно молитися: «Прибав нам віри», бо віра здатна зростати. Павло засвідчив про солунян, що їхня віра дуже зростала. Віра зростає від вправляння, від того, що її вживають. Вона живиться тяжкими випробуваннями.

«Щоб випробувана віра ваша, геть дорожча золота пропадущого, хоч і огнем випробуваного, знайшлась на похвалу і честь і славу в одкриттю Ісус-Христовому.»

Віра зростає від читання Божого Слова й роздумів над ним. Але найбільше й найкраще віра процвітає в атмосфері молитви.

Добре було б, якби кожен із нас зупинився і спитав себе особисто: «Чи маю я віру в Бога? Чи маю я справжню віру, — віру, яка зберігає мене в досконалому мирі щодо земного й щодо небесного?» Це найважливіше запитання, яке людина може поставити, чекаючи на відповідь. І є ще одне запитання, близьке до нього за значенням і вагою: «Чи справді я молюся Богові так, що Він чує мене й відповідає на мої молитви? І чи справді я молюся Богові так, що одержую просто від Бога те, чого в Нього прошу?»

Про Августа Цезаря казали, що він застав Рим дерев’яним, а залишив мармуровим. Пастор, якому вдається змінити свою паству з людей, що не моляться, на людей молитви, зробив більшу справу, ніж Август, коли перетворив місто з дерев’яного на мармурове. Зрештою, це й є головна праця проповідника. Насамперед він має справу з людьми, що не моляться, — з людьми, про яких сказано: «в него усе думка: нема Бога!» Таких людей він зустрічає скрізь і повсякчас. Його головна справа — навернути їх від забуття Бога, від безвір’я, від безмолитовності, щоб вони стали людьми, які постійно моляться, вірять у Бога, пам’ятають Його й виконують Його волю. Проповідника послано не лише для того, щоб спонукати людей вступити до Церкви, і не лише для того, щоб вони стали кращими. Його послано, щоб вони молилися, довіряли Богові й завжди мали Бога перед очима, аби не грішити проти Нього.

Праця служіння — перетворювати невіруючих грішників на святих, які моляться й вірять. З Божественною владою лунає заклик: «Віруй в Господа Ісуса Христа, то спасеш ся ти». Ми хоч трохи бачимо величезну вагу віри і ту велику цінність, якої надав їй Бог, коли згадуємо, що Він зробив її єдиною неодмінною умовою спасіння. «Благодатю бо ви спасені через віру». Отже, коли ми розглядаємо велику вагу молитви, то бачимо, що віра стоїть просто поруч із нею. Вірою ми спасені, і вірою ми залишаємося спасенними. Молитва вводить нас у життя віри. Павло проголошував, що життя, яким він живе, він живе вірою в Божого Сина, Який полюбив його й віддав Себе за нього, — що він ходить вірою, а не видінням.

Молитва цілковито залежить від віри. По суті, без неї вона не існує і нічого не досягає, якщо віра не є її нерозлучною супутницею. Віра робить молитву дієвою і, в певному важливому сенсі, мусить їй передувати.

«Вірувати мусить бо, хто приходить до Бога, що Він єсть, і хто Його шукає, тих нагороджує.»

Ще до того, як молитва вирушить до Бога; до того, як висловлено її благання, до того, як її прохання стануть відомі, — віра мусить піти попереду; мусить засвідчити свою віру в існування Бога; мусить погодитися з благодатною істиною: «хто Його шукає, тих нагороджує». Це перший крок у молитві. У цьому сенсі, хоча віра й не приносить благословення, вона ставить молитву в таке становище, щоб про нього просити, і веде до наступного кроку до здійснення, допомагаючи тому, хто просить, повірити, що Бог може і хоче благословити.

Віра запускає молитву в дію — розчищає шлях до престолу благодаті. Вона насамперед запевняє, що престол благодаті існує і що там Первосвященик чекає на тих, хто молиться, і на їхні молитви. Віра відчиняє молитві шлях, щоб наблизитися до Бога. Але вона робить більше. Вона супроводжує молитву на кожному її кроці. Вона — її нерозлучна супутниця, і коли до Бога звернено прохання, саме віра перетворює прохання на одержання. І віра йде слідом за молитвою, бо духовне життя, до якого молитва вводить віруючого, — це життя віри. Найпримітніша риса досвіду, до якого віруючі приходять через молитву, — це не життя діл, а життя віри.

Віра робить молитву сильною і дає їй терпіння чекати на Бога. Віра вірить, що Бог нагороджує. Жодна істина не відкрита в Писанні ясніше за цю, і жодна не підбадьорює більше. Навіть молитовна комірчина має обіцяну нагороду: «Отець твій, що бачить потайне, віддасть тобі прилюдно», а найменша послуга, зроблена учневі в ім’я Господа, неодмінно дістане свою нагороду. І з цією дорогоцінною істиною віра щиро погоджується.

Проте віра зосереджена на одному — вона не вірить, що Бог нагородить кожного, чи що Він нагороджує всіх, хто молиться, а що Він нагороджує тих, хто ревно Його шукає. Віра покладає свою турботу на ревність у молитві і дає запевнення й підбадьорення ревним шукачам Бога, бо лише вони щедро нагороджені, коли моляться.

Нам постійно треба нагадувати, що віра — єдина невіддільна умова успішної молитви. У цю справу входять й інші міркування, але віра — остаточна, єдина неодмінна умова справжньої молитви. Як написано в знайомому, основоположному слові: «Без віри ж не можна угодити».

Яків висловлює цю істину дуже ясно.

«Коли ж у кого з вас недостає премудрости, — каже він, — нехай просить у Бога, котрий дає всїм щедро та й не осоромлює, то й дасть ся йому. Нехай же просить вірою, нїчого не сумнячись; хто бо сумнить ся, той подобен филї морській, котру вітер жене та й розбиває. Нехай бо не думає такий чоловік, що прийме що від Бога.»

Сумнів завжди опиняється під забороною, бо він ворог віри й заважає дієвій молитві. У Першому посланні до Тимотея Павло дає нам безцінну істину щодо умов успішної молитви, яку викладає так: «Оце ж хочу, щоб молились чоловіки на всякому місцї, здіймаючи вгору преподобні руки, без гнїва і змагання.»

Усякого вагання треба пильнуватися й уникати. Страхові й «а може» немає місця у справжній молитві. Віра мусить ствердити себе і звеліти цим ворогам молитви відійти.

Вірі не можна приписати забагато влади; але молитва — це скіпетр, яким вона виявляє свою силу. Скільки ж духовної мудрості в такій пораді, яку написав один видатний старий богослов.

«Чи хочеш ти звільнитися з неволі тління? — питає він. — Чи хочеш зростати в благодаті загалом і зростати в благодаті в чомусь окремому? Якщо хочеш, твій шлях ясний. Проси в Бога більше віри. Благай Його вранці, і опівдні, і вночі, коли йдеш дорогою, коли сидиш удома, коли лягаєш і коли встаєш; благай Його просто, щоб глибше закарбував Божественне у твоєму серці, щоб давав тобі дедалі більше здійснення сподіваного і доказу невидимого».

Святе Письмо дає великі спонуки до молитви, і наш Господь завершує Своє вчення про молитву запевненням і обітницею неба. Присутність Ісуса Христа на небі, приготування, яке Він там робить для Своїх святих, і запевнення, що Він прийде знову, щоб їх забрати, — як усе це допомагає у втомі молитви, зміцнює її в боротьбі, підсолоджує її важкий труд! Це — зоря надії для молитви, витирання її сліз, пахощі неба, вкладені в гіркоту її зойку. Дух прочанина надзвичайно полегшує молитву. Дух, прикутий до землі й задоволений землею, не може молитися. У такому серці полум’я духовного бажання або згасло, або ледь тліє. Крила його віри підрізані, очі затуманені, язик занімів. Але ті, хто в непохитній вірі й безупинній молитві повсякчас чекає на Господа, справді відновлюють свою силу, справді здіймаються на крилах, як орли, справді біжать і не втомлюються, справді йдуть і не знемагають.

Ви завершили: Молитва і віра (продовження)

Назад Далі