Дітріх Бонгоффер — пастор, який порахував ціну

Хто він був

Дітріх Бонгоффер народився 4 лютого 1906 року в Бреслау (Німеччина) в освіченій заможній родині лікарів, юристів і науковців. Змалку він виявляв надзвичайні інтелектуальні здібності й у двадцять один рік здобув ступінь доктора богослов’я в Берлінському університеті. Після року в Нью-Йорку, що глибоко сформував його, — в Об’єднаній богословській семінарії та в Абіссинській баптистській церкві в Гарлемі, де він зустрів християнство афроамериканців, сповнене духовної глибини, яку, на його думку, німецьке лютеранство здебільшого втратило, — він повернувся до Німеччини, щоб викладати, проповідувати, а згодом очолити нелегальну семінарію «Сповідної церкви» у Фінкенвальде всупереч підконтрольній нацистам німецькій церкві. У квітні 1943 року його заарештувало гестапо; два роки він провів у в’язниці Тегель у Берліні, а 9 квітня 1945 року був страчений через повішення в концентраційному таборі Флоссенбюрг — за три тижні до кінця війни. Його книжки, зокрема «Ціна учнівства» та «Спільне життя», уже вісім десятиліть формують християнську думку в усьому світі.

Його бачення пастирського покликання

Пастирське бачення Бонгоффера народилося в час кризи. Німецька церква 1930-х років, за небагатьма помітними винятками, капітулювала перед націонал-соціалізмом: дозволяла державі диктувати їй віровчення, виганяти з неї членів-християн єврейського походження й ставити її служіння на службу національній ідеології. У відповідь Бонгоффер наполягав — і платив за це дедалі дорожче, — що церква Ісуса Христа завдячує остаточним послухом не державі, а своєму Господеві, і що пастирське служіння в умовах кризи означає готовність страждати за це визнання, а не йти на компроміс.

Основоположним текстом для пастирського служіння він вважав розповідь синоптичних Євангелій про Христів поклик, яку докладно розкрив у книжці «Ціна учнівства». Поклик Ісуса абсолютний і безумовний: він вимагає розриву з кожною попередньою вірністю, кожною попередньою безпекою, кожною попередньою ідентичністю. Те, що Бонгоффер назвав «дешевою благодаттю», — проповідь прощення без покаяння, хрещення без церковної дисципліни й Господньої вечері без сповіді — він вважав найнебезпечнішим спотворенням, яке загрожувало німецькій церкві.

Проти неї він поставив слова Ісуса: «Коли хто хоче йти слїдом за мною, нехай відречеть ся себе самого, й візьме хрест свій, та й іде слїдом за мною. Хто бо хоче спасти душу свою, той погубить її; хто ж погубить душу свою ради мене, знайде її» (Маттея 16:24–25). Пастор, який проповідував дешеву благодать, не пропонував своїй громаді м’якшої версії християнства; він пропонував їй підробку, яка підведе людей саме тоді, коли справжнє буде їм найпотрібніше.

Його «Спільне життя» — коротка, осяйна розповідь про спільнотне життя в семінарії у Фінкенвальде — стало його пастирським богослов’ям християнської спільноти. Він доводив, що християнська спільнота має будуватися не на людській симпатії, спільному темпераменті чи інституційній зручності, а лише на Божому Слові та на особі Ісуса Христа. Будь-яка спільнота, збудована на людських підвалинах, рано чи пізно розвалиться, коли людські вади стануть надто тяжкими, щоб їх зносити. Лише спільнота, укорінена в Христі, здатна витримати справжнє прощення, справжню щирість і справжню любов. Взірець для неї він знаходив у Павловому описі тіла: «Як бо тїло одно, а членів має багато, всї ж члени одного тїла, хоч багато їх, а одно тїло, так і Христос» (1 Коринтян 12:12). Завдання пастора — будувати це тіло, а не збирати гурт задоволених поодиноких споживачів.

Пастирська мужність Бонгоффера перед тиском держави стала одним із найпромовистіших свідчень пастирської чесності у двадцятому столітті. Коли почалася війна, він мав змогу залишитися в безпечній Америці; натомість повернувся до Німеччини, знаючи, чого це може йому коштувати. Він вірив, що авторитет пастора зрештою спирається на його готовність страждати за істину, яку він звіщає, — що пастир, який тікає, коли приходять вовки, зовсім не пастир. Він тримався настанови, яку Послання до Євреїв дає громадам: «Слухайте наставників ваших і коріть ся (їм); вони бо пильнують душ ваших, яко мають перелїк оддати; щоб з радістю се робили, а не зітхаючи; не користь бо вам се» (Євреїв 13:17). Він дав своїй громаді підстави для довіри, бо був саме таким пастирем, про якого тут ідеться, — тим, хто пильнував ціною власної свободи, а зрештою й життя.

Його в’язничні писання, зібрані в книжці «Листи й нотатки з в’язниці», свідчать про пастирську чуйність, яка не згасала навіть в умовах, створених для того, щоб її знищити. Зі своєї камери він писав рідним і друзям листи, сповнені справжнього духовного проводу. Він проводив богослужіння для товаришів-в’язнів і для охоронців. У Павлових посланнях із в’язниці — до Филип’ян, Колосян, Ефесян — він знаходив не лише розраду, а й взірець пастирського служіння, яке звершується в найтісніших обставинах, які тільки можна уявити. Він засвоїв те, що засвідчив Павло: «Все здолїю в Христї, що мене покрепляє» (Филипян 4:13). До того «всього», що він міг здолати в Христі, належала й гідна смерть — і він помер саме так: за свідченням табірного лікаря, який бачив страту, — зі спокоєм і незворушністю, що вразили навіть охоронців.

Його спадщина — це спадщина пастора, який відмовився відокремлювати богословське переконання від етичної дії, який розумів, що мовчання церкви перед лицем несправедливості саме є пастирською поразкою, і який заплатив за це розуміння життям. Він проповідував Амоса й Михея з великою силою; він помер, втіливши те, що проповідував. Він цілком серйозно поставився до Петрового бачення пастирського покликання: «пасїте стадо Боже, що у вас, доглядаючи не по неволї … а з доброго серця» (1 Петра 5:2). І він служив з доброго серця. З доброго серця — аж до кінця.

Молитва

Господи Ісусе, що поклав Своє життя за Своїх овець, зроби нас пастирями, готовими вчинити так само. Там, де церква спокушається пропонувати дешеву благодать, дай нам мужність Бонгоффера проповідувати ціну учнівства. Там, де тиск світу штовхає нас до зручного мовчання, дай нам голоси, яких неможливо заглушити. А там, де пастирське покликання веде нас через його власну долину смертної тіні, підтримай нас певністю, що Ти пройшов нею раніше за нас. Амінь.