Григорій Великий — слуга слуг

Хто він був

Григорій народився близько 540 року в Римі, в одній із найзнатніших аристократичних родин міста, і вже на початку четвертого десятка став префектом Риму — найвищим цивільним урядовцем міста. У самому розквіті громадської кар’єри він пережив глибоке навернення до чернечого життя: перетворив родинний маєток на Целійському пагорбі на монастир і п’ять років провів у споглядальному житті, якого завжди прагнув. Усупереч його власному бажанню папа Пелагій II покликав його з монастиря на дипломатичну службу, а 590 року духовенство й народ Риму обрали папою самого Григорія. Він прийняв цей вибір зі щирою скорботою — у своїх листах писав, що його вирвали зі споглядального життя й кинули в «море світу», — але наступні чотирнадцять років правив Західною церквою з такою вмілістю й пастирською мудрістю, що, за судом історії, став не просто «Великим», а взірцем християнського пастирського проводу на ціле наступне тисячоліття. Він називав себе «Слугою слуг Божих» — цей титул папство вживає й досі.

Його бачення пастирського покликання

Пастирський трактат Григорія «Liber Regulae Pastoralis» («Пастирське правило»), написаний у перші місяці його понтифікату, — мабуть, найвпливовіший посібник із пастирського служіння в усій історії християнства. Король Альфред Великий переклав його давньоанглійською мовою. Він сформував розуміння служіння в усій середньовічній церкві. Його головна думка — що пастир мусить знати кожну вівцю окремо, а отже, і служити кожній по-своєму, — лишається такою ж викличною і правдивою сьогодні, як і тоді, коли Григорій її записав. Добре душпастирство, доводив він, — це не застосування однієї методи до всіх людей, а розпізнання того, чого кожна людина в її особливому стані найбільше потребує від Бога.

Основоположне пастирське переконання Григорія корінилося в образі пастиря у єврейських пророків, особливо у великому «пастирському» розділі Езекиїла. Божественна обітниця з 34-го розділу Езекиїла була для Григорія не лише пророчим описом Христа, а й кресленням того, що мають наслідувати людські підпаски: «Котре заблудило, я відшукаю, котре відлучилось, заверну; поранене перевяжу, недужне покріплю, а надто жирне й буйне витрачу; буду їх пасти по правдї» (Езекиїла 34:16). Кожне дієслово цього вірша було для Григорія пастирським обов’язком: шукати, повертати, перев’язувати, зміцнювати, чинити справедливо. Добрий пастир діяльний, а не бездіяльний: він іде до загублених, а не чекає, поки ті повернуться самі; перев’язує рани, а не оминає їх; зміцнює слабких, а не лише радіє за сильних.

Найбільш практично перетворювальним виміром пастирського вчення Григорія було його наполягання на розрізненому піклуванні. Наляканий потребував підбадьорення, а зарозумілий — напучення. Бідний потребував розради, а багатий — остороги. Здоровий потребував настанови, а хворий — терпіння. Підходити до всіх них однаково було не пастирською мудрістю, а пастирськими лінощами. Взірець такого розрізнення він знайшов в описі, який Павло дав власному служінню: «недужим я був недужий, щоб недужих придбати. Усїм був я все, щоб конче деяких спасти» (1 Коринтян 9:22). Це не була непослідовність чи догідливість — це була пастирська проникливість, уміння знати, якого лікування потребує той чи інший стан.

Не менш глибоким було Григорієве богослов’я пастирської покори. Він обіймав найвищий уряд у Західній церкві й обрав для свого титулу слова, які свідомо перевертали логіку людської влади: «хто хоче бути великим між вами, нехай буде вам слугою; і хто хоче між вами бути першим, нехай вам буде рабом, — як Син чоловічий не прийшов, щоб служено Йому, а служити, й дати душу свою яко викуп за многих» (Маттея 20:26–28). Григорій вірив, що покірне служіння не применшує пастирської влади, а становить саму її суть. Єпископ, який використовував свій уряд, щоб громадити привілеї, не здійснював пастирської влади — він її спустошував. Слуга слуг саме у своєму служінні був найсправжнішим авторитетом серед присутніх.

Григорій також розумів, що пастирський уряд вимагає найвищої міри особистого духовного життя. Пастор не може кликати свою отару до такої глибини посвяти, у яку сам не ввійшов. Ідеться не лише про довіру, а й про спроможність: людина, яка не провела часу в споглядальній молитві, не може ввести в неї інших, а людина, яка не боролася з власним гріхом, не може зі справжньою владою говорити про гріх інших. Григорій обґрунтовував це настановою Павла Тимофієві, яку вважав найважливішим пастирським напученням у Новому Завіті: «Пильнуй себе і науки; пробувай у сьому; се бо роблячи, і сам спасеш ся і ті, що слухають тебе» (1 Тимотея 4:16). Життя і вчення разом: пастирський уряд вимагав досконалості в обох, і жодне не могло заступити іншого.

Сам його особистий пастирський стиль — приступний, уважний, терплячий і вражаюче вмілий — уже був наукою. До нас дійшло понад вісімсот його листів, і багато з них — пастирські відповіді конкретним людям у конкретних кризах. Він протистояв чумі, налагоджував роздавання харчів, вів перемовини з лангобардами, реформував літургію і послав місіонерів до Англії — і все це, зберігаючи особисте духовне життя, яке, за його словами, постійно переривалося, але ніколи не полишалося. Він утілив Петрове бачення пастирського проводу: «анї пануйте над народом, а взором будьте стада» (1 Петра 5:3). Він сам був тим взором — у служінні, у покорі, у вмілості й у готовності виснажитися заради тих, хто був йому доручений.

Молитва

Господи, Ти — Пастир, що шукає, перев’язує і зміцнює. Зроби нас пасторами на Твій образ — не слугами власної вигоди чи слави, а слугами Твоїх слуг. Дай нам Григорієву проникливість, щоб розпізнавати, чого потребує кожна душа, його покору, щоб схилятися до кожної потреби, і його витривалість, щоб не полишати опіки впродовж довгих років служіння. Дай нам бути взором для отари, стаючи не чим іншим, як тим, що ми проповідуємо. Амінь.