Служіння заступництва
Примітки

Розділ 18 · 11 хв читання · 14 хв слухання

Примітки

ПРИМІТКА A, розд. VI, с. 73

Саме сьогодні я зустрів дуже ревну місіонерку з Індії. Вона визнає брак молитви і сумує через нього. Але — принаймні в Індії — інакше навряд чи може бути. Для роботи у вас є лише ранкові години, з шостої до одинадцятої. Дехто пробував вставати о четвертій, щоб мати час, якого, на їхню думку, потребує, — і підупав на здоров’ї, і мусив від цього відмовитися. Дехто пробував знаходити час після обіду — і їх заставали сплячими на колінах. Ви не самі собі господар і мусите діяти разом з іншими. Ніхто, хто не був в Індії, не може зрозуміти цих труднощів: достатнього часу для багатого заступництва знайти неможливо.

Якби ці труднощі існували лише в індійській спеці, можна було б і змовчати. Але, на жаль, і найхолоднішої зими в Лондоні, і в помірному кліматі Південної Африки — скрізь та сама біда. Якби ми хоч раз справді відчули: заступництво — найважливіша частина нашої праці, здобути Божу присутність і силу повною мірою — це головне, це наш перший обов’язок, — то всі наші робочі години було б підпорядковано цьому одному.

Нехай Бог покаже всім нам, чи справді це нездоланна перешкода, за яку ми не відповідаємо, чи це лише помилка, якої ми припускаємося, чи гріх, яким ми засмучуємо Його і стримуємо Його Духа!

Якщо ми поставимо собі питання, яке Джордж Мюллер колись поставив одному християнинові, що скаржився, ніби не може знайти досить часу для вивчення Слова і молитви, — чи не буде на годину менше праці, скажімо чотири години, коли душа перебуває в повному світлі Божому, успішнішою і дієвішою, ніж п’ять годин із гнітючим усвідомленням своєї невірності і з утратою сили, яку можна було б здобути в молитві, — то відповісти буде неважко. Що більше ми про це думаємо, то більше відчуваємо: коли ревні, побожні працівники всупереч своїй кращій волі дозволяють, щоб безупинна зайнятість і втома, яку вона приносить, витіснили духовне, — то, певно, тому, що духовне життя в них недостатньо сильне, щоб звеліти важелеві відступити набік, доки присутність Бога в Христі і сила Духа не будуть цілком забезпечені.

Прислухаймося до Христа, Який каже: «Віддайте ж кесареве кесареві» — нехай обов’язок і праця мають своє місце, — «а Боже Богові.» Нехай поклоніння в Дусі, цілковита залежність і постійне чекання на Бога, щоб щодня повною мірою зазнавати Його присутності й сили, і сила Христа, що діє в нас, — завжди посідають перше місце. Усе питання — просто ось у чому: чи матиме Бог те місце, ту любов, ту довіру, той час для особистого спілкування, яких Він вимагає, щоб уся наша праця була ділом Бога, Який діє в нас?

ПРИМІТКА B, розд. VII, с. 89

Дозвольте мені розповісти тут історію, яку наводить у одній зі своїх праць доктор Бордмен. Його запросила одна пані з доброго становища, добре відома як успішна працівниця серед людей, залежних від її чоловіка, приїхати й промовити до них. «А потім, — додала вона, — я хочу поговорити з вами про одну мою власну неволю». Коли він виступив на її зібранні й побачив, що багато хто через неї прийшов до Христа, він дивувався, у чому ж може бути її біда. Невдовзі вона розповіла йому. Бог благословив її працю, але, на жаль, радість, яку вона колись мала в Божому слові й таємній молитві, зникла. І вона з усіх сил намагалася повернути її — і не змогла. «А! Саме в цьому ваша помилка», — сказав він. «Як це? Хіба я не повинна робити все можливе, щоб позбутися цієї холодності?» «Скажіть мені, — мовив він, — чи вас спасло те, що ви робили все можливе?» «О ні! Я довго намагалася це робити, але знайшла спокій лише тоді, коли перестала намагатися і довірилася Христові». «От це вам і треба зробити тепер. Заходьте до своєї кімнати у призначений час, хоч якою байдужою ви б почувалися, і ставайте перед своїм Господом. Не намагайтеся збудити в собі ревність, якої не відчуваєте; а спокійно скажіть Йому, що Він бачить, як усе негаразд, яка ви безпорадна, і довіртеся Йому, що Він вас благословить. Він це зробить: коли ви спокійно довіряєте, Його Дух діятиме».

Ця проста історія може навчити багатьох християн дуже блаженного уроку в молитовному житті. Ви прийняли Христа Ісуса, щоб Він зробив вас здоровими і дав вам силу ходити в обновленні життя; ви привласнили Святого Духа, щоб Він був у вас Духом благання і заступництва; але не дивуйтеся, якщо ваші почуття не зміняться відразу або якщо ваша сила молитви прийде не так, як вам хотілося б. Це життя віри. Вірою ми приймаємо Святого Духа і всі Його дії. Віра не зважає ні на видиме, ні на почуття, а спочиває — навіть коли здається, що сили молитися немає, — на певності, що Дух молиться в нас, коли ми тихо схиляємося перед Богом. Хто так чекає з вірою, і шанує Святого Духа, і віддає себе Йому, той незабаром побачить, що молитва почне приходити. А хто витривало перебуває у вірі, що через Христа і Духом кожна молитва, хоч яка немічна, приємна Богові, той засвоїть урок, що можна бути навченим Духом і веденим ходити гідно Господа, у всьому Йому догоджаючи.

ПРИМІТКА C, розд. IX, с. 111

Знову ж таки, саме вчора — через три дні після розмови, згаданої в примітці до розд. VII, — я зустрів віддану молоду місіонерку з глибини краю. Коли йшла розмова про молитву, вона, не питана, втрутилася із зауваженням: «Але ж справді неможливо знайти час, щоб молитися так, як нам хотілося б». Я міг лише відповісти: «Час — це величина, яка пристосовується до нашої волі; на те, що наше серце справді вважає найважливішим у дні, ми швидко зуміємо знайти час». Певно, служіння заступництва ніколи не ставили перед нашими студентами в богословських коледжах і місіонерських школах як найважливішу частину їхньої життєвої праці. Ми вважали нашим справжнім обов’язком працю проповіді чи відвідин, а молитву — другорядним засобом, щоб успішно виконувати цю працю. Хіба не змінилося б усе становище, якби ми вважали головним служіння заступництва — здобування благословення і сили Божої для довірених нам душ? Тоді наша праця посіла б належне їй місце і стала б другорядною — справді роздавати благословення, які ми одержали від Бога. Лише тоді, коли друг опівночі у відповідь на своє прохання одержав від Іншого стільки, скільки потребував, він зміг нагодувати свого голодного друга. Саме заступництво — вийти і докучливо просити — було важкою працею; повернутися додому з багатим запасом, щоб роздати, було працею легкою й радісною. Такий Божественний порядок Христос установив для всієї твоєї праці, мій брате: спершу прийди в цілковитій убогості, щодня, і здобудь від Бога благословення в заступництві, — тоді йди радісно роздавати його.

ПРИМІТКА D, розд. X, с. 123

Дозвольте мені ще раз відіслати читачів до Вільяма Лоу і повторити те, що я казав і раніше: жодна книжка так не допомогла мені збагнути місце і діло Святого Духа в домобудові викуплення, як його «Звернення до духовенства».

Те, як він розкриває, що єдиною Божою метою було перебувати в людині, роблячи її причасником Своєї доброти і слави, інакше, ніж тим, що Він Сам живе й діє в ній, дає ключ до того, що насправді означають П’ятдесятниця і посилання Духа Божого Сина в наші серця. Це Христос, Який в ім’я Боже справді повертає Собі й знову бере у володіння дім, що Він створив для Себе. Це Бог, Який входить у таємні глибини нашої природи, щоб там чинити те, про що сказано: «робить у вас, щоб і хотїти (вам) і робити», — «роблячи в вас любе перед Ним, через Ісуса Христа». Саме тоді, коли ця істина входить у нас і ми бачимо, що в нас немає і не може бути нічого доброго, крім того, що чинить Бог, ми побачимо світло на Божественну таємницю молитви і повіримо, що Святий Дух вдихає в нас бажання, які Бог виконає, коли ми піддамося їм і з вірою принесемо їх в ім’я Христа. Тоді ми побачимо, що так само дивовижне й переможне, як заступництво й молитва, що йдуть від втіленого Сина до Отця на небі, і наше спілкування з Богом: Дух, Який є Бог, серед усієї нашої немочі вдихає і вимолює в нас Свої Божественні, народжені на небі прохання, — яким небесним ділом стає молитва!

Остання частина згаданої книжки складається з уривків із листів Лоу. Їх видано окремо невеличким томиком за шилінг. Немає нікого, хто знайде час спокійно прочитати й засвоїти таку просту, але глибоку науку, яку вони містять, і не буде дивовижно зміцнений у впевненості, яка потрібна, якщо ми маємо молитися багато й сміливо. Коли ми пізнаємо, що Святий Дух у нас для того, щоб об’являти там Христа, щоб робити нас у живій дійсності учасниками Його смерті, Його життя, Його заслуги, Його вдачі, аж доки Він не сформується в нас, — ми почнемо бачити, як по-Божому правильно й певно, що наше заступництво в Його Ім’я мусить бути вислухане; Його власний Дух підтримує живу єдність із Ним Самим, у Якому ми наблизилися до Бога, і дає нам сміливий приступ; те, що я так немічно сказав у розділі «Дух благання», набуде нового змісту; і, більше того, саме вправляння в молитві набуде нової привабливості: її урочиста Божественна таємниця смирятиме нас, а її невимовний привілей підноситиме нас у вірі й поклонінні.

ПРИМІТКА E, розд. XI, с. 136

Є питання, найглибше з усіх, якого я в цій книжці не торкався. Я говорив про брак молитви в окремого християнина як про симптом хвороби. Але що ж сказати про те, що ця нездатність віддавати молитві належну частку часу й сил настільки поширена? Хіба не треба нам дослідити: як так стається, що Церква Христова, наділена Святим Духом, не може виховати своїх служителів, працівників і членів так, щоб вони ставили на перше місце те, що є першим? Як так стається, що визнання надто малої молитви і заклик до більшої молитви лунають так часто, а лихо все триває? Дух Божий, Дух благання і заступництва, є в Церкві і в кожному віруючому. Певно, має бути якийсь інший дух великої сили, що опирається цьому Духові Божому і стримує Його. Воно й справді так. Дух світу, який за всією своєю гарною і навіть релігійною діяльністю є духом бога цього світу, — ось велика перешкода. Усе, що робиться на землі, — чи в Церкві, чи поза нею, — робиться одним із цих двох духів. Що в окремій людині є тіло, те в людстві загалом є дух світу; і вся сила, яку тіло має в окремій людині, походить від того місця, яке дано духові цього світу в Церкві та в християнському житті. Саме дух світу — велика перешкода для духа молитви. Усі наші найревніші заклики до людей більше молитися будуть марні, якщо це лихо не визнати, не боротися з ним і не перемогти його. Віруючий і Церква мусять бути цілком звільнені від духа світу.

І як цього досягти? Є лише один шлях — хрест Христовий, «котрим менї сьвіт розпято, а я сьвітові», як каже Павло. Лише через смерть для світу ми можемо звільнитися від його духа. Відокремлення має бути життєвим і цілковитим. Лише прийнявши наше розп’яття з Христом, ми можемо жити згідно з цим визнанням і, як розп’яті для світу, тримати позицію непримиренної ворожості до всього, що від його духа, а не від Духа Божого; і лише Сам Бог Своєю Божественною силою може ввести нас у те, щоб ми були мертві для гріха й живі для Бога в Христі Ісусі, і щодня зберігати нас такими. Хрест із його ганьбою і його відокремленням від світу, з його смертю для всього, що від тіла і від свого «я», — єдина сила, яка може перемогти дух світу.

Я так сильно відчув, що цю істину треба утвердити заново, що сподіваюся, якщо буде Божа воля, видати книжку Хрест Христовий із дослідженням того, чого навчає Боже слово про нашу дійсну участь із Христом у Його розп’ятті. Христос молився на шляху до хреста. Він молитвою провів Себе до хреста. Він молився на хресті. Він молиться завжди — як плід хреста. Коли Церква живе на хресті, а хрест живе в Церкві, — буде дано духа молитви. У Христі саме дух розп’яття і смерть були джерелом Духа і сили заступництва. З нами не може бути інакше.

ПРИМІТКА F, розд. XIV, с. 177

Я не раз говорив про потребу навчати християн ділу заступництва. У попередній примітці я поставив питання, чи в навчанні наших богословських коледжів і місіонерських шкіл приділяють достатньо уваги молитві як найважливішій, а в певному сенсі й найважчій частині праці, до якої готуються студенти. Я думав, чи не можна було б запропонувати тим, хто готовий під час студентського життя пройти певний курс навчання, якусь допомогу — поради й підказки щодо того, що потрібно, аби молитва посіла в нашому служінні те місце і мала ту силу, які їй належать.

Як правило, саме в студентські роки має формуватися характер на майбутні роки, і саме на нинішній студентський світ треба впливати, щоб вплинути на Церкву майбутнього. Якщо Бог дозволить мені здійснити задум, який ще не зовсім дозрів, я хотів би видати книжку «Молитовний порадник студента», яка поєднала б науку Писання про те, що найпотрібніше, щоб зробити з нас людей молитви, із такими практичними вказівками, які допомогли б молодому християнинові, що готується успішно присвятити своє життя служінню Богові, плекати такий дух і таку звичку молитви, які залишаться з ним протягом усього його майбутнього життя й праці.

Назад