Джонатан Едвардс — богослов, який пас свою отару

Хто він був

Джонатан Едвардс народився 5 жовтня 1703 року в Іст-Віндзорі, штат Коннектикут, у родині конгрегаціоналістського служителя; його дідом був могутній Соломон Стоддард із Нортгемптона.

До Єльського університету він вступив у тринадцять років, закінчив його в сімнадцять, а 1727 року вже став помічником пастора в громаді свого діда в Нортгемптоні, штат Массачусетс. 1729 року він змінив Стоддарда і прослужив у Нортгемптоні понад двадцять років, аж доки 1750 року громада не звільнила його після гіркої суперечки про порядок допуску до причастя, — і це відкинення він переніс із дивовижною благодаттю. Наступні роки він провів місіонером серед корінних американців у прикордонному Стокбриджі, а 1757 року його обрали президентом Коледжу Нью-Джерсі (нині Принстон). Він помер 1758 року, через шість тижнів після вступу на посаду, від невдалого щеплення проти віспи, у віці п’ятдесяти чотирьох років. Його широко вважають найбільшим богословом і філософом, якого дала Америка, але передусім і до кінця він був пастором.

Його бачення пастирського покликання

Пастирське бачення Едвардса було невіддільне від його богословського бачення, бо він вірив, що найглибша пастирська дія — це звіщення правди про Бога в усій її глибині, красі й грізності. Громада, яка розуміє, Хто такий Бог, — справді, глибоко, а не лише умоглядно, — любитиме Його належно, боятиметься Його належно і житиме відповідно. Тож головне завдання пастора було богословським: привести свій народ до справжнього, преображального пізнання того Бога, Якому вони нібито поклонялися. Проповіді, що не торкаються водночас розуму й серця, на його переконання, породжують лише поверхову релігію, яка не витримає тиску світу.

Розуміння Едвардсом своєї пастирської ролі сформував величний Павлів опис всеосяжної мети служителя: «котрого ми проповідуємо, наставляючи кожного чоловіка всякої премудрости, щоб нам представити кожного чоловіка звершеного в Христї Ісусї. У чому й працюю, воюючи силою Його, що орудує в менї потужно» (Колосян 1:28–29). «Звершеного в Христї» — це аж ніяк не скромна мета. Вона вимагала не менше, ніж цілковитого перетворення всієї людини — розуму, волі, почуттів і звичок — на образ Христа. Едвардс ішов до цієї мети в Нортгемптоні понад два десятиліття: проповідував, навчав, радив і писав, завжди прагнучи зрілості, а не просто відвідування церкви.

Пробудження 1734–1735 років у Нортгемптоні, яке Едвардс описав у «Правдивій розповіді про дивовижну Божу дію», поставило перед ним пастирське завдання, до якого він був, мабуть, підготовлений найкраще: як відрізнити справжнє духовне пробудження від емоційної підробки.

Його відповіддю стало найретельніше й богословськи найглибше пастирське розрізнення релігійного досвіду, яке протестантська традиція на той час знала. Мірила для цього він знайшов у Писанні: «Духа не вгашуйте. Пророцтвами не гордуйте. Всього дослїджуйте; доброго держітесь. Од усякого виду лихого вдержуйтесь» (1 Солунян 5:19–22). Він не погоджувався вгашати Духа, відкидаючи все незвичне як звичайну екзальтацію; але й не погоджувався вважати все емоційне тим самим справжнім. Його «Трактат про релігійні почуття» і досі лишається неперевершеним пастирським провідником у такому розрізненні.

Едвардс розумів пастирське служіння також як обов’язок найповніше й безстрашно звіщати всю Божу волю — зокрема й ті доктрини, від яких ставало ніяково чемному товариству. Його знамениту проповідь «Грішники в руках розгніваного Бога» часто карикатурно подають як богословський садизм, але насправді це був пастирський вчинок відчайдушної любові: спроба пробитися крізь самовдоволення громади, яка небезпечно зручно влаштувалася в релігії, що нічого їй не коштувала. Він робив саме те, до чого закликав Павло: «Бо я не вхилявсь обявляти вам усяку волю Божу» (Дїяння 20:27). Уся воля Божа включала й суд, і пастор, який оминав його, не вберігав громаду від зайвої незручності, а наражав її на вічну небезпеку.

Його пастирська турбота після звільнення 1750 року — один із найпромовистіших епізодів його служіння. Його відкинула громада, якій він служив двадцять три роки. Звільнення було болісним, публічним і, за оцінкою більшості істориків, несправедливим. Проте він залишив Нортгемптон без гіркоти, довірив свою громаду Божому милосердю і далі молився за неї. Він засвоїв те, що сам проповідував: Божий суверенітет поширюється навіть на розчарування вірних людей, а мир пастора не залежить від схвалення громади. Він спочивав у Божій вдачі, як її описав Павло: «Знаємо ж, що люблячим Бога, усе допомагає до доброго, котрі по постанові (Його) покликані» (Римлян 8:28). Роки в прикордонному Стокбриджі, коли він у безвісті й нестатках створив деякі зі своїх найбільших богословських праць, стали плодом цієї віри.

Його найтриваліша пастирська спадщина — доказ того, що богословська глибина і пастирська турбота не суперечать одна одній, а нерозривні. Громаду, яку годували лише емоційними переживаннями без богословської суті, змете, щойно настануть труднощі. Громада, якій давали лише сухе вчення без пастирської теплоти, голодуватиме. Едвардс давав своєму народові і те, і те — не завжди досконало, але завжди всерйоз, — бо вірив, що Павлів опис зрілої віри вимагає обох: «ходячи поправдї в любови помножаймо все в Того, котрий єсть голова, Христос» (Єфесян 4:15). Правда і любов разом — таким було пастирське бачення Едвардса, і саме це бачення кожен вірний служитель мусить віднаходити в кожному поколінні.

Молитва

Боже всякої правди й усякої любові, дай нам Едвардсову відвагу проповідувати всю волю Твого Слова, не редагуючи тих частин, що нас бентежать, і його мудрість розпізнавати, що справді походить від Твого Духа. Навчи нас у кожній пастирській дії прагнути повної зрілості Христа в житті тих, кому ми служимо. А коли нас звільняють чи розчаровують, дай нам спочивати в Твоєму суверенітеті й далі молитися за тих, хто колись нас відкинув. Амінь.