Джордж Герберт — сільський священник, що освятив буденне

Хто він був

Джордж Герберт народився 3 квітня 1593 року в Монтгомері (Уельс) у знатній англійській родині й здобув блискучу освіту у Вестмінстерській школі та в Трініті-коледжі в Кембриджі, де згодом його призначили публічним оратором університету — посада, яка постійно зводила його з двором короля Якова I і, здавалося, обіцяла кар’єру, сповнену світського успіху.

Він роками опирався поклику до пастирського служіння, не бажаючи розлучатися з престижем громадського життя, та 1630 року, у віці тридцяти шести років, погодився прийняти невелику сільську парафію Бемертон у Вілтширі, неподалік Солсбері. Жити йому лишалося щонайбільше три роки — він помер від туберкульозу 1633 року, у тридцять дев’ять, — але ці три роки дали те, що багато хто вважає найпрекраснішим зібранням духовної поезії англійською мовою, а також прозовий посібник із пастирського служіння на селі — «Священник при храмі, або Сільський священник», — який і донині лишається взірцем пастирської смиренності, уважності й творчої винахідливості.

Його бачення пастирського покликання

Гербертове розуміння пастирського служіння було невіддільне від його сакраментальної уяви — від переконання, що звичайні речі людського життя (трапеза, поле, мітла, ліжко) здатні нести вагу Божественного змісту. Це була не містика, а богослов’я втілення: Бог, Який прийняв тіло й жив у селі, — той самий Бог, Який присутній у повсякденній тканині життя його парафіян, і завдання пастора — допомогти їм побачити Його там.

Сільський священник не був постаттю, що час від часу сходить із духовних висот, аби звернутися до буденного; він жив серед своїх людей і допомагав їм відкривати святе посеред них самих.

Портрет сільського священника, який Герберт змальовує у своєму прозовому творі, вражає тим, як наполегливо в ньому наголошено на пастирській присутності. Люди мають знати свого пастора не як випадкового гостя чи недільну установу, а як сусіда, друга й товариша по праці на тій самій землі. Герберт спирався на ніжний Павлів образ матері-годувальниці: «Як мамка гріє дїток своїх, оттак, бажаючи вас, мали ми щиру волю, передати вам не тілько благовістє Боже, та ще й свої душі, тим що ви були нам любі» (1 Солунян 2:7–8). Саме це ділення життям — а не лише інформацією, — на думку Герберта, і відрізняло пастирське служіння від читання лекцій. Пастор, який ділився своїм життям із людьми, любив їх так, як описав Павло: не як аудиторію, яку треба повчати, а як дітей, яких треба плекати.

У «Сільському священнику» він наполягав, що сам дім пастора має бути проповіддю. Життя священникової родини мало стояти на молитві, гостинності, простоті й благочестивому ладі, щоб кожен, хто переступав поріг, відчував присутність інших цінностей, ніж ті, що панували у світі за його стінами. Дружина священника була його співпрацівницею в цьому служінні; його діти — першими плодами цього служіння; його стіл був відкритий для найбіднішого парафіянина. Це переконання Герберт обґрунтовував Павловими вимогами до єпископа: «Треба ж епископу бути непорочним, однієї жінки чоловіком, тверезим, цїломудрим, чесним, гостинним, навчаючим, не пяницею» (1 Тимотея 3:2–3). Для Герберта це були не абстрактні чесноти, а практичні звички щоденного життя — і кожна з них, плекана постійно, перетворювала дім на видимий доказ на користь Євангелія.

Пастирська поезія Герберта, зібрана в «Храмі» й видана посмертно, сама була пастирським знаряддям. Він писав вірші, що давали його парафіянам слова для переживань, які вони відчували, але не могли висловити: для духовної сухості, для відчуття, що вони негідні Божої любові, для боротьби за молитву, для відкриття, що Бог був присутній в обставинах, у яких, як їм здавалося, Він їх покинув. Його великий вірш «Любов (III)», де Любов (Христос) запрошує до столу душу, що вагається, попри всі її заперечення про власну негідність, вмістив у чотирнадцяти рядках те, на що Павлові знадобився цілий розділ: «Так бо полюбив Бог сьвіт, що Сина свого єдинородного дав, щоб кожен, віруючий в Него, не погиб, а мав життє вічнє» (Йоана 3:16).

Пастирський геній Герберта полягав у тому, що він умів перекласти ці величезні істини на мову тієї тканини людського досвіду, якою його парафіяни справді жили.

Він також був пастором великої особистої терплячості до тих, хто змагається, хто повільно розуміє, і тих, хто духовно розгублений. У «Сільському священнику» він писав, що священник ніколи не повинен виявляти роздратування тими, хто не схоплює швидко, ніколи не повинен давати їм відчути себе дурними через їхні запитання і завжди мусить пам’ятати, що колись і сам не знав того, що знає тепер. Взірець для цього він знаходив у Павловій настанові: «Слуга ж Господень не повинен сваритись, а бути тихим до всїх, навчаючим, незлобним, щоб нагідно навчав противних, чи не дасть їм Бог покаяння на зрозуміннє правди» (2 Тимотея 2:24–25). Лагідність у навчанні була для Герберта не пастирською чемністю, а богословським переконанням: Бог, Який був терплячим до нього, вимагав, щоб і він був терплячим до інших.

Герберт помер у тридцять дев’ять років, маючи за плечима коротке служіння й жменю віршів, надісланих другові з проханням видати їх лише тоді, коли той вважатиме, що вони можуть допомогти «якійсь бідній пригніченій душі». Бідним пригніченим душам вони допомагають уже майже чотириста років. Він виконав пастирське покликання так, як описав Павло: «Його ми проповідуємо, напоумляючи й навчаючи кожного з усякою мудрістю, щоб представити кожного звершеним у Христі» (Колосян 1:28). Він проповідував, напоумляв і навчав — у проповідях, у прозі, у віршах і в щоденній тканині життя, прожитого серед своїх людей. Зрілості, заради якої він трудився в інших, у ньому самому досягла благодать Бога, Якому він служив.

Молитва

Господи буденного і святого, навчи нас знаходити Тебе в тканині щоденного життя й допомагати іншим знаходити Тебе там. Коли ми спокушаємося вважати мале служіння негідним себе, дай нам Гербертову вдоволеність тією особливою отарою, яку Ти нам довірив. Зроби наші домівки проповідями, наші столи — відкритими, наше терпіння — невичерпним, а наші слова — хай і нечисленні — здатними допомогти якійсь бідній пригніченій душі знайти дорогу до Тебе. Амінь.