Джон Ньютон — колишній работорговець, що пас отару з благодаттю

Хто він був

Джон Ньютон народився 4 серпня 1725 року в Лондоні в родині капітана корабля. Ранні роки дорослого життя він провів у жорстокому світі атлантичної работоргівлі — спершу як насильно завербований матрос, потім як член команди і зрештою як капітан невільницьких суден. Страшний шторм 1748 року спричинив кризу, з якої почалося його навернення, а 1764 року його висвятили на священника Англіканської церкви; до 1780 року він служив вікарієм в Олні, у графстві Бакінгемшир. Разом із Вільямом Каупером він уклав знамениті «Олнійські гімни», серед яких і «Дивна благодать», і листувався із сотнями людей по всій Англії — ці пастирські листи належать до найтепліших і найбільш практично мудрих в англійській мові. Останні двадцять сім років свого служіння він був настоятелем церкви Сент-Мері Вулнот у Лондоні, де й далі проповідував та радив людям майже до самої смерті 1807 року, у віці вісімдесяти двох років.

Його бачення пастирського покликання

Пастирська ідентичність Ньютона була невіддільна від його власної історії. За його свідченням, яке він повторював усе життя, він сам був найбільшим доказом того, що Божа благодать більша за будь-який гріх, — і цього він не дозволяв забути ні собі, ні своїй громаді. Його знаменитий опис самого себе в заповіті — «Джон Ньютон, клірик, колись невіруючий і розпусник, слуга рабів в Африці, був, з багатої милості Господа нашого і Спасителя Ісуса Христа, збережений, відновлений, прощений і поставлений проповідувати віру, яку він довго силкувався знищити» — не був удаваною скромністю: це була провідна оповідь усього його пастирського служіння. Він був першим із грішників. Тож і співчуття до тих, хто змагається, мав якнайглибше.

Пастирські листи, які Ньютон писав упродовж свого довгого служіння, становлять одне з найбагатших зібрань практичного духовного провідництва англійською мовою. Вони вирізнялися поєднанням доктринальної точності й пастирської теплоти — він ніколи не розділяв цих двох речей, ніколи не дозволяв доктрині стати холодною, а теплоті — сентиментальною. Він діяв за апостольським зразком, який описав Павло: «ми були тихі серед вас. Як мамка гріє дїток своїх» (1 Солунян 2:7). Ця лагідність не була лагідністю людини, що ніколи не знала справжньої темряви, — то була лагідність того, хто глибоко її пізнав і кого все ж було досягнуто.

Тим, хто впадав у духовний відчай, він міг писати зі справжнім авторитетом: він сам там побував.

Одним із найхарактерніших пастирських внесків Ньютона було його богослов’я повільної праці благодаті в християнському житті. Його не вражали швидкі й драматичні духовні заяви, і він радив терпіння — і до себе, і до інших — у довгому й нерівному процесі освячення.

Він славетно порівнював себе з людиною, яку наполовину витягли з багнюки: ще не вибралася, але принаймні повернута в правильний бік і рухається до чистішого ґрунту. Біблійну основу для такого терпіння він знаходив у свідченні самого Павла: «Не тим, щоб уже я достиг, або вже був звершений; гоню ж, чи не достигну того, за що і Христос Ісус достиг мене» (Филипян 3:12). Це не було виправданням самовдоволення — це був захист від відчаю, що приходить тоді, коли чекаєш миттєвого перетворення. Пастир, який розумів це, міг провести свою отару крізь довгі середні роки християнського життя зі сталою, терплячою надією.

Ньютон приніс у своє пастирське служіння ще й рідкісну здатність терпіти тих, із ким не погоджувався. Він був кальвіністом, який відмовлявся робити зі свого кальвінізму зброю; він був євангеліком, який підтримував пастирські стосунки з людьми зовсім інших богословських переконань. Цю миротворчу вдачу він обґрунтовував Павловою настановою Тимофієві: «Слуга ж Господень не повинен сваритись, а бути тихим до всїх, навчаючим, незлобним, щоб нагідно навчав противних, чи не дасть їм Бог покаяння на зрозуміннє правди» (2 Тимотея 2:24–25). Ньютон виявляв цю лагідність не тому, що не мав переконань, а тому, що з власної історії навчився: Бог діє через терпіння, а не через суперечки, і поранене сумління радше вилікує доброта, ніж доктринальна правильність.

Його пастирське служіння присутності — відвідування хворих, умирущих, розгублених і засмучених — тримали впродовж восьми десятиліть просте переконання: кожну душу, яку він зустрічав, викуплено тією самою кров’ю, що викупила і його власну. Він ніколи не втрачав подиву від того, що його простили. Цей подив і був джерелом його пастирського співчуття. Він любив Павлові слова про служіння втіхи: «Благословен Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, Отець милосердя і Бог всякої утїхи, що втїшає нас у всякому горю нашому, щоб змогли ми утїшати тих, що у всякому горю, утїшеннєм, яким утїшаємось самі від Бога» (2 Коринтян 1:3–4). Ньютон отримав цю втіху. І все своє життя роздавав її іншим.

Він і далі проповідував у Сент-Мері Вулнот аж до глибокої старості й майже повної сліпоти, а коли його вмовляли піти на спочинок, відповів знаменитими словами: «Що?! Щоб старий африканський богохульник замовк, поки ще може говорити?»

Його служіння показало, що пастирська вірність не обмежена ні віком, ні походженням, ні особистою історією — що благодать, яка викуповує найпідлішого грішника, — це та сама благодать, що робить придатним до служіння найнеймовірнішого пастиря. Він утілював правду, яку Павло написав коринтянам: «Благодаттю ж Божою я те, що є; і благодать Його до мене була не марна» (1 Коринтян 15:10). Благодать не була марна в Джонові Ньютоні. Вона зробила його одним із найспівчутливіших і найплідніших пасторів його століття.

Молитва

Дивний Боже, чия благодать більша за будь-який гріх, що ми вчинили, і за будь-яку темряву, в якій ми жили, зроби нас пасторами, які ніколи не втрачають подиву від того, що їх простили. Коли нас спокушає пасти людей з висоти власної святості, поверни нас до пам’яті про те, ким ми були, перш ніж Твоя благодать знайшла нас. Дай нам Ньютонову лагідність до тих, хто змагається, його терпіння до повільних і його невичерпну готовність утішати тією втіхою, яку ми самі отримали. Амінь.