Річард Бакстер — реформований пастор, який стукав у кожні двері

Хто він був

Річард Бакстер народився 12 листопада 1615 року в Ровтоні, що в англійському графстві Шропшир, у родині заможного фермера-джентльмена, чиє власне пізнє навернення до щирої християнської віри сформувало в юного Річарда розуміння того, якою є справжня віра. Здобувши богословську освіту здебільшого самотужки, завдяки ненаситному читанню, він був рукоположений і в 1641 році став служителем у Кіддермінстері — містечку на дві тисячі мешканців, яке, за його власними словами, на час його приїзду було майже цілком безбожним.

Коли ж через чотирнадцять років він покидав його, містечко було не впізнати: майже в кожному домі збиралися на родинну молитву, вулицями лунав спів, а громада так розрослася, що церква вже не могла вмістити всіх. Бакстер досяг цього не гучними відродженськими зібраннями, а систематичним, терплячим, особистим пастирським відвідуванням кожної родини в місті. Його книжка «Реформований пастор», видана 1656 року, і досі лишається найглибшим дослідженням пастирського обов’язку англійською мовою.

Його бачення пастирського покликання

Пастирське бачення Бакстера трималося на одному палкому переконанні: за кожну душу в парафії він відповідає перед Богом. Не лише за тих, хто сумлінно приходив до церкви. Не лише за тих, до кого легко достукатися. За кожну душу. Для Бакстера це було не благочестиве побажання, а чітке зобов’язання, яке він виконував, щороку зустрічаючись із кожною родиною в Кіддермінстері — а це близько восьмисот родин, — особисто наставляючи їх у катехизисі, з’ясовуючи їхній духовний стан і відповідаючи на все, що виявляв, навчанням, напученням і молитвою. Цю працю він називав серцем свого служіння, важливішою за будь-яку виголошену ним проповідь.

Богословською основою пастирської невідкладності Бакстера було вчення про вартового з книги Єзекиїля — одного з найпроникливіших уривків у всьому Писанні для тих, на кому лежить пастирська відповідальність: «Коли я перекажу тобою безбожникові: Ти згинеш, а ти не станеш врозумляти його й говорити, остерегаючи безбожника від ледачої стежки, щоб йому жити, то беззаконник той умре в своїх проступках, я ж доправлятись буду крові його з рук твоїх. Коли ж ти остерігав безбожника, а він не навернувся від безбожностї своєї й не покинув беззаконної дороги своєї, так він умре в проступку свойму, а ти врятував душу твою» (Езекиїла 3:18–19). Бакстер сприймав ці слова смертельно серйозно. Кров душ, що загинули, бо пастир їх не остеріг, буде стягнено з пастиря. Втішним це вчення не було, але Бакстер і не шукав у своєму богослов’ї втіхи — він шукав вірності.

Найвідоміший його рядок із «Реформованого пастора» зводить докупи всю його пастирську філософію: «Я проповідував так, наче ніколи не був певен, що проповідуватиму знову, — як умирущий до вмирущих». Це не було перебільшенням. Бакстер хворів майже все своє служіння, не раз був певен, що смерть уже близько, і проповідував відповідно. Кожна проповідь могла стати останньою. Кожен візит до родини міг бути останньою нагодою поговорити з цією душею, перш ніж вона стане перед Богом. Ця невідкладність не була штучно нагнітаною тривогою, а богословським переконанням, що час короткий, а вічність довга, і що пастор, який забуває про це, не гідний свого покликання. Павлове доручення він сприймав цілком буквально: «Оце ж сьвідкую перед Богом і Господом нашим Ісусом Христом, що має судити живих і мертвих в явленнї Його і царстві Його: проповідуй слово, настоюй в час і не в час» (2 Тимотея 4:1–2). Для нього завжди був час.

Так само наполегливо Бакстер наголошував, що духовний стан самого пастора — це неодмінна передумова плідного пастирського служіння. «Реформованого пастора» він розпочав проникливим розділом про потребу особистої побожності служителя, доводячи, що пастор, який занедбує власну душу, не просто шкодить собі, а стає пастирськи безпорадним. Він наводив Дії 20:28, а тоді з пронизливою силою розкривав першу частину вірша: «Достерегайте себе і все стадо, в котрому вас Дух сьвятий настановив єпископами» (Дїяння 20:28). Першим стояло «себе». Хто не здатен пильнувати власну душу, тому нема чого вдавати, ніби він пильнує інших.

Це була не довільна підготовка до пастирського служіння, а його неодмінна умова.

Його модель катехитичних відвідин — зустрічі з родинами в їхніх домівках, розбір питань віри й спасіння, виявлення хибних уявлень і виправлення їх Писанням — випливала з богослов’я відповідальності кожного члена громади, яке він бачив у новозавітному взірці взаємного научання. Він любив Павлову впевненість у римській громаді: «Впевнив ся ж і я сам про вас, браттє моє, що й самі ви повні добрости, повні всякого знання, і зможете один одного навчати» (Римлян 15:14).

Саме до цього й прямувала його особиста пастирська праця — довести парафіян до того, щоб вони самі могли навчати й напучувати одне одного. Він працював на те, щоб самому стати певною мірою непотрібним. Коли кожен дім у Кіддермінстері зможе сам підтримувати своє духовне життя, його справу буде виконано.

Пастирська спадщина Бакстера довела, що щира, систематична пастирська праця перемінює цілі громади. Він не чекав, доки відродження саме прийде до Кіддермінстера; він вірив, що вірна пастирська праця — це звичайний засіб, яким Бог посилає відродження, і відповідно трудився. Його впевненість спиралася на власну Божу обітницю через Єремію: «Я дам вам пастирів за серцем Моїм, які пастимуть вас зі знанням і розумінням» (Еремії 3:15). Пастир, якого Бог дає за Своїм серцем, веде зі знанням і розумінням — не сирим запалом, не установчим адмініструванням, а терплячим, обізнаним, особисто уважним проводом людини, яка знає своїх овець на ім’я. Бакстер знав кожну родину в Кіддермінстері. Він знав їхні імена, їхні труднощі, їхні запитання та їхній духовний стан. І через це знання Бог перемінив місто.

Молитва

Господи, учини нас пастирями, які відчувають вагу кожної довіреної нам душі. Визволи нас від зручної омани, ніби сама лише вірна проповідь уже сповнює пастирське покликання, і вижени нас із наших кабінетів до домівок наших людей. Дай нам Бакстерову невідкладність — проповідувати як умирущі до вмирущих — і його терпеливість, щоб відвідувати, наставляти в катехизисі, молитися й трудитися так, ніби наступний візит може стати тим, що відчинить двері, зачинені довгі роки. Амінь.