Розділ 15 · 7 хв читання · 9 хв слухання
Молитва і Божий дім
«І любе серцю гучне „Амінь“, Що лине крізь священний дім, — Що здійметься, стихне і знову здійметься, Вмирає на стінах — та живе у Бога!»
МОЛИТВА пов’язана з місцями, часами, нагодами й обставинами. Вона має справу з Богом і з усім, що пов’язане з Богом, і має близький та особливий зв’язок з Його домом. Церква — це священне місце, відокремлене від усякого несвятого і світського вжитку для поклоніння Богові. Оскільки поклоніння — це молитва, Божий дім — це місце, відокремлене для поклоніння. Це не звичайне місце; тут живе Бог, тут Він зустрічається зі Своїм народом, і Він радіє поклонінню Своїх святих.
Молитва завжди доречна в Божому домі. Коли молитва стає там чужою, він узагалі перестає бути Божим домом. Наш Господь з особливою силою наголосив на тому, чим є Церква, коли вигнав із храму тих, хто купував і продавав, повторивши слова з Ісаї: «Писано: Дом мій дом молитви звати меть ся». Він ставить молитву на перше місце, як те, що підноситься над усім іншим у Божому домі. Ті, хто відсуває молитву на бічну колію чи намагається її применшити і дає їй другорядне місце, спотворюють Божу Церкву і роблять її чимось меншим і іншим, ніж тим, чим вона призначена бути.
Молитва в Божому домі цілком у себе вдома. Вона не чужинка і не просто гостя; вона належить там. Вона має особливу спорідненість із цим місцем і, більше того, має там Божественне право, бо поставлена в ньому з Божого призначення і схвалення.
Внутрішня комірчина — це священне місце для особистого поклоніння. Божий дім — святе місце для спільного поклоніння. Молитовна комірчина — для особистої молитви. Божий дім — для взаємної молитви, узгодженої молитви, спільної молитви. Проте навіть у Божому домі є елемент особистого поклоніння, бо Божі люди мають поклонятися Йому і молитися Йому особисто навіть під час спільного богослужіння. Церква — для спільної молитви споріднених між собою, а проте окремих віруючих.
Життя, сила і слава Церкви — це молитва. Життя її членів залежить від молитви, і Божа присутність здобувається й утримується молитвою. Саме місце стає священним завдяки її служінню. Без неї Церква безживна і безсила. Без неї навіть сама будівля — не що інше, як будь-яка інша споруда. Молитва перетворює навіть цеглу, і розчин, і дерево на святиню, на Святе святих, де перебуває Шехіна. Вона відокремлює будівлю духом і призначенням від усіх інших споруд. Молитва надає будівлі особливої святості, освячує її, відокремлює її для Бога, оберігає її від усіх буденних і земних справ.
З молитвою, навіть якби Божому домові бракувало всього іншого, він стає Божественною святинею. Так скинія, переходячи з місця на місце, ставала Святим святих, бо там була молитва. Без молитви будівля може бути коштовною, досконалою в усьому своєму облаштуванні, гарно розташованою і привабливою для ока, але вона опускається до людського, не маючи в собі нічого Божественного, і стає врівень з усіма іншими будівлями.
Без молитви церква — як тіло без духу; це мертва, нежива річ. Церква, в якій є молитва, має в собі Бога. Коли молитву відкладають набік, Бога виганяють. Коли молитва стає незвичною справою, тоді Сам Бог стає там чужим.
Оскільки Божий дім — дім молитви, Божий задум полягає в тому, щоб люди залишали свої домівки і йшли зустрітися з Ним у Його власному домі. Будівлю відокремлено особливо для молитви, і оскільки Бог дав особливу обітницю зустрічатися там зі Своїм народом, їхній обов’язок — ходити туди, і саме з цією метою. Молитва має бути головною принадою для всіх духовно налаштованих людей, які ходять до церкви. Хоч і визнається, що проповідь Слова має важливе місце в Божому домі, проте молитва — його панівна, відмітна риса. Не те щоб усі інші місця були грішними чи злими самі по собі або в їхньому вжитку. Але вони світські й людські, і в них немає особливого уявлення про Бога. Церква ж за своєю суттю релігійна і Божественна. Праця, що належить до інших місць, виконується без особливого відношення до Бога. Там Його особливо не визнають і до Нього не звертаються. А в Церкві Бога визнають, і ніщо не робиться без Нього. Молитва — єдина відмітна ознака Божого дому. Як молитва відрізняє християн від нехристиян, так молитва відрізняє Божий дім від усіх інших домів. Це місце, де вірні віруючі зустрічаються зі своїм Господом.
Оскільки Божий дім передусім дім молитви, молитва має входити в усе, що там робиться, і лежати в його основі. Молитва належить до кожного виду праці, що стосується Божої Церкви. Як Божий дім — це дім, де провадиться справа молитви, так це й місце, де робиться справа перетворення людей, які не моляться, на людей молитви. Божий дім — це Божественна майстерня, і там триває праця молитви. Або ж Божий дім — це Божественна школа, в якій навчають уроку молитви; де чоловіки й жінки вчаться молитися і де вони закінчують школу молитви.
Будь-яка церква, що називає себе Божим домом і не звеличує молитви; що не ставить молитву на перше місце серед своєї діяльності; що не навчає великого уроку молитви, — повинна або змінити своє навчання, щоб воно відповідало Божественному зразкові, або змінити назву своєї будівлі на щось інше, ніж дім молитви.
На одній з попередніх сторінок ми згадували про знайдення книги Господнього Закону, даного Мойсеєві. Як довго ця книга там лежала, ми не знаємо. Але коли звістку про її знайдення принесли Йосії, він роздер свій одяг і був дуже стривожений. Він оплакував нехтування Божим Словом і бачив як природний наслідок беззаконня, яке панувало по всій країні.
І тоді Йосія подумав про Бога і наказав священникові Хілкії піти і запитати Господа. Таке нехтування словом Закону було надто серйозною справою, щоб ставитися до неї легковажно, і треба було запитати Бога і виявити покаяння — і йому самому, і всьому народові:
«Пійдїть, запитайте в Господа про мене й про оставших в Ізраїлї, і про Юду що до слів сієї знайденої книги; бо великий гнїв Господа, що запалав на нас за те, що батьки наші не держали слова Господнього, щоб чинити все написане в сїй книзї.»
Але це було ще не все. Йосія твердо вирішив сприяти відродженню віри у своєму царстві, тож ми бачимо, як він збирає для цього всіх старійшин Єрусалима і Юди. Коли вони зібралися, цар пішов до Господнього дому і сам прочитав усі слова книги заповіту, знайденої в Господньому домі.
Для цього праведного царя Боже Слово мало велике значення. Він цінував його належно і вважав знання його такою важливою справою, що вона вимагала від нього звернутися до Бога в молитві і виправдовувала скликання знатних людей його царства, щоб вони разом з ним були навчені з Божої Книги про Божий Закон.
Коли Ездра, повернувшись із Вавилона, прагнув відбудувати свій народ, сам народ гостро відчував становище, і одного разу священники, левити і народ зібралися як один чоловік перед Водяною брамою.
«Сказали письменникові Ездрі, щоб він принїс книгу закону Мойсейового, що його заповістив Господь Ізрайлеві. І принїс сьвященник Ездра закон перед збір чоловіків і жінок і всїх, котрі могли втямити. І читав з його на майданї, що перед Водяними воротьми, як почало свитати, до пів дня, перед чоловіками і жінками й усїма, що могли втямити; і уха всього народу були обернуті до книги закону.»
Це був день читання Біблії в Юдеї — справжнє відродження вивчення Писання. Провідники читали закон перед народом, чиї вуха були чуйні, щоб почути, що Бог мав сказати їм з Книги Закону. Але це був не лише день читання Біблії. Це був час, коли звучала справжня проповідь, як показує таке місце:
«І читали з книги, з закону Божого, виразно і втямливо, а народ розумів прочитане.»
Ось біблійне визначення проповіді. Кращого визначення дати неможливо. Читати Боже Слово виразно — читати його так, щоб люди могли чути й розуміти прочитані слова; не бурмотіти слова, не читати їх упівголоса чи невиразно, а сміливо й ясно, — такий був спосіб, якого дотримувалися в Єрусалимі того щасливого дня. Більше того: на зібранні перед Водяною брамою було з’ясовано зміст слів; народ почув високу форму тлумачної проповіді. Це була справжня проповідь — проповідь такого роду, якої конче потрібно сьогодні, щоб Боже Слово мало належну дію на серця людей. Це зібрання в Єрусалимі, безперечно, містить урок, який усі сучасні проповідники мають засвоїти й узяти до уваги.
Ніхто, хто хоч трохи знає наявні факти, не заперечуватиме порівняного браку тлумачної проповіді в нинішньому служінні з кафедри. І ніхто, принаймні так нам хотілося б думати, не стане робити нічого іншого, як тільки оплакувати цей брак. Тематична проповідь, полемічна проповідь, історична проповідь та інші форми проповідницької праці мають, мабуть, свій законний і доречний ужиток. Але тлумачна проповідь — молитовне тлумачення Божого Слова — це проповідь, яка є проповіддю, — служіння з кафедри у найвищому сенсі слова.
Проте для її успішного звершення проповідник неодмінно мусить бути людиною молитви. За кожну годину, проведену в кріслі свого кабінету, він муситиме провести дві на колінах. За кожну годину, яку він присвячує боротьбі з незрозумілим місцем Святого Письма, він мусить мати дві, щоб боротися з Богом. Молитва і проповідь, проповідь і молитва! Їх не можна розділити. Давній клич був: «Гей, Ізраїлю, додому!» Сучасний клич має бути: «На коліна, проповідники, на коліна!»