А. В. Тозер — пророк на кафедрі

Хто він був

Ейден Вілсон Тозер народився 21 квітня 1897 року на фермі в Ньюбергу, штат Пенсильванія, а в сімнадцять років навернувся до Христа, почувши вуличного проповідника в Акроні, штат Огайо. У богослов’ї він був цілковитим самоуком — ніколи не навчався ні в семінарії, ні в коледжі — і 1920 року був рукопокладений на служителя Християнського і місіонерського альянсу. З 1928 по 1959 рік — тридцять один рік — він був пастором чиказької церкви Альянсу Саутсайд, а потім служив у церкві на Евеню-роуд у Торонто аж до своєї смерті 1963 року, у шістдесят шість років. Багато років він редагував журнал «Alliance Life» і написав понад сорок книжок, найвідоміша з яких — «Прагнення Бога» (1948), що її широко вважають християнською класикою. Його знали як «пророчий голос» євангельської церкви свого часу — людину, готову сказати те, чого не наважувалися сказати інші, яка ясно бачила компроміси церкви й прямо їх називала.

Його бачення пастирського покликання

Пастирське бачення Тозера було баченням пророка-пастиря: людини, яка не просто керує релігійною установою, а стереже духовну цілісність громади, якій служить. Упродовж усього служіння його глибоко непокоїло, що американський євангелізм ризикує проміняти справжнє прагнення Бога на зручний релігійний досвід, який нічого не вимагає і нікого не змінює. Його книжки й проповіді були актами пастирської тривоги — невідкладними, часом гострими, але завжди вкоріненими в переконанні, що Церква Ісуса Христа покликана бути чимось значно серйознішим і значно славнішим, ніж те, чим задовольнилася більшість її членів.

Основоположний пастирський текст Тозера був водночас і його особистою біографією: велике Павлове свідчення в Посланні до филип’ян, що всепоглинною метою його життя було не досягнення, а пізнання: «щоб розуміти Його, і силу воскресення Його, і спільність мук Його, приподоблюючись смерти Його, аби тільки достигнути до воскресення мертвих» (Филипян 3:10–11). Перший обов’язок пастора — не збудувати програму, не збільшити громаду й не досягти результатів, про які можна написати, а пізнати Бога. Усе інше — проповідь, душпастирські розмови, адміністрування, євангелізація — випливає з цього пізнання.

Пастор, який сам не прагнув Бога насправді, роздавав позичений капітал, і рано чи пізно той мав вичерпатися.

Він із пророчою чуйністю помічав, як розважальна культура вторгається в церковне богослужіння.

Ще в 1950-х роках він розпізнав дрейф у бік видовища й геть від справжньої зустрічі з Богом — дрейф, що підміняв суть Божественної зустрічі гострими відчуттями релігійного переживання. Протиотруту він знайшов у словах самого Ісуса про природу правдивого поклоніння: «Та прийде час, і вже єсть, що правдиві поклонники поклонять ся Отцеві духом і правдою; Отець бо таких шукає покланяючих ся Йому. Дух — Бог, і хто покланяєть ся Йому, духом і правдою мусить покланятись» (Йоана 4:23–24). Духом і правдою: одним і другим, разом, нерозривно. Розвага не могла дати ні того, ні іншого. Лише Дух Божий, діючи через правду Божого Слова, міг породити те поклоніння, якого Бог насправді шукав.

Пастирське богослов’я Тозера про Божу присутність виростало з його особистого досвіду пошуку Бога в глибинах споглядальної молитви. Він багато читав християнських містиків — брата Лаврентія, Франсуа Фенелона, Терезу Авільську, Майстра Екгарта — і знаходив у них традицію досвідного пізнання Бога, яку, на його переконання, євангельська церква здебільшого покинула. Мірилом, яким належить міряти будь-яке справжнє пастирське служіння, він ставив видіння Ісаї: «В роцї, коли царь Озія помер, бачив я Господа на високому й піднесеному престолї, а краї ризи його наповнили храм» (Ісаїї 6:1). Пастор, який побачив Господа так, як бачив Його Ісая, — у Його святості, у Його величі, у Його всепоглинній присутності, — ніколи не задовольниться тим, щоб пропонувати своїй громаді щось менше. Це видіння було підвалиною всякого справжнього пастирського й пророчого служіння.

Так само його непокоїло те, що він називав «пасткою популярності» в пастирському служінні, — постійна спокуса говорити те, що буде добре сприйняте, а не те, що треба сказати. Тозер уважно читав свою культуру і не давав себе обманути числовим зростанням. Павлове застереження він розумів як опис постійної пастирської небезпеки, а не лише майбутньої: «Буде бо час, що здорової науки не послухають, а по своїх похотях виберуть собі учителїв, ласкані (од них) слухом, і від правди слух одвернуть, а до байок прихилять ся» (2 Тимотея 4:3–4).

Популярний пастор, застерігав він, часто буває найнебезпечнішим — не тому, що його громади великі, а тому, що їхній розмір може створити оманливе враження, ніби все гаразд, тоді як Дух давно вже відійшов.

Сама його пастирська простота була наукою. Він жив скромно, роздавав свої авторські гонорари, відмовлявся поступатися переконаннями заради просування в інституційній ієрархії і щотижня проводив години на самоті з Богом — і це формувало й підтримувало все, що він проповідував. Він узяв до серця велику заповідь, що стоїть у самому серці Шема: «Люби Господа Бога твого всїм серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю, і всією силою твоєю» (Марка 12:30). Він прагнув Бога всім цим чотирьом: серцем — у відданості, душею — у покорі, думкою — у студіюванні, силою — у дисципліні. Він не був досконалою людиною. Але він був людиною, яка всерйоз прагнула досконалого Бога, — і його прагнення кликало до того самого і його громаду.

Молитва

Боже, Вогню всепоглинний, визволи нас від пастирської безпечності, що говорить лише те, що хочуть чути наші громади. Дай нам Тозерову відвагу говорити те, що насправді каже Дух, навіть коли це незручно. Віднови в нас голод пізнавати Тебе — не лише знати про Тебе — і нехай наше прагнення Твоєї присутності буде невидимим вогнем, що зігріває все, що ми робимо в служінні. Там, де ми зробили Церкву надто легкою, надто зручною і надто розважальною, поверни вагу Твоєї слави. Амінь.