Необхідність молитви
Молитва і віра

Розділ 2 · 10 хв читання · 13 хв слухання

Молитва і віра

«Мій дорогий друг, великий любитель полювання, розповів мені таку історію: „Якось я встав рано-вранці, — казав він, — і почув гавкіт десятків двох хортів, що гнали здобич. Глянувши на широке відкрите поле переді мною, я побачив молоде оленя, яке перебігало його і, до того ж, видно було, що воно вже геть вибилося з сил. Добігши до огорожі, воно перестрибнуло її і припало до землі за кілька кроків від мене. За мить слідом перескочили двоє собак, і тоді оленя кинулося до мене й просунуло голову мені між ноги. Я підняв це маленьке створіння до грудей і, крутячись довкола, відбивався від собак. Я відчув тієї миті, що всі собаки Заходу не змогли б і не повинні були б схопити те оленя, після того як його безсилля звернулося до моєї сили“. Так буває й тоді, коли людська безпорадність звертається до Всемогутнього Бога. Добре пам’ятаю, як хорти гріха гналися за моєю душею, аж поки я нарешті не прибіг в обійми Всемогутнього Бога». — А. К. ДІКСОН.

У ВСЯКОМУ дослідженні засад і порядку молитви, її діяльності та звершень перше місце неминуче мусить належати вірі. Вона — перша якість у серці кожної людини, яка наважується говорити з Невидимим. Така людина з самої безпорадності мусить простягнути руки віри. Вона мусить вірити там, де не може довести. Зрештою, молитва — це просто віра, що заявляє свої природні й водночас дивовижні права, — віра, що вступає у володіння своєю безмежною спадщиною. Справжня побожність така ж правдива, стійка й витривала у царині віри, як і в царині молитви. Більше того: коли віра перестає молитися, вона перестає жити.

Віра чинить неможливе, бо спонукає Бога взятися за справу замість нас, а для Бога немає нічого неможливого. Яка ж велика — без жодних застережень і обмежень — сила віри! Якщо сумнів вигнано з серця, а невірство стало там чужинцем, то те, чого ми просимо в Бога, неодмінно станеться, і віруючому дано, що буде йому, що скаже.

Молитва спрямовує віру на Бога, а Бога — на світ. Тільки Бог може зрушити гори, але віра й молитва зрушують Бога. Проклявши смоковницю, наш Господь показав Свою силу. Після того Він оголосив, що вірі й молитві довірено велику силу — не для того, щоб убивати, а щоб оживляти, не щоб нищити, а щоб благословляти.

На цьому місці нашого дослідження звернімося до слова нашого Господа, яке потрібно особливо наголосити, бо воно — сам замковий камінь у склепінні віри й молитви.

«Тим глаголю вам: Усе, чого молячись просите, віруйте, що одержите, й буде вам.»

Варто добре поміркувати над цим твердженням: «Віруйте, що одержите, й буде вам». Тут описано віру, яка усвідомлює, яка привласнює, яка бере. Така віра — це усвідомлення Божественного, пережите спілкування, здійснена певність.

Чи зростає віра з роками, чи підупадає? Чи стоїть віра в ці дні міцно й непохитно, коли множиться беззаконня й холоне любов багатьох? Чи тримається віра, коли релігія схиляється до самої лише формальності, а світськість дедалі більше бере гору? Запитання нашого Господа цілком доречно може стати й нашим: «Син чоловічий прийшовши, чи знайде віру на землї?» — питає Він. Ми віримо, що знайде, і наше завдання в цей наш час — подбати, щоб світильник віри був заправлений і горів, бо прийде Той, Хто має прийти, і то незабаром.

Віра — основа християнського характеру і захист душі. Коли Ісус передбачав, що Петро зречеться Його, і застерігав його від цього, Він сказав Своєму учневі:

«Симоне, Симоне, ось сатана жадав собі вас, щоб просївати, як пшеницю; я ж молив ся за тебе, щоб не поменшала віра твоя».

Наш Господь проголошував головну істину: Він прагнув уберегти саме Петрову віру, бо добре знав, що коли віра зламана, основи духовного життя руйнуються і вся будівля релігійного досвіду падає. Саме Петрова віра потребувала охорони. Звідси Христова турбота про добро душі Свого учня і Його рішучість зміцнити Петрову віру Своєю всеперемагаючою молитвою.

У своєму Другому посланні Петро має на думці саме це, коли говорить про зростання в благодаті як про запоруку безпеки в християнському житті і як про те, що несе з собою плідність.

«То доложіть до сього усе ваше стараннє, і подайте у вірі вашій чесноту, а в чеснотї розум, а в розумі вдержаннє, а у вдержанню терпіннє, а в терпінню побожність.»

У цьому процесі додавання віра була відправною точкою — основою інших дарів Духа. Віра була фундаментом, на якому мало будуватися все інше. Петро не велить своїм читачам додавати до діл, чи дарів, чи чеснот, а саме до віри. Дуже багато залежить від того, щоб правильно почати цю справу зростання в благодаті. Існує Божественний порядок, і Петро знав про нього; тож він далі каже, що ми маємо старатися утвердити наше покликання і вибрання, а це вибрання стає певним через додавання до віри, яке, своєю чергою, здійснюється постійною, ревною молитвою. Так віра підтримується живою молитвою, і кожен крок у цьому додаванні благодаті до благодаті супроводжується молитвою.

Віра, яка породжує могутню молитву, — це віра, зосереджена на могутній Особі. Віра в Христову здатність чинити, і чинити велике, — це віра, яка молиться про велике. Так прокажений ухопився за Христову силу. «Господи, коли хочеш, то зможеш очистити мене», — вигукнув він. У цьому випадку нам показано, як віра зосередилася на Христовій здатності чинити і як вона здобула зцілювальну силу.

Саме про це Ісус запитував сліпих, які прийшли до Нього по зцілення:

«Чи віруєте ви, що я можу се зробити? Кажуть Йому: Так, Господи. Тодї приторкнув ся Він до очей їх, і рече: По вірі вашій нехай станеть ся вам.»

Саме для того, щоб збудити віру в Його здатність чинити, Ісус залишив по Собі те останнє, велике твердження, яке, зрештою, є дзвінким викликом для віри. «Дана менї всяка власть на небі й на землї.» — проголосив Він.

І ще: віра слухняна; вона йде, коли їй звелено, як той царедворець, що прийшов до Ісуса за днів Його тіла і чий син тяжко хворів.

Більше того: така віра діє. Як чоловік, сліпий від народження, вона йде вмитися в купелі Силоам, коли їй сказано вмитися. Як Петро на Генісареті, вона закидає сіть там, де велить Ісус, — негайно, без запитань і сумнівів. Така віра без зволікання відвалює камінь від гробу Лазаря. Молитовна віра зберігає Божі заповіді й чинить те, що Йому вгодне. Вона питає: «Господи, що хочеш, щоб робив я?» — і швидко відповідає: «Глаголи, Господи, раб твій слухає.» Послух допомагає вірі, а віра, своєю чергою, допомагає послухові. Виконувати Божу волю — неодмінна умова справжньої віри, а віра потрібна для беззастережного послуху.

Проте вірі, і то досить часто, доводиться терпляче чекати перед Богом, і вона готова до Божих позірних зволікань із відповіддю на молитву. Віра не занепадає духом через те, що на молитву не відповіли негайно; вона вірить Богові на слово і дозволяє Йому взяти стільки часу, скільки Він забажає, щоб здійснити Свої задуми і провадити Своє діло. Справжню віру неминуче чекають і довгі зволікання, і довгі дні чекання, але віра приймає ці умови — знає, що з відповіддю на молитву будуть зволікання, і вважає їх часом випробування, коли їй дано показати свій гарт і той міцний матеріал, з якого вона зроблена.

Випадок Лазаря — приклад такого зволікання, коли віра двох добрих жінок зазнала тяжкого випробування. Лазар тяжко захворів, і його сестри послали по Ісуса. Але без жодної відомої причини наш Господь забарився піти на допомогу Своєму хворому другові. Прохання було нагальним і зворушливим — «Господи, ось той, що Ти любиш, нездужає.» — але Учителя воно не зрушує, і щире прохання жінок, здавалося, падає на глухі вуха. Яке ж це випробування для віри! Ба більше: зволікання нашого Господа, здавалося, призвело до безнадійного лиха. Поки Ісус баривсь, Лазар помер.

Але Ісус зволікав заради більшого добра. Нарешті Він вирушає до дому у Віфанії.

«Тодї ж рече їм Ісус явно: Лазар умер. І я радуюсь задля вас, що не був там, щоб ви увірували. Та ходїмо до него.»

Не бійся, спокушуваний і випробовуваний віруючий: Ісус прийде, якщо ти виявиш терпіння, а віра встоїть. Його зволікання тільки зробить Його прихід ще благословеннішим. Молися далі. Чекай далі. Ти не зазнаєш поразки. Якщо Христос забариться, чекай на Нього. Свого слушного часу Він прийде і не загається.

Зволікання часто стає випробуванням і силою віри. Скільки терпіння потрібно, коли настають ці часи випробувань! Та віра набирається сили, чекаючи й молячись. Терпіння довершує своє діло в школі зволікання. Іноді зволікання становить саму суть молитви. Богові доводиться зробити багато такого, що має передувати остаточній відповіді, — того, що конче потрібне для тривалого добра того, хто просить у Нього ласки.

Яків молився влучно й палко, щоб його визволено від Ісава. Але перш ніж ця молитва могла дістати відповідь, багато що треба було зробити з Яковом і для Якова. Він мусив змінитися так само, як і Ісав. Якова треба було зробити новою людиною, перш ніж змінився б Ісав. Яків мав навернутися до Бога, перш ніж Ісав міг навернутися до Якова.

Серед великих і світлих висловів Ісуса про молитву жоден не вражає більше за цей:

«Істино, істино глаголю вам: Хто вірує в мене, дїла, що я роблю, і він робити ме: й більше сього робити ме; бо я до Отця мого йду. І чого просити мете в імя моє, те зроблю, щоб прославивсь Отець у Синї. Коли чого просити мете в імя моє, я зроблю.»

Які ж дивовижні ці твердження про те, що Бог зробить у відповідь на молитву! Яка велика вага цих дзвінких слів, перед якими стоїть найурочистіше запевнення! Віра в Христа — основа всякої праці і всякої молитви. Усі дивовижні діла залежать від дивовижної молитви, а вся молитва звершується в Ім’я Ісуса Христа. Дивовижний урок, сповнений чудової простоти, — ця молитва в ім’я Господа Ісуса! Усі інші умови знецінено, від усього іншого зречено, крім одного Ісуса. Ім’я Христа — Особа нашого Господа і Спасителя Ісуса Христа — мусить бути верховним володарем у годину й у самій дії молитви.

Якщо Ісус перебуває біля джерела мого життя; якщо потоки Його життя витіснили й замінили всі потоки мого «я»; якщо беззастережний послух Йому є натхненням і силою кожного руху мого життя, — тоді Він може спокійно довірити молитву моїй волі і зобов’язатися, зобов’язанням таким глибоким, як Його власна природа, що все, чого попрошено, буде дано. Ніщо не може бути яснішим, чіткішим, безмежнішим і за застосуванням, і за обсягом, ніж Христове напучування й заклик: «Майте віру Божу.»

Віра охоплює і тілесні, і духовні потреби. Віра розвіює всяку надмірну тривогу й непотрібну турботу про те, що їсти, що пити, у що вдягтися. Віра живе теперішнім і вважає, що для кожного дня досить свого лиха. Вона живе день за днем і розвіює всі страхи за завтрашній день. Віра дає великий спокій розуму і досконалий мир серцю.

«Твердого духом хорониш ти в повному впокої, за те, що він на тебе вповає.»

Коли ми молимося: «Хлїб наш щоденний дай нам сьогоднї.» — ми певною мірою виключаємо завтрашній день зі своєї молитви. Ми живемо не завтрашнім днем, а сьогоднішнім. Ми не шукаємо завтрашньої благодаті чи завтрашнього хліба. Найкраще почуваються й найбільше беруть від життя ті, хто живе живим теперішнім. Найкраще моляться ті, хто молиться про сьогоднішні потреби, а не про завтрашні, які, можливо, й зовсім не настануть і зроблять наші молитви непотрібними та зайвими!

Справжні молитви народжуються з теперішніх випробувань і теперішніх потреб. Хліба на сьогодні — досить хліба. Хліб, даний на сьогодні, — найпевніша запорука, що хліб буде й завтра. Перемога сьогодні — запевнення перемоги завтра. Наші молитви мають бути зосереджені на теперішньому. Ми мусимо довіряти Богові сьогодні, а завтрашній день цілком залишити Йому. Теперішнє належить нам; майбутнє належить Богові. Молитва — завдання й обов’язок кожного нового дня: щоденна молитва про щоденні потреби.

Як кожен день потребує свого хліба, так кожен день потребує своєї молитви. Жодна кількість молитви, звершеної сьогодні, не замінить завтрашньої молитви. З другого боку, жодна молитва про завтрашній день не має для нас великої цінності сьогодні. Нам потрібна сьогоднішня манна; завтра Бог подбає, щоб наші потреби були задоволені. Ось віра, яку Бог прагне в нас збудити. Тож залиш завтрашній день, з його турботами, потребами й клопотами, у Божих руках. Не можна запастися завтрашньою благодаттю чи завтрашньою молитвою; так само не можна відкласти сьогоднішню благодать на завтрашні потреби. Ми не можемо мати завтрашньої благодаті, не можемо їсти завтрашнього хліба, не можемо звершити завтрашньої молитви. «Доволї в кожного дня лиха свого.» І, безперечно, якщо маємо віру, досить буде й добра.

Назад Далі